Реферат: Девіантна поведінка

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки.

4. Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах.

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання

Суспільство завжди надає особливої уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідає встановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука, філософія з різних боків розглядають і оцінюють це явище.

За останні роки у зв’язку із кризою нашого суспільства інтерес до проблеми відхиленої поведінки значно зріс, що обумовило необхідність більш ретельно дослідити причини, форми, динаміку асоціальної поведінки, пошук більш ефективних засобів соціального контролю – превентивних, профілактичних, колекційних, реабілітаційних тощо

Психологія девіантної поведінки – це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізми виникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки, що виділяються вид норми, а також способи и методи їх корекції и терапії.

Психологія девіантної поведінки являє собою типовий приклад наукової галузі, в який знання, отримані науковцями з різних галузей, до цього моменту не призвели до становлення окремої наукової дисципліни. І причиною тому є зіткнення ортодоксально психологічних і ортодоксально психіатричних поглядів. А тому до сих пір вимагає подальшого розв’язання низка запитань: ДП слід розглядати як патологію, а різні девіації як ознаки психічних розладив и захворювань, або ж її слід визнати як крайні варіанти норми; в чому полягають причини (психогенез) девіантних форм поведінки: порушення мозкової діяльності, навиків адаптивної поведінки або соціальних очікувань; за допомогою яких засобів можна відновити адекватну поведінку (чи можливе її відновлення взагалі): психофармакологічної терапії або ж психологічної корекції.

І тому є поширеним підхід, що ґрунтується на ортодоксальних принципах не дозволяє з одного боку всебічно проаналізувати всі механізми психогенези, тобто психічні процеси, що обумовлюють формування девіацій, з іншої, він не дозволяє надавати адекватну и всебічну допомогу.

Психологія девіантної поведінки входить до спектру дисциплін, на одному з полюсів якої розташована психіатрія (психопатологія и патопсихологія), а на іншому загальна психологія. Проміжне положення у наведений схеми (рис. 1) посідають кринична психологія и психологія девіантної поведінки. Вони вирізняються вид дисциплін, розташованих на крайніх полюсах спектру, в першу чергу феноменологічним підходом до оцінки норми и патології. У клінічній психології функціонує принцип згідно якого кожен поведінковий прояв може обумовлюватися як певним феноменом, так и психопатологічним симптомом. Такий принцип є протилежним до принципів, якими керуються ортодоксальні психологи або ж ортодоксальні психіатри, коли намагаються пов’язати кожний поведінковий феномен із нормою у поведінці або з психічною патологією.

Для здійснення аналізу поведінкових девіацій важливими є знання, накопичені в таких галузях як клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, вікова и сімейна психологія, загальна психологія и психологія особистості, психіатрія, психосоматика, педагогіка і деяких інших.

Предметом вивчення психології девіантної поведінки э відхилення вид різноманітних норм ситуаційні реакції, психічні стани та особливості розвитку індивіда, що призводять до дезадаптації людини у суспільстві, до порушення самоактуализації и прийняття самого себе у зв’язку із сформованими неадекватними паттернами поведінки.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації

Обґрунтування проблеми асоціальності і відхилень у поведінці почало формуватися у соціологічних та кримінологічних працях, серед яких особливої уваги заслуговують праці таких авторів, як Ч.Беккаріа, Л. Божович, М. Вебера, Л. Виготського, Е. Дюркгейма, О. Конта, Р. Міллза, Н. Смелзера, П.Сорокіна, Е.Феррі, Е.Фромма та інших. Із сучасних вчених слід назвати А.А. Александрова, Н.В. Абдюкову, Б.С. Братуся, С.А. Бєлічеву, М.І. Дідору, Я.І. Зелінського, А.А. Габіані, І.М. Гоян, В.П. Кащенко, А.Б. Коваленко, І.С.Кона, В.В. Клименка, В.Н. Кудрявцева, Ю.А. Клейберга, Н.Ю.Максимову, М.Ю. Максимовича, С.Д. Максименка, Л.Е. Орбан-Лембрик, А.А. Реана, А.А. Сукало, М.В. Савчина, Г.М. Федоришин, Ю.М.Швалба, С.Т. Шацького, М.Г. Ярошевського та інших учених.

Теоретичний аналіз зарубіжних джерел показує, що біля витоків дослідження асоціальної поведінки знаходився Е. Дюркгейм, який визначав поняття аномії, а більш повне визначення аномії зробив у праці “Самогубство” (1912). Під аномією він розумів стан розрушеності або послабленості нормативної системи суспільства, яка викликана різкими змінами, стрибками, тобто аномія у даному трактуванні – соціальна дезорганізація.

Водночас ані в зарубіжних, ані у вітчизняних психологів немає єдиної точки зору на визначення девіантної поведінки або поведінки, що відхиляється (асоціальна поведінка). Так, наприклад, на думку А. Коена, поведінка, що відхиляється (асоціальна) – це така поведінка, яка іде у розріз із інституціоналізованими очікуваннями, тобто з очікуваннями, які поділяються законами у середині соціальної системи [145, с.520 - 521]. Розуміння девіантної поведінки як такої, що не відповідає визначеним нормам і ролям э найбільш поширеним и можна сказати э традиційним. Протиставляючи девіантну поведінку соціальній поведінці, науковці говорять найчастіше про нормативну і ненормативну поведінку, тобто про поведінку, яка відповідає поведінковим нормам чи відхиляється від них. Отже, щоб оцінити її типи, форми и структуру необхідно визначитися вид яких саме норм суспільства вона може вихилятися. Одні вчені вважають що у якості точки відліку (“норми”) слід використовувати експектації (очікування) відповідної поведінки, а інші – аттитюди (еталони, зразки) поведінки.

Норми і правила поведінки, вироблені суспільством, прищеплюються людині з перших днів її життя в процесі виховання в умовах сім’ї, дошкільної установи, школи. Форми реагування дитини на навколишню дійсність, закріплюючись першочергово на рівні умовно-рефлекторної діяльності, набувають соціально чи особистісно значущого характеру вже тоді, коли на етапі інтенсивного розвитку вищих психічних функцій і проявів перших особистісно направлених реакцій вона починає виділяти себе з навколишнього середовища, співвідносити своє “Я” з реальними відношеннями, бажаннями. Егоцентрично спрямовані особистісні реакції (вперше починають спостерігатись у віці 3-х років) відображають досвід дитини і пережиті нею труднощі у спілкуванні з навколишніми. В залежності від умов виховання досвід спілкування чи взаємодії закріплюється, культивуються також нові форми і способи реагування, які на наступних етапах розвитку стають стійкими звичками поведінки.

Поведінка - це деяка відносно узгоджена і послідовна сукупність вчинків особистості, яка може мати місце у ситуаціях, які визначаються соціальною групою і регулюються певними правилами (нормами).

Норма – це явище суспільної свідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, що створюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням його соціальної ролі [151].

У К.К.Платонова ми знаходимо близьке за сутністю визначення норми. Норма – це явище групової свідомості як у вигляди уявлень, що поділяються всією групою, так и найбільш часткових суджень членів, в яких знаходять своє відображення вимоги до поведінки з урахуванням соціальних ролей, и яки створюють оптимальні умови існування.

Норми, які визначають поведінку, залежать від соціальних цінностей тієї групи, яка їх сформулювала. Тому, їх можна виявити там, де є соціальні групи, тобто усюди.

Л.Е. Орбан-Лембрик, зазначає, що норми становлять сукупність вироблених і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюють поведінку індивіда, зумовлюють специфічну для кожної групи систему взаємодії, взаємовпливу і спілкування.

На її думку норму характеризують такі параметри:

-норма є продуктом соціальної взаємодії, що виникає в процесі життєдіяльності групи;

-норма може бути задана більш широким соціальним оточенням;

-для кожної ситуації норми не встановлюються, вони формуються для більшості ситуацій;

-система норм забезпечує індивіда орієнтирами в навколишньому світі;

-соціальні норми не лише уніфікують поведінку в групі, а й регулюють внутрішньо групові відмінності;

-норма може приписувати стандарти поведінки в загальній ситуації, а може визначати реалізацію конкретної ролі у конкретній дії, в якій опиняється людина, як носій ролі;

-норми різняться за ступенем прийняття їх групою: одні – схвалюють майже всі, інші – підтримує меншість;

-норми різняться за мірою, широтою девіантності, які вони допускають, а також діапазоном санкцій, які при цьому застосовуються;

-групові норми призначені забезпечувати існування групи як цілісної системи;

-норми можуть бути чинником ригідності особистості, обмежувати діяльність у нових чи незвичайних ситуаціях, гальмуючи процеси індивідуального розвитку [214, с. 311].

Види норми:

· правові норми;

· моральні норми;

· естетичні норми.

Правові норми оформлені у вигляди законив и передбачають покарання у випадку їх порушення, моральні и естетичні норми не регламентовані настільки суворо и у випадку їх невиконання можливий лише громадський осуд. У першому випадку можна говорити про те, що людина чинить «не за законом», в іншому – «не по-людськи».

Окремо в межах з кожної перерахованих суспільних норм існують норми сексуальної поведінки, що пов’язане із підвищеною значущістю сексуальної и статевої поведінки людини, а також частотою девіацій і перверсій саме у цій сфери інтимного життя людини. При цьому норми сексуальної поведінки функціонують як на рівні права, так и на рівні моралі та естетики.

Крим того можна виокремити норми психологічно комфортного самопочуття (переживання), рефлексії, задоволеності собою, порушення яких здатне призвести людину до емоційного дискомфорту и появи психологічних комплексів.

Стаючи вільною и відповідальною людина усвідомлено приймає відповідальність за виконання визначених «законив», що передбачають збереження прав и свободи оточуючих людей, а норм, традицій и стереотипів поведінки прийнятих в тому чи іншому мікросоціальному середовищі. При девіантною починає вважатися будь-яка поведінка, що вихиляється вид норми.

Поведінкова патологія (за П.Б.Ганнушкиним) передбачає наявність у людини таких ознак:

· схильність до дезадаптації;

· тотальність;

· стабільність.

Під схильністю до дезадаптації слід розуміти існування паттернів поведінки, що не сприяють повноцінний адаптації людини у суспільстві и проявляються у вигляди конфліктності, незадоволеністю взаємодією з іншими людьми, протистояння реальності, соціально-психологічної ізоляції.

Поряд із дезадаптацією, спрямованою на зовнішнє середовище існує внутрішньоособистісна дезадаптація, в який проявляється незадоволеність людини собою, неприйняття себе як цілісної і значущої особистості. Ознака тотальності вказує на те, що патологічні поведінкові стереотипи спричиняють дезаадаптацію у більшості ситуацій, в яких опиняється людина, тобто вони проявляються завжди.

Стабільність відображає тривалість проявів дезадаптивних якостей поведінки, і зовсім не свідчить про їх швидкоплинність и ситуативну обумовленість.

Поведінкова (психічна) патологія може бути обумовленою психопатологічними проявами (симптомами и синдромами), а також ґрунтуватися на патології характеру, що сформувалася у процеси соціалізації.

Існує точка зору, що девіантні форми поведінки – це перехідні нерозгорнуті варіанти поведінкової патології. И основаним принципом їх визначення слід визнати, з одного боку, відсутність якостей поведінкової норми, з іншої – відсутність психопатологічних симптомів (рис. 2).

Рис. 2

норма → девіантна поведінка → патологія

Однак, більш обґрунтованим вважається підхід згідно якого девіантна поведінка розглядається як така що вихиляється вид норми поведінкового стереотипу за умов відсутності ознак психічної патології и поведінкових проявив психічних розладив и захворювань (рис. 3).

Нормативна гармонійна поведінка характеризується збалансованістю психічних процесів (на рівні властивостей темпераменту), адаптивністю и само актуалізацією (на рівні характерологічних особливостей), духовністю и совістю (на особистісному рівні).

Отже, девіантну поведінку можна визначити як систему вчинків, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам и проявляються у вигляди незбалансованих психічних процесів, неадаптивності, порушення процесу самоактуалізації або ж у вигляди відхилень вид морального и естетичного контролю над власною поведінкою.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки

Ю.А. Клейберг трактування причин асоціальної поведінки тісно пов’язує з розумінням самої природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що у людській поведінці поєднуються компоненти різного рівня – біологічні, психологічні та соціальні. В залежності від того, якому з них у рамках тої чи іншої теорії надається головне значення, визначаються і основні причини цієї поведінки. Тому і класифікація концепцій асоціальної поведінки може будуватися у відповідності із схемою: існують концепції, які надають головної і виключної уваги біологічним детермінантам (причинам); концепції, які роблять акцент на психологічних чинниках; соціологічні концепції, які пояснюють асоціальну поведінку виключно соціальними причинами [126, с. 18].

Розглянемо ці підходи.

Біологічний підхід. Наприкінці ХХІ – початку ХХ ст. були спроби пояснити асоціальну поведінку біологічними чинниками. Так, Ч. Ломброзо обґрунтував зв’язок між анатомічною будовою людини і протиправною поведінкою. Е. Кречмер, Х.Шелдон пов’язують асоціальну поведінку із особливістю будови тіла. Прайс, Уткін вважають що поведінка залежить від аномалій статевих хромосом. У.Шелдон обґрунтував зв’язок між типами фізичної будови людини та формами поведінки [126, с.20].

У. Пірс в результаті генетичних досліджень у середині 60-х р.р. прийшов до висновку, що наявність додаткової ігрик-хромосоми у чоловіків обумовлює схильність до злочинних діянь. Х. Айзенк (1970), вивчаючи в’язнів прийшов до висновку, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів, ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні.

Проте, у сучасному науковому світі зазначені концепції асоціальної поведінки мало популярні. Більшість спеціалістів поділяють біологічний підхід до пояснення природи детермінації асоціальної поведінки.

Психологічний підхід. Оцінка норми та відхилення у контексті розвитку вимагає знайомства із загальними принципами розвитку при особливому ставленні до особистості. (М. Герберт, 1974). У якості ядра особистості є “Я-концепція”, певна якість, яка розглядається, як ключ до нормальної адаптації. До цієї концепції входять як хороша інтеграція особистості (Г. Олпорт) – гармонійна “Я-концепція” (при мінімумі внутрішніх протиріч у єдиному погляді на життя), так і відносна автономія (тобто здатність до самостійної незалежної поведінки). Автономія пов’язана з формуванням комунікативних здібностей і впевненістю у собі (позитивної самооцінки) на їх ґрунті. У свою чергу, невпевненість у собі та низька самооцінка розглядається, як джерело порушення адаптації та аномалій розвитку (М. Герберт, 1974).

Соціологічний підхід. У рамках соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрямок та структурний аналіз. Першого дотримувалися Ф. Тенненбаум, І. Гофман, Е. Лемерт, Г. Беккер. Основним положенням тут є теза, відповідно до якої асоціальність не властивість, яка внутрішньо притаманна будь-якій соціальній поведінці, а наслідок соціальної оцінки (стигмації) певної поведінки як асоціальної. Аналіз причин асоціальної поведінки спрямований на вивчення процесів, явищ та чинників, які визначають або впливають на притаманний статус асоціальності поведінки та статус асоціальності індивідів, тобто дослідженням того, яким чином формується ставлення до людей як асоціальних [126, с.20].

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціальних відхилень є соціальна нерівність, яка породжує протиріччя між відносно рівномірними потребами та нерівномірними можливостями їх задоволення в залежності від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальний статус займає.

4. Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах

У табл. 2 представлений узагальнений аналіз феномену асоціальної (такої, що видхиляється) поведінки у різних зарубіжних психологічних напрямах.

Таблиця 2

Специфіка формування асоціальної поведінки особистості

Таким чином, в різний період розвитку та становлення науки психології зарубіжні вчені у своїх дослідженнях намагалися пояснити джерела та причини виникнення відхилення у поведінці. Таких пояснень існує достатньо велика кількість, а їх узагальнення представлено у таблиці 3.

Таблиця 3

Джерела та причини відхилень у поведінці

ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.

поведінка девіантний патологія

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки

Девіантна поведінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і є різноманітним за структурою, типами і формами.

Під структурою ДП розуміють специфіку поєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми або гармонійної норми.

Отже, ДП може мати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися як ізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декілька клінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким і нестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.

Індивідуальні (ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності від поведінки навколишніх.

Індивід свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися від оточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу на наявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігнорувати реальність.

До ізольованих форм девіація відносять:

- комунікативні форми ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;

- аутоагресивну поведінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються і групові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки (анорексія і булімія),

- надціннісні психопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво і кверулянство, різновиди маній – клептоманія, дгомоманія та ін.);

- зловживання речовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольна залежність).

Найбільш частими є групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП у близького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.

До групових девіація відносять:

- вікові, особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних і патохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а саме реакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).

Реакція відмови проявляється у вигляди відсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки люди некомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в них занепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками, зміні звичної ситуації тощо.

Реакція опозиції поділяється на пасивну и активну.

Активна характеризується неслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у вигляді погроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є «винуватцями» такої реакції.

Пасивна реакція проявляється у вигляди негативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю за відсутності агресивних дій.

Реакція імітації вирізняється прагненням копіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеалом для наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.

Реакція компенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власну неспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомим фактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждають незначними недугами або мають фізичні дефекти.

Реакція гіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме в тій галузі в якій людина виявилася неспроможною.

В основі реакції емансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова від опікування, протест проти встановлених правил і порядків.

Реакція групування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і на основі психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку, зняття відповідальності тощо.

В основі групових різновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску. Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочатку віддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшому внутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членів групи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбувається становлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушенням сумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.

Груповий тиск на індивіда може справляти не лише група, але й сім’я, професійні і об’єднані на підставі певної ідеології колективи, а також групи об’єднані за інтересами.

Сімейні різновиди групових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім’ї в цілому або ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину (наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкована передача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надціннісні захоплення, стереотипи харчової поведінки).

Можливі і зворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків (формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільної активності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).

- сімейні девіації являють собою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочується групою – сім’єю.

Для тимчасових девіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, що часто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.

До тривалих девіацій відносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і не залежать від зовнішніх впливів.

Стійкі девіації характеризуються монофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна форма відхилень у поведінці.

Нестійкі девіації характеризуються схильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.

Стихійні девіації виникають під впливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДП є незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними у появі неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так, стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності в нього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.

Заплановані девіації є регламентованими і чітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчасне хвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіацій можна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітити підготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливості приєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.

Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтереси і свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).

Неекспансивні девіації вирізняються саморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінка призводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. При цьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчової поведінки, аутизм).

Егоїстичні девіації є націленими на задоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинами тощо).

Альтруїстичні девіації спрямовані на інтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення (суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чи віри).

До типів ДП відносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостей взаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка – крайні прояви відхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.

Основна відмінність деліквентної поведінки від кримінальної полягає у ступені важкості правопорушень і вираженості асоціальної спрямованості. Правопорушення поділяються на злочини і проступки. Проступок не становить для суспільства суттєвої загрози і відрізняється від злочину мотивами здійснення протиправної дії.

К.К.Платонов описав таки типи злочинців:

1) визначається стійкістю поглядів і звичок, внутрішнім потягом до повторного скоєння злочину;

2) характеризується нестійкістю внутрішнього світу, індивід скоює злочин переважно під впливом зовнішніх обставин або оточуючих його людей;

3) визначається високим рівнем правової свідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;

4) характеризується не лише високим рівнем правової свідомості, але й активною протидією за умов порушення правових норм;

5) характеризується можливістю лише випадкового злочину.

До групи особистостей з деліквентною поведінкою відносять представників лише другої, третьої і п’ятої груп. Під час виконання свідомої вольової дії в них порушується або блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) через певні індивідуально-психологічні особливості. Такі індивіди легковажно і часто під дією зовнішньої провокації скоюють протиправні дії, не уявляючи їх наслідків. Сила мотиву, що спонукає до противоправної дії, гальмує аналіз наслідків, що бувають негативними насамперед для самої людини.

Часто деліквентні дії спричиняються ситуаційно-імпульсивними (афектогенними) мотивами, в основі яких лежить тенденція до внутрішнього конфлікту, що виникає через незадоволеність певної потреби (С.А.Арсентьєв). Ситуаційно-імпульсивні мотиви втілюються в життя без, попереднього планування і вибору адекватних об’єктів, цілей, способів і програми дій, спрямованих на задоволення потреби.

Так, деліквентна поведінка може проявлятися у вигляди бажання розважитися. Підліток через цікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, що знаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Або ж людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під час суперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високу будівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.

Відмінність між деліквентною і кримінальною поведінкою полягає не у віці, в якому індивід може нести правову відповідальність (делікти можуть скоювати і підлітки, і дорослі, і люди похилого віку), а у ступені усвідомлення індивідом власних протиправних вчинків і дій, їх соціальної значущості і негативних наслідків для оточуючих. Цитуючи Е.Анчела до деліквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були невинними».

Основою деліквентної поведінки дорослої і похилої людини э психічний інфантилізм, що поєднується із комплексом характерних ознак:

- невмінням розрізняти ідеальні і реальніцілі, не відповідною віку наявністю і простотою, дитячою захопленістю;

- егоцентризмом;

- формальним виконанням обов’язків;

- невмінням прогнозувати і передбачати можливі небажані події і ситуації (антиципаційна неспроможність);

- підвищеною образливістю, потребою в опікуванні і турботі;

- схильністю до різких змін і коливань у настрої, вираженими афективними реакціями.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості

Адиктивна поведінка – це один з різновидів девіантної поведінки, що проявляється у вигляді спрямованості до втечі від реальності шляхом штучної зміни власного психічного стану за допомогою вживання певних речовин або постійної фіксації на окремих видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А.Донскіх).

Основним мотивом особистості, схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічного стану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сирий», «невиразний», «монотонний», і «апатичний».

Така людина не спроможна віднайти в реальному житті сферу діяльності, що здатна привернути увагу і захопити, викликати будь-яку виражену реакцію. Життя здається нецікавим через її буденність і одноманітність. Вона не сприймає прийняті у суспільстві норми такі як необхідність мати справу, слідувати певним сімейним традиціям тощо. У особистості з аддиктивною поведінкою значною мірою знижена активність у буденному житті, яке ставить перед нею певні вимоги и очікування. При цьому активність аддиктивної особистості носить вибірковий характер, проявляючись в тих галузях діяльності, що навіть тимчасово можуть принести задоволення і позбавити емоційної стагнації.

У психологічній літературі описують наступні психологічні особливості людини з аддиктивними формами поведінки (B.Segal):

1. Зниження здатності витримувати труднощі повсякденного життя, що поєднується із витривалістю у кризових ситуаціях.

2. Прихований комплекс неповноцінності, що поєднується із зовнішніми ознаками зверхності.

3. Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

4. Схильність говорити неправду.

5. Схильність звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

6. Уникнення відповідальності під час прийняття рішень.

7. Залежність.

8. Тривожність.

Яскравою протилежністю аддиктивної особистості є звичайна пересічна людина, що живе заради інтересів сім’ї, близьких до неї людей і є адаптованою до такого життя. Саме вона створює традиції, що схвалюються соціумом і за своєю сутністю є консерватором. Вона не прагне до змін у власному житті і задоволена тим, що в неї є. Прагнучи знизити рівень ризику до мінімуму вона пишається «правильним способом життя». Як правило психічно здорова особистість «автоматично» пристосовується до вимог буденного життя і дещо важче переживає кризові ситуації. На відміну від людей з різноманітними адикціями вона прагне уникати кризових і надміру хвилюючих ситуацій.

Натомість аддиктивну особистість не задовольняє традиційне життя з його передбачуваністю. Кризові ситуації, що супроводжуються ризиком і афективними сплесками є сприятливими для прояву їх самовпевненості, самоповаги и почуття зверхності над іншими.

Отже, відмінною ознакою особистості з аддиктивними формами поведінки є порушення психологічної стабільності у буденних ситуаціях.

Крім аддиктивну особистість вирізняє «прагнення гострих почуттів» (А.В.Петровський), що виявляється у потязі до ризику і подолання небезпеки. Така людина не знаходить задоволення в реальному житті і намагається уникнути дискомфорту і буденності через підвищений рівень сенсорної стимуляції, віддаючи перевагу інтенсивним впливам, голосному звуку, різкому запаху, яскравим зображенням, неординарним вчинкам і подіям, що не залишають вільного часу.

Разом із тим важка пристосованість до повсякденного життя, постійні докори щодо невлаштованості, відсутність приязних стосунків із близькими формують у аддиктивної особистості прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждають через те, що відрізняються від інших і не спроможні жити як інші люди. Як наслідок тимчасовий «комплекс неповноцінності» змінюється реакцією гіперкомпенсації, тобто відбувається різкий стрибок від заниженої самооцінки, що навіюється навколишніми, до завищеної.

Почуття зверхності над іншими виконує захисну функцію, підтримуючи необхідний рівень самоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах – умовах конфронтації із сім’єю і колективом. Почуття зверхності ґрунтується на порівнянні «сірої і невиразної буденщини», в якій знаходяться усі навколишні, і справжнього, вільного від обов’язків життя аддиктивної особистості.

Враховуючи той факт, що тиск з боку соціуму є досить інтенсивним аддиктивні особистості змушені підлаштовуватися під норми суспільства и грати роль «свого серед чужих». Як наслідок вони вчаться формально виконувати ті соціальні ролі, що нав’язуються ззовні (слухняного сина, ввічливого співрозмовника, відповідального працівника). Зовнішня соціабельність і легкість встановлення контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверховістю емоційних зв’язків. Така людина уникає стійких і тривалих контактів через швидку втрату інтересу до однієї і тієї ж людини чи діяльності, через страх перед відповідальністю. Так, мотивом чоловіка (за умов наявності в нього аддиктивних форм поведінки), що відмовляється пов’язати себе шлюбом, може бути страх відповідальності за майбутню дружину і дітей, страх залежності від них.

Схильність говорити неправду, постійне звинувачення оточуючих у власних помилках і промахах обумовлені особливостями самої аддиктивної особистості, що намагається приховати власний комплекс неповноцінності, спричинений невмінням жити у відповідності до прийнятих норм і традицій.

Провідною характеристикою адиктивної особистості є залежність, для діагностики якої достатньо виявити п’ять ознак з нижче наведеного переліку:

1. Неспроможність приймати рішення без поради і підтримки з боку оточення.

2. Готовність дозволяти іншим приймати важливі для себе рішення.

3. Готовність погоджуватися з іншими через острах бути відторгнутим, навіть за умов розуміння того, що інші неправі.

4. Труднощі у самостійному започаткованні якоїсь справи.

5. Готовність добровільно виконувати принизливу і неприємну роботу з тим, щоб отримати любов і прихильність навколишніх.

6. Важко переносить самотність і докладає значних зусиль, щоб його уникнути.

7. Відчуття спустошеності або безпорадності, якщо уривається зв’язок із близькою людиною.

8. Постійним страх бути відкинутим.

9. Вразливість і чутливість до найменшою критики з боку.

Поруч із залежністю стрижневим моментом у поведінці аддиктивної особистості є прагнення втекти від реальності, страх перед буденним життям, що сповнене різними обов’язками, пошук позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозного ризику і нездатність бути відповідальним за будь-що. На противагу гармонійній взаємодії з навколишньою дійсністю аддиктивна особистість вдається до своєрідної втечи від неї, активізуючи свої зусилля лише в одному з можливих напрямків і зосереджуючись на вузько спрямованій діяльності, ігноруючи усі інші.

У відповідності до концепції Н.Пезешкіана існує декілька видів втечі від реальності: «втеча у тіло», «втеча у роботу», «втеча у контакти або самотність» і «втеча у фантазії».

Під час втечі від реальності у власну тілесність відбуваються зміни в ієрархії буденних цінностей, заміщення традиційної діяльності, спрямованої на сім’ю і професійне зростання діяльністю, націленою лише на власне психічне і фізичне вдосконалення. Набувають характеру гіперкомпенсації надмірне захоплення оздоровчими заходами (так звана «паранойя здоров’я»), власною зовнішністю, якістю відпочинку, способами розслаблення.

«Втеча у роботу» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділяти надмірну увагу порівняно з іншими сферами своєї діяльності, стаючи поступово трудоголиком.

Зміна цінностей у комунікативній сфері формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти або самотність». В такому випадку спілкування стає єдино бажаним способом задоволення потреб і витісняє всі інші або, навпаки, кількість контактів зводиться до мінімуму.

Схильність до розмірковувань, проектів за умов відсутності бажання їх здійснити їх і втілити в життя називається «втечею у фантазії». Може прокинутися інтерес до псевдофилософських пошуків, релігійного фанатизму, до життя у світи ілюзій і фантазій.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки

Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розмиють поведінку, що обумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися у процесі виховання.

В межах патохарактерологічного типу знаходяться поведінкові паттерни, що базуються на конституційних факторах і сформовані у процесі індивідуального розвитку. Вони називаютсья особистісними розладами або за раніше прийнятою термінологію психопатійною поведінкою.

У відповідності до до діагностичних критеріїв, запропонованих Міжнародною класифікацією захворювань (10-й перегляд – МКЗ-10) до особистісних розладів відносять глибокі і постійні моделі поведінки, що проявляються ригідними зворотніми реакціями на широкий діапазон особистісних і соціальних ситуацій у вигляді надмірних або таких, що суттєво відхиляються від звичного способу життя особливостей сприйняття, мислення, почуттів і особливо інтерперсональних стосунків.

Особистісні розлади являють собою онотогенетичний стан, що проявляється в ранньому дитинстві і зберігається в періоди зрілості. Виділяють такі особистісні розлади:

-параноїдне

-шизоїдне

-дисоціальне

-емоційно нестійке

-істеричне

-ананкастне (обсесивно-компульсивне)

-тривожне, що ухиляється

-залежне.

Назви даних розладів наведені у відповідності до МКЗ-10, в той час як поширеною є і традиційна вітчизняна класифікація писхічних хвороб. Нижче наведено порівняльну таблицю назв у відповідності до МКЗ-10 і традиційної класифікації.

Табл. 1

Патохарактерологічні і характерологічні девіації значною мірою ґрунтуються на стереотипізації реакцій людини на ті чи інші значущі події у її житті.

На думку А.Э.Лічко патологічна реакція відрізняється від нормальної поведінки наступними параметрами:

1) стає генералізованою і виникає в різних ситуаціях і через різні причини, навіть не завжди адекватні;

2) набуває властивостей паталогічного стереотипу, коли один и той вчинок як кліше повторюється з різних причин;

3) порушує межу у поведінці, яку ніколи не порушує група, до якої індивід належить;

4) призводить до соціальної дезадаптації.

Розлади особистості виникають в основному в дитячому і підлітковому віці, деякі ж розлади, наприклад, параноїдальне після 20 - 25 років. Проте, виникнувши, розлади особистості існують весь період дорослого життя людини, виявляючись в емоційно-вольовій сфері, мисленні і стилі міжособистісного спілкування. Людина, обтяжена розладами особистості, неспроможна реально сприймати себе, оточуючих, встановлювати з ними емпатійні стосунки. Негативні реакції оточуючих постійно провокують соціальну дезадаптацію особистості схильної до розладів. Свої патологічні особливості вона вважає нормальними, їй не властиве повне усвідомлення своїх проблем. Виходячи з цього, вона вибудовує власну поведінку і прийоми психологічного захисту, що дозволяють якоюсь мірою контролювати тривожно-депресивні реакції на конфлікти і життєві ситуації.

Загальними симптомами для діагностики особистих розладів є:

1) стійкі стереотипи сприйняття і поведінки, які відрізняються від соціально очікуваних і загальноприйнятих норм;

2) афектні прояви, інтенсивність яких найчастіше не адекватні характеру життєвих колізій;

3) наявність власного страждання, що справляє негативний вплив на соціальне оточення;

4) відхилення в поведінці тривалі, стабільні і спостерігаються з дитячого або підліткового віку;

5) виключено наявність органічних пошкоджень і порушень функцій мозку.

Важливою ознакою розладів особистості (психопатії) є виникнення декомпенсації під час несприятливих впливах (після психічної травми, психотравмуючої ситуації). Під декомпенсацією розуміють порушення психіки і прояви психічного розладу особистості, що виявляються в у неспроможності особистості протистояти психогенним чинникам.

Наприклад, при істеричній психопатії виникає зрив – декомпенсація, якщо необгрунтовані претензії особистості і її прагнення привернути увагу не зустрічають бажаного ставлення. При паранояльному розладі декомпенсація може проявитися, якщо ставиться під сумнів «авторитет» особистості або виникає протидія її владності і деспотизму.

Особистісний розлад визначає загальний психічний портрет людини, що протягом життя не піддається істотним змінам і заважає пристосовуватися до навколишнього світу. На відміну від психічних захворювань розладам не властивий прогресуючий розвиток хвороби і виникнення дефекту особи.

За умови несильно вираженого відхилення характеру, що не сягає рівня патології і не призводить до порушення соціальної адаптації, говорять про акцентуацію характеру як про один з варіантів норми. Втім за умови психотравмуючої ситуації декомпенсація може проявитися в акцентуйованої особистості.

Причини виникнення особистісних розладів різноманітні. Важливе значення мають конституційні (спадкові) чинники: у батьків, що страждають на розлади найчастіше народжуються діти з аналогічною патологією. Це найбільш несприятливий варіант розвитку дитини, який неможливо коректувати навіть за допомогою правильного виховання. Причинами розладів у дітей можуть бути алкоголізм і наркоманія батьків, шкідливий впливи під час пренатального розвитку, родові травми і ін. Мають значення для прову розладів і недоліки виховання дітей. Так, під час виховання дитини в сім'ї, де вона фактично покинута, а батьки зловживають алкоголем, де мати стурбована пияцтвом чоловіка, коли дитина зростає в атмосфері скандалів, неповній сім'ї або виховується бабусею і дідусем, що кривдять її або потурають їй в усьому – в цих випадках аномалії характеру ще більш посилюються.

Можливою є інша ситуація, як пише Д. Еникєєва: «Якщо ж дитина виховується у сприятливій обстановці, де її навчають нормам поведінки в суспільстві, формують позитивну морально-етичну позицію з дитячих років, пояснюючи, що дозволено робити в колективі, а що недозволено, і якщо провиниться – їй спокійно і дружньо пояснюють неправильність ї вчинків, без деспотизму, фізичних покарань або ж інших травмуючих психіку дитини дій, то в цілому є можливість корекції її поведінки ще з раннього дитинства, і надалі вона зростатиме не егоцентричною…, а навчатиметься рахуватися і з думкою інших людей, а не лише з власними примхами».

Безконтрольність з боку батьків і недоліки виховання впливають у подальшому на динаміку розладів у дорослому віці. І одними виховними заходами соціальну дезадаптацію виправити неможливо.

опатію у дорослих вже треба лікувати.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіаціями у поведінці

Вважається, що доросла особистість вирізняється адаптивною спрямованістю будь-яких психічних процесів поведінкових актив. Таку особливість людською поведінки А.В.Петровський визначив як «постулат відповідності».

«Постулат відповідності» виявляються в тому, що дорослий індивід наділений прагненням до «внутрішньої мети», у відповідністю з якою відбуваються всі без винятку прояви його активності.

Виокремлюють декілька різновидів «постулату відповідності»: гомеостатичний, гедоністичний, прагматичний. Гомеостатичний варіант виявляється у подоланні конфліктів и напружених стосунків із навколишнім оточенням, у встановленні «рівноваги» і гармонії. За умов гедоністичного варіанту поведінка індивіда визначається двома первинними афектами: задоволенням и стражданням, и при цьому вся поведінка пояснюється максимізація задоволення и страждання. Під час прагматичного варіанту поведінка визначається лише прагматичною спрямованістю, тобто людина керується лише своєю користю и власним успіхом.

Протилежною до девіантної и патологічної поведінки є не лише гармонійна нормативна поведінка, але ідеальна поведінкова норма. И вона характеризується не лише «постулатом відповідності» (за А.В.Петровським, але й творчою спрямованістю и креативністю. Гармонія не виявляється лише у здатності бути адаптивним, адже за такої умови буденного пересічного громадянина. Ідеальною поведінковою нормою слід вважати поєднання гармонійної норми з девіантною особистістю.

На думку А.В.Петровського, людину має спокушати небезпека, невизначеність успіху, невідоме, и лише тоді можна говорити про неї як про творчу й ідеальну особистість. Надмірна активність у психології називається над ситуативною активністю и справедливо вважається нормативною, оскільки прогрес людства значною мірою пов’язаний із готовністю и схильністю людей до нестандартної, нешаблонної и гнучкої поведінки. Одним із проявив такої поведінки э пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новий інформації, в нових переживаннях, розширенні горизонтів власного досвіду (В.С.Ротенберг, В.В.Аршавський). Буденна людина як типовий носій нормативної и навіть гармонійної поведінки не здатна до пошукової активності. Вона прагне уникнути ризику, а отже невідомих ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Вона спрямована переважно на пристосування до оточення и збереження власного «статус кво», вона прагне гарантій и стабільності, а не знань, почуттів и переживань. Натомість девіант надміру допитливий, нестабільний и найбільшою мірою схильний до ризику та існування в ситуації «невідомості».

Парадокс існує в тому, що девіантна й ідеальна поведінка можуть мати спільні риси. И справедливим э твердження, що людина з девіантною поведінкою часто буває творчою особистістю, а їх відхилення у поведінці можна виправдати активним творчим пошуком, але з неадаптивною и саморуйнівною спрямованістю. Відмінність виявляється в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в у безпосередньому процеси пошуку, а негативний результат здатний лише поглибити знання про предмет и сигналізує про те, що напрямок пошуку має бути змінено. В той час як для девіантної особистості основною метою пошукової активності э результат – задоволення.

Спільні риси креативних и девіантних особистостей було запропоновано Баррном и Харрингтоном. Це самостійність суджень, здатність знаходити привабливі риси у подоланні труднощів, естетична орієнтація и здатність ризикувати. Ф.Фарли навіть видаляє особливий тип – Т-особистість и визначає її як «шукача збудження». Людина, що відноситься до такого типу, може сягати або високої міри креативності, або ж демонструвати деструктивну и навіть кримінальну поведінку.

Інший дослідник Д.Симонтон у творчої особистості видаляє сім базових векторів. Їх співставлення з критеріями діагностики адиктивного типу девіантної поведінки виявляє суттєву схожість и водночас ризницю між креативною и девіантною особистістю (табл. 1).

Таблиця 1

Дослідження девіантної поведінки у вигляди наркотичної залежності, здійснені В.Д.Менделевичем и Л.Р.Вафіним, показують, що наркомани часто є більш творчими особистостями, ніж здорові (не наркомани). Вони наділені достатньою силою творчого «Я», щоб долати життєві труднощі э відносно незалежними вид зовнішних впливів. Водночас вони є відчуженими, схильними до впливів, що іноді призводить до відмови від творчого «Я» на користь переживань зовнішніх вражень. Їх творче «Я» більшою мірою э пов’язаним зі спонтанністю, аутосимпатиєю, креативністю и прагненням до самоактуалізації. Парадокс полягає в тому, що для наркозалежних э характерними окремі риси самоактуализованої особистості: прагнення визнання, відкритість новому досвіду, автономність, прагнення до саморозкриття у спилку ванни з іншими людьми.

Одним із доказів подібності деяких структур ідеальної и девіантної поведінки є факт кардинальних змін, що відбуваються у поведінці девіанта після подолання поведінкового дефекту у вигляді особистісного зростання и розкриття творчих здібностей.

ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КЛІНІЧНИХ ФОРМ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Основні форми девіантної поведінки.

2. Зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності.

а) основні мотиви вживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності;

б) внутрішні і зовнішні чинники зловживання хімічними речовинами.

3. Розлади харчової поведінки харчової поведінки.

4. Надцінні психологічні захоплення.

5. Комунікативні девіації

1. Основні форми девіантної поведінки

Девіантна (що відхиляється) поведінка має наступні клінічні форми:

о агресія

о аутоагресія (суїциїдальна поведінка)

о зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності (алкоголізація, наркотизація, табакокуріння і ін.)

о розлади харчової поведінки харчової поведінки (переїдання, голодування)

о надцінні психологічні захоплення ("трудоголізм", гемблинг, колекціонування, "параноя здоров'я", фанатизм - релігійний

спортивний, музичний і ін.)

о характерологические і патохарактерологические реакції (емансипації, групування, опозиції і ін.)

о комунікативні девіації (аутизация, гіпертовариськість, конформізм, псевдологія, ревнощі, фобическое і нарциссическое поведінка, нігілізм, крусадерство, "вегетативность" і ін.)

Кожна із клінічних форм може бути обумовлена будь-яким типом девіантної поведінки, а іноді мотивом вибору тієї або іншої форми є декілька різновидів поведінки, що відхиляється, одночасно.

Наприклад, алкоголізація може бути пов'язана з адикціями (відходом від реальності); з патологією характеру, при якій вживання і зловживання спиртними напоями може бути своєрідною терапевтичною компенсацією і способом зняття внутрішньоособистого конфлікту; з психопатологічними проявами або зі свідомим доведенням себе до певного психічного стану з метою здійснення делинквентных вчинків.

Частота представленості перерахованих вище форм девіантної поведінки при різних типах представлені в таблиці 1.

Таблиця 1

Частота представленості клінічних форм девіантної поведінки при різних його типах

ПОЗНАЧЕННЯ: **** - дана форма завжди або майже завжди обумовлена даним типом девіантної поведінки *** - часто ** - іноді * - рідко.

Охарактеризуємо клінічні форми девіантної поведінки з конкретизацією психологічних і психопатологічних механізмів їх формування.

2. Зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності

Девіантна поведінка у вигляді вживання і зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності, психічну і фізичну залежність від них є одним з найпоширеніших видів поведінки, що відхиляється. Суттю такої поведінки є значна зміна ієрархії цінностей людини, відхід в ілюзорно-компенсаторну діяльність і, як наслідок, істотна особиста деформація. Як наслідок, змінюється сприйняття світу і самооцінка людини, відбувається поступове відхилення поведінки в бік формування патологічної залежності від речовини, фетишизації його самого і процесу вживання, а також спотворення зв'язків людини з суспільством.

А) Основні мотиви вживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності

1. Атарактична мотивація полягає в прагненні застосувувати речовини з метою пом'якшення або усунення явищ емоційного дискомфорту.

В даному випадку речовина, що викликає сп'яніння, використовується як препарат, що знімає негативні феномени і симптоми душевного неблагополуччя. Серед симптомів, що підштовхують людину до вживання таких речовин виявляються страх, тривога, депресія та їх різновиди. Негативний фон настрою сприяє вибору найбільш легкого способу рішення проблеми. Зняття симптомів відбувається хімічним шляхом.

Девіантна поведінка може сформуватися через часте застосування даного способу зняття емоційних проблем з переходом психологічної залежності у фізичну. Враховуючи спрямованість атарактичної мотивації на зняття емоційних переживань, вона є переважаючою при патохарактерологічному і психопатологічному типах девіантної поведінки.

2. Мотивація гедонізму є нібито продовженням і розвитком атарактичної, але при цьому відрізняється від неї за своєю якістю. Атарактична мотивація приводить емоційний стан в норму з пониженого, а гедоністична сприяє підвищенню нормального (не пониженого) настрою. Спрямованість гедонії виявляється в отриманні задоволення, переживання почуття радості від прийому речовин (алкоголю, наркотиків) на тлі звичайного рівного настрою.

Спрямованість гедонії може зустрічатися при різних типах девіантної поведінки, але типовою вона вважається для аддиктивного поведінки.

Наприклад, людина з аддиктивною спрямованістю вчинків схильна шукати в алкоголі або наркотиках спосіб відходу від реальності в ілюзорний світ, що доставляє їй насолоду. При цьому вона обирає з багатого арсеналу наркотичних речовин або алкогольних напоїв лише ті, які наділені ейфоричним ефектом, що сприяє швидкому і різкому підвищенню настрою, появі смішливості, добросердя, радості тощо. Важливим стає пошук незвичайної (неземної) дії речовини, що різко перетворює "сіре існування" на цікаве, повне несподіванок життя, на своєрідний "політ у незвідане". До речовин, що використовуються при адиктивному типові девіантної поведінки, відносять такі речовини, маріхуану, гашиш, кокаїн, опій, морфін, кодеїн, кокаїн, ЛСД (лізергина, діеэталаміда лізергинової кислоти), циклодол, ефір і деякі інші.

3. Субмісивна мотивація застосування речовин відображає нездатність людини відмовитися від запропонованого алкоголю або наркотичних речовин. Нездатність протистояти тиску спричинена характерологічними або особистими якостями людини. Це обумовлено залежними рисами характеру (боязкістю, соромливістю, конформністю, тривожністю, обережністю в спілкуванні), при яких індивід прагне уникати ситуацій осуду, зокрема, за небажання "за компанію" спожити спиртні напої.

Страх опинитися поза колективом, бути вигнаним з нього за неконформну поведінку, стати "білою вороною" є основою субмісивної мотивації вживання речовин, що викликають зміну психічного стану.

4. Псевдокультурна мотивація грунтується на світоглядних установках і естетичних пристрастях особистості. Людина розглядає вживання алкоголю або наркотичних речовин крізь призму "вишуканості смаку", причетності до круга обраних-знавців. Поведінка індивіда починає носити характер причетності до традиції і "культури".

Більшою мірою при псевдокультурній мотивації важливе не безпосреднє вживання речовин, а демонстрація цього процесу оточуючим. Зустрічається вона при патохарактерологічному типові девіантної поведінки, зокрема, в межах істеричного характерологічних розладів.

Внутрішні і зовнішні чинники зловживання хімічними речовинами

Однією з найбільш значущих проблем девіантної поведінки у вигляді зловживання речовинами, що викликають зміни психіки і залежність, є проблема вивчення особистості наркозалежного і залежного від алкоголю.

Відомо, що таким людям властиве поєднання суперечливих якостей. У них можуть спостерігатися різкі коливання настрою, нестійкість інтересів, сенситивность, підвищена рефлексія і схильність до самоаналізу, зайва самовпевненість, переоцінка своїх можливостей, одночасний прояв полярних якостей психіки (самовпевненість і легка вразливість, розбещеність і соромливість, ласкавість і жорстокість).

Традиційна точка зору про те, що основна причина привабливості алкогольного і наркотичного сп'яніння криється в ейфорії піддається критиці (Б.С.Братусь, П.І.Сидоров). Вважається, що психологічні причини розташовуються глибше і полягають, по-перше, в тих ілюзорних можливостях задоволення бажань і вирішення конфліктів, які дає стан сп'яніння, і, по-друге, в тих психологічних і соціальних умовах, які штовхають людину на цей шлях.

Внутрішні психологічні чинники зловживання речовинами

И.Н. П’ятніцка відзначає, що особистість наркомана відрізняють риси незрілості (нестійкість і невираженість високих, зокрема, інтелектуальних інтересів, стійких етичних норм, відчуття стадності) і недосконала адаптація, нестерпність стресових ситуацій, схильність до коливань настрою.

М. Зукерманн описав особливий тип поведінки - "пошук відчуттів" (ПО) - поведінка, пов'язана з потребою в різних нових відчуттях і переживаннях, що виражається в прагненні до фізичного і соціального ризику заради цих відчуттів.

Подібна поведінка - індивідуальна особливість суб'єкта, що витікає з необхідності підтримувати оптимальний рівень стимуляції і збудження. Автор стверджує, що одним з чинників залучення підлітків до наркотиків є цікавість і бажання нових відчуттів, крім того, підлітки з високим рівнем ПО прагнуть до експериментування з різними видами наркотиків з метою підвищити рівень збудження.

Особливе значення у формуванні наркотичної особистості надається психічному інфантилізму, що виражається в несамостійності ухвалення рішень і дій, нездатності протистояти впливу ззовні, в зниженій критичності до себе, образливості, вразливості.

Традиційно виділяють наступні особисті чинники, характерні для тих підлітків, що вживають психоактивні речовини:

1) підвищення в порівнянні з благополучними однолітками: толерантності до поведінки, що відхиляється;

2) критицизм по відношенню до соціальних інститутів суспільства (школа, сім'я), відчуженість від них;

3) сприйнятливість до нових ідей і вражень; інтерес до творчості;

4) знижена в порівнянні з благополучними однолітками цінність досягнень і академічних успіхів; релігійність; знижене відчуття психологічного благополуччя, що виражається у високому рівні стресу і апатії; пошана до загальноприйнятих норм" поведінки;

5) екстернальный локус контролю (полезалежність) і понижена самооцінка.

Зовнішні соціальні психологічні чинники зловживання речовинами

С.Б. Бєлосуров в анамнезі тих, що хворіють на наркоманію разом з іншими чинниками відзначає:

о виховання в неповній сім'ї;

о постійну зайнятість одного з батьків (тривалі відрядження, ділову завантаженість і так далі);

о відсутність інших дітей в сім'ї.

На думку Б.Уїльямс, серед наркоманів спостерігається певна схожість, що стосується їх сімей, і наголошуються наступні чинники:

о отець відсутній або відрізняється слабким характером;

о надмірно дбайлива, поступлива або, навпаки, владна мати;

о непослідовна поведінка і відсутність стримуючих чинників;

о ворожість або конфлікти між батьками;

о нереальне прагнення батьків по відношенню до дітей.

В.Д.Менделевич провів психологічні дослідження сімей, в яких підліток страждає наркоманією. Ним було зроблено висновок про те, що існує психологічний тип батька наркозалежного, якого можна позначити як «наркогенний батько». Суттю його психологічного портрета є поєднання таких рис:

· підвищені вимоги до себе і свого оточення (зокрема, дитини і дружини);

· трудоголізм;

· небажання зважати на індивідуальні, вікові особливості і ситуативні моменти;

· емоційна холодність у поєднанні з жорсткістю;

· схильність до конкурентної боротьби;

· гіперактивність і товариськість, що носить часто поверховий характер і що не супроводжується бажанням зрозуміти і емоційно прийняти співбесідника.

Дослідження сімей, в якій в одного з членів виявлялася наркотична залежність, показують, що аддиктивні форми поведінки властиві не тільки пацієнтові, але і, як правило, одному з батьків (частіше батькові). Аддиктивна поведінка у родичів наркомана виявляється у вигляді:

· трудоголізму (38,7% випадків),

· надцінних захоплень, зокрема, "параної здоров'я" (22,6% випадків),

· алкогольної залежності (16,1% випадків),

· гемблінга (12,9% випадків),

· релігійного фанатизму (9,7% випадків).

Можна припустити, що формування наркотичної залежності базується на сімейному аддиктивному патерні.

3. Розлади харчової поведінки харчової поведінки

Харчова поведінка людини оцінюється як гармонійна (адекватна) або девіантна залежно від безлічі параметрів, зокрема, від місця, що посідає процес їжі в ієрархії цінностей індивіда, від кількісних і якісних показників живлення, від естетики. Істотним є вплив етнокультурних чинників на вироблення стереотипів харчової поведінки, особливо в період стресу. Одвічним питанням про цінність харчування , стає питання про зв'язок харчування з життєвими цілями ("їсти, щоб жити або жити, щоб їсти), врахування ролі харчової поведінки навколишніх у становленні деяких особистих характеристик (наприклад, гостинність).

Враховуючи істотний вплив на оцінку адекватності харчової поведінки транскультурних особливостей людини, вкажемо, що значущість їжі в різних культурах і у людей різних національностей розрізняється. Так, відповідно до диференціально-аналітичної концепції Н.Пезешкіана харчування є однією з основних складових східної психологічної моделі цінностей, в межах якої виробляється власний образ краси тіла (як правило, привабливою і здоровою є повна, угодована людина з хорошим апетитом) і відношення до того, як і скільки їсть дитина або дорослий. Нормальною поведінкою в період стресу розглядається підвищення апетиту і посилене харчування ("спочатку поїш - потім поговоримо про проблеми") і так званий феномен "заїдання стресу".

На рівні побутових стосунків оцінка вищого ступеня гостинності пов'язана із великою кількістю продуктів харчування. У західній психологічній моделі цінностей харчування само по собі не є цінністю і гостинність не включає обов'язкове пригощання. Цінністю є контроль за прийомом їжі, орієнтація на інші стандарти краси і естетики - стрункість, спортивність на противагу вгодованості в рамках східної моделі.

У зв'язку з подібними транскультурними відмінностями, визначаючи девіантну харчову поведінку в обов'язковому порядку слід враховувати етнокультурний стереотип харчової поведінки оточення людини.

Багато дослідників сходяться на думці, що уявлення про свою фізичну зовнішність є однією з головних складових Я-концепції. Це напрямок досліджень вивчає образ тіла і його зв'язок з Я-концепцією.

Найважливішим психологічним процесом юнацького віку є процес становлення самосвідомості і стійкого образу "Я". Саме з образом "Я" і з самооцінкою в більшості випадків пов'язане негативне ставлення до свого тіла, яке і визначає порушення харчової поведінки.

На думку Р.Бернса, тіло є зримою і відчутною частиною нашого "Я". "Ми відчуваємо, бачимо і чуємо самих себе, ніколи не в змозі відмовитися від свого тіла, до того ж цей невід'ємний елемент наший особистості виставлений на постійний публічний огляд" - пише він. Розміри і форма тіла справляють вплив на якість життя індивіда і його психіку, оскільки вони слугують об’єктом як власних оцінок, так і оцінок іншими людьми.

Відомо, що існує висока позитивна кореляція між задоволеністю тілом і задоволеністю собою. З погляду Р.Бернса, позитивна оцінка свого зовнішнього вигляду в свідомості людини, а також в думках тих, що оточують може істотно вплинути на позитивність його Я-концепції в цілому, і навпаки, негативна оцінка спричиняє істотне зниження загальної самооцінки. При цьому робиться акцент на залежності самооцінки від думок навколишніх людей. Людина - істота соціальна і не здатна уникати схвалення багатьох соціальних і культурних ролей, стандартів і оцінок, що визначаються самими умовами її життя в суспільстві. Вона стає об'єктом не тільки власних оцінок і думок, але й також оцінок і думок інших людей, з якими вона стикається в ході соціальної взаємодії. Якщо вона прагне отримати схвалення навколишніми, вона повинна відповідати загальноприйнятим стандартам. Наголошується, що на самооцінку і ступінь самоповаги особистості часто впливають лише певні зони тіла (А.Марселло).

Розвинена система психологічного захисту знижує суб'єктивну значущість недоліку зовнішності аж до його трансформації в свідомості в позитивну ознаку зовнішності. І.С.Кон виділяє п'ять варіантів заломлення в Я-фізічне недоліку зовнішності:

1) виправлення недоліку шляхом напружених зусиль (деякі хворі з ожирінням стараються будь-якими способами понизити вагу);

2) відмова свідомості розуміти і сприймати неприємну якість (деякі дівчата з ожирінням рахують повноту пікантної);

3) погляд на весь світ крізь призму свого нещастя і, як наслідок, тотальна недовіра до усіх;

4) пристосування до установок навколишніх людей;

5) компенсація недоліку в одній сфері досягненнями в іншій.

Під харчовою поведінкою розуміється ціннісне ставлення до їжі та її прийому, стереотип харчування в буденних умовах і в ситуації стресу, орієнтація на образ власного тіла і діяльність з його формуванню.

Основними розладами харчової поведінки вважаються: нервова анорексія і нервова булімія. Загальними для них є такі параметри, як:

· заклопотаність контролем ваги власного тіла;

· спотворення образу свого тіла;

· зміна ролі і місця харчування в ієрархії цінностей.

Нервова анорексія являє собою розлад, яким характеризується навмисним зниженням ваги, що викликається і підтримуваним самим індивідом.

Виділяють (М.В.Коркіна) чотири стадії нервової анорексії:

1) ініціальна;

2) активна корекція;

3) кахексія;

4) редукція синдрому.

В іниціальній стадії індивід виражає незадоволеність надмірною, на його думку, повнотою всієї фігури або окремих частин тіла (живота, стегон, щік). Він орієнтується на вироблений ідеал, прагне до схуднення з метою наслідування кому-небудь з найближчого оточення або популярним людям.

На стадії активної корекції, коли розлади харчової поведінки харчової поведінки стають очевидними для навколишніх, відбувається становлення девіантної поведінки, індивід починає вдаватися до різних способів схуднення. Перш за все, він вибирає обмежувальний харчовий стереотип, виключаючи з харчового раціону окремі висококалорійні продукти, схиляється до дотримання строгої дієти, починає використовувати різні фізичні вправи і тренінги, приймає великі дози послаблюючих засобів, використовує клізми, штучно викликає блювоту з метою звільнення шлунку від тільки що з'їденої їжі.

Цінність харчування знижується, при цьому індивід не здатний контролювати свою мовну поведінку і постійно в спілкуванні повертається до теми схуднення, обговорення дієт і тренінгів. На стадії кахексії можуть з'являтися ознаки дистрофії: зниження маси тіла, сухість і блідість шкірних покривів і інші симптоми.

Діагностичними критеріями нервової анорексії є:

а) зниження на 15% і збереження на пониженому рівні маси тіла або досягнення індексу маси тіла Кветелета 17,5 балів (індекс визначається співвідношенням ваги тіла в кілограмах до квадрата росту в метрах);

б) спотворення образу свого тіла у вигляді страху перед ожирінням;

в) навмисне уникнення їжі, здатної викликати збільшення маси тіла.

Розлади харчової поведінки харчової поведінки у вигляді синдрому нервової анорексії зустрічається, як правило, при патохарактерологічному варіанті девіантної поведінки. Розлади харчової поведінки харчової поведінки обумовлені особливостями характеру людини та її реагуванням на ставлення навколишніх.

Нервова булімія характеризується приступами переїдання, що повторюються, неможливістю навіть короткий час обходитися без їжі і надмірною заклопотаністю контролем ваги тіла, що спричиняє вживання крайніх заходів для пом'якшення впливу з'їденої їжі на загальну вагу тіла.

Індивід орієнтований на їжу, планує власне життя, приймає їжу в потрібний час і в необхідній для нього кількості. Цінність даної сторони життя виходить на передній план, підпорядковувавши собі решту всіх цінностей. При цьому наголошується амбівалентне ставлення до прийому пищу: бажання зїсти велику кількість їжі поєднується з негативним, принижу вальним відношенням до себе і своїй "слабкості".

Виділяється декілька діагностичних критеріїв нервової булімії:

а) постійна заклопотаність їжею і непереборна тяга до їжі навіть в умовах відчуття ситості;

б) спроби протидіяти ефекту ожиріння від їжі, що з'їдається, за допомогою таких прийомів, як виклик блювоти, зловживання послаблюючими засобами, альтернативні періоди голодування, використання препаратів, що пригнічують апетит;

в) нав'язливий страх ожиріння.

Як видно з клінічних описів, нервова анорексія і нервова булімія мають ряд загальних рис, внаслідок чого можна говорити про єдиний комплекс порушень харчової поведінки.

Якщо відмова від їжі грає роль хворобливого протистояння реальності (істотний параметр патохарактерологічного типу поведінки, що відхиляється), то непереборний потяг до їжі може відображати як протистояння (зокрема, зняття симптомів тривоги, депресії при невротичних розладах), так і відхід від реальності.

Проте нервова булімія на відміну від анорексії може входити в структуру аддиктивного типу девіантної поведінки. При аддиктивній поведінці підвищення цінності процесу харчування і переїдання стає єдиним задоволенням в нудному, одноманітному житті. Людина обирає для себе харчування як альтернативу повсякденного життя з його вимогами, обов'язками, регламентаціями. В неї формується феномен "прагнення гострих відчуттів" у вигляді зміни харчової поведінки. Наприклад, така людина може отримувати нові незвичайні відчуття від кількості і якості їжі, поєднання непоєднуваних інгредієнтів (огірків з медом, торта з гірчицею). Мотивом стає втеча від "обридлої" реальності у світ вічного "харчового задоволення".

Дослідження (В.Д.Менделевич, Е.Бухарова) дівчат з розладами харчової поведінки у вигляді анорексії і булімії з ожирінням показали, що дівчата з ожирінням схильні негативно оцінювати свою зовнішність.

За наслідками тесту "Автопортрет" більше двох третин з них проти половини з контрольної групи зображають себе тільки у вигляді обличчя , і, навпаки, тільки 19% з експериментальної групи проти 40% з контрольної малюють себе в повний ріст. Очевидно, що дівчата з булімією і ожирінням схильні ігнорувати зображення своєї фігури у зв'язку з негативними емоційними переживаннями з приводу своєї ваги і повноти тіла. Крім того, вони малюють автопортрет схематично, а дівчата без порушень харчової поведінки - реалістично.

Дослідженим манекенницям (моделям рекламного агентства) з об'єктивним дефіцитом маси тіла властива виразна тенденція спотворення зображення образу тілесного . Це дозволяє віднести їх до "групи підвищеного ризику з виникнення порушень харчової поведінки".

Висока достовірність відмінностей виявляється у зображенні окремих частин обличчя, зокрема за показником "наявність рота", який частіше відсутній в малюнках манекенниць. Така увага до рота може говорити про особливе відношення до їжі і структури харчової поведінки. Можливо, обмежуючи себе у харчуванні, вони багато думають про їжу, зберігають до неї великий інтерес.

Звертає на себе увагу показник «зображення вух». Дівчата з булімією і ожирінням значно рідше малюють вуха, що можна трактувати як закритість від сприйняття зовнішнього світу, нетерпиме відношення до критики.

По переважанню показника "наявність вій" можна припускати, що манекенниці схильні підкреслювати свою жіночність і привабливість, що не властиве дівчатам з розлади харчової поведінки у вигляді булімії і ожиріння.

Руки, що символізують контакт людини з навколишнім світом і активність, переважають в малюнках манекенниць з недостатньою вагою.

Ноги - символ опори і стійкості - рідше представлені в малюнках дівчат з ожирінням, що можна трактувати як присутність відчуття нестійкості, відсутність опори у навколишньому світі.

4. Надцінні психологічні захоплення

Однією з найбільш поширених форм поведінки, що відхиляється, є надцінні психологічні захоплення.

Захопленням називають підвищений інтерес до чого-небудь з формуванням пристрасного емоційного ставлення.

При надцінному захопленні всі характеристики звичайного захоплення посилюються до гротеску, об'єкт захоплення або діяльність стають визначальним вектором поведінки людини, витісняючи на другий план або повністю блокуючи будь-яку іншу діяльність.

Класичним прикладом "гіперзахоплення" є стан закоханості, коли людина може бути повністю зосереджена на об'єкті емоційного переживання, втрачає контроль за часом, ігнорує будь-які інші сторони життєдіяльності.

Істотними ознаками надцінних психологічних захоплень вважаються:

· глибока і тривала зосередженість на об'єкті захоплення;

· упереджене, емоційно насичене відношення до об'єкту захоплення;

· втрата відчуття контролю за часом, що витрачається на захоплення;

· ігнорування будь-який іншої діяльності або захоплення.

Надцінні психологічні захоплення входять до складу аддиктивної і патохарактерологичічної девіантної поведінки, а також до девіантної поведінки на основі гіперздібностей.

Види надцінних психологічних захоплень

А. Активна пристрасна діяльність

Надцінні психологічні захоплення у вигляді активної і пристрасної діяльності можуть охоплювати не тільки професійну сферу. Людина може бути трудоголіком на терені хоббі. Наприклад, вона може формально ходити на основну роботу, сумлінно виконувати її, не отримуючи задоволення, і при цьому орієнтуватися на іншу діяльність (ремонт свого автомобіля, догляд за садом, рибальство, охота, колекціонування і так далі).

Захоплення якою-небудь діяльністю, що досягає крайнього ступеня вираженості з формуванням культу і створення ідолів з повним "розчиненням" індивідуальності, носить назву фанатизму. Частіше фанатичне відношення формується в таких сферах, як релігія (релігійний фанатизм), спорт (спортивний фанатизм) і музика (музичний фанатизм).

Загальною характеристикою фанатизму є вироблення людиною стереотипу підпорядкування власних інтересів і потягів інтересам конфесії, команди, музичного колективу, зосередження уваги і сил на підтримці ідола і надання активної допомоги, місіонерська діяльність.

В межах девіантної поведінки у вигляді фанатизму людина починає діяти за психологічними законами групи, вона не здатна критично ставитися до висловів кумира, ідола і усвідомлювати відхилення власної поведінки, яка може полягати у відриві від сім'ї, ігноруванні роботи.

Особливим різновидом надцінних психологічних захоплень є так звана "параноя здоров'я" - захопленість оздоровчими заходами.

При цьому людина в збиток іншим сферам життєдіяльності (роботі, сім'ї) починає активно займатися тим або іншим способом оздоровлення - бігом, особливою гімнастикою, дихальними вправами, "моржуванням", обливанням крижаною водою, промиванням ніздрів і порожнини рота солоною водою і ін.

Механізмом формування "параної здоров'я" є феномен "зрушення мотиву на мету", коли із засобу досягнення здоров'я оздоровчі заходи перетворюються на самоціль, в джерело єдиного або домінуючого способу отримання задоволень.

Б. Трудоголізм як надцінне захоплення

Використовуючи термінологію Н. Пезешкіана при надцінних захопленнях відбувається "втеча від реальності" в яку-небудь діяльність у збиток інший і у збиток гармонії особистості в цілому.

При "трудоголізмі" відбувається втеча від реальності в сферу діяльності і досягнень. Підвищеним інтересом і захопленням для людини стає її робота або інша діяльність, на терені якої вона намагається досягти досконалості.

Якщо у звичайної людини робота є способом підвищення власного престижу, авторитетності, матеріального благополуччя, задоволення потреби володарювати і домінувати, або вона розглядається як обов’язок, то у людини-трудоголіка робота стає самоціллю, а не способом досягнення чого-небудь. Вона отримує задоволення від самого процесу діяльності, а не від її результату, хоча результат також важливий для продовження даного виду роботи. Трудоголік зосереджений на діяльності, що цікавить його, практично постійно, він не здатний відвернутися від думок про роботу навіть на відпочинку або при навмисній зміні діяльності.

Основою для формування трудоголізму є

1) або особливості характеру, що сприяють фіксації уваги і діяльності на виконанні службових обов'язків через страх не справитися з ними, прославитися як нездібний і некваліфікований фахівець,

2) або аддиктивний відхід від реальності, яка сприймається як нецікава, неприваблива і нудна.

У першому випадку формування трудоголізму відбувається на основі психастенічних (ананкастних) або астенічних (залежних) рис вдачі.

Невпевненість в собі, власних здібностях, страх програти і не справитися з поставленими завданнями, утрудненість в міжособистих контактах, боязкість і скромність, невміння збудувати власну кар'єру, використовуючи особисті якості: шарм, товариськість або маніпулятивні здібності призводить до поступового вироблення гіперкомпенсаторної поведінки у сфері діяльності. Людина починає "переробляти", приділяти більше уваги роботі, чим товариші по службі, прагне до уникнення будь-яких несподіванок і намагається довести результати власної праці до досконалості. Поступово вироблений стиль стає рисою вдачі, і інтенсивна праця починає приносити задоволення.

У другому випадку механізм формування трудоголізму виявляється при аддиктивній поведінці.

Індивіда з аддиктивною поведінкою у вигляді трудоголізму обтяжує сірість і одноманітність життя, відсутність "великих потрясінь". Моделюючи складнощі на роботі в своїй діяльності і долаючи їх, така людина живе повноцінною, на її думку, життям, що кардинально відрізняється від реального життя.

Підвищений рівень працездатності, захопленість процесом діяльності, отримання від нього задоволення може бути «замінною» діяльністю. "Втеча в роботу" також може бути пов'язана з непристосованістю людини до буденного життя і побуту, неможливістю переживати задоволення і "маленькі життєві радощі".

В. Азартні ігри як надцінне психологічне захоплення

При надцінному захопленні азартними іграми людина схильна повністю присвячувати себе грі, виключаючи будь-яку іншу діяльність. Гра стає самоціллю, а не засобом досягнення матеріального благополуччя. Захопленість азартними іграми називається гемблінгом.

Людина, схильна йти від реальності у світ ігор, обирає даний вид поведінки у зв'язку з непристосованістю до дійсності і повсякденності, які перестає її задовольняти і радувати. Вона шукає у грі азарту і ризику, бурхливих позамежних емоцій, яких не знаходить у повсякденному житті. Азартні ігри не завжди пов'язані з грошовим ризиком або ризиком для життя. Азарт може бути пов'язаний з вигаданим ризиком про ідентифікацію себе з учасниками ігор, наприклад комп'ютерних. Ідеями фікс можуть ставати спортивні ігри, лотереї, розгадування кросвордів і ін.

Основою аддиктивної поведінки у вигляді гемблінга є феномен "бажання гострих відчуттів" і, як наслідок, високого ступеню ризику, гри "на межі фолу", коли за секунду можна втратити все, що маєш або придбати "весь світ". У подібний вид аддиктивної поведінки входять ігри у карти, рулетка, тоталізатор та ін.

Виділяються наступні ознаки, характерні для гемблінга, як різновиду аддиктивного типу девіантної поведінки (Ц.П.Короленко, Т.А.Донськіх):

1. Постійна замученість і збільшення часу, що проводиться в ситуації гри.

2. Зміна круга інтересів, витіснення колишніх мотивацій ігрової діяльності, постійні думки про гру, програвання в уяві ситуацій, пов'язаних з ігровими комбінаціями.

3. "Втрата контролю", що виражається в нездатності припинити гру як після великого виграшу, так і після постійних програшів.

4. Поява станів психологічного дискомфорту, дратівливості, неспокою (так званої "сухої абстиненції") через короткі проміжки часу після чергової участі в грі, що поєднується із не переборним бажанням приступити до гри ("ігровий драйв").

5. Збільшення частоти участі в грі і прагнення до все більш високого ризику.

6. Наростання зниження здатності чинити опір спокусі відновити гру ("зниження ігрової толерантності»).

Г. Домінуючі ідеї як форма надцінних психологічних захоплень.

Надцінні психопатологічні захоплення можуть носити характер домінуючих (надцінних) або таких, наприклад, як ідеї високого походження, чужих батьків, реформаторства і винахідництва, які здатні істотно змінювати поведінку людини.

При ідеях високого походження індивід, будучи переконаним в тому, що фактично він походить із знатного роду, багачів, політичних діячів прагне довести це на практиці. Він поводиться гордовито, переповнений гордістю за себе і гордиться високим походженням.

Ідеї чужих батьків висуваються на підставі спотвореного хворобливого сприйняття і інтерпретації подій ("я не схожий на батьків", "ніколи не бачила фотографій матери, в стані вагітності").

Ідеї реформаторства і винахідництва виявляються в переконаності зроблених індивідом великих відкриттів, здатних змінити суспільний розвиток або долю окремої людини і принести користь багатьом.

5. Комунікативні девіації

Девіантна поведінка може захоплювати виключно сферу спілкування, не виявляючись іншими змінами. При цьому людина вступає у протистояння з реальністю, але активно не протидіє їй. Найбільш відомими комунікативними девіаціями вважаються такі, як аутичне поведінка (вибір самотності, аскетизму, відлюдництва), конформна поведінка, гіперкомунікабульність, фобічна поведінка, ревнощі, нігілізм та інші.

Вважається, що людина за допомогою різноманітних комунікативних засобів в рамках девіацій прагне "бігти від свободи" (за Е.Фроммом). В одних випадках втеча приводить до аутичного патерну поведінки, в інших до гіперкомунікабельності, у третіх, до конформізму і так далі. Суттю втечі від свободи і виникнення відхилень у поведінці стає усвідомлене або неусвідомлене прагнення уникнути конструктивного аналізу і переживання основоположних екзистенційних цінностей, базисних проблем існування людини з метою уникнути тривоги, страху і невизначеності.

Рівною мірою і аутизація у вигляді нетовариськості і нелюдимості (звільнення від світу), і гіперкомунікабульність є способами подолання екзистенціальної тривоги І. Ялом зараховує до таких базисних екзистенціальних проблем проблемам: страх смерті, усвідомлення необхідності і можливості свободи, а, отже, і відповідальності, а також сенс існування і єднання/ізоляції.

Комунікативні девіації дозволяють людині не вирішувати екзистенціальні проблеми, а існувати поза ними. Вибір один з аномальних (аддиктивних) способів взаємодії з навколишнім світом нібито автоматично знімає необхідність робити які-небудь зусилля з усуненню екзистенціальної тривоги.

Види комунікативних девіацій

1. Аутична поведінка.

Аутична поведінка характеризується непристосованістю до дійсності і вимог повсякденного життя з відходом в світ фантазій і мрій, відмовою від спілкування і вибором самотності.

Можна виділити два різновиди аутичної поведінки: первинний і вторинний аутизм.

До первинного аутизму відноситься синдром раннього дитячого аутизму, що виникає в дитинстві і є ознакою патохарактерологічного або психопатологічного типів девіантної поведінки.

Вторинна аутична поведінка формується у дорослої людини після періоду нормативної взаємодії зі світом.

Загальноприйнятими клінічними критеріями синдрому раннього дитячого аутизму є (К.С.Лебедінська, О.С.Нікольська):

· самота, замкнутість і відчуженість дитини (власне аутизм);

· відсутність емоційного зв'язку навіть з найближчими людьми;

· стереотипність поведінки (рухових актів, вчинків і ін.);

· консерватизм у взаємодіях з навколишніми (ригідність стосунків, негнучкість у виборі тактики і стратегії поведінки);

· страх змін;

· мовне недорозвиненість (небалакучість, схильність використовувати неологізми);

· специфічний нерівномірний розвиток інтелектуальних здібностей.

Л.Каннер, що описав цей синдром, вважав, що його основними ознаками є

· виражена недостатність або повна відсутність потреби в контактах з навколишніми;

· відгородженість від зовнішнього світу;

· слабкість емоційного реагування по відношенню до близьких аж до повної байдужості до них (так звана "афектна блокада");

· нездатність диференціювати людей і предмети;

· недостатність реакцій на тривалі слухові і зорові подразники, що надає таким дітям схожість із сліпими і глухими;

· схильність до збереження незмінності оточення ("феномен тотожності");

· боязкість всього нового (неофобія),

· одноманітна поведінка з схильністю до примітивних однотипних рухів (обертанню зап’ястків рук перед очима, перебирання пальцями - пронація/супінація і згинання-розгинання кистей і предплеччя, розгойдування тулубом або головою);

· різноманітні розлади мови, що розрізняються при різних варіантах.

Разом із тим характерними вважаються зміни зорової поведінки: непереносимість погляду людей, "бігаючий погляд", погляд мимо або "крізь людей", а також своєрідні прояви довільних рухів у вигляді незграбності і невідповідності рухів, незграбною ходи, відсутність рухів співдружності, зрідненості міміки, запізнення розвитку навиків самообслуговування.

На думку В.І.Башиної, для таких дітей характерне розлади почуття самозахисту, поєднання "феномена тотожності" і надмірної обережності.

Аутична поведінка дорослої людини характеризується схильністю людини уникати або максимально обмежити кількість контактів, небажанням спілкуватися навіть з добре знайомими і близькими людьми, прагненням частіше бути наодинці.

На відміну від первинного аутизму, при якому разом з власне аутизацією (замкненістю, відгородженістю від світу, нелюдимістю) має місце емоційна холодність, вторинний аутизм виявляється емотивністю, підвищеною чутливістю, сентиментальністю, ранимістю.

Причини вторинного аутизму

Аутична поведінка, у дорослої людини може виникати після так званих подій, що виходять за рамки життєвого досвіду нерідко в структурі посттравматичного стресового розладу. Як провокуючі події здатні виступити катастрофи, стихійні лиха, участь в бойових дії, а також загрозливі для життя людини події (знаходження в заручниках, важка тривала хвороба, тюремний висновок). Важливим є чинник тривалості дії психотравмуючого чинника: чим він триваліший, тим більш вірогідний розвиток аутичної поведінки.

Людина, що перенесла життєво небезпечні події і усамітнилася від світу, нерідко схильна повторно яскраво переживати події, що відбулися. Її турбують нав'язливі спогади і сни про трагедію, власні страждання і муки близьких людей.

Аутична поведінка часто супроводжується появою відчуття безглуздості існування, даремності будь-якої діяльності. Це явище було назване І. Яломом "вегетативністю", при якому людина занурюється в переживання безцільності і апатії. І.Ялом виділяє три компоненти вегетативності: когнітивний, афектний і поведінковий. Вони поєднують в собі хронічну нездатність індивіда повірити в корисність або цінність якого-небудь життєвого зусилля, глибоку нудьгу, що поєднується з епізодичними депресіями, коливаннями активності і відсутністю вибірковості поведінки. Для людини стає неістотним, чим вона зайнята і чи зайнята вона чим-небудь взагалі.

На думку В. Франкла, в основі подібної девіантної поведінки, яку він позначив як ноогенний невроз, лежить психологічний "страх порожнечі", коли "екзистенціальний вакуум заповнюється симптомами".

Однією з важливих ознак аутичної поведінки є незалученість людини у процес повсякденного життя у зв'язку зі зниклим сенсом його існування. Її поведінка характеризується також ангедонією - нездатністю переживати почуття радості, задоволення. Індивід відчуває себе поза потоком життя, в повній емоційній і екзистенціальній ізоляції. При цьому говорять про міжособистісну і внутрішньо особисту ізоляцію. Перша характеризується ізоляцією від інших, друга - від самого себе. Перша майже не має обтяжливих негативних переживань, для другої типовим є різний ступінь вираженості емоційного дискомфорту.

Протилежністю аутичної поведінки є гіперкомунікабельність, що характеризується підвищеною потребою у спілкуванні, бажанням говорити і взаємодіяти з багатьма партнерами з комунікації протягом максимально можливого часу.

Девіацією у такої людини стає невміння навіть короткий час знаходитися наодинці і поза суспільством. Гіперкомунікабельність проявляється у вигляді хронічної манії - станом тривалого підвищення настрою, що поєднується з невмінням структурувати час, з безпечністю, безвідповідальністю і необов'язковістю. Така поведінка зачіпає свободу навколишніх, оскільки конфлікти у такого індивіда відбуваються через її невміння і небажання слухати співбесідника.

Конформна поведінка виявляється у схильності пристосовуватися до будь-якого оточення і різних точок зору і світогляду, жити не власними інтересами, а схемами, придуманими в суспільстві, у відсутності власного погляду на події, що відбуваються.

Конформіст - це людина без властивостей. Основна її здатність – бути непомітною і такою як усі, вона не проявляє ніяких реакцій, які могли б відрізнятися від загальноприйнятих і традиційних, повна керованість без внутрішньої боротьби. Задоволення такому індивідові приносить потрапляння в резонанс із загальними інтересами, звичками і навиками. Вона схильна використовувати поведінкові і мовні штампи: одягатися у форму, трафаретно говорити, використовуючи, наприклад, бюрократичну мову.

До комунікативних девіацій відноситься також крусадерство або ідеологічний авантюризм, що характеризується надмірною схильністю вишукувати для себе ефектні і важливі підприємства, щоб потім зануритися в них з головою (С.Мадді).

Такі індивіди хапаються за будь-який привід, щоб "вийти на вулицю", ставати прихильником якого-небудь соціального руху і активно брати участь в діяльності громадських організацій. Вважається, що крусадерство базується на загостреному почутті безсмисленості існування, яке заповнюється зануренням людини в активну діяльність ("помилкове центрування" за Д.Пайком).

Нерідко комунікативною девіацією вважається нігілізм. Його відмінною рисою є активна діяльність, що піддіає під сумнів все, що сенс для інших (І.Ялом).

Така людина схильна піддавати критиці будь-які вчинки і устремління навколишніх. Для неї характерна "ідеологічна пасивність", що маскується під глибинний екзистенціальний аналіз. При нігілістичній поведінці індивід часто відмовляється від будь-якої діяльності, що рекламується іншими, саркастично і іронічно відносячись до прагнень навколишніх.

ТЕМА 4. АГРЕССИЯ: ПРИЧИНЫ, ВИДЫ И МЕТОДИКА РАБОТЫ

1. Понятие про агрессию и виды агрессивных действий.

2. Особенности агрессивного поведения при девиантном поведении.

3. Причины агрессии в детском возрасте.

4. Методика работы с различными видами детской агрессии.

а) физическая агрессия;

б) словесная (вербальная) агрессия;

в) косвенная агрессия.

1. Понятие про агрессию и виды агрессивных действий

Агрессией называется физическое или вербальное поведение, направленное на причинения вреда кому-либо.

АГРЕССИЯ (от лат. aggressio — нападение) — мотивированное деструктивное поведение, противоречащее нормам (правилам) сосуществования людей в обществе, наносящее вред объектам нападения (одушевленным и неодушевленным), приносящее физический ущерб людям или вызывающее у них психологический дискомфорт (отрицат. переживания, состояние напряженности, страха, подавленности и т. п.).

Выделяются след. виды А.: 1) физическая А. (нападение) — использование физической силы против др. лица или объекта; 2) вербальная А. — выражение негативных чувств как через форму (ссора, крик, визг), так и через содержание вербальных реакций (угроза, проклятья, ругань); 3) прямая А. — непосредственно направленная против к.-л. объекта или субъекта; 4) косвенная А. — действия, которые окольным путем направлены на др. лицо (злобные сплетни, шутки и т. п.), и действия, характеризующиеся ненаправленностью и неупорядоченностью (взрывы ярости, проявляющиеся в крике, топаньи ногами, битье кулаками по столу и т. п.); 5) инструментальная А., являющаяся средством достижения к.-л. цели; 6) враждебная А. — выражается в действиях имеющих целью причинение вреда объекту агрессии; 7) аутоагрессия — А., проявляющаяся в самообвинении, самоунижении, нанесении себе телесных повреждений вплоть до самоубийства; 8) альтруистическая А., имеющая цель защиты др. от чьих-то агрессивных действий.

По мнению Басс, Дарки существуют следующие виды агрессивных действий:

1) физическая агрессия (нападение);

2) косвенная агрессия (злобные сплетни, шутки, взрывы ярости, проявляющиеся в крике, топаний ногами и т.д.);

3) склонность к раздражению (готовность к проявлению негативных чувств при малейшем возбуждении);

4) негативизм (оппозиционная манера поведения от пассивного сопротивления до активной борьбы);

5) обида (зависть и ненависть к окружающим за действительные и вымышленные сведения);

6) подозрительность в диапазоне от недоверия и осторожности до убеждения, что все другие люди приносят вред или планируют его;

7) вербальная агрессия (выражение негативных чувств как через форму — ссора, крик, визг, так и через содержание словесных ответов — угроза, проклятия, ругань).

Агрессивное поведение — одна из форм реагирования на различные неблагоприятные в физическом и психическом отношении жизненные ситуации, вызывающие стресс, фрустрацию и т. п. состояния. Психологически А. выступает одним из основных способов решения проблем, связанных с сохранением индивидуальности и тождественности, с защитой и ростом чувства собственной ценности, самооценки, уровня притязаний, а также сохранением и усилением контроля над существенным для субъекта окружением.

Агрессивные действия выступают в качестве: 1) средства достижения к.-л. значимой цели; 2) способа психологической разрядки; 3) способа удовлетворения потребности в самореализации и самоутверждении.

Основные теоретические подходы к исследованию А. м. б. обозначены как этологический, психоаналитический, фрустрационнный (см. Гипотеза фрустрации—агрессии) и бихевиористский. (С. Н. Ениколопов.)

ГИПОТЕЗА ФРУСТРАЦИИ—АГРЕССИИ (англ. frustration-aggression hypothesis) — выдвинутое Дж. Доллардом и сотрудниками (1939) предположение о том, что фрустрация всегда ведет к агрессии (открытой или скрытой) и что агрессивное поведение однозначно указывает на предшествующую ей фрустрацию. В таком крайнем виде гипотеза не подтверждается.

В ревизованной Г. ф.—а. (L. Berkowitz) предполагается, что фрустрация ведет к эмоции гнева, а не к агрессии, но есть внутренние (в т. ч. когнитивные) и внешние факторы, провоцирующие переход гнева в агрессивное поведение.

ФРУСТРАЦИЯ (от лат. frustratio — обман, тщетное ожидание) — психическое состояние, вызванное неуспехом в удовлетворении потребности, желания. Состояние Ф. сопровождается различными отрицат. переживаниями: разочарованием, раздражением, тревогой, отчаянием и др. Ф. возникают в ситуациях конфликта, когда, напр., удовлетворение потребности наталкивается на непреодолимые или трудно преодолимые преграды. Высокий уровень Ф. приводит к дезорганизации деятельности и снижению ее эффективности.

Возникновение Ф. обусловлено не только объективной ситуацией, но зависит и от особенностей личности. Ф. у детей возникает в виде переживаемого «чувства крушения», когда целенаправленное действие наталкивается на препятствие. Причиной Ф. может служить неудача в овладении предметом, неожиданный запрет со стороны взрослого и др. Частые Ф. ведут к формированию отрицат. черт поведения, агрессивности, повышенной возбудимости, комплексу неполноценности.

2. Особенности агрессивного поведения при девиантном поведении

Различные виды агрессивных действий могут быть обусловлены различными факторами и входить в структуру разных типов девиантного поведения. Наиболее яркий вид — физическая агрессия в виде нападения на жертву,— как правило, отражает криминальное поведение, хотя может встречаться и при делинквентном типе отклоняющегося поведения. Агрессивность психически больных и лиц с психической патологией в виде психопатологического и патохарактерологического типов отклоняющегося поведения отличается лишь особенностями мотивации и симптоматикой заболеваний. Криминогенное же значение психических аномалий заключается в том, что они при главенствующей роли социально приобретенных особенностей личности, взаимодействуя с ними, облегчают совершение преступления, выступая не причиной, а внутренним условием (Ю.М.Антонян, С.В.Бородин).

Условно можно говорить о конструктивной и неконструктивной формах агрессии (по терминологии Э.Фромма — доброкачественной и злокачественной). Различие перечисленных форм заключается в намерениях, предшествующих проявлению агрессивности. При конструктивной агрессии злой, преступный умысел нанести кому-либо из окружающих вред отсутствует, тогда как при неконструктивной он является основой выбора именно данного способа взаимодействия с людьми.

Конструктивная форма агрессии может названа также псевдоагрессией. Э.Фромм описывает в рамках псевдоагрессивного поведения непреднамеренную, игровую, оборонительную, инструментальную агрессии, агрессию как самоутверждение. Непреднамеренная агрессия может быть признаком психопатологического типа девиантного поведения, в частности, при олигофрении или иных синдромах, сопровождающихся снижением интеллекта. Суть ее заключается в нарушении способности больного олигофренией (с умственной отсталостью) или деменцией правильно оценивать действия окружающих и собственные реакции, в неумении просчитать и спланировать последствия собственных действий. Вследствие этого, к примеру, дружеское рукопожатие может закончиться переломом костей кисти руки, а душевные объятия — болезненным удушением. Признаки инфантилизма и интеллектуальной недостаточности способны привести к тяжелым последствиям и в рамках игровой агрессии, когда человек как бы «заигрывается» в пылу эмоциональной вовлеченности и не соизмеряет силу и выраженность движений в отношении партнера по игре или совместной деятельности. Агрессивность как удовлетворение потребности в самоутверждении и самоуважении, как правило, встречается при патохарактерологическом типе девиантного поведения. Она является неотъемлемой составной частью эмоционально неустойчивого и истерического расстройств личности, при которых часто вспышки гнева, раздражения и физической агрессии не имеют преднамеренного злого умысла, а формируются как ответные реакции по механизмам «короткого замыкания» или «смещенного аффекта».

Преимущественно так называемая конструктивная агрессивность встречается при таких психопатологических синдромах, как астенический (церебростенический, неврастенический) и истерический. В рамках астенического и истерического симптомокомплексов агрессивность проявляется раздражительностью, обидчивостью, вспышками гнева, а также вербальной агрессией. Особенно часто вербальная агрессия и раздражительность встречаются при истерическом синдроме в рамках истерического расстройства личности. Человек с подобными расстройствами эмоционально негативно реагирует на попытки окружающих уличить его во лжи, притворстве, срыве истерической маски, привлечения его к ответственности за собственные поступки, т.е. на ситуации, в которых происходит блокада удовлетворения основной потребности истерика — быть в центре внимания и оказываться значимым для окружающих. Действия, которые приводят к невозможности индивида с истерическими чертами характера оказываться «заметным», «быть на виду», «управлять вниманием окружающих» способствуют бурным аффективным реакциям с элементами агрессии. Особенно красочными представляются вербальные проявления агрессивности истерика. В силу хорошо развитой способности говорить он склонен в условиях конфликта проявлять виртуозные речевые способности, использовать красочные сравнения с негативными литературными образами или поведением животных, облекать это в форму ненормативной лексики и использовать угрозы и шантаж, прибегать к сверхобобщениям и крайним степеням оскорблений. Как правило, агрессия при истерическом синдроме не выходит за рамки вербальной. Встречается лишь битье посуды, выбрасывание и уничтожение вещей, порча мебели, но не прямая агрессия с насилием.

Неконструктивная агрессивность является признаком либо криминального поведения, либо психопатологического. В первом случае агрессивность человека опосредуется его осознаваемым деструктивным отношением к реальности и окружающим его людям, оппозиционной стратегией и тактикой взаимодействия с действительностью, которая расценивается враждебной. Во втором — она обусловлена психопатологическими симптомами и синдромами, чаще других — затрагивающими сферу восприятия, мышления, сознания и воли. Наиболее часто агрессивность значительной степени выраженности (иногда неподдающаяся волевой коррекции) входит в структуру психопатологических синдромов. При эксплозивном и психоорганическом синдромах, встречающихся при эмоционально неустойчивом расстройстве личности, эпилептических изменениях личности или в отдаленном периоде органических поражений головного мозга (вследствие черепно-мозговых травм, атеросклероза, алкоголизма и др.) агрессия носит, в отличие от агрессии при истерическом и астеническом симптомокомплексах, характер физической и нередко делинквентной.

3. Причины агрессии в детском возрасте

Часто взрослые считают агрессивными детей, которые балуются, ведут себя непослушно, непосредственно, импульсивно, иногда нападают на других детей без видимых причин, громко говорят, перебивают говорящих, дразнят и провоцируют других детей, пытаются доминировать. Действительно, в раннем возрасте многим детям свойственна определенная агрессивность, детская жизнь полна разочарований, которые кажутся взрослым мелкими. Но именно эти разочарования, вызванные лишениями и ограничениями, становятся травмирующими для ребенка. И наиболее приемлемым решением проблем для ребенка может стать агрессивная реакция, особенно если у ребенка ограничены способности к самовыражению или он лишен возможности другим способом удовлетворить насущную для него в данный момент потребность.

Причины агрессивности в детском возрасте

Агрессия может возникать в двух случаях:

1)как крайняя мера, когда ребенок исчерпал все другие возможности для удовлетворения своих потребностей;

2)как «выученное» поведение, когда ребенок поступает агрессивно, следуя образцу поведения родителей, других значимых для него лиц, литературных или киноперсонажей.

Уже в отчаянном плаче грудного младенца нетрудно распознать злость и возмущение. Причина проста: ребенку чего-то не позволяют или в чем-то отказывают, что и раздражает его. В первую очередь это касается физиологических потребностей, которые у ребенка проявляются с такой же силой, как и у взрослого. Однако должно пройти немало времени, прежде чем ребенок научится самостоятельно удовлетворять эти потребности или откладывать и задерживать их удовлетворение, как это делают более взрослые люди.

С самого рождения ребенок целиком и полностью зависит от родителей, особенно от матери. Причем его положение не меняется в течение многих лет. Даже если родительское отношение к ребенку полно заботы о нем, взрослые в силу целого ряда причин порой вынуждены уделять детям меньше внимания, чем следует, и навязывать им то, что их сердит и злит. Родители в силу жизненных обстоятельств не всегда могут избежать подобных поступков, несмотря на самые серьезные намерения. Они стараются изо всех сил помочь ребенку освоиться в окружающем мире, но ребенок все равно чувствует себя подавленным.

Неспособность управлять своими побуждениями и желаниями и контролировать их усложняет жизнь ребенка. Возникшие у ребенка одновременно чувства голода и усталости, например, неизменно становятся для него причиной гнева и раздражения.

Ребенку часто приходится страдать от ограничений и лишений. Нет такого дня, чтобы какое-нибудь его желание или какая-либо потребность не были подавлены. От плача как призыва о помощи он постепенно переходит к отчаянному гневному протесту. Так рождается агрессивность.

Агрессивная реакция — это реакция борьбы за выживание, попытка ребенка изменить положение вещей. Она складывается из неудовлетворенности, протеста, злости или явного насилия. Агрессия в ряде случаев предпочтительнее, чем хныканье, жалобы, покорное повиновение, бесплодное фантазирование и другие проявления ухода от действительности. Если гнев и возмущение ребенка постоянно подавляются, они могут накапливаться и проявляться нередко лишь в зрелом возрасте, когда невозможно докопаться до их истинных причин, поскольку агрессивность уже выливается в иные формы поведения, психосоматические симптомы или становится причиной различных заболеваний (например, ревматического артрита, крапивницы, прыщей, псориаза, язвы желудка, эпилепсии, мигрени, гипертонии).

Ребенок не становится агрессивным неожиданно. Процесс, как правило, постепенный. До определенного момента ребенок выражает свои потребности в более мягкой форме. Но взрослые обычно не обращают на это внимания, пока не столкнутся с явными нарушениями поведения. Поведение, которое воспринимается взрослыми как агрессивное или асоциальное, часто в действительности является отчаянной попыткой удовлетворить потребности, восстановить эмоциональное состояние или социальные связи. Просто ребенок не в состоянии пока выразить свои истинные чувства никаким другим способом. Он делает то единственно возможное, что может себе представить, чтобы продолжить борьбу за выживание в окружающем мире.

Наблюдая за агрессивным ребенком, можно определить направленность его реакций (на кого он нападает, в каких обстоятельствах и как часто это случается без какой-либо провокации). Внимательные наблюдения помогут взрослым выявить тревожные симптомы назревающей атаки со стороны ребенка.

Поскольку причиной агрессии являются лишения и ограничения, то крайне редко удается полностью освободить ребенка от агрессивности. Но даже если бы это было возможно, не следует стремиться к этому. Агрессивность имеет свои положительные и отрицательные, здоровые и болезненные стороны. Она может проявляться в предприимчивости и активности или, напротив, в непослушании и сопротивлении. Агрессивность может развить дух инициативы или породить замкнутость и враждебность, может сделать ребенка упорным или безвольным. И это лишь некоторые из проявлений агрессивности.

Не следует стремиться полностью исключить агрессивность из характера детей. Необходимо ограничивать и контролировать ее, а также поощрять те ее проявления, которые не приносят вреда личности и обществу.

4. Методика работы с различными видами детской агрессии

Физическая агрессия

Физическая агрессия (нападение) — это использование физической силы против другого лица.

Физическая агрессивность проявляется у детей достаточно часто. Ребенок может разъяриться, осыпать ударами того, кто находится рядом, нападать на детей младше себя или даже на взрослых. Физическая агрессия немедленно привлекает внимание взрослых. Обычно больше всего досаждает родителям то, что дети в семье ссорятся и дерутся. Желание драться, равно как щипаться или кусаться исподтишка, — это далеко не всегда признак ненормальности ребенка.

Когда родители обращаются за помощью к психологу по поводу агрессивного поведения их детей, наилучший совет таков — как можно меньше реагировать на ссору или драку своих детей, за исключением каких-то особых, крайних случаев, если дети могут причинить друг другу серьезные увечья. Очень часто дети самостоятельно решают свои проблемы и, как правило, забывают про ссоры, а через некоторое время уже мирно и дружно играют. Но стоит вмешаться родителям, как один из детей, а то и оба непременно почувствуют себя ужасно несчастными — либо потому, что их накажут (и тогда достанется обоим), либо потому, что их не поняли и обидели напрасно.

Однако отрицательный эффект вмешательства родителей в другом — драка приобретает значение важного события. Ребенок, которого лишь слегка ударили, принимается кричать так, будто ему причинили нестерпимую боль. При этом у «обиженного» возникает повод вести себя инфантильно, по-детски. Зато «обидчик» получает возможность немножко приврать. И то и другое гораздо хуже самой потасовки.

Родителями, которые особенно нетерпимы к дракам, движет обычно отнюдь не стремление уберечь братскую любовь своих детей. Их недовольство вызвано, прежде всего, шумом и явным непослушанием, недисциплинированностью детей. Чем быстрее родители вмешаются в ссору, тем громче дети будут орать при следующей драке. Самое полезное, что могут предпринять взрослые помимо того, что сделать вид, будто ничего не слышат и не видят, — развести детей как можно дальше друг от друга (как боксеров на ринге — в разные углы). А утешать их и разбираться, что случилось, следует только после того, как дети совсем успокоятся.

Точно так же не стоит придавать значения драке детей «вне дома» (с их друзьями). Тем не менее, если ребенок постоянно ссорится с другими детьми, психолог совместно с родителями или педагогами должен изучить причины такой чрезмерной агрессивности и, выработав профилактическую тактику, проконсультировать взрослых.

Обращение с детьми до вспышки агрессивности

1.Детей иногда надо оставить, чтобы они разобрались сами. Они способны к самостоятельному разбору некоторых споров, и, если взрослые контролируют события, это служит для детей полезным опытом. Дети поймут, что могут обойтись и без взрослых в качестве арбитров.

2.Если взрослые считают, что лучше дело «не доводить до греха», можно сориентировать ребенка на другой тип поведения. Целесообразно предложить ребенку его любимую игрушку или такую игрушку, которую он мог бы безбоязненно пинать или кусать.

3.Полезно отвлечь ребенка каким-то интересным для него занятием.

4.Если ребенка невозможно отвлечь и нападение вот-вот состоится — лучше всего отвести его руку или удержать его за плечи, особенно если действия родителя подкреплены резким: «Нельзя!». Если взрослый находится поодаль, оклик тоже может остановить ребенка, знающего из прежнего опыта, что такие выходки не позволены.

Обращение с детьми после агрессивного нападения

Есть немало случаев, когда агрессивность невозможно унять. Тогда придется действовать после события, дабы преподать ребенку урок, что такого рода поведение неприемлемо.

1.Резкое слово драчуну и забияке и благосклонное внимание к жертве могут очень ясно показать ребенку, что он проигрывает от таких неприятностей. В обычное время виновник должен пользоваться так же благосклонным вниманием. Принуждать ребенка к извинению — мера сама по себе малополезная. Некоторые дети быстро заучивают формулу: «Прости, прости», чтобы избежать недоброго внимания взрослых.

2.Иногда взрослые предпочитают отослать агрессивного ребенка поостыть в тихий угол. Это хорошо подчеркивает факт инцидента и выражает большое неодобрение агрессивного поведения.

Этот прием полезен и родителям. Иногда, удаляя ребенка ненадолго из комнаты, взрослый сам успокаивается. Однако подобная мера теряет эффект, если длится более, чем минуту-две. Маленькие дети вряд ли поймут связь между своим поступком и удалением. Лучше крепко взять ребенка за руки и, строго глядя на него, твердо сказать: «Драться нельзя» или: «Не кусаться!» Внимание, уделяемое агрессивному ребенку, должно быть ограниченным и негативным, а жертву достаточно утешают.

В идеале при каждом инциденте взрослые должны высказать свое отношение к нему и постараться побыстрее прекратить его. Длинные объяснения или обвинения малоэффективны. Даже если ребенок может понять родителя, маловероятно, что он будет долго слушать его.

3.Когда за агрессивные действия виновника лишают любимых игрушек или привилегий, лучше не растягивать наказание на целый день, а осуществить его как можно скорее. Ребенок быстро забудет причину наказания — все его мысли будут сфокусированы на том, что ему не дают заниматься любимым делом, или выставляют в другую комнату, или срамят перед другими как «шалопая». Его гнев и возмущение таким обращением снижает шанс, что он научится вести себя иначе.

4.Наименьший эффект приносят действия, когда взрослые отвечают агрессивностью на агрессивность. Во-первых, они могут побуждать к этому детей. Реплики «Иди и дай сдачи» вполне достаточно, чтобы ребенок воспринял ее как разрешение лупить забияку или с удовольствием давать сдачи при любом поводе. Во-вторых, серьезные недостатки есть и в угрозе взрослого: «Вот я укушу тебя, будешь знать!». Подобное высказывание, адресованное ребенку любого возраста, содержит угрозу того же самого агрессивного действия, за которое упрекают ребенка.

Использование телесных наказаний

В отношении агрессивности важно соблюдать пределы дозволенного и недозволенного. Телесные наказания никогда не бывают хорошей дисциплинарной мерой.

Ребенок, которого больно отшлепали, может не повторить проступок, за который его наказали. Но знают ли родители, что произошло в мыслях, чувствах и поведении ребенка? Скорее всего — нет, так как они сориентированы на внешние проявления в поведении ребенка. На самом же деле ребенок, как и любой взрослый человек, стремится избежать не столько болезненной ситуации, сколько ее источника. Поэтому он быстро учится бояться вовсе не того, чего нельзя делать, а родителя. Это самое худшее, что можно сделать для психического здоровья ребенка.

Во-первых, страх очень сильно меняет облик ребенка: он делается робким, нерешительным, теряющимся, неуверенным в себе и почти начисто лишенным жизненного оптимизма.

Во-вторых, ребенок приучается бояться родителей и начинает испытывать к ним сначала неприязнь, а затем и ненависть. Если этот конфликт возникает в раннем детстве, ребенок привыкает ожидать враждебности от всех, кто любит его, и даже воспринимает ненависть "как нечто сопутствующее любви.

В-третьих, телесные наказания со стороны родителей представляют собой модель агрессивного поведения. У агрессивных родителей, как правило, вырастают агрессивные дети. Более того, у ребенка может сложиться определенный стереотип поведения: если другой человек сделал что-то не так — его надо наказать, и лучше всего физически.

В-четвертых, телесные наказания часто вызывают совсем обратный результат, чем тот, которого добиваются родители. У детей лишь прочнее закрепляют неверное поведение и нисколько не меняют его. Ребенок начинает думать, что стоит, пожалуй, иной раз получить подзатыльник ради удовольствия позлить родителей. Он ждет наказания и хочет получить его ради очистки совести. Он знает: зато, что он натворил, нужно расплачиваться. А расплатившись, чувствует себя вновь свободным и начинает опять повторять свои выходки (согрешил — покаялся). Только теперь уже он начинает действовать с большей осмотрительностью, чтобы его не поймали на месте «преступления». Так ребенок удовлетворяет и свое желание сделать что-то недозволенное, и очищает свою совесть одновременно.

Учитывая психологический риск, связанный с применением родителями телесных наказаний, психолог может порекомендовать им следующие «неагрессивные» модели дисциплинарного воздействия.

1. Терпение. Нужна выдержка, выдержка и еще раз выдержка.

2. Объяснение. Ребенку объясняют, почему его поведение неправильно, делать это надо максимально кратко.

3. Отвлечение. Надо предложить ребенку что-нибудь более привлекательное, чем то, что ему сейчас хочется.

4. Неторопливость. Не надо спешить наказывать ребенка. Вдруг поступок повторится.

5. Награды. Лучше похвалить ребенка за хорошее поведение. Это пробудит в нем желание еще раз услышать похвалу.

6. Шутки. Рекомендуется иногда пошутить по поводу наказания и даже придумать какую-нибудь игру, чтобы ребенок тоже имел повод наказать «нерадивого» родителя. Очень важно дать ребенку возможность почувствовать, что и родители подчиняются тем же правилам поведения. В этом случае ребенок будет меньше сердиться, когда подвергнется наказанию за нарушение правил.

Если наказание применяется в дисциплинарных целях, оно будет эффективно лишь в отдельных случаях. Например, если ребенку не исполнилось 3—5 лет, он вообще не в состоянии понять цель наказания. Бить детей вообще не рекомендуется. Когда же родитель наказывает ребенка, лишая его какой-либо привилегии, которая у него была, — он непременно добьется гораздо лучших результатов.

Однако если психолог сталкивается с ситуацией, когда родители принимают решение использовать наказания, — им надо напомнить следующее.

1.Телесные наказания учат ребенка не признавать авторитета родителей, а бояться их.

2.Поведение ребенка будет строиться на непредсказуемой основе, а не на понимании и принятии законом морали.

3.Проявляя при детях черты своего характера, родитель сам становится образцом плохого поведения.

4.Телесные наказания могут только утвердить, но не изменить поведения ребенка.

5.Телесные наказания требуют от родителей меньше всего ума и способностей, чем любые другие воспитательные меры.

6.Задача воспитания — изменить желания ребенка, а не только его поведение.

Словесная (вербальная) агрессия

Агрессивность необязательно проявляется в физических действиях. Вербальная агрессия — это выражение негативных чувств как через форму (ссора, крик, визг), так и через содержание словесных ответов (угроза, проклятия, ругань).

Почти все дети рано или поздно начинают говорить бранные слова, выкрикивать оскорбления, дразнить других или ругаться. Это не повод для беспокойства. Напротив, родителей должно больше тревожить, если ребенок ни разу не произнес бранных слов. В этом случае можно было бы решить, что он просто не слышит, что говорят окружающие, а, может быть, даже не воспринимает их слова. Явное отсутствие непосредственности и непринужденности в поведении ребенка должно беспокоить больше.

Детям свойственно слушать, что говорят вокруг. И, вероятно, нет такой, даже самой лучшей семьи или школы, которые сумели бы воспрепятствовать этому. Часто взрослые сами не замечают, как ведут себя. Нередко родители сами же и учат ребенка некоторым выражениям. Было бы просто несправедливо думать, что ребенка «портят» другие люди и сам он ничего не делает, чтобы «испортиться». Дети усваивают определенный словарь от товарищей по играм и непосредственно от окружающих взрослых, а затем спокойно передают его друг другу.

Обычно бранные слова дети начинают использовать, как только попадают в детский сад или в школу, а иногда и раньше. И то, что эти слова шокируют взрослых, привлекают их внимание, для детей наилучший повод повторять их. Им хочется позлить, подразнить родителей, потому что им самим приходилось не раз терпеть это от их «самодурства». Теперь же они просто открыли для себя новое оружие агрессии.

Дети ругаются по разным поводам. И на повод надо ориентироваться, определяя наиболее приемлемый способ, как их отучить ругаться.

Некоторые дети ругаются совершенно невинно. Они не знают значения слов и не намерены кого-то шокировать. В подобном случае лучше просто сказать, что это грубое или неприятное слово и лучше его не использовать.

Не понимая значения слова, дети часто знают, что оно запрещенное. Ребенок использует его для эффекта, чтобы огорчить взрослых или досадить кому-то. Игнорировать брань ребенка и уделять ему внимание в другое время — один из эффективных методов, который может помочь. Ребенок разочаруется в ругани, если не будет видеть желаемого эффекта.

Однако простое игнорирование может не остановить сквернослова. Зачастую необходимо сделать выговор ребенку, особенно если он знает, какие слова бранные, а какие нет. Резкое неодобрительное «Довольно!» действует лучше длительной нравоучительной тирады. Это гораздо полезнее, чем высказывать огорчение или потрясение. Лучше воздержаться от привлечения внимания других взрослых к сквернослову. Реплики типа: «Ты послушай, что он говорит!», сделанные в присутствии ребенка, обеспечивают ему аудиторию и внимание. Именно последние, скорее, будут стимулировать, а не предотвращать брань.

Дети, как и взрослые, нуждаются в выражении эмоций. Поэтому полезно давать им альтернативу брани — слова, которые можно произнести с чувством, когда ребенок ушибется или расстроится, слова для ответа на дразнилки и слова для усиления выразительности. Это, например, такие слова, как «елки-палки», «черт побери», «проклятье» и т. п. Поведение детей, которые ругаются бездумно, скорее всего, в подражание услышанному, постепенно может перемениться. Например, взрослый может повторить ребенку предложение, заменив слово. Если ребенок скажет: «Глянь-ка, что за паскудная собака!» — взрослый может ответить: «Да, что за по-тре-пан-ная собака!» Если же сказать это с некоторым наигрышем, ребенок почувствует, что новое слово выразительнее бранного.

Если обидные слова ребенка адресуются взрослому, надо как можно меньше обращать на них внимание. Вряд ли стоит заводиться от устных нападок, и лучше постараться не принимать их близко к сердцу. Целесообразно просто игнорировать ребенка, привыкшего оскорблять людей. Если другие дети тоже научатся не обращать внимания на товарища, когда он грубит, ему может прийти на ум, что и продолжать это не стоит.

Иногда взрослые могут перевести оскорбления ребенка в комическую перепалку, если, якобы стараясь перекрыть сказанное им, ответят глупым замечанием. Сработает ли комический подход, зависит от того, как высказывался ребенок. Тем, кто регулярно говорит обидные вещи, да еще озлобленно, надо твердо сказать: «Ты мне нравишься, Таня, но то, что ты говоришь, мне не нравится». В перспективе можно попробовать удовлетворить потребность ребенка почувствовать себя сильным и значительным или отыграться за собственные обиды (если, по мнению взрослых, такие чувства стоят за устной агрессией). Со временем ребенок обнаружит, что он может нравиться, несмотря на все, что говорит, и что он способен пользоваться авторитетом и играть какую-то особую роль в группе детей, не прибегая к оскорблениям.

Мальчики и девочки, узнав бранные слова, поначалу одинаково ведут себя, хотя первые более склонны употреблять их. У детей, которые раньше других прибегают к языку ругательств, за ширмой подобных выражений скрываются более сложные проблемы. Они могут лгать, например, или какими-то другими способами, еще более агрессивными, мстить за свои несчастья.

Надо стараться, чтобы у детей просто не возникало желания ругать кого-то или что-то в этом мире.

Полная профилактика бранных слов невозможна, так как дети живут не под стеклянным колпаком. Чтобы повлиять на детей, можно использовать следующие советы.

1.Не ругайте ребенка и не угрожайте, что станете ругать его, если он будет говорить бранные слова.

2.Постарайтесь сделать так, чтобы он был как можно более откровенен с вами. Это позволит непосредственнее высказываться в вашем присутствии, и тогда то, чему он научится, он скажет вам, а не произнесет при посторонних.

3.Обескуражьте ребенка — это наилучший способ повлиять на него. Когда он станет говорить бранные слова, отнеситесь к этому спокойно, мягко, добродушно. Ласковое обращение сразу же притупляет оружие, которое в противном случае может стать угрожающим.

4.Объясните ребенку, что говорить бранные слова так же неприлично, как отрыгивать за столом или не извиниться в нужный момент. Но объясните это кратко и не наказывая его.

5.Если случится, что он обронит какое-нибудь бранное слово при посторонних, кратко извинитесь за него и сразу же смените тему разговора

Косвенная агрессия

Косвенная агрессия включает агрессию, которая окольным путем направлена на другое лицо, — злобные сплетни, шутки — и агрессию, которая ни на кого не направлена, — взрыв ярости, проявляющийся в крике, топанье ногами, битье кулаками по столу и т. п. Эти взрывы характеризуются ненаправленностью и неупорядоченностью.

Механизм косвенной агрессии связан с феноменом «перенесения». Например, ребенок, которому мать не дает карамельку, пинком отшвыривает игрушку. Он не осмеливается столь же открыто излить свою злость на мать и переносит гнев и агрессивность на другой, более безобидный объект. Но чаще всего дети открыто проявляют свое возмущение родителями, а потом долго страдают от своего поступка. Ребенок не может взять верх над родителями прежде всего потому, что они взрослые, пользуются реальным авторитетом и у них больше возможностей настоять на своем.

Если ребенку уже привито чувство уважения и послушания, пусть даже с применением угроз и наказаний, он сильно огорчается из-за своего агрессивного поведения. У него рождаются чувство вины, а также боязнь утратить любовь и заботу родителей. Этот страх, в свою очередь, тоже может развивать агрессивность. Возникает порочный круг — ребенок чувствует себя подавленным не только родителями, но также собственным чувством вины и страха. И его агрессивность теперь уже будет направлена на всякие другие объекты.

У некоторых детей агрессивность принимает форму разрушительного отношения к вещам. Они рвут книги, высыпают продукты из пакетов или разбрасывают игрушки. Могут быть даже такие опасные проявления агрессивности, как поджоги. Бывает совпадение агрессивности и враждебности, когда ребенок швыряет игрушки в других детей или взрослых. Многие признаки агрессивности равно относятся к детям, чьи чувства выражаются в разрушительном поведении.

Детский гнев или недовольство, проявляющиеся в разрушительности, могут вылиться в большую драму. Взрослым важно оставаться как можно спокойнее и не отвечать гневом на гнев. Это очень трудно, когда стулья и игрушки летят в голову. Если поведение мотивировано потребностью во внимании, какими-то драматическими событиями, то признаки страха у окружающих могут только стимулировать таких детей.

Необходимо разобраться, действительно ли ребенок, играя, ломает игрушку только потому, что ему непременно хочется сломать ее. Надо учесть, как часто он совершает подобные действия, каков при этом у малыша эмоциональный запал. К примеру, ребенок ломает игрушку каждый день, тогда действительно надо расценивать это как желание ломать, даже если виновник выглядит совсем невинным. Когда ребенок сердится, злится, стремление ломать проявляется еще более очевидно. Подобное происходит, если ребенок устал от бесконечных запретов родителей. Он рвет свою тряпочную игрушку только потому, что не в состоянии сделать то же самое с мамой и папой.

Другая причина, вызывающая желание ломать, портить, уничтожать, кроется в зависти, за которой стоит стремление самоутвердиться. Один ребенок завидует другому потому, что тот умеет собирать из деталей конструктора очень высокие башни. При этом первый, чувствуя себя неспособным строить так же, злиться не на ребенка, а на башню, успокаивая себя тем, что крушит ее. Это его способ утвердиться. Подобное желание часто направляется и на игрушки.

Есть дети, у которых такое чувство собственности, что они предпочитают сломать игрушку, чем отдать ее кому-либо. Такое поведение означает только одно: «Не хочу ни с кем делиться: — или она моя, или ничья».

Если не считать случайных поломок, то во всех ситуациях, когда желание сломать, испортить, разрушить связано с гневом, завистью или эгоизмом, в его основе лежат неуверенность в себе и вражда к людям. Именно этот вывод может подсказать взрослым самый надежный способ предотвратить подобную реакцию, а в ряде случаев даже совсем «снять» этот феномен. Надежная тактика, которую психолог может порекомендовать родителям, состоит в следующем:

• не заменять сломанных ребенком игрушек новыми, а оставлять повсюду их обломки, чтобы наглядно были видны последствия его поведения;

• давать детям игрушки, которые можно разбирать и собирать, чтобы они могли удовлетворить свое любопытство;

• подобрать детям очень прочные игрушки, которые они не смогли бы сломать.

В качестве профилактики родителям рекомендуются следующие советы.

1.Как можно мягче проявлять свое недовольство и раздражение. Если ребенок захочет что-нибудь сломать или даже сломает в чужом доме, куда взрослые и дети пришли в гости, следует принести извинения при ребенке, объяснить ему, почему и родители, и все остальные не одобряют его поступок, предложить ему какое-нибудь другое занятие, а если необходимо, увести его домой.

2.Было бы ошибкой силой принуждать ребенка к повиновению по той простой причине, что подобная тактика может вызвать у него стремление еще больше ломать. Занять правильную позицию взрослому поможет сознание, что даже самые уравновешенные взрослые люди, когда были детьми, не всегда являли собой чудо добродетели.

3.Помощь ребенку в адаптации к окружающей обстановке и к взрослым уменьшит его желание ломать и разрушать.

4.Большое участие в жизни ребенка — с его точки зрения, а не с родительской, — позволит ему чувствовать себя любимым и желанным. Чем более уверенным в себе станет ребенок, тем реже он будет испытывать гнев, зависть, тем меньше в нем останется эгоизма.

5.Очень полезно каждый раз предлагать ребенку устранить учиненный им разгром. Чаще всего следует отказ, но когда-нибудь ребенок может и откликнуться на слова: «Ты уже достаточно большой и сильный, чтобы создать беспорядок, поэтому я уверена, что ты поможешь мне убраться». Если уборка назначается как наказание или ребенка принуждают помогать, это вряд ли изменит разрушительное поведение; в словах должна быть уверенность взрослого, что «большой» мальчик должен нести ответственность за свои дела. Если ребенок все же поможет убраться, он, конечно, должен услышать искреннее «спасибо» и никаких напоминаний о проступке — для него инцидент исчерпан.

6.Если взрослый понизит тон нагоняев, кода ребенок рассердит его, то он покажет ему хороший пример.

ТЕМА 5. ПСИХОЛОГІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Історичний аспект проблеми самогубства.

2. Поняття про аутоагресивну і суїцидальну поведінку, її види.

3. Мотивація суїцидальної поведінки.

4. Чинники суїцидальної поведінки:

- нейробіологічні;

- генетичні;

- соціальні;

- стресова ситуація як один із чинників суїцидальної поведінки

- психологічні чинники

5. Психологічні особливості особистості суїцидентів.

1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ САМОГУБСТВА

Ж.-П. Сартр писав: „Відмінність людини від тварини полягає у тому, що людина може покінчити життя самогубством". І не зважаючи на те, що в живому світі зустрічається велика кількість прикладів самодеструктивної поведінки, лише людина здатна свідомо й зумисне вбити себе.

Історія людської цивілізації багата на свідчення, які доводять, що суїцидальна поведінка була властива людині ще з найдревніших часів. Археологічні розкопки гробниць древніх царів Шумера і Аккаде (III тис. до н. е., територія сучасного Іраку) відкрили цікаві й водночас жахливі факти: воїни особистої охорони царів випивали смертельну отруту, щоб супроводжувати своїх повелителів в останню путь і навічно застигнути біля дверей їхніх підземних опочивалень.

У стародавніх кельтів (II - І тис. до н.е.), які займали значну частину сучасної Західної і Центральної Європи, вважалося соромом помирати у ліжку. Відчуваючи смерть, кельти влаштовували пишні бенкети, а після свята кидалися у море. 3 розвитком людської спільноти погляди на сутність самогубства та його моральна оцінка суттєво змінювалися. У кожну культурно-історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норМа злочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу.

Напевне, найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетський твір "Суперечка людини зі своєю душею". Він належить до епохи Стародавнього царства (XXI ст. до н. є.) і був написаний невідомим автором в часи докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизаний відчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві: "Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань. Мені смерть видається нині благотворним мирром, сидінням у тіні вітрила, наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністю на березі сп 'япіння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненням істини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгих років ув'язнення". Той факт, що твір записаний і зберігся аж до наших днів, свідчить, що він мав уже на той час важливе художнє значення, а також і про те, що, в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості до самогубства були досить толерантні.

У традиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як "погана" або "хороша". Самогубство логічно пов'язувалося з поганою смертю. За народними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки, що знаходилися на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися на маленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема на своїх родичів.

Греко-римська культура ставилася до суїциду неоднозначно. Він тісно пов'язувався у греків і римлян із розумінням свободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку, самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубство неприпустиме, тому що житгя людини належить богам; Платон зауважував, Що розум дається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненим страждань; а Аристотель стверджував, що вбиваючи себе, людина переступає закон і тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах руку самогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікур та його учні вважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, Діоген Синопський закінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римі самогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так засуджений імператором Нероном до самогубства Сенека перерізав собі судини на гомілках. Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Між іншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у «Листах до Люцилія»: «Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки він може. В житті ми повинні дослухатися до думки інших людей; в смерті - лише до своєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, - уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, але й зумів знайти смерть». Петроній, автор знаменитого «Сатирикона», перерізав собі судини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасово перев'язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись, він зірвав пов'язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство - воно сприймалося як прояв витонченості. Тацит у одному зі своїх творів („Аннали") пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише у виборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія -синапофименон - члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способи самогубства.

Стародавні іудеї - маленький кочівний народ - не могли дозволити собі розкоші втрачати людей. Уже перші рядки Книги Буття говорять про те, що життя є благо, людина повинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїть Бог. Людина ж - не суперник, а партнер Бога у процесі життєтворення. У такому контексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творення життя. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство: у випадку полону ворогом чи мучеництва.

Сучасний іудаїзм із розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя. Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичай передбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляють подальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційно пригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки.

У Стародавній Індії суїцид сприймався як спосіб «звільнення» від ланцюга народжень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови). Оптимальним варіантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів. Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія і рекомендувалися способи боротьби з нею.

В ісламі самогубство оцінюється як найбільший гріх і забороняється Кораном, однак самогубства в ім'я вітчизни і Алаха часто визнаються за героїчні вчинки.

На Русі самогубців хоронили за старим язичницьким обрядом окремо від інших, нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від «нечисті». Цей звичай зберігся і після прийняття християнства, зустрічаючись у деяких українських селах і сьогодні.

Є підстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїциду сформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив Блаженний Августин у IV ct. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінський писав, що самогубство - це великий гріх стосовно себе, суспільства і Бога; це гріх стосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Біблії найбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло: „Хіба ви не знаєте, що ви храм Божий... Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий, а цей храм - ви". Видатний російський мислитель Микола Бердяев у психологічному етюді "Про самогубство" зазначає: «Можна співчувати самогубцеві, але не можна співчувати самогубству». Будучи істинним християнином, він оцінює суїцид як насильство не лише над життям, але й над смертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті в час, коли вона посилається творцем; тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою, як і таїна життя - це гріховне ставлення до життя і до смерті. Крім того, самогубство прямо протилежне Хресту Іісуса - це відмова від Хреста. Адже сенс життя християнина - страждання - Хрест: "Візьми свій хрест і йди за мною". Також самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських чеснот - Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога, і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі - а це найбільший гріх. Він не має любові, бо не думає про ближніх.

З часом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почало вороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть як вияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І.Кант писав: „Самогубство є образою людства". Релігійні заборони позначалися на кримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьох інших країнах самогубство довгий час вважалося кримінальним злочином. Тих, хто намагався здійснити суїцид, чекало ув'язнення. Такі санкції нібито мали слугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони були не спроможні запобігти скоєнню цього фатального вчинку навіть після звільнення суїцидента із ув'язнення.

Наведемо ще декілька суперечливих думок видатних представників європейської культури щодо самогубства. Німецький філософ А.Камю писав, що є лише одна насправді серйозна проблема - проблема самогубства. Вирішити, чи варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство - один зі способів боротьби з абсурдом буття, один з методів пізнання світу.

А.Шопенгауер фактично закликав до світового самогубства, згасання світової волі до життя, яке лише породжує муки і страждання, до небуття, нірвани (він близький до буддизму).

А чи справді варто жити життям, сповненим страждань?.. Напевне, це питання одним з перших постає перед людиною, яка починає задумуватися над тим, як перервати потік нестерпних переживань. Достоевський пише в "Записках из подполья", що страждання - це єдина причина свідомості. Звільнення від свідомості є звільненням від страждань. Це звільнення хтось знаходить в алкоголі, хтось в наркотиках. А хтось... Однак існує й інша думка - думка про те, що страждання має сенс - її висловлюють і Бердяев, і Ніцше, і Франкл. Бердяев зазначає, що людина може пережити багато страждань - сил у неї більше, ніж вона здогадується. Але їй важко переживати страждання, які не мають сенсу. Страждання, мета і сенс якого усвідомлені - це вже зовсім інше страждання. За Франклом, жодне самогубство не може бути виправданим морально, оскільки воно позбавляє людину можливості розвиватися і спокутувати ті страждання, які вона спричинила іншим. Але сенсу життя не можна навчитися - його можна лише знайти. Унікальний, індивідуалізований, він лежить десь поза одиничним життям людини. Завдання психолога - допомогти людині знайти свій сенс життя.

2. ПОНЯТТЯ ПРО АУТОАГРЕСИВНУ І СУЇЦИДАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ ТА ЇЇ ВИДИ

Аутоагрессивна поведінка на відміну від агресивної спрямована на спричинення шкоди самій людині, а не її оточенню (хоча існує інфантильний різновид аутоагресії, що поєднується з бажанням зашкодити і близькому оточенню). Домінуючим видом аутоагресії є фізична агресія, хоча можна говорити і про аутоагресію наприклад, у вигляді вербальної зневажливої поведінки, коли люди говорить про себе у принизливій формі і подає себе у невигідному світлі, називаючи себе лайливими словами і порівнюючи себе з «нікчемною» істотою.

Аутоагресивна (грец. autos - сам і лат. agressio -напад) поведінка - специфічна форма особистісної активності, спрямована на завдання шкоди своєму соматичному здоров'ю.

Розрізняють такі види аутоагресивної поведінки:

1) суїцидальна поведінка - усвідомлені цілеспрямовані дії, метою яких є позбавлення себе життя;

2) суїцидальні еквіваленти - неусвідомлені дії та зумисні вчинки, які призводять до фізичного/психічного саморуйнування або самознищення, хоча на це не розраховані;

3) несуїцидальна аутоагресивна поведінка - різні форми навмисних самоушкоджень, метою яких не є добровільна смерть, або реалізація яких безпечна для життя.

Отже, суїцид (самогубство) є крайнім проявом аутоагресивної поведінки.

Суїцид (лат. sui - себе і caedere -розуміють вбивати) - навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом. Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вона усвідомлює значення своїх дій і керує ними. У всіх інших випадках здійснення людиною дій, які завдають шкоди її психічному чи фізичному здоров'ю, кваліфікується як аутоагресивна поведінка/нещасний випадок.

Поряд і суїцидом існують і такі поняття, як суїцидальні тенденції або суїцидальна поведінка.

Суїцидальні тенденції або суїцидальна поведінка - це думки про самогубство, бажання і наміри вбити себе, суїцидальні мотиви, відповідні емоційні переживання (туга, безнадія, тривога, почуття провини), а також конкретні вчинки, спрямовані на заподіяння собі смерті.

Внутрішніми формами суїцидальної поведінки є:

Суїцидальні думки - міркування суб'єкта про відсутність цінності і сенсу життя, обґрунтування доцільності власної смерті, обмірковування способів і засобів самогубства.

Суїцидальні задуми - мисленнєві операції, в яких формується суїцидальний намір, обирається спосіб, визначаються засоби, час скоєння самогубства.

Суїцидальний намір - утворений із задумів і вольового рішення мотиваційний феномен, який пов'язує внутрішньо-психічну і зовнішньо-дієву складові вчинку самогубства.

Зовнішніми формами суїцидальної поведінки є:

Завершений суїцид - цілеспрямований вчинок самогубства, який мав летальний фінал.

Суїцидальна спроба (парасуїцид) - цілеспрямоване оперування засобами самогубства, яке внаслідок певних обставин не завершується смертю.

Видатний російський психіатр і патопсихолог О.Є.Лічко пропонує таку класифікацію суїцидальної поведінки:

1. Демонстративна суїцидальна поведінка. Це розігрування театральних сцен із зображенням спроб самогубства без усякого наміру справді покінчити із собою, іноді з розрахунком, що вчасно врятують. Усі дії починаються з метою залучити чи повернути втрачену до себе увагу, розжалобити, викликати співчуття, позбутися від неприємностей, що загрожують, чи, нарешті, щоб покарати кривдника, звернувши на нього обурення оточуючих, чи завдавати йому серйозних неприємностей.

Потрібно враховувати, що демонстративні за задумом дії внаслідок необережності, неправильного розрахунку чи інших випадків можуть обернутися фатальними наслідками. Оцінка вчинку як демонстративного вимагає ретельного аналізу всіх обставин. Більшість спеціалістів зазначають, що подібна оцінка підліткового суїциду неприпустима.

2. Афективна суїцидальна поведінка. Сюди відносяться суїцидальні спроби, здійснені на висоті афекту, який триває лише хвилини, але іноді через напруженість ситуації може розтягуватися на години. У певний момент тут виникає думка піти з життя чи припускається така можливість.

3. Істинна суїцидальна поведінка. Тут має місце обміркований, нерідко поступово виношений намір покінчити із собою. Поведінка будується так, щоб суїцидальна спроба, була ефективною, щоб суїцидальним діям «не перешкодили».

У залишених записках, зазвичай, звучать ідеї самозвинувачення, записки більш адресовані самому собі, ніж іншим, чи призначені для того, щоб виправдати близьких.

Розрізняють (Durkheim) три типи суїцидальної поведінки:

1) «аномічне», пов'язане із кризовими життєвими ситуаціями і особистими трагедіями;

2) «альтруїстичне», що скоюєтсья заради блага інших людей

3) «егоїстичне», обумовлене конфліктом, що формується через неприйнятність для конкретного індивіда соціальних вимог, норм поведінки, нав'язуваних йому суспільством.

Аномічна суїцидальна поведінка найчастіше є реакцією психічно здорової особистості на нездоланні життєві труднощі і події, що призвели до виникнення глибокої фрустрації. Сам по собі суїцидальний акт не може вказувати на наявність або відсутність у людини психічних розладів. Даний вид поведінки слід розглядати як спосіб психологічного реагування, обраний людиною залежно від цінності і значущості події, що відбулася. Реагування може бути адекватним до умов важкого і надзвичайно важливого подразника - події, подолання якої викликає труднощі і є неможливим для особистості через етичні установки чи інші причини. Реагуванням може бути і неадекватним, коли суїцидальна реакція є не відповідною до стимулу.

У психології девіантної поведінки найбільш часто аномічні суїцидальні спроби чинять люди із хронічними соматичними захворюваннями, що супроводжуються вираженим больовим синдромом. Такі суїциди переважно зустрічаються в онкологічній клініці під час діагностики раку. Вони можуть бути розцінені і як адекватні, і як неадекватні в залежності від ряду причин, хоча діагностика злоякісного новоутворення вже є важкою і об'єктивною психічною травмою. Розрізнення адекватного і неадекватного реагування відбувається на основі того, як людина оцінює власний стан: чи перебільшує його важкість, чи навпаки недооцінює його, чи є активною під час проведення терапевтичних заходів, спрямованих на подолання симптоматики і поновлення соматичного здоров'я, активність в реабілітаційних заходах.

Втім найважливішим є реалістичність оцінки стану власного здоров'я на підставі медичних критеріїв. Так, якщо дві жінки скоюють суїцидальні спроби вслід за повідомленням їм в одному випадку про виявлений рак молочної залози I-II стадії, в іншому - прямої кишки III-IV стадії, то можна стверджувати, що їх психічні реакції носять різний характер адекватності. Різна оцінка адекватності суїцидальної поведінки у наведених випадках грунтується на реалістичності прогнозу: ймовірність летального результату через рак молочної залози I-II стадії є значно меншою порівнянюючи із раком прямої кишки III-IV стадії. Отже, в першому випадку «рівень адекватності» буде нижчим, ніж в другому.

Аномічний тип суїцидальної поведінки можливий і в тих випадках, коли життя ставить перед людиною світоглядну або етичну проблему вибору вчинку, який вона не у змозі собі дозволити, обираючи як наслідок ухід з життя. Поставлена в умови вибору аморального вчинку або дії, що є несприйнятливою через естетичні пріоритети, людина може позбавити себе життя. Значною мірою це залежить від особистих якостей індивіда, ситуації, а також її психічного стану в конкретний період часу.

Альтруїстичний тип суїцидальної поведінки також грунтується на особистісній структурі особистості, коли благо інших людей, суспільства і держави є для неї вищим за власний добробут і навіть життя. Даний тип суїциду зустрічається у людей, що орієнтовані на високі ідеї і живуть суспільними інтересами, не розглядаючи власне життя відокремлено від навколишніх людей і суспільства. Альтруїстичні суїциди скоюються як психічно здоровими, що усвідомлюють реальне значення цього вчинку, так і психічно хворими особами, що знаходяться, наприклад, в стані релігійного збудження або що йдуть з життя заради загального блага.

Егоїстичний тип суїцидального поведінки виникає як відповідь на завищені вимоги з боку оточуючих, що пред'являються до поведінки індивіда. Такою людиною реалістичні нормативи і примус вибору відповідного типу поведінки сприймається як загроза самостійності і екзистенційності. Вона ухвалює рішення про розставання із життям через неспроможність існувати в умовах тиску і контролю з боку близьких і суспільства загалом. Суїцидальна поведінка в даному випадку є наслідком позиції по відношенню до навколишнього світу. Нерідко вона зустрічається в особистостей із патологією характеру (акцентуацією і розладами особистості), що відчувають самотність, відчуженість, нерозуміння і власну непотрібність.

Можливими також є індивідуальна, групова і масова форми самогубств. При індивідуальній істотна роль відводиться індивідуально-психологічним особливостям людини і критеріям ситуації. В межах групових і масових самогубств домінуючим стає тиск оточення і ситуації, тоді як індивідуальні особливості і якості людини відходять на другий план. Цілеспрямований або нецілеспрямований тиск з боку оточуючих на індивіда призводить до того, що він вибирає суїцидальну поведінку за принципом наслідування і відповідності вимогам референтної групи.

3. МОТИВАЦІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Суїцидальна поведінка завжди полімотивована. І це передбачає ірархію мотивів. Часто важко визначитися які саме мотиви стали вирішальними при здійсненні того чи іншого суїцидального акту. Однак фахівці вважають, що всі можливі мотиви врешті можна звести до п'яти основних, які ппонують розглядати як провідні мотиви суїцидальної поведінки. За класифікацією В.А.Тихоненко виділяють такі типи провідних мотивів:

· протест,

· заклик до співчуття,

· уникнення душевних чи фізичних страждань,

· самопокарання,

· відмова (капітуляція).

Той чи інший тип суїцидальної поведінки проявляється залежно від віку, типу особистості, від ситуації, що спровокувала суїцид. У 18-30 років переважають протестні чи закличні форми, після 45 років - уникнення, самопокарання і вімови.

Протестна і заклична суїцидальна поведінка частіше зустрічається в осіб з інфантильним складом особистості, яким притаманні егоценризм, негативізм, емоційна нестійкість.

Суїцидальна поведінка типу відмови і уникнення пов'язана із втратою особистісного сенсу свого існування і неможливістю виконувати колишні, значущі ролі, з почуттям самотності.

Мотиви самопокарання майже завжди виникають на тлі сильно вираженого почуття провини перед ким-небудь.

Мотив відмови часто характерний для досить зрілих, глибоких особистостей і може виражати ще й філософське песимістичне ставлення до світу в цілому, коли світ - зло, а відмова від буття у ньому - благо: «На твой безумный мир ответ один: отказ!» (М.Цвєтаєва).

Один із названих мотивів суїциду виступає провідним, інші можуть до нього приєднатися. В одій парі найчастіше виступають мотиви заклику і протесту, а також уникнення страждань і самопокарання.

Система мотивів суїцидальної поведінки завжди перебуває у напруженій динаміці - це боротьба з непередбачуваними наслідками. Навіть якщо мова йде про суїцид, здійснений не в стані гострого афекту, останні кілька хвилин людина діє ніби автоматично, в стані звуженої свідомості, і нерідко це супровджується ретроградною амнезією.

Існує ще одна класифікація суїцидальних мотивів, за якою вони поділяються на інтерперсональні та інтраперсональні. Ця класифікація названа її авторами «ключем до розуміння суїциду».

Інтерперсональні мотивації виникають у тих випадках, коли через суїцидальну поведінку людина намагається викликати певні дії з боку іншої особи/осіб, чи викликати зміну ставлення інших, чи перше й друге одночасно. Тобто суїцидальна поведінка виступає як спосіб впливу, перконання, примусу, маніпулювання, домінування, стимулювання чи відновлення стосунків. Ця інша особа найчастіше належить до найближчого оточення суїцидента. Інтерперсональні мотивації зустрічаються в осіб будь-якого віку, але переважають у молодому і середньому віці.

Інтраперсональні мотивації частіше зустрічаються у похилому віці, у тих випадках, коли зв'язок з іншими людьми вже порушений. Суїцидальні дії виражають, насамперед, внутрішні стреси і спрямовані на забезпечення внутрішніх потреб. Важливим фактором є необхідність підтримати "психологічну цілісність" чи самоповагу, концепцію "Я", використовуючи для цього будь-які засоби, аж до самознищення.

Мета суїцидальної поведінки

Метою суїцидальної поведінки завжди є заподіяння собі смерті. Часто істинною метою може бути зміна ставлення оточуючих до себе чи привернення уваги до себе або до певної проблеми. Відповідно, різняться й мотиви такої поведінки. Якщо проаналізувати наведені вище провідні мотиви самогубства, то стане очевидно, що ймовірність смерті як кінцевої мети зростає від першого до останнього мотиву, а отже, зростає небезпека летального виходу спроби.

При домінуванні мотивів "заклик" і "протест" метою самогубства є звернення уваги оточуючих і зміна їхнього ставлення до себе чи певної проблеми. Смерть використовується як засіб впливу на інших людей.

При домінуванні мотиву «уикнення страждання» етою суїцидента є, насамперед, відпочинок, позбавлення болю; йому хочеться заснути й прокинутися тільки тоді, коли біль пройде, і конфлікт вирішиться самі по собі. Ймовірність летального виходу при такому мотиві суїциду не дуже висока, хоча дещо вища, ніж за попередніх видів мотивів. Мотив уникнення страждання називають ще "парасуїцидальною паузою".

За мотивом самопокарання стоїть потреба спокутувати провину, покарати себе як винного, злочинця. Цей мотив пов'язаний з підсвідомим бажанням бути вбитим (за К.Меннінгером). Імовірність летального виходу мотивованої в такий спосіб спроби дуже висока. Смерть розглядається як гідний спосіб отримати прощення.

Мотив відмова грутується на бажанні померти, перервати існування, яке втратило сенс. У такому випадку сенсу набуває смерть як більш приваблива, відмінна від попереднього стану альтернатива. Коли смерть стає єдиною метою самогубці, летальність такого суїциду дуже висока.

Визначення бажання суїцидентом власної смерті відіграє найважливішу роль у проблемі психологічного сенсу суїциду. Психологічний чи особистісний сенс суїциду є глибинним аспектом аутодеструктивної поведінки. Його аналіз дає відповідь на питання "для чого?". Провідні суїцидологи вважають, що самогубство і спроба самогубства - два принципово різних види дій, тобто завершений суїцид -це не просто перебільшена форма суїцидальної спроби, а спроба самогубства, як правило, не аналог лише випадково невдалого суїциду. При завершеному суїциді агресія спрямована проти власного "Я"; при замахові вона змінює траєкторію і спрямовується назовні, що зумовлює основну мету замаху - апеляцію до необхідності зміни стосунків. На користь такого погляду виступає те, що, за деякими дослідженнями, в контингенті завершених суїцидів переважають психічно хворі, тоді як серед пацієнтів з суїцидальними спробами переважають особи з межовими розладами і психічно здорові люди з ситуаційними реакціями на момент здійснення спроби.

Психологічний сенс суїциду розкривається саме через співвідношення мотиву й мети суїцидальної поведінки. Майже в кожному випадку суїциду в осіб, котрі не страждають психічними захворюваннями, відсутнє істинне бажання смерті. Клініцисти-дослідники говорять про це так: "Типова риса суїцидальної поведінки полягає в тому, що самогубець не думає, що смерть не можна переграти". Іншою загальною рисою психологічного сенсу суїцидальної поведінки є його складна структура, неоднозначне, різноманітне смислове навантаження.

4. ЧИННИКИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Суїцидальна поведінка формується під впливом особливого збігу великої кількості об'єктивних і суб'єктивних чинників. Серед них виділяють нейробіологічні, особистісні, демографічні, соціальні, економічні, ситуаційні.

Нейробіологічні чинники суїцидальної поведінки

Психопатологічною основою суїциду є схильність до депресії і втрата контролю над депресивними імпульсами. Безумовно, ці прояви визначаються взаємодією багатьох медіаторних біохімічних механізмів мозку. Одним з медіаторів – речовиною-провідником нервових імпульсів - є серотонін. Існує багато досліджень, які доводять, що для самогубців властивий низький рівень серотоніну в стовбурних структурах мозку; низький рівень серотоніну в крові також корелює з проявами агресії, насильства та зі станом важкої депресії. За даними зарубіжних науковців, 40% людей із пониженим рівнем серотоніну в стовбурних структурах мозку намагалися здійснити самогубство; а серед досліджуваних з високим рівнем серотоніну намагалися покінчити з собою лише 15%.

Серотонінергічна система має відношення до формування різних типів соціальної поведінки (харчової, статевої, агресивної). Однією з основних функцій серотоніну як медіатора виступає блокування патологічних резистентних нервових імпульсів зокрема у тих ділянках кори, які відповідають за мотивацію, в тому числі й агресивних імпульсів. Науковцями було виявлено, що активність серотоніну нижча в агресивних чоловіків, ніж у неагресивних; і що активність серотоніну нижча в тих, хто здійснює такі агресивні вчинки, як підпалювання чи вбивство.

Отож, дефіцит або низька активність серотоніну чи порушення його транспорту, обміну, утилізації чи підвищений рівень речовин-антагоністів унеможливлюють вчасне і якісне блокування патологічного збудження, яке стає біологічним механізмом суїцидальності.

Формуванню суїцидальності передує також період підвищеної функціональної активності дофамінергічної та катехоламінергічної систем, що може призвести до їхнього виснаження і сприяти подальшому розвиткові депресії. Така реакція відображає і вплив факторів середовища, тоді як стан серотонінової системи генетично зумовлений і відображає індивідуальне тло, на яке накладається середовищний вплив.

Визнається також зв'язок між станом гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдної системи і схильністю до самогубства. Ця система опосередковує стресові стимули і створює певне тло для формування суїцидності. Більшість авторів вважає, що зміна рівня холестерола в цілісній крові впливає на поведінку і настрій людини, причому ризик суїциду підвищується при низьких показниках рівня холестерола.

Тобто, суїцид з біохімічних позицій справедливо розглядати як трьохкомпонентну систему:

1- моноамінергічна медіація і гіпоталамо-гіпофізарно-кортикоїдна систама як шлях термінової реалізації стресового напруження і пов'язаного з ним збудження і занепокоєня;

2- серотонінергічна система як механізм контролю агресивних імпульсів і формування депресії;

3- імунна система і ліпідний обмін як "системний контекст", здатний підсилювати патохімічний патерн мозку, на тлі якого й виникають нейробіологічні порушення.

Генетичні чинники суїцидальної поведінки

Однозначно можна говорити про наявність такого феномену, як соціальне наслідування саморуйнівної поведінки. Щодо генетичної спадковості можна сказати, що існують генетично успадковані задатки, які під дією сприятливих чинників можуть розвинутися у суїцидальні тенденції. Зокрема, генетично зумовлені зміни в системах, про які йшлося вище, можуть бути причиною гіперреакції їхніх ланок і формування несприятливих сполучень таких рис, як агресивність, імпульсивність, низька стресостійкість, депресія, акцентуйована циклоїдність, ангедонія (втрата відчуття насолоди, радості). Ці, закладені в генетичну програму риси поведінки з часом деформуються внаслідок тих чи інших порушень гормонального балансу, під впливом зовнішнього середовища, хімічних чинників залежності, при стресових ситуаціях і кризових станах. Наслідком чого може бути стійка суїцидальність.

Ряд фактів свідчать на користь думки про генетичне успадкування суїцидальних тенденцій. Так, установлено, що у першого покоління нащадків суїцидентів частота спроб і завершеного суїциду в 4 рази вища. У ряду „батьки-діти" ймовірність успадкування суїцидальної поведінки складає 12 - 18%; в ряду сиблінгів - 10 - 15%. Усиновлені діти, в сімейному анамнезі яких був суїцид, потрапивши у „несуїцидальну сім'ю", проявляють саморуйнуючу поведінку у 6 разів частіше, ніж усиновлені діти, чиї біологічні батьки не здійснювали самогубств.

Соціальні чинники суїцидальної поведінки

Дослідники зібрали багато статистичних даних, що враховують конкретний соціальний контекст, в якому має місце суїцидальна поведінка. Наприклад виявлено, що рівень самогубств змінюється від країни до країни: Угорщина, Данія, Німеччина, Австрія і Японія мають дуже високий рівень самогубств - щорічно більше 20 людей на 100 тис. населення; а Мексика, Єгипет, Греція й Іспанія мають відносно низький рівень - до 5 чоловік на 100 тис. Ці національні розбіжності, як вважає Е.Шнейдман, можуть бути пояснені, зокрема, належністю до певних релігійних конфесій і відповідними релігійними переконаннями. У країнах, переважна кількість населення яких сповідує католицизм, іудаїзм чи іслам, спостерігається тенденція до більш низького рівня самогубств, ніж в країнах, де офіційною релігією є протестантизм. Однак з цього правила існують винятки: Австрія, більшість населення якої належить до римо-католицької церкви, має один із найвищих рівнів самогубств у світі. Ймовірніше, що на попередження самогубства більше впливає не стільки формальна належність до певної релігійної конфесії, скільки істинна індивідуальна набожність.

За різними оцінками експертів, кількість самогубств в Україні коливається в межах 20 - 42 випадків на 100 тисяч населення. Найвища смертність внаслідок суїциду зафіксована у регіонах, які найбільше постраждали від Чорнобильської катастрофи, а також у східних промислових областях України — Запорізькій, Луганській і Донецькій. Західні регіони оцінюються як більш благополучні щодо поширення самогубств. Дослідники вважають, що одним із визначальних факторів, котрий стримує західних українців від фатального вчинку, є християнські традиції, які ще збереглися й активно підтримуються жителями цих країв.

За статистичними даними, смертність населення України внаслідок самогубства складала у 1990 р. - 10693 чол. (8270 чоловіків і 2423 жінки; 4276 сільських жителів і 6417 міських); у 1995 р. - 14587 чол. (11953 чоловіки і 2634 жінки; 5252 сільських жителів і 9335 міських); у 1999 р. - 14452 чол. (11806 чоловіків і 2646 жінок; 5570 сільських і 8882 міських жителі).

Всесвітня організація охорони здоров'я кваліфікує кількість понад 20 самогубств на 100 тис. населення як загрозливий стан психічного здоров'я країни. Рівень самогубств у нашій державі потрібно розцінювати як високий.

У цілому в Україні кількість самогубств зростає, а саме явище проявляє тенденцію до омолодження. При цьому все жорсткіші способи самогубства, молодь використовує залишаючи собі мінімум шансівна порятунок.

За часів панування комуністичної ідеології і радянської влади на тему самогубства було накладено табу. Радянський громадянин не міг бути неза-доволеним і, тим паче, не міг так відкрито виявляти своє незадоволення. Про випадки суїциду мовчали. Людей, котрі залишилися живими після спроби самогубства, всіляко переслідували. Інформацією про поширення самогубств у країні володів лише КДБ.

Сьогодні це актуальна тема активно обговорюється як спеціалістами, урядовцями, правоохоронцями, так і громадськістю. Але, на жаль, пересіний українець, частіше засуджує самовбивцю або сприймає його як психічно хворого, якому не допормогти, а людям чиї близькі чи родичі здійснили суїцид, доводиться потерпати від невиправданих звинувачень і цікавих поглядів оточуючих.

Е.Дюркгейм показав, що виникнення суїцидів напряму пов'язане з такими соціальними чинниками, як економічні умови, сімейний стан, професія, расова належність.

Зайнятість: Категорією ризику є лікарі і психіатри. Кількість суїцидів серед лікарів у загальній популяції складає близько 12,3 на 100 тисяч. У США - 28 - 40 на 100 тисяч. За даними Американської психіатричної асоціації, кількість суїцидів серед психіатрів складає 70 чоловік на 100 тис. населення.

Стать: Частота самогубств серед чоловіків вища. Співвідношення чоловіків і жінок, які зводять рахунки з життям близько 4:1. З віком воно зростає до 6 - 9 чоловічих часмогубств на 1 жіноче. Жінки складають 3Л здійснюючих спроби самогубства у віці 15-40 років. З іншого боку 3Л завершених самогубств припадає на долю чоловіків. Відома американська дослідниця проблеми самогубства Мері Міллер вважає: жіночі самогубства є передусім феноменом молодості; частота чоловічих суїцидів зростає з кожним наступним десятиріччям життя.

Раса: Зокрема у США, рівень самогубств має різні значення для різних расових груп. Так, рівень самогубств серед білих американців складає близько 12 осіб на 100 тис. населення, що майже вдвічі більше, ніж у афро-американців та представників інших расових груп. Відхилення від цього правила спостерігається тільки серед представників корінного населення Штатів, серед яких рівень самогубств удвічі перевищує середньонаціональні показники. Білі чоловіки-американці похилого віку (понад 65 років) підпадають під самий найвищий рівень самогубств. За ними йдуть чорношкірі чоловіки 25 - 34 років. На третьому місці білі жінки 35 - 64 років. Останню позицію замають чорношкірі жінки 25 - 54 років.

Різні вікові групи

Діти: Самогубства серед дітей зустрічаються досить рідко. Однак за останні 40 років самогубства дітей 8-14 років зросли у 8 разів. У США щороку близько 300 дітей, молодших 14 років здійснюють самогубство - це біля 0,5 особи на 100 тис. населення. Такий рівень майже на 800 % вищий, ніж у 1950 році. Хлопчики переважають дівчаток у співвідношенні 3:1. Крім того, щороку в лікарні потрапляє близько 12 000 дітей через навмисні самодеструктивні акти: завдавання колотих поранень, порізи, опіки, передозування ліків чи стрибки з висоти. Дослідження пов'язують дитячий суїцид з нещодавньою втратою улюбленої людини, стресом в сім'ї і безробіттям батьків, жорстокою поведінкою батьків з дітьми і клінічним рівнем депресії. Як це не дивно, однак, велика кількість дитячих суїцидів ґрунтуються на чіткому розумінні смерті чи бажанні померти. Клінічні інтерв'ю зі школярами виявляють, що 6 - 33% з них думали про самогубство.

Молодь: Частота самогубств серед молоді має майже епідемічні масштаби - щодня більше 1000 молодих людей у світі намагаються здійснити суїцид. На одного підлітка, якому це вдається, припадає 100 незавершених спроб суїциду. Самогубства є другою за частотою причиною смерті в молодому віці. Найбільша частота суїцидів - у віці 15-24 років. Підлітковий вік і юність - це період бурхливого росту й особистісного зростання, і в нашому суспільстві він пов'язаний з конфліктами, відчуттям депресії, напруженням, проблемами в школі і вдома. Підлітки чуйніше, сердитіше, драматичніше й імпульсивніше реагують на події, ніж люди з інших вікових груп, що зумовлює вищу ймовірність суїциду під час стресу. Крім того, навіюваність підлітків та їхнє прагнення наслідувати інших може також створити підґрунтя для суїциду. В дослідженні Конрада (1992 рік) виявлено, що 93% підлітків, які намагалися покінчити з собою, виявилися знайомими з тими, хто вже здійснював спробу самогубства. Провідним чинником підліткових суїцидів є переважання відчуття безнадії і безпорадності. Для підлітків із суїцидальними тенденціями характерні також відчуття малоцінності і непотрібності, низька самооцінка; існує тісний зв'язок між самогубством і переживанням нещасливого кохання, сімейними втратами, чи жорстокістю і насильством у сім'ях. Найкращим способом профілактики суїцидів більше 70% підлітків вважають освітні програми для молоді та батьків.

Зрілий вік: Зрілість - це період досягнень і відносної стабільності, однак існують порушення ритму життя, які зумовлюють підвищення частоти суїцидів у цьому віці. Найчастішим психічним розладом у цьому віці є депресія, яка стає наслідком переживання відчуття близькості фіналу життя і змін, що відбувають з тілом, і виникає через неможливість відкрити для себе новий сенс життя. Чинники самогубства у зрілому віці: спостереження ознак старіння, менопауза, чоловіча імпотенція, смерть ровесників, відчуття своєї непотрібності для власних дітей, які стали самостійними, подружня невірність і розлучення.

Похилий вік: Рівень самогубств серед людей похилого віку в західному суспільстві вищий, ніж серед інших вікових категорій. У США 25% від загальної кількості самогубств припадає на долю людей похилого віку. Старість часто стає віком втрат і непотрібності: втрачається здоров'я, робота, близькі люди. Як показало одне з досліджень, проведених у США (1991 рік), 44% людей похилого віку здійснили самогубство через страх, що їх віддадуть до будинку престарілих. Рівень самогубств серед тих, хто втратив подружжя, також надзвичайно високий. Тут при-чиною самогубства стає самотність, складне переживання, в основі якого лежать нерозділений оточуючими світогляд, незадоволеність реалізацією своїх соціальних установок. Представники цієї вікової категорії здійснюють більш рішучі спроби, ніж молоді самогубці, тому їм частіше вдається покінчити з собою.

Індуковані суїциди: Імітаційна поведінка (або моделювання) відіграє величезну роль у провокації самогубств, особливо серед підлітків. Доведено, що чим більша кількість телеканалів демонструють передачі, пов'язані із суїцидами, тим більша кількість самогубств. Ще у 1923 році відомий російський адвокат Анатолій Коні у своїй праці „Самогубство в законі та в житті" розкрив „сумну роль" у стимулюванні суїциду кінематографа, друкованих видань та непродумано складених соціологічних анкет, що містили „методологію" форм і способів самогубств, з якими йому як юристу часто доводилося зустрічатися.

Сімейний стан: Епідеміологічні сімейних пар суїцид – рідкісне явище. Однак є винятки – це молодята. Рівень суїцидів серед молодят до 24 років набагато вищий, ніж у їхніх неодружених ровесників. Рівень самогубств до 35 років вищий в овдовілих, ніж у неодружених людей. Частота самогубств у самотніх людей після 35 стає ще вищою. Частота самогубств серед розлучених пар у 4 - 5 разів перевищує її відносно одружених.

Пора року: Найбільша кількість самогубств трапляється навесні. Томас Еліот: „Квітень - найжорсто-кіший місяць". Рівень суїцидів у квітні приблизно на 120% більший, ніж середньорічний. Частота суїцидів також збільшується перед Різдвом. У зв'язку з цим Американським Національним інститутом психічного здоров'я запропонований новий термін - „сезонний афективний розлад" - для кваліфікації емоційних порушень, які виникають підчас свят чи з им ової м еланхолії.

Урбанізація: Рівень самогубств найвищий у мегаполісах і найнижчий у селах. Сільські жителі вважаються емоційно більш благополучними.

Стресова ситуація як один із чинників суїцидальної поведінки

Самогубство часто виявляється наслідком впливу на людину поточних подій чи обставин її життя. Хоча впливом лише цих чинників його не можна повністю пояснити. Дослідники виявили більшу кількість стресових подій у недавньому минулому людей, які намагалися покінчити з собою, порівняно з кількістю аналогічних подій за той самий проміжок часу у контрольній групі.

Однією з подій, яка викликає негайну стресову реакцію, є втрата близької людини внаслідок смерті, розлучення чи відкинутого кохання. Іншою такою подією є втрата роботи. Стихійні лиха також сприяють виникненню стресових станів.

В.Л.Москалець визначає стресову (екстремальну) ситуацію як інтенсивний вплив на індивіда чинника навколишнього середовища або їхньої сукупності, що робить життєво необхідною активізацію механізмів адаптації (пристосування, самозахисту) для виживання з максимально можливим психологічним і біологічним комфортом. Такі ситуації можуть мати природний, технічний чи соціально-психологічний характер. Еволюція екстремальних чинників, які діють на людину та її поведінку, відбувається паралельно з еволюцією суспільства.

Екстремальна ситуація може загострити між-особистісний конфлікт, викликати конфліктну напруженість (вона часто передує замаху на власне жиїтя), яка характеризується комплексом негативних емоційних переживань, зниженням рівня пошуку розв'язання конфліктних ситуацій, хворобливим сприйняттям та відображенням несприятливої соціально-психологічної реальності. На поведінку індивіда, котрий переживає екстремальну ситуацію, впливають:

• спроможність/неспроможність контролювати свої емоції;

• втома, злість, відчай, голод, страх, усвідомлення нереальності подій, почуття провини чи впевненості, підготовленість/непідготовленість;

• індивідуальні психофізіологічні особливості людини;

• спрямованість особистості, її ціннісні орієнтації;

• рівень адаптивності;

• рівень психологічної готовності до дії в ситуації небезпеки;

• спроможність/неспроможність до пошуку адекватних дій у незвичному середовищі.

За гострих чи хронічних екстремальних (стресогенних) умов, пануючих у суспільстві, може виникати стан соціальної напруженості, який визначається В.П.Москальцем як масовий адаптаційний синдром, що відтворює ступінь фізіологічної, психофізіологічної та соціально-психологічної адаптації (дезадаптації) різних категорій населення до хронічних труднощів і негативних емоцій.

Соціальна напруженість виникає:

· через фізіологічну дезадаптацію певних прошарків населення до труднощів;

· у зв'язку з психофізіологічною дезадаптацією населення, вираженою неусвідомленими масовими психічними станами (тривогою, агресією, апатією) під час пристосування до труднощів і соціальних змін;

· через соціально-психологічну дезадаптацію, яка відтворює усвідомлені конфліктні ставлення певних прошарків населення до труднощів і соціальних змін (підвищена політизація, страйки, еміграція, високий рівень злочинності тощо).

Такі форми соціальної напруженості як депресія та стрес за певних обставин можуть стати передумовами виникнення суїцидальних тенденцій, навіть масового масштабу.

Проблема впливу на людину стресових (екстремальних) чинників і соціальної напруженості для України дуже важлива через нестабільність соціально-економічних, політичних та інших процесів. Це актуалізує питання психічного благополуччя громадян, їхньої готовності до подолання тяжких і несподіваних ситуацій.

Найчастіше суїцидальна поведінка виникає як спосіб подолання стресогенної ситуації у випадку, коли людиною переживається відчуття відсутності перспектив її позитивного розв'язку, тобто почуття безнадії, безпорадності. Інколи самогубство трактують і як спосіб уникнення розв'язку важкої ситуації. До числа найбільш поширених і довготривалих стресорів належать несприятлива ситуація (в сім'ї чи на роботі), професійний стрес і важке хронічне захворювання.

Психологічні чинники суїцидальної поведінки

До суто психологічних чинників можна віднести психічні риси особистості, що є різнорівневими структурно-функціональними утвореннями. До найпоширеніших психічних особливостей, які сприяють суїцидальності, належать:

• емоційна в'язкість - зосередження на певному емоційному стані, панування цього стану;

• дратівливість, вразливість, висока конфліктність, які проявляються у вибухово-агресивних реакціях, звинуваченнях без уваги до позиції інших осіб;

• слабкий особистісний психічний захист, зокрема недостатній опір емоційним навантаженням;

• неадекватна самооцінка;

• гіпертрофована потреба самореалізації, поєднана з невпевненістю в собі (прагнення досягти високого соціального статусу вкупі з усвідомленням недостатності необхідних знань, умінь);

• симбіотичність, потреба в „теплих" емоційних зв'язках, у розумінні і підтримці, висока емпатійність;

• слабкий вольовий контроль, несамостійність;

• низька активність;

• песимізм;

• схильність до самозвинувачення;

• високий рівень тривожності;

• особистісна незрілість, інфантильність.

За спостереженнями Н.Бугайової, свідомість людей з антивітальними тенденціями відзначається неадекватним рівнем самооцінки, егоцентризмом, аутоагресивністю, гіперболізованим почуттям провини, невпевненістю в собі, усвідомленням власної малоцінності, труднощами при прийнятті вольових рішень.

Багатьом спробам суїциду передує зміна настрою чи способу мислення. Ці зміни не обов'язково носять характер психічного розладу, однак настрій і думки при цьому значно відрізняються від звичайних для даної людини. Вона частіше, ніж зазвичай, відчуває смуток і тугу, почуття тривоги, напруження чи переживає фрустрацію, гнів чи сором. Е.Шнейдман вважає, що ключовим для самогубства є „біль душі" - відчуття психологічного болю, який здається людині нестерпним. На когнітивному рівні люди стають буквально одержимими своїми труднощами, втрачають відчуття перспективи або страждають дихотомічним мисленням, яке продукує лише застиглі й жорсткі рішення.

Завершуючи тему про суїцидальні чинники, наведемо їхній узагальнений перелік за Р.Комером:

1. Депресивні розлади і деякі типи психічних розладів.

2. Алкоголізм та інші види зловживань наркотичними речовинами.

3. Суїцидне мислення, емоції, відповідні релігійні переконання.

4. Попередні спроби самогубства.

5. Летальні методи.

6. Ізоляція, життя в самотності, втрата підтримки.

7. Безвихідь, когнітивна ригідність.

8. Похилий вік, біла раса, чоловіча стать.

9. Моделювання, самогубство в сім'ї, спадковість.

10.Економічні проблеми чи проблеми на роботі; певні професії.

11.Проблеми в сім'ї; сімейна патологія.

12.Стрес і стресові чинники.

13.Гнів, агресія, роздратованість.

14.Фізична хвороба.

15.Повторення й комбінація чинників 1 - 14.

5. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ СУЇЦИДЕНТІВ

Дослідження суїцидентів та осіб, які здійснювали спроби самогубства, показали, що їхні особистісні особливості мають ряд спільних характеристик. Ці характеристики можна вважати такими, що сприяють виникненню суїцидальних тенденцій. А.С.Слуцький та М.С.Занадворнов виявили, що однією з характеристик особистості суїцидентів є паранояльність. Це не означає, що всі вони - параноїки. Однак більшості осіб, які виявляють суїцидальні тенденції, властиві риси паранояльності: ригідність нервово-психічних процесів, стереотипність, моральний догматизм, образливість, схильність до створення надцінних ідей. Звичайно, далеко не всі суїциденти є парнояльними особистостями. Майже всі суїциденти виявляють паранояльність як характеристику суїцидального стану.

На користь такого погляду свідчать дані клінічних досліджень, за якими близько третини психічно здорових осіб, що здійснили суїцидальну спробу, протягом року повторюють її. Серед психічно хворих цей показник складає 60%. У суїцидентів виникає потреба в ригідних стереотипних реакціях, які відображаються у самосвідомості людини, в її песимістичній установці, і зумовлюються не ситуацією, а певними внутрішніми механізмами. Структура ціннісної свідомості суїцидента дисгармонійна: одна провідна цінність набуває надцінного характеру і девальвує інші. Якщо головна цінність втрачається - життя втрачає сенс. При суїцидальній поведінці надцінною стає ідея самогубства як ілюзорного виходу з кризи.

Самосвідомість суїцидєнта характеризується егоцентризмом і аутоагресією.

Егоцентризм суїцидєнта має незвичний парадоксальний сенс. Людина, перебуваючи у такому кризовому стані, повністю занурена в себе, у свої важкі переживання, страждання. М.Бердяев підібрав цьому дуже влучну метафору, пишучи про те, що свідомість суїцидєнта звужується до чорної точки, і ця чорна точка - він сам. Парадоксальні прояви егоцентризму можна спостерігати при демонстративно-шантажному типі поведінки, коли люди шляхом погроз самогубства досягають своєї мети. При такому типові поведінки близько 30% таки зводять рахунки з життям (погрози, ставши звичним модусом реагування, перетворюються у реальний суїцид). Егоцентризм суїцидєнта завжди зі знаком "мінус", він носить самозаперечуючий характер, виражаючи крайню міру негативізму стосовно себе.

Аутоагресія - крайній прояв негативного ставлення людини до себе. Агресивне самоставлення містить почуття провини, депресію, вкрай негативну самооцінку, суїцидальні думки і дії. Встановлено, що аутоагресії майже завжди передує гетероагресія стосовно оточуючих і близьких, яка виражається у підозрілості, необгрунтованих звинуваченнях тощо. Прикладом вияву гетероагресії може бути і спокійно-байдуже ставлення до горя чи смерті близької людини.

Тенденції до самозвинувачення часто можна спостерігати у клініці межових розладів. Людей з такими проявами потрібно віднести до групи ризику суїциду. Найбільш інтегральним психічним утворенням при суїцидальній поведінці є песимістична особистісна установка на перспективи виходу з кризи. Прицьому, вона дуже важко піддається корекції, очевидно через паранояльність суїцидального стану. Суїцидальну установку складають: суїцидальні думки і наміри, емоції (депресія, тривога, почуття провини), підготовка та реалізація суїцидальних дій. На ранніх фазах переважають суїцидальні думки, на пізніх - дії. Песимістична установка завжди пов'язана з депресивними станами. Тому особи, що переживають депресію, повинні особливо контролюватися через ризик суїциду.

Важливість визначення особистісних властивостей та характеру самосвідомості суїцидента полягає не лише у розкритті особливостей його поведінки. Оцінка психічного статусу людини, що здійснила спробу самогубства, є ключовим моментом для вибору конкретних форм і прийомів психотерапевтичного впливу.

За наявності параноїдальних тенденцій основним завданням психологічної допомоги є робота з переключення уваги і дій суїцидента на інші питання, мотиви, цілі, котрі мають позитивне емоційне забарвлення чи яке можна викликати, індукувати. Однак звичайне непродумане відволікання не матиме сенсу й може мати негативний вплив. Важливо, по-перше, досягти у пацієнта реалістичного прийняття втрати (якщо мова йде про втрату "значущого іншого"), по-друге, допомогти виявити суїциденту в його свідомості, окрім домінуючого переживання пустоти і втрати цінності, притаманну йому раніше ієрархію цінностей, актуальні для нього смисли. Це - прийом "заміщення втраченої цінності" чи її модифікації. Сама паранояльність може зіграти "на руку": якщо суїцидент внутрішньо прийняв для себе цю "нову стару" цінність, то він з деяким фанатизмом може триматися за неї, як за точку опори. Тут можливе використання гіпносугестивних методів психотерапії.

Егоцентризм - це прояв особистісного інфантилізму. При психотерапії також можна використовувати його "позитивні сторони": піддатливість впливам, підвищену навіюваність. На перших етапах робота з суїцидентом потребує директивного стилю керівництва. Необхідно, щоб психотерапевт дав аналіз кризової ситуації, конкретні рекомендації, переконав суїцидента в тому, що їх необхідно виконати. У силу зазначених особливостей, суїцидент сам шукає керівництва. Але тоді, коли намітився вихід із кризи, психотерапевт повинен змінити позицію на недирективну, щоб не викликати реакцій протесту. На цьому етапі важливо дезактуалізувати значення хворобливих переживань, пов'язаних з егоцентричною фіксацією на власному "Я". На конкретних переконливих прикладах із життя інших людей показати, що переживання суїцидента не є "унікальними". Така робота виявляється ефективною у груповому контексті.

Враховуючи таку властивість самосвідомості суїцидента як аутоагресія, стратегія роботи психотерапевта має бути спрямована на самоствердження пацієнта у кризовій ситуації. Основне - уважно проаналізувати його життя, допомогти "згадати" витіснені в силу песимістичної установки ті моменти, коли він, на відміну від сьогоднішнього стану, проявляв ефективність, дієздатність, рішучість, відчував власну правоту. При цьому потрібно звернути увагу на позитивне забарвлення його "Я" (прояви доброти, турботи про близьких) - це допоможе подолати гетероагресію; на прояви впевненості в собі.

Шпоры по Госам МСХА

Экономическая система

Вопросы и ответы к экзамену по курсу «История экономических учений»

Клиническая психология

Психология как научная дисциплина

Политология

Шпоры по финансовому менеджменту

Теория государства и права (шпаргалка)

Влияние мировой экономики на развитие туризма

Административное право (шпаргалка)

Госэкзамены ответы

Система категорий социологии политики

Билеты по философии (кандидатский минимум)

Римское право

Ответы на госудаственные экзамены по психологии ЮУрГУ

Шпаргалки по учету, анализу и аудиту в РБ