Реферат: Християнство. Ісус Христос.

Реферат на тему

Християнство. Ісус Христос.

ПЛАН

1. Вступ.

2. Соціально-економічні умови та духовні джерела

3. Духовні джерела релігії

4. Ісус Христос — центральна постать християнства

5. Царство Боже — шлях до спасіння.

6. Ісус про природу і долю людини.

7. Використана література

1. Вступ.

Християнство, що зародилося в середині І ст. н. є. в схі­дних провінціях Римської імперії, є сьогодні найпоширені­шою релігією світу. її вплив зумовлений двома чинниками.

Перший із них — кількість послідовників. Вона охоп­лює приблизно мільярд мешканців планети. До того ж не тільки віруючі християни, а й чимало невіруючих відпо­чивають у неділю, що присвячена воскресінню Ісуса Хрис­та; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за хрис­тиянським звичаєм хоронять покійників; поділяють знач­ну частину (якщо не більшість) християнських моральних принципів, зокрема десять заповідей Мойсея, тощо. Тож число тих, хто реально перебуває під впливом цієї релігії, значно більше.

Незважаючи на те що християнство, сягаючи своїми он­тологічними витоками культури Давнього Сходу, здебільшо­го асоціюється з культурою Заходу, воно існує на всіх конти­нентах в найрізноманітнішому культурному середовищі.

Другим чинником, що забезпечив і забезпечує впливо­вість християнству, є найаргументованіше релігійне віро­вчення. Християнство століттями активно і доволі ефек­тивно залучало до свого кола науку, філософію, мистецтво тощо. Християнський світогляд розвивали такі геніальні мислителі, як богослови і філософи Тертулліан (приблиз­но 160—220), Августин Аврелій, отці церкви Афанасій Ве­ликий (приблизно 295—373), Іоан Златоуст (приблизно 350—407), філософ і теолог Тома Аквінський (1225—1274), ідеологи Реформації Мартін Лютер (1483—1546) та Жан Кальвін (1509—1564), український церковний діяч, бого­слов і філософ Петро Могила (приблизно 1596—1647), французький філософ Блез Паскаль та багато інших. Во­ни зробили ідеологічно непорушними навіть такі поло­ження, які, на перший погляд, довести раціонально немож­ливо, наприклад вчення про єдиного за своєю суттю і по­трійного в іпостасях Бога (Свята Трійця), про непорочне зачаття Ісуса Христа тощо.

2. Соціально-економічні умови та духовні джерела

В одній з книг Нового Завіту — Посланні до Галатів — про історичну епоху перед пришестям Христа на землю говориться так: «Та коли здійснилась повнота часу, Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:4). Щоб зрозуміти суть наведе­ного твердження, слід звернути увагу на передумови цього доленосного явища. Адже для того, щоб з'явилася і поши­рилася нова релігія, потрібна наявність сприятливого куль­турного середовища, зокрема в духовній сфері. Християн­ство на час свого виникнення мало таке середовище.

Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової ві­ри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське грома­дянство, а також тенденція до об'єднання людей різних на­ціональностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаран­ням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Значною є також роль римської армії. В імперії наби­рали до війська людей із далеких провінцій, які прилуча­лися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали хрис­тиянами і приносили свою віру на батьківщину.

Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх бо­гів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.

Римляни створили чудову систему доріг, які почина­лися від центрального каменя на римському Форумі й роз­ходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система до­ріг з'єднувала всі провінції з центром та між собою і зго­дом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства.

Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціа­льно-економічним середовищем для розповсюдження хри­стиянства.

3. Духовні джерела релігії

Але яким би великим не був вне­сок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмос­фера для поширення християнства, то в Афінах розвива­лася філософська душа.

Старогрецька філософія підготувала прихід християн­ства шляхом критики старих вірувань. Мислителі Елла­ди допомогли вкоріненню нової релігії й тим, що зосере­джували увагу людей на реальності, яка переважала той тимчасовий і відносний світ, у якому вони жили. Так, фі­лософи Сократ і Платон у V—IV ст. до н. є. вчили, що мінливий світ, який ми відчуваємо, є лише тінню істинно­го світу, в якому існують вічні вищі духовні ідеали — добро, краса й істина. Християнство запропонувало тим, хто приймав філософію Сократа і Платона, історичне відкриття про добро, красу і істину в особі Боголюдини — Христа. Греки дотримувалися погляду, що душа безсмер­тна, проте ще не вірили у фізичне воскресіння тіла. Хрис­тиянство ж вказало індивіду на можливість установлення особистих стосунків із Богом і втамувало ту духовну спрагу, яку викликала грецька культура у багатьох людських се­рцях.

Єдиній для всіх релігії необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька. На час становлення Римської імперії більшість освічених римлян знали грецьку і латинську мови. Приблизно так, як англійська мова є універсальною мовою сучасності, а латинська була мовою освічених верств Середньовіччя, грецька відігравала роль універсального за­собу спілкування античності.

З одного боку, антична філософія прискорювала при­шестя християнства, руйнуючи старі політеїстичні віру­вання і показуючи нездатність людської свідомості збаг­нути Бога. З іншого боку, язичницькі релігії привчили до думки про гріх і прощення його. Тому, коли з'явилося християнство, громадяни Римської імперії були готові при­йняти його як свою релігію.

Поряд із римлянами і греками свій внесок у «повноту часу» зробили іудеї, які, на відміну від греків, не шукали Бога засобами мислення. Вони визнавали його існування, з готовністю поклонялися йому і приймали його як нале­жне. Цьому сприяв той факт, що Бог відкрився їм через Авраама та інших їхніх вождів. Тому Єрусалим став сим­волом релігійної підготовки для появи християнства.

Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й за­вдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропо­нували світу надію на прихід Месії, який принесе правед­ність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм се­ред інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося на­самперед у внутрішній розбещеності, а вже потім — у по­ведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв по­яві вчення про гріх і його прощення, яке правильно відо­бражало проблему rpixa.J^gjU3M при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язи­чницьких релігіях.

Найголовніша заслуга іудеїв полягає у тому, що саме вони дали новій релігії її основу — Старий Завіт (Біблію). Навіть поверхове ознайомлення з Новим Завітом підтверджує, наскільки глибоко Христос і апостоли шану­вали Старий Завіт як відкриття Бога людству. Чимало язичників також читали його і були знайомі з основами іудейського віросповідання. Поява синагог, які стали ор­ганічною частиною іудейського життя і принесли багато користі у період виникнення, розвитку і проповіді христи­янства, також має непересічне значення.

Ще одна немаловажна деталь: Палестина — місце на­родження нової релігії — була розміщена у стратегічно зручному місці, на перетині шляхів трьох частин світу — Азії, Африки і Європи. Значна кількість воєн давньої іс­торії велася за право володіти саме цим районом.

Отже, грецька і римська культура, а також іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у сприятли­вому місці і у сприятливий час.

4. Ісус Христос — центральна постать християнства

Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю хри­стиянства є Ісус Христос (гр. Христос — месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не запе­речують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Но­вого Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп'яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім возніс­ся на небо і як невід'ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслу­гами, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. є. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома сло­вами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначен­ня, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзви­чайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого лю­биш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молит­вою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.

Господня молитва («Отче наш»)

Отче наш (усі люди — брати і діти Божі), що ecuна небесах (тобто його не треба шукати в якійсь надлюдині)/ Нехай святиться Ім'я Твоє (Бог інший за своєю приро­дою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зроби­ти свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі).

Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаю­чи на науку, усі все одно залежать від Бога).

/ прости нам провини наші, як і ми прощаємо винува­тцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплину­ти на ставлення до нього Бога).

/ не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).

Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті.

Особа Ісуса Христа — істинного Бога й істинної люди­ни — поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення — його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу — свя­ткування протягом року основних подій його життя.

Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звіст­ку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизи­лось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у зем­ну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Месія — цар, Божий помазаник.

Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були

свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний зем­ний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому нале­жить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).

Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і ми­лосердя над буквальним, але формальним, виконанням ви­мог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближ­чим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що по­сідає високий щабель у релігійній ієрархії.

На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кро­в'ю його жертви на Голгофському хресті. Християни ві­рять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвіч-ним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.

Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже схо­дить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здій­снює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.

5. Царство Боже — шлях до спасіння.

Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це духовний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, во­но включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохва-тне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому ро­зумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасін­ням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмо­витись увійти в царство — означає загинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом цар­ства полягає в тому, що воно водночас є реальністю тепе­рішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховно­го світу. Для Ісуса ж воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасін­ня і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному світі. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.

Шлях до цього царства Ісус указав словами: «Покай­тесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:14—15).

Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Коли людина, будучи оновленою благодаттю Бо­га, входить до царства, вона духовно очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хиб­ному життю поза ним. Ті люди, що перебувають поза цар­ством Божим, уявляють, що істинна мета життя полягає у примноженні власності або у владі над іншими. Вони можуть навіть мати вигляд благочестивий, радіти пло­дам людських зусиль чи досягти певної внутрішньої са-мореалізації. Але ніщо з того не відповідає суті істинного життя. Справжнє життя не зводиться до матеріального багатства, і людям не радиться збирати собі скарби на землі. Не зводиться воно і до привілейованого статусу, яким би високим він не був. Навіть зовнішня побож­ність і релігійна законослухняність не мають цінності при визначенні істинного життя. Хто бажає здобути весь світ, може втратити при цьому свою душу. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царст­ва, належить відкинути.

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають полюбити Бога всім своїм єством і понад усе на світі. Важливою умовою пе­ребування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього. На що нездатна людина, на те здатне її перетворене серце. Кожному дано можливість скинути з престолу власне звеличене «Я» і відкинути власні амбіції, щоб відвести для Бога належне місце в особистому житті, зрозуміти, як він відображається в інших.

Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Ісус опи­сує їх як «блаженства» для тих, хто убогий духом, лагід­ний, прагне правди, милосердний, чистий серцем, здатний творити мир та любити і прощати своїх кривдників. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях щодо вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній но­сій — істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.

6. Ісус про природу і долю людини.

У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Він був занадто обтяжений практичними наслідками люд­ської недосконалості й гріховності, щоб мати час для тео­ретичних досліджень на цю тему. Ісус співчував людям, що збивались у натовп і нагадували йому овець, які не мають пастуха. Головне ж у його ставленні до людей — це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідальні лише перед Богом.

Ісус учив, що кожна людина має велику цінність. Не­бесний Отець знає про потреби людей і турбується про них. Навіть волосся на головах людських пораховано. Бог по­силає свої благословення однаковою мірою як для правед­них, так і для неправедних, не розрізняючи їх. Оскільки Бог цінує всіх людей, вони здатні цінувати і себе та інших.

Та обставина, що людство гріховне, також було предме­том вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар'єром між людиною і Богом. Це лише підґрунтя для підйому, зростання. Якщо індивід бажає вдо­сконалюватися, то йому слід починати з відвертого визнан­ня своєї безпорадності. «Я прийшов закликати не правед­ників, а грішників до покаяння», — так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Усюди зустрічаючи трагічні наслідки грі­ха, він докоряв тим, хто виправдовував себе, не визнаючи свою гріховність, і суворо засуджував тих, які спонукали інших людей творити зло. Разом із тим Ісус стверджував, що людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у царстві Божому відродить лю­дей такими, якими їм призначив бути Бог.

Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Деякі люди, як ті, хто спокутував, так і ті, хто не спокутував свої гріхи, після своєї смерті перейдуть у про­міжний стан, щоб, перебуваючи в ньому, чекати кінця сві­ту — або у благословінні, або у обраній ними самими відо­кремленості від Бога. У життя після смерті людина візьме із собою те, що заслужила — прощення гріхів або осудження за них. Ісус говорив, що після смерті другої можливості для спасіння у людини не буде, і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у наступному житті. Тому смерть віруючого — це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскі­льки «кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи»

(Ін. 11:25—26). Невіруючі ж завершать своє життя у грі­хах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння.

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Своїм учням у бесіді на Оливній горі (Мт. 24—25) він роз­повідав, що знаменнями кінця будуть віровідступництво (Мт. 2:10), поява псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6) та проповідь Євангелія по всьому світу (Мт. 24:14). Оста­точна дата цієї події не відома нікому (Мт. 24:42; 25:13). Вона станеться несподівано і раптово. На думку деяких богословів, у цей час воскреснуть і виправдані, і засуджені. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством.

Після тисячолітнього царства на землі прощені успад­кують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоно­ване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.

Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Воно існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням — новим заповітом Бога людству.

7. Використана література

1. Библейские имена: люди, мифы, история. — Ростов-на-Дону, 1997.

2. Білоусенко О. Новий Завіт: Біблейна історія. — К., 1993.

3. Валько В. Первісне християнство. —Львів, 1997.

4. Гарнак А. Сущность христианства. —- М., 2001.

5. Горичева Т. Христианство и современный мир. — СПб., 1996.

6. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999.

7. Иисус Христос в документах истории. — СПб., 1999.

8. Католицизм. — К., 2001.Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990.

9. Керне Э. Дорогами христианства. — М., 1995.

10. Керне Э. Дорогами христианства: История церкви. — М., 1992.