Курсовая работа: Курсовая работа: Види трудової діяльності молодших школярів

Зміст

Вступ

Розділ 1. Психолого-педагогічні основи трудової діяльності молодших школярів

1.1 Роль діяльності у становленні особистості дитини

1.2 Вміння і навички у структурі трудової діяльності учнів

1.3 Особливості мотивації трудової діяльності учнів початкових класів

Розділ 2. Характеристика різновидів трудової діяльності учнів початкових класів

2.1 Навчання як провідний вид діяльності молодших школярів

2.2 Особливості організації праці у молодшому шкільному віці

2.3 Суспільно корисна праця. Побутова праця

Висновки

Література

Додаток

Вступ

Діяльність в широкому її розумінні — це взаємодія живого організму з середовищем, внаслідок якої організм задовольняє свої потреби, росте, розвивається. Життєдіяльність різних живих істот неоднакова. Вона залежить насамперед від тих умов, в яких живуть і діють живі істоти.

Діяльність тварин спрямована на задоволення біологічних потреб в їжі, розмноження і захист. У процесі своєї діяльності тварина пристосовується до свого середовища і через те існує, розвивається. Тварина перестала б існувати, коли б вона не була пристосована до зовнішнього світу. «Коли б тварина, замість того щоб прямувати до їжі, уникала її, замість того щоб тікати від вогню, кидалась у вогонь і т. ін., вона була б так чи інакше зруйнована. Вона так повинна реагувати на світ, щоб всією її діяльністю було забезпечене її існування» [7, с. 35].

Діяльність людини набагато складніша, ніж діяльність тварин. Крім того, вона і якісно відмінна від тваринної діяльності. Зміст і форми людської діяльності зумовлені суспільно-історичним розвитком людей.

Людина не тільки пристосовується до середовища, а й активно змінює його відповідно до своїх потреб. При цьому вона виготовляє і використовує знаряддя праці, створює все необхідне для свого існування та розвитку. Діяльність людини спрямована на задоволення не тільки органічних, а й культурних потреб, які виникли і розвинулися історично, в процесі суспільного життя людей.

Метою курсової роботи є дослідження та психолого-педагогічна характеристика різновидів трудової діяльності у молодшому шкільному віці. Об'єктом дослідження є трудова діяльність, предметом - особливості її протікання у молодшому шкільному віці.

Для досягнення мети роботи необхідно розв'язати такі завдання: виявити роль діяльності у становленні особистості дитини; описати вміння і навички у структурі трудової діяльності учня; виявити особливості мотивації трудової діяльності у початковій школі; охарактеризувати навчання як провідний вид діяльності молодших школярів; дослідити специфіку протікання ігрової діяльності; визначити особливості організації праці у молодшому шкільному віці.

У своєму становленні діяльність проходить декілька етапів, специфічних на кожному віковому періоді. Молодший шкільний вік є сприятливим для становлення різних видів трудової діяльності: навчальної, яка в цьому віці є провідною, ігрової і такої специфічної діяльності як праця, що на цьому етапі вікового розвитку має специфічне наповнення.

Розділ І. Психолого-педагогічні основи трудової діяльності молодших школярів

1.1 Роль діяльності у становленні особистості дитини

Усі якості, властивості, бажання, цілі, інтереси і здібності особистості виявляються в її оправах, у різних видах діяльності. Саме в діяльності людини розкриваються її цілі і мотиви, прагнення і бажання, характерні особливості.

Якості особистості не тільки виявляються, а й формуються в активній діяльності, в тих її різних видах, які становлять життя, суспільне буття людини. Залежно від того, що людина робить (тобто який зміст її діяльності), як робить (способи діяльності), від організації й умов діяльності і від ставлення, яке ця діяльність викликає в людини, в ній витравляються, отже, формуються певні нахили, здібності й риси характеру, закріплюються знання. Особистість формується в діяльності.

У різноманітних видах своєї діяльності людина вступає в численні і різноманітні відносини з іншими людьми. На виробництві вона може бути одночасно і начальником, і підлеглим; у сім'ї — вона чоловік і батько, син і брат, Крім того, сусід і товариш, член спортивної команди. Чим різноманітнішими видами зайнята людина, тим у різноманітніші відносини з іншими людьми вона вступає, тим різнобічніші її інтереси, спонукання, почуття, здібності [7,.с 132].

Через діяльність, яку здійснює особистість разом з іншими людьми, вона пізнає себе. Лише в процесі праці, цієї першої суспільно корисної діяльності, людина могла оцінити свої сили, свої обмежені і водночас величезні можливості, свої слабості.

І в процесі розвитку дитини її свідомість формується в спільній з однолітками діяльності. Дитина навчається розуміти інших і себе, керувати собою й оцінювати власні вчинки.

В науці немає єдиного підходу до розкриття поняття та структури людської діяльності. Основний внесок у методологічне розв'язання зазначеної проблеми зробила традиційна психологія.

Діяльність — це специфічна форма суспільного буття людей, що полягає в цілеспрямованому перетворенні природної і соціальної дійсності. Перетворювальний і цілеспрямований характер діяльності дає змогу її суб'єкту вийти за межі будь-якої ситуації, вписуючи діяльність у широкий контекст суспільно-історичного буття. Все це підкреслює відкритість і універсальність діяльності, її потрібно розуміти з позицій історичного і культурного розвитку як форму творчості. Побудова або творення людиною своєї діяльності є неодмінною умовою формування її особистості [11].

Проблема діяльності органічно пов'язана з проблемою особистості та свідомості. Особистість формується і виявляється в діяльності. Діяльність визначає особистість, але особистість обирає ту діяльність, яка визначає її розвиток (О.Г. Асмолов). Під час діяльності людина взаємодіє з навколишнім світом, і цей процес не пасивний, а активний і керований свідомістю.

У конкретному науковому вивченні особистості різні загальнонаукові напрями дотримуються принципів діяльнісного підходу. Поняття "діяльніший підхід" у широкому розумінні означає, що в основу методології досліджень покладено категорію діяльності. У вузькому розумінні "діяльнісний підхід" — теорія, що розглядає психологію як науку про функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності індивідів [див. 11].

Теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Відомий російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психологічному розвитку дитини. На основі цієї ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій він виходив з положення про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення він доходить висновку, що, діючи з % предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й складає процес психічного розвитку [див. 7].

Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів, особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви трактуються ним не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єкту.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, задачі, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктурні блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий — з метою, третій — з операціями.

Визначний учений С.Л. Рубінштейн та його учні тривалий час розробляли методологічний принцип єдності свідомості й діяльності. Цей принцип проголошує: психіка людини не тільки проявляється, а й формується в діяльності. Конкретно це означає, що різні рівні і типи свідомості, взагалі психіка, проявляються і розкриваються через відповідно різні види діяльності і поведінки: рух — дію — вчинок. Сам факт усвідомлення індивідом своєї діяльності — її мети та умов — змінює її характер та протікання [5].

Усю систему своїх ідей С.Л. Рубінштейн спрямував на розкриття діалектики психологічної діяльності. Насамперед, у діяльності він виявив суттєві компоненти і конкретні взаємозв'язки між ними. Зрештою діяльність суб'єкта становить складне співвідношення її різнопланових компонентів (рух — дія — операція — вчинок) у їх взаємозв'язку з метою, мотивами та умовами діяльності. Центром цієї структури є дія. Саме дія, на думку С.Л. Рубінштейна, — вихідна "клітина", "одиниця" психології. Втім, це не означає, що в дії за допомогою психологічного аналізу можуть бути "знайдені" і вивчені витоки всіх елементів психіки, тобто спонукань, мотивів, здібностей тощо людини.

Розкриваючи різні аспекти принципу активності, С.Л. Рубінштейн сформулював розуміння активності, згідно з яким зовнішні принципи діють через внутрішні умови. Розроблений ученим принцип детермінізму (зовнішнє через внутрішнє) полягає в тому, що дія зовнішнього через внутрішнє є необхідною, дуже суттєвою і позитивною умовою адекватного пізнання об'єкта. Така дія опосередковано характеризує активну роль суб'єкта, який пізнає світ, а також його як людину, що певним чином діє, спілкується [11].

На думку сучасного психолога В.П. Зінченка, свідоме життя людини складається з двох типів відносин: вільні відносини (незалежні від свідомості) і відносини як "перетворені форми" свідомості (енергія, сила). Діяльність і свідомість не можна ототожнювати, свідомість вільна і не залежить від діяльності, хоч нею породжується. Вченим розроблено схему психологічного розвитку — це ланцюг "перетворених форм" свідомості: "живий" рух та недиференційовані форми активності породжують поведінку, діяльність; поведінка і діяльність породжують свідомість; свідомість породжує вільні дії та вчинки і, зрештою, дії та вчинки породжують особистість. У свою чергу, особистість породжує нові форми діяльності, розширюючи власну свідомість [7].

Функції спонукання і спрямування діяльності, а також функції смислоутворення, як вважають українські вчені, приписуються "предмету діяльності" без достатніх підстав. Вони намагаються довести, що діяльність і "активне орієнтування" спричиняються опором, який чинить стосовно суб'єкта, стосовно задоволення його потреб середовище (як предметне, так і соціальне), що предметність діяльності полягає в предметному характері цього опору, а напрям діяльності, тобто вибір засобів задоволення потреб, мети, знарядь тощо, визначається цим опором.

1.2 Вміння і навички у структурі трудової діяльності учнів

Успішне виконання всякої діяльності потребує оволодіння людиною необхідними для неї засобами. Воно потребує вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Успіх всякої діяльності залежить від вміння її виконувати. Уміння інколи зводять до знання якої-небудь справи, розуміння того, як вона робиться, знайомства з порядком її виконання. Однак це ще не є вміння, а тільки одна з його необхідних передумов. Школяр може знати, як треба складати план оповідання, але досить буває простежити за процесом виконання ним цього завдання, щоб сказати, що потрібне вміння у нього ще не сформувалось. Так само ми не назвемо вмілою гру якого-небудь музиканта, який щойно розучив певну п'єсу.

Вміння є там, де знання певної справи стає керівництвом до швидкого і успішного її виконання, переборення труднощів, що виникають при різних його умовах. Необхідною ж внутрішньою умовою вміння є також певна вправність у виконанні тих дій, з яких складається дана діяльність. Вміє водити автомашину той, хто, керуючись відомими йому правилами, робить це вправно, чітко і бездоганно, той, хто мас навички в цій справі. Вміє складати план той учень, у якого вироблені певні навички роботи над текстом. Так само і вміння грати на будь-якому інструменті, малювати, виконувати фізкультурні та інші завдання завжди спирається на певні навички [9].

На тісний зв'язок уміння із знаннями, розумінням справи вказує саме значення слова «уміння» (від «ум» — розум). Проте це є тільки одна сторона вміння. Вміє той, хто не тільки знає, а й застосовує ці знання на практиці, ефективно використовує необхідні для даної діяльності засоби, вправно, досконало і продуктивно її виконує. Ці риси ми маємо на увазі, коли говоримо про «вмілі руки» людини, про її вмілість у тій чи іншій галузі діяльності.

Діяльність людини часто складається з цілого ряду різних дій. Тому вміння її виконувати також складається з ряду часткових умінь. Так, уміння водити автомашину включає такі складові моменти, як уміння завести мотор, регулювати його роботу, керувати рухом, стежити за ближчим і дальшим його полем, за роботою машини і т. п. Комплекс цих умінь, тісно пов'язаних між собою і в достатній мірі вправлених, і складає те, що називають умінням водити машину. Вміння учня вчитися включає такі моменти, як уміння планувати свою домашню навчальну роботу, братися в певні години за її виконання, раціональними способами заучувати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати результат виконання.

Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети, техніка ж її досягнення функціонує сама собою, більш чи менш автоматизовано. Вдосконалені шляхом багаторазових вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками. Так, уміння водити машину включає цілий комплекс навичок. Уміння учня працювати над текстом потребує навичок читати, писати; вміння розв'язувати арифметичні задачі — навичок виконувати арифметичні операції; грати на піаніно — техніки гри на цьому інструменті і т. д. Отже, автоматизуються операції, що входять до складу дії [4].

Наявність таких навичок дуже полегшує людині виконання її свідомих завдань. За свідомістю лишається можливість починати, регулювати і кінчати дію, рух, самий же рух відбувається без всякого дальшого втручання волі, будучи реальним повторенням того, що робилося вже тисячі раз (Сєченов). Людина пише, наприклад, лист. Вона зайнята при цьому викладом його змісту на папері; самий же процес писання, виведення окремих літер відбувається автоматизовано. Діяльність її при цьому є свідомою з початку і до кінця. Людина може усвідомлювати і автоматизовані її компоненти, тобто рухи, з яких складається дана діяльність. В разі потреби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання літер (з метою, наприклад, вивести їх каліграфічне красиво). Ми можемо усвідомлювати рухи наших артикуляційних органів при вимові звуків мови, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою їх проконтролювати, змінити дещо в них. Усвідомлення їх настає часто при труднощах, перешкодах у їх виконанні.

Із сказаного ми бачимо, що різниця між вмінням і навичкою відносна. Навичка є усталеним і автоматизованим складовим моментом уміння виконувати певну діяльність, яке включає цілий комплекс навичок.

Процес формування вмінь і навичок відбувається в різних випадках по-різному, залежно від завдань діяльності, її змісту, характеру використовуваних у ній засобів, їх складності і ступеня розвитку людини, яка оволодіває ними. Проте в цьому процесі є спільні риси, які нам треба передусім охарактеризувати.

Уміння й навички формуються у людини в процесі її навчання. У цьому процесі виділяються три основні його фази. Перша фаза розпочинається з усвідомлення завдання і способів його виконання. Навчаючи учнів писати, їх теж знайомлять з тим, як треба виводити кожну літеру. За цим ті, хто навчаються, пробують застосувати одержані пояснення на ділі, тобто виконувати відповідні дії. Перші спроби бувають недосконалими. Кожен елемент виробничої дії чи акту написання букви вимагає від виконавця спеціальної уваги до себе і зусиль, відбувається поволі. Виконання окремих дій і об'єднання їх в єдине ціле (наприклад, елементів — у букву, букв — у слово) потребує значного напруження і супроводиться великою кількістю зайвих рухів. Внаслідок цього дії є неточними, невлучними, трапляється багато помилок. Новачок, що навчається писати, перетягає за лінійку, замінює одну букву іншою, акт писання супроводиться у нього рухами язика, голови, а часом і всього корпусу [11].

Внаслідок вправ виконання дії прискорюється і полегшується. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при її виконанні. Це значить, що іррадіація збудження, яка мала місце на початку цього процесу і зумовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концентрацією. Зайві рухи поступово гальмуються, як неадекватні ситуації.

Важливу роль при цьому відіграє диференціювальне гальмування, яке й допомагає усуненню непотрібних рухів, що спостерігаються на першому етапі формування вмінь і навичок і не знаходять дальшого «ділового підкріплення», а також спеціалізація адекватних рухів. Останні стають економнішими, чіткішими і точнішими. В міру того, як порядок їх виконання усталюється, забезпечення його, підтримка стереотипії для нервової системи дедалі полегшується.

Відомо, що чим більше вправляється рука у виконанні певних (виробничих, музикальних та інших) дій, тим більше вона стає здатною відчувати всі деталі своїх рухів. Уявлення дії, яке на першій фазі вправності було переважно зоровим, доповнюється руховими його компонентами.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулювання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє виробленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це веде до точності дій. У процесі зростання вправності зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на початку вправляння, поступово зменшується, поступаючись руховому контролю, тобто контролю дії самими органами, якими вона здійснюється. Це набагато прискорює темп виконання дії. Але зоровий контроль не зникає зовсім. Наочно-дійові операції бувають необхідні на всіх етапах формування вмінь та навичок, тому в процесі діяльності навіть при високій вправності доводиться вдаватись до зорового контролю, особливо при використанні в роботі вимірювальних приладів.

У міру того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зорового сприймання в процесі виконання дії. Так, навчаючись читати, учень вимовляє ту букву чи склад, який при цьому сприймає. Він переходить до сприймання дальшої букви чи складу слова, вимовивши попереду сприйняте. Те саме має місце при початковому розучуванні за нотами фортепіанної п'єси, друкування на друкарській машинці у тих, хто починає оволодівати технікою цієї роботи. На перших порах таке поєднання зорового сприймання і дії неминуче і необхідне, але воно дуже уповільнює виконання завдання. Внаслідок вправляння сприймання починає дедалі більше випереджати дію. Наприклад, при швидкому, виразному читанні вимова прочитаного випереджається сприйманням не лише окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке вимовляється. Сприймання друкарки, що друкує текст, музиканта, що грає по нотах, випереджає рухи їх пальців. Сприймані наст>пні елементи тексту підготовляють дальші рухи і тим забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії [7].

Формування вмінь і навичок починається звичайно з словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконаних дій, усвідомлення їх результатів так само здебільшого здійснюється за допомогою слова. Слово, включаючись в процес формування вмінь і навичок, сприяє виробленню чіткої послідовності, темпу і ритму рухів, їх системи. Це значить, що ті тимчасові зв'язки, які с основою цього процесу, утворюються не тільки в першій, а і в другій сигнальних системах. Значення зв'язків другої сигнальної системи особливо зростає в формуванні вмінь читати, писати, розповідати, працювати над текстом, виконувати інші види розумової діяльності.

У міру того, як утворювані вміння і навички стають більш сталими, відпадає потреба кожен раз згадувати правило чи спосіб дії, свідомо керувати виконанням кожної окремої ланки даної дії, можна більше стежити за процесом становлення її результату, за його якістю.

Проте, хоч би якою звичною, автоматизованою була дія, свідомий контроль над нею ніколи не припиняється. Ми зразу усвідомлюємо відхилення від необхідного правила чи способу ЇЇ виконання. Ми помічаємо, наприклад, неправильний рух руки при письмі, неправильну вимову слова, помилку в виробничій операції, в рухах при керуванні автомашиною тощо і вносимо корективи в наші дії. Отже, хоч дія відбувається тут автоматизовано, вона залишається свідомо контрольованою дією.

Дослідження формування виробничих умінь показують, що їх можна поділити на такі три групи: 1) конструктивні вміння, зв'язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням останніх за рисунками, моделями, описами і з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, робочих рухах; 2) організаційно-технологічні вміння, зв'язані з добором необхідних знарядь праці і матеріалів, з визначенням способів їх обробки, з плануванням і контролем самої праці; 3) операційні вміння, зв'язані з застосуванням знарядь праці і матеріалів для виготовлення певного продукту праці, з виконанням потрібних для цього виробничих операцій. Оволодіння конструктивними вміннями сприяє успішному освоєнню організаційно-технологічних і операційних умінь [4].

Мовні вміння й навички є складовим моментом мовлення людини, спрямованого на задоволення її потреби в спілкуванні з іншими людьми, в обміні думками. Вони включають як навички усного, так і письмового мовлення. Розумові вміння й навички виявляються у виконанні різних видів розумової діяльності (наприклад, запам'ятовувати певний матеріал, розв'язувати арифметичні та інші задачі, виконувати розумові операції, дослідні завдання, вести теоретичну роботу в тій чи іншій галузі тощо).

Широке коло різноманітних умінь і навичок об'єднується також під назвою мистецьких, спортивних та інших їх видів.

Цей поділ умінь і навичок на види має відносний характер. Окремі їх види тісно пов'язані і переплітаються між собою. Так, розумові вміння завжди тісно пов'язані з уміннями володіти усною і писемною мовою. Складні виробничі вміння завжди включають розумові компоненти. З другого боку, вміння проводити, наприклад, дослідну експериментальну роботу в тій чи іншій галузі спирається на навички практичного оперування необхідними для неї приладами, вимірними та іншими знаряддями. Проте при всьому зв'язку вмінь і навичок кожен вид їх має свої особливості.

Навички в дітей формуються з раннього віку. Вже на першому році життя в дитини виробляються такі рухові навички, як тримання свого тіла у вертикальному положенні під час сидіння і стояння. У дошкільному віці у зв'язку з ігровою та навчальною діяльністю в дітей розвиваються складніші навички, особливо в зв'язку з дидактичними іграми.

Формування умінь і навичок у молодших школярів, як і в дорослих, відбувається в процесі вправляння і проходить ті самі фази. В процесі навчання учні молодших класів утворюють уміння і навички з читання, письма і орфографії, лічби, малювання, ручної праці та ін. Утворення навичок з кожного виду діяльності має свої особливості залежно від учбових завдань, змісту діяльності та способів виконування завдання.

Навички читання в своєму формуванні проходять складний шлях. У цьому процесі можна виділити ряд ступенів, які характеризуються своїми способами читання. На першому етапі навчання читання учень сприймає слова не як ціле, а як ряд окремих букв. Завдання вчителя на цьому етапі — навчити дітей вимовляти букви складу разом, хоч його елементи (букви) і сприймаються учнем окремо (ма-, па-, са-). На цій основі розвивається ' навичка вимовляти разом і цілі слова. Формуванню її сприяє те, що ряд слів складається з однакових складів: ма-ма, ба-ба і т. д. [11, с 162].

Формуючи в дітей навички письма, треба поступово переключати їх увагу з простіших завдань на складніші. На основі досліджень процес вироблення навичок письма поділяють на такі етапи: вироблення навичок з написання елементів букв, вироблення навичок з написання букв, вироблення навички зв'язного письма, тобто навички сполучати букви в слова. Ці етапи тісно пов'язані з усвідомленням орфографічних правил, з розумінням смислової сторони письма.

Навички виконувати арифметичні операції розвиваються в процесі вивчення арифметики і послідовного, систематичного вправляння в арифметичних обчисленнях. Нерівномірне формування навичок арифметичних операцій, затримка в їх виробленні буває внаслідок перерв у вправлянні, нерівномірного утруднення обчислень, поспішного переходу до важчих завдань без належного засвоєння тих способів, що є основою для успішного виконання складніших арифметичних обчислень. Незнання основних правил арифметичних операцій, таблиці множення може також затримати розвиток навичок у розв'язуванні задач. Усунення цих причин сприятиме успішному формуванню цих навичок.

При формуванні навичок треба вчити дітей ясно уявляти собі результат вправляння, помічати помилки і їх виправляти. Важливо також навчати дітей змінювати способи засвоювання і виконання рухів та дій, що сприятиме вдосконалюванню здатності учня виробляти навички. Якщо учень не вміє змінювати способи виконання дій, то це приводить до зупинки в розвитку навички успішно виконувати завдання. Щоб дитина вміла змінювати і вдосконалювати способи дій, треба вчити її усвідомлювати ці способи, свідомо ставитися до автоматизованих дій і рухів, щоб включати і використовувати їх у нових видах дій, у новій системі рухів.

1.3 Особливості мотивації трудової діяльності учнів початкових класів

Діяльність людини не тільки цілеспрямована, але й мотивована. Мета діяльності — це те, на що вона спрямована. Мотив — це те, що зумовлює прагнення людини до даної, а не якої-небудь іншої мети. Мотиви є необхідним компонентом діяльності людини, її цілеспрямовані дії завжди спонукаються певними причинами, вона здійснює їх заради чогось важливого для неї. Терміном «мотиви» означають ті спонукальні причини, що зумовлюють цілеспрямовану діяльність людей.

Генетичне первинного основою мотивації людини є її первинні і вторинні потреби. Внаслідок задоволення або незадоволення потреб у людини виникають певні почуття, емоції. Вони також спонукають її до дій і вчинків, але не самі по собі. Адже людина діє, працює, творить заради не лигає переживання задоволення чи уникнення незадоволення, вона прагне при цьому до якогось об'єктивного результату, що відповідає її потребам. Отже, почуття є одним з мотивів діяльності людини.

Потреби й інтереси людини можуть бути задоволені лише з допомогою певних об'єктів, тобто предметів або явищ зовнішнього світу. Тому і спонукання до діяльності людини завжди пов'язані з цими об'єктами. В цьому ми переконуємося, аналізуючи кожну дію людини та її мотиви.

Отже, мотивами називають потреби, почуття, інтереси, переконання та інші спонукання людини до діяльності, зумовлені вимогами її життя [7].

Мотиви діяльності відіграють велику роль в житті кожної людини і цілого суспільства. Від змісту і характеру мотивів залежить в значній мірі характер і ефективність діяльності людини.

Усвідомлення обов'язку, пізнавальні інтереси, прагнення до знань, любов до праці чинять благотворний вплив на успішність і дисциплінованість учнів. Вони стимулюють їх до активної діяльності, до глибшого оволодіння самим змістом знань і до трудових успіхів. Ці мотиви, бувши внутрішньою спонукою до діяльності, забезпечують належну наполегливість учнів у навчанні, праці і набуванні навичок дисциплінованої поведінки.

Першою необхідною передумовою виникнення спонукання до діяльності є наявність переживання потреби, яке відбиває об'єктивний стан нужди людини в чомусь. Первинною ж причиною виникнення спонукання є зміни в умовах існування людини, які і викликають дану потребу.

На початку виникнення спонукання до дії ми усвідомлюємо не досить виразно широке предметне коло нашого прагнення. Але надалі, в міру того як об'єкт прагнення більш усвідомлюється і конкретизується, це прагнення набуває конкретно-предметного характеру.

Другою необхідною передумовою виникнення конкретно-предметного спонукання до діяльності є наявність у людини досвіду задоволення органічних потреб за допомогою відповідних предметів [11].

Спонукання до дій, спрямованих на задоволення вторинних, культурних, духовних потреб, виникає також при наявності зазначених двох умов. Життя людини в суспільстві породжує у неї потреби у відповідному культурному оточенні, спілкуванні з іншими людьми, в набуванні різноманітних знань і т. д. Можливість або неможливість задоволення них потреб характеризує умови існування людини як особистості, як члена колективу.

Неможливість задоволення кожної такої потреби також виражає об'єктивний стан нужди людини у відповідних явищах дійсності. Цей стан відображується в мозку людини в формі переживання нею потреби, яке і викликає спонукання до дій, спрямованих на задоволення даної потреби. Тяжке переживання людиною, наприклад, стану самотності пов'язано з усвідомленням нею різних змін в її житті, неможливості спілкування з близькими людьми. Це переживання викликає відповідні думки і сильне спонукання, прагнення до дій, спрямованих на шукання способів зустрінутись з певними людьми [9].

Характерною для дитини на ранніх ступенях розвитку є близька мотивація її діяльності, їй ще важко щось зробити, орієнтуючись не на близькі, а на більш віддалені цілі. В одному досліді дитині-переддошкільнику обіцяли подарувати цікаву механічну іграшку, якщо вона добре виконає завдання (старанно розкладе по коробочках багато кубиків мозаїки, сортуючи їх за кольором). Виявилось, що дитина не змогла виконати цього завдання, бо воно вимагало відносно багато часу заради хоч і привабливої для неї, але дещо віддаленої мети. В дошкільному віці в процесі ігрової діяльності, особливо ігор з правилами, під впливом вимог дорослих діти навчаються ставити і досягати більш або менш віддалені цілі.

Вже діти 2—3 років можуть спонукатися, як зазначалось, суспільно обумовленими мотивами. Однак серед них ще не виділяються провідні мотиви, яким були б підпорядковані інші їх спонукання. У шкільному віці завдяки навчанню дітей, участі їх у суспільно-корисній роботі далі збагачуються суспільні мотиви їх діяльності. В процесі навчальної діяльності, яка не лише ставить перед учнем окремі учбові цілі, але й дає йому можливість на власному досвіді переконатися в необхідності і важливості працювати для досягнення віддалених цілей, у дітей також формується далека цілеспрямованість і мотивація [14].

У шкільному віці поступово формується під впливом вимог життя виразно виявлена система мотивів, в якій чітко виділяються керівні і другорядні мотиви діяльності дитини. При цьому характер прояву керівних суспільних мотивів змінюється протягом шкільного віку. Так, наприклад, мотив служіння суспільству по-різному проявляється у старших і молодших школярів. У старших учнів він часто прямо, безпосередньо визначає їх навчання, працю і поведінку. У молодших дітей цей мотив проявляється опосередковано, в формі прагнення до суспільне оцінюваної діяльності, до виконання завдань вчителя, який виступає як представник суспільства (Л. Божович) [див. 7].

Молодшим дітям і підліткам властиве також недостатнє, а нерідко і невідповідне усвідомлення мотивів своїх дій. Воно спостерігається особливо на початкових стадіях формування нових мотивів діяльності, в перехідні періоди розвитку дитини. Недостатнє усвідомлення мотивів може проявитися в недооцінці учнем спонукаючої сили деяких мотивів.

Наведемо приклад виникнення мотиву. Учень старанно розв'язує на уроці задачу, не бажаючи одержати зауваження вчителя. Але ось він вірно розв'язав задачу, одержав хорошу оцінку і похвалу вчителя перед усім класом. Це повторюється кілька разів, учень починає розв'язувати задачі під впливом бажання одержати хорошу оцінку, а не лише прагнення уникнути зауважень. В цьому випадку один з наслідків праці учня (оцінка) перетворюється в новий мотив, що безпосередньо спонукає тепер його навчальну діяльність. Але у дитини, що почала розв'язувати задачі заради одержання хорошої оцінки, далі з'являється в зв'язку з цим бажання набути знання і вміння, необхідні для вірного і швидкого їх розв'язання. В даному випадку мета праці (засвоєння арифметичних знань і навичок) перетворюється на самостійний мотив, пізнавальний інтерес до арифметики.

Таким чином, загальна закономірність виникнення нових мотивів полягає в тому, що при певних умовах мотивом відповідної дії може стати те, що раніше було метою і результатом даної дії. Так буває завжди, коли людина дійсно прагне до досягнення мети, активно діє і добивається важливих результатів [9].

Важливою умовою перетворення цілі на мотив дії є набуття новим мотивом високої значимості для дитини. Так, наприклад, для того, щоб в учня з'явилося бажання розв'язувати задачі заради засвоєння знань з арифметики, а не лише заради хорошої оцінки, необхідне розуміння ним ролі цих знань для життя, а також усвідомлення ним свого обов'язку вчитися, оволодівати знаннями. Таке розуміння ролі знань і своїх обов'язків виникає у дитини під впливом пояснень учителів та на основі раніше сформованого в неї прагнення до суспільне оцінюваної діяльності. Внаслідок цього навчальна діяльність дитини набуває для неї більш високої значимості і новий мотив (бажання засвоїти знання) одержує певну спонукальну силу. Якщо надалі праця учня матиме успіх, підкріплюваний похвалою вчителя, то бажання засвоїти знання і вміння перетвориться в безпосередній спонукальний мотив діяльності дитини.

Нові мотиви виникають під впливом всієї сукупності виховних заходів, організованих школою і сім'єю. Одним з важливих завдань формування нових мотивів є виховання у дітей перспективних ліній їх життя і діяльності. «Виховати дитину — значить виховати у неї перспективні шляхи» (Макаренко) [8].

Важливою умовою успішного виховання цілей і мотивів дітей є правильна постановка вимог дорослих до їх навчальної діяльності, їх поведінки. При цьому вирішальне значення має поєднання вимог школи і сім'ї з вимогами дитячого колективу до своїх товаришів.

Розділ 2. Характеристика різновидів трудової діяльності учнів початкових класів

2.1 Навчання як провідний вид діяльності молодших школярів

Для успішного засвоєння знань учні повинні наполегливо вчитися з тим, щоб сприйняти, зрозуміти, засвоїти матеріал і потім спеціальними вправами закріпити його у пам'яті, виробити навички для застосування набутих знань на практиці.

Навчання в школі вимагає від учня організованості і дисципліни, щоденної систематичної роботи. Цим навчальна діяльність школяра відрізняється від ігрової діяльності дошкільника і наближається до трудової діяльності. Навчання є спільною діяльністю вчителя і учня. Успіх навчання залежить в першу чергу від роботи вчителя, від його знань та методики викладання певних предметів, а також залежить і від того, як він знає вікові та індивідуальні особливості дітей, уміє враховувати їх у своїй роботі.

Засвоєння учнями знань залежить від їх активності у навчанні: свідомого спрямовування своєї уваги на навчальні завдання, співдіяння з учителем на уроці, активного виконання завдань на уроці і дома. Завдання вчителя — викликати активність учнів, підтримувати її, організовувати їх навчальну діяльність [13].

У навчальній роботі дітей, особливо молодшого шкільного віку, важливу роль відіграє унаочнення. Дитяча природа, за висловом К.Д. Ушинського, вимагає наочності. Мислення в дітей молодшого шкільного віку здебільшого має конкретний характер. Дитина цього віку, зазначає К.Д. Ушинський, мислить формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі. Отже, унаочнюючи початкове навчання, організуючи сприймання навчального матеріалу кількома органами відчуттів, робимо наше навчання доступним дитині [15].

Однією з умов свідомого читання є правильне читання. Його основи закладаються ще під час навчання грамоти —у букварний період. Неправильне читання веде до перекручування слів у реченні, до зливання речень, а через те й до нерозуміння змісту прочитаного.

Щоб діти не робили помилок при читанні, учитель повинен прочитувати їм важкі слова, вправляти їх у вимовлянні цих слів і з'ясовувати зміст таких слів ще до того, як він перейде до читання їх у реченні. Виразне читання вчителя запобігає також помилкам дитини в читанні. Виправляти зроблені при читанні помилки треба так, щоб це не тільки не ображало дитини, а, навпаки, заохочувало до швидкого подолання помилок і вироблення вміння правильно читати. Прикладом того, як учитель неправильно підходить до виправлення помилок дитини при читанні, може бути оповідання Васильченка «Романко», герой якого розсердився на вчительку і залишив школу через те, що вчителька ображала його за неправильну вимову слова «перепелята» (Романко читав це слово по-українському «перепелинята») [7].

В міру того як дитина поступово навчається правильно читати і розуміти прочитане, читання її стає все швидшим і швидшим. Швидкість читання повинна розвиватись відповідно до швидкості розуміння тексту.

Швидкість читання зв'язана з плавністю цього процесу. Якщо дитина не навчиться плавно читати, то її читання буде речитативним, з непотрібними паузами між словами, а іноді і між складами слів. Щоб виробити плавність читання, не слід поспішати з швидким читанням дітей.

При навчанні письма перед учителем стоїть подвійне завдання: 1) навчити дітей каліграфічне і швидко писати і 2) добитись засвоєння правил орфографії. Мета навчання каліграфії — виробити в дітей певний почерк, вміння та навички красиво, чітко писати [13].

Щоб виробити сталий почерк, дитина, навчаючись письма, повинна чітко уявляти форму букв, виробити навичку зображати їх на письмі і навчитись сполучати букви в слова. Навички швидкого письма у дитини виробляються поступово в процесі вправляння. Цей процес триває в дитини протягом усього навчання в школі, стаючи особливо ефективним у середніх і старших класах. У початкових класах діти хоч і посуваються вперед у швидкості письма, але не досягають навіть і половини тієї швидкості, яку мають освічені дорослі. Так, діти, що кінчають початкову школу, пишуть за хвилину до 40 букв, тоді як дорослі за гой самий час можуть писати до 100 букв.

Темп письма має прискорюватись поступово: повільніше у І—II класах, коли дитина ще опановує графему букви і написання слів, і швидше у ІІІ—IV класах, коли вона вже виробить тверді навички в написанні букв і слів.

Засвоєння орфографічних норм письма — складніший і триваліший процес. Оволодіння правописом починається з усвідомлення завдання, з розуміння граматичних правописних норм і закінчується виробленням відповідних орфографічних навичок. Орфографічні навички успішно виробляються тоді, коли навчання правопису ґрунтується на свідомому засвоєнні граматики. Орфографічне правило учні повинні не зазубрювати, а розуміти і свідомо керуватися ним у процесі засвоєння грамотного письма. Орфографічні вправи треба виконувати не механічно, а свідомо. Для цього вчитель повинен старанно пояснювати учням орфографічні правила, навчити їх спостерігати мовні явища, аналізувати слова, вичленовуючи в них орфограми, узагальнювати, поширюючи орфографічні норми на відповідні групи слів та граматичні категорії.

Щоб писати грамотно, треба раз у раз повторювати засвоєні орфографічні норми. Усвідомлення дітьми своїх успіхів і помилок, граматичні вправи і активний розбір їх у класі, уникання зайвого підкреслювання і наголошування на тому, як не треба писати, і, навпаки, постійні вказівки на те, як слід правильно писати, твердий орфографічний режим у. школі — усе це сприятиме виробленню стійких орфографічних умінь та навичок [11].

Мета навчання арифметики — навчити дітей лічити, виконувати арифметичні дії, обчислення і розв'язувати задачі. Вивчення арифметики має велике значення для підготовки дитини до життя. Водночас лічба і розв'язування задач — один з кращих засобів її розумового розвитку. Опанування арифметики тісно зв'язане з розвитком здатності послідовно, логічно мислити, з набуттям відповідних умінь та навичок з лічби і розв'язування задач. Успішне навчання арифметики розвиває в дітей спеціальний вид мислення — арифметичне мислення.

Розв'язування арифметичних задач вимагає складної аналітико-синтетичної діяльності, міркування. Щоб навчити дітей арифметики, учитель повинен знати особливості розвитку їх арифметичного мислення.

Розв'язування арифметичних задач можливе лише тоді, коли діти вміють лічити. На перших ступенях навчання воно зводиться до виконання конкретних дій з предметами, причому операції з числами часто замінюються операціями з предметами.

Мова при розв'язуванні задач відіграє вирішальну роль, бо абстрагуюча діяльність дитини при розв'язуванні задач здійснюється за допомогою мови. За допомогою ж мови на основі дій з конкретними предметами у дітей формується арифметичне мислення.

На перших етапах навчання арифметики (І—II класи) при розв'язуванні задач діти мало користуються мовою як засобом міркування. Вживання мови обмежується лише називанням кількості предметів, кількісного результату, який дитина сприймає на конкретному матеріалі задачі. Міркування при розв'язуванні задач для дітей цих років навчання ще становить великі труднощі. Розв'язуючи, наприклад, задачу на одне питання, учень зразу називає результат, але відтворити хід дії за допомогою мови він не може. Учні ж III—IV класів розв'язування задачі вже супроводять міркуванням: намічають план дій, ставлять запитання по ходу задачі і відповідають на них, пояснюють хід розв'язування задачі.

Суть кожної задачі полягає в тому, щоб відповісти на запитання, яке містить у собі задача. Щоб розв'язати задачу, треба усвідомити запитання і виконати ту арифметичну дію, результат якої дає відповідь на запитання.

Діти І класу, як і дошкільники, часто будують задачу без запитання, наприклад: «У мене було 5 яблук, одне я з'їв»; або ж дають умову задачі і відповідь: «Учень купив 3 зошити, один списав, залишилось у нього 2 зошити». У дітей на цьому етапі навчання ще не виникає потреби ставити запитання, а без запитання немає і задачі [2].

При розв'язуванні складніших задач часом виникає потреба у проміжних запитаннях. При формулюванні цих запитань діти молодших класів часто роблять помилки. Н.О. Менчинська своїми дослідженнями виявила, що діти хоч і виконують дію правильно, проте запитання формулюють неправильно.

Діти першого року навчання ще не усвідомлюють зв'язку між числами, що їх дано в задачі, і запитаннями, а через те й запитань, навіть тих, що стоять в умові задачі, часто не осмислюють. Логіка життєвої дії, як зазначає Н.О. Менчинська, при розв'язуванні задачі на цьому етапі розвитку дитини буває сильнішою. Так, наприклад, при розв'язуванні задачі: «У корзині було 15 помідорів. Після того як з корзини вибрали найспіліші, там лишилося 8 помідорів. Скільки помідорів взяли з корзини?» Навіть сильні діти роблять таку типову помилку: віднімають від 15 помідорів 8 помідорів і роблять висновок: «лишилося 7 помідорів», хоч в задачі сказано, скільки лишилося, а запитується, скільки помідорів взяли з корзини. Така помилка пояснюється тим, що логіка дії, описаної в задачі, суперечить логіці життєвої дії. У житті буває так, що спочатку щось беруть, а потім щось лишається, а в задачі спочатку вказується, скільки лишилося, а потім запитується, скільки взяли. Молодші діти роблять такі помилки через те, що функції запитання при розв'язуванні задачі в значній мірі вони ще не усвідомлюють [див. 7].

Отже, при розв'язуванні задач у початкових класах треба навчити дітей правильно ставити запитання і підпорядковувати запитанню арифметичні дії та висновки.

Засвоюючи знання, дитина навчається правильно розуміти явища природи і суспільства, виробляє вміння та навички користуватися знаннями в житті, застосовувати їх у своїй діяльності. В процесі засвоєння знань з основ наук розвиваються всі розумові якості дітей. Розум, зазначає К.Д. Ушинський, є не що інше як добре організована система знань [15].

Отже, навчальна діяльність є різновидом трудової діяльності. Необхідною умовою успішного навчання є цілеспрямованість, дисциплінованість, активність і наполегливість, подолання труднощів.

2.2 Особливості організації праці у молодшому шкільному віці

У початкових класах школи закладаються далі основи психологічної підготовки дітей до праці. Вона здійснюється на роках ручної праці і в результаті залучення учнів до інших, посильних для них видів суспільно корисної діяльності.

Як показує практика шкіл, ручна праця учнів дає найбільшій виховний ефект тоді, коли вона різноманітна за своїм змістом, а її продукти мають суспільне значення. Вона позитивно впливає також на піднесення якості засвоєння знань тим, що сприяє успішному формуванню умінь та навичок навчальної діяльності. На уроках ручної праці і формуються у дітей уміння аналізувати об'єкти та способи роботи з ними, контролювати свої дії (аналізуючи зразок і продукт праці), планувати свою роботу, виявляти в ній ініціативу і самостійність. Важливе значення в їх формуванні мають вказівки вчителя. Спочатку вони повинні бути розгорнуті, деталізовані, потім їх можна поступово скорочувати, а вже далі учнів треба привчати до дедалі більш самостійної постановки трудових завдань, самостійного їх планування й контролю за їх виконанням [7].

Праця вимагає відповідної підготовки. Знання, уміння і навички працювати набуваються в процесі навчання і попередньої праці. Складніші види праці потребують тривалого навчання. Щоб опанувати спеціальність лікаря, педагога, інженера, потрібно після закінчення середньої навчатись у вищій школі. Багато часу потрібно також для оволодіння виробничими спеціальностями високої кваліфікації.

У праці людини виявляється її уважність, спостережливість, її уява і мислення. Особливо важливі ці якості тоді, коли людина стає перед новим для неї трудовим завданням, коли вона шукає нових, досконаліших способів його виконання.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання і інших вольових якостей. Успіх праці людини залежить від ясності мети, яку вона ставить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають її працювати, і зв'язаного з ними ставлення людини до своїх трудових обов'язків, від відповідності її здібностей, загальної і спеціальної підготовки вимогам праці. Дуже важливу роль у праці мають такі якості людини, як її установка на працю, працьовитість, акуратність, організованість і дисциплінованість [12].

Всю різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізичну і розумову. До фізичної праці відносять різні види виробничої, технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляється при допомозі різноманітних знарядь. Фізична праця потребує певного використання фізичних сил людини, напруження її скелетної мускулатури. Результатом її є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людей. Результатом же розумової праці є образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми свого існування (літературні і музичні твори, малюнки, рисунки та ін.) [5].

Змістом трудової діяльності є система практичних дій, що їх спрямовує дитина на досягнення якоїсь зрозумілої їй і бажаної мети. Ця мета завжди має певну суспільну цінність. Праця дітей — серйозна і корисна справа, вона полегшує працю дорослих: накритий до обіду стіл, випрана білизна для ляльки, прибрані на місце іграшки. Навіть самостійне прибирання свого ліжка, шнурування черевиків або пришивання ґудзика, тобто всяке самообслуговування, є справжня праця, бо вона полегшує частково роботу дорослих. Звичайно, реальна цінність праці дитини, тим паче школяра, дуже невелика.

Потреба працювати — одна з найбільш життєвих потреб сучасної людини. Крім того, трудова діяльність відповідає природній потребі дитини в активному розумовому діянні. Оскільки результат діяльності звичайно наочний, реальний, він є сам собою, зокрема в старших дошкільників, дуже привабливою метою. Привабливість праці посилює й переживання дітьми почуття радості від спільної з дорослими та іншими дітьми діяльності [3].

Мотиви трудової діяльності набувають у шести-, восьмирічних дітей дедалі яскравішого суспільного значення. Діти працюють на ділянці, щоб їх дитячий садок добре підготувався до зустрічі батьків. Першокласники збирають макулатуру, щоб можна було приготувати багато зошитів для всіх дітей, щоб їх клас, їх школа були кращими в цій спільній корисній роботі. Учні 2-го класу, які взяли шефство над дитячим садком, почали керуватись високим суспільним мотивом «робити для малят», а отже, якомога краще, красивіше, зручніше.

Досягнення реального результату праці породжує в дитини почуття величезного піднесення. Воно з'являється тому, що діти: їх зусилля витрачені не даремно (зроблені до свята прапорці, прибраний зал, вишита серветочка); б) починають усвідомлювати свої сили («от що я можу»); в) починають відчувати радість колективної роботи, їх захоплює саме процес праці; г) запалюються похвалою, схваленням дорослих. Позитивні переживання в процесі трудової діяльності розвивають у дітей працьовитість і впевненість у своїх силах [7].

Праця розвиває й удосконалює всі психічні якості дітей, зокрема, точність сприймання, спостережливість і чутливість до виконуваних рухів.

Готуючись саджати овочі, шести-, семирічні діти перебирають насіння, сортують його за величиною, формою, обмацують поверхню. Кидаючи у воду, стежать, які насінини спливають, а які падають на дно. Вишиваючи серветочки, вони навчаються визначати і порівнювати товщину і якість швів, оцінювати вибрану розцвітку візерунка, його розміщення.

У праці дитина повинна всебічно використовувати свій досвід. Для того, щоб діти охоче працювали, треба дати їм зрозуміти значення праці людей, важливість її для суспільства.

Особливе значення має праця для розвитку в дітей ручних навичок та інтелектуальних умінь. Дитина повинна володіти, проте, не тільки автоматизованими діями, тобто навичками, а й спеціальними інтелектуальними вміннями.

Роль інтелектуальності в засвоєнні вмінь розкриває О.І. Сорокіна. Вона визначає такі основні компоненти праці:

1) використання знань;

2) усвідомлення мети;

3) обдумування трудових дій;

4) перевірка й оцінка результатів праці;

5) практичне виконання необхідних дій [див. 9].

Таким чином, чотири компоненти трудової діяльності з п'яти немислимі без виконання розумових операцій.

Праця неможлива без розумового і фізичного напруження, тобто без значних вольових зусиль, при цьому іноді протягом тривалого часу, бо на шляху до досягнення мети можуть бути зовнішні і внутрішні перешкоди.

Як колективна діяльність, праця потребує від кожної дитини співучасті в спільній діяльності. Навіть тоді, коли діти працюють начебто нарізно, коли дитина для себе клеїть, пере або доглядає за своєю грядкою, вона завжди користується знаряддями, матеріалами, досягненнями інших людей. їх думки стають для дитини основним критерієм оцінки досягнутого нею результату.

Таким чином, педагогічне організована праця дітей має величезні можливості для всебічного розвитку дитини, її рухів і відчуттів, пам'яті і уяви, спостережливості, уваги і мислення. У трудовій діяльності створюються великі можливості для розвитку в дітей цілеспрямованості, наполегливості, волі, вищих людських почуттів і кращих моральних якостей. Проте цілком очевидно, що ці можливості можна використати по-різному, залежно від того, наскільки педагог, вихователь знає розвиваючі можливості праці і володіє вміннями реалізувати їх у повсякденній педагогічній роботі.

2.3 Суспільно корисна праця. Побутова праця

Вчитель виховує в учнів високу культуру виконання ручних операцій, домагаючись, щоб матеріальні результати трудових зусиль були яскравим доказом сили людського розуму. Для цього використовуються не тільки уроки трудового навчання, а й різноманітні види суспільно корисної діяльності школярів. Суспільно корисна праця учнів — це педагогічно доцільна, суспільно необхідна діяльність, яка за характером і змістом відповідає розумовим і фізичним можливостям дитини, спрямована на виховання позитивного ставлення до праці.

Прикладом суспільно корисної праці можуть бути: озеленення шкільної садиби; дворів, вулиць, площ, створення квітників, збирання насіння плодових і декоративних дерев для закладання шкілок і розсадників, вирощування саджанців для полезахисних лісосмуг, вирощування насінників, зернових, технічних, овочевих культур, посадка дерев на схилах ярів і балок з метою боротьби проти ерозії ґрунту, годівля птахів у холодні зимові дні, догляд за сільськогосподарськими тваринами, збирання брухту чорних і кольорових металів тощо. Якщо учні успішно виконали якусь одну роботу, вчитель мусить шукати шляхи для виконання інших суспільно важливих трудових завдань. При цьому треба дбати, щоб було достатнє напруження розумової і фізичної енергії. Почуття громадянської гідності глибше переживається тоді, коли успіх досягнуто нелегкою працею. Звичайно, труднощі мають бути посильними для дітей, перевантаження школярів — неприпустиме.

Побутова праця свій початок бере в сім'ї, продовжується в школі, в навколишньому оточенні. Діти знайомляться з побутовою працею ще в наймолодшому віці. Участь дітей в побутовій праці формує в них почуття обов'язку перед колективом, виховує їх у дусі поваги до батьків, братів і сестер, товаришів.

У людини, яка постійно доглядає за собою, за своїм одягом, взуттям, житлом, поступово формується важлива якість — емоційно-естетична чутливість до оточення, в якому вона перебуває.

Для кожного етапу розвитку дитини має бути встановлене чітке коло обов'язків у побутовій праці, які треба виконувати регулярно і неухильно. Програма цієї діяльності включає в себе: бережливе ставлення до взуття і одягу, вміння стежити за чистотою свого тіла, тримати в належному стані своє робоче місце в класі, дома і в навколишньому середовищі.

У молодшому віці виконання обов'язків побутового обслуговування спрямовується, головним чином, на задоволення школярами потреб свого класу; в старшому шкільному віці учні виконують і обов'язки, пов'язані з, потребами всього шкільного колективу.

Протягом усього часу шкільного навчання треба формувати у дітей переконання в тому, що побутова обслуговуюча праця робить життя кращим. У зв'язку з цим у систему самообслуговування слід включати не тільки те, що мінімально необхідне, а й те, що служить задоволенню естетичних потреб колективу, створенню красивої, привабливої обстановки (оздоблення кімнати і всього шкільного приміщення, догляд за квітами та ін.).

Висновки

Трудова діяльність людини пов'язана з володінням певними уміннями і навичками. Формування умінь і навичок у молодших школярів, як і в дорослих, відбувається в процесі вправляння. В процесі навчання учні молодших класів утворюють уміння і навички з читання, письма і орфографії, лічби, малювання, ручної праці та ін. Утворення навичок з кожного виду діяльності має свої особливості залежно від учбових завдань, змісту діяльності та способів виконування завдання.

Навчальна діяльність є найважливішим видом діяльності у молодшому шкільному віці. Важливою умовою успішного виховання цілей і мотивів дітей є правильна постановка вимог дорослих до їх навчальної діяльності, їх поведінки. При цьому вирішальне значення має поєднання вимог школи і сім'ї з вимогами дитячого колективу до своїх товаришів, членів цього колективу. Воно створює умови для виникнення у дітей вищих мотивів суспільного характеру, особливо мотивів громадського обов'язку, які поступово стають керівними мотивами їх діяльності. Отже, навчальна діяльність є різновидом трудової діяльності. Необхідною умовою успішного навчання є цілеспрямованість, дисциплінованість, активність. Успіх навчання залежить в першу чергу від роботи вчителя, від його знань та методики викладання певних предметів, а також залежить і від того, як він знає вікові та індивідуальні особливості дітей, уміє враховувати їх у роботі.

Власне трудова діяльність молодших школярів позначається терміном "праця" і переважно визначається як ручна праця. Як показує практика шкіл, ручна праця учнів дає найбільшій виховний ефект тоді, коли вона різноманітна за своїм змістом, а її продукти мають суспільне значення. Вона позитивно впливає також на піднесення якості засвоєння знань тим, що сприяє успішному формуванню умінь та навичок навчальної діяльності.

Таким чином, педагогічно організована праця дітей має величезні можливості для всебічного розвитку дитини. У трудовій діяльності створюються великі можливості для розвитку в дітей цілеспрямованості, наполегливості, волі, вищих людських почуттів і кращих моральних якостей.

Список використаних джерел

1. Боришевський М.Й. Праця у становленні громадян // Початкова школа – 1997 №2 – с.44-49

2. Волкова Н.П. Педагогіка (посібник). - К.: Академія – 2001

3. Завьялова Н.А. Професиональная подготовка учащихся методами ТРИЗ // Обдарована дитина – 2004 №10 – с.29-30

4. Зіркій Г.Ф. Поглиблена трудова чи допрофесійна підготовка?// Трудова підготовка в закладах освіти – 1999№3 – с.6

5. Касянова К.С. Экспериментальное школьное ателье// Школа и производство – 1993 №9 – с.11

6. Левківський М.В. Критерії та рівні розвитку відповідального ставлення до праці // Рідна школа – 1993 №11-12 – с.54-56

7. Левківський М.В. Трудова спрямованість старшокласників// Рідна школа – 1997 №2 – с.44-49

8. Малютин И.О. О народной мудрости трудового воспитания// Народное образование – 1999 №10 – с.287-290

9. Нікітенко О.І. Організація суспільно-корисної, продуктивної праці учнів // Радянська школа – 1987 №6 – с.68-71

10.Носенко А.В. Нескінченний ланцюг поколінь: (суспільно-корисна продуктивна праця учнів) // Радянська школа – 1989 №12 – с.19-22

11.О трудовом воспитании // Хрестоматия М. - Просвещение – 1983

12.Омельченко С.А. Трудова діяльність старшокласників: морально-ціннісні орієнтири// Рідна школа – 1998 №4 – с.27-28

13.Пашков А.Г. Труд как средство воспитания// Педагогика – 1992 №7-8 – с.3-11

14.Скрипник О.П, П’ятерикова С.Ю. Гримаси дитячої праці// Дзеркало тижня – 2005, 26 лютого

15.Сухомлинський В.О. Вибрані твори; т.5 К., - с. 483

16.Тименко В.П. Художньо-продуктивна праця молодших школярів// Початкова школа – 1989 №11 – с.38-43

17.Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори - К. - Академія – 1949 – с.88

Додаток

Основні вимоги до організації трудової діяльності дітей:

1. Як усяка діяльність, праця повинна відповідати психологічним і фізичним можливостям дітей. Для дво-, трирічних малят характерне захоплення самим процесом діяльності. Маленьким дітям недоступне прагнення до досягнення передбачуваної мети, навіть досить близької.

З розвитком дитини мета і мотив можуть розщеплюватися. П'яти-, шестирічна дитина вже здатна заглянути в майбутнє, хоч ще й недалеке. Коли вихователь пропонує дітям середньої групи підготувати майданчик до свята — прийому батьків, посадити цибулю і доглядати за нею, діти можуть заради цієї мети мобілізувати свої зусилля.

Старшим (6—7-річним) доступні й складніші, і більш віддалені цілі, для досягнення яких потрібні тривалі зусилля цілої групи, тобто потрібна колективна, добре організована діяльність. Якщо завдання, поставлені педагогом, надто легкі для дітей, вони не викликають у них серйозного ставлення і не мобілізують зусиль, а дуже складні завдання гальмують спроби розв'язувати їх практично.

2. Щоб будь-яка організована вихователем праця давала радість дітям, вони повинні добре розуміти не тільки мету, тобто кінцевий результат своєї діяльності, а й її суспільне значення. Коли учні 3-го класу дізналися, що кілочки, які вони виточували на уроках праці, виявляється, потрібні колгоспникам для грабель, то почали працювати більш цілеспрямовано і швидко, в усіх дітей помітно поліпшилась якість роботи.

3. Для формування позитивного емоційного ставлення до праці треба, щоб дитина не тільки знала, що праця потрібна, що трудитися для всіх обов'язково. Треба, щоб дитина визнавала всяку корисну працю найбільшою суспільною цінністю. Суспільні мотиви дітей формуються на основі оцінок, якими дорослі підкріплюють зроблене дитиною зусилля, необхідне для досягнення поставленої мети. Розповідаючи дітям про трудову діяльність дорослих, вихователі постійно підкреслюють важливість зусиль у праці. Для дошкільників позитивні чи негативні підкріплення набувають дедалі яскравішого суспільного характеру.

Підкріплення дорослі виявляють насамперед словами. Звичайно, словесні оцінки супроводяться й різним емоційним ставленням дорослого до трудової діяльності дитини, що виявляється в міміці, жестах, інтонаціях голосу. Особлива цінність суспільне значимих мотивів у тому й полягає, що діти не тільки розуміють поставлену мету, а й прагнуть її досягти.

4. Щоб дитина діставала задоволення від своєї трудової діяльності, вона повинна вміти працювати, тобто володіти певними навичками і вміннями. Як відомо, для вироблення навичок потрібно багато разів повторювати ті самі дії. Проте, виробляючи в дітей навички, педагог не повинен вдаватися до «поопераційного» інструктажу. Коли педагог ставить перед дітьми завдання так, що мобілізує їх мислительну активність і творчі сили, вони починають самостійно шукати способів ефективного розв'язання його, в них формуються інтелектуальні вміння. Діти вчаться застосовувати в нових умовах успішно використовувані ними раніше знання й навички. Так виробляється спільне вміння продумано і послідовно йти до поставленої мети, планувати потрібні операції і передбачати результат. Наприклад, при розв'язуванні завдань різного змісту, різної структури і складності в дітей вже в дошкільному віці формується узагальнене вміння, або метод розумової праці.