Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ

Протоієрей Ігор Швець

“Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті”

Дисертація на здобуття вченого ступеня

“Кандидата богослів’я”

з предмету “Історія Української Православної Церкви”

Науковий керівник:

єп. Димитрій (Рудюк)

кандидат богослів’я

Ректор КДАіС

Київ – 2001

ЗМІСТ

Вступ. Витоки християнського місіонерства та його мета

I. Короткий нарис історії місіонерства від хрещення Русі до XVI століття

1. Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період (988 – 1240)

2. Місіонерство в післямонгольський період

(XIII – XVI століття)

II. Умови розвитку місіонерства в XVIII столітті в Російській імперії

1. Церква й держава в XVIII столітті

2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської діяльності

3. Напрями місіонерської діяльності РПЦ

ІІІ. Українські православні місіонери в Поволзькій місії

1. Початки місіонерства в Середньому й Нижньому Поволжі

2. Діяльність українських місіонерів у Поволжі в XVIII столітті

ІV. Українські православні місіонери Тобольської місії

1. Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії як форпосту місіонерства в Сибіру

2. Визначні Тобольські місіонери-українці:

а) святитель Філофей (Лещинський) (1702 – 1727)

б) святитель Іоан (Максимович) (1712 – 1715)

в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 –1768)

V. Українські православні місіонери Іркутської місії

1. Заснування Іркутської єпархії

2. Іркутські святителі-місіонери.

а) святитель Інокентій (Кульчицький) (1727 – 1731)

б) святитель Інокентій (Нерунович) (1732 – 1741)

в) святитель Софроній (Кристалевський) (1753 – 1771)

VІ. Пекінська місія

1. Початки місіонерства в Китаї

2. Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

VII. Інші православні місії XVIII сторіччя й участь у них українських православних місіонерів

Висновки

Зноски

Література

Список скороченнь

ВСТУП

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА ТА ЙОГО

МЕТА

Бог хоче, щоб благу звістку почули всі народи й усюди. Його план викуплення мав і завжди має яскраво виражений багатонаціональний характер. Коли Бог укладав завіт з Авраамом, обіцяючи, що його нащадки будуть великим народом, Він також обіцяв благословити через нього всі племена землі (Бут. 12, 1—3). Євреї були Його вибраним народом; Він виділив Ізраїль, але користувався ним, аби притягнути до Себе й інших — Рут-моавитянку, Неємана-сиріянина, ніневитян. Бог обіцяв свого часу послати Месію, щоб просвітити народи, які перебувають у темряві (Іс. 60, 1—3). Месія стане досконалою жертвою за людський гріх і принесе очищення народам, тож вість про спасіння Боже буде пронесено через усі терени землі (Іс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклоніння Богові для всіх народів (Мк. 11, 17.18).

Досвід П’ятидесятниці підкреслює полінаціональну спрямованість Євангелія, і ті нові, що увірували, стають свідками в Юдеї, Самарії та навіть до краю землі (Діяння 1,8; 2,5—12, 17—21). На небі буде представлено всі народи (Об. 5,9; 7,9; 21, 24.26). Отже, непорушний обов’язок християн — передавати благу звістку всім і кожному в усьому світі, тобто це обов’язок місіонерської праці.

Слово «місіонерство» походить від латинського слова «missio» — посилка, доручення. Конкретніше, місіонерство — це форма релігійної діяльності релігійних організацій і церков, що має на меті навернення до свого вчення іновірців. Місіонерство займається дуже важливою справою початкового ознайомлення окремих осіб або цілих народів з ученням Христовим і життям у Христі¹ .

Джерела християнського місіонерства криються в таємниці Пресвятої Трійці. Саме її Друга Особа, Син Божий, після «ради предвічної» Пресвятої Трійці, виконав особливу місію — став Боголюдиною та звершив спасіння роду людського. Він Сам, посилаючи апостолів на проповідь, засвідчив це: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20, 21). Особливу місію виконує і Третя Особа Пресвятої Трійці, Дух Святий (Ів. 14, 26; 15, 26). Отже, Церква за своєю суттю місійна, бо бере свій початок від місії Сина і Святого Духа, а весь план спасіння походить від джерельної любові, від милосердя Отця² .

З історії християнства відомо, що, крім внутрішньої готовності тієї чи іншої людини чи народу до сприйняття віри христової, необхідним чинником виступає також особисте свідчення того, хто несе їм благу вістку. Господь наш Ісус Христос заповідав своїм учням: «... ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав» (Мф. 28, 19—20). З особистого свідчення апостолів почалося навернення до Христа багатьох людей і влаштування Помісних Церков (Дії. 2 і далі). Особисте свідчення вихідця з царського роду Григорія привело до Христа Вірменію, а полонянки Нони — Іверію. Особисте свідчення юнаків Фрументія і Едесія навернуло до християнської віри Ефіопію, бургундської принцеси Клотільди — королівство франків. У цьому ж сенсі апостолом Русі став великий князь Київський Володимир (бл. 950—1015)³ .

З наведених прикладів видно, що обов’язок місіонера в Церкві є обов’язком кожного живого члена: з мирян він чи з духовенства. Місійне покликання виникає при покликанні хрещення. Поширювати віру мусить кожен учень Христовий. Неможливо, маючи справжній досвід віри, не бажати цю радість і щастя передати іншим. Отже, віра передавальна. А до того ж існує чітка Христова заповідь.

Наказ Спасителя: «... ідіть і навчіть усі народи» — ліг в основу місіонерської діяльності, яка не припинялася протягом всієї майже двохтисячолітньої історії Церкви Христової. В який далекий куточок Землі ми не зазирнули б, усюди, де люди прилучилися до християнства, знайдемо сліди праці подвижників-місіонерів. Свідоцтвом цього є наша земля — стародавня Київська Русь.

У Х столітті Блага Звістка про спасіння роду людського заполонила думки й надії княгині Ольги, а згодом і її внука, великого князя Київського Володимира. З моменту хрещення Київської Русі починається історія Руської Церкви, в якій місіонерська діяльність посідає особливе місце.

XVIII століття є одним з найцікавіших періодів інтенсивної місіонерської праці. Загалом, для українських церковних і світських істориків це століття дуже привабливе. Багато вже написано про відносини Російської Церкви та влади з Київською Митрополією. Широко розкрито роль Києво-Могилянської академії в поширенні освіти в Московській державі, досліджено також і внесок українського духовенства в відродження Російської Церкви тощо. Але досі немає ґрунтовної об’єктивної історико-дослідницької праці про місіонерську діяльність у XVIII столітті.

В окремих публікаціях про того чи іншого місіонера не констатується найголовніше — фактично, вся місіонерська справа цього періоду лягла на плечі єпископів, ченців, священиків, часом і мирян саме українського походження. Повна картина подвигу цих слуг Божих переповнює почуттям великої шани до Української Православної Церкви, яка, маючи могутній духовний та інтелектуальний потенціал, не тільки допомогла вийти з кризи Російській Церкві, а й просвітила численні народи Поволжя та безкрайого Сибіру.

Чимало написано про місіонерську діяльність Руської православної церкви в дореволюційний (1917) період церковними авторами, але матеріали в них викладено однобічно, тож вони нас цікавлять, здебільшого, лише як джерело конкретних фактів. Так, приміром, велику цінність має книга «Краткое описание о народе остяцком...» місіонера Григорія Новицького, колишнього козачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усього Сибіру Філофея Лещинського, у якій подано етнографічну характеристику остяків (хантів), їхні релігійні вірування і, що особливо важливо, місіонерську працю серед них. Священик В.Вербицький 25 років служив в Алтайській духовній місії та залишив книгу мемуарів «Записки миссионера Кузнецкого отделения Алтайской духовной миссии за 1861 год», з якої можна дізнатися чимало важливих фактів про форму й методи місіонерської діяльності, про ставлення до неї корінного населення Алтаю. Цікава в цьому плані також праця П.Буцинського «Крещенне остяков и вогуличей при Петре Великом». Про діяльність православних місіонерів на сході Сибіру розповідає книга «Труды православных миссий Восточной Сибири», опублікована в Іркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвітлює місіонерську працю в XIX столітті, однак містить у собі цінну інформацію про місіонерство в епоху, яка нас цікавить. Це стосується і спогадів алтайських місіонерів Філарета Синьковського й інших, а також щорічні звіти начальників місії, які протягом 30 років публікувала губернська газета «Томские епархиальные ведомости».

У радянський час цю важливу тему вивчали мало. Радянські історики висвітлювали місіонерську діяльність з марксистсько-ленінських позицій, тож із їхніх праць використовувався лише фактичний матеріал. Серед них варті уваги книги: Огризко Л.И. «Христианизация народов Тобольского Севера в ХVІІІ в.»; Базанова А.Г. «Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); Макарова Д.М. «Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв.», Зольнікової Н.Д. «Сибирская приходская община в ХVIII веке».

У дисертації також використано літописи Стародавньої Русі, архівні документи, твори відомих дореволюційних церковних і світських істориків. Використано окремі публікації з часописів: «Богословські труди», «Журнал Московської Патріархії», «Православний вісник», які стосувалися діяльності того чи іншого місіонера. З творів українських істориків діаспори автор найчастіше звертався до «Нарису Історії» Івана Власовського, у якому приділено увагу проблемі місіонерства в XVIII столітті. Із сучасних російських закордонних церковних істориків XX століття найґрунтовніше торкнувся теми місіонерства І.К.Смолич у своїй праці «История Русской церкви» 1700—1917 ч. 1—2. Автор крім цього скористався великою кількістю другорядної літератури, яка разом із вищезгаданою, дозволила йому відкрити, і, як він сподівається, не тільки для себе, цікаву епоху, в якій самовіддано працювали українські місіонери.

Слід зазначити, що тема місіонерства є дуже широкою і малодослідженою, тож чекає скрупульозної праці з її висвітлення. Написана кандидатська дисертація є лише першою спробою в цьому напрямі.

Дана дисертація складається з семи розділів у яких автор намагався дослідити історію місіонерства від часу хрещення Київської Русі до XVIII століття.

РОЗДІЛ І

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ МІСІОНЕРСТВА ВІД ХРЕЩЕННЯ

РУСІ ДО ХVI СТОЛІТТЯ

1.1 Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період

(988 – 1240)

Хрещення Русі відбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князя Володимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ, залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володіли церковнослов’янською мовою, збудував міцний фундамент для розвитку Руської Церкви.¹

Не розглядаючи всі обставини початкової християнізації Русі, торкнемося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як місіонера. Передусім слід зауважити, що він був людиною широкої натури, спроможним на глибоке внутрішнє переродження з затятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послідовника заповідей Христових. Привабливість його особистості серед дружини й київського населення була настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли приймати хрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про них його гарячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян: “Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріці — багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавше людье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не добро било не би сего князь і боляре не прияли”.

У свою чергу, митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес християнізації всієї Русі, пише: “(Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’я Отца і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно во всіх градіх славитися Святій Тройці, і всім биті христіаном — малим і великим, рабом і свободниім, уним і старим, бояром і простиім, богатим і убогиім. І не би ні єдиного ж противлящася благочесному його повелінію. Да єще і кто не любовію, но страхом повелівшаго, понеже бі благовіріє єго со властію сопряжено”.²

Літописи змальовують князя Володимира як нищителя ідолів і будівничого храмів, церковного організатора й упорядника просвіти. “(Володимир) повелі рубити церкви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І постави церков Святаго Василія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потреби князь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і люди на хрещенье приводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даяти нача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уставом “О десятинах, судах і людях церковних” св. Володимир подбав про матеріальне забезпечення молодої Руської Церкви і надав широку судову юрисдикцію Київському митрополитові практично у всіх громадянських справах і в розгляді злочинів проти моралі.³

Засвоївши головний принцип християнського життя — любов до ближніх і милосердя, він організовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіщає про те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякому нищему і убогому», а крім того, наказав доставляти зі своїх запасів прожиток для всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього на двір.Навіть основи державного управління й суду він намагається побудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, що Володимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконати заповідь: “не вбий”. А стосовно його зовнішньої політики, то літописець там само говорить: “і бі жива і князі окольними миром — с Болеславом Лядським і с Стефаном Оугорським, і с Андрихом Чешським. І бі мир межю іми і люби”⁴ . Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу нової віри в думках і житті давньоруського суспільства.

З вище сказаного зрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимира не тільки зі святими апостолами — засновниками Древніх Помісних Церков, а й із святим імператором Костянтином Великим⁵ . Порівняння повністю виправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання й допоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так і святий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі.

Місіонерська діяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнства по всій території, означеній нині назвою Київська Русь; забезпечив становлення організаційної структури Помісної Руської Церкви та сприяв прогресу руської культури вже як культури християнської.

І все-таки не слід саме хрещення при Володимирові сприймати як абсолютне торжество Християнства. Християнізація сталася не відразу, а розтягнулася на довгі десятиліття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столітті. Тому дія церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тільки «по градам і погостам, гді християне суть»⁶ . У Новгороді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя й духовенство були на боці нової релігії⁷ . За свідченням одного рукопису XII—XIII століть навіть у пізніші часи у багатьох «болван єсть спрятан, видолбєн, написан»⁸ . Дуже поширеним ще залишався культ священних каменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і болотом, і кладезем», «моляться» «под овіном, ілі в рощенії, алі у води»⁹ .

Для людей XI століття торжество християнства було пов’язано з ім’ям Ярослава Мудрого (бл. 978—2.11.1054), за правління котрого «нача віра християнская плодитися і расширяти, і чорноризьци почаша множитися, і монастирі починаху биті». Літопис змальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше по градом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля ім учити люди... і умножаща прозвутори і людьє христьянсті»¹⁰ .

За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньому засновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка мала стати центром нової церковної організації. Попри активну діяльність Ярослава Мудрого, у середині XI століття поширення християнства обмежується безпосередньо Придніпров’ям, а межиріччя Оки—Волги і навіть Новгород, як уже відзначалося, майже не було християнізовано¹¹ .

У часи роздроблення Русі князі клопоталися про вкорінення віри Христової у своїх князівствах, тож кожне столичне княже місто ставало місійним центром християнства. Київська Русь у цей період утверджувалась у вірі головним чином працею вже свого руського чернецтва. Ченці були самовідданими місіонерами. Вони першими проповідували віру Христову в усіх кінцях нашої стародавньої Вітчизни¹² .

Надзвичайно важливу роль у розповсюдженні християнства на Русі в XI—XIII століттях відіграв Києво-Печерський монастир. Заснований св. Антонієм 1051 р., він став зразком для інших монастирів і мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичну налаштованість сприйняло й суспільство. З Печерської обителі брали ченців для ігуменства в інші монастирі та для архієрейського служіння. Вихідці з неї всюди несли дух, устав і творіння її святих подвижників — Якова, Нестора, Симона, Полікарпа¹³ .

З Києво-Печерського й інших монастирів вийшли знамениті місіонери. Так преп. Кукша, смиренний чернець, був проповідником християнства серед в’ятичів* , в нинішніх губерніях Орловській, Курській і Калузькій. Він своїми чудесами навернув до Христа багатьох ідолопоклонників, і, разом зі своїм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть 1114 року¹⁴ .

Інший Київський чернець — преподобний Герасим (+1147) був місіонером у суворому Північному краї (біля нинішньої Вологди) і збудував там церкву в Ім’я Пресвятої Трійці¹⁵ . І таких були сотні. Києво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всі землі тодішньої Русі.

Серед чисельного сонму святителів-місіонерів землі Руської почесне місце посідають вихованці Києво-Печерської Лаври священомученик Леонтій і св. Ісаія. Про Леонтія розповідається, що він просвітив хрещенням місто Ростов і там 1070 року прийняв мученицький вінець. Наступник Леонтія св. Ісаія багато попрацював у Ростовській землі для поширення християнства. Подвижницьке його життя обірвалося 1082 року¹⁶ .

Попри труднощі, процес християнізації на наших землях проходив досить успішно. Майже водночас із русичами прийняли християнство деякі інші народи, але перебіг християнізації у них був значно повільнішим. Так у Швеції Олаф прийняв хрещення 1008 року, а Церква організувалась остаточно тільки на соборі в Схенінгені 1248 року; в Норвегії християнство запроваджене Олафом Тригвассоном, сучасником святого Володимира (995—1001), і Олафом Святим (1015—1024), але сформувалося тільки в середині XII століття; в Ісландії християнство прийнято 1000 р., а єпископські кафедри створено лише в 1080—1115 рр.¹⁷

Отже, в Київській Русі, завдяки активній місіонерській діяльності князів і духовенства, організаційний процес пройшов швидше, ніж в інших сусідніх країнах. Остаточне зміцнення християнства й організація християнської Церкви тут припадають на 2-гу половину ХІ століття.

1.2 Місіонерство в післямонгольський період (XIII – XVI століття)

Монголо-татарське нашестя було народним лихом і державною катастрофою. Багато міст і сіл лежали в руїнах і згарищах. Значна кількість населення загинула або потрапила в полон. Ремесло, торгівлю, культуру в своїй основі було підірвано. Руські землі потрапили в тяжку неволю і залежність від Золотої Орди.¹

Мати міст руських Київ також став здобиччю монголів. Десятинний храм було зруйновано. Лавру Печерську спіткала така сама доля — багатства пограбовано, ченці — одні загинули від меча, інші втекли в ліси.²

Проте монголи на наших землях не насаджували свою релігію. Вони згодом навіть дозволили проповідування християнства в себе. 1261 року в столиці Золотої Орди Сараї (на нижній Волзі) створено єпископську кафедру. Проте діяльність її обмежилася тільки задоволенням релігійних потреб руських колоністів, практично не маючи на меті місіонерства серед місцевого населення.³ Були, правда, окремі випадки навернення в християнство самих татар. Приміром, племінник хана Берке, під впливом проповіді ростовського єпископа Кирила, який відвідав Орду, таємно від родичів поїхав у Ростов і там охрестився з ім’ям Петро. Пам’яткою його доброчесності залишився в Ростові монастир на честь св. ап. Петра і Павла.⁴

У монгольський період ще більше поширилося християнство серед неруських народів. Успіхові місіонерської діяльності серед них значною мірою слід завдячувати переходу найкращих сил Русі зі зруйнованого Півдня на Північ. Чернецтво тепер поширювалося та будувало свої нові обителі переважно в лісах Півночі, де в той час широко розвинулася колонізація нових земель. Висвітлимо діяльність найвидатніших місіонерів монгольського й післямонгольського періодів.

У другій половині XIII ст. в Білозерському князівстві серед заволзької чуді* насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розташованого на кам’яному острові Кубенського озера. Їх випадково виявив там князь Білозерський Гліб. Через бурю на озері князь пристав до острова та зустрів там 23 пустельників, котрі навертали в християнство чудь і карелів.⁵

У тих самих землях через 100 років працював інший проповідник християнства — святий Стефан, просвітитель Пермського краю.⁶ Він був сином соборного причетника в Устюзі. 1365 року вступив до Ростовського монастиря, де подвизався 13 років. Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Святе Письмо для зирян (застаріла назва комі).* Він придумав зирянську азбуку й переклав на зирянську мову найважливіші біблійні та богослужбові книги. З благословення Коломенського єпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у Малу Перм, аби просвітити язичників-зирян. Самовіддана, повна небезпек діяльність св. Стефана мала великий успіх. Багато зирян хрестилося, і св. Стефана 1383 року було поставлено єпископом Малої Пермі.^** * Для утвердження новонавернених св. Стефан відкривав при храмах училища. Він будував церкви, ставив священиків із самих зирян і вів богослужіння зирянською мовою. Спочив він 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив наверненню в християнство, тож у XV столітті наступники св. Стефана — Герасим і Питирим загинули мученицькою смертю.

Завдяки натхненній проповіді й високим прикладам святого життя подвижників, які спасалися на Півночі, християнство продовжувало давати свої плоди й серед фінських племен. Недалеко від Карполя наприкінці XIII столітті на горі Челні поселився преподобний Кирило й заснував Челмогорський монастир. Протягом 52 років місіонерської праці він просвітив християнством Чудь.⁷

1329 року на Валаамському острові Ладозького озера поселився преподобний старець Сергій, до котрого невдовзі приєднався інший чернець — преподобний Герман. Завдяки їхній місіонерській праці православ’я поширювалося в Карелії,* яка дуже потерпала від утисків шведських папістів. Заснований преподобними Сергієм і Германом знаменитий Валаамський монастир мав великий вплив на християнізацію карелів.⁸

Наприкінці ХІV століття чернець Валаамського монастиря Арсеній, прибувши на сусідній з Валаамом острів Коневський, де язичники на обожнюваному ними камені приносили в жертву коней, хрестив багатьох і заснував Коневський монастир.⁹

На Онезькому озері у ХІV столітті преподобний Лазар, що був родом із Греції, заснував Муромський (Мурманський) монастир. Дикі лопарі** сильно гнобили преподобного, але зціливши сліпого сина їхнього старійшини, Лазар увійшов до них у повну довіру й охрестив багатьох.¹⁰

У першій половині ХV століття ченці-місіонери досягли навіть берегів Білого моря. Преподобні Саватій (1435), Герман і Зосима, котрі подвизалися на Соловецькому острові, заснували 1429 року відомий Соловецький монастир, який мав величезний вплив на християнізацію всього північного краю.¹¹

1439 року Костянтинопольська ієрархія уклала на Флорентійському соборі унію з Римом. 15 грудня 1448 року собор російських єпископів незалежно від Костянтинополя обрав митрополитом московським і всієї Русі Рязанського й Муромського єпископа Іону. Наступний собор 1458 року підтвердив це рішення. Уряд Литви й Польщі не міг визнати православного митрополита, котрий жив у ворожій для них державі. Відтоді починається самостійне життя двох частин Руської Церкви, причому московські митрополити титулуються «митрополитами всія Русі», а литовсько-руські (українські) — «митрополитами Київськими і всія Русі». Життя двох митрополій колись єдиної Церкви відтоді проходить в особливих, причому різних історичних умовах.

Українська Церква на території Польсько-Литовського князівства головним своїм завданням мала стримування експансії католицизму, а з XVI століття і протестантизму, з Заходу. Північно-східну митрополію на момент проголошення її самостійності історик Покровський характеризує так: «У 1458 році більша половина найдревніших єпархій відійшла під владу Київського митрополита. Порівняно невеликий заселений простір, зосереджений біля Новгорода, Твері, Ростова, Суздаля, Володимира, Москви і Рязані, інородний схід і пустинний південь дістались Москві з її митрополією. На північному сході їй дістались тундри, ліси й болота, заселені не стільки людьми, скільки звірями».¹²

Такий стан митрополії залишався не довго. Внаслідок завоювань територія Росії швидко розросталася. Підкорення нових народів відкривало простір для місіонерської діяльності, у результаті якої Московська митрополія росла і територіально, і чисельно. У XV—XVI століттях місіонерська праця продовжувалась у Пермі, яку 1478 року було приєднано до Російської держави. У середині ХV століття естафету благовістя від Стефана й Герасима Пермських прийняв єпископ Питирим. Він був відомий своєю освіченістю. При його дворі вівся літопис. Святий Питирим постійно об’їжджав край і сумлінно проповідував. 1455 року, як і Герасима, його вбили язичники, а його наступником став єп. Іона. Йому вдалося значно поширити віру, навернувши до неї князя Великої Пермі. Його стараннями ідолів було знищено, а на їхньому місці будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища. Св. Іона преставився 1471 р.¹³

Місіонерську працю св. Іони продовжив єп. Філарет (1471—1501), котрий проповідував сам пермською мовою.

Самовідданим місіонером був св. Феодорит, названий просвітителем лопарів, який у дрімучих лісах біля річки Коли заснував Троїцький монастир (1540—1550). Тоді місцеве населення почало масово приймати Православ’я. Був випадок, коли за один день хрестилося близько 2 тисяч чоловік.

Ревною місіонерською діяльністю відзначався св. Трифон Печенгський, або Кольський (народився 1495). У пошуках усамітнення пішов на далеку північ за річку Печенгу, де проповідував місцевим племенам з небезпекою для життя. Побудував храм на Печензі на честь св. Трійці, а згодом монастир. Помер у 88-річному віці.¹⁴

Помалу язичництво відступало. За свідченням Герберштейна (в 1526) ідолопоклонники ще зустрічались інколи в лісах, але туди постійно вирушали місіонери для їх навернення.¹⁵

Після підкорення Казані 1532 р. й Сибіру 1583 р. — значно розширилися межі Російської Церкви. У Казані 1555 р. створено архієпископську кафедру, яку займає відомий місіонер св. Гурій (+ 1564)* . Широка місіонерська діяльність у Сибіру серед місцевих народностей почалася тільки після утворення Тобольської і всього Сибіру митрополії 1620 р.**

Місіонерство у другій половині XVI й XVII столітті розглянемо пізніше, коли будемо говорити про історію виникнення місій на Поволжі й у Сибіру. Саме в цих регіонах на той час зосередилася місіонерська справа Російської православної церкви. А зараз перейдемо безпосередньо до XVIII століття, аби дізнатись у яких політичних й економічних умовах жила церква, і як ці умови впливали на місіонерську діяльність.

РОЗДІЛ ІІ.

УМОВИ РОЗВИТКУ МІСІОНЕРСТВА У XVIII СТОЛІТТІ В

РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

2.1 Церква і держава у XVIII столітті

Аби зрозуміти причини розквіту й занепаду місіонерської діяльності у XVIII столітті необхідно розглянути історичний фон, на якому ця діяльність відбувалася. Століття, яке нас цікавить, було складним і багато в чому трагічним в історії Російської церкви. Почалося воно з реформ Петра І, серед яких установлення ним державної церковності принципово змінило як відносини між державою та церквою, так і особисте ставлення імператора до церкви на наступні 200 р. існування петровської імперії.¹ Петро повністю нехтує історично встановленим патріаршим устроєм церкви* , тобто канонічним устроєм, і заради «единовластия» завів у Росії поліційну систему так званої «державної церковності», яка виникла під впливом ідей реформації та філософії натурального права й запанувала тоді в державах Західної Європи. Суть її в приматі державної влади над усім, зокрема над релігією та церквою. Ця система відносин між церквою та державою була антиподом ієрократичної системи середніх віків: «духовний меч» вона цілком підпорядкувала «мечу світському».²

Церковна реформа справді була необхідна в Росії, але Петро робив її не для того, щоб допомогти церкві. Скасування патріаршества й відновлення 1701 р. монастирського приказу,^** а згодом, 1721 р., встановлення «духовного регламенту»* мало на меті позбутися двовладдя в державі, яке на думку Петра, таїло в собі патріаршество.

За своєю суттю, керівництво монастирського приказу церковно-монастирськими маєтками, було нічим іншим, як справжньою секуляризацією, хоч і не доведеною до кінця. Монастирський приказ відав усім, починаючи від великих маєтків і закінчуючи простою чернечою мантією та поношеним священицьким підризником.³

Відтоді як «духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російської церкви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синод став державною, а не церковною установою.⁴

Хоч і намагаються деякі російські історики приписати Петрові «глибоке й живе розуміння релігії», але об’єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиною чужою до релігії. Можна цілком погодитися з атеїстом Нікольським Н.М., який писав, що для Петра, зовсім чужого до старої доброчесності, церква мала значення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів.⁶ Реформи Петра І в основі похитнули економічну незалежність Руської Церкви; більше того, вони мали приховану тенденцію до поступової передачі церковних вотчин у руки дворянства й перетворення монастирів на установи державного призначення.⁷ Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою за часів Петра І дали в ХІХ столітті московські слов’янофіли на чолі з А.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоєвському належить влучне визначення стану Російської Церкви, що вона «від Петра І перебуває в паралічі». І все-таки, хоч як парадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємось у наступному розділі.

По смерті Петра І в 1725—1727 рр.. престіл посіла його дружина Катерина І, вибрана «правительствующими персонами» і гвардією.⁸ Вона була некомпетентною в управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зі смертю могутньої особистості Петра в частини орієнтованої на Захід еліти прокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юридичного конституційного обмеження прав монарха.

Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої «Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні такої установи підкреслювалося, що ця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення Її Величності у важкому обов’язку управління», насправді це була відверта спроба обмеження монаршої влади.

Ніби незначна й формальна тільки реформа функціонування верховної влади підкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдяки безпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких інших Колегій давати вказівки Вищому Церковному Управлінню. Тепер між церковною владою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дістала право приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже, Синод став підлеглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владі церковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й не повністю православній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантська постать барона Остермана.⁹

Катерина І та її оточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність рішуче розсіяти сумніви стосовно належності царя до Православної Церкви, які виникли після реформ Петра І й під враженнями неправославних творів Феофана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р. Катерина І написала: «Ніхто ніколи не може володіти російським престолом хто не грецького закону».¹⁰

1727 р. місце померлої цариці Катерини І зайняв син нещасного царевича Олексія 12-річний Петро II. Юний монарх і його оточення були настільки тісно пов’язані з консервативною церковно-опозиційною «староруською» партією, що в його православності не могло бути й тіні сумніву.¹¹ Петро ІІ помер у січні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши заповіту. Він був останнім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим у Московському Архангельському соборі.

Якщо в православності Петра II не було серед народу сумнівів, то цілком інакше було з імператрицею Анною Іоанівною* (1738—1740). Її було видано заміж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицій** 1730 р. від Анни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’я.¹² Анна була постійно занепокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагала від церкви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємна канцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили таких молебнів. Крім того, все духовенство зобов’язане було письмово присягнути на вірність імператриці.¹³ Десять років тривало панування в Росії придворних німців. Держава й церква жили в постійному страху доносів і жорстоких гонінь. А двір потопав у розкошах і вів веселе й розпутне життя.

Становище церкви за часів Анни так змалював проповідник при Єлизаветі Новгородський архієпископ Амвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але таким чином, ніби вони не віру нашу православну, а непотрібне і дуже шкідливе для християнства марновірство викорінюють. О, яку велику кількість під таким приводом людей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали й перемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір, ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом, щоб зовсім в Росії знищити священство православне і завести свою ново видуману безпопівщину».¹⁴

Нестриманість рано зруйнувала здоров’я імператриці Анни, і вона померла 1740 р. залишивши престіл синові своєї племінниці Анни Леопольдівни та Брагуншвейгського принца Антона, щойно народженому Іоанові Антоновичу. Оскільки новонароджений імператор не міг сам управляти, то регентом до його повноліття Анна призначила Бірона, котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндським.¹⁵

Але змордована Біроновським терором Росія не могла його більше терпіти. Її погляд звернувся до несправедливо забутої та ні на що не претендуючої дочки Петра І Єлізавети. У листопаді 174І р. вона погодилася на підготовлений безкровний переворот. Його найтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований у казематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт убитий там.¹⁶

У маніфесті з нагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25 грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’я.¹⁷ Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ростовський митрополит Арсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки її церковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові.¹⁸

Правління Єлизавети було правлінням її сановників, наближених і зібраних нею в сенаті. Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенату загрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливо виділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григоровичі) з українських козаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імператрицею. Він користувався своїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався в управління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентом академії наук і, крім того, гетьманом України.¹⁹ Смерть Єлизавети принесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що вона (імператриця) була веселої та зговірливої вдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи.

Після короткого піврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728—1762 рр.. з герцогів Гольштинських, скинутого з престолу царською гвардією та вбитого, почалося 34-річне правління його дружини, — дочки генерала прусської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.). Вона була представницею на Російському престолі так званого «освіченого абсолютизму».²⁰ Хоча вона полюбляла заявляти себе вірною дочкою церкви, захисницею православ’я, та насправді була нерелігійною. Вона дотримувалася деїстичних поглядів, поширених у Європі у «Вік просвіти»; листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх крайніх поглядів вона, принаймні на словах, не поділяла. Атеїстові Дідро вона писала: «Радію, що належу до числа безумців, котрі вірять в Бога». Сучасник Катерини ІІ князь М.М.Щербатов сумнівався в цьому; він писав: «Чи має вона віру в Закон Божий? Якби й не мала, то сам закон міг би виправити її серце й наставити стопи її на шлях істини. Але ні, упоєна безглуздим читанням нових письменників Закон християнський зовсім не шанує».²¹

В основі її поглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостра неприязнь до католицької території «двох мечів»; вона визнавала тільки якнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково з політичної точки зору й визнавала за нею службове значення — значення морального засобу, необхідного державі для управління простим народом. Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бути небезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавити Церкву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду.²²

За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)* , але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад» уже не було.²³

2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської

діяльності у XVIII столітті

Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей для виконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.¹

В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не вимагалося вже подальшого навчання».² Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.

Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.³

Київська Академія та інші навчальні заклади України* в першій половині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей і забезпечують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькій ниві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, обіймають різні церковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими були представники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й у політичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже хоча б із того, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактати про догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів на прославлення перемог і знатних, театральні п’єси — усе це писалося вченими малоросами або під їх безпосереднім наглядом».⁴

До цього можна додати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася «вченими малоросами або під їхнім безпосереднім наглядом».

Серед усіх вінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місіонерській справі надав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл для духовенства, особливо підкреслив, що духовенство московське малограмотне, що немає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які не знають Господа Творця.⁵ Отже, Петро І цим підкреслив необхідність підготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії. Переконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому людей, він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольську митрополичу кафедру когось для ведення місіонерської діяльності.⁶ Починаючи з цього указу, протягом найперших років ХVІІІ століття цар робив настільки часті виклики київських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почала відчувати неабиякі труднощі стосовно заміщення посад. Тодішній головний начальник Академії — київський митрополит Варлаам Ясинський* у колі близьких йому людей не приховував своїх побоювань щодо Київської Академії, яка мусила відпускати від себе найбільш обдарованих і необхідних для неї самої вихованців.⁷

Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого — згідно зі своїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов’язував його силовими методами хрестити туземців.⁸ Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу в православ’я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.⁹ 1720 р. видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження інших податків.¹⁰

По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725—1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-

нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.¹¹

Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».¹²

Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядження:

1) Скасувати Контору новохрещенських справ;

2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків і без примусу;

3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повинні мати всього 13 місіонерів...

Цих місіонерів було розподілено так: у Казані — 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові — по 2, у Нижньому Новгороді, В’ятці, Рязані й Астрахані — по одному¹³ .

В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом’якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».¹⁴

Усі наступні укази Катерини ІІ, пов’язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.¹⁵

Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.

2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ

Протягом ХVІ—ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.

Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII—ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.¹ Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.² Всупереч бажанню уряду, навернення в православ’я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.

З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.

Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етнічними рисами.

В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв’язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.³

Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда ).⁴ Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.* Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.⁵ Крім татар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація в південно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило до їхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.

До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Волгою, Доном і Камою.⁶

У тому ж регіоні проживало плем’я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня релігія — шаманізм з великим домішком ісламу.

Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена — вогули, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена — киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру — багато татарських племен.⁷ Серед чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства* у ХVІІ—ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм* у вигляді ламаїзму, сповідувало населення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами.⁸ Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери мусили обов’язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядництва.** Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирського служіння.

Це становище ще більше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючи власні політичні вигоди, втручалася державна влада, яка дуже швидко почала відігравати тут провідну роль. У результаті місіонерську діяльність Церкви серед розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано. Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкому розповсюдженню.

РОЗДІЛ ІІІ.

Українські православні місіонери у Поволзькій

місії

3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі

У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханство, 1443 р. — Кримське ханство, у 1426—1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства¹ . Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.²

Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п’ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530—1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547—1548, 1549—50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) завершились успіхом ³ .

1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.

1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в’язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру.⁴ Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канонізовані.

Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція — перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов’ю, а страхом їх до хрещення не приводити».⁵

Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов’язано з великими труднощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім’ям Симеон. В одному зі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі невірних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї.

Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гурія та його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще до їх приходу було засновано в Казані Зилантів монастир на місці поховання російських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман у м. Свіяжську заснував Успенський Богородицький монастир, а архімандрит Варсановій 1556 р. в Казані — Спасо-Преображенський монастир. Для чуваського населення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половині ХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирська пустинь; Федоровський-Троїцький (чоловічий), приписаний до Спасо-Преображенської; Іоанно-Предтеченський (чоловічий) в Казані; Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську.⁶

Для організації місіонерської справи в Казань направили необхідну кількість духовних осіб. Штат архієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирі було 15 братських келій і келія архімандрита; можна припустити, що в монастирі мешкали 16 монахів, з котрих було не менше ¹ /₃ ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монастирськими було 20, священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 чоловік. Очевидно, загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століття доходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 ченців. У Свіяжську разом з монастирськими було 9 церков, священнослужителів при них 23. Чорного духовенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенському монастирі, 16 — у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис. у Казані, з котрих 11000 були росіяни, було набрано 78 священнослужителів.⁷ Із цих даних видно, що основну кількість духовенства було розміщено в монастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді.

З благословення Святителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніх місіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії.

У Спасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевого населення, де їх навчали початкової грамоти.⁸ Святитель Гурій і його помічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа митрополита Гермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців.

У 70-ті й у першій половині 80-х років ХVІ століття справа Християнізації на Поволжі вповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними перетрясками», Лівонською війною та складним становищем у Поволжі в зв’язку з повстаннями 1571—1573 рр. і 1582—1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму й ногаїв зумовили занепад місіонерської діяльності. Перша хвиля християнізації спала.

Картина християнізації змінилася під час пастирства Казанського митрополита* Гермогена (1589—1612), (з 1606-го до 1612 р. Патріарх Всеросійський). Охрещені в 50—60-их рр. почали повертатись у попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, які загрожували новим занепадом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила, головним чином, новохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців і татар. Митрополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши стан християнізації в його митрополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка була відповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорсткою та мала за мету зупинити відступництво за допомогою суворих заходів.

У ХVІІ столітті монастирі, як і раніше, були опорними пунктами поширення християнства серед іновірців. До вищезгаданих монастирів у Казанській митрополії додалося ще 30 у таких містах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народів християнізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордви проводили монахи Алатирського Троїцького монастиря. Етнічна особливість Мордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства: інтенсивно переселене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою. Історик-етнограф А.А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавніші документи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, говорять про те, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бортники» і, таким чином, населення цих сіл є віддавна змішаним».⁹

Джерела дають підстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливо арзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатується слабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активна місіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив.¹⁰ Є поодинокі відомості про хрещення татар, чувашів, марі, удмуртів.

Собор 1666—1667 рр. ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Східні патріархи відзначили недостатню кількість єпархій, слабкість і відсутність архієрейського нагляду, повну відсутність місіонерської діяльності серед язичників і залишки язичництва серед самих руських. Відразу після собору було відкрито дві єпархії: Вятську єпархію 1688 р. і Нижньогородську — 1672 р. У Нижньогородській опинилися марійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в останню ввійшли Алатир, Курмиш, Ядрин із повітами.¹¹

З початку 80-х років урізноманітнилися засоби державної влади стосовно хрещення іновірців. Так уряд царя Федора Олексійовича видає указ від 16 травня 1661 р. про хрещення мордви. Указ стосувався й інших нехрещених народностей Поволжя. У ньому говорилося: «Мордві сказати, щоб вони... хрестились усі. І якщо хрестяться, то матимуть пільги на всі податки протягом шести років. А якщо не захочуть хреститися, то сказати їм, що будуть віддані у вотчини до нехрещених мурз і татар»...¹²

Указом від 21 травня 1680 р. за хрещення романовські мурзи й татари звільнялися від державної служби на три роки, їм поверталися відібрані раніше маєтки й вотчини і вони призначалися сотниками у царя. Крім указу цар Федір Олексійович видав грамоту від 16 лютого 1681 р. ядринському воєводі Л.Г.Єфім’єву, в якій говорилося: «І ми, великий государ, надали Ядринському повіту й іншим містам і повітам право мурз і татар, і мордву, і черемису, й інших вір іноземців, які самі добровільно захочуть хреститися в православну християнську віру грецького закону — хрестити їх без вагання... Новохрещеним мурзам і татарам й іншим службовцям у нашій, великого государя, службі давати пільги на шість літ, а ясашним людям у ясаці, від усяких податків також на шість літ».¹³

За час правління Софії Олексіївни (1682—1689) було видано шість законодавчих актів про християнізацію неруських народів. Так, за указом від 29 травня 1682 р. одну половину конфіскованих маєтків і вотчин віддавали мурзам і татарам, — другу — залишали в казні. 1683 р. укази уряду Софії Олексіївни було скасовано і відновлено указ від 16 травня 1681 р. Наступні закони, які тією чи іншою мірою стосувалася християнізації неруських народностей Поволжя, не внесли нічого нового в методи й засоби місіонерства.

3.2 Діяльність українських місіонерів в Поволжі у XVIII столітті

Призначивши митрополита Тихона Воїнова (1699—1724) на Казанську кафедру, Петро І поставив перед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першими місіонерами були українці: священик Федір Раїфський і його син — молодий ієромонах Олексій. Обидва вони володіли мовою черемисів. У 1701—1705 рр. місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено 7 храмів. 1709 р. в Казані засновано школу для синів новохрещених, яку відвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші.¹ У період управління цього митрополита Раїфським було хрещено 438 чермисів.

Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали від православ’я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне — державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.²

Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725—1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінці 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати новохрещених у православ’ї було неможливо.³

В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.⁴

У 1735—1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.⁵ Комісію було розпущено.

Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738—1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах — Ставрополі й Оренбурзі.⁶ Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на території тодішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740—1742).⁷ Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом стане митрополитом Тобольським.

Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742—1749) і архімандрит Євменій Скаловський (1750—1767).

Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741—1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську — 5 років, тверську — 5 років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік, з липня 1762 р. — кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі були — архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754—1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський.⁸

Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький (1755—1762)⁹ , при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у православ’я.

Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович) (1762—1775)* . Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін.

Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську єпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окремі племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тоді єпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723—1727).¹⁰ 1724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з’явився в Петербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім’я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість — а результат праці українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ієромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився у калмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.¹¹

Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. — їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічої статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків.¹²

Деякі дослідники,* відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з іновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справи високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусульман.

РОЗДІЛ IV.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ

МІСІЇ

4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як

форпосту місіонерства в Сибіру

1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство* , розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.¹ Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершили завоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. — Тобольськ, 1592 р. — Обдорськ, 1593 р. — Березов, Тара, Телим; 1594 р. — Сургут, 1596 р. — Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.²

Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. — Покровський монастир у Туринську й Миколаївський у Верхотур’ї, 1616 р. — Преображенський монастир у Тюмені та інші.

Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну* політику, пов’язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів розповсюдження в Сибіру християнства.³

1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур’ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою туди відправили Богослужбові книги.

1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначили Кіпріана — ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619—1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві — Нев’янський-Богоявленський, у Тарі — Спаський, у Томську — Знаменський, у Тагілі — Христорождественський, у Тобольську — Миколаївський.⁴

Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.⁵

При патріархові Ніконі (1635—1658) п’ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конді збудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.⁶

Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, що прийняли православ’я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ’я. Про це свідчать укази, направлені в різні роки сибірським воєводам і церковним ієрархам.

Однією з таких грамот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву не возити». Число мисливців, які платили ясак у царську казну, таким чином, скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій 1670 р. грамоті якутському воєводі князю Волконському, де йому наказано, а також «і диякону і піддячним... ніяких іноземців ... не хрестити», а «службовцям й іншим людям хрестити не дозволяти».⁷ У зв’язку з тим, що подібні випадки множилися, такій практиці клали край.

Проте добровільне хрещення інородців допускалося. У згаданому наказі якутському воєводі про це сказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, то таких людей дозволяти хрестити, запитавши їх спочатку, чи вони зі своєї волі хочуть хреститися».⁸ Відповідні вказівки отримували й церковні ієрархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірському митрополитові Павлові «без доброї волі ніяких іноземців не хрестити».⁹

З офіційних царських документів ми дізнаємося також про інші причини, які спонукали самодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного й толерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційні повідомлення воєвод інформували про утиски, в результаті яких з’явилася «шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, який проявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у формі збройних виступів. Але представники Сибірської адміністрації і службовці ігнорували вказівки «высочайшие», користуючись віддаленістю місць служби від Москви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причин киргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко з друзями... зрадивши, від’їхали,»¹⁰ — читаємо в царському наказі Томському воєводі 1629 р.

Деякі дослідники¹¹ наголошують на примусовому хрещенні з боку Церкви як на мало не головній причині невдоволення та протесту тубільців. Насправді, в документах чітко говориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодично нагадує сибірським воєводам, що попри його вказівки «в минулі роки, перебуваючи в Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення та грабунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,» через що «всі доходи значно зменшились».¹²

Отже, церква в той період, не маючи достатнього штату освіченого духовенства і стримувана державою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземних народів Сибіру. Тільки на початку ХVIII століття, коли природні для церкви намагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, це дало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з’явилися достойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену на них місію.

4.2 Визначні Тобольські місіонери-українці

а) Святитель Філофей (Лещинський).

Першого лютого 1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патріаршого престолу Рязанського митрополита Степана Яворського був посвячений у сан митрополита Сибірського й Тобольського архімандрит Філофей Лещинський.¹

Цим актом було виконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спеціальним розпорядженням наказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати в малоросійських містах і монастирях з архімандритів й ігуменів або інших знаменитих ченців людину не тільки добру, благу, непорочного життя, а й учену, щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово в Китаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити до пізнання істинного Бога».²

Народився знаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхетній родині Лещинських. Точного місця народження, як і його світського імені, дослідники не знають. Можна лише припустити, що народився він у Галичині, де прізвище «Лещинський» поширене. Вищу освіту майбутній святитель здобув у Києво-Могилянській колегії, яка згодом стала Київською академією. По її закінченні одружився та став парафіяльним священиком. Овдовівши, Фелофей прийняв чернечий постриг і поселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше він був на посаді Брянського Свєнського монастиря, приписаного до Києво-Печерської Лаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння³ в Сибір. Рекомендував Лещинського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, після відмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров’я.⁴ Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще на шляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запитував віруючих: «Як молитеся Богові?» — на що багато хто відповідав: «Не знаємо, що таке молитва».⁵ Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про свої враження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського монастиря Михаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царствуючого града Москви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть не хочу про це писати».⁶

Храмів у єпархії, як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя в Тобольськ, велетенська територія сибірської митрополії нараховувала всього 160 церков.⁷ У деяких храмах через брак коштів, відсутність начиння та несумлінність священиків церковні служби не відправлялися. Зміцнювалося магометанство, а переважна більшість корінного населення залишалась язичниками. Розкольники, що переселились у Сибір, вдавалися до самоспалення, чим ще більше ускладнювали і так важку ситуацію.

6 грудня 1702 р. митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією з найпомітніших подій сибірського православ’я.⁸ На соборі було укладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя й побуту духовенства й мирян.

Відразу після собору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктах окреслює церковні потреби Сибірської єпархії.⁹ Прохання задовольнили далеко не повністю, коштів на утримання архієрейського дому й парафіяльного духовенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополиту Філофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська в Тобольськ.¹⁰

Діяльність Філофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовного просвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі засновується школа, куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хоче ввести в школі латинську мову та мріє про відкриття типографії для друкування навчальних посібників і книжок духовного змісту, але це йому забороняють.¹¹

Відомо, що вже при митрополитові Філофеї в Тобольській духовній школі навчалися діти новохрещених остяків, вогулів і тунгусів. 1715 р. наказав він навчати дітей хантів і мансі настоятелю Верхотурського Нікольського монастиря.¹²

Створенням 1704 р. першого церковного хору з засланих за невеликі провини козаків митрополит Філофей запровадив у Сибіру практику проведення богослужінь у супроводі багатоголосого хору.¹³ Він також дбав про будівництво та оздоблення храмів. Разом із сибірськими у будівництві брали участь запрошені з Києва майстри. 1710 р. Київські різьбярі й художники зробили в Тобольському Софіївському соборі чудовий іконостас, який викликав загальне замилування сибіряків.¹⁴

Проте найважливішою для митрополита Філофея була безпосередня праця на місіонерській ниві. Святитель займав двічі Тобольську кафедру: з 1702-го до середини 1711 р. та з 1715-го до кінця 1721 р. Місія першого періоду зосереджувалася, головним чином, у районі Березова, досить близько на північ від Тобольська, на Іртиші та Обі. За особистими указами Петра І від 1 грудня 1705 р. й від 7 червня 1710 р. місіонери навертали в православ’я тамтешніх остяків, самоїдів, які перебували під владою шаманів. Новохрещеним для заохочення видавали одяг і зерно за державний кошт.¹⁵ Митрополит Філофей виношував ще грандіозніші плани. 1702 р. він поставив завдання підготувати місію в Китай і на Камчатку.

Того ж року, невтомний Тобольський митрополит направив духовну делегацію до глави монгольських буддистів — Кутухти. Делегація спілкувалася з ним про релігію і навіть погодилася на запропоноване Кутухтою невеличке змагання в мудрості. Історик Сибіру П.А.Словцов писав, що це посольство принесло «тобольській ієрархії першу інформацію про зовнішні обряди буддизму і, можливо, про дух його».¹⁶

1705 р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь.

1709 р. він тяжко захворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїцький монастир, де прийняв схиму, з ім’ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгією згадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї. У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа, він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство, прийняв схиму й хочу бути на спочинку в Києво-Печерському монастирі».¹⁷

1707 р. з благословення митрополита Філофея, для покращення управління величезною єпархією і укріплення місіонерської діяльності було запроваджено вікаріатство Тобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українця архімандрита Варлаама (Косовського), котрому підпорядковувалися місіонерські монастирі Східного Сибіру: Нерчинський Успенський і Посольський Преображенський.¹⁷

Проповідь святителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Приміром, вогули, котрі ще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали свою прихильність до релігії предків, але таки вступали в розмови з проповідниками віри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися до місіонерів ті ж таки вогули, які були під впливом мусульманства. Наприкінці другої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навіть убили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, як пише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-Могилянської Академії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишився неушкодженим.¹⁸

Щоб зрозуміти характер Філофея, усвідомити подвиг святителя, наведемо кілька прикладів із його життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною і багато язичників і навіть шамани прийняли хрещення, все-таки жителі Больше-Атлимського містечка вчинили проповідникам рішучий спротив. Вони зібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополита Філофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря, яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичники спочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв із ними, переконуючи їх і насамкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили в нього хрещення. Загалом під час цієї другої подорожі він навернув у християнство до 3500 язичників.¹⁹

Під час третьої подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці.²⁰ Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’язнили та згодом кинули в Тобольську в’язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його.²¹

Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників і магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».²²

10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ.²⁵ У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травні того ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні — в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Ангарою.²⁴ Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми.

1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останні роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському монастирі, де за заповітом його й поховали.²⁵

Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».²⁶

Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зі світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений до Москви, і перебуваючи у в’язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійні подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея остяки-погани.²⁷

б) Святитель Іоан (Максимович).

Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви.

Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.¹ Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.²

Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ’ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.³

1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.⁴

1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан⁵ висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.

Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.

Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів і численними чудесами.

Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.⁷

Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея — для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.

1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов’янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи».⁸ Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710—1711 рр.. З його іменем також пов’язують «Латино-греко-российский лексикон»⁹ та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької — соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.

Християнине! Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».¹⁰

Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру — він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв’язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим і доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхів місіонерської справи.

На колінах перед іконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам’ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською Православною Церквою.¹¹

По смерті святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець — митрополит Антоній Стаховеький (1721—1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.

Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готує місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольську слов’янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам’яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р.¹²

Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р.¹³ Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич).

в) Святитель Павло (Конюшкевич).

Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двері відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився мені вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахиду і наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев’яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усі ми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення — все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».¹

Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність² , Нас найбільше цікавить місіонерська праця святителя Павла.

Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат єпископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшаві від себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським єпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православні священики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи³ , але все те діялося нелегально. Тому немає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було його ім’я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами одного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні⁴ . У той час православна самосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.⁵ Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ’я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряві язичництва.

Батьки Петра, бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дусі православної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, та все ж таке далеке місто — Київ. Різні дослідники по-різному визначають рік вступу Св. Павла в Київську Академію. Зноско В. вважає, що 1715 році, а Титлинов Б.Ф. подає 1716—1717 р. Найімовірніше, що це був 1721 р., про що переконливо, ґрунтуючись на простій логіці, доводить протоієрей Олександр Швець, у своїй кандидатській роботі.⁶ Навчання проходило в Київській Академії, яку він закінчив 1733 р. в 28-річному віці. Того ж року його було пострижено в ченці з ім’ям Павло, а через рік (1734) він прийняв сан священика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У 1740—1741 рр. майбутній святитель супроводжував архімандрита Київської Лаври Тимофія (Щербацького) в довгій подорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили, оцінили й викликали на посаду проповідника Московської Академії, яка була тоді в Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій (Юшкевич), учитель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробив архімандритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому він перебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Тобольськ.

Прибувши в Тобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, святитель Павло визначив для себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, було просвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник Московської Академії відразу звернув увагу на семінарію при архієрейському будинку. Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходу святителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінарія Руської Церкви, яка не мала повного курсу навчання. У ній не було вищих класів філософії та богослов’я. Таке становище можна пояснити великим браком кандидатів на церковні посади, через що ніколи було чекати закінчення повного курсу навчання.⁷

Проте головною причиною занепаду семінарії була відсутність державного фінансування. Згідно з Духовним регламентом, духовні школи вважалися школами при архієрейських будинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх на місцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав, переважно, від особи єпархіального архієрея. Тобольська єпархія, хоча за територією була й найбільшою, але далеко не багатою. Утримувати на свої кошти семінарію архієреєві було практично неможливо. Святитель Павло подає прохання в Святійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р. домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік.⁸

Відкривши відсутні два класи — богослов’я та філософії — вчений ієрарх сам особисто і безпосередньо контролював викладання уроків. Збільшивши кількість семінарських предметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів. Звертається він до рідного Києва, й не стільки до Академії, скільки до Києво-Печерської Лаври, яка завжди мала вільних учених ченців. Після зволікань, нарешті прохання сибірського святителя задовольнили й у січні 1764 року в Тобольськ відіслано двох учених ієромонахів: Саватія Ісаєвича й Веніаміна Бєлковського.⁹

Крім піклування про семінарію, яка мала виховувати грамотних пастирів-місіонерів, святитель задумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759—1764 рр. у Тобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл, розташованих у «заказах». Це були школи в Барнаулі та Троїцьку, 1760 р.— у Красноярську й Верхотур’ї, 1761 р. — у Єкатеринбурзі, Далматові, Рафаїлові. Пізніше відкрилися школи й в інших заказах — Тарському, Томському, Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари, інфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний клас семінарії.¹⁰

Святитель Павло усвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширення християнства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви. Разом з тим, намагався навести порядок із процедурою оформлення церковного будівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759 р. по духовних заказах було розіслано указ; у ньому докладно перераховувалися пункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництво чи відновлення церкви.¹¹

Святитель Павло не хотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Ще попередні архієреї для нього ввели «шнурові книги» у яких ті, що збирали кошти, повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні збори видавалися десятками й сотнями безперешкодно. Митрополит Павло обмежив кількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася камінна церква, яка вимагала більших затрат.¹² Загалом, на думку дослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодство та звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало.¹³ Завдяки порядку й контролю за час перебування святителя Павла на Тобольській кафедрі збудовано багато храмів, особливо камінних.¹⁴

Перш за все, було відновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріла разом із дерев’яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня 1759 р. митрополит Павло заклав камінну двохповерхову церкву: згори — на честь Воскресіння Христового, внизу — святих Захарії і Єлизавети, з приділом св. Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено камінну Христовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверсі камінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольському жіночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а при Благовіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзвіниці. У Стрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім’я св. мучениці Параскеви П’ятниці.

У Знаменському монастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. завершив будівництво камінної дзвіниці й камінної двохповерхової церкви: внизу — на ім’я свят. Миколая, згори — на честь Казанської ікони Божої Матері.

У місті Березові 1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Богородиці за грамотою митрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті роки ХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову камінну Стрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. На місці Спаської дерев’яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р. побудовано камінну.

У місті Тарі святитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярську близько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Також чимало збудовано й освячено преосвященним Павлом церков і в інших провінційних містах і селах.

Дбаючи про семінарію, яка мала випускати потрібну кількість священнослужителів, будуючи храми, наводячи порядок в єпархії, тобто, створюючи базис, митрополит Павло постійно й безпосередньо займався місіонерськими справами. Для ознайомлення зі станом місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особисті візити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов’язані з подорожами по Сибіру. Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та інші визначні місця Тобольської єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень та Турінськ до Верхотур’я). Його супроводжував численний почет, який складався з архімандритів, священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні для здійснення архієрейського богослужіння в різних місцях єпархії.¹⁵

Неподалік кафедри митрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало з Південним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревний архіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики до проповіді святителя Павла й охоче хрестилися. Коли китайська армія в 1757—1758 рр. зруйнувала Джунгарське ханство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів) рятувались у російських фортецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську, Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вони російське підданство та православну віру. Серед них був сам Контайша (хан) Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили в заміському архієрейському будинку.¹⁶

З метою пожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, святитель Павло 1764 р. запровадив у Тобольську посади двох спеціальних місіонерів для проповіді християнства серед іновірців-ідолопоклонників і для утвердження новонавернених з язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерів святитель подбав призначити найосвіченіших осіб із середовища духовенства Тобольської єпархії.

Інструкції, правила й поради, з якими звертався святитель Павло до різних духовних осіб своєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинно апостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога. Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольської єпархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов’ю та поблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення, охороняти й захищати їх від лиха. Так, приміром, в інструкції протопопам — Дем’янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народам проповідувати Слово Боже та приводити їх до пізнання Єдиного Триіпостасного Бога, у Трійці Святій славимого і поклоняємого від усього творіння Отця і Сина і Святого Духа. Навертати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів: добровільно, з ласкою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільно бажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на перших порах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати за їхніми нахилами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньо настанов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов до Бога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й ласкаво. Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а образ і озлоблення не допускати».¹⁷

Великих зусиль доклав митрополит Павло для покращення внутрішньої організації місії. Уряд не піклувався про місію, більше заважав їй. Місцеві кошти після секуляризації були мізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з боку єпархіального архієрея, а й штату його помічників. Відсутність місіонерів ускладнювала справу просвіти іновірців; а тут, як писав митрополит Антоній Стаховський (1721—1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 проповідників.¹⁸

Як уже говорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на дві посади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначено зарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19 травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців, то з Тобольської єпархії повідомили, що призначена проповідникам-місіонерам: протоієрею Афанасію Туясову та протоієрею Олексію Михайлівському зарплата з кінця 1766 р. в Тобольськ не надходила.

Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей. Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіонерів.¹⁹

На жаль, і місіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».²⁰

Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича * , і, зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.

Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багато інших прибутків.

Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів²¹ . Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляризацію.

Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”²² . У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ’я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливості та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії ²³ .

З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень²⁴ . Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходу Венери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-

таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропонує абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим і мстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».²⁵ .

На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. і після того переходить в XX століття й до сьогодення²⁶ . Отакою є доля нашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.

Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищої церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917—1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Московського патріарха Пімена у зв’язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих — святитель Павло Тобольський.

Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам’ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тоді клірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.

Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування й занести його ім’я у православний церковний календар». У документі діяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705—1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло є окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння, утвердженням православ’я і подвижником благочестя. Справжньою величчю дихає проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і

грізна постать святителя Павла».²⁷ . Мощі митрополита Павла після піввікового перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віруючих.

РОЗДІЛ V.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ

5.1 Заснування Іркутської єпархії

Тобольська єпархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., понад сто років була єдиною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVII столітті посилалися, переважно, діяльні й учені ієрархи. Та якби вони не виявляли свою ревність щодо церковного благоустрою єпархії, для них фізично було неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру, віддаленими від Тобольська на тисячі кілометрів. Управління церковними справами Східного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що по громадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковному покладалося на одну людину».¹

На Московському Соборі 1667 р. було вирішено заснувати архієпископію в Тобольську та єпископію на Лені, а Тобольськ піднести на ступінь митрополії. Однак, зроблено було тільки останнє.² Питання про заснування нових єпархій Сибіру піднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Архієрейська додаткова присутність потрібна й необхідна для того, що Сибірський край просторий і в ньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстані знаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї від столичного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинських і Албазинських островів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за два ледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюється».³

Патріарх Іоаким визнавав за необхідне дати Тобольському митрополитові чотирьох вікарних архієреїв: у Тюмень, Верхотур’є, Єлисейськ і за Байкал — у Даурію.⁴ «Але всі ці й подібні пропозиції, переважно через брак коштів для утримання архієреїв і їхніх кафедр, залишалися без виконання до 1707 р.».⁵

1706 р. на прохання Тобольського митрополита Філофея (Лещинського) в Іркутську було затверджено вікаріотство Тобольської єпархії.⁶ Вікарним єпископом призначили колишнього намісника Київського Пустинно-Миколаївського монастиря архімандрита Варлаама (Косовського), котрий пробув у Іркутську з 1707-го до 1710 р., а потім самовільно виїхав у Москву, де до призначення на Тверську кафедру (1714) «тільки за титулом вважався Іркутським Вікарієм».⁷ Мізерне забезпечення, невлаштованість єпархіальних справ «неприємності з місцевою владою і розпущеність народу» — все це призвело до того, що єпископ Варлаам залишив Іркутськ.⁸ Іркутською паствою, як і раніше, керували Тобольські митрополити.

Великий сибірський благовісник і просвітитель сибірських народів митрополит Філофей (Лещинський) був першим і єдиним з Тобольських архіпастирів, хто відвідав Іркутськ. У березні 1719 р. він поїхав через Іркутськ за Байкал, а в травні повернувся в Іркутськ. Святитель Філофей освятив дерев’яну церкву Воздвиження Хреста Господнього в Іркутську, «про що свідчив пам’ятник, який стояв на місці попереднього дерев’яного храму, поблизу камінної Христовської Церкви».⁹ Пізніше наступник митрополита Філофея святитель Христовий Іоан (Максимович) з Тобольська «відправив як благословення Іркутській пастві, як своїй, список з чудотворної Абалацької ікони Божої матері, при чому в силабічних віршах своїх бажав від Пречистої Діви-Матері всякого роду тимчасових і вічних благ, і щоб самому йому особисто відвідати її».¹⁰ Кончина святителя Іоанна 1715 р. перешкодила цьому наміру.

1721 р. вікарієм в Іркутськ було призначено єпископа Ігнатія (Смола), але він відмовився від поїздки в Сибір.¹¹

У першій половині 1722 р. Петро І наказав Синодові вибрати й «поставити в Іркутськ такого архієрея, котрий був би вченим, для навернення тамтешніх народів у християнську віру».¹² Джерела свідчать, що заснування самостійної Іркутської кафедри було пов’язано з просвітою світлом Христової віри язичників і ламаїстів Східного Сибіру.

Один із членів Синоду архімандрит Чудового монастиря Феофілакт (Лопатинський) сам «просився в Іркутськ, ради євангельської проповіді», і говорив, що «він шукає Іркутського єпископства не ради цього єпископства, а ради місіонерської справи, котра була з ним з’єднана».¹³

Синод представив Петру І кандидатуру самого архімандрита Феофілакта, але попри це не хотів відпускати його, вважаючи потрібним у Синоді. Пропонувалися на Іркутську кафедру й інші кандидати: Білозерський архімандрит Ірінарх, обер-ієромонах флоту Рафаїл (Заборовський) і Печерський архімандрит Іван (Сенютович).¹⁴ Але ніхто з них не горів бажанням потрудитися на ниві місіонерській, у далекому Сибіру, серед темних народів. Петро І розумів, що не буде від них користі на Іркутській кафедрі, тож відхилив усі пропозиції Синоду.

Ніхто з кандидатів на єпископство не хотів їхати в Іркутськ. Усі боялися, не погоджувалися навіть ті, котрі завинили й перебували під загрозою покарання. Так, навіть Коломенський митрополит Ігнатій, що потрапив в опалу при Петрі Великім, почувши рішення царя про те, що з найяснішої милості йому дозволено залишитися в єпископському сані але тільки в Іркутську, у присутності Синоду лежав у ногах Петра та слізно благав і вимолив собі звільнення від цього призначення, визнавши за краще бути ув’язненим у Ніловій пустині.¹⁵

У такій ситуації уряд не міг не скористатися невизначеністю становища єпископа Інокентія Кульчицького, що перебував в Іркутську протягом 5-ти років, уже звик до цього краю і ніколи ні на кого не скаржився. Саме такий терплячий більше ніж будь-хто інший був спроможний на рівноапостольське надзвичайно важке служіння. 26 липня 1727 р. великий сибірський молитовник і чудотворець, перебуваючи в Іркутському Вознесенському монастирі, одержав указ про призначення його єпископом Іркутським і Нерчинським.¹⁶ Ось рядки цього указу: «Указ Її Імператорської Величності, Самодержиці Всеросійської із Святійшого Урядового Синоду, Преосвященнійшому Інокентію, Єпископу Переяславському, 15 січня 1727 р. її Імператорська Величність, знаходячись у зимовому домі, за докладом Святійшого Синоду, наказала бути в Іркутську Єпископом Вашому Преосвященству».¹⁷

На другий день після отримання указу про своє призначення, святитель Інокентій сповістив про це духовенство нововідкритої Іркутської Єпархії. Оригінал цього святительського розпорядження зберігається як святиня в Іркутській Спаській церкві, в зимовому храмі в позолочених рамках під склом біля ікони Святителя Інокентія.

Окружною грамотою від 1 вересня святитель вітає Іркутську паству такими словами: «Божою Милістю Преосвященнійший Інокентій, Єпископ Іркутський і Нерчинський. У місті Іркутську всім церквам святої Східної синам послушним духовним і світським. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами: Оскільки благословенням Божим, її Імператорська Величність, маючи серце своє благодатне в руці Божій, за докладом Святійшого Синоду благоволила мене милостивим своїм Імператорським указом призначити в Іркутську єпархію дійсним Єпископом, і титулувати себе по тій єпархії, як і раніше бувало, того радимо раніше всіх творити моління за її Імператорську Величність про здоров’я і всієї її Імператорської Величності високої Фамілії, Святійшого Синоду, також і про наше смирення титулуючи нас Іркутським і Нерчинським. Також молимо вас і архіпастирськи наставляємо: мудруствуйте однодумно, друг другові честь велику творіть, мир і любов між собою маючи, як і Апостол святий Павло повчає. Цього навчайтеся, це наслідуйте, цього тримайтесь, і так тимчасові блага і вічні удостоїтись наслідувати всеусердно бажаємо і благословення посилаємо. Амінь. Інокентій єпископ».¹⁸

Таким чином, Іркутська паства з 15 січня 1727 р. вийшла з під опіки Тобольського митрополита, а Іркутська єпархія здобула свою самостійність. Звідси починається наступництво її ієрархії.

Ось список Іркутських єпископів-українців XVIII століття:

1. Інокентій Кульчицький, єпископ з 1727-го до 1731 р.

2. Інокентій Нерунович, єпископ 1732—1747 рр.

3. Софроній Кристалевський, єпископ 1772—1789 рр.

4. Веніамін Багрянський, єпископ 1789—1814 рр.

5.2 Іркутські святителі-місіонери

а) Святий Інокентій (Кульчицький).

Уславлений дивними чудесами святий Інокентій, єпископ Іркутський, котрим пишається Російська Православна Церква, народився приблизно 1680—82 р. на Чернігівщині. Іван Власовський стверджує, що св. Інокентій походив зі стародавнього українського шляхетського роду Кульчицьких на Волині, але батьки його переселилися на Чернігівщину.¹

Історик Хижняк Зоя Іванівна вважає, що він походив з галицького шляхетського роду.² При хрещенні йому було дано ім’я Іван. Він рано втратив батьків, тож виховувався в родичів. Один із них — Г.Кульчицький — був перекладачем Посольського, згодом Малоросійського приказу, він виконував місію Московського уряду в польського Короля Яна Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин до Д.Многогрішного.

Дядько Інокентія був писарем В. Кочубея, за зв’язки з яким Іван Мазепа заслав його до Сибіру.³

Богословську освіту святитель здобув у Київській Академії в останніх роках ХVІІ століття. У Києві він увійшов до братії Києво-Печерської Лаври, де прийняв чернечий постриг з ім’ям Інокентія. 1708 р. стає ієромонахом і вже невдовзі, за наказом церковної влади, залишає Київську Лавру й Київ. На початку 1710 р. ієромонах Інокентій (Кульчицький) прибуває в Москву та обіймає посаду вчителя словесності в слов’яно-греко-латинській академії. Тоді її ректором був учений архімандрит Феофілакт (Лопатинський), котрий згодом став членом Святійшого Синоду. Тут він пробув до 1719 р., викладаючи також метафізику, філософію та моральне богослов’я, обіймаючи посаду префекта.⁴

У числі тридцяти шести ченців Інокентія викликали в Олександро-Невський монастир і призначили на корабель «Самсон». Служив він і першим обер-ієромонахом у Фінляндському корпусі при мисі Або. Наприкінці 1720 р. став намісником Олександро-Невської лаври, а 5.03.1721 р. хіротонізований на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Пекінської духовної місії.⁵

Велися довгі переговори російського уряду з китайським про пропуск очолюваної єпископом російської духовної місії, і святитель впродовж п’яти років залишався в невизначеному й важкому становищі, до 1725 р. перебуваючи в Селенгінську, за Байкальським озером, а з 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі. Щоб прогодуватися, супутники єпископа Інокентія займались риболовством. Сам святитель латав зношений одяг, писав «у подяку за хліб» разом зі своїм дияконом ікони для Селенгінського Троїцького монастиря. За час перебування в Забайкаллі, святитель вивчив бурятсько-монгольську мову й почав проповідувати Христове вчення серед язичницького населення.⁶

1725 р. святитель Інокентій отримав указ Святійшого Синоду, яким йому дозволялося виїхати в Іркутськ і там очікувати наступних вказівок. В Іркутську він оселився у Вознесенському монастирі, де займався «обробкою відведеного йому городу, бесідами з інородцями й дітьми».⁷

15 січня 1727 р. владика одержав призначення на кафедру єпископа Іркутського й Нерчинського. Відтоді діяльність місіонерів Східного Сибіру стала успішнішою. Святитель Інокентій був «першим благодатним світильником і духовним збирачем» Східного Сибіру.⁸

Ми вже відзначали труднощі, з якими зіштовхувалися Тобольські ієрархи, але тут ситуація була ще гіршою. Тобольська кафедра була більш-менш облаштованою, а в Іркутську все починалося практично з нуля. Близькість китайського кордону, обширність і малозаселеність єпархії, численні народи, не просвічені Христовою вірою, бездоріжжя та бідність — усе це робило архіпастирську працю важкою, а життя надзвичайно скрутним. Першою проблемою, що постала перед святителем Інокентієм, була відсутність житла в Іркутську. Дім, подарований єпископу Варлааму дворянином Перфільєвим, було забудовано м’ясними рядами. Єпископу Інокентію залишилося тільки тулитися у Вознесенському монастирі. Але монастир стояв за широкою та швидкоплинною річкою Ангарою, переправа через яку була важкою, інколи небезпечною, а в окремі місяці просто неможливою.

25 вересня 1727 р. святитель звернувся в Магістрат із проханням про дозвіл оселитися в будинку колишнього бургомістра Михайла Сухова, але йому відмовили. Ще рік тривало клопотання про надання помешкання, але тільки після від’їзду графа Сави Владиславовича, посла її імператорської величності, котрий гальмував влаштування єпископа, воєвода Ізмайлов дозволив зайняти будинок, але не Сухова, а зовсім скромний боярина Єлєзова, де архіпастир так і не оселився.⁹ Отак, замість того, щоб спрямувати всі свої зусилля на розбудову єпархії, святитель, через бюрократизм і байдужість влади, мусив марнувати час на власне влаштування.

Які маємо відомості про фінансове забезпечення першого Іркутського єпископа? Відомо, що Тобольський Митрополит через свого приказного Слопцова виділив єпископу Інокентію на його утримання 104 рублі 42 коп. на рік. Враховуючи віддаленість і дорожнечу на всі життєві потреби, ця сума була критично мізерною. Треба зважити на те, що на забезпеченні єпископа був великий почет із 12 чоловік, а саме: ієромонах Лаврентій, двоє ієродияконів — Тарасій і Серафим, іподиякон — Єгор Рещіков, троє хористів, п’ятеро піддяків. Усіх їх було призначено з єпископом Інокентієм у Пекін, і тепер вони, не відкріплені від нього, вимагали і їжу, і одяг. Правда, вони були потрібні для архієрейського служіння.¹⁰ Отакою була матеріальна база єпископа-місіонера.

Наглядач Тобольського архієрейського приказу Никифор Слопцов за наказом митрополита Тобольського передав новому архіпастирю в управління ті самі церкви й монастирі, якими раніше опікувався єпископ Варлаам, вікарій Тобольської Митрополії, але чомусь без Керенського та Якутського монастирів, міст Якутська й Ілимська з уїздами, які належали до Іркутської провінції, і навіть без Селенгенського Троїцького монастиря, розташованого в середині Іркутської єпархії.

До складу новоствореної єпархії ввійшли в місті Іркутську 9 церков, а саме: Соборна Спаська і Богоявленська — обидві камінні та п’ять парафіяльних дерев’яних. В Іркутському дистрикті 15 церков. За Байкалом — Преображенський Посольський монастир і 13 парафіяльних церков. У Нерчинському заказі: у місті Тройце-Воскресенська а в уїзді 6 парафіяльних церков. Отже, в управління єпископа Іркутського від Тобольської митрополії відійшло 43 церкви, з них Іркутська Спаська, Богоявленська й у Нерчинську Тройце-Воскресенська називалися соборними, і 3 монастирі: Вознесенський, Знаменський і Посольський Преображенський.

З передачею церков і монастирів, Слопцов передав Преосвященному Інокентію багато незакінчених ним слідчих справ, зокрема скаргу провінціал-інквізитора Ієвлєва та братії Вознесенського монастиря на архімандрита Антонія Платковського. Причиною незавершеності останньої справи, за словами Слопцова, був від’їзд Платковського в китайське прикордоння до надзвичайного посланника.¹¹

Перед відкриттям Іркутської єпархії Тобольські ієрархи керували нею за допомогою розпоряджень через Монастирський Вознесенський приказ й Іркутських заказчиків, а з 1720 р. через архімандрита Антонія Платковського, а в разі його відсутності через намісника Вознесенського монастиря ієромонаха Корнилія, а потім ігумена Пахомія. Взявши управління єпархією, єпископ Інокентій утворив, за прикладом інших єпархій, архієрейський приказ, до якого ввійшли: ігумен Пахомій, приказний наглядач Олексій Попов, підканцелярист Єгор Рещіков, і найманий писар Артемон Шликов. Система інквізиторства змусила святителя Інокентія ввести до складу єпархіального управління інквізитора для нагляду за духовенством і для присутності при розгляді слідчих справ особливої ваги. (Синод у перший рік свого заснування (1721) вирішив, наслідуючи державні управлінські структури, призначити протоінквізитором Пафнутія, ієромонаха Данилового монастиря. У єпархіях узаконено бути в кожній по-одному провінціал-інквізитору з чернечого чину, котрих затверджував Синод. Провінціал-інквізиторам було дано право в монастирях і підпорядкованих їм містах і заказах від себе призначити інквізиторів. Інструкція для церковної інквізиції складалася з 47 пунктів, з яких особливо вражають шість перших, де не тільки прото- і провінціал-інквізиторам надавалося право стежити за єпархіальними архієреями: як вони ведуть своє життя, чи в усьому чинять за правилами й духовним регламентом, чи віддають достойну честь Синодові тощо. Більше того, у разі якоїсь підозри на архієрея інквізитор зобов’язувався нагадувати про це архієреєві для виправлення, а якщо не виправлятиметься, то необхідно було донести провінціал-інквізитору, а той – протоінквізитору, а останній – у Синод. )¹²

Святитель невтомно працював над упорядкуванням єпархії, зміцненням її духовного життя, про що свідчать його численні проповіді, архіпастирські послання й розпорядження. Іркутський єпископ за кожної нагоди нагадував, що священик неодмінно повинен удосконалюватись у Законі Божому, регулярним читанням Святого Письма і творів Святих Отців Церкви. Священиків святитель закликав навчати свою паству православної віри, побожної вдачі, любові до своєї землі та традицій. В одній із своїх промов до пастирів, владика казав, що вони повинні старанно будувати дім Божий, оздоблювати його всілякою красою, особливо його прикрашати шляхетними прикладами свого життя та проповіддю слова Божого, що є найвищою окрасою Церкви.

Не випадково стільки уваги приділяв святитель настановам священиків. Саме вони мали змінити ситуацію в духовно-релігійному житті сибіряків. А миряни цієї єпархії були, здебільшого, дуже грубі й мали різні ганджі. Декотрі захоплювалися буддизмом чи поганськими забобонами або звичаями, інші, приміром, купці — прогулювали або програвали свої багатства. Тож аби подолати в побуті пастви ці негативні явища й утвердити в її житті правдиве розуміння заповідей Господніх, святителеві довелося багато навчати своїх пастирів, формуючи їх, а також безпосередньо навчати паству, закликаючи зберігати святість подружньої вірності, заохочував зберігати встановлені Богом і Церквою пости, християнські свята справляти не пияцтвом і обжерливістю, а молитвою, чистою та духовною радістю.¹³

Єпископ Інокентій Кульчицький доклав чимало зусиль для налагодження навчального процесу духовної школи, заснованої в Іркутському Вознесенському монастирі архімандритом Платковським. Її святитель Інокентій застав такою: учнів було набрано з усіх станів, зокрема й селянських дітей, причому силоміць. Зібрати учнів для новоствореної школи було нелегко, бо місцеве духовенство відмовлялося віддавати дітей навчатися навіть під загрозою штрафу. При цьому в батьків брали письмове зобов’язання, що їхні діти «доки не вивчаться, не відійдуть й не втечуть без відома архієрея».¹⁴ Новий владика на прохання батьків звільнив селянських дітей, решта учнів займалася в побудованій Платковським на косогорі, навпроти монастирських стін, будівлі, яка поділялася на дві половини. Учителем було призначено вихідця з Монголії, котрий не знав російської мови. Це був лама Лапсан, його знайшов Платковський, запропонувавши цю посаду з окладом 130 рублів на рік, з відведенням пасовищ для приведеного ним табуна коней. Тому цю школу називали монгольською. Тільки на перший погляд здається дивним призначення лами вчителем православних дітей. Це рішення мало на меті підготовку місіонерів для проповіді серед буддистів.¹⁵

Учитель Лапсан мав при собі помічника, напевно з новохрещених, Миколая Щолкунова. Для цього працівника святитель додав ламі до зарплатні ще 50 р. Оскільки ні лама, ні Щолкунов не могли викладати уроки російською мовою, то преосвященнійший знайшов перекладача, якогось Івана Пустиннікова, котрий спочатку навчався в Іркутській монгольській школі, а потім Платковський відправив його за Байкал для вдосконалення. Йому було призначено на рік 10 рублів зарплати й утримання за рахунок монастиря.

Лапсан заявив єпископові, що книги монгольські, придбані для школи так зіпсувалися, що вчити за ними неможливо. Стараннями владики, книги протягом року було переписано, а позичені оригінали повернено за Байкал їхнім власникам селенгінському Таймі та ще якомусь Іванові Мостиніну з подякою від єпископа Інокентія.¹⁶

Проте цим не обмежилася діяльність освіченого ієрарха стосовно поширення світла науки. На початку 1728 р. він приступив до відкриття при Вознесенському монастирі іншої — слов’яно-руської школи, не відокремленої від першої. Учні розмістилися в одній будівлі разом із монгольськими. Новостворене училище дістало назву Монголо-Руського. Це було початком історії Іркутської Семінарії.

В той самий час, святитель розіслав по єпархії розпорядження, щоб священно-церковнослужительських дітей віком від 7-ми до 15-ти років було відіслано в училище не пізніше березня 1728 р., ще й попередив про штраф за ігнорування розпорядження. Так, до 1730 р. в училище було зібрано 35 дітей. Не обійшлось і без протидії. Один церковник відмовився від служби, і погодився знову стати селянином, аби тільки сина звільнити від школи.¹⁷

Наводячи порядок в єпархії, влаштовуючи школи, святитель постійно пам’ятав про свій обов’язок місіонерства. Ще до призначення на кафедру, перебуваючи в Селенгінську за Байкальським озером, а потім в Іркутському Вознесенському монастирі, переносячи терпляче усілякі скорботи і приниження, святитель Інокентій вже тоді добровільно взяв на себе труд апостольського подвигу, проповідуючи Євангеліє поганським племенам Східного Сибіру — бурятам, тунгусам і якутам.¹⁸ Тим паче очоливши Іркутську єпархію, Інокентій прагнув максимально потрудитися на місіонерській ниві. Для успішної місіонерської праці необхідні були принаймні три умови:

1. Здібні проповідники.

2. Матеріальні засоби.

3. Певною мірою готовність самих язичників сприйняти Христове вчення.

Та жодної з цих умов реально не існувало в часи святителя Інокентія. Духовенство з простолюдинів, тримаючи Служебника і Требника могло тільки відправляти Богослужіння та християнські треби; безграмотність деяких із них доходила до невміння написати своє ім’я. Стосовно матеріальних засобів, то святитель, як уже сказано, не тільки не мав їх для роз’їздів чи для посилання проповідників, хоч би й знайшлися спроможні люди, а й сам утримувався випадковими пожертвами, не маючи зарплати. Важко було спілкуватись і з бурятами, огрубілими, незнаючими російської мови, котрі кочували степами й дуже рідко заїжджали в місто, якого боялися. Попри всі ці труднощі, архівні документи свідчать про навернення бурятів у християнство. На жаль, кількість їх невідома, бо нумерацію тоді не вели, як це почали робити згодом.¹⁹

Наведемо один приклад, як святитель боровся за кожну душу, аби привести її до Христа. У сім’ї бурята Кекена було двоє хрещених синів. Нехрещену дочку свою Бободою батько видає за охрещеного бурята. Проживши близько трьох років із чоловіком, вона відпрошується погостювати в охрещеного брата Олексія. Тут життя брата-християнина захоплює її і вона, замість повернення до чоловіка, йде у Вознесенський монастир, після чого з нею зустрічається сам єпископ Інокентій. Потім було довге з’ясування справи з Провінціальною канцелярією, куди тесть подав скаргу на невістку. Святитель захищав право новохрещеної бурятки Марини не повертатися до чоловіка-язичника й відкидав усі наклепи на неї.

З цього епізоду ясно, що з боку святителя було повне піклування про просвіту бурят світлом Христовим, і що Вознесенський монастир був при ньому купіллю для них, хоча влада стояла на боці нехрещених. І як, здавалося б, за відсутності фінансування місіонерської справи та протидії з боку влади й самих туземців можна було заохотити туземців до хрещення? Однак буряти за часів святителя Інокентія приймали хрещення цілими сім’ями, і доказом цього можуть послужити двоє синів і дочка Кекена.²⁰ При цьому не слід забувати, що в полі зору святителя постійно був нехрещений монгол — учитель Лапсан. Особисто він не встиг охрестити Лапсана, але добре його до цього підготував, і не тільки його одного, а й дружину та всю прислугу. Те, що сам святитель Інокентій Кульчицький не настояв силою, щоб Лапсан негайно хрестився, говорить про його мудрість і толерантність. Мало занурити людину в воду при хрещенні, головне створити настрій сердечної любові до Відкупителя. Терпимість у вірі була особливою рисою люблячого серця святителя Інокентія. Про це свідчить ще один приклад. В Урульчинській парафії за Байкалом з’явилося на горі мунгальське камінне капище. Виявилося, що будував його монгольський лама Оготуй, а допомагав йому господар його квартири, хрещений ясашний Іван Шумков. Преосвященний про вчинок Шумкова, який цим будівництвом образив Віру Православну, повідомив для розгляду в Нерчинську міську канцелярію, але язичника Оготуя та його капища не торкнувся ні ділом, ні словом, ні переслідуванням.²⁰

Як уже відзначалося, життя святителя було сповнено праці й тягот. В Іркутську не мав він навіть будинку, а тулився чи в помешканнях соборного духовенства, чи в когось з іркутських громадян. Але не слід думати, що святитель не дбав про збільшення фінансування, яке він використав би не так на свої потреби, як на розбудову єпархії та розширення місіонерства. Інакше його можна було б вважати несумлінним, або пасивним. Отже, зустрівши в Іркутській Єпархії вже згадані труднощі, єпископ Інокентій вимушений був звернутися за допомогою в Святійший Синод. Для цього, він послав у столицю довірених осіб від Єпархії: українця Герасима Кириловича Лебратовського, котрий служив колись при дворі царівни Наталії Олексіївни, а потім його взяв єпископ Інокентій із Сергіївської Лаври та привіз в Іркутськ, а також писаря Архієрейського Приказу Артемона Шлякова. Святійший Синод прийняв посланців і наказав довідатися про забезпечення архієреїв в Астрахані й у Сибіру, а від Шлякова взяв відомості про віддаленість Ілимська, Якутська й Киренська від Іркутська й від Тобольська. Синод був здивований незручністю попереднього розмежування Тобольської та новоствореної Іркутської єпархії, зробленого митрополитом Антонієм. Синод постановив:

1. Єпископу Інокентію Кульчицькому видати зарплату в 1727 р. за пекінським окладом;

2. Надалі Іркутському архієреєві визначити 506 рублів 25 коп. на рік, жита 544 чверті, житньої муки по 103 чверті та стільки ж вівса, простого вина 130 відер;

3. Збудувати в місті Іркутську для прожиття Архієрея будинок з усіма зручностями та для його служителів за рахунок державної скарбниці;

4. З підпорядкування Тобольській єпархії вивести міста Ілимськ і Якутськ з уїздами й монастирями Якутським і Киренським, та залишити в незаперечному володінні Іркутської єпархії Троїцький Селенгинський монастир.

Та, на жаль, справа в Сенаті залягла надовго та й доповідь Синоду загубилася в Кабінеті імператриці. Більш як через півроку вона зажадала нового подання від Синоду й затвердила його в усіх пунктах. Укази вийшли з Петербурга лише 16 листопада 1731 р., але було пізно.²²

Суворий клімат Сибіру, аскетичне життя, нестатки й важкі подорожі величезною єпархією підірвали й без того слабке здоров’я святителя. Уже починаючи з 1728 р. й до останніх днів він скаржився на різні хвороби та болі. Ще після першого перебування в Селенгінську, коли єпископ Інокентій переселився у Вознесенський монастир, архімандрит Платковський, ясна річ, небезпідставно, пропонував йому послуги й лікування. А 1728 р., проїжджаючі з Нерчинська в Іркутськ, ігумен Нафанаїл побачив у святителя помітне погіршення здоров’я. Серйозно захворів єпископ восени, 1731 р. Перед смертю він віддав останні розпорядження, видав зарплати, роздав свої особисті речі й 27 листопада упокоївся. Поховано його у Вознесенському монастирі під Тихвинською церквою.²³

1764 р. під час ремонтних робіт у монастирській Тихвинській церкві знайшли нетлінне тіло святителя. Невдовзі сталося декілька чудесних зцілень не тільки в Іркутську, а й у віддалених місцях Сибіру через молитовне звернення до святителя. Але тільки 9 лютого 1805 р. здійснилася церковна урочистість — відкриття святих мощів і загально-церковного прославлення пам’яті славного апостола Сибіру українського святителя Інокентія Іркутського. Його пам’ять святкується 25 листопада / 9 грудня і 9/22 лютого.

б) Святитель Інокентій (Нерунович).

Одним із визначних українських місіонерів, який впродовж 15-ти років обіймав Іркутську кафедру, був наступник святителя й чудотворця Інокентія (Кульчицького), єпископ Інокентій II (Нерунович). Рік його народження невідомий. При хрещенні отримав ім’я Іван. 1721 р. закінчив Києво-Могилянську академію, а 26 лютого 1725 р. прийняв чернечий постриг у Київському братському монастирі з ім’ям Інокентій. Ректор Києво-Могилянської академії Йосиф Волчанський характеризував його як «чесного і благоговійного, здатного як до професорської, так і до проповідницької діяльності» і 1727 р. призначив його викладачем академії курсу поетики «Bicollis parnassus» («Двоколірний Парнас»).¹

Інокентію Неруновичу — викладачеві курсу поетики КМА — приписується знаменита київська шкільна драма «Милость Божія, Украйну от неудобоносимых обид лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск запорозких гетмана, свободившая й дарованными ему над ляхами побідам й возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезентованная в школах киевских 1726 лета», присвячена 80-річчю початку Національно-визвольної війни українського народу 1648—58 рр., де вперше виведено образ Богдана Хмельницького, а також висловлено кілька суспільно-політичних ідей. Остаточного підтвердження ця версія не дістала, оскільки немає точних даних, коли Інокентій виїхав до Москви, але є в ній і частка істини, позаяк, за свідченням Я.Маркевича, він складав діалоги перебуваючи й у Московській слов’яно-греко-латинській академії: «По обіді були в Спаському монастирі, де бачили діалог, що ставився, складаний професором риторики Неруновичем».²

Святитель Інокентій проходить шляхом багатьох інших обдарованих випускників Київської академії. Указами Святійшого Синоду (21.09 1727 р., 10.04 1728 р.) його викликано до Москви, де він став викладачем риторики в Московській слов’яно-греко-латинській академії. 1730 р. його призначають професором філософії та префектом Академії.

1732 р. Інокентій стає єпископом і призначається на Іркутсько-Нерчинську єпархію. З величезною енергією святитель Інокентій розпочав виконувати місіонерські завдання. У 1732—1735 рр., 1742-го й 1743-го він об’їжджає свою єпархію, здійснюючи місію серед бурятів, якутів і тунгусів.³ Найближчими за поселенням до єпископської кафедри були тунгуси, котрі проживали в Нерчинському окрузі Іркутської губернії, і він, за допомогою старшини Мальцова, більш-менш знайомого з місцевими жителями, розпочав серед них просвітницьку й місіонерську роботу. Святитель Інокентій хрестив багатьох тунгусів, за котрими надовго збереглася назва «Неруновських». Двічі він вирушав у місіонерську подорож у Якутію. Під час першої поїздки 1735 р. він охрестив 62 чоловік, а вдруге (1741—1745) — 418. Згодом продовжувачем місіонерської діяльності Інокентія II в Якутії став посланий з Іркутська архімандрит Нафанаїл, відомий великою місіонерською діяльністю серед якутів.⁴

Важливим засобом для успішної проповіді місіонерів єпископ Інокентій II вважав знання мов місцевих народів. «Навчати знати Бога й закону його треба мовою того народу, котрому подається наука. Тому, що важко вкоренити нове вчення й віру, коли своєю мовою й не повірять і просторо роздумувати не будуть».⁵

Багато зусиль доклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом із нашими місіонерами працювала місія ламаїстського духовенства, яка успішно боролася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус «духовного стану». Ламаїстське духовенство, авторитет якого після визнання державою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерська праця через таку політику держави ставала дедалі важчою. Крім того, місцева влада намагалася доносами в Петербург очорнити дії архієрея. Після цього, праця місіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування й боротьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювався серед бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіонери.⁶

З 1731 р. Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому замінили віце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру постійно протидіяли місіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутська відмовлялася надавати коней для місіонерських подорожей. Особливо важкі стосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «в канцелярських справах невігласом, користолюбивий, промислових і торгових людей за недачу подарків бив нагайками і притісняв приказних служителів; прихильників своїх любив постійно вгощати і споювати різними винами».⁷

Бідність єпископа Інокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже давати новохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські мужики, — сповіщається, — бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі й іншого необхідного при хрещенні, яке раніше давав він зі своєї келії, а тепер не може».⁸

Проте особистий авторитет святителя був надзвичайно високим. З великою місіонерською самозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживань підприємців і місцевої влади. Намагався він відновити діяльність місіонерської школи, у чому не допоміг йому, попри всі прохання, Святійший Синод. Святитель залучає до викладання засланих до Сибіру вихованців Києво-Могилянської академії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якось підтримати функціонування школи.

Про життя й діяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схвальних відгуків. Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільших місіонерів у Сибіру».⁹

Дослідник історії православної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій II був «сповнений широких і плідних планів місійної діяльності, великого особистого почину й гарячої участі в місійному служінні».¹⁰ Через дев’яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) на його надгробній плиті в каплиці в Братському острозі* наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подяки сибіряків, які зберігали вдячну пам’ять про нього святителя: «Великий Ієрарше Христів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибіру соіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом його, вів паству Іркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань пасомі смиренним соіменником твоїм Інокентієм III. 1838 року січня 9 дня.¹¹

в) Святитель Софроній (Кристалевський).

Ще один святитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснивши подвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титулом єпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньої своєї хвилини було цілком віддане справі розвитку й поширення Церкви Христової.

Народився він 25 грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк.¹ Але більшість дослідників стверджує, що батько святителя був посполитою людиною та служив у Чернігівському полку, де й народився святитель. Про це свідчать рукописи Святійшого Синоду.² Можливо, звільнившись із військової служби й поселившись з сім’єю в містечку Березань Переяславського повіту, він справді став псаломщиком у місцевій церкві.

Отже, з джерел, які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном, прізвище його Кристалевський і він син Назарія Федорова, через що й називали його інколи Назаревським. У нього було двоє братів і сестра Пелагія. Згодом вона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла постриг з ім’ям Панкратії в Благовіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім’я одного брата — Павло, а старшого невідоме, проте є дані, що згодом він був намісником Красногорського Золотоноського монастиря.³

Батько виховував сина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, яку Кристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізніше він стає послушником Красногорського Покровського монастиря на Полтавщині, де три роки проводить подвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Кристалевський приймає чернечий постриг з ім’ям Софроній. У житті святих про святителя Софронія розповідається, що після постригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнє святительське служіння.⁴

З 1732 р. в Києві у Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодом в ієромонаха.⁵ Про подальший період його життя говориться в формулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (у Золотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвященнійшого Арсенія, єпископа Переяславського, призначений був у його Архієрейський дім».⁶

Виконуючи покладені на нього обов’язки правлячим архієреєм у Переяславлі, Ієромонах Софроній часто усамітнювався в своєму монастирі, проводив дні в повчальному спогляданні та праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам.⁷ К Синоді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням. Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, запрошеними з різних монастирів країни, ієромонаха Софронія взяли в столичний Олександра-Невського монастир. Через рік його призначили скарбником монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженням архієпископа Феодосія (Янковського) — виконуючим обов’язки намісника. І ще через рік ієромонаха Софронія затвердили на посаді намісника Олександра-Невського монастиря.⁸

Результатом великої праці тих років святителя Софронія було поліпшення викладання в тамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а також будівництво двоповерхової церкви: верхня — на честь святого Федора Ярославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня — святого Івана Золотоустого.⁹ Отець Софроній побудував також філію Лаври, так звану «Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрі бажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Лаврі отець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва за церковним статутом і в богослужіннях, і в трапезі.¹⁰

У лютому 1753 р. Синод призначив намісника Софронія Кристалевського на Іркутську кафедру, яка по смерті єпископа Інокентія Неруновича вдовувала вже шість років. Сама імператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду на благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як на особу «не тільки гідну єпископського сану, але й яка повністю може виправдати бажання та надії государині й Синоду — підняти тягар єпископського служіння на далекій окраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи й беззаконства людського».¹¹

Факт висвяти ієромонаха Софронія, яка відбулася 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю в московському великому Успенському соборі, цікавий тим, що всі ієрархи, котрі хіротонізували, були українцями. Це архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський) разом з єпископом Коломенським Гавриїлом (Кременецьким), єпископом Тверським Веніаміном (Пуцек-Григоровичем), єпископом В’ятським Антонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Генадієм (Андріївським).¹² Росіян тут не було не тому, що їх не запросили, а з тієї причини, що єпископ-росіянин тоді був рідкістю. Тоді ще не мала Росія освічених гідних кандидатів на єпископство.

Святитель чудово знав куди він їде та які випробування на нього чекають. Бажання докладно підготуватися до свого нового служіння затримало святителя на певний час. Йому треба було зібрати команду однодумців, котрі також зреклися себе й узяли тяжкий хрест місіонерства на далекому Східному Сибіру. Задля цього він відвідав свою першу Красногорську обитель і побував у Києві, де молився про подання йому благословення на архіпастирську діяльність у Києво-Печерських угодників. Серед вибраних святителем для подорожі в далекий край були українці: ієромонах Сінесій, уродженець м. Прилуки, будівничий Новосергіївської пустині, товариш святителя Софронія, а також Київлянин Іоїль, з харківських учителів, який згодом, зведений у сан архімандрита, обійме забайкальську місію в Іркутській єпархії.¹³

Шлях єпископа Софронія пролягав через Тобольськ. Місцевий літописець сповіщає: «29 січня 1754 р. приїхав із столичного міста Москви Єпископ Іркутський і Нерчинський Софроній і на свято Стрітення Господнього в Тобольській Соборній церкві відправляв Божественну Літургію і 3 лютого від’їхав в Іркутськ».¹⁴ П’ять діб відпочивав святитель у свого земляка митрополита Тобольського Сільвестра (Гловацького) — благочестивого й ревного просвітителя сибірських магометан і язичників.

Тільки 20 березня 1754 р. єпископ Софроній дістався Іркутська. Спочатку він відвідує Вознесенський монастир — місце проживання своїх попередників, молиться на могилі першого єпископа Інокентія (Кульчицького), віддаючи йому належну шану, та просить у нього духовної допомоги на свої труди. Відслуживши разом з архімандритом Нафанаїлом подячний молебень за щасливу подорож, єпископ Софроній в Архієрейському облаченні пішов у місто.

«Приїзд єпископа Іркутського Софронія ознаменувався урочистою зустріччю біля церкви Устюзьких чудотворців Святого Прокопія та Івана з хоругвами та святими іконами, в супроводі міського духовенства в облаченні, на чолі з Пекінським Архімандритом Амвросієм, при звуках дзвонів усіх церков міста. Від цієї церкви Преосвященний, разом з хресним ходом, ішов у Богоявленський собор і служив там літургію».¹⁵

Зустріли в Іркутську святителя звичайні клопоти. Спочатку необхідно було ознайомитися зі станом справ в Єпархії. Почав він зі змін у Духовній Консисторії, у монастирях і парафіях. Передусім виявився великий брак священичих кадрів, через що святитель звернувся до Святійшого Синоду з проханням «прислати з внутрішніх єпархій зайвих людей, зокрема семінаристів і духовного чину достойних людей і придатних для зайняття священичих посад в Іркутській єпархії, де в таких особах відчувається крайня бідність і потреба невідкладна».¹⁶

З великою уважністю цікавився єпископ життям Іркутських монастирів, які вже мали майже столітню історію. Славилися вони подвигами ченців і були справжніми джерелами духовності. Серед настоятелів було чимало українців. Приміром, настоятелем Вознесенського монастиря був шановний старець архімандрит Нафанаїл (Калинницький), українець, чоловік великого службового досвіду, котрий успішно настоятельствував у Сибірських монастирях — Нерчинському, Якутському, Селенгинському й Іркутському. Саме він був духівником святителя Інокентія (Кульчицького), з яким прибув на службу в Сибір. Владикою Софронієм архімандрит Нафанаїл призначається керівником Іркутської Духовної консисторії. Другим членом консисторії став освічений ієромонах Ілія (Вепритцький), який прибув разом з владикою Софронєм. До складу консисторії був введений ієромонах Віталій (Дотінов), духівник святителя Софронія.¹⁷

Ще один українець, котрого привіз з собою владика, ієромонах Веніамін (Юзефович) стає ігуменом Киренського монастиря замість малограмотного ієромонаха Інокентія. У великих муках, трудах і клопотах провів він там близько 6-ти років. Ієромонаха Гервасія (Леонтовича), викладача Харківського Колегіуму, котрий також прибув зі святителем, було призначено ігуменом Преображенського Посольського монастиря. Він також багато перетерпів, але успішно потрудився для утвердження віри Христової. Усі новопризначені ігумени були людьми енергійними й освіченими.¹⁸

«14 травня 1754 р. в день Вознесіння Господнього, преосвящений Софроній у Вознесенському монастирі звершував літургію, за якою посвятив на архімандрита цього монастиря ієромонаха Сінесія. Цей достопам’ятний настоятель Вознесенської обителі прослужив у цьому монастирі 33 роки до дня блаженної кончини своєї 10 травня 1787 р. у віці 89 років».¹⁹

Святитель Софроній дбав про клір своєї єпархії. Тяжке соціальне становище духовенства, коли воно несло всі тягарі військові й громадянські та ще й із застосуванням до нього тілесних кар, спонукало владику Софронія до настійливого клопотання в Петербурзі про звільнення духовенства від селянських повинностей та принижуючих тілесних покарань. У цьому проявилося батьківське піклування архієрея про своїх співслужителів. Цим також єпископ Софроній хотів полегшити життя духовенству, щоб воно більше часу присвячувало місіонерській діяльності. Клопотання мали успіх: від тих повинностей священнослужителів було звільнено, а кари тілесні замінено архієрейськими єпитиміями, або грошовими штрафами на користь благодійних заходів. Домігся владика й земельних наділів при церквах для користування духовенства.²⁰

Попри на складне становище єпархії та несприятливі часи для монастирів 1764 р., коли в них відібрали землі, селян і угіддя, при єпископі Софронії в Іркутській єпархії вони розцвіли й не відчували матеріальної скрути. Святитель навіть розсилав інструкції, як краще вести господарство монастиря.²¹

Під особливим контролем святителя перебувала школа. У ній навчалося від 30 до 60 учнів. Називалася вона вже тоді Семінарією. У ній викладали слов’янську, російську, монгольську, латинську мови й риторику. Єпископ Софроній переніс її з Заріччя (з Вознесенського монастиря, що за Ангарою) у саме місто, в новий архієрейський дім. Як і його попередники, Інокентій І та Інокентій II, святитель Софроній також викладав у ній. При школі була велика, як на ті часи, бібліотека — книги й рукописи з багатьох предметів, що викладалися в Київській і Московській академіях і в Харківському колегіумі. Писані вони переважно єпископами Інокентієм (Кульчицьким), Інокентієм (Неруновичем) і Софронієм (Кисталевським), котрі залишили для школи свої власні бібліотеки. Іркутська семінарія була важливим центром просвіти для всього Східного Сибіру.²²

Не забарився єпископ Софроній з оглядинами своєї єпархії. Почалися вони з першого року прибуття святителя (1754) на кафедру. Поїздки ці мали й місіонерський характер. У січні 1756 р. він вирушає за Байкал, у другій половині травня — у Киренськ і Якутськ. 9 серпня того ж року він знову відвідав Киренськ. 13 січня 1758 р. святитель знову від’їжджає за Байкал, у Нерчинськ, де з часу заснування єпархії не бачили архієрея. 28 січня його урочисто зустрічає духовенство й жителі Нерчинська, а наступного дня православні Нерчинська вперше були присутні на архієрейському Богослужінні у Воскресенському соборі.²³

Характер владики Софронія багато в чому був подібний до характеру митрополита Тобольського Павла (Конюшкевича). До речі, вони практично водночас навчались у Київській академії, та й час їхнього архіпастирського служіння збігався і їхні єпархії межували.* Як і святитель Павло, єпископ Софроній до всякого порушення церковної дисципліни ставився суворо, але караючи й милував. Однаково особливу увагу звертали вони на благоговійне та правильне звершення богослужінь і таїнств священнослужителями, а також пильнували моральну чистоту мирян. Обоє стали святими церкви Христової.

Іркутський літопис розповідає нам, як святитель Софроній дбав про будівництво храмів:

1754 р. — 12 червня закладено камінну церкву Тихвенської Божої Матері; 27 листопада в Прокопівській церкві на верхньому поверсі освячено престіл на ім’я Святої Параскеви-П’ятнитці;

1755 р. — початок будівництва біля соборної церкви камінної огорожі; 9 січня 1755 р. завершено будівництво дерев’яної Семінарії та консисторії;

1755р. — 9 вересня освячено збудовану в архієрейському домі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці;

1757 р. — 30 червня в Знаменському монастирі замість дерев’яної закладено камінну з дзвіницею церкву на честь Знамення Божої Матері з приділом Святителя Миколая Чудотворця;

1758 р. —при Спаській церкві побудовано камінну дзвіницю, де влаштовано приділ Святителя Дмитрія, митрополита Ростовського, Чудотворця;

1759 р. — 11 жовтня освячено пристіл Воздвиження Хреста Господнього в кам’яній церкві Іркутська, названої за цим престолом Хрестовоздвиженською;

1761 р. — у Богоявленському соборі освячено приділ на честь Казанської Божої Матері, збудований боголюбцями, у котрому і знайшов собі місце упокоєння вікопомний святитель;

1762 р. — 26 листопада освячено храм Знамення Пресвятої Богородиці в жіночому монастирі;

1763 р. — 17 липня освячено приділ у Тихвенській церкві на честь святого Ілії Пророка;

І766 р. — 1 вересня освячено храм на ім’я Воскресіння Христового, що при Тихвенській церкві;

1767 р. — стараннями святителя Софронія закладено кам’яну будівлю архієрейського дому, закінченого 1770 р., і тоді ж 31 жовтня архіпастир переселився в нього;

1767 р. — 17 квітня освячено збудовану церкву Вознесіння Господнього у Вознесенському монастирі;

1767 р. — 25 серпня у верхньому поверсі Прокопівської церкви освячено престіл в ім’я святих Прокопія та Івана, Устюзьких чудотворців.²⁴

Не тільки в Іркутську клопотався про будівництво й освячення храмів святитель Софроній, а й в інших місцях єпархії з метою християнизації місцевого населення. Благословляючи будівництво храмів, святитель дбав і про те, щоб ті, котрі там служитимуть, мали засоби для існування. Без цього не функціонував би жоден храм, і, як наслідок, не проводилася б місіонерська праця.

Знаючи, який вплив має православне богослужіння на душі іновірців, Архіпастир намагався всюди налагодити статутну службу. Для цього, викликав до себе в собор священиків, дияконів, дячків і паламарів, котрі переймали досвід, беручи участь у соборних богослужіннях. У кафедральному соборі було створено хор, як взірець для всіх храмів.²⁵

І все-таки приводити язичників далекого Сибіру в обійми христової церкви було важко, бо часом навіть у храмах нікому було служити, а тим паче займатися місіонерською діяльністю. Святитель, переповнений бажанням привести до Христа перебуваючих у пітьмі поганства, звертається до всієї своєї пастви просячи допомоги у справі просвічення язичників.

Зрозуміло, що найбільші вимоги, стосовно місіонерської діяльності, єпископ Софроній висував до духовенства. На них віддавна було покладено обов’язок навертати в Христову віру язичників і магометан, вести точні записи хрещення. Центрами місії були, головним чином, монастирі, особливо Вознесенський в Іркутську, Селенгинський і Посольський* , Керченський, Успенський, Киренський, Спаський в Якутську. При святителі Софронії вперше у Східному Сибіру використовувалися кілька похідних церков із місіонерською метою — у прикордонній із Китаєм смузі серед якутів й інших народів Півночі. Церква несла туземцям просвіту, долучала їх до загальнолюдської культури, захищала їхні права. Владика Софроній ревно обстоював громадянські права цих беззахисних людей, долаючи з великими труднощами дике самоправство жорстоких і аморальних людей, яких було багато. Святитель пропонував місцевому населенню селитися на монастирських землях, де вони були б ізольовані від впливу язичництва й захищені від жорстокості та самоправства приїжджих росіян.²⁶

У період єпископства святителя Софронія в його обов’язки входило піклування і про далеку Камчатку. Він збирався особисто відвідати її, але збіг обставин не дозволив це зробити. На Камчатку владика відправив священика Гавриїла Громова, котрий передав свої розпорядження, а також благословення ієромонаху Пахомію, який там здійснював подвиг місіонерства. Ієромонах Пахомій відправляє в Якутськ кандидатів для висвячування, де їх хіротонізував єпископ Софроній, котрий перебував там. На Камчатці на той час було збудовано й освячено п’ять храмів: Тигильський Христо-Рождественський (1756), Андирський Спаський (1757), Ігінський Вознесенський (1761), Ключевський Троїцький і Верхньо-Камчатський (1760).²⁷

Попри всі зовнішні труднощі, які переживала Руська православна Церква, у XVIII столітті відзначалося загальне піднесення християнського руху, знов-таки завдяки українцям. Це був час прославлення святих Димитрія Ростовського, Феодосія Чернігівського. Для сибіряків дуже важливим було відкриття нетлінних мощів святителя Інокентія Іркутського. Через 25 років після його кончини й через два роки після приїзду Преосвященного Софронія в Іркутськ 1756 р. народний голос сповіщав, що тіло святителя Інокентія нетлінне й дарує зцілення, що підтвердилося через 8 років. Це надихало самого святителя Софронія на подвижницьке життя. За свідченням келійника владики Петра Шергина єпископ Софроній вів суворий спосіб життя: їжу вживав найпростішу й у малій кількості, служив дуже часто, більшу частину ночі віддавав молитві, спав на підлозі, підстеливши овечу, оленячу або ведмежу шкіру.²⁸

До кінця днів своїх святитель Софроній зберігав любов до Красногорського Золотоноського монастиря, який духовно збудував його в дні юності. Незадовго до своєї кончини, він спеціально відправив у цей монастир диякона Іркутського Богоявленського кафедрального собору Д.Верхурова, через котрого передав свою жертву на користь рідного монастиря в сумі 3200 рублів.²⁹

Можливо, саме за ці кошти було збудовано там 1771 р. в рік смерті святителя Софронія храм на честь Преображення Господнього з приділом на хорах на честь святого великомученика Георгія.³⁰

Хоча святитель був міцний тілом, але після великих трудів у чернецтві та святительстві, відчув він ослаблення. Мріючи останні роки життя провести в тихому Красногородському монастирі на Полтавщині й там спочити, він звертається до Синоду з проханням звільнити його за штат. Але не було ще відповіді на це прохання, як святитель Софроній у Бозі упокоївся на другий день Великодніх свят 20 березня 1771 р. Богові було вгодно, щоб святитель Софроній залишився своїм нетлінним тілом в Іркутську на радість його пастви, котра так гаряче його любила. Шість місяців і десять днів тіло святителя лежало в Казанському приділі собору й залишалося нетлінним. Уже тоді, з огляду на цю обставину, а також, знаючи суворе подвижницьке життя святителя Софронія, благочестиві люди почали шанувати його як достойника Божого.³¹

Невдовзі від гроба святителя Софронія почалися зцілення недужих, котрі зверталися з вірою та молитвами про поміч. Ще до канонізації святителя було перевірено й записано 68 таких чудес. Засвідчення нетлінних останків святителя відбулось декілька разів: при архієреєві Іркутському Мелетії 1833 р., при архієпископові Нілі 1854 р., при архієпископові Веніаміні 1870 р. 1909 р. було офіційне засвідчення Комісією, після чого віддано рекомендації про скоре церковне прославлення святителя Софронія, як угодника Божого. Чи як кара за зволікання з прославленням святителя, чи як знамення про тяжкі випробування, які чекали на церкву, але гріб апокопа Софронія разом із мощами 18 квітня 1917 р. в Богоявленському соборі м.Іркутська згоріли від пожежі, що зайнялася з невідомих причин. Залишилися тільки кості, які спеціальною комісією було зібрано та благоговійно покладено в особливий ковчег. Ця подія не зменшила, а навпаки, збільшила шанування святителя віруючим народом, який бажав церковного прославлення єпископа Софронія. Прославлення відбулося під час Всеросійського Помісного Собору 1917—1918 рр., який постановив причислити єпископа Софронія, третього Єпископа іркутського до сонму святих Православної Церкви. Пам’ять його святкується 30.03/12.04 (упокоєння) і 30.06/12.07 (прославлення).³²

РОЗДІЛ VІ.

ПЕКІНСЬКА МІСІЯ

6.1 Початки місіонерства в Китаї

Коли місіонери Руської Церкви з’явились в Китаї, то християнство там було давно відоме, але було широкого розповсюдженим. Розширення Московської держави через Сибір на схід привело в другій половині ХVІІ століття російських землепрохідців з московських військових загонів до кордонів Китайської імперії південно-східніше від озера Байкал. Їхній ватажок Єрофей Хабаров (після 1671) збудував укріплення в зайнятому ним поселенні Албазин на Амурі (після 1650—1651), тут він збирав ясак із місцевих тунгусів. У той час виникали й інші російські фортеці й адміністративні центри, з яких найважливішими були Іркутськ (1652) і Нерчинськ (1658). Історія дипломатичних відносин між Москвою і Пекіном почалася Нерчинською угодою 1689 р., хоча спроби їх встановлення були й раніше.¹

Область Забайкалля, або Даурії, як вона називалася в російських документах ХVІІ століття, було включено в Московську державу після будівництва там фортець і поселень перших російських колоністів із храмами й монастирями. На початку ХVІІІ століття там, під управлінням Тобольського митрополита, було 40 храмів і 7 монастирів провісників майбутньої християнізації поганського краю.² З ініціативи царя Федора Олексійовича (1676—1682) патріарх Йосиф 1682 р. заснував особливу місію в Даурії, пославши з Тобольська 12 монахів для місіонерської правиці.³

Важливу роль у влаштуванні Китайської місії відіграла доля Албазина та його російського гарнізону. Албазинці, розмножившись і укріпившись, почали ображати своїх сусідів, китайських підданих. Вони віднімали худобу, вступали в бійки за полювання на звірину й навіть нападали на поселення (маджури) китайців. Китайський імператор, дізнавшись про це, наказав полонити албазинців, а їхню фортецю зруйнувати. Наказ було виконано. Понад 100 душ росіян відведено полоненими в Пекін. Полоненим дозволили взяти з собою священика Максима Леонтєва, і все церковне начиння з іконами та митами, їх розмістили з північного боку китайської стоянки, а поселення їх було названо сотнею або ротою.⁴

Китайський імператор добре ставився до християн, тодж поблажливо поставився й до албазинців. Він наказав очистити один буддійський храм, аби там влаштувати церкву, але священик Максим, не маючи святительського благословення, зробив у цьому місці тільки каплицю, де й правив богослужіння до 1695 р. Саме того року, Тобольський митрополит Ігнатій послав у Пекін священика Григорія і Тобольського диякона Лаврентія, щоб вони передали священикові Максиму святий антимінс, миро, церковні книги, начиння та грамоту, якою втішав полонених християн, і навчав їх бути вірними Церкві й перебувати в доброчесності християнській, митрополит благословив отця Максима на влаштування й освячення храму на честь святої Софії, премудрості Божої, названий згодом Успенським. Так було закладено підвалини Руської Церкви в Пекіні, існування якої і в язичницькій країні не було безплідним.

У грамоті преосвященного Ігнатія, митрополита Тобольського, священику Максиму, крім іншого, сказано: «радію я твоїм виправленням, хоч і в полоні перебуваєш, але сам із Божою поміччю, полониш людей, незнаючих пізнання євангельської правди».⁵ Із цієї грамоти можна дійти висновку, що Руська Церква після поселення в Китаї албазинців вже мала віруючих серед китайців. При священикові Максимі новонавернені китайці займали навіть посади дячка, паламаря, церковного старости і трапезника.⁶

1692 р. китайський купець Саган-ту прийняв християнську віру з ім’ям Симеон, воспреємником котрого був Спиридон Хянчусов. Хрестилась і вся його сім’я з чотирьох душ. Хрестився також мандарин 7 ступеня з ім’ям Феодор, а восприємником був Петро Дружков. Приклад мандарина наслідував його слуга й дехто з наближених.⁷

Утвердившись у Пекіні, албазинці одержали від китайського імператора різні привілеї. Одним дав готові будинки та слуг, іншим видав гроші на придбання будинку й необхідних речей. Упродовж трьох років вони отримувала від скарбниці одяг, взуття, сарачинське пшоно та грошову допомогу. Їм дали повну свободу й рівність у правах з китайськими воїнами; їх записали в жовте знамено — тобто в число шляхетних (благородних) воїнів.⁸

1698 р. Петро Великий дізнався зі звіту тобольського дячка Андрія Віліуса про албазинців і їхню церкву. Як видно з письма Петра Віліусу, цар зацікавився інформацією. Він почав діяти дуже обережно, маючи надію в майбутньому заснувати російську місію в Китаї. Тільки через два роки, в указі від 18 липня 1700 р., присвяченому, власне кажучи, іншому питанню, Петро повернувся до можливості створення місії в Китаї.⁹ Невдовзі Тобольський митрополит Філофей Лещинський у листі, розісланому по сибірських монастирях, наказав підготувати монахів-місіонерів для Китаю.¹⁰ Та лише після кончини священика Максима (1711-го чи 1712-го), отримання прохання албазинців і згоди китайського уряду руських кліриків послали в Пекін.¹¹ Так було створено першу російську місію в Китаї.

У Китаї, що межував із Росією, місія з самого початку підтримувалась і заохочувалася через дипломатичну й політичну зацікавленість, вона була першою зовнішньою російською місією, створеною Петром Великим, котрий поставив перед нею державне-політичне завдання.

6.2 Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит

Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.

Першу українську зовнішню місію в Китаї очолив українець архімандрит Іларіон Лежайський десь наприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольського митрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили Архімандрит Іларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків і слуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператор зустрів її з великими почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщення й підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, а священика й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числа китайських воїнів — тобто до шляхетних.¹

Про життя й діяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй було дозволено обслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися в Успенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Архімандрита Антонія, наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душ китайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок — дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок.²

Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місії стало зайвим, бона той час п’ятеро її членів через хвороби чи з інших причин залишили Пекін.³ Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.⁴

Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно не витлумачили, й не наробили лиха».⁵

19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.

Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усіма служителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволенням виконано буде».⁶

Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».

Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв’язки між росіянами й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в’їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов’язана зі зміною на китайському троні.⁷ Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північного сусіди.⁸ До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Вознесенському монастирі.

Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов’язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та традицій китайців.⁹ Місія прибула в Пекін 1726 р.

Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ятий пункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні* , і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.¹⁰ Таким чином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’язався підтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було врегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у буддійському святилищі.¹¹

Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов.¹²

1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень.¹³ Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелося відкликати.¹⁴

Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнювати дружні зв’язки з китайською владою.

Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на здоров’я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов’язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р.¹⁵

По смерті Турсова вирішили відновити склад китайської місії переважно ченцями з Київської Лаври, з доброю освітою, зразковим послухом і середнього віку. Укомплектовували цю місію довго, тож виїхала вона з Москви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула в Пекін 27 листопада 1745 р. Очолював її українець архімандрит Гервасій Линцевський, у минулому викладач Київської Академії та намісник Києво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах Феодосія Сморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Врублевський, українець; серед церковників і служителів теж були українці, отже місія за своїм складом може називатися українсько-білоруською. Ця місія пробула в Пекіні близько 10 років і повернулася до Петербурга лише на початку 1756 р. Головних діячів її нагородили за їхню місійну працю. Керівника місії архімандрита Гервасія висвятили на єпископа Переяславського.¹⁶

На чолі п’ятої місії в Пекіні (1754—1771) поставили росіянина, московського учителя ієромонаха Амвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можна сказати і про шосту — до травня 1782 р., і сьому — до листопада 1794 р. місії. За звітами керівника п’ятої місії, у 1755 — 1763 рр. було хрещено 36 китайців, із них — шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часу точних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намагання відкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількість учнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історика китайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р. і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІ столітті була безуспішною.¹⁷ Іншої думки автор (Церковної Історії) протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо,¹⁸ говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р. православна церква здобула за один раз понад 500 душ манджурів, котрі самі просили російських місіонерів прийняти їх у християнську віру. Навернених китайців у християнську православну віру було понад тисячу.¹⁹

Беручи до уваги останні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІ столітті була все-таки не на належному рівні, якщо говорити про її просвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки для християнізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: надання грошей і продуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кяхтинської угоди, було нерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегії закордонних справ.²⁰ Це лише одна з причин млявої місіонерської діяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Українські місіонери досягли б значно більших результатів, якби було створено хоча б мінімальні умови, і не були відстані такими величезними, що також заважало і місіонерству, і оперативній передачі інформації в Петербург.

Цікавим є повсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна, серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерської бібліотеки. У ній багато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезли члени місії з Росії, а частину — куплено в Пекіні в католицьких місіонерів. Крім того, було багато російських букварів, православних катехізисів і повчальних книг для охрещених.²¹ Місія була добре забезпечена книгами, тож її члени, котрі мали академічну чи семінарську освіту, могли заглибитись у вивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов’язані вивчати мову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордонних справ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, але все-таки вони певною мірою підготували ґрунт для серйозної наукової роботи місій у XIX столітті.²² Керівники місії торгували з китайцями, купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушували китайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місії та погане економічне забезпечення, було зібрано необхідні для Петербурга відомості про Китайську імперію, які згодом принесли велику користь.

РОЗДІЛ VII

ІНШІ МІСІЇ XVIII СТОЛІТТЯ

У ХVІІІ столітті почалас я місія на Камчатці, яку Росія завоювала наприкінці ХVІІ століття (1697—1700). Підкорене населення належало до американської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, або ітельмани, на півночі — коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони були анімістами та практикували полігамію.

Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку місію на чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва.¹ Завойовники півострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Мартиніан намагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбили підбурені козаками туземці 1717 р. На його місце прийшов авантюрист, якийсь Іван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він брав участь у підкоренні півострова. Довірливий Мартиніан, беручи до уваги те, що Козиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім’ям Ігнатій. По смерті Мартиніана він почав діяти на Камчатці, як представник Церкви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, де віддали під суд за попередні злочини. 1726 р. його виправдали й він з’явився в Петербурзі. Там Ігнатій завоював довіру, був висвячений на ієромонаха й почав розробляти місіонерські плани. Суперечки зі Святійшим Синодом призвели до того, що його минуле розслідували уважніше й розпочали новий судовий процес. Спочатку Ігнатія відправили на довічне ув’язнення в монастир, а потім зовсім позбавили його чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі — невідомо.²

На Камчатку для організації місії посилають українця Варфоломея Філевського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії його заарештували, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство на Камчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович прислав священика. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія може бути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Цього разу Святійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії призначили українця, проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іосафа Хотунцевського, котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників (двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), а також богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні 1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці. Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон. Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об’їхав усю територію своєї місії, відкрив школи для навчання російській мові та засадам віри і спробував зробити перепис населення. Згідно з його підрахунками, населення Камчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500 туземців. Іосаф належав до найвідоміших місіонерів ХVIII століття його вплив на новохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву й запропонували вакантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді його призначили настоятелем одного з московських монастирів, а згодом — ректором Московської Духовної Академії (1754—1757). 1757 р. його висвятили на єпископа й він став вікарієм Новгородської єпархії.⁴

Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камчатці організувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший Синод місію ліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікою Іркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність, політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом результати було зведено нанівець.⁵

Православна місія в Північній Америці.

Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдяки російській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах. Поштовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військового офіцера Вітува Берінга (1660—1741), котрий із 1704 р. перебував на російській службі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділяється Азія від Америки морем, чи вони з’єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінг установив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другої експедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдному острові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., а частина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після важкого плавання досягла Камчатки.

У цей регіон проводили експедиції також інші російські мореплавці.

Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6 березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів у російське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через 3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказом зайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Американських островів берег Північної Америки.⁷

Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. У подальших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російського купця Григорія Шелєхова (1747—1796). Про свої дії та наміри Шелєхов повідомив Петербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія, використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьому регіоні — так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла в майбутньому важливу роль у розвитку православної місії.⁸

20 травня 1793 р. Петербурзький митрополит Гавриїл Петров вручив Святійшому Синодові записку, в якій говорилося, що купці Шелєхов і Голіков* просили допомогти їм в організації проповіді християнської віри для тубільців на Алеутських островах і прислати священиків, котрі змогли б хрестити місцевих жителів, побудувати храми та правити богослужіння. У звіті Шелєхова й Голікова було сказано, що жителі островів показали себе прихильними до християнського вчення, бо за своїм характером це люди дуже сумирні, працьовиті, дружньо налаштовані до росіян і навіть наслідують їхній спосіб життя. Місіонерство серед цих тубільців могло б мати великий успіх і принести користь Росії. Записку схвалила Катерина II. 1793 р. імператриця наказала митрополитові підібрати кандидатів для нової місії. Митрополит звернувся до свого товариша, настоятеля Валаамського монастиря Назарія, з проханням призначити для цієї місії чотирьох ченців, двох дияконів і двох послужників.⁹ Для проповіді євангелія та утвердження християнства в далеку Америку було направлено шістьох Валаамських ченців: архімандрита Іосафа Болотова (начальник місії), ієромонаха Ювеналія, ієромонаха Афанасія, ієродиякона Нектарія, ченця Іосафа й ченця Герамана, котрому Господь судив потрудитися в Новому Світі більше й довше, ніж решті членів місії.¹⁰ Крім названих Валаамських ченців, до складу місії входили двоє ченців сусіднього з Валаамом Коневського монастиря — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан (брат о.Ювеналія), а також двоє церковнослужителів, імена котрих невідомі. ¹⁰

Важкою та довгою була подорож місіонерів. Ось що писав 1795р. архімандрит Іосаф на Валаам ігуменові Назарію: «Я з Москви відправився 22 січня 1794 р. Святу Паску святкували в Іркутську. Тут були з місяць. І з Іркутська Леною рікою, більше 2000 верст, пливли спокійно і з задоволенням. Від Якутська до Охотська понад 1000 верст їхали верхи з братією, а всі речі наші везли 100 коней... лісами, горами, ярами — всього надивились. Пасовиська всюди багаті... але пасуться одні ведмеді... Прибули в Охотськ 13 липня... і проїжджали біля Камчатки, через Курили й ланцюг Алеутських островів... Дорогою, починаючи з Якутська, бажаючих якутів всюди хрестили... а морем по Алеутській гряді їхали тільки два дні й заїхали на острів Уналашку й тут понад 100 чоловік охрестили; вони давно вже готові до прийняття хрещення, позаяк із росіянами живуть».¹¹

Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одному листі архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вересня 1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив, і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,— зробимо іншу, і дві похідних, а то й п’яту треба зробити. Живемо добре; вони нас люблять, а ми їх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі свої шаманські наряди поламали та спалили... Описав би вам тутешні звичаї, але пробачте, часу ще не вистачає. То хреститися приходять, то вінчатися, а хто навчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. При ньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідатися...¹²

Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планам архімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. Іосаф був там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до місця свого архипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїми супутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799).¹³ З числа членів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше —1796 р. мученицьку смерть прийняв брат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювенарій: коли він вирушив для проповіді на Аляску, його там убили дикі язичники. Так смерть забрала найдіяльніших проповідників, й це призвело до занепаду місії. Та все-таки місія в Північній Америці не припинила свою діяльність і її історія дуже цікава, але, на жаль, виходить за межі нашого дослідження. Не маємо ми підтвердження, хто з указаних членів першої Американської місії був українського походження, але ніщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили на землі Північної Америки.

У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі.

Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалися зв’язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і персів, у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священиків у Петербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмово запропонував Святійшому Синоду використати грузинське духовенство, яке проживає в Москві, для місіонерської справи на північному Кавказі. Тоді Святійший Синод із дозволу імператриці Єлизавети заснував Осетинську місію. Тоді на території між Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькі народності. Першим спробам християнської місії в цих краях з боку Грузинської Церкви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народи в іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена в християнізації цих неспокійних прикордонних народів. Центром місії стала спочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше — друга фортеця на тій самій річці — Моздок. Місія називалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувала під наглядом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II на Північному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різних народностей, головним чином, осетинів, колишніх мусульман.

1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона з чотирьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771—1790 рр. було хрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарного єпископа для керівництва місією з резиденцією в Моздоці. Там було засновано типографію для видання богослужбових книг і молитовників осетинською мовою церковнослов’янським шрифтом. До кінця XVIII століття тут було приблизно 9000 новохрещених. ¹⁴

Автор не має точних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери на Північному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окремого, докладнішого дослідження.

Висновки

Розглядаючи історію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імперії, неможливо не помітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнській діяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов’язують це з могутньою особистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й не мало б розвитку місіонерство, якби не використав він могутній духовний та інтелектуальний потенціал тодішньої Української Церкви, яка з історичних обставин входила до складу Московської патріархії.

Поєднання сили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлювало українське духовенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний розвиток у всіх ділянках суспільного та церковного життя. Щось подібне сталося після хрещення Руси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку з прибулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в житті стародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, що призупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку історії Руської Православної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так і в XVIII столітті це повторилося.

Якщо поглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X до XVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків і ченців у справу християнізації з внеском українського духовенства, то дійдемо висновку, що християнізація не тільки європейської, а й азіатської території Росії здійснено, переважно, останніми. Не применшуючи вкладу окремих російських місіонерів, їхнього самопожертвування й героїзму, можна з упевненістю сказати, що їхня праця — це лише фрагменти в історії місіонерства на Русі, творцями якого були українці.

Від X до середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у поширенні християнства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись від татаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Напевне, до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувало під впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях.

XVI—XVII століття не відзначились особливим розвитком місіонерства, хоча в цей період московська держава вже затвердилася й завоювала колосальні території Поволжя й Сибіру. Москва була зацікавлена в християнізації підкорених народів і витрачала на це великі кошти, але через неспроможність «великоруського» духовенства й інші внутрішні проблеми місіонерська справа ледь жевріла.

Докорінно змінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи виконавців своїх намірів, вирішив спертися на освічених ченців українських монастирів, випускників київської академії, харківського й чернігівського колегіумів. Це були люди європейського рівня освіти, віддані Православ’ю, котрі шанували свої прадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напливом українського духовенства в Росію: засновувалися нові школи, реформувались старі, підвищився рівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов’я тощо. У раніше байдужих до навчання й навіть вороже налаштованих до всього шкільного росіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих і високоосвічених людей, що їх вистачило, щоб допомогти російській Церкві вийти з кризи та ще й зайнятися місіонерською справою.

У XVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі й Сибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, його сина, архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), архієпископа Іларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архімандритів Сильвестра (Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших — у Поволжі більшість язичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. У Сибіру було два великі центри місіонерства — Тобольськ й Іркутськ. Апостолом Сибіру називають святителя Філофея (Лещинського), котрий, будучи митрополитом Тобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві. Продовжували його справу святителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло (Конюшкевич) й інші архієреї та ченці.

Величезна територія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових кафедр. Заснування Іркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізувати місіонерську працю в Східному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедру займали самовіддані слуги Божі. Багато потрудилися там українці-святителі: Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) і Софроній (Кресталевський) та їхні помічники. У далекому непривітному краї горіло справжнє духовне життя й велася повсякденна копітка праця для навернення язичників і буддистів у віру Христову. Не обійшлося без участі українців місіонерство в далекому Китаї, на Камчатці й у Північній Америці.

Отже, українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на місіонерській ниві, вписало світлу та славну сторінку в історію Української Православної Церкви. У когось може виникнути думка, що вони були звичайними прислужниками тодішньої влади й запопадливо виконували всі її розпорядження. Хтось може звинуватити їх у відсутності патріотизму за те, що залишили свою землю, а служіння своє проводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили свою землю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніх силах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можна забувати, що вони були служителями Церкви, для них церковна справа була на чільному місці. Як у людей духовних, у них з’явилася можливість виконати заповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа ...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на них місію та допомогли спастися десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман, буддистів. Тож їхній подвиг — це не тільки славна сторінка історії Української Православної Церкви, а й загалом історії Церкви Христової.

Оскільки, обставини життя Православної Церкви у XX столітті призвели до значного розцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепаду духовності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливо актуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знати й використовувати багатий досвід українських місіонерів усіх часів, а надто — XVIII століття. Ми повинні пишатися своїми краянами-місіонерами й намагатися наслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бо багато з них досягли святості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів і поповнили сонм святих землі української.

ЗНОСКИ

Вступ

1. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. // Богословские труды. — № 28. — М., 1987. — С.175.

2. Водопівець І. Еклезіологія. — Львів, 1994. — С.162.

3. Иннокентий (Павлов), иером. Мисионерская деятельность... — С. 175.

Розділ I

1.1.

1. Русская Православная Церковь… — Издание Московской патриархии, М. 1980. — С. 9.

2. “Повість временних літ” (ПВЛ), 6496 (988) — Полное собрание русских летописей, — т. І. — стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларіона по изд. А.М.Молдована, — К., 1984. — 186 б.

3. ПВЛ, 6496 (988) — ПСРЛ. — Т. І. — стб. 118).

4. ПСР. — Т. І. — стб. 126.

5. СЗБ, 1846 і 191а.

6. Хрестоматия Владимирского-Буданова восп. ІСПб. — С. 229.

7. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846 — С. 176.

8. Гальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записки Московского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. — Т. ХVІІІ. — 1913. — С. 77–83.

9. Русская историческая библиотека. — Т. VІ. — СПб., 1886. — С. 7, 24.

10. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846. — С. 148—149.

11. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси // Религия и Церковь в истории России. — М., 1975. — С. 17.

12. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // Журнал Московской Патриархии (дальше ЖМП). — № 5. — М., 1978. — С.67.

13. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. —Загорск: М.Д.С., 1986. — С. 60.

І4. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен Христианства до 2-ой пол. 19-го века. — Ч. II. — Харьков, 1867. — С. 23.

15. Мелхиседек, архиеп. Саранский. Преподобный Герасим Вологодский. // ЖМП. — № 3. — М.,1978.

16. Гапонов И. прот. Церковная история... — Ч. II. — С. 22.

17. Бахрушин С. К вопросу... — С. 18.

1.2.

1. История Украинской ССР. — К., 1962. — С. 47.

2. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2 — М., 1976. — С. 67.

3. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность, РПЦ. // Богословские труды. — № 28. — 1981 — С. 177.

4. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. — Загорск: МДС, 1986. — С.65.

5. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2. — М., 1976. — С. 68.

6. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. — Изд. Отд. Московского Патриархата, 1993. — Т. І. — С.160–161.

7. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66

8. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С.239.

9. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66

10. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С. 111—112.

11. Полный Православный богословский энциклопедический словарь. — Репр. изд. — Т. ІІ. —М., 1993. — С.2094.

12. Покровский И. Русские епархии ХVІ-ХІХ вв. — М.,1916. — С.41

13. Салтыков. А. свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. — Загорск, 1988. — С.70.

14. Булгаков С.В. Настольная книга. — ч. І. — С. 504–505.

15. Салтыков А., свящ. Учебное пособие... — С.70.

Розділ ІІ

2.1.

1. Смолич И.К. История Русской Церкви 1700—І917. — Ч. І. — М., 1996. — С.111.

2. Власовский І. Нарис історії... — Т. 3. — Нью-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук, 1990. — С.122.

3. Дмитриев А. Петр І и Церковь. // Религия и Церковь в истории России. — М.: Мысль, 1975. — С.170.

4. Смолич И.К. История… Ч. І. С.111.

5. Карташев А.В. Очерки по Истории РПЦ. — Т. ІІ. — М., 1991. — С.322.

6. Никольский Н.М. История Русской Церкви. — М.: Политиздат, 1963. — С. 189.

7. Там само. — С. 192.

8. Платонов. Лекции… (1915) — С.544.

9. Карташев А.В. Очерки... — Т. ІІ. — С.379.

10. ПСЗ, 6.№ 5070

11. Смолич И.К. История… — Ч. І. — С.114.

12. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. — Казань, 1880. — С.17.

13. Верховский П.В. Учреждение Духовной Коллегии и «Духовный регламент» — Т. І. — Ростов-на-Дону, 1916. — С.653.

14. Платонов С.Ф. проф. Учебник Русской Истории. СПб., 1914. — С. 310.

15. Карташев А.В. Очерки... — Т. II. — С.420.

16. ПСЗ. ІІ №8 475

17. Смолич И.К. История... — Ч. ІІ. — С.115.

16. Платонов С.Ф. Учебник... — С. 3І8.

19. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. 3. — С.134.

20. Цит. по Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (синодальный период). — 3агорск, 1988. — С.67.

21. Симонюк В. Жизнь и деятельность митр. Тобольского Павла (Конюшкевича). — Загорск: МДА, 1993. — С.90.

22. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // Чтения. — №3. — СПб.,1859. — С.70.

2.2.

1. Корчмарик Франко Богдан, д-р. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. — Нью-Йорк, 1964р. С.10. // Православний вісник 1993. №4-6 С.52.

2. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. — Т. І. — С.6.

3. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С. 109.

4. Пекарській П. Наука и литература в России при Петре Великом. — т.1. — СПб, 1862. — С.5.

5. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С.151.

6. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей, митрополит Сибирский и Тобольский. — М., 1854. — С.3.

7. Титов Ф., прот. «Императорская Киевская Духовная Академия». К.— 1914. — С.160

8. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.16.

9. ПСЗ. 5. № 2734, 2741.

10. ПС3. 6. № 3636, 3637; 7.

11. ПС3. 8. № 5518, 5737

12. Гапонов. И. прот. Церковная История. — Харьков, І867. — С.246.

13. ПСЗ. 16. № 12126; ПСПиР, ЕА І № 176;

14. ПСЗ. 18. № 12949 С.494—496.

15. ПСЗ. 19. № 13996

2.3.

1. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. І. — С.25.

2. Чистович. Феофан Прокопович. С.128; див. § 3, 4.

3. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв. — Чебоксары, 1981. — С.26.

4. Там само — С.26.

5. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. ІІ — С.210.

6. Там само — С.212.

7. Симонюк В. Жизнь и деятельность… Загорск: МДА, 1993 — С. 63.

8. Азиатская Россия (1914). — С.183

Розділ ІІІ

3.1.

1. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв. — Чебоксары, 1981. — С. 5.

2. Там само, — С.10

3. Советский энциклопедический словарь. — Изд. 2-е. — М., 1982. — С.521

4. Булгаков С.В. Настольная книга... — Т. І. — С. 490.

5. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи, Археографического экспедицией имп. Академии Наук. — Т. І. — С.260 (скорочено А.А.Э.)

6. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация... — С. 36 – 37.

7. Там само, С.34.

8. ЖМП. — № 5. — М., 1978. — С. 67.

9. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. — Саратов, 1930. — С.24.

10. Макаров Д.Д. Самодержавие и христианизация... — С.82.

11. Там само, — С. 93.

12. ДАИ. — Т. VІІІ. — С.310—312

13. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. — Т. ІІ. — Саранск, 1940. — С.45.

3.2.

1. Харлампович К.В. Казанские новокрещанские школы. —Казань, 1905.— С.35.

2. ПЗС. 6 .№ 3637; ПСПиР. І. № 191.

3. ПСПиР. 6.№ 2077, 2079.

4. Гапонов И. прот. Церковная История… — Ч. 2. — С. 198.

5. Благовещенский А.А. Казанская Духовная семинария с восемью низшими училищами в ХVII—ХІХ ст. (1881). 9. — С.25 – 35.

6. Харлампович К.В. Казанские новокрещенские школы. —С.34.

7. ПСЗ. 11..№ 8236.

8. Власовский І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.173.

9. Можаривский А. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанских инородцев. 1552 – 1867 г. — С. 88, 92.

10. Смолич И.К. История… — кн.8. ч. ІІ. — С.219.

11. Там само, — С.220.

12. Гапонов И., прот. Церковная история… — Ч. 2. — С. 247 – 248.

Розділ ІV

4.1.

1. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской истории. — СПб., 1914. — С. 171—172.

2. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.14.

3. Там само, — С.14.

4. Гапонов И. прот. Церковная история. — Ч. 2. — С. 172.

5. Смолич И.К. История... — Ч.2. — С. 222.

6. Гапонов И., прот. Церковная история. — Ч. 2. — С.172.

7. Акты исторические. — Т. ІV. — С. 499.

8. Там само, — С.499.

9. Архив инст. ист. Акад. наук СССР. Рукописи Гамеля. — Т. ХІІ. — л. 170.

10. Там само, — л. 144.

11. Мальцев Г.П. Миссионерская деятельность Русокой православной церкви в Сибири. // Вопросы научного атеизма. — Вып. 37. — М., 1988. — С. 191 – 192.

12. Акты исторические. — т.V. — СПб., 1842. — С.475.

4.2. а)

1. Власовський І. Нарис Історії… — Т.ІІІ — С.170.

2. Сулоцкий. А. прот. Святитель Филофей… — Изд. 2-е. — Омск, 1868. — С. 3.

3. Пивоваров Борис, диак. Святитель Филофей в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири // ЖМП. — №3 — М., 1977. — С.68.

4. Власовський Іван. Нарис історії УПЦ. — С.170.

5. Мелетий, архим Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. — Казань, 1878. — С. 115.

6. Дмитриев А. Религия и церковь в истории России. Петр І и Церковь. Мысль. М. 1975. — С. 170

7. Сулоцкий Александр, прот. Тобольские и Томские архипастыри. — Омск, 1882. — С.1.

8. Мелетий, архим. «Церковний собор в Тобольске при митрополите Филофее (1702 г.)» — Казань, 1875. — С.82.

9. Сулоцкий Александр. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея Лещинского Петру Великому и ответ сего государя на нее, с предисловием и примечаниями. // Тобольские губернские ведомости, —№№ 15—19. — 1859, те саме в ЧОИДР, 1863, кн.4, С.12—51.

10. Сулоцкий Александр, прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С.10.

11. Сулоцкий А. прот. Тобольская архиерейская школа с 1702 по 1744 год; предшественница Тобольской семинарии.// Тобольские губернские ведомости. — №№ 37–50. — 1872.

12. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири ХVІІ—начала XIX вв. Новосибирск, 1974 по данным ЦГАДА, ор. 214, вн. 1950, л.502.

13. Нестор (Анисимов). иером. Православие в Сибири. — СГИ, 1910. — С.22.

14. Там само.

15. ПС3. 4.№ 118.

16. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. — ж. І. — М.,1838. — С. 359.

17. ГАТОТ ор. 156, 1738, №56.

18. Новицкий Г. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Новосибирск, 1941. — С.89.

19. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76—77.

20. Там само, — С.75.

21. Новицкий Гр. Краткое описание... — С.91.

22. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. — № 10. — 1893.

23. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей — С. 31.

24. Там само, — С.33.

25. Там само, — С.38.

26. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76—77.

27. Власовський І. Нарис історії... — Т. ІІІ. — С. 171.

4.2. б)

1. Чобич Созонт, прот. Святі та визначні церковні діячі землі Української. — Всеукраїнська видавнича православна місія, 2000. — С.114.

2. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. III. — С.80.

3. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольський и всея Сибири, чудотворец // ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.57.

4. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.8І.

5. Там само.

6. Просвирнин А., прот. Свят. Иоанн, Митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. — № 6. — М., 1965. — С.76.

7. Русская Православная Церковь 968—1988. Очерки истории XІ-XIX вв. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1988. — С.78.

8. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП — № 5. — М., 1976 — С.57.

9. Там само.

10. «Илиотропион». — кн. ІІ. — К., 1908. — С. 83 – 84.

11. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.58.

12. ПСПиР. 6. № 2105, 2312, 2372, 2394; ПС3. 7.№ 4860; Сумароков П. Миссионеретво в Сибири.

12. Черпак В.П. Місіонерська та культурно-просвітницька діяльність вихованців КМА. // Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Наукові записки. — Т. 18, Ювілейний випуск присвячений 385 річчю КМА. — К., 2000. — С. 99.

13. Смолич И.К. История... — Ч. І. — К., 1996. — С.760 – 761.

4.2. в)

1. Терновський Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в ХVІІІ столетии, ЧОНЛ — кн.2. — 1880.— С.158.

2. Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність: Канд. дисертація. — Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.16.

3. Там само, — С.21.

4. Власовський І. Нарис Історії Української Православної Церкви. — Т. ІІІ (ХVІІІ—ХХ ст.). — Нью-Йорк – С.Бавнд Брук, 1990. — С.178.

5. Швець Олександр, прот. Святитель Павло… Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.15.

6. Там само, — С.16.

7. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла Конюшкевича. — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 210289. — С.40.)

8. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. — К., 1908. — С.22.

9. Там само — С.22.

10. Сименюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С. 45.)

11. Т.Ф.ГАТО, ф. 156, оп.1, 1760 г. д.6 л. 3 (Тобольский филиал Государственного Тюменской области).

12. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в ХVІІІ веке. — Новосибирск.: Наука – Сибирское отделение, 1990. — С. 135.

13. Там само, — С.17.

14. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, інв. №210289 — С.48—49.)

15. Киевские епархиальные ведомости. — № 31–32. — К., 1913. — С.1297.

16. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С.64.)

17. Киевские епархиальные ведомости. — № 31–52. — К., 1913. — С.1298.

18. Покровский И.М., проф. Русские епархии в ХVІІ—ХІХ веках, их открытие, состав и идеалы. Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования. ХVІІІ век. — Т. ІІ. — Казань, 1913. — С. 295.

19. Симонюк В. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 1289 — С. 70.)

20. Киевские епархиальные ведомости. — № 31 – 52 — К., 1913. — С. 1299.

21. Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники ХVІІІ века. — СПб., 1905. — С. 175.

22. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. — Т. II. — С. 480.

23. Швець Олександр. Протоієрей. Кандидатська дисертація. КДА.— К., 1999. — С. 97.

24. Титлинов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. Христианськое чтение. — № 10. — Пг., 1914. — С. 1237 – 1252.

25. Карташев А.В. Очерки... — т.11. — Париж., 1959.— С. 482.

26. Там само, — С. 484.

27. Швець О., прот. Святитель Павло. — К.: Київський Патріархат; КДА, 1999. — С. 143.

Розділ V

5.1.

1. Покровский И. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв., их открытие, состав и пределы. — Т.І. — Казань, 1897. — С. 521.

2. Андриевич В.К. История Сибири. — ч.ІІ. — СПБ, 1889.— С. 323.

3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою миссиею. — Т. V (№ 75). — СПб., 1842. — С.109 – 110.

4. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. Рукопись. Государственный архив Тюменской области в г.Тобольске (дальше ГАТОТ) Ф.530. Тобольская духовная семинария. оп.І № 3 с.27.

5. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5.

6. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данних их истории Сибири. — Иркутск, 1883. — С. 155.

7. Сулоцкий Александр. прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5 – 6.

8. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Т.І. — Казань, 1914.

9. Иркутская летопись (летопись Пежемского П.И. и Кротова В.А.). // Труды Восточно-сибирского отделения РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 17.

10. Сулоцкий А. прот. Прекращение в Иркутске викариатства Тобольской митрополии, открытого в 1707 г. — Омск, 1868. — С. 8.

11. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 550.

12. Сулоцкий Александр, прот. Прекращение… — С. 12.

13. Там само. — С. 13 – 14.

14. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 515.

15. Православное обозрение. — январь. — 1863. — С. 55, 59.

16. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом Иркутском епископе. — Б. м., 1906. — С. 5.

17. Громов П. Начало христианства в Иркутске и святой Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 78.

18. Там само. — С. 81.

5.2. а)

1. Власовський І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С. 84.

2. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — Київ: Видавничий дім «КМ», 2001. — С. 21

3. Там само, — С. 29

4. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. — № 2. — М., 1948. — С. 32

5. Иркутская летопись (летопись П.И.Пежемского и В.А.Кротова). // Труды Восточно-Сибирского отдела. РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 20 – 21.

6. Соколов Николай, прот. Пивоваров Борис. Протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. — № 12. — М., 1977. — С. 60.

7. Громов П. прот. Сказание… — М., 1906. — С. 4.

8. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. — СПб, 1910. — С. 5 – 6.

9. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С.146 – 147.

10. Там само, — С.149.

11. Там само, — С.82 – 83.

12. П.С.З. 1721. № 3870.

13. Странник. — № 2.— 1879. — С. 227.

14. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — К.: Видавничий дім «КМА», 2001.

15. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 225.

16. Там само. — С. 226 – 227.

17. Там само. — С. 228.

18. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 82.

19. Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 232.

20. Там само. С. 233 – 235.

21. Там само. — С. 236.

22. Там само. — С. 257 – 258.

23. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 85.

5.2. б)

1. Андрущенко. М.В., Інокентій (Нерунович), єп. — К.: Видавництво Києво-Могилянської академії, 2001. — С. 115.

2. Там само, — С. 115.

3. Смолич И.К. История... — Кн. 8, ч.ІІ. — М., 1997. — С. 225.

4. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. — СПб: Свет Азии, 1897. — С. 28 – 29.

5. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб, 1889. — С. 2.

6. ПСПиР. ЕП № 599;

7. Сукачев В.П. Иркутск. Его место и значение в культурном развитии Восточной Сибири. — М., 1891. — С. 7.

8. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб., 1889. — С. 50.

9. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 172.

10. Гурий, иером. Православная миссия среди ламаитов. // Православный собеседник. — 1911. — С. 333.

11. Иркутские Епархиальные ведомости. — № 52. — 1870. — СС. 679 – 680.

5.2. в)

1. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С.91.

2. Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего Правительсвующего Синода. — Т.ІІ. Вып. І. — СПб., 1906. — С. 499.

3. Відомості про родичів святителя Софронія знаходяться в ділах Синодального архіву (1752 р. № 134; 1753 р., № 164, 165, 167, 172; 1771 р., № 125; 1772 р., № 173) і в даліх архіву Олександро-Невської Лаври (1742 р., № 314; 1752 р.; 196; 1753 р., №№ 85, 88).

5. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІ. — М., 1979. — С. 126.

5. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т.І. (1721-170 гг.). — К., 1904. — С. 277.

6. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІІ. — М., 1979. — С. 127.

7. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний, третий епископ Иркутский. — М., 1907. — С. 14

8. Рункевич С.Г., доктор церковной истории. СПб.: Александро-Невская Лавра, 1913. — С. 329.

9. Там само. — С. 664.

10. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С. 91.

11. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний... — М., 1907. — С. 14.

12. Титов Ф.К. Жизни святителя Софрония Кристалевского, епископа Иркутского и Нерчинского. // Душеполезное чтение. — октябрь. — 1913. — С. 263.

13. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С.92.

14. Тобольский. Государственный Архив. Ф.530, Соборная летопись. РГО. — №5. — Иркутск, 1911.— С.73

15. Иркутская летопись (Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.). Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. —Иркутск, 1911.— С. 73

16. Милий Чефранов, прот. Блаженный Софроний… — С. 30.

17. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний, епископ иркутский и всея России чудотворец. // ЖМП. — № 9. — М., 1971. — С. 72.

18. Там само.

19. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.. Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 73.

20. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 92.

21. Иркутские епархиальные ведомости. — 1883. — С. 192.

22. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… — С. 73.

23. Там само.

24. Хрусталев Д. Святитель Софроний, 3-ий епископ Иркутский. — Иркутск, 1898. — С. 40 – 42.

25. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… — С. 74.

26. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А. // Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 75.

27. Там само. — С. 75.

28. Там само. — С. 76 – 77.

29. Архив Святейшего Синода. РКП. — № 125. — л.27.

30. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. — М., 1908. — С. 681.

31. Власовський І. Нарис історії… — С. 93.

32. Там само. — С. 94.

Розділ VI

6.1.

1. Азиатская Россия (1914). — №1. — С. 184.

2. Адоратский Николай. Православная мисия в Китае за 200 лет ея существования. — Казань, 1887. — С. 17.

3. Сумароков П. Миссионерство в Сибири // Христ. Чтен. — Ч.І. — 1884. — С. 649 – 651.

4. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 173.

5. Там само, — С. 174.

6. Там само, — С. 174.

7. О Русской духовной миссии. // Сын Отечества. — №7. — 1847. — С. 64.

8. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 174.

9. Письмо Виниуса, в ПБПВ (1887). І. — С.241; ПСЗ. 4. №1800.

10. Древние церковные грамоты (1875). — С.119, 126, 136, 147, 181.

11. Адоратский Н. Православная миссия (1887). І. — С. 61.

6.2.

1. Гапонов И. Прот. Церковная история… — С. 175.

2. Там само,— С. 175.

3. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.70 – 73.

4. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 41.

5. ПСЗ 1721 № 3734.

6. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 46 – 47.

7. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.74 – 93.

8. Там само, — С. 93.

9. ПСПи Р.7. № 2489, 2603.

10. ПСЗ. 8 № 5286.

11. ПСЗ.8. № 6057, 6281; 9. № 6666; ПСП и Р6.; 1627, 1644, 1889.

12. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 248.

13. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С. 128.

14. ПСПиР. 7. № 2633; 8. № 2839

15. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.155 – 165.

16. Власовський І. Нарис історії… — т.ІІІ. — К., 1990. — С. 174.

17. Смолич. И.К. История … — Ч.ІІ. — М., 1997. — С. 262.

18. Дон Синабальде – 1858. — С. 126 (по Гапонову И., прот. Церковная история… С. 246).

19. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 249.

20. Там само, — С. 250

21. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — 2. — С. 292 – 302.

22. Там само, — С. 362.

Розділ VII

1. Сулоцкий. А., прот. Святитель Филофей... — Изд. 2-е. — М. 1854. —Омск, 1882. — С. 17.

2. ПСЗ. 5. № 3266; ПСПиР. 7. № 2456, 2642, 2458, 2557.

3. ОДДС. 10. ПСПиР. 7. № 2632, 2642; ПСЗ. 9 № 6407.

4. ПСПиР, Е.П.2. № 615; 3. № 1928, 1039, 1042; ПСЗ. ІІ. № 8507; 15. № 10820.

5. ПСПиР. Е.П.Ч. № 1604; ПСПиР, Е.А. І № 157; ПСЗ. 16. № 1262.

6. ПСЗ. 17. № 12589; 18 № 13320.

7. Там само.

8. ПСЗ. 24. № 18131.

9. Смолич И.К. История … — кн. 8. ч.ІІ. — М., 1997. — С. 269.

10. Михаил, архиеп. Воронежский и Липецкий. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. — № 11.— М., 1970. — С. 61.

11. Там само.

12. Там само. — С. 62.

13. ПСЗ. 23 № 17491; РВС. 8 № 288.

14. ПСПиР, Е.П. 2 № 651, 688, 796, 979. Покровский И.М. (1911), 1913. 7/8 сс. 78-85; ПСПиР, Е.А. І № 263, 354, 496, 604, ПСЗ. 19. № 13592; 21 № 15625; 23. № 17117, 17144.

ДЖЕРЕЛА ТА ВИКОРИСТАНА Література

1. Біблія. Українське біблійне товариство, – К. – 1995.

2. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. – Т. 1(1721 – 1750). – К., 1904.

3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою коммисиею. – Т. V. – №75. – СПб., 1842.

4. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археологической экспедицией Императорской Академии Наук. – В 4-х тт. – СПб., 1836.

5. Андриевич В.К. История Сибири. – Ч. II. – СПб., 1889.

6. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). – Л., 1936.

7. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси. // Религия и Церковь в истории России. – М., 1975.

8. Благовещенский А.А. Казанская духовная семинария с восемью низшими училищами в XVIII – XIX ст. – Казань, 1881.

9. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. – Репринт. – Т. I. – Изд. Отдел Московского Патриархата.

10. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. – №10. – 1893.

11. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. – № 2. – М., 1948.

12. Верховский П.В. Учреждение Духовной коллегии и “Духовный регламент”. – Т. I. – Ростов-на-Дону, 1916.

13. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. III(XVIII – XX ст.). – Нью-Йорк, 1990.

14. Водопівець З.І. Еклезіологія. – Львів, 1994.

15. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен христианства до 2-й пол. 19-го века. – Харьков, 1867.

16. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. – Саратов, 1930.

17. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. – №2. – М., 1976.

18. Громов Прокопий, прот. Начало христианств в Иркутске и святой Инокентий, первый епископ Иркутский. – Ч.І-ІІІ. –Иркутск, 1862 – 1883.

19. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом иркутском епископе. – Б. М., 1906.

20. Денисов Л.И. Православные монастыри Росийской империи. – М., 1908.

21. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири // Свет Азии. – СПб., 1897.

22. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. – Т. II. – Саранск, 1940.

23. Дополнение к Актам историческим. – В 12-и тт. – СПб., 1846 – 1875.

24. Древнерусские княжеские уставы XI – XV вв. – М., 1976.

25. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // ЖМП. – №5. – М., 1978.

26. Захарко К., прот. Иркутская епархия в трудах ее предстоятелей в ХVІІІ-ХІХ вв. – Загорск: МДА, 1969.

27. Знаменский П.В. История Русской Церкви. – Загоск: М.Д.С., 1986.

28. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. – К., 1908.

29. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVII веке. – Новосибирск: Наука, 1990.

30. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви // Богословские труды. – №28. – М., 1987.

31. Иркутская летопись (Летопись Пежемского П.Н. и Кротова В.А.) //Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. – №5. – Иркутск, 1911.

32. Иркутские епархиальные ведомости, – 1883.

33. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. – Рукопись. – ГАТОТ. ф. 530.

34. История Украинской ССР. – К., 1982.

35. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Православной Церкви. – Т. II. – М., 1991.

36. Карчмарик Б.Ф. Духовні впливи Києва на Москву. // Православний вісник. – №6. – К., 1995.

37. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири XVII – начала XIX вв. – Новосибирск, 1974.

38. Коробченко Н. Святитель Тобольский Митрополит Филофей (Лещинский): Жизнь и миссионерские труды. – Л.: ЛДА, 1991.

39. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. – Казань, 1880.

40. Кудынкин Б. Духовная миссия Русской Православной Церкви в Китае, ее основание, деятельность и значение в деле образования автономной Китайской церкви. – Загорск: МДА, 1958.

41. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. –– Изд. Археологической комиссией. – СПб.; Пг.; М., 1846

42. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине XVI – XVII вв. – Чебоксары, 1981.

43. Мелетий (Якимов), архим. Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. – Казань, 1875.

44. Мелетий (Якимов), архим. Церковный собор в Тобольске при митрополите Филофее. // ПС. – №4. – 1875.

45. Мелхиседек, архиеп. Преподобный Герасим Вологодский // ЖМП. – №3. – М., 1978.

46. Михаил, архиеп. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. – № 11. – М., 1970.

47. Можаровский А.Ф. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанских инородцевс 1552 по 1867 г. – Казань, 1870.

48. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. – СПб., 1910.

49. Николай (Адоратский), еп. Православная миссия в Китае за 200 лет ее существования. – В 2-х тт. – Казань, 1887.

50. Никольский Н.В. Христианство среди чуваш среднего Поволжья в XXI-XVIII веках. – Казань, 1912.

51. Никольский Н.М. История Русской Церкви. – М.: Политиздат, 1983.

52. Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком. – Новосибирск, 1941.

53. Описание рукописей, хранящихся в архиве Святейшего Правительствующего Синода. – Т. II. вып. 1. – СПб., 1906.

54. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. – Т. I. – СПб., 1862.

55. Пивоваров Б., диак. Святитель Филофей, в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. – №3. – М., 1977.

56. Пивоваров Б., протидиакон. Деятельность русских миссионеров в Сибири. Загорск: МДА, 1978.

57. Писаревский Г. Внутренний распорядок в колониях Поволжья при Екатерине ІІ. – Варшава, 1914.

58. Платонов С.Ф., проф. Лекции по русской истории. – Изд. 9-е. – Пг., 1915.

59. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской Истории. – СПб., 1914.

60. Покровский И.М. Русские епархии XVI – XIX вв. – В

61. 2-х тт. – Казань., 1897 – 1913.

62. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания. Царствование Елизаветы Петровны. – В 4-х тт. – СПб., 1899 – 1912.

63. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания. Царствование Екатерины Второй. – В 3-х тт. – СПб., Пг., 1910 – 1915.

64. Полное собрание русских летописей. – Изд. Археологической комиссией. – СПб.; Пг.; М., 1846.

65. Полный православный богословский энциклопедический словарь. – Репринт. – т.II. – М., 1992.

66. Полный Православный энциклопедический словарь. – Репринт. – т.II. – М., 1992.

67. Попов В. О святейшем Синоде и об установления при нем в царствование Петра І. – СПб., 1881.

68. Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники XVIII века. – СПб., 1905.

69. Православное обозрение. М. 1860-1891.

70. Просвирник А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП. – №5. – М., 1976.

71. Рождественский С.В. Материалы для истории учебных реформ в России в XVIII-XIX вв. – СПб., 1910.

72. Ружевич С.П., д-р. – Александро-Невская Лавра. – СПб., 1913.

73. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. – СПб., 1900.

74. Русская Православная Церковь. Очерки истории. – М.: Изд. МП, 1980.

75. Руссская истрическая библиотека. – Т. VI. -СПб., 1886.

76. Салтыков А., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. – Загорск, 1988.

77. Симонюк В. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла (Конюскевича). – Загорск: МДА, 1993.

78. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. – кн. 1. – М., 1838.

79. Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700 – 1917. – Ч. I и II. – М.,1996.

80. Советский энциклопедический словарь. – М., 1982.

81. Соколов Николай, прот., Пивоваров Бориc, протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. – № 12. – М., 1977.

82. Странник. – СПб., 1860 – 1870.

83. Сукачев В.П. Иркутск. Его метос и значение в истории и культурном развитии Восточной Сибири. – М., 1891.

84. Сулоцкий А., прот. Тобольские и Томские архипастыри. – Омск, 1882.

85. Сулоцкий А., прот. Филофей Лещинский митрополит Тобольский и Сибирский. – Омск, 1882.

86. Сулоцкий А., прот. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея Лещинского Петру Великому. // ЧОИДР. – Ч. 4. Отд. 5. – 1863.

87. Сумароков П. Мисионерство в Сибири // Христ. чт. – Ч.І. – 1994.

88. Сумароков П. Миссионерство в Сибири. // Христ. чт. – Ч. 2. – 1883.

89. Тальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // Записи Московского археологического института. / Под ред. Успенского А.И. – Т. XVIII. – М., 1913.

90. Терновский Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в XVIII столетии. // ЧОНЛ. – кн. 2. – 1880.

91. Титликов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. // Христианское чтение. – №10. – СПб., 1914.

92. Титов Ф., прот. Святитель Павел, митрополит Тобольский и Сибирский. – Репринт. – К., 1998.

93. Титов Ф.И. К жизни святителя Софрония Кристалевского, епископа Иркутского и Керчинского // Душеполезное чтение. – Октябрь – 1913.

94. Тобольский Государственный Архив. – ф. 530. Соборная Летопись.

95. Турий, иером. Православная миссия среди ламаистов // Православный собеседние. – 1911.

96. Фирсов Н. Историческое население третьего Казанского царства в новой России до 1768 года и колонизация земель в это время. – Казань, 1869.

97. Флоровский Г.В. Пути русского богословия. Репринт с изд. 1937. – Вильнюс, 1991.

98. Харлампович К. Казанскія новокрещенскія школы. – Казань, 1905.

99. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Т.І. – Казань, 1914.

100. Хресталев Д. Святитель Софроний, третий эпископ Иркутский. – Иркутск, 1898.

101. Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (Синодальный период). – Загорск, 1988.

102. Чефрянов Милий, прот. Блаженный Софроний, 3-ий епископ Иркутский. – М., 1907.

103. Чечулин Н.Н. «Наказ» императрицы Екатерины ІІ, данный Комиссии по сочинению нового уложения. – Б.в.д.

104. Чистович И.А. Феофан Прокопович и его время. – СПб., 1868.

105. Чобич С., прот. Святі та визначні церковні діячі землі української. – Львів, 2000.

106. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данных из истории Сибири. – Иркутск, 1883.

107. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // ЧОИДР. – Ч. 3. Отд. 2. – 1859.

СКОРОЧЕННЯ

ААЭ — Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археологической экспедицией императорской Академии Наук. — В 4-х тт. — СПб., 1836.

ГАТОТ — Государственный архив Тюменской области в г. Тобольске

ДАИ — Дополнение к актам историческим. — В 12-и тт. — СПб., 1846 – 1875.

ЖМП — Журнал Московской Патриархии. Периодическое издание.

ПС — Православный собеседник

ПСЗ — Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1640 – 12 декабря 1825г.) — В 45-и тт. — СПб., 1826 – 1830.

ПСПиР — Полное собрание постановлений и распоряжений по Ведомству православного исповедания. — В 10и тт. — Спб., 1869 – 1916.

ПСПиР, Е.А.— То же, царствование Екатерины Алексеевны. — В 3-х тт. — СПб., Пг., 1910 – 1915.

ПСПиР, Е.П. — То же, царствование императрицы Елизаветы Петровны. — В 4-х тт. — СПб., 1899 – 1912.

ПСРЛ — Полное собрание русских летописей. Изд. Археографической комиссией. СПб., Пг., М., 1846.

СЭС — Советский энциклопедический словарь. — М., 1982.

ТФ ГАТО — Тобольский филиал Государственного архива Тюменской области. — Тобольск, 1760 г.

ОДДС — Описание документов и дел, хранящихся в архиве Священного Синода. — В 22-х тт. — СПб., 1868 — 1915.

Христ. чт. — Христианское чтение. — СПб., Пг., 1821 – 1918.

ЧОИДР — Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. — М., 1845 – 1848, 1858 – 1918.

2ПСЗ — Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе — В 55-и тт. — СПб., 1830 – 1884.

3ПСЗ — Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье — В 28-и тт. — СПб., 1884 – 1911.

* В’ятська земля (Хлиновська), історична назва в XII—XVIII столітті території в басейні верхньої і частини середньої течії р. В’ятка. З VI-го століття населена комі і удмуртами, з X століття також марійцями. Завойовувалась Новгородською республікою. В 1489 р. приєднана до Російської держави (Советский Энциклопедический словарь (далі СЭС). — Москва, 1982, с. 263).

* Чудь — древньоруська назва естів (естонців), а також інших фінських племен на схід від Онезького озера, вздовж рік Онега і Північна Двіна (СЭС. — с. 1493).

* Комі — народ, який проживав на північному сході древньої Русі. На даний час чисельність його приблизно 33 тис. чоловік (СЭС. — с. 607).

** Перм — древньоруська назва в XIII—XVII століттях історичної області від Уральських гір до р. Печори, Ками і Волги, населений народом Комі. Перм Велика — територія сучасного Комі-Пермського автономного округу. Перм Мала — (Стара Вичегодська) територія сучасної Республіки Комі в складі Російської Федерації (СЭС. — с. 988).

* Карели — (самоназва — кар’яла) — народ, який проживав на Північному Заході Східно-Європейської рівнини; сьогодні це Карельська Автономна Республіка в складі Російської Федерації.

** Лопарі — лопь, лапландці — так в літературі називають народ саамів. Саами сьогодні проживають в північних регіонах Норвегії (30 т. ч., 1978), Швеції (15 т. ч.) і Росії (1,9 т. ч.). Мова Саамська (СЭС, с. 1151).

* Докладно в розділі: «Православна місія У Поволжі».

** Докладно в розділі: «Тобольська місія».

* Патріарший устрій у РПЦ встановлено в 1589 році.

** Монастирський приказ — центральна державна установа в Росії в 1650—1725 р.

* Духовний регламент — законодавчий акт Петра І, який реформував церковне управління. Згідно духовного регламенту, церква підпорядковувалась державі, замість патріаршества запроваджувався синод (Колегіальне управління на чолі з обер-прокурором — представником царя).

* Анна Іоанівна (1693—І740), російська імператриця, племінниця Петра, Герцогиня Курляндська з 1710 р. Возведена на престіл Верховною Тайною Радою. Фактичним правителем при ній був німець Е.І.Бірон.

** Кондиції — обмежувальні умови для Анни з боку Верховної Тайної Ради.

* Арсеній (Мацієвич) — митрополит Новгородський, українець. За виражений протест проти секуляризації при Катерині ІІ його засилають в далекий скит. В 1707 р. позбавляється чернечого сану і заточується в фортецю м. Ревель, де і помирає, під іменем Андрія Брехунця (1772 р.).

* Крім Київської Академії відомими школами на Україні були в цей час ще Харківський і Чернігівський Колегіуми.

* Варлаам Ясинський — митрополит Київський з 1690 по 1707 рр..

* Шаріат — зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом вічними незмінними.

* Шаманство (Шаманізм) — особлива форма вірувань і культу. Для нього характерні наступні риси: широкий круг анімістичних вірувань (тобто віра в існування душ і духів та в можливість спілкування людини з ними); служителі культу здатні публічно доводити себе до екстатичного стану і тим самим впливати на оточуючих, створюючи в них містичний настрій особливий ритуал камлання коли шаман в стані екстазу викрикує безглузді фрази або слова і витворює різні тілесні рухи, що мають, нібито, священний смисл; особливий ритуальний інвентар — бубен, погремушки, специфічний головний убір для пристрашення і т.п. Віруючі приходили до шамана з метою вилікування хвороб, забезпечення успіху в промислі та інше.

* Буддизм не признає творця і творіння, але вірить у вічність, і в круговий рух і зміну всіх явищ, признаючи безсмертя душі, буддизм вчить про її переселення, котрі здійснюються в побутовому порядку: спочатку вона втілюється в тварин, потім в людину, генія “будисатву” і вкінці досягає останнього пунтку нірвани, де вічний спокій і де закінчується переселення.

** Старообрядцтво — сукупність релігійних груп і церков в Росії, які не прийняли церковну реформу 17 ст. і стали в опозицію до офіційної православної церквт. Старообрядці діляться на ряд течій (поповці, безпоповці, біглопоповці) і толків.

* При встановленні Патріаршества в 1589 р. було прийнято, щоб у «великому Руському царстві» було крім патріарха, чотири митрополити, шість архієпископів і вісім єпископів. Казань з цього часу стала митрополичою кафедрою.

* Митрополит Веніамін (Пуцек-Григорович) висвячений на єпископа Нижньогородського. Він займав кафедри: Нижньогородську — 5 р., Тверську — 5 р., Псковську — 3 р., Петербурзьку — 1 р. З липня 1762 р. — кафедру Казанську, на якій і упокоївся, перебуваючи на відпочинку в 1785 р.

* Мова йде про радянських істориків.

* Сибірське царство — феодальна держава, що виникла в кінні 15 ст. в результаті розпаду Золотої орди. Центр — Чингі-Тура (тепер м.Тюмень), згодом Кашлик. В другій половині ХVІ ст. в цьому царстві (ханстві), що носило тоді назву “Сибір”, з’явився діяльний хан Кучум. Він не давав спокою клану Строганових, які віддавна вели колонізацію за Уралом. Там, за Уралом .руські (новгородські) люди бували ще з ХІV ст. Строганови вирішили знищити Кучума. Вони запросили до себе на службу вільних козаків з “поля” на чолі з отаманом Єрмаком Тимофієвим. Єрмак добрався з Ками до р. Іртиш з загоном 840 чоловік, розбив Кучума, взяв його місто Сибір і покорив все ханство.

* Ясак (тюрк.) — податок у Російській державі. Стягувався у неросійських народів, які займалися мисливським промислом у ХVІІ — початку XX століття в Сибіру.

* Митрополит Арсеній Мацієвич народився 1697 р. в сім’ї священика в Україні. 1716 р. прийняв чернецтво. 1723 р. закінчив Києво-Могилянську Академію. Наприкінці духовної кар’єри він був митрополитом Ростовським і постійним членом Святійшого Синоду. Але з 1763 р. становище його різко змінюється: його позбавляють сану за протест проти відібрання церковних маєтків у казну при Катерині ІІ. Його засилають у Карельський Миколаївський монастир, а 1767 р. позбавляють навіть чернечого звання й зачиняють у фортеці Ревельській, де він помирає під іменем Андрія Брехунця 1772 р.

* В 1960 р. в зв’язку з підняттям рівня води в Ангарі, тіло Святителя перенесене на міський цвинтар Іркутська.

* Святитель Павло: Рік народження 1705, обіймав кафедру в 1758—1768, упокоївся 1770. Святитель Софроній: Рік народження 1703, обіймав кафедру в 1753—1771 рр. до своєї кончини.

* Селенгинський і Посольський монастирі побудовані з метою, що вони стануть центрами місії.

* Йдеться про архімандрита Антонія (Платковського).

* Брати Голікови були пайовиками Шелєхова.