| Скачать .docx |
Реферат: Даосизм і конфуціанство як релігійні течії
Реферат на тему
Даосизм і конфуціанство як релігійні течії.
ПЛАН
1. Походження та духовні джерела даосизму.
2. Особливості релігійного культу.
3. Походження та духовні джерела конфуціанства
4. Аспекти віровчення Конфуція.
5. Використана література.
1. Походження та духовні джерела даосизму.
Даосизм—релігійно-філософськевчення, згіднозякимприрода іжиттялюдейпідпорядкованізагальномубожественномузаконовідао.
Даосизм виник у другій половині І тис. до н. є. в Китаї. У II—IIIст. він розділився на філософію (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Першим патріархом релігійного об'єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан цзяо («три релігії»).
Основним священним текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в якому викладено погляди засновника даосизму китайського філософа Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н. е.).
Розвинув і пропагував вчення Лао-цзи його учень філософ Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. е.). Він написав коментарі до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще одну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у якому викладено сутність дао та правила життя, що йому відповідають, налічує 1120 томів.
Віровчення. Релігія даосизму базується на вченні про дао — першоначало, першооснову і всеохопний закон світобудови.
Дао—у даосизмівічне, незмінне, безформне, непізнаванненачаловсіхречейіявищ.
Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебуває у безперервному русі, а дії його невичерпні.
Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім'я. Перше дао вічне, це форма без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір'ю Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну від першого, постає перед людиною як щось конкретне, що складається з ці (найдрі-бніших частинок) та містить у собі образи-речі. Воно нескінченне, всемогутнє, і дія його виявляється скрізь. Цим воно відрізняється від безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого дао. Але друге дао внутрішньо пов'язане з першим, оскільки, як свідчить трактат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять один в одного, відкриваючи таким чином двері до всього чудесного.
Водночас через такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Але вона не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби окремо і в той же час невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невловимість дао, відсутність означеного правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлюють містицизм даосизму як релігійно-філософського вчення. Таємниця дао відкривається не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасті, бачить його тільки в конечній формі».
Стосовно відношення дао і де, то згідно з положеннями даосизму дао породжує речі, а де їх формує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає і підтримує. Створювати і не присвоювати, творити і не хвалитися, бути старшим і не командувати — ось що, за трактатом «Дао де цзин», називається глибинним де.
Де—удаосизміопредметнений, конкретнийвиявдаовречахів поведінцілюдини (міраїїдоброчинності).
Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслідування дао — у-вей (недіяльність або бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реальність, треба залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно існувати, уподібнившись, настільки це можливо, природі та Всесвіту. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам'ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдяки чому можливо досягнути більшого, ніж активною діяльністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою.
Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змішання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночасно, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б або суто інь, або суто ян. Кожен із них може переважати, ніколи не усуваючи іншого.
Цікаво, що китайські ієрогліфи інь і ян мають той самий ключ — пагорб. Із погляду етимології, інь — північний схил пагорба, тобто схил, обернений до півночі й тіні. Ян — протилежний схил пагорба, обернений до сонця. У сиву давнину під час свят весни й осені юнаки танцювали на північному березі (бік ян), а дівчата — на південному березі. Після чого наступала черга заручин, шлюбів. Так інь став символом жінки і темряви, а ян — символом чоловічого начала і світла. Начало інь домінує також у таких поняттях і предметах, як північ, зима, долини, хмари, вази, персики, піони, хризантеми, гриби тощо. Ян — у таких, як південь, літо, гори, барани, жеребці, півні, дракони, нефрит, у всьому, що є червоним, гарячим, блискучим, високим, небесним, проникаючим тощо.
У природі спостерігається нескінченний конфлікт між протилежностями інь і ян, але в кінцевому підсумку у разі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.
Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття — неосяжний принцип дао, тут пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється Полярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв можуть набути божественного статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Спочатку на його чолі стояли три абстрактні містичні символи: Тай-гу, Тай-су, Тай-і, за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (найвище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади було персоніфіковано в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу. З проникненням у Китай буддизму (приблизно VIII—IXст.) до даосизму ввійшли й боги — аналоги китайського буддійського пантеону.
Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, прийоми лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила їм популярність у народі та прихильність імператорів. За офіційної підтримки володарів Піднебесної даосизм вижив і навіть утвердився, незважаючи на домінування конфуціанства.
Інша річ, що на перший план за умов такого виживання вийшли численні даоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєдналися до даосизму, вміло синтезувавши народно-міфологічні обряди та вірування з деякими філософськими ідеями даосизму. Так поступово даосизм із респектабельного вчення придворних проповідників та алхіміків став віруванням широких народних верств Китаю. Згодом потужне даоське угруповання під керівництвом Чжан Лу перетворилося навіть на самостійне теократичне утворення, що мало певну адміністративну автономію. З ним рахувалася офіційна китайська влада. Воно проіснувало в Китаї до середини XXст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 р. переїхав до Тайваню). «Держава» даоських пап-патріархів спочатку була чітко організована і складалася з 24 релігійних громад, які очолювали єпископи, що успадковували, як і папи, свою владу. Однак за межами своєї громади вони не мали ані найменшого адміністративного впливу.
Сьогодні діє кілька даоських монастирів, зокрема в Гонконзі, на острові Лан-тау і на Тайвані. Щоправда, термін «монастир» тут має інший зміст, ніж, скажімо, в християнстві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна ввійти і вийти за власним бансанням. Це скоріше особливе місце духовного усамітнення і медитації.
2. Особливості релігійного культу.
Даоси здебільшого здійснюють свої ритуали у китайських храмах, де вшановується і Будда. Служитель продає палички ладану, які запалюють у пучку. Потім цей пучок стискують між з'єднаними долонями і легко рухають ним по вертикалі. Щоб дізнатися, чи будуть події сприятливими, моляться, тримаючи між з'єднаними долонями два види дерев'яних мушлів, які потім кидають на землю: залежно від того, на який бік упадуть мушлі (випуклий чи ввігнутий), визначають, чи усміхнеться удача. Другий спосіб полягає в тому, щоб сильно стріпнути бамбукову палицю, в яку поміщено кілька паличок, поки одна з них не впаде на землю. Це й є паличка, визначена долею, що має надписи, які дають змогу відшукати потім відповідний гороскоп у продавця ладанових паличок при вході до храму.
Щоденні культові дії доповнюють щорічні свята, наприклад свято вогню на честь бога Хуо-куна. З цього приводу готують великий чан, наповнюють його маслом. До того як масло закипить, віруючі вмочують у нього руки, а потім їх витирають папером, на якому написано молитви, і кидають його в багаття. Служитель із оголеним торсом концентрує свою увагу, щоб досягти трансу, потім занурює руки в чан і щедро змащує маслом обличчя та груди у присутності захоплених глядачів. Згодом до масла додають листя імбирю, щоб отримати ліки. Інколи служитель вибирає віруючу серед присутніх, яка має стати на коліна, щоб він із-за її спини наніс їй масло на шию і лоб.
Даоський служитель культу відіграє роль своєрідного медіума. Про його причетність до світу богів свідчать особливі здібності і здатність байдуже сприймати страждання, яку він демонструє під час різних обрядових дій. Наприклад, після того, як помічники закріплять червону стрічку в його волоссі, він швидко проносить палаючі ладанові палички біля власних грудей або до нестями стискує голою рукою лезо шаблі. Такі здібності дають йому змогу відігравати роль духовного радника своєї громади: зазвичай торкаючись палаючими ладановими паличками букету квітів, він слухає сповідь віруючого і дає йому свою пораду.
Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи конфуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн.
3. Походження та духовні джерела конфуціанства
Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.
Конфуціанство—комплексдавньокитайських, філософських, релігійних, етичнихдоктрин, сформованихКонфуцієм(551— 4 79 дон. е.). Уїхоснові—питанняморальноїприродилюдини, її життявродині, державі, суспільстві.
Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Вислови»), яку послідовники філософа уклали з йо-го висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Ліцзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. є. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.
Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли вісім самостійних шкіл. Наивідомішими серед них були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. є.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).
Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.
Його наступник Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У своєму основному трактаті «Про злу природу людини» він писав протилежне: природними рисами людини є прагнення до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість протиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю природою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними були б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.
Поступово конфуціанство стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху Династії Хань (приблизно 206 до н. є. — 186—220 н. є.) конфуціанство набуває статусу державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеології», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не заперечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основне духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в 1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайських школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й глибоко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання раннього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.
4. Аспекти віровчення Конфуція.
Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа — основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різного характеру. Це стосунки між:
—імператором і підлеглим;
—батьком і сином;
—чоловіком і дружиною;
—старшим і молодшим;
—друзями.
Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:
—шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;
—шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;
—шанування історії передбачає культ предків і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.
Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три риси: обережність, милосердя і сміливість — та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, добродійність.
Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього — найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.
Метою вдосконалення є досягнення рівня цзюнь-цзи (благородної людини). Конфуцій характеризує таку людину через порівняння із сяо жень (простолюдином), яке проходить через усю книгу «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'язку і закону — сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отримати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий — до людей. Про благородну людину не можна робити висновок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Простолюдину, навпаки, не можна довірити великі справи, і про нього можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи живе у злагоді з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи легко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо жень важко прислужитися, але його легко втішити. Благородна людина боїться трьох речей: веління Неба, великих людей і слів наймудріших. Простолюдин не знає веління Неба і не боїться його; він із презирством ставиться до людей, що мають високий статус; полишає без уваги слова мудрої людини.
«Благородна людина» в конфуціанстві — не стільки етичне, скільки політичне поняття. Вона належить до правлячої еліти, керує народом. Це всебічно розвинена особистість. Аби досягти такого рівня, необхідно виробляти в собі певні шляхетні риси, у формуванні яких особлива роль належить принципу жень — людинолюбству, доброчесній поведінці. Людинолюбство характеризує стосунки, які повинні бути передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на всіх інших людей. Така, дещо звужена, сфера жень пояснюється тим, що моделлю суспільства для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Тобто людинолюбство як моральний принцип філософ сприймає як регулятор державного життя. Відтак він зрівнює його з правом і навіть підносить над ним: «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ прагнутиме ухилятись (від них) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться».
Найвищим ідеалом жень є поєднання самоповаги та гуманного ставлення до інших. Етика Конфуція передбачає верховенство принципу сінь (добра і взаємності) та закликає жити за правилом: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Цю моральну вимогу пізніше повторить Ісус Христос, а І. Кант у XVIIIст. витлумачить її як моральний імператив (моральний закон, вимогу).
На шляху формування рис благородної людини важлива роль належить і реалізації принципу лі — передбачуваності поведінки у всіх життєвих ситуаціях. Головна ідея цього принципу — поміркованість, вибір серединного шляху, прагнення уникнути крайнощів. Принцип лі передбачає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Неухильне дотримування усталеного лі (правил, норм, ритуалу) — одна з головних вимог конфуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель зрівнюється з підданими, верхи — з низами, літні — з молодими.
У становленні благородної людини свою місію виконує і принцип чжи (знання). Для Конфуція знати означає знати людей, тобто його вчення про знання підпорядковане соціальній проблематиці. Навчання має бути вибірковим: «слухаю багато, вибираю краще і слідую йому». Навчання повинно супроводжуватися розмірковуванням, доповнюватися логічним мисленням: «навчатися і не розмірковувати — даремна втрата часу». Знання полягає як у сукупності інформації («спостерігаю багатоманіття і тримаю все в пам'яті»), так і в умінні різнобічно розглядати проблему, в методі. Саме метод філософ поціновував найбільше.
До великих людських начал Конфуцій відносив також принцип і (обов'язок та ритуал). Наставляючи у вірності і вдосконалюючи у дружелюбності, обов'язок і ритуал зміцнюють співдружність плоті та шкіри, тривкість кісток і сухожилля. Вони підтримують життя, служать душам (померлих) і духам. Вони суть великі ворота, що виводять на небесний шлях і дають вихід людським почуттям.
Людськими обов'язками мудрець вважав десять почуттів: батько повинен проявляти батьківські почуття, а син — шанобливість, страший брат — доброту, а молодший — дружелюбність, чоловік — справедливість, а жінка — послух, старші — милосердя, а молодші — покірність, правитель — людинолюбність, а піддані — відданість.
Культ. Зміст і особливості культу конфуціанства значною мірою обумовлені священним принципом лі, що вимагав дотримуватися великої кількості ритуалів.Ритуал для людей — усе одно, що закваска для вина. Це плід обов'язку. Керувати державою, зазначав Конфуцій, і не вдаватися до ритуалу — що орати без плуга. А ритуал, який випливає не з обов'язку, схожий на оранку без сівби.
Перераховані вище принципи: жень (людяність), лі (норми поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обов'язок) — мають базуватися на принципі сяо — любові сина до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини повинні були ніколи не розлучатись із батьками. Після смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох років.
Особливе місце в конфуціанстві займав культ предків, що передбачав служіння їхнім духам, чітко визначеним згідно зі становою ієрархією. «Своїх» духів мала кожна китайська сім'я. Ранг духів залежав від суспільного стану, до якого вона належала. Можна було поклонятися лише своїм духам, вшановування ж чужих розглядалося як лестощі. А це вже суперечило принципу лі. Жертвоприношення на честь своїх, а не чужих предків, на думку Конфуція, давало змогу уникнути образ і применшення їхніх колишніх заслуг. На честь предків будували храми, у яких першого числа кожного місяця відбувалися жертвоприношення різним духам.
Навіть коли батько — злодій чи грабіжник, шанобливий син повинен лише покірно слухати його та просити повернутися на шлях доброчестя. Культ пращурів і норми сяо сприяли розквіту культу родини та клану. А родина поціновувалася як серцевина суспільства. її інтереси ставилися вище за інтереси окремої особистості. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків, померлих родичів, нині характерні для китайського суспільства. Небіжчики, на думку китайців, продовжують брати участь у житті родини, а тому нащадки мають про них піклуватися і шанувати їх.
Отже, конфуціанство опікувалося всіма аспектами суспільного буття. Тому цілком справедливо вважається духовною основою китайського суспільства. Щоправда, як релігійний напрям воно переживає сьогодні не найкращі часи. Нині конфуціанство переважно поширене в Китаї. Його вплив відчутний і в інших країнах, особливо в тих, що пов'язані з китайською цивілізацією — Кореї, Японії та В'єтнамі.
Використана література.
1. Історія релігії в Україні. — К., 1999.
2. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
3. Индуизм. Джайнизм. Сикхизм: Словарь. — М., 1996.
4. Конфуций. Беседы и суждения. — СПб., 1999.
5. Мень А. История религии: В 7-ми т. — М., 1991—1992.
6. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992.
8. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
9. Пилкингтон С М. Иудаизм. — М., 1998.
10. Религии Китая: Хрестоматия. — СПб., 2001.
11. Токарев С. Религии в истории народов мира. — М., 1976.