Дипломная работа: Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Кафедра культурології

Дипломна робота

за темою «РОЛЬ РЕЛІГІЇ І ВЛАСТІ У РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА МЕСОПОТАМІЇ »

Харків – 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Релігійні погляди і вірування народів Месопотамії

1.1 Функції міфу

1.2 Релігія та її функції

1.3 Хронологія історії Месопотамії

1.4 Релігійні вірування народів Межиріччя

Розділ II. Система влади серед народів Дворіччя

Розділ III. Роль релігії і влади у розвитку мистецтва Месопотамії

3.1 Релігійні і міфологічні сюжети у культурній спадщині Месопотамії

3.2 Роль влади і постаті царя у мистецтві Межиріччя

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Слово «Месопотамія» у перекладі з грецької означає «Межиріччя». Це родюча долина, яка знаходиться між двома річками – Тигром і Євфратом.

Новітні наукові дослідження підтверджують, що район Межиріччя – один із тих, які був заселений з глибокої старовини. У цій місцевості виникли найперші, найстародавніші цивілізації з тих, які нам відомі [19, с. 10].

На цій території жили арійські і семітські племена, які засновували міста зі своїм устроєм, релігією і мистецтвом. Згодом на цій території оформився складний культурно-етнічний комплекс.

Народи, що населяли Месопотамію і прилеглі до неї області, на які вона справляла вплив, мали, не зважаючи на всю їх відмінність, загальні риси. Їх вплив відчувається у різних частинах світу: Індії, архаїчній і класичній Греції, на більшій частині Європи і, природно, у самій Азії [21, с. 23].

Дві річки Межиріччя – Тигр і Євфрат – грали таку ж життєво важливу роль, як Ніл у Давньому Єгипті. Тому у всіх релігіях Месопотамії велике значення надавалося символізму річок і особливо прісних вод.

Таке географічне положення сприяло розвитку у мешканців цього регіону працьовитості і заповзятливості. Річки полегшували налагодження торгових зв'язків, але і відкривали дорогу завойовникам (абсолютно природно, що такий ласий шматочок землі не залишився без уваги інших народів) [17, с. 5].

Народи Межиріччя навчилися виживати у постійних війнах, вони були дуже законопокірними і старанними, коли справа стосувалася пристрою їх суспільства. Їх релігії мали синтетичну практичну мораль – поради для віруючих, як поводитися у цьому та іншому житті [12, с. 54; 17, с. 7].

Мешканці Месопотамії вірили у своїх богів, а також у те, що все, що розповідалося у їх міфах, було колись насправді.

Міф завжди був частиною і основою для розвитку культури будь-якого з народів нашої планети. Міфи існують і у наш час. Витоки міфологічного мислення знаходяться у стародавніх культурах, таких як Шумер, Вавилон, Давній Єгипет, Стародавня Греція, Стародавній Рим. Цивілізація, що склалася у долинах Тигра і Євфрату, є однією з найдавніших на Землі. Тому ми вважаємо актуальним проаналізувати міфологію, релігію і культуру Стародавньої Месопотамії як джерела ідей, які потім були перейняті іншими народами і цивілізаціями аж до сучасного суспільства.

Аж до середини XIX ст. культурне життя народів, що колись населяли цю обширну частину земної кулі, залишалося майже зовсім невідомим людству. Відомості, почерпнуті з легендарних біблейських оповідей, так само як і описи стародавніх міст, зроблені грецьким істориком V століття до н.е. Геродотом, були, по суті, єдиним джерелом знання.

Причиною цього була повна відсутність будь-яких зримих пам'яток стародавньої архітектури і мистецтва. Та наполегливі зусилля археологів увінчалися успіхом, і в XIX столітті мир був приголомшений грандіозністю археологічних відкриттів, зроблених у долинах річок Тигр і Євфрат, а також у прилеглих до них районах [11, с. 44].

Розшифровка вченими клинописних знаків була не менш важливою віхою в історії. Вона дала можливість не тільки зрозуміти закони життя держав Передньої Азії, але і проникнути у чарівний світ стародавньої поезії, міфічних оповідей про богів і героїв [21, с. 52].

З середини XX століття археологи проникли ще далі вглиб століть, відкривши доісторичну культуру Стародавнього Сходу, яка була ще в VIII-V тис. до н.е. Так перед людством поступово, хоча далеко не повністю, вимальовувалася картина життя великих стародавніх народів, чиї досвід і мудрість поклали початок багатьом нашим сучасним пізнанням, науковим і художнім уявленням [11, с. 20].

Передня Азія не випадково іменується колискою людської цивілізації. Багато що з того, що оточує нас зараз і чим ми користуємося у повсякденному житті, існувало вже більше трьох і чотирьох тисяч років тому. У державах Стародавнього Дворіччя зародилися основи математичних знань, склалася десяткова система рахунку, встановилося поділення годинного циферблату на 12 частин. Вивчення небесних світил перетворилося там на точну науку. Вавилонські жерці з великою точністю вміли обчислювати рухи планет, час оберту Місяця навколо Землі. Шумерські і вавилонські архітектори навчилися зводити високі башти, будувати не тільки плоскі перекриття, але і арочні конструкції, згодом перейняті стародавніми римлянами [4, с. 40].

Важливий вплив на культурну спадщину справляла влада. Цар був посередником між богами і людьми. Для нього і знаті будували і оздоблювали палаці, складалися хвалебні та інші вірші і т.д.

Художня культура шумерів була достатньо високо розвинена. Їх архітектура і скульптура відрізняються красою і художньою досконалістю. В Уруку був побудований комплекс священних споруд-зикуратів, які стали центром духовної культури.

Історія культур Межиріччя, їх релігія дають приклад інтенсивного взаємовпливу, культурного спадкоємства, запозичень і спадкоємності між культурами.

Ступінь розробленості проблеми. Аж до ХIХ століття практично єдиним джерелом інформації про культуру Стародавньої Месопотамії були праці Геродота – грецького історика, – датовані V століттям до н.е. Археологічні розкопки, проведені у цих районах, дали дивовижні результати.

Темі, що вивчається, присвячено безліч книг. Цією проблемою займалися Крамер С., Вуллі Л., Дияконов І., Чабб М., Чадвін М. та багато інших.

Метою даної роботи було вивчити міфологію, релігію, систему влади народів Месопотамії, а також прослідкувати, в яких художніх формах вони проявлялися.

Для вирішення поставленої мети були поставлені наступні завдання :

- вивчити міфологічні і релігійні погляди мешканців Месопотамії у різні історичні проміжки часу;

- дослідити систему влади держав Месопотамії%

- знайти художні форми існування міфологічних, релігійних образів, а також вплив на художню культуру влади, яка існувала.

У зв'язку із цим об'єктом нашого вивчення стали історія, міфологія і культура Месопотамії.

Предметом дослідження слугували міфи, релігійні погляди, система влади і пам'ятники культури Межиріччя.

Цивілізації Месопотамії до нашого часу залишаються загадкою, і тому представлялося цікавим проаналізувати існуючі у літературі дані про релігійні переконання і пов'язані з ними міфи цих стародавніх народів, систему керування країнами, а також ту культурну спадщину, джерелом якої вони стали.

РОЗДІЛ I. РЕЛІГІЙНІ ПОГЛЯДИ І ВІРУВАННЯ НАРОДІВ МЕСОПОТАМІЇ

Міф і релігія – це форми культури, які у ході історії проявляють глибинний взаємозв'язок. Релігія як така, припускає наявність певного світогляду і світовідчуття, які центруються на вірі в незбагненне, божеств, джерело того, що існує. Релігійний погляд на світ і супутній йому тип світовідчуття спочатку складаються у межах міфологічної свідомості [1, с. 30].

1.1 Функції міфу

Міф є першою формою раціонального пізнання світу, його образно-символічним відтворенням і поясненням, яке вимагає певної поведінки у житті. Він створює можливість збагнення світу як організованого цілого, виражає його у простій і доступній схемі, яка могла втілюватися у ритуальних діях як засіб підкорення незбагненного [7, с. 150].

Міфологічні образи вважаються такими, що реально існували або існують. Вони дуже символічні, будучи продуктом поєднання плотсько-конкретного і понятійного моментів.

Міф також є засобом зняття соціокультурних суперечностей, їх подолання. Міфологічні уявлення отримують статус релігійних не тільки через їх орієнтацію на незбагненне, але і завдяки їх зв'язку з обрядами та індивідуальним життям віруючих [7, с. 152].

За самою своєю суттю міф – це одна з форм історії, і у цьому чи не головне, що відрізняє його від казки. Он має вдовольнити притаманну роду людському потребу у власній ідентифікації та відповісти на виниклі питання про походження світу, життя, культури, відносин, що склалися між людьми і природою. Характер відповідей на ці та інші запитання залежить від багатьох причин, але насамперед від стану самого суспільства та об’єму інформації, що знаходиться у його розпорядженні.

Намагаючись пояснити скудність відомостей про минуле свого народу, мислителі Месопотамії висували гіпотези про природні катастрофи, які руйнували на їх землі все живе [8, с. 23].

1.2 Релігія та її функції

Якщо міфологія олюднює світ, упорядковує соціальну практику, підтримує життєві начала культури, то релігія виводить людину за рамки реальності. У цьому полягає її головна відмінність, хоча міфологія і є неодмінним атрибутом будь-якої релігії. Ці дві сфери людської духовності ближче за останніх стоять одна до одної.

Визначень суті релігії так само багато, як і культури. З позиції сучасної філософії, слово «релігія» походить від латинського слова «relegio» – благочестя, набожність, святиня. Виходячи з цього, релігія визначається як світогляд і світовідчуття, а так само відповідна поведінка, визначена вірою в існування Бога; відчуття зв'язаності, залежності і покірності у відношенні до таємної сили, яка дає опору і гідна поклоніння [24, с. 82].

У розумінні релігії як культурного явища важливу роль грає пояснення її походження і функцій. Ці сюжети складають предмет особливого інтересу для соціології, психології і філософії релігії.

Релігію як цілісний соціокультурний феномен вивчає спеціальна філософська дисципліна – релігієзнавство.

У соціології релігії існують дві провідні тенденції розуміння її суті. Одна сходить до французького філософа Е. Дюркгейму (1858-1917), який бачив у релігії систему колективних уявлень, які сприяють об'єднанню суспільства, підтримці його цілісності. Інакше кажучи, як головна висувалася консолідуюча функція релігії [22, с. 144].

Інший напрям склався у межах «розуміючої соціології» під впливом ідей М. Вебера (1864-1920) і розглядав релігію як мотив соціальної дії, яка спрямовує активність людини у русло конкретних життєвих цілей: політичних, господарських, ідеологічних та інших. Так оформилося розуміння цілеполагаючої функції релігії [22, с. 145].

Психологічний аспект пошуку суті релігії концентрується і на компенсаторній функції. Релігія представляється способом заповнення людського безсилля перед природою, суспільством і відносно його самого. Вона сприяє внутрішній гармонізації особи і досягає цього у результаті емоційного розвантаження, катарсису (від грецького «katharsis» – очищення), містичного очищення душі.

У філософському ключі, з погляду завдань духовного плану, релігія розуміється в аспекті її світоглядної, етичної функції. Вона сприймає (функція світобачення), пояснює (світобачення), оцінює (світовідношення) і забезпечує сенсами (сенсотворчість, етична функція) всю сукупність знань і значень, які виробляються у різних сферах діяльності [20, с. 30].

На відміну від міфічної свідомості релігія проводить упорядкування у «вертикальному напрямі», духовно прославляючи все оцінюване, надаючи всьому особливе, сакральне значення. Цією процедурою задається особливий простір культури, полюса, центр якого локалізується у світі земному і мирі небесному. Сюди і поміщається людина з її головною життєвою проблемою, яка переживається як корінна внутрішня суперечність.

Філософія релігії формулює її як суперечність між суттю, світом священного у людині і існуванням його на проявленому фізичному світі, де він потребує порятунку і захисту. У результаті для людини знижується значення емоційного відношення до зовнішнього світу, зайва довіра до нього і мирських спонук у цілому обмежується роль природи у свідомості людини. Головна увага переноситься на якийсь вищий об'єкт, що виходить за рамки людського буття і розуміння [24, с. 201].

Кінцевою метою релігійних зусиль людини виступає його порятунок. Він розуміється як повне подолання несвободи і відчуження, мислимих як фізичне і моральне зло, і може виступати у самих різних формах. Наприклад, як віра у вище дарування з боку Бога, як порятунок через церкву, у вигляді містичного одкровення або любовного благочестя, як моральне вдосконалення і ритуалізм.

Філософське обґрунтування релігії дав Г.Ф.Гегель в трактаті «Філософія релігії», визначивши її як емоційний спосіб сприйняття людиною абсолютної ідеї, як самосвідомість божественного духу, Абсолюту, опосередковане людськими уявленнями, людським духом [20, с. 52].

Релігія у своєму розвитку пройшла довгий і складний шлях формування. На первинних стадіях розвитку людського суспільства ствердилися релігійні вірування, в яких відображалося усвідомлення людей залежно від природних сил. Оскільки рівень розвитку був ще низьким, людина не відокремлювала себе від природи і переносила на неї відносини, що складаються у первісній общині. Не розуміючи суть багатьох природних явищ, будучи перед ними безсила, людина мала відчуття страху перед цими явищами – таємничими силами, намагаючись знайти спосіб дії на них.

Об'єктом релігійних відносин, що визнаються святинею, спочатку був будь-який існуючий предмет, тварина, які наділялися надчутливими властивостями. Їм вклонялися, він ставав фетишем. Оскільки людині хотілося, щоб предмет поклоніння надавав потрібні їй дії, то отримала розвиток магія, виникли чаклунські обряди, заклинання. Так виникла віра у те, що душа існує самостійно, окремо від тіла. Така віра називається анімізмом. Тому подальший розвиток релігійних відносин зумовив ділення світу на два – такого, що реально існує і потойбічного, надприродного [24, с. 141].

Пізніше виникли і сформувалися складніші релігійні системи – релігії світового рівня (буддизм, християнство, іслам).

Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної і духовної культури ускладнюються і самі релігійні системи, утворюючи своєрідну підсистему цінностей.

1.3 Хронологія історії Месопотамії

За деякими джерелами, перші мешканці з'явилися у Месопотамії 40 тисяч років тому у передгір’ях Загросу, а приблизно 7 тисяч років тому обширна долина між Тигром і Євфратом була заселена племенами, які спустилися з навколишніх гір [16, с. 25].

Розвиток цивілізації і культури у Межиріччі пов'язують з поселенням на цих територіях шумерів, які поступово асимілювалися з тими племенами, які жили тут раніше.

Хронологія історії Месопотамії наведена у табл. 1 [17, с. 102-104].

Таблиця 1 Етапи історії народів Межиріччя

Як видно з таблиці, у Месопотамії одне царство змінювалося іншим. У певні тимчасові періоди територію завойовували і правили різні народи. На зміну Шумеру прийшли Вавилон і Ассирія, після чого Межиріччя підпало під грецьке правління. А у VII ст. до н.е. цю територію завоювали араби.

1.4 Релігійні вірування народів Межиріччя

Релігія і мистецтво мають загальні витоки, коріння. Витоки мистецтва у людській практиці, у тій її сфері, де знаходить свій прояв людська ініціатива, бо свобода творчості є виразом трудової діяльності, яка розвивається і заглиблюється, в процесі і результаті якої людина створює знаряддя праці, освоює навколишній світ, заглиблює спілкування з подібними до себе, реалізує себе, свої можливості, естетично освоює світ.

Витоки релігії знаходяться також у людській практиці, але у тій її сфері, яка відображує несвободу, залежність людини від навколишнього світу. Саме тоді у нього з'являється бажання вдатися до допомоги інших, могутніших, ніж він сам, сил. Звідси виникли магія, фетишизм та інші первісні вірування. Але у первісному суспільстві магія і мистецтво виникли одночасно, зливаючись і переплітаючись один з одним.

Релігія Месопотамії у всіх її головних моментах була створена шумерами. З часом аккадські імена богів почали замінювати шумерські, а уособлення стихій поступилися місцем зоряним божествам. Місцеві боги могли також очолювати пантеон того або іншого регіону, як це сталося з Мардуком у Вавилоні або Ашшуром у столиці Ассирії. Але релігійна система у цілому, погляд на світ і на зміни, що відбувалися в ньому, мало чим відрізнялися від первинних уявлень шумерів. Жодне з месопотамських божеств не було винятковим джерелом сили, жодне не мало верховної влади. Повнота влади належала зборам богів, які за традицією обирали ватажка, який затверджував усі важливі рішення. Ніщо не було встановлено навіки і не вважалося само собою зрозумілим. Але нестійкість космосу вела до інтриг серед богів, а значить, обіцяла небезпеку і породжувала тривогу у смертних.

Шумерський пантеон існував вже на ранніх ступенях цивілізації і державності. Боги і богині вступали один з одним у складні взаємини, трактування яких змінювалося з часом і залежно від зміни династій і етносів (семітські племена аккадців, які змішалися із стародавніми шумерами, принесли з собою нових богів, нові міфологічні сюжети) [18, с. 28-35].

Міфологія Дворіччя включає історії про створення землі та її мешканців, зокрема виліплених з глини людей, в яких відобразилися образи богів. Боги вдихнули у людину життя, тобто створили її для того, щоб вона служила їм. Була розроблена складна космологічна система з декількох небес у вигляді напівзведення, які покривають землю, що плаває у світовому океані. Небеса були помешканням вищих богів [13, с. 43; 18, с. 36].

У міфах розповідається про початок світу, про богів та їх боротьбу за світоустрій. Розповідається про первісний хаос – Апсу. Це, можливо, чоловіче уособлення підземної безодні і підземних вод. Тіамат – жіноче уособлення тієї ж безодні або первісного океану, солоної води, яке зображувалося у вигляді чотириногого чудовиська з крилами. Тіамат і Апсу породили Лахму и Лахаму (чоловіче и жіноче начало у Всесвіті), а вони – Аншар і Кішар (жіночий і чоловічий принципи). Аншар і Кішар породили усіх богів (Ану, Еа, Мардука), а також ігігів (небесні жителі і духи) та анунаків (жителі земного і підземного світу).

Апсу (прісні води) + Тіамат (солоні води)

-

Лахма + Лахама

-

Аншар (чоловічий принцип) + Кішар (жіночий принцип)

-

Боги: Ану, Еа, анунаки, ігіги.

Відбувалася боротьба богів, що народилися, з силами хаосу. На чолі богів стає бог Мардук, але за умови, що боги визнають його першість перед всіма іншими. Після жорстокої боротьби Мардук перемагає і вбиває жахливу Тіамат, розтинає її тіло і створює з його частин небо і землю [13, с. 45-47; 23, с. 205-207].

Також існувала розповідь про Великий Потоп. Знаменита легенда про Великий Потоп згодом широко розповсюдилася серед різних народів, увійшла до Біблії і була прийнята християнським вченням. Деякі деталі шумерської розповіді про потоп (повідомлення богів добродійному царю про намір влаштувати потоп і порятунок його) нагадує біблейську легенду про Ноя [4, с. 205; 9, с. 202].

У шумерській міфології вже існують міфи про Золоте Століття людства і райського життя, які з часом увійшли до релігійних уявлень народів Передньої Азії, а пізніше – до біблейських сюжетів [14, с. 35].

Більшість шумеро-аккадо-вавилонських богів мали антропоморфну зовнішність, і лише небагато, такі як Еа або Нергал, несли на собі зооморфні риси. До священних тварин мешканці Месопотамії відносили бика, який втілював могутність, і змію – уособлення жіночого начала [17, с. 21].

Верховним божеством шумеро-аккадського пантеону був Ану (Ан) – цар небес. Він – «отець богів», його володіння – небо. Згідно вавилонському гімну творіння «Енума еліш», Ану був породжений від Апсу (втілення прісної води) і Тіамат (моря – солоних вод). Хоча Ану вклонялися у всій Месопотамії, його особливо почитали в Уруку і Дере.

Енкі (Еа) був одним з трьох великих шумерських богів (два інших – Ану і Енліль). Енкі тісно пов'язаний з Апсу, уособленням прісних вод. Енкі вважався також богом магії і мудрості. Він не будив страху в серцях людей. У молитвах і міфах незмінно підкреслюються його мудрість, доброзичливість і справедливість. У «Енума еліш» він – творець людини. Як бог мудрості він упорядкував життя на Землі.

Культ Енкі та його дружини Дамкіні процвітав в Ериду, Урі, Ларсі, Уруку і Шуруппакі. Енкі отримав від свого отця Ана божественні закони – «ме», щоб передати їх людям [17, с. 25-27; 18, с. 54].

«Ме» грали у релігійно-етичній системі поглядів шумерів величезну роль. Сучасні дослідники називають «ме» «божественними правилами», «божественними законами», «чинниками, що упорядковують організацію миру». «Ме» були чимось на зразок встановлених і контрольованих Енкі закономірностей, наказаних кожному явищу природи або суспільства, що стосуються як духовної, так і матеріальної сторони життя. До них відносилися самі різні поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, доброта, справедливість, брехня, страх, втома, різні ремесла і мистецтва, поняття, пов'язані з культом і т. п. [10, с. 231].

Енліль, разом з Ану і Енкі, один з богів головної тріади шумерського пантеону. Спочатку він - бог буревію (шумерське «ен» – «пан»; «ліль» – «бурій»). По-аккадські він називався Белом («пан»). Як «пан буревіїв» він тісно пов'язаний з горами, а значить і з землею. Цього бога дійсно боялися. Можливо, навіть більше боялися, чим шанували і поважали. Його вважали лютим і руйнівним божеством, а не добрим і милостивим богом [3, с. 136; 4, с. 128].

Енліля і його дружину Нінліль («нін» – «пані») особливо почитали у релігійному центрі Шумера Ніппурі. Енліль був тим богом, який командував «небесним воїнством» і якому особливо захоплено вклонялися [17, с. 30].

Ашшур був головним божеством Ассирії, як Мардук у Вавилонії. Ашшур був божеством міста, яке з найдавніших часів носило його ім'я, і вважався головним богом імперії Ассирії. Храми Ашшура називалися, зокрема, Е-шара («Будинок всемогутності») і Е-хурсаг-галь-куркура («Будинок великої гори землі»). «Велика гора» – один з епітетів бога Енліля, що перейшов до Ашшура, коли він перетворився на головного бога Ассирії [1, с. 58; 17, с. 30].

Мардук вважався головним богом Вавилона. Храм Мардука називався Е-саг-їл. Храмова башта – зикурат – послугувала основою для створення біблейської легенди про Вавилонську башту. Насправді вона називалася Е-темен-ан-кі («Будинок основи небес і землі») [4, с. 129; 5, с. 62; 17, с. 32].

Мардук був богом планети Юпітер і головним богом Вавилона, у зв'язку із чим він увібрав в себе ознаки і функції інших богів шумеро-аккадського пантеону. З часу піднесення Вавилона, з початку II тисячоліття до н.е., Мардук висувається на перше місце. Він ставиться на чолі сонму богів. Жерці вавилонських храмів складають міфи про першість Мардука над іншими богами. Вони намагаються створити щось, схоже на монотеїстичне вчення: існує тільки один бог Мардук, усі інші боги – це лише його різні прояви. У цьому тяжінні до монотеїзму відбилася політична централізація: вавилонські царі якраз прибрали до рук все Дворіччя і ставали наймогутнішими правителями Передньої Азії. Але спроба введення монотеїзму не вдалася, ймовірно, із-за опору жерців місцевих культів, і колишніх богів продовжували почитати [16, с. 18].

Даган за походженням – немесопотамське божество. Він увійшов до пантеону Вавилонії і Ассирії під час масового проникнення західних семітів до Месопотамії близько 2000 до н.е. Імена царів півночі Вавилонії династій Іссина Ішме-дагана («Даган почув») і Іддин-дагана («даний Даганом») свідчать про поширеність його культу у Вавилонії. Один із синів царя Ассирії Шамши-адада (сучасник Хаммурапі) був названий Ішме-даганом. Цей бог почитався також філістимлянами під ім'ям Дагон [17, с. 33; 23, с. 56].

Ерешкігаль в уявленні жителів Межиріччя була жорстокою і мстивою богинею підземного царства мертвих. Усмирити її міг тільки бог війни Нергал, який став її чоловіком [18, с. 84].

Країну померлих шумери називали Кур. Це притулок тіней померлих, блукаючих без усякої надії. Пекло – не безодня, куди ввергаються одні лише грішники, там зустрічаються хороші і погані люди, великі і нікчемні, благочестиві і нечестивці. Покірність і песимізм, якими пройняті картини пекла, є природним підсумком уявлень про роль і місце людини у навколишньому світі [17, с. 38].

Люди після смерті знаходили вічний притулок у похмурому царстві Ерешкігаль. Межею цього царства вважалася річка, через яку душі похоронених переправляв у царство мертвих спеціальний перевізник (душі непохоронених залишалися на землі і могли заподіяти немало бід людям). У «країні, звідки немає повернення» діють непорушні закони, обов'язкові як для людей, так і для богів. Життя і смерть, царство неба і землі і підземне царство мертвих – ці протилежності виразно протиставлялися у релігійній системі Дворіччя [17, с. 40; 18, с. 55].

У культурі шумерів вперше в історії чоловік зробив спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. Шумерський рай не був призначений для людей. Це було місце, де могли перебувати тільки боги. Страх смерті, боязнь неминучого переходу у країну Ерешкігаль, – все це народжувало не тільки упокорювання і покірність, але і протест, тугу про іншу, кращу і більш гідну людини долю. Шумери розуміли, що вічне життя, яке є долею одних тільки богів, недосяжне для простих смертних, та все ж мріяли про безсмертя [16, с. 17].

Гільгамеш – міфічний правитель міста Урука і один з найпопулярніших героїв месопотамського фольклору, син богині Нінсун і демона. Його пригоди описані у довгій оповіді на дванадцяти табличках, деякі з яких повністю не збереглися [15, с. 142].

Красуня Іштар – богиня любові і родючості, найзначніша богиня шумеро-аккадського пантеону. Пізніше їй також були привласнені функції богині війни. Вона є цікавою фігурою у сонмі шумерських богинь. Її шумерське ім'я – Інанна («пані небес»), у аккадців її називали Ештар, у ассирійців – Істар. Вона – сестра бога сонця Шамаша і дочка бога Місяця Сина. Ототожнювалася з планетою Венера. Її символ – зірка в колі. Як й інші аналогічні жіночі божества родючості, Іштар виявляла і риси еротичної богині. Як богиня фізичної любові вона була покровителькою храмових блудниць. Її вважали також милосердною матір’ю, яка заступається за людей перед богами. В історії Месопотамії у різних містах її почитали під різними іменами. Одним з головних центрів культу Іштар було місто Урук. Як богиню війни Іштар часто зображували такою, що сидить на левові.

Бог Дамузі (також відомий під ім'ям Таммуз) був чоловічим доповненням богині Іштар. Це шумеро-аккадський бог рослинності. Його ім'я означає «дійсний син Апсу». Культ Дамузі був широко поширений у Середземномор'ї. Згідно міфам, що збереглися, Таммуз помер, зійшов у Світ мертвих, воскрес і піднявся на землю, а потім піднісся на небо. Під час його відсутності земля залишалася безплідною, а стада помирали. Із-за близькості цього бога зі світом природи, полями і тваринами його називали також «Пастухом». Дамузі – землеробське божество, і смерть і воскресіння його – це уособлення землеробського процесу. Присвячені Дамузі обряди, поза сумнівом, носять відбиток дуже стародавніх церемоній, пов'язаних з оплакуванням всього вмираючого в осінньо-зимовий період і того, що відроджується до життя весною [18, с. 56-58].

Громовержець Ішкур – бог грози і сильних вітрів – спочатку представляв ті ж сили, що і Нінгірсу, Нінурта або Забаба. Всі вони втілювали могутні сили природи (грім, грозу, дощ) і разом із тим протегували тваринництву, полюванню, землеробству, військовим походам – залежно від того, чим займалися їх шанувальники. Як божество грози Ішкур зазвичай зображувався з блискавкою у руці. Оскільки землеробство у Месопотамії було зрошуваним, Ішкур, який розпоряджався дощами і щорічними розливами, займав важливе місце у шумеро-аккадському пантеоні. Він і його дружина Шала особливо шанувався в Ассирії [9, с. 91; 18, с. 57].

Набу вважався богом планети Меркурій. Він син Мардука і божественний покровитель писарів. Його символом був «стиль» – очеретяний стрижень, що використався для нанесення клинописних значків на таблички з необпаленої глини для написання текстів. У старовавилонські часи він був відомий під ім'ям Набіум. Шанування його досягло найвищої точки у нововавилонській (халдейській) імперії. Імена Набопаласар (Набу-апла-ушур), Навуходоносор (Набу-кудуррі-ушур) і Набонід (Набу-наїд) містять ім'я бога Набу. Головним містом його культу була Борсиппа поблизу Вавилона, де знаходився його храм Е-зіда («Будинок твердості»). Його дружиною була богиня Ташметум [23, с. 128].

Шамаш – шумеро-аккадський бог сонця. З аккадського його ім'я означає «сонце». Шумерське ім'я бога – Уту. Шамаш щодня здійснював свій шлях зі східної гори у бік західної гори, а на ніч віддалявся у «внутрішності небес». Шамаш вважався джерелом світла і життя, а також богом справедливості, чиї промені висвічують у людині все зло. Головними центрами культу Шамаша і його дружини Айї були Ларса і Сиппар.

Нергал у шумеро-аккадському пантеоні був богом планети Марс і підземного миру. Його ім'я з шумерського означає «потужність великої обителі». Нергал сприйняв також функції Еррі, спочатку бога чуми. Згідно вавилонської міфології, Нергал зійшов у світ мертвих і відняв владу над ним у його цариці Ерешкігаль.

Нінгірсу – божество шумерського міста Лагаш. Багато з його атрибутів – ті ж, що у загальношумерського бога Нінурті. Він бог, що не терпить несправедливості. Його дружина – богиня Баба (або Бау) [18, с. 58].

Нінхурсаг – богиня-мати у шумерській міфології, відома також як Нінмах («Велика пані») і Нінту («Пані, що дає народження»). Під ім'ям Кі («Земля») вона спочатку була дружиною Ана. Від цієї божественної пари народилися всі боги. Згідно одному з міфів, Нінмах допомогла Енкі створити з глини першу людину. В іншому міфі вона прокляла Енкі за те, що він з'їв створені нею рослини, але потім розкаялася і вилікувала його від хвороб, які стали наслідком прокляття [14, с. 45-46; 18, с. 59].

Нінурта – шумерський бог урагану, а також війни і полювання. Його емблема – скіпетр, увінчаний двома левовими головами. Дружина його – богиня Гулу. Як бог війни Нінурта вельми шанувався в Ассирії. Його культ особливо процвітав у місті Кальху [9, с. 112].

Син – шумеро-аккадське божество Місяця. Його символ – півмісяць. Оскільки Місяць був пов'язаний з вимірюванням часу, він був відомий як «Пан місяця». Син вважався отцем Шамаша – бога сонця і Іштар – богині любові. Популярність бога Сина впродовж усієї історії Месопотамії засвідчена великою кількістю імен власних, елементом яких було його ім'я. Головним центром культу Сина було місто Ур [8, с. 65; 18, с. 59].

Функції шумерських богинь були схожі ще більше, чим у богів. Називаючись по-різному, богині, за суттю справи, представляли одну ідею – ідею матері-землі. Кожна з них була матір’ю богів, богинею врожаю і родючості, порадницею свого чоловіка, соправителькою і покровителькою міста, яке належало богові-чоловікові. Всі вони втілювали жіноче начало, міфологічним символом якого була Кі або Нінхурсаг. Нінліль, Нінту, Баба, Нінсун, Гештінанна, за суттю, не особливо відрізнялися від матері богів Кі. У деяких містах культ богині-покровительки був старший за культ бога-покровителя [14, с. 18; 17, с. 19].

Долю, точніше, суть або щось, що «детермінує долю», у шумерів називали «намтар»; так само звучало ім'я демона смерті – Намтар. Можливо, це він виносив рішення про смерть людини, якої не могли відмінити навіть боги [11, с. 63; 12, с. 99].

За все, що відбувалося на землі, треба було дякувати богам. Над кожним містом храми «здіймали руки» до небес, звідки боги стежили за своїми слугами. Богів потрібно було постійно благати про допомогу і сприяння. Звернення до богів приймало саму різну форму: будівництво храмів і мережі каналів, жертвопринесення і накопичення храмових багатств – «майна бога», молитви, заклинання, паломництва, участь в містеріях і багато що інше [14, с. 25].

Але навіть наймогутніші боги не могли уникнути визначеної долі. Подібно до людей, вони теж терпіли поразки. Шумери пояснювали це тим, що право виносити остаточну ухвалу належало раді богів, проти якої не міг виступити жоден з його членів [23, с. 63].

У Месопотамії були свої міфи про Всесвіт, про потоп, а також героїчні оповіді.

У міфах про Всесвіт описується, що бог Ану створив анунаків (підземних духів), злаки, худобу. Боги їли, пили, але не могли насититися і наїстися. Тоді Еа порадив Енлілю створити людей, які приносили б богам жертви. Але спочатку люди були дикими. Тому богам довелося повеліти, щоб люди стали справжніми людьми [5, с. 69; 18, с. 48].

Ану, Енліль і Еа створили людей і тварин, потім Енліль заснував п'ять міст, поселивши в одному з них царя, якого наслідували решта з дев'яти царів, які були після нього.

При останньому з них Енліль розгнівався на людей і влаштував потоп. Еа порадив Зіусудрі (подібно до біблейського Ноя) побудувати корабель. Згодом Енліль дарував Зіусудрі вічне життя [17, с. 23].

Про створення богів розповідається в епосі "Енума Еліш" ("Коли вгорі"). От як це описано: "Коли височінь ще не була названа небом, а внизу твердь ще не звалася землею, коли води Океану і Безодні були змішані між собою, коли жодне поле ще не було створене і жодного болота не було видно, коли ніхто ще не був наділений ім'ям і нічия доля ще не була визначена, – тоді були створені перші боги..." [18, с. 50].

Згодом первісні сили природи (Апсу, Мумму, Тіамат) вирішили погубити богів, тоді Апсу і Мумму здолали, а Тіамат не змогли. Мардук вирішив її перемогти. Він убив її, розітнув навпіл; з однієї половинки зробив небо, а з іншої землю. Убив зрадника Кінгу, на його крові замісив глину, із якої створив людину.

Коли вмирає чоловік Іштар Таммуз, його кохана спускається туди, "звідки той, хто входить, ніколи не виходить". Вона загрожує розбити двері і випустити мертвих. Її пускають і ув'язнюють у темницю. Еа створює Асушунаміра, посилає його, порадивши звернути увагу на бурдюк з живою водою. Таммуза та Іштар випускають.

У міфах про Етану і Адапа, також як і в епосі про Гільгамеша, відбилася ідея пошуків безсмертя. Етана намагається злетіти на крилах орла на небеса, щоб там роздобути "траву народження" (аналогічну "траві життя"). Орел звертає її увагу на те, що всі предмети на землі здаються все менше і менше. Етана піднялася на небо Ану, але трави там не знайшла. Довелося летіти вище, на небо Іштар. Земля стала не видна. На цьому міф обривається, оскільки кінець таблички був відбитий, але, мабуть, вона впала і розбилася на смерть. Таким чином, вічного життя вона не добилася [17, с. 31-33].

Адапа, син бога Еа і смертної жінки ловив рибу у Перській затоці, налетів Південний вітер і перевернув його човен. Адапа, розсердившись, обломив вітру крила. Сім днів Вітер не вилітав, бог Ану затурбувався. Він викликав Адапа до себе на суд. Еа попередив сина, щоб той не їв і не пив із столу Ану: "Коли ти з'явишся перед Ану, тобі запропонують їжу смерті – не їси її, тобі запропонують воду смерті – не пий її." Крім того він запропонував одягнути траурний одяг, щоб заручитися співчуттям небесних сторожів, Таммузі і Гишзіди. Ану зустрів Адапа словами: "Немає пощади!", але за наполяганням Таммуза і Гишзіди змінив гнів на милість і вирішив подарувати Адапі безсмертя. Він запропонував йому "воду життя" і "їжу життя", але той відмовився [18, с. 69].

Посередниками між людьми і надприродними силами вважалися жерці.

Жерці – прислужники храмів, походили зазвичай із знатних родин, їх звання було спадковим. Однією з ритуальних вимог, які пред'являлися до кандидатів у жерці, була вимога не мати фізичних недоліків. Разом із жерцями існували і жриці, а також храмові служниці. Багато хто з них був пов'язаний з культом богині любові Іштар. Цій же богині служили і жерці-євнухи, які носили жіночий одяг і виконували жіночі танці [19, с. 211].

Культ взагалі був строго регламентованим. Вавилонські храми були вельми значним видовищем, вони послужили приводом для створення єврейської легенди про побудову Вавилонської башти. Доступ у храми – «житла богів» – мали тільки жерці [15, с. 83].

Досить рано почався процес астралізації божеств. Боги і богині почали асоціюватися з небесними світилами. Бог Ура-син був ототожнений з Місяцем, Набу – з Меркурієм, Іштар – з Венерою, Нергал – з Марсом, Мардук – з Юпітером, Нінурта – з Сатурном. Саме з Вавилонії цей звичай називати небесні світила, особливо планети, іменами богів перейшов до греків, від них до римлян, і римські (латинські) імена богів збереглися у назвах цих планет аж до наших днів. Місяці року теж присвячувалися богам [14, с. 93].

У релігії Месопотамії також велику роль грали надзвичайно стародавні вірування про численні нижчі духи, здебільшого злі і згубні. Це духи землі, повітря, води – анунаки і ігіги, уособлення хвороб і всяких нещасть, вражих до людини. Для боротьби з ними жерці склали безліч заклинань. У заклинаннях перераховуються їх імена і «спеціальності». Для захисту від злих духів, крім численних заклинальних формул, широко вживалися амулети-апотропєї (обереги). Як оберег застосовувалося, наприклад, зображення найзлішого духу, настільки огидного вигляду, що, побачивши його, дух повинен у страху втекти [18, с. 64].

Смерть і хвороби, які їй передували, шумери пояснювали втручанням демонів, які були злими і жорстокими істотами.

Згідно віруванням шумерів, в ієрархії надприродних істот демони стояли на сходинку нижче за самих незначних божеств. Проте, їм вдавалося терзати і мучити не тільки людей, але і могутніх богів. Були, правда, і добрі демони, ті, що охороняли брами храмів, приватні будинки, оберігали спокій людини, але їх було небагато у порівнянні із злими. Демони могли викликати різні хвороби. До найжорстокіших, непереможних, таких, що приносять людям особливо багато шкоди, належали демони Удуг. Цих могутніх демонів було сім. Їх називали «духами смерті», «скелетами», «диханням смерті», «переслідувачами людей» [18, с. 65].

Демони не обмежувалися одним лише руйнуванням здоров'я людей. З їх провини мандрівники збивалися зі шляху у пустелі, бурі руйнували їх будинки, смерчі винищували посіви. Демони були створені для того, щоб приносити нещастя, створювати труднощі, мучити людей і ускладнювати їм життя [14, с. 96-97].

Надзвичайно розвинена серед народів Месопотамії була система мантики – різних ворожінь. Серед жерців були особливі фахівці-ворожбити (бару). До них зверталися за прогнозами не тільки приватні особи, але і царі. Бару тлумачили сни, ворожили на тваринах, за польотом птахів, за формою масляних плям на воді і тому подібне. Але найхарактернішим прийомом мантики було ворожіння на нутрощах жертовних тварин, особливо на печінці. Техніка цього способу (гепатоскопія) була розроблена до віртуозності [9, с. 70].

релігія месопотамія влада цар

РОЗДІЛ II. СИСТЕМА ВЛАДИ СЕРЕД НАРОДІВ ДВОРІЧЧЯ

На території Близького Сходу у давнину розцвіли могутні цивілізації: Шумер, Єгипет, Вавилон, Фінікія, Палестина.

На перших ступенях розвитку Шумера на чолі кожного шумерського міста стояв верховний жрець (або жриця), який обирався радою старійшин і сборами повноправних общинників-воїнів. Але останній досить швидко втратив своє значення, а рада старійшин почала конкурувати за владу з правителем, який забирав все більше повноважень. Так, наприкінці III тисячоліття до н.е. виникла нова форма влади – деспотія [6, с. 263].

Приналежність до східних деспотій була загальною відмінною рисою всіх давніх цивілізацій Месопотамії. Усім їм у тому чи іншому ступені були властиві монополізація і централізація влади (риси тоталітаризму), персоніфікація влади у фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкування релігійним нормам всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного і психологічного терору. Величезну роль грала держава. Вона виражалася у здійсненні іригації, престижного будівництва (пірамід, палаців і тому подібного), у контролі над усіма сторонами життя підданих, проведенні зовнішніх війн [1, с. 145].

Культ правителя-символу, посередника між світом живих і померлих, людей і богів, був тісно пов'язаний не тільки з уявленням про святість владу імущого, такого, що володів магічною силою, але також з упевненістю у тому, що саме молитви і прохання вождя швидше дійдуть до божества і будуть максимально результативними.

Месопотамські правителі не іменували себе (і їх не іменували інші) синами богів, а сакралізація їх практично обмежувалася наданням ним прерогатив первосвященика або правом, що визнавалося за ним, на безпосередній контакт з богом (наприклад, зберігся обеліск із зображенням бога Шамаша, який вручає Хаммурапі свит із законами) [9, с. 41; 12, с. 248].

Невисокий ступінь обожнювання правителя і централізації політичної влади сприяв тому, що у Дворіччі достатньо легко, без запеклого суперництва уживалися один з одним багато богів з присвяченими ним храмами і обслуговуючими їх жерцями.

Відносини між царською і релігійною владами демонструє економічний розвиток царських і храмових господарств.

У нововавілонський час царське господарство не мало великої питомої ваги в економіці країни. Провідна роль належала храмовим и власним господарствам, проте, мабуть, не існувало чіткого розмежування державної власності і власності палаців. Тому всі державні доходи, як і доходи з царських володінь, вважалися царською власністю.

У фактичній власності царя знаходився лише порівняно незначний земельний фонд, керівництво яким було засновано на принципах господарства власника володінь. Царська власність згадується у документах доволі рідко. Наприклад, відомий контракт часів Навуходоносора II, згідно якого царське поле було здано в оренду «навічно» для насадження фінікових пальм Шуле, голові ділового дома Егібі у Вавилоні [7, с. 126-127].

Найбільш суттєву частину державних доходів складали податки, характер и розміри яких нам невідомі. Можна лише припустити, що всі вільні мешканці країни були зобов’язані віддавати десяту частину своїх доходів як державну подать. Податки зазвичай сплачувалися натурою (скотом, зерном, вовною і т.д.), але офіційні експерти встановлювали їх вартість у сріблі. Окрім того, деякі групи населення (наприклад, купці, які займалися міжнародною торгівлею) сплачували свої податки сріблом.

Крім податків цар отримував різні мита (портові, мито за проходження через міську браму, за прохід човнів каналами, за користування деякими мостами і т. і.) сріблом або натурою. За рахунок цих податків цар тримав державний апарат та армію.

Держава була розділена на адміністративні округи на чолі з намісниками. На чолі міст також знаходилися намісники. Були також відповідальні за царські канали і причали та інші дрібні чиновники.

Певно, що державний апарат, розгалужений на території такої великої держави, не міг функціонувати без великої кількості писарів. Свою роль в апараті керування відігравали також перекладачі, оскільки на будівельних роботах і в армії працювали ремісники і воїни з інших країн [7, с. 128-129].

Всі чиновники державного апарату отримували від царя жалування натурою, а найбільш високопоставлені з них – частково і сріблом.

Особливою опорою царської влади була армія, про принципи комплектування якої нам мало що відомо. Окрім вавілонян у ній служили и іноземні найманці. Наприклад, у війську Навуходоносора II був брат грецького поета Алкея Антименід. Воїни були озброєні списами, залізними кинджалами, щитами, луками и стрілами. Як видно з документів часів Навуходоносора II і Набоніда, скифська стрілова справа мала значний вплив на озброєння вавілонських воїнів, які віддавали перевагу скіфським лукам і стрілам перед аккадськими із-за їх високих балістичних якостей.

Між палацом і храмом існували тісні зв'язки. Храми володіли обширними землями, великим числом рабів і худоби, а також займалися лихварськими операціями і торгівлею. Наприклад, храм Еанна в Уруку мав близько 5-7 тисяч голів великої рогатої худоби і 100-150 тисяч овець. За свідченнями одного тільки документа, цей храм отримав впродовж року більше 5000 кг вовни зі своїх овець.

Крупним джерелом храмових доходів була десятина. Нею обкладалися всі представники вільного населення: землероби, пастухи, садівники, ремісники, жерці і чиновники всіх рангів, включаючи намісників. Десятину платив також цар. Кожен платив її тому храму, поблизу якого він мав землю чи інші джерела доходів. Її платили з садів і полів, з приплоду худоби, з овечої шерсті і так далі. У більшості випадків її вносили ячменем і фініками, але нерідко також сріблом, сезамом, шерстю, одягом, худобою, рибою, ремісничими виробами. Цар вносив десятину частково і золотом. Десятина складала приблизно десяту частину доходів платників податків, якщо не рахувати царську десятину, яка була значно менше відповідної частини доходів правителів країни. Збором десятини займалися спеціальні чиновники. Для її сплати доводилося закладати поля і дома, звертаючись до послуг кредиторів. Не маючи можливості сплатити десятину, деякі люди вимушені були віддавати до храму своїх дітей як рабів [7, с. 130-132; 9, с. 246-248].

При Набоніді вплив держави на храм посилюється. Зокрема в 553 році Набонід встановив у храмі Еаїна посаду царського представника. Це був незалежний від храму чиновник, і одне з його головних завдань полягало у передачі палацу частини храмових доходів. Крім того, храми повинні були виконувати державні повинності, посилаючи своїх рабів (землеробів, пастухів, садівників, теслярів та ін.) для роботи у палацовому господарстві.

Цар і його чиновники почали активно втручатися у храмові справи, встановлюючи раціони для храмових рабів, розміри храмової пребенди для різних груп населення, ставки орендної плати з храмових полів і так далі.

Царі Ассирії в області внутрішньої політики спиралися то на жрецько-торгове, то на військове угрупування крупних рабовласників.

У Вавілонії ж сильного військового угрупування не було, і царі там були повною мірою ставлениками жречества. Показне упокорювання царів в їх написах, відсутність згадки у цих написах про будь-які діяння, окрім будівництва храмів, яке проводилося у грандіозних розмірах, причому розширювалися старі і будувалися нові храми до подальшого збільшення могутності і доходів жречества. Все це свідчить про велику роль у державі жречества. «Опікун Есагили (храму бога Мардука у Вавілоні) і Езіди (храму бога Набу в Борсиппі)» стає постійною частиною тітулатури нововавілонських царів.

Найбільш характерним проявом повної залежності царя від жречества був міфом про вмирання і воскресіння природи, але який тепер отримав новий сенс, у щорічно повторюваному новорічному обряді зведення на трон царя. При виконанні цього обряду цар піддавався принизливим церемоніям побиття (правда, замість нього, за іншими даними, могла виступала підставна особа), після чого отримував знаки царської влади з рук верховного жерця бога Мардука [12, с. 45].

Лейтмотивом всієї діяльності нововавілонських царів, принаймні як вона описана в офіційних написах, було відновлення стародавніх культів, обрядів і храмів в їх первинному, освяченому релігійними звичаями вигляді.

Архітектори прагнули відтворювати зовнішні форми і плани стародавніх храмів; писарі наслідували мову і писемність, характерну для III і початку II тисячоліття до н.е. Розшукуються стародавні записи обрядів і порядки жертвопринесень, написи стародавніх царів, які обожнювалися.

Жречество – наполегливіше, ніж раніше, прагне підсилити значення головного бога міста Вавілона – Мардука і тим закріпити положення жрецької верхівки цього центру. Також були відомі спроби оголосити різні божества образами Мардука.

Одночасно виникають нові релігійні вчення; у релігійній ідеології пригноблюваних мас, серед тих, хто зневірився у можливості поліпшення свого положення власними силами, як, наприклад, серед полонених іудеїв, виникає віра у можливість чудового позбавлення від страждань в цьому житті – месіанізм (віра у прийдешнього рятівника). Ця віра згодом була широко використана ідеологами пануючого класу і зайняла важливе місце в релігіях Передньої Азії [12, с. 154-155].

Рабовласницька верхівка Вавілонії своїми релігійними вченнями прагнула створити ідеологічне виправдання власного існування і панування.

РОЗДІЛ III. РОЛЬ РЕЛІГІЇ І ВЛАДИ У РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА МЕСОПОТАМІЇ

3.1 Релігійні і міфологічні сюжети у культурній спадщині Месопотамії

Шумери, як і їх наступники вавілоняни, не знали, у протилежність стародавнім єгиптянам, того розвиненого заупокійного культу, який спонукав забезпечувати померлих всім, що було їм дорого за життя, у тому числі і улюбленими літературними творами. Літературні пам'ятки Шумера, що дійшли до нас, і Вавилонії обмежуються глиняними табличками, які зберігалися у бібліотеках храмів і царів, – “намісників богів на землі”. Оскільки ці бібліотеки містили космологічні і богословські трактати, гімни богам, псалми, зведення заклинань і прогнозів, епічні поеми, які жерці також відносили до релігійної літератури, то багато ассиріологів вважали, що всі твори стародавнього південного Межиріччя мають лише богословський характер [8, с. 361].

Проте найбільший дослідник в області шумерської літератури і писемності американський професор Крамер не дотримувався цієї точки зору, про що ясно говорить його цікава праця “Історія починається в Шумері”. Він знаходить у літературі, що вивчається, так само і теми земні. Автор також дуже вдало зіставляє окремі елементи творчості шумерів з сучасною культурою. Він приходить до вельми цікавого висновку: “Оскільки найстародавніші героїчні оповіді з'явилися у Шумері, можна припустити, що батьківщиною епічної поезії було Дворіччя”. Ця праця знайомить нас з багатьма жанрами шумерської писемності і літератури, окрім лірики, оскільки ліричні твори шумерів поки що не відомі [15, с. 100].

Різноплемінна культура Передньої Азії, звичайно, не була однорідною. Народи, які змінювали один одного, прагнули до захоплення родючих земель, несли з собою нові віяння і нові порядки. Часто вони безжально знищували все створене їх попередниками, але і неминуче спиралися на досвід минулого [14, с. 103].

І.Дьяконов у своїй роботі “Шумер. Суспільний і державний устрій стародавнього Дворіччя” відзначає, що у державах Дворіччя видне місце займали скульптура, дрібна пластика, ювелірна справа. Створювалися яскраві розписи, що прикрашали стіни палаців. Відсутність лісу і каменя у Месопотамії привела до використання її жителями сирцевої цегли, а це сприяло прояву особливостей архітектурного стилю: прості кубічні форми, своеобразні прийоми прикраси будівель. Архітектори винайшли спосіб прорізати стіни вертикальними виступами і нішами, забарвлювати їх у звучні насичені тони, що порушувало одноманітність дробової цегляної кладки і пожвавлювало глуху і нудну поверхню плоскої стіни [12, с. 88].

Внаслідок того, що заупокійний культ не отримав у Дворіччі такого значного розвитку як, наприклад, в Єгипті, і не склалося уявлень про те, що душа померлої людини повинна повернутися у створену подібність живого тіла, портретна пластика Месопотамії не досягла таких вершин, яких вона досягла у Давньому Єгипті. Але статуї божеств і правителів, створені у країнах Передньої Азії, все ж таки різноманітні, майстерно опрацьовані, повні значущості і внутрішньої сили [12, с. 89].

У рельєфах Дворіччя важливе місце відводилося переможним війнам, діянням царя. Кожен такий рельєф ставав свого роду історичною віхою, яка відзначає новий відлік часу. Великого поширення разом з рельєфом набула і гліптика – різьблений циліндровий друк-амулет. Вкриті якнайтоншим різьбленням, виконаним часом на твердій і гладкій поверхні каменя, вони зображували обряди і сцени з народних байок за участю тварин, сцени з міфічних оповідей. У цьому виді мистецтва народи Передньої Азії також досягли високої досконалості [2, с. 69].

Пам'ятники культури к цьому регіоні збереглися з часу нового кам'яного століття, і вони вельми численні і різноманітні. Це культові статуетки божеств, культові маски, сосуди [3, с. 112].

Неолітична культура, що склалася на території Дворіччя у 6-4 тис. до н. е., багато у чому передувала подальшій культурі раннього класового суспільства. До цього періоду відносяться знайдені при розкопках залишки монументальних храмів і керамічні вироби, що збереглися у поселеннях Хассуна, Самарра, Телль-халаф, Телль-арпагия, в сусідньому з Дворічччям Еламі і застосовувалися при похоронних церемоніях [10, с. 60].

Тонкостінні, правильної форми, нарядні і стрункі сосуди Елама були покриті чіткими коричнево-чорними мотивами геометризованого розпису на світлому жовтуватому і рожевому фоні. Такий узор відрізнявся безпомилковим відчуттям декоративності, знанням законів ритмічної гармонії. Він завжди розташовувався у строгій відповідності з формою. Трикутники, смужки, ромби, мішечки стилізованих пальмових гілок підкреслювали витягнуту або округлу будову сосуду, у якій барвистою смугою особливо виділялися дно і горловина [10, с. 62].

Деколи комбінації узорів, які прикрашали кубки, оповідали про найважливіші для людини того часу дії і події. Ритмічна організованість узору, його підпорядкування будові сосуда говорять про нову, складнішу стадію художнього мислення [23, с. 332].

До 3 тисячоліття до н.е. у долинах Тигра і Євфрату розвинулися міста-держави. Головними з них стали міста Шумера. У них виросли перші пам'ятники монументальної архітектури, а також розцвіли пов'язані з ними види мистецтва – скульптура, рельєф, мозаїка, різного роду декоративні ремесла [1, с. 40].

Культурному спілкуванню різних племен активно сприяв винахід шумерійцамі писемності, спершу піктографії (основою якої служив картинна писемність), а потім і клинопису [12, с. 211].

Шумерійці писали гострими паличками на сирих глиняних табличках, які потім обпалювалися на вогні. Писемність широко розповсюдила законодавства, знання, міфи і вірування. Записані на табличках міфи донесли до нас імена божеств – покровителів різних племен, міфи і оповіді [12, с. 200; 18, с. 52].

Кожне місто шанувало своїх богів. Ур шанував бога Місяця Нанну, Урук – богиню родючості Інанну (Іннін) – уособлення планети Венери, а так само її отця бога Ана, владику неба, й її брата – сонячного бога Уту. Жителі Ніппура вшановували отця бога Місяця – бога повітря Енліля, творця всіх рослин і тварин. Місто Лагаш вклонялося богові війни Нінгірсу. При цьому кожному з божеств присвячувався свій храм, який ставав центром міста-держави.

У Шумері утвердилися основні риси храмової архітектури. У країні бурхливих річок і заболочених рівнин необхідно було піднімати храм на високу насипну платформу-підніжжя. У зв'язку із цим важливою частиною архітектурного ансамблю стали довгі, часом прокладені в обхід горба, сходи і пандуси, якими мешканці міста піднімалися до святилища. Повільне сходження давало можливість побачити храм з різних точок [12, с. 194].

Першими могутніми спорудами Шумера кінця 4 тис. до н.е. були так звані “Білий храм” і “Червона будівля” в Уруку. Навіть за розвалинами, що збереглися, видно, що це були строгі і величні будівлі. Прямокутні у плані, позбавлені вікон, із стінами, розчленованими у Білому храмі вертикальними вузькими нішами, а у Червоній будівлі – могутніми півколонами, прості за своїми кубічних об'ємами, споруди ці чітко вимальовувалися на вершині насипної гори. Вони мали відкритий внутрішній двір, святилище, у глибині якого поміщалася статуя шанобливого божества. Кожна з цих споруд була виділена з навколишніх будівель не тільки підйомом вверх, але і забарвленням. Білий храм отримав свою назву за білі стіни, Червона будівля (вона, мабуть, служила місцем народних зібрань) була прикрашена різноманітним геометричним орнаментом з глиняних обпалених конусоподібних цвяхів “зігатті”, шляпки яких забарвлені у червоний, білий і чорний кольори. Цей строкатий і дробовий орнамент, що нагадував килимове плетіння, здалеку, зливаючись, набував єдиного м'якого червонуватого відтінку, що і дало привід для його сучасної назви [10, с. 64-65].

У 3 тисячоліття до н.е. у шумерських центрах Урі, Уруку, Лагаше, Адабе, Уммі, Ереду, Ешнуні і Кіше виникли різноманітні типи архітектури. Значне місце в ансамблі кожного міста займали палаци і храми. Хоча будівлі зводилися з сирцевої цегли, в їх декоративному оформленні виявилася велика різноманітність. Із-за вологого клімату погано зберігалися настінні розписи. Тому особливу роль почала грати мозаїка, а також інкрустація з самоцвітів, перламутру і раковин, які широко застосовувалися у прикрашенні стін, колон, статуй. У вживання увійшла також обробка колон листовою міддю, включення рельєфних композицій. Забарвлення стін, у свою чергу, мало важливе значення. Всі ці деталі пожвавили строгі і прості форми храмів, додали їм красоти, відповідної до барвистості самих обрядів [2, с. 333; 17, с. 36].

Храм богині “матері всіх богів” і “богині лісистих гір” Нін Хурсаг, споруджений в Убайді поблизу міста Ура у середині 3 тис. до н. е., відзначений цілою низкою подібних нововведень. Над прямокутним входом у храм розташувався навіс, який спирається на тонкі дерев'яні стовпи (символи фінікових пальм), оббиті міддю і прикрашені вкладками з перламутру, самоцвітів, асфальту. Стіни храму, крім вертикальних ніш, були розчленовані горизонталлю стрічками мозаїчних фризів, втиснутих в асфальтову обмазку. Карниз храму був прикрашений узором з керамічних цвяхів, шляпки яких, виконані у формі квітів з червоно-білими пелюстками, служили символами богині родючості. Верхній фриз також включав мозаїчні зображення білих голубів, виконані на шиферному фоні, нижній фриз складався з мідних фігур бичків, які рухалися до входу в урочистому ритмі. Сам вхід був обрамлений двома дерев'яними фігурами левів-охоронців, покритих мідними листами, а очі і язики їх були інкрустовані кольоровими каменями, що доповнювало їх жвавість і яскравість. Над вхідними дверима поміщена мідна прямокутна пластинка, на якій зображувалися рельєфні фігури левоголового орла Імдугуда, який міцно тримає лапами двох оленів, – своєрідний символ влади божества над всіма мешканцями лісистих гір і долин [2, с. 305].

Як припускають вчені, подібністю гір, з яких до людей з'явилися боги, були і якнайдавніші ступінчасті башти – зикурати, які виникли у Шумері в 3 тисячолітті до н.е. Вони складалися з декількох майданчиків. Верхній майданчик увінчувався невеликим святилищем – “житлом бога”. Ці башти, що будувалися зазвичай при храмі шанобливого божества, згодом на багато тисячоліть самі перетворилися на головні храми, центри науки, своєрідні обсерваторії, де жерці спостерігали за небесними світилами і життям Всесвіту. Від якнайдавніших часів до нас дійшли у руїнах лише декілька стародавніх башт. Краще за все збереглися зикурати Елама (у Чога-Замбіле, 2 тисячоліття до н. е.) і Борсини (поблизу Вавилона, середина 1 тисячоліття до н. е.) [4, с. 81; 17, с. 33].

Нині частково відреставрований один з якнайдавніших зикуратів царя Ур-Намму в Урі кінця 3 тисячоліття до н.е. Тепер видна лише одна його нижня тераса. Але і вона справляє приголомшуюче враження грандіозністю своїх розмірів. Площа величезної усіченої трапеції займає 65 х 43 м, а висота основи башти 20 м, тобто дорівнює сучасному семиповерховому будинку [2, с. 222]!

Такими ж величними, як і культові споруди, були і палаци правителів, які почали будувати з середини 3 тисячоліття до н.е. Прикладом їх може служити палац у місті Кіше, один з найстародавніших у Передній Азії. Подібно до інших палаців, він відтворював у своєму плані тип світського житлового будинку з низкою глухих, позбавлених вікон, приміщень. Стіни його колонного залу були інкрустовані композиціями з перламутру, що відтворювали сцени битв [2, с. 223].

Впродовж багатьох століть поступово склалися і різноманітні види і форми скульптури. Скульптура у вигляді статуй і рельєфів з якнайдавніших часів складала невід'ємну приналежність храмів. Скульптурними формами були прикрашені кам'яні сосуди і музичні інструменти. У металі і камені були виконані перші монументальні портретні статуї правителів держав Дворіччя, а у рельєфах кам'яних стел відображені їх діяння і перемоги. При проведенні паралелі з розвитком скульптури Єгипту, поза сумнівом, можна побачити поєднання наївності прийомів з упевненою майстерністю, грубуватість з витонченістю. Але майстри Шумера і Аккада прагнули до досконалості [23, с. 401].

Оповідний рельєф зародився дуже рано у культурі Дворіччя. Теми рельєфів у другій половині 3 тисячоліття до н.е. воскрешають перед нами коло основних турбот стародавніх мешканців долини Тигра і Євфрату, пов'язаних із врожаєм. Це, здебільшого, обряди поклоніння богині родючості Інанні, показ стад домашніх тварин, налитого соками доспілого колосся [16, с. 45].

Подібна процесія жертводавців, що йдуть з дарами до богині Інанни, відображена у рельєфах, що заповнюють поверхню монументальної алебастрової посудини з Урука початку 3 тисячоліття до н. е. Форма кубку поділена на низку поясів, що дозволило майстрам розвернути своє оповідання етапами. На зовнішньому фризі позначені мотиви річкового сільського пейзажу, дерева, що ростуть у води. Наступний показує баранів, які мірно рухаються берегом річки. Вище розташований такий самий мірний хід людей, які несуть блюда із стравами і фруктами. Верхній ярус присвячений церемонії поклоніння богині і приношенню їй дарів. Фризообразний розподіл фігур на площині, розгорнений поясом, розташування декількох поясів один над одним, подібно до строчок тексту стали принципом побудови рельєфних композицій, які утвердилися у мистецтві Передньої Азії на багато століть. Цей же принцип був використаний і різьбярами циліндрового друку-амулета, знаків особистої власті [2, с. 97].

Вже у 3 тисячолітті до н.е. мистецтво стародавнього Шумера мало різні художні напрями, отже, і завдання. Фігури Північного Дворіччя мали витягнуті пропорції, подовжені особи. Фігури Південного Дворіччя були великоголовими і приземистими [10, с. 81].

У той же час і ті й інші як би споріднені між собою. Все у них: поза, зведені до неба очі, складені на грудях долоні, – спрямовані на виявлення внутрішнього стану просвітленості. Такими є базальтова фігура начальника житниць міста Уруку Курліля, алебастрова статуя сановника Ебіх-Іля (з р. Марі) і кам'яна статуя бога Аб-У з р. Ешнуна. Наївні і нескладні образи, втілені в цих невеликих розфарбованих статуях, відмічені єдиною печаткою духовного підйому, незаплямленої віри, світлого чистого пориву. Ще у більшій мірі повні духовної значущості виконані для храмів у техніці високого рельєфу голови вищих божеств. Хоча збереглася лише єдина, датована початком 3 тисячоліття до н.е., скульптурна голова богині Інанни, висока майстерність обробки її мармурової поверхні, краса і досконалість образу, свідчить про те, що це явище не було випадковим у художньому житті. Плоско зрізана ззаду, виконана майже у натуральну величину голова прикріплювалася до стіни і, мабуть, була частиною рельєфної і живописної композиції. Обличчя богині з величезними, раніше інкрустованими очима, вражає м'якістю своїх об'ємів, значністю строгого і спокійного виразу [2, с. 100; 10, с. 83-84].

Стародавні епічні оповіді Шумера, як вважають вчені, що були вперше записані на глиняних табличках тільки через 5-6 сторіч після закінчення “героїчного століття” і, зрозуміло, після значної переробки, виконаної жителями і писарями. І оскільки найстародавніші героїчні оповіді з'явилися у Шумері, можна припустити, що батьківщиною епічної поеми було Дворіччя. На відміну від епічних творів інших народів, шумерські героїчні оповіді, незалежно від їх величини, оповідають про будь-який один подвиг, один епізод і зовсім не зв'язані один з одним. Вперше об'єднали порівняно короткі і уривчасті поеми у досить складний, довгий, але єдиний епос вавилонські поети. Проте у цих поемах не знайдеш пластичності і динамізму, якими славляться, наприклад, гомерівські “Іліада” і “Одіссея”. На відміну від індоєвропейського героїчного епосу, у шумерських епічних поемах жінки, в усякому разі смертні, не грають майже ніякої ролі. І, нарешті, є чисто формальна відмінність: шумерські поети добивалися ритмічного малюнка перш за все шляхом повторів з невеликими варіаціями. Вони не користувалися рядками певного розміру [16, с. 42-43].

Загальний огляд літератури і мистецтва дозволяє зробити висновок про грандіозне значення цих пам'ятників давньої цивілізації, аналіз яких виявляє безпосередній вплив шумерської літератури і мистецтва на вавилонську і вплив її через ланки, що є посередником, на літературу і культуру греків, євреїв і навіть народів Західної Європи.

Багато у чому спадкоємцем царства Шумеро-Аккадського став Вавилон.

У Вавилонському мистецтві ми зовсім не зустрічаємо похоронних сцен. Всі помисли, всі прагнення вавилонянина були у тій дійсності, яку відкриває йому життя. Це життя вічно тривожне, сповнене загадок, засноване на боротьбі; життя, яке залежить від волі якихось вищих сил, добрих духів і злих демонів, які теж ведуть між собою нещадну війну [4, с. 108].

Були розвинені різні культи. Культ води – з одного боку, як доброї сили, джерела благодіяння, родючості, а з іншого – як сили злої, нещадної, яка, очевидно, не раз спустошувала ці краї, бо, як і у стародавніх єврейських оповідях, грізна легенда про потоп наводиться із вражаючим збігом подробиць і в оповідях Шумера [17, с. 46].

Культ небесних світил з їх правильним, чудово-незмінним рухом за раз і назавжди вказаним шляхом символізував прояв божественної волі [18, с. 72].

Таємничі знаки на глиняних табличках були розшифровані у минулому столітті. Це знаменитий шумерський клинопис, який поклав початок усієї писемності. Вона дуже декоративна і веде своє походження від малюнків. Шумерська табличка, яка зберігається в Ермітажі – якнайдавніша у світі письмова пам'ятка (близько 3 300 років до н.е.) [1, с. 141].

Вавилонське мистецтво, у порівнянні з єгипетським, динамічніше (арка, зведення). Деякі дослідники приписують вавилонським архітекторам винахід цих архітектурних форм, які лягли в основу всього будівельного мистецтва стародавнього Риму і середньовічної Європи. Насправді, покриття з клиновидної цегли, прикладеної одна до одної кривою лінією, яке утримується таким чином у рівновазі, широко застосовувалося у Вавилонії, що видно із залишків палаців, каналів і мостів, виявлених у Месопотамії. Склепінчасті стелі у царських гробницях Ура – якнайдавнішому місці культу шумерського бога Місяця – відносяться до 3 тисячоліття до н.е. Очевидно, не у долині Нілу, а у долині Тигра і Євфрату слід шукати прообрази європейської архітектури нашої ери [10, с. 105-107].

Культуру, релігію і мистецтво Вавилонії запозичили і розвинули ассирійці, які підпорядкували собі Вавилонське царство в 8 столітті до н.е. У розвалинах палацу в Ніневії виявили бібліотеку, яка налічувала десятки тисяч клинописних текстів.

3.2 Роль влади і постаті царя у мистецтві Межиріччя

Міф, епос, байка, казка знаходять багатообразне віддзеркалення у печатках. Фантастика у зображенні людей і тварин поєднувалася з точним знанням зовнішності, умінням передати природну красу рухів. Разом із зміцненням рабовласницьких деспотій мистецтво почало служити і завданням алегоричного прославляння влади правителя або божества.

Вже ранній мідний рельєф середини 3 тисячоліття до н. е., поміщений над входом храму в Убайді, центральна фігура якого – левоголовий орел, який тримає лапами двох оленів, набув характеру своєрідного герба-емблеми сили і могутності. Строго симетричний за своєю композицією, такий, що виділяє центральну фігуру як найважливішу, рельєф храму в Убайді відкрив собою цілий ряд скульптурних геральдичних композицій, які повторюються у печатках, присвячених рельєфах, подібних до палетки жерця Дуду з Лагаша, і у багатьох інших пам'ятниках Передньої Азії [2, с. 18; 10, с. 55].

Особливу внутрішню силу скульптурні образи Дворіччя знайшли у другій половині 3 тисячоліття до н.е., коли у результаті боротьби за владу між містами-державами перемогу отримав Аккад. Його правитель Саргон I об'єднав майже всю північ і південь, злив їх у єдину державу Аккадську. Будучи нецарського роду, Саргон, вольовий і енергійний діяч, після пригнічення шумерської аристократії оточив себе такими ж активними людьми неаристократичного походження. Це дало свої результати. У літературу і мистецтво Аккада проникли нові віяння, нові образи і теми. Саме у цей час склалася зовнішність мужнього героя – напівбога Гільгамеша [15, с. 321].

“Оповідь про Гільгамеша” є першим літературним запозиченням. Згідно твердженням стародавніх писарів цей епос складався з 12 оповідей або пісень, близько 300 рядків кожна. У бібліотеці Ашшурбаніпала кожна оповідь була накреслена на окремій табличці.

Проблеми і прагнення, про які йде мова в епосі, близькі народам усіх часів. Це потреба у дружбі, оспівування вірності, жадання особистої слави, пристрасть до подвигів і пригод, незламний страх перед неминучою смертю і всепоглинаюче прагнення до безсмертя [12, с. 230].

При порівнянні вавилонського епосу і шумерських текстів можна виділити шість епізодів: “Гільгамеш і країна живих”, “Гільгамеш і небесний бик”, “Потоп”, “Смерть Гільгамеша”, “Гільгамеш і Агга з Кіша” і “Гільгамеш, Енкіду і підземне царство”. Багато епізодів вавилонського епосу безперечно сходять до шумерських поем про Гільгамеша. Навіть у тих випадках, коли у нас немає прямих аналогій, можна відшукати зразкові теми і мотиви, запозичені з шумерських міфологічних і епічних джерел. Але вавілонські поети ніколи не копіюють шумерський текст. Що ж до лінії сюжету – нестримного фатального ходу подій, які ведуть героя, що осмілюється, до неминучого сумного прозріння, то тут уся заслуга, поза сумнівом, належить не шумерам, а вавілонянам.

Гільгамеш не був єдиним героєм міфів Шумера, описаних у літературі. Його попередники – Еннеркар і Лугальбанда користувалися у шумерських поетів не меншою популярністю. Можна сказати, що у шумерів була ціла епоха героїв [[12, с. 231-233].

На цьому варто зупинитися докладніше. Всі історики вимушені рахуватися, головним чином завдяки працям англійського вченого М.Чадвіна, з тим, що “ героїчні епохи”, які відносяться у різних народів до різних періодів, зовсім не є літературною вигадкою, а представляють для історії цивілізації етап суспільного розвитку [7, с. 184].

При царі Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) місто Вавилон об'єднує під своїм верховенство всі області Шумера і Аккада. Слава Вавилона і його царя гриміла всім світом. Хаммурапі написав знамените зведення законів, відоме нам з клинописного тексту на майже двохметровому кам'яному стовпі, прикрашеному дуже високим рельєфом, на якому виділяються монументальні фігури. На вершині обеліску зображено, як бородатий і величавий бог Сонця Шамаш, сидячи на троні-храмі, вручає символи влади – жезл і магічне кільце, – царю Хаммурапі, який стоїть перед ним у сповненій покірності і благоговіння позі. Обидва дивляться пильно один одному в очі, і це підсилює єдність композиції [9, с. 111].

Чорний стовп з базальту з текстом «Законів» був знайдений у 1901-1902 рр. французькими археологами в Сузах (столиці стародавнього Елама). Текст частково пошкоджений: частина лицьової сторони стовпа була вишкреблена. Очевидно, еламіти захопили стовп з "Законами" під час одного зі своїх набігів на Месопотамію і вивезли у свою столицю, а еламський цар-переможець наказав стерти частину тексту, щоб накреслити на місці, що звільнилося, переможний напис.

У верхній частині лицьової сторони зображений сам Хаммурапі, що молиться «судді богів», покровителеві справедливості і сонячному богові Шамашу, який вручає йому закони. Решта всієї частини стовпа була з обох боків заповнена клинописним текстом, що складається з трьох частин: введення, власне законів і висновку.

Безперервно записаний текст законів умовно ділиться дослідниками на 282 первинних статті, з якої 35 були стерті, а 247 збереглися. Бракуючі статті частково відновлюються за фрагментами копій «Законів», записаних на глиняних табличках, які були виявлені у тих же Сузах й інших місцях, особливо у знаменитій бібліотеці Ніневії Ашшурбаніпала.

Для роботи з «Законами» необхідно скласти собі попереднє уявлення про епоху Хаммурапі - так званий Старовавілонський період (кінець XX – початок XVI ст. до н. е.). У XXI ст. до н.е. на централізоване загальномесопотамське "царство Шумера і Аккада" обрушилися кочевникі-аморєї, що мешкали раніше в Сирійському степу. У результаті бурхливих політичних подій змінилися і політичні системи, і суспільно-економічний лад стародавньої Месопотамії, а сама вона до кінця XIX ст. опинилася розділена між декількома крупними царствами з аморейськимі династіями во розділу. Це були: верхньомесопотамська держава Шамшиадада I, Вавілонське царство, царство Ешнунни на Діялі і царство Ларси на півдні Нижньої Месопотамії, від яких залежали ряд дрібніших політичних утворень. Після розпаду першої з цих держав на средньоєвфратське царство Марі і верхньомесопотамсько-середньотигрську державу Субарту (біля 1780 р. до н.е.) гегемонію над всією Месопотамієй на декілька років захоплюють еламіти (біля 1770 р. до н.е.). Цією обстановкою скористався Хаммурапі, цар Вавілона (1792-1750) – неабиякий державний діяч і вдачливий військовий організатор, який глибоко і щиро повірив у свою місію об'єднати Месопотамію. У 1764 р. до н.е. він, у союзі з Марі, підняв заколот проти еламської гегемонії і почав війну з рештою всіх держав Месопотамії, а також їх загальним покровителем – Еламом і васалами останнього у горах Загросу. При цьому Хаммурапі відкрито проголосив відновлення загальномесопотамської держави "Шумера і Аккада", колись знищеною кочівниками. Близько 1755 р. до н.е. війна завершилася повним тріумфом Хаммурапі, який об'єднав всю Месопотамію (де він по ходу справи підпорядкував, а потім і знищив союзну Марі) і навіть західний Елам з загальноеламською столицею Сузамі.

«Закони» були в остаточній редакції видані тільки після цієї перемоги, як свого роду підсумок всієї державної діяльності Хаммурапі. Цей цар ставив собі у заслугу перш за все впровадження справедливого порядку у створеній ним імперії, а саму свою перемогу розглядав як явний божественний мандат на те, щоб влаштувати такий порядок.

«Закони» належать до найважливіших джерел давньовавілонського і взагалі давньосхідного права. Вони на довгий час послужили основою вавілонського права і тим самим дали можливість відновити багато сторін соціально-економічного ладу Месопотамії у II тисячолітті до н.е. Але Хаммурапі, істотно підсиливши роль держави у суспільному і господарському житті країни (згодом частково втрачену), не змінив основ цього життя, якими вони склалися на початку тисячоліття і зберігалися аж до її кінця, а частково і пізніше.

Мова «Законів» – класичний вавілонський діалект аккадського. Введення і висновок складені у ритмічній формі. Для зручності більшість додавань, з упевненістю відновлюваних за смислом, прямо включені у текст.

Проте при всіх своїх безперечних художніх достоїнствах і величі царя Хаммурапі прославлений рельєф на вершині обеліску виявляє вже деякі ознаки прийдешнього занепаду вавілонського мистецтва: фігури суто статичні, у композиції не відчувається внутрішнього нерва, минулого натхненного темпераменту [9, с. 248-254].

Таким чином, вплив влади на мистецтво Месопотамії був питомим. Потреба у будівництві палаців аристократії стимулювала розвиток архітектури, скульптурі, пластитці. Ведення діловодства сприяло розвитку писемності і т.д.

ВИСНОВКИ

Культура народів Передньої Азії зіграла у загальнолюдській історії велику роль. До її витоків сходить еллінська античність, у ній черпають силу західна і східна середньовічні культури.

Вперше в історії і мистецтві класових суспільств Стародавнього Сходу у Межиріччі встановилася художня спадкоємність, сформувався єдиний для різних видів мистецтва стиль.

Давньосхідну культуру від первісної відрізняють багата міфологія, складно розвинений мир відчуттів і художніх ідей, різноманітність форм їх виразу.

У словесному мистецтві шумери першими застосували спосіб безперервної розповіді про події. Це дало можливість створити перші епічні твори, найвідоміший з яких – епічна легенда "Гільгамеш".

«Закони царя Хамураппі», вискреблені на чорному обеліску, – величний пам’ятник культури Стародавнього Межиріччя. Закони підтверджують величність і мудрість особистості правителя і зіграли свою важливу роль в історії цього регіону. Проте ми їх читаємо і тепер, і вони не втратили актуальності.

Міфи і оповіді, архітектурні образи, образи скульптури і декоративного мистецтва, створені майстрами Стародавнього Сходу, ніколи не втратять своєї краси і живої привабливості. Людство не перестає захоплюватися ними і у наші дні.

Вавилонська релігійно-міфологічна система, пов'язана з обширними знаннями вавилонських жерців, особливо в області астрономії, літочислення, метрології, розповсюдилася за межі країни. Вона вплинула на релігійні уявлення євреїв, неоплатоніків, ранніх християн. У античну і ранньосередньовічну епохи вавилонські жерці вважалися хранителями глибинної мудрості. Особливо багато залишила демонологія: вся середньовічна європейська фантасмагорія про злих духів, яка надихала інквізиторів на їх дикі переслідування «відьом», сходить переважно до цього джерела.

Єврейська і християнська релігії незмінно протистояли духовному напряму, який сформувався у Месопотамії, але законодавство і форми правління, про які розповідається у Біблії, зобов'язані впливу месопотамських прототипів. Подібно багатьом своїм сусідам, євреї підкорювалися законодавчим і суспільним установкам, які у цілому були властиві країнам Родючого Півмісяця і у значній мірі мають своє коріння у Месопотамії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдиев В.И. История Древнего Востока. – М., 1970.

2. Афанасьева В., Луконин В., Померанцева Н. Искусство древнего Востока (Малая история искусств). – М., 1976.

3. Белицкий М. Забытый мир шумеров. – М., 1980.

4. Большая иллюстрированная энциклопедия истории искусств. – М., 2007.

5. Васильев Л.С. История религий Востока. – М., 1988.

6. Васильев Л.С. История Древнего Востока. М.,1993.

7. Власенко О.І., Зайончковський Ю.В. Культурологія. Навчальний посібник. – Харків, 2007.

8. Вулли Л. Ур халдеев. – М., 1961.

9. Гуляев В.И. Шумер. Вавилон. Ассирия: 5000 лет истории. – М., 2005.

10. Дмитриева Н. А. Виноградова Н. А. Искусство Древнего мира. – М., 1986.

11. Древние цивилизации / Под общей редакцией Г.М. Бонгард-Левина. –М., 1989.

12. Дьяконов И. Шумер. Общественный и государственный строй древнего Дворіччя. – М., 1959.

13. Когда Ану сотворил небо: Литература древней Месопотамии /Под общ. ред. Г.А.Беловой, Т.А.Щерковой. – М., 2000.

14. Крамер С.Н. История начинается в Шумере. – М., 1965.

15. Культура народов Востока: Старовавилонская культура. – М., 1988.

16. Любимов Л.Д. Искусство Древнего мира: Книга для чтения. – М., 1971.

17. Месопотамия. Символизм: Методическое пособие. – М., 2007.

18. Редер Д.Г. Мифы и легенды древнего Двуречья. – М., 1980.

19. Ротанов А.К. Ранние цивилизации. М.,1995.

20. Тэн И. Философия искусства. – М., 1996.

21. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1987.

22. Угринович Д.М. Искусство и религия: Теоретический очерк. – М., 1982.

23. Чабб М. Город в песках. – М., 1965.

24. Яковлев Е.Г. Искусство и мировые религии. – М.: Высшая школа, 1977.