Реферат: Проблема оцінки соціальної ролі релігії. Сакралізація та секуляризація як тенденції розвитку суспільства

сакралізація секуляризація релігія церква

Проблема оцінки соціальної ролі релігії. Сакралізація та секуляризація як тенденції розвитку суспільства

Соціальна роль релігії у функціонуванні та розвитку різних соціальних систем суперечлива і змінюється з переходом від однієї системи до іншої. Чим гірше було життя людей, тим більшу роль відігравала в ньому релігія.

До появи буржуазного, індустріального суспільства роль релігії або зростала, або зберігалась на високому рівні. Для характеристики змін соціальної ролі релігії суспільствознавство користується термінами сакралізація та секуляризація (від лат. saecularis – мирський, світський). Поняття сакралізації використовується для позначення

1) суті релігійної діяльності;

2) зростання будь якого політичного та ідеологічного контролю над суспільством, зокрема і антирелігійного за змістом;

3) зростання ролі релігії та церкви в регулюванні суспільних відносин зокрема.

Проявом сакралізації є те, що вся людська культура, зокрема родина, приватна власність, держава та право, мораль, розглядаються як створені богами або Богом, а не суспільством, індивіда не вважають особистістю, йому відмовляють в праві вільно вибирати між різними релігійними або політичними напрямками, тим більше бути атеїстом.

Протилежний за своєю спрямованістю процес секуляризації находить свій вираз в тому, що людська культура, її складові визволяються з під ідеологічного контролю релігії та церкви, починають розглядатися як створені виключно людьми, як результат їх самодіяльності, зокрема – у відокремлені держави, системи освіти від релігії та церкви, перетворенні релігії у приватну справу громадянина, врешті решт, в деміфологізації самої релігії, в неусвідомлюваному віруючими процесі стихійного згасання зацікавленості до потойбічного та зростання захопленості земним, повсякденним. Частковим виразом секуляризації є відчуження державою майна, власності церкви.

Тенденція десакралізації, деміфологізації, секуляризації починається з виникненням філософії та науки, але панівною, переважною, вона стає лише в буржуазному суспільстві. Ідеологи революційної буржуазії "в крижаній воді егоїстичного розрахунку втопили священний трепет релігійного екстазу", звели зміст релігії до виразу інтересів людей. Чим пояснити, що процес десакралізації інтенсифікується лише в буржуазному суспільстві?

В ньому все укорінене розпадається, традиції ламаються, життя набирає шаленого темпу. В порівнянні з буржуазним суспільством усі попередні можна розглядати як традиційні.

В останніх непорушність релігійних традицій виростає з традиційності, незмінності способу життя. В буржуазному суспільстві симбіоз науки та матеріального виробництва, перетворення науки у виробничу силу, гігантськи прискорює ріст матеріального виробництва, змінює соціальну структуру суспільства, спрямованість потреб та інтересів мас, структуру вільного часу.

Зміна технології виробництва привела у розвинених буржуазних країнах до радикальної зміни соціальної структури, зокрема зникнення селянства, поступового зростання чисельності соціальних груп, що працюють у духовному виробництві та сфері послуг, падіння чисельності працюючих у промисловості, до інтелектуалізації праці, підвищення життєвого рівня мас.

Завдяки високому рівню матеріального виробництва та продуктивності праці на передній план висуваються більш дійові форми регулювання суспільних відносин, ніж ідеологічні та політичні, а саме – економічні. Тут "речі вскочили у сідло і поганяють людьми". Культ речового багатства, престижного споживання, грошей, сексу, перетворення тіла людини у товар, звернення до підсвідомого, інстинктів ведуть у порівнянні з попередніми суспільствами до відносного падіння ролі релігії у суспільній свідомості, у регулюванні суспільних відносин. Засоби масової комунікації вторгаються у приватне життя особи.

Опредмечені результати наукової діяльності змінюють побут мас, їх свідомість. Той, хто колись вважав себе рабом, нулем, черв’яком, починає набувати впевненості.

Релігійні об’єднання перетворюються у своєрідні каси взаємодопомоги. "Втеча із світу в царство надчуттєвого замінюється історичним прогресом. Потойбічна мета вічного блаженства перетворюється у земне щастя більшості. Турбота про релігійний культ замінюється натхненням культурної творчості. Творчість, до цієї пори привілей біблійного Бога, стає ознакою людської діяльності", – писав М.Хайдегер.

Всебічна, конкретна оцінка соціальної ролі релігії, що претендує на об’єктивність, повинна даватися по трьох параметрах, у трьох відносно самостійних вимірах, аспектах – пізнавальному (гносеологічному) – із погляду ступеня її істинності, її відповідності критеріям, нормам і ідеалам науки; соціологічному – із погляду її корисності суспільству, індивіду, різним соціальним спільнотам; художньо-естетичному – із погляду уявлення про прекрасне, спроможності релігії задовольняти, формувати емоційні потреби людей, естетичних ідеалів. Оскільки Бог виконує роль ідеалу Добра, Істини, Краси, дамо оцінку соціальної ролі релігії з точки зору саме цих цінностей.

Якщо до оцінки соціальної ролі релігії підходити, керуючись естетичними критеріями, то треба визнати, що зростаюче на ґрунті релігійних емоцій мистецтво може мати загальнолюдську цінність, здатне збагатити світ почуттів не тільки віруючих, але і невіруючих. Релігійне мистецтво – вагомий аргумент проти думки, що ідея бога це лише ідея рабства.

Велич релігійного ідеалу, його спрямованість до прекрасного, знайшла своє наочне, естетичне втілення в камені, в архітектурі Софії Костянтинопольської і Новгородської, Міланського і Кельнського соборів, Андріївської церкви Києва і Дмитрієвського собору Володимира, храму Покрови на Нерлі і Преображенського собору в Кіжах та ін. Кріпак Потапов, за проектом якого була споруджена найкрасивіша церква Москви – Храм Успіння Богородиці, не був рабом. Рабами були ті, за наказом котрих ця церква, як і десятки тисяч інших церков, були зруйновані.

Про незрівняну красу цього храму академік Д.С. Ліхачов згадував: "Зустріч з нею мене приголомшила. Переді мною здіймалася хмарина біло-червоного мережива. Не було "архітектурних мас". Її легкість була такою, що уся вона здавалась втіленням незнаної ідеї, мрією про щось нечувано прекрасне. Такі різні люди як Наполеон і Достоєвський, вважали її найкрасивішою церквою Москви.

Під час великої пожежі Москви Наполеон виставив біля неї караул і цим врятував від вогню... Але ось прийшли люди та знесли церкву. Це було на початку тридцятих років. Тепер на цьому місті пустир з якимось ларьком... Хіба не вбито в нас щось? Хіба нас не обікрали духовно? "

Оцінюючи релігію в гносеологічному аспекті, за самого прихильного відношення до неї, треба визнати, що релігійна ідеологія, як і деякі антирелігійні, придушувала інакомислення, вільнодумство, перешкоджала вільному науковому дослідженню і тим самим уповільнювала суспільний розвиток.

Ні видання бажаного за дійсне, ні апеляція до емоцій, ні створення атмосфери культу, ні некритична орієнтація будь-якої ідеології, зокрема релігійної, на установлення, ілюзії, зміст повсякденної свідомості не сумісні з суттю науки. Аналіз структури і соціальних функцій релігії призводить до висновку про розходження соціальних функцій науки і релігії. Ті, кому дорогі ідеали науки, не повинні забувати, що Дж. Бруно, вислухавши вирок інквізиційного трибуналу про спалення, сказав: "Спалити – не значить спростувати", що Бруно горів на вогнищі з кляпом у роті. Зіткнення релігійної ідеології з наукою – це не досадне, прикре непорозуміння, не випадковість.

Наука і релігія можуть як виключати, так і доповнювати одна одну. Все залежить від того, в яких соціальних системах вони функціонують. Будь-яка ідеологія, зокрема релігійна, не витримує критики з погляду наукових ідеалів несуперечливості, логічної послідовності, перевіряємості.

Але якою б великою не була роль науки в житті людей, ніколи їх життя без залишку не зведеться до наукової діяльності. Фізик М. Борн зауважив: "Любов – це не наука, але це гарно!".

Оцінюючи релігію в соціологічному аспекті, треба визнати суперечливою соціальну роль релігії. У конкретних історичних умовах релігія може відігравати прогресивну роль. Під прапором різноманітних форм релігій відбувався прогресивний перехід від докласових суспільств до класових, від одних соціальних систем до інших. Виконуючи інтегруючу функцію, релігія відігравала прогресивну роль у житті народів, що відстоювали своє право на вільний розвиток, яким загрожувала насильницька асиміляція.

У повісті М.Гоголя "Тарас Бульба" останньою фразою, яку вимовляє вмираючий на полі бою козак, фразою, якою він розстається з життям, є: "Хай живе православна Русь!"

Оскільки релігійність виростає з морального напрямку думок, із прагнення до справедливості, із незадоволеності життям, оскільки релігія – це протест проти кривди, убогості, злиденності життя, маси, оголошуючи певні суспільні порядки несправедливими, аморальними, неугодними Богу, можуть черпати у релігійній вірі натхнення у боротьбі проти суспільних порядків, що стали ненависними, упевненість, переконаність у своїй правоті і силі, у своїй боротьбі звертатися за допомогою до Бога. Ідеологами революції були не тільки деїсти й атеїсти. Революції відбувалися і під релігійними прапорами.

Характерний для недалекого минулого висновок про те, що релігія в історії людства відігравала нібито винятково консервативну і реакційну роль, ґрунтується на трьох помилкових постулатах:

1) ілюзії, помилки, міфи в суспільному розвитку ніколи прогресивної ролі не відігравали;

2) релігія – це виключно хибна, помилкова свідомість, віра в надприродні сили і безглузде поклоніння їм;

3) прогресивне лише те, що сприяє загостренню, розпалу класової ворожнечі. Але якщо об’єктивні і суб’єктивні умови для прогресивних суспільних перетворень ще не дозріли, якщо прогресивні соціальні сили ще слабкі, розпал антагонізмів може мати своїм результатом поразку цих сил, уповільнення суспільного розвитку, регрес, а не прогрес, а проповідь класового ненасильства, навпроти, сприяти росту, накопиченню, консолідації прогресивних сил і тим самим більш безболісному розв’язуванню назрілих соціальних конфліктів.

Слід враховувати і те, що навіть справжня політична революція, за висловом Ж.Жореса, – це лише варварська форма прогресу.

Проповідь любові до ближнього, милосердя, добродійна діяльність не спроможні, зрозуміло, усунути джерела антагонізму у стосунках між людьми, але вони можуть полегшити страждання віруючих, пом’якшити гіркоту життєвих знегод.

Звичайно, для тих політичних сил, що у боротьбі за владу не схильні спускатися до повсякденних потреб індивіда, на якого дивляться як на нуль, виходять із принципів: "чим гірше, тим краще", "того, хто падає, підштовхни", "хто – кого", роблять своєю метою визволення від "химери совісті", хто шукає основу політичного руху в ненависті, все, що відриває, відволікає від розпалювання між- та внутрішньокласової боротьби, хоч у якійсь мірі пом’якшує жорстокість міжлюдських стосунків, сприймається як кістка у горлі, як "невыразимейшая мерзость".

Пересічний віруючий на відміну від дослідника оцінює не релігію взагалі, а власну релігійну конфесію, оцінює не з погляду науки, людства, а насамперед із погляду своїх особистих незадоволених повсякденних інтересів. Віруючому релігія може бути корисна своєю психотерапевтичною, компенсаторною функцією, формуванням переконаності, що Бог не залишить його одного в біді, можливістю реального спілкування з одновірцем та ілюзорного спілкуванням із Богом у молитві.

Оскільки почуття любові не може реалізуватися в повсякденних відносинах віруючого з іншими людьми, витісняється злобою, заздрістю, жорстокістю, релігія відкриває віруючому можливість реалізувати ці свої нереалізовані почуття у спілкуванні з Богом.

На жаль любов до Бога не обов’язково виростає з любові до людини. Вона може виростати і з ненависті до неї. Порівняємо дві думки на одну тему. Вони відрізняються тональністю, розстановкою акцентів. "Протягом століть українські дівчата... дивлячись в оченята своїх новонароджених діточок-пташенят, молили в Господа Бога здоров’я і кращу для них долю.., всього того, чого мати не зуміла дати ... "... Мати повивала мене, малого, і в ночі на свічку Богу заробляла; поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, щоб доля добрая любила її дитину... Добре, мамо, що ти зараннє спать лягла, а тоб ти Бога прокляла за мій талан" (Т. Шевченко). Перша висловлює розчулення (умиление), невмирущу надію на краще, друга – почуття обурення, розчарування, зраджених надій від усвідомлення прірви між релігійними надіями, сподіваннями та суворою дійсністю.

Суперечливість соціальної ролі релігії знаходить вираз у тому, що релігія може як освячувати авторитетом Бога пануючі в соціальній системі матеріальні відносини і духовні цінності, тяжіти до ідеалу "не потрібно ні землеробства, ні промисловості, ні освіти. Потрібно, щоб було тихо", так і закликати до зміни відносин, цінностей, виконувати роль ідеалу, що протистоїть дійсності. Навіть при самому прихильному відношенні до релігії тому, хто бажає залишитись об’єктивним, треба визнати, що люди з психологією раба, нуля, черв’яка можуть створити лише таке суспільство, де "внизу власть тьмы, а вверху тьма власти".

В релігійній діяльності, як і у політичній, нерідко віруючим здавалось, що вони боролись за своє визволення, в той час, як насправді вони билися за своє поневолення. Розірвавши одні ланцюги, віруючі, як і атеїсти, можуть замість них викувати ще більш важкі.

Войовниче неуцтво віруючих, їхня політична активність, що немає під собою мінімуму політичної культури, можуть мати настільки ж згубні наслідки, як і їхня пасивність, коли релігія відволікає від боротьби. В обох випадках результати активності або пасивності віруючих не збігаються з їхніми намірами, цілями.

При оцінці соціальної ролі релігії не можна закривати очі на те, що релігія може не тільки об’єднувати, але і роз’єднувати. Релігія може розпалювати ворожнечу, ненависть між людьми, народами, плекати, підтримувати націоналізм і навіть законодавча заборона такого розпалювання може залишитися лише на папері. Одночасно, оскільки в релігійних об’єднаннях, організаціях потреба в спілкуванні задовольняється не тільки у молитві, в уявному спілкуванні з Богом, але і реально – у повсякденному спілкуванні віруючих один з одним, оскільки суттєвою стороною релігії є добродійність, милосердя, духовна, а інколи і матеріальна підтримка, розрада, оскільки релігія вимагає дотримання загальнолюдських моральних норм, оцінювати соціальну роль релігії як виключно реакційну було б помилкою.

До оцінки соціальної ролі релігії необхідно підходити конкретно історично. У кожному конкретному випадку необхідно спеціальне дослідження того, яким соціальним силам служать релігійні авторитети.

Релігія уповільнювала суспільний розвиток, оскільки віруючі переконані у тому, що суспільний лад є не наслідком їх власної діяльності або бездіяльності, а дарований їм потойбічними силами, відчувають себе нулями, оскільки віруючий робить вибір тим, що уникає власного вибору, намагається зняти відповідальність з себе і перекласти його на зовнішні обставини, оскільки культ ідеалів перетворюється у культ ідолів, оскільки в релігії моральність ще придушується жертвоприношеннями. Але це лише одна сторона справи. Є і інша.

Притаманна релігії ідея святого, священного, абсолютних соціальних цінностей – це не убогість, це не рабська, а велика ідея, без втілення якої в життя розглагольствування про свободу перетворюються в обдурення народу. Ще Августин звернув увагу на те, що той, хто ототожнює Бога з добром, хоче стати щасливим вже на землі і добутися, домогтися цього власними силами. Ці "дрібниці" проігнорували войовничі атеїсти, які в словах "бог та релігія" бачили лише "темряву, морок, кайдани і батіг" (В. Белінський).

Релігія – це не тільки вираз несвободи людей, але і вираз, прагнення подолати несвободу. Свобода людей і у ставленні один до одного, і у ставленні до природи не може і не повинна бути абсолютною. Абсолютна свобода – це свавілля, це розпад суспільства як системи, її дезорганізація. Обмеження сваволі людей в інтересах самозбереження як суспільства, так і індивіда. З цим не бажають рахуватись ніцшеанці усіх часів та усіх мастей, як ультраправих, так і ультралівих.

Велич Ісуса як мислителя, як людини – зокрема в розумінні того, що свобода – це не свавілля. Ісус заслуговує повагу всіх людей, незалежно від їх ставлення до релігії, за те, що він підхопив і поніс у маси одну з найвеличніших думок людства: "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки. Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато-хто ходить; бо тісні ті ворота і вузька дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її!" (Мт., 7, 12 – 14).

Щоб стати людьми, навчитись жити як люди, цей основний принцип моральної культури і одночасно основний політичний принцип демократичного соціалізму – принцип гармонії суспільних та особистих інтересів – повинен стати "категоричним імперативом", яким в своїй поведінці керується кожна людина.

Завершуючи тему, повернемося ще раз до тези Канта: "Якщо Бога нема, то все дозволено". Якщо під Богом розуміти абсолютні соціальні цінності, святе, священне, то такий Бог повинен бути у кожній людині й будь-якому суспільстві. Поняття "Бог", як і усі поняття, є за своїм походженням суб’єктивним, тобто, створене людьми. Але від цього воно не втрачає загальнолюдської цінності, корисності, оскільки ядро цього поняття – почуття святого, священного – спрямоване саме проти свавілля, уседозволеності, суб’єктивізму.

Коли критика релігії переростає у заперечення таких абсолютних цінностей і апологію уседозволеності і сваволі, то така псевдореволюційна критика релігії і для суспільства і для індивіда небезпечніша, ніж релігія. Так, для Ніцше "золоте правило моралі" – це не обов’язковий для кожної людини, непорушний "категоричний імператив", а усього лише "Молох абстракції", якому "надлюдина" не схильна приносити жертву. Зрозуміло, щоб захистити людей від свавілля моралі взагалі, релігійної моралі зокрема, недостатньо. Для цього потрібні перш за все високий рівень матеріального виробництва, політичної культури, розподіл влади.

Однією з таких передумов є і моральна культура народу, у формуванні якої релігія може відігравати важливу роль. Елементарним проявом такої культури є усвідомлення того, що там, де все відносно, де нема нічого святого, священного, де відсутні абсолютні цінності, де за виразом В. Бєлінського "вимовляють боже ім’я, чухаючи собі задницю", там звільняюче від відповідальності гасло "грабуй награбоване" стає більш привабливим ніж релігійні заповіді "не вбивай", "не кради", там громадянська війна стає реальністю., ніхто не гарантований від свавілля.

Якщо люди не бажають самознищення, над зіткненням їх індивідуальних, групових, національних інтересів повинна завжди променіти, сяяти зірка загальнолюдських, абсолютних цінностей.