Дипломная работа: Альтернативні форми виховання дітей-сиріт

Зміст

Вступ

Складна соціально-економічна ситуація в українському суспільстві безпосередньо впливає на один з найбільш важливих його елементів – українські сім’ї (їх норми, цінності), відображається на загальному соціальному контексті, формуючи середовище, в якому ці сім’ї існують. Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні у 2004 році стверджує, що, на жаль, “сім’я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції”. Саме сімейні проблеми та конфлікти спричиняють значну кількість негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище біологічного і соціального сирітства.

Сьогодні за офіційною статистикою в Україні загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, складає 100679 осіб. Слід зазначити, що це число лише приблизно відображає реалії життя, оскільки безпритульні діти, діти-жебраки, діти, що перебувають у диспансерах і т. п., не враховані у цій цифрі. Дослідження ЮНІСЕФ, проведене у 2001 році, виявило, що у порівнянні з 1995 роком кількість біологічних і соціальних сиріт збільшилась у 1,5 рази. Родичі піклуються приблизно про 61600 біологічних та соціальних сиріт. Інші (невсиновлені чи без опіки/піклування), через відсутність альтернативних форм піклування, перебувають у державних інституціях, де позбавлені виховного впливу сім’ї.

Відповідно до частини третьої статті 52 Конституції України "утримання та виховання дітей-сиріт і;дітей, позбавлених батьківського піклування, покла­дається на державу". Здобутком України є приведення в цілому національного за­конодавства стосовно дітей до міжнародних норм, Конвенції ООН про права ди­тини. Зокрема статтею 25 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, ма­ють право на особливий захист і допомогу з боку держави.

Основними законами, що регулюють питання соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків є: Конвенція ООН про права дитини, Конституція України, Кодекс про шлюб та сім'ю, Закони України "Про освіту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". Останніми роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а саме:

Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей. – ВВР, 2005, №26, ст.354 (набуття чинності 01.01.2006 р.);

Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» 2005 р. №6 ст. 147;

Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини»;

Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» . – 2005 від 11.07 №1086;

Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 267 "Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу."//Право України. - 1997. -№ 7-8.;

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.01 2004 року Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей.

Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, забезпечують також відомчі документи, насамперед:

— Положення про навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (затверджено наказом Міністер­ства освіти України № 137 від 13 травня 1993 р.);

— Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (затверджено наказом Міністерства освіти України № 98 від ЗО березня 1996 р.);

— Про введення нових норм харчування в дитячих будинках-інтернатах (наказ Міністерства соціального захисту населення України № 34 від 1 березня 1996 р.).

У зв'язку із загострення проблем сирітства, насамперед соціального, недостатніми умовами розвитку, повноцінної освіти і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, видано Указ Пре­зидента України № 1153 від 17 жовтня 1997 р. "Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків". Заходи, окреслені Указом положення реалізуються за такими напрямами: запобігання соціальному сирітству; поліпшення умов розвитку, виховання та освіти дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать­ківського піклування; створення умов для соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; нормативно-правове та науково-методичне забезпечення охорони прав цієї категорії дітей. Передбачається, що однією з основних умов, які забезпечуватимуть по­дальше удосконалення цієї діяльності, буде посилання уваги до роботи шкіл-інтернатів, будинків дитини тощо.

Кодекс про шлюб та сім'ю України акцентує значну увагу на про­блемі захисту дітей і передбачає кілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування:

— усиновлення (удочеріння);

— передача їх під опіку (піклування);

— виховання в сім'ї громадян України;

— повне державне утримання в навчально-виховних закладах.

Отже, законодавство України гарантує цілу низку пільг та допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Разом з тим, соціальне сирітство як явище продовжує поширюватися. Виходячи із економічних реалій, кількість ук­раїнських сімей, які мають можливість усиновити чи встановити опіку над дітьми-сиротами чи дітьми, позбавленими батьківського піклування, змен­шується, а відповідно збільшується частка тих дітей, які потрапляють у заклади соціального захисту. Найбільш прикрим є те, що діти сиротіють при живих бать­ках. Щороку близько 6 тис. дітей позбавляються батьківської опіки.

На сьогодні Державним інститутом проблем сім'ї та молоді розроблені і запро­ваджені методики роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї, соціаль­ними працівниками, прийомними батьками та прийомними дітьми, державними службовцями, оцінки ефективності діяльності прийомних сімей; визначені етапи соціального супроводу прийомних сімей. Проте невирішеними залишаються: за­конодавче закріплення механізмів захисту прав прийомних дітей та батьків-вихователів; постановка вихованців прийомної сім'ї на квартирний облік ; розробка інструктивних листів щодо конкретизації норм, закріплених у Положенні про прийомну сім'ю, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт і дітей, позбавле­них батьківського піклування, - завдання дитячих закладів, системи соціально-виховних інститутів державної опіки. У справі виховання та утримання дітей в інтернатних закладах Україна має незаперечні досягнення. Серед напрацювань:

-активний пошук і впровадження нових навчально-виховних технологій;

-залучен­ня вихованців інтернату до навчання у загальноосвітній школі;

-створення при інтернатах міні-підприємств, цехів, міні-пекарень, що частково допомагає вирішити фінансові труднощі;

-відкриття профорієнтаційних центрів.

Проте значна частина будинків дитини, дитячих будинків та шкіл-інтернатів має слабку матеріально-технічну базу, потребує ремонту як жилих, так і службо­вих приміщень. Забезпечення вихованців інтернатних закладів одягом і взуттям становить 60-70%. Матеріальні потреби дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, адміністрація дитячих закладів змушена вирішувати за рахунок спонсорських коштів, отримати які непросто.

Ці та інші чинники формують проблеми вихованців інтернатних закладів. До їх складу входять проблеми як особистісного, так і міжособистісного характеру: відсутність навичок поведінки і спілкування з іншими людьми, невпевненість, комплекс неповноцінності, по­чуття соціальної відчуженості; недостатній прояв позитивних соціально-рольо­вих орієнтирів, підвищена агресивність, нехтування собою як особистістю; проблеми адаптації до нового середовища.

Найбільш значущі проблеми вихованців шкіл-інтернатів виникають у са­мостійному житті: матеріальні труднощі щодо харчування, одягу, комунальних платежів, виплати боргів, збереження здоров’я; забезпечення матеріального до­бробуту: працевлаштування, малооплачувана робота; вміння заощаджувати; житлова проблема: отримання, купівля, розмін, благоустрій квартири (кімнати в гуртожитку). З розвитком економіки і правових відносин суспільство на користь дитини і сім'ї також вимагає більш продуманого використання інших, альтернативних форм опіки, сприяючих повному розвитку потенціалу кожної дитини, таких, як патронатне виховання і опікунство. Це досягається, передусім, якщо держава продовжуватиме:

- підтримувати існуючу мережу і відкривати нові установи інтернатного типу, удосконалюючи в них виховну роботу;

- активно боротися з причинами явища (проводити профілактику небажаної вагітності, боротьбу з алкоголізмом і наркоманією, травматизмом, надавати істотну соціальну допомогу багатодітним сім'ям у разі втрати годувальника)

- знайти відповідні форми альтернативного виховання дітей, що залишилися без піклування батьків, випробовувати, упроваджувати і удосконалювати такі форми.

Найбільш вигідний шлях для держави - це поєднання другого і третього пунктів. Причому, засобом боротьби з причинами явища (алкоголізм, наркоманія, бідність, низький рівень знань про контрацепцію) повинна стати спеціальна довгострокова стратегія держави у області профілактики вказаних соціальних явищ.

З огляду на це було обрано тему дипломної роботи: «Забезпечення соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки через впровадження альтернативних форм піклування» .

ЇЇ актуальність зумовлена тим, що дане дослідження може стати у нагоді соціальним педагогам та фахівцям, які працюють з такою категорією у визначенні готовності дітей до проживання у прийомній сім’ї.

Мета дипломної роботи полягає у виявленні, обґрунтуванні та експериментальній перевірці необхідності впровадження альтернативних форм виховання.

Мета дипломної роботи вимагає виконання наступних завдань:

1. Вивчити основи історичних і соціально-педагогічних передумов становлення і розвит­ку інтернатного та напівінтернат­ного типу закладів.

2. Розглянути сучасний стан соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки на основі світового та вітчизняного досвіду.

3. Проаналізувати складнощі адаптації, що виникають у дитини та її прийомних батьків при створенні прийомної сім’ї.

4. Експериментально визначити рівень готовності дитини до змін у житті, пов’язаних із переходом у прийомну сім’ю.

Об’єкт дипломної роботи: вихованці Київського інтернатного закладу закритого типу №3

Предмет дипломної роботи: рівень готовності переходу у прийомну сім’ю дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У якості методів дослідження дипломної роботи використовувались: спостереження, структуроване інтерв’ю, анкетування, методика проективних малюнків, а також елементи АСП-терапевтичного тренінгу.

Розділ І. Особливості соціально-правового захисту

дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківської опіки

1.1. Історичні і соціально-педагогічні передумови становлення

і розвит­ку інтернатного та напівінтернат­ного типу закладів

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася до 30. Цікаво, що вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за їх вихованням. Та й у подальшому більшість дитячих притулків очолювали священики. Був широко відомий, наприклад, виховний будинок, створений у 1640 р. у Парижі відомим священиком Вінцентом Деполем. Йому вдалося отримати фінансування від самого короля Людовика XIV, дістати матеріальну підтримку від дворянства. Створювались ордени - великі церковні організації, що мали на меті благодійність і стали на цій стезі широко відомими. Деякі існують і зараз, наприклад, орден «Милосердя», керований, свого часу, матір'ю Терезою.

На початок XX ст. лише православна церква нараховувала 67 єпархій, 48 тисяч приходів, 81 тисячу храмів, а також 1200 чоловічих і жіночих монастирів. З давніх часів монастирі та храми утримували лікарні, притулки, богадільні. Опіка, піклуванняу нашому суспільстві завжди поважались. Століттями милосердя і співчуття носили суспільний характер і були властиві не лише дворянству чи купецтву, а й іншим прошаркам населення.

у VIII - IX ст. відбувається перехід до малої родини, яка складається з подружжя і дітей. Тепер виявляє турботу про малих дітей не громада, а родина; після смерті батьків вирішується проблема опіки, успадкування майна. Цікаво, що з приходом християнської моралі було заборонено ховати з померлим чоловіком його дружину, бо це зумовлювало збільшення кількості дітей-сиріт.

Ідея правового захисту дітей, що залишилися без батьків, зародилася ще у Київській Русі: у "Руській Правді" вперше з'явилося поняття "опіка". Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається у тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов'язково у присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну опіки зобов'язаний повернути кошти сироті. Характерно, що публічною владою на той час були наділені не чиновники, а члени суспільства. Насамперед згадується церковна влада, яка претендувала на усі справи, пов'язані з опікою ("Руська Правда", ст. 165).

З літописних матеріалів відомо, що система соціальної опіки була головною прерогативою київських князів. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, особливо про сиріт та вбогих, бути милосердним. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченнями літопису, не лише доручив опіку й нагляд над сиротами своїм підданим, але й сам "роздав сиротам, вдовам та вбогим велику милостиню". Він велів усім нужденним приходити на княжий двір, брати їжу і питво, а для немічних і хворих князь повелів зробити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед, квас і возили по місту, роздаючи немічним і сиротам.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир невдовзі (996р.) видає Устав, в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування за лікарнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів "десятину". Пізніше князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Допомагали сиротам також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих дітей доглядали і лікували безкоштовно.

Найбільше піклувався про сиріт онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, який у своїх «Повчаннях» заповідав допомагати приниженим і ображеним, захищати сироту, не забувати вдів. Його "Духовна" (заповітна) своїм дітям мала велике виховне значення для багатьох поколінь на Русі.

У літературних пам'ятках давньої Русі (X-ХІV ст.) відбито чималий пласт соціальних проблем, що мали значний вплив на виховання дітей, вияв турботи про них. У "Житії Феодосія Печерського", у житіях Олександра Невського та Сергія Радонежського (XIII - XV ст.), у "Домострої" та "Повісті про Горе-Злощастя" (XVI ст.) розглядаються соціальні проблеми родини, батьків і дітей. проблеми підготовки дітей до життя, вирішення сімейних, суспільних і соціальних конфліктів. Подаються зразки праведного життя. належного виконання обов'язків щодо порядку у родині, в домі, створення атмосфери порозуміння й затишку, дотримання вимог "божого життя", заклик до милосердя, добросердя. Автори спонукають людину поспішати чинити добро, бо це сприяє загальним інтересам й приносить користь як кожній окремій людині, так і суспільству. У кожній з літературних пам'яток проходить лейтмотивом турбота про дітей-сиріт та вдів, допомога знедоленим й хворим.

Соціальний захист дітей-сиріт розглядався на той час у парадигмі християнського вчення. Слід зазначити, що іноді штучне рідство витісняло на другий план рідство кровне (існування вихователів-годувальників княжих дітей, уведення опіки над дітьми при матері-вдові).

Заслуговує на увагу факт виховання княжичів так званими "дядьками", "годувальниками". Сутність годувальництва полягала в тому, що батьки передавали княжичів на виховання в іншу родину. Діти розсилалися по волостях дуже рано, іноді у 5 - 7 річному віці. Годувальник виконував дві функції - наставника майбутнього князя й одночасно виконував функції регента у тих землях, які батько-князь виділив для свого сина.

Соціальна суть годувальництва полягала в тому, що великий князь, передаючи у володіння дітям міста й містечка, намагався зміцнити штучне рідство; з іншого боку, батьки недостатньо знали власних дітей, а брати - один одного, що робило більш жорстокою боротьбу за княжий стіл [12].

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного.

Перший - продовження традицій Володимира та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців та сиріт.

Другий - посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви. Так, за Івана Грозного патріарший приказ керував сирітськими будинками. Стоглавим собором (1551р.) було вирішено, що при кожній церкві слід відкривати училище "для настановлення дітей грамоті, а для вбогих і немічних - богадільні. Таке об'єднання можливостей церкви та держави практично означало новий етап у духовній і моральній освіті дітей.

На початку XVII ст., у "смутні часи", уряд Бориса Годунова виявив особливу турботу про сиріт і вдів, не беручи до уваги їх походження та віросповідання.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. була приєднана більша частина України, ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватись за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні) для жебраків, немічних та убогих. За наказом царя з убогих були виокремлені безрідні діти. Було вирішено питання про заснування спеціальних будинків, де сироти повинні були навчатись грамоті та ремеслам. На зміну "любові до вбогих, юродивих", що була заснована на вірі у спасіння душі, приходить необхідність забезпечити потреби держави у грамотних ремісниках через благодійність. У той же час було дозволено брати сиріт в якості прислуги або утриманців у заможні родини.

У листопаді 1715 р. указом царя Петра І у Москві та інших містах були засновані шпиталі для позашлюбних дітей, практикувався й "таємний принос" немовлят, "щоб облич приносимих не було видно" [68].

Петро І поручив організацію шпиталів, богаділень, сирітських притулків, будинків для незаконнонароджених немовлят Священному синоду та державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістрату, воєводам).

У X - XIV столітті на Русі сиротами називали дітей бідних селян-общинників. Пізніше термін "сирота" було витіснено терміном "селяни" (у давніх актах і грамотах); у XVI - XVII століттях "сиротами" називали не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а також дітей, які залишились без батьків.

Отже, можна стверджувати, що поняття сирітства було неоднорідним. Ним охоплювались як діти-сироти, які втратили батьків, так і соціальні сироти, котрі через історичні традиції були вилучені з сім'ї й передані на виховання в інші родини, що й обумовлювало штучне сирітство.

Ця тенденція збереглася в Російській імперії й надалі, коли функціонувала значна кількість навчальних закладів закритого типу, куди дітей відправляли незалежно від їх бажання, сподіваючись виховати "нову породу" російських громадян, тобто створювалися умови для "удаваного" сирітства. Цей процес слід вважати, на думку дослідника Є.А. Князєва, зайвим і протиприродним [26].

Після того, як Петро 1 знищив третину монастирів, а дзвони церковні перелив на гармати, дороги Російської імперії заполонили жебраки. Головна турбота про дітей-сиріт на той час лягла на сільські общини, поміщиків та монастирі. Згодом цар підтримав ідею Ф. Салтикова про створення "сирітських монастирів", де б сироти жили й навчалися.

У січні 1763 року Катерина II затвердила "Генеральний план Імператорського Виховного Будинку" у Москві, проект якого підготував Іван Іванович Бєцкой разом з професором Московського університету О.А. Барсовим. А в квітні 1764 року в будинку біля Карварської брами розпочався прийом немовлят. Діти були розподілені у відділення, в одному з яких утримувалися діти віком до 2 років. Годували і слідкували за ними няні. Діти від 2 до 7 років мешкали окремо, 7-11-річні вихованці навчалися. До навчальної програми входили основи віри, російська граматика, арифметика, географія, ремесло. У 18 -20 років вихованці отримували вільний паспорт, один карбованець й випускались у подальше життя.

Головний елемент Виховного будинку - праця. Сиротам слід було готуватися "служити вітчизні справами рук своїх". З 5-річного віку вихованці виконували «легку роботу», згодом хлопці в'язали рибальські неводи, а дівчатка плели стрічки. З 11 років діти ткали, вишивали, прали, готували страви та ін. У 15 - 16 років вихованці набували навичок певного ремесла у спеціальних майстернях, які належали Виховному будинку. Підлітки "з природними нахилами" оволодівали науками, вивчали іноземні мови, досягали успіхів у мистецтві.

За правління Катерини II позашлюбні діти до повноліття належали до Відомства приказів громадських закладів, а згодом ставали вільними.

Незабаром виховні будинки почали створюватися в інших великих містах Російської імперії. У Петербурзі в 1777 році діти з слабким здоров'ям спочатку виховувались у таких будинках, хоча більшість з них після годувальниці віддавалися у благонадійні родини, де й виховувалися до 21 року. Плата за утримання й одяг визначалася залежно від віку. За такими дітьми наглядали окружний лікар і наглядач від виховного будинку.

У виховних будинках були не лише майстерні, а й спеціальні навчальні класи, де готували фельдшерів, сільських вчителів, повивальних бабок, нянь, телеграфістів, шкіперів для торгівельного флоту. Виховний будинок був центром опіки й піклування на певній території.

Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося 14854 благодійних товариств і закладів, переважно в Європейській частині, в т.ч. на Україні, 37,5% їх були приватними. Однак майже всі ці заклади знаходилися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні [1]. Основний тягар соціальної допомоги на селах здійснювався громадськістю. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча.

Традиція родової общини слов'ян у дохристиянський Русі - піклуватися про сиріт усім миром - трансформувалась у будинки при скудельницях, могильниках, де коштом громади утримувалися знедолені й діти-сироти. У скудельницях (божедомках) збиралися безпритульні та немічні люди, котрі й були вихователями покинутих дітей. Божедомка була, звісно, досить вбогим помешканням, але це була народна турбота про знедолених.

У XVII ст. існував приказ громадської опіки, який вирішував справи "немічних та вбогих" і дітей-сиріт, а патріарх Никон дістав від царя право приймати від знедолених скарги та побажання й передавати їх царю. У ХVІ-ХV Ш ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала усі аспекти його життєдіяльності.

Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. "Вдовини та сирітські сльози камінь лупають," — говорили в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була громадська думка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою і опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для вдови-матері. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, громада оцінювала і продавала залишене майно. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Іноді громадський суд надавав вдові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від їхніх нерозважливих вчинків.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прибічників і тогочасного українського суспільства. Зокрема, братства відкривали особливі "старечі" шинки, кошти від яких ішли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням.

Соціальна політика Росії у XIX ст. значною мірою відбивала її історичний розвиток. Долею дітей-сиріт, сліпих і глухих опікувалася дружина Павла І, імператриця Марія Федорівна. Вона була призначена "здійснювати керівний контроль над виховними будинками". Після її смерті (1854 р.) було створено Відомство закладів імператриці Марії, яке контролювало сирітські притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища й гімназії, школи для глухонімих і сліпих. Згодом це Відомство очолювали інші імператриці.

До складу відомства належали Московський і Петербурзький виховні будинки, а також аналогічні заклади в інших містах Російської імперії.

У виховних будинках Відомства імператриці Марії юнаки утримувалися до 21 року, а дівчата-до 19 років. Ті, хто засвоїв грамоту, мали можливість навчатися ремеслам: кравецтву, швацтву, вишиванню, ткацтву, рукоділлю, веденню домашнього господарства тощо. Але слід відзначити, що у виховних будинках смертність сягала 75%, тому з 1811 року сиріт частіше почали передавати у родини. У 1828 році набуває чинності закон, який заборонив відкриття виховних будинків у губерніях. Але за дітьми, яких передавали у селянські родини, існував нагляд з боку виховного будинку. Юнаки у 17 років відписувались до селян, отримували земельну ділянку, а дівчата у 19 років мали «вільне свідоцтво». На 1 січня 1911 року у 438 притулках налічувалося 14439 дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Деякі притулки належали духовному й військовому відомствам, а також Міністерству внутрішніх справ. Випускники таких закладів виходили підготовленими до подальшого життя, маючи не лише сільськогосподарські навички, але й володіли ремеслами.

На початку XX ст. почали відкриватися притулки для дітей, чиї матері потребували допомоги через військові негаразди, втрату годувальника, а тому виникала необхідність працювати. Особливим успіхом користувалися ясла-притулки у селах на період збирання врожаю. Інколи общини виділяли по 10 копійок на харчування дитини, а селяни самостійно приносили у притулки харчі [17]. У деяких притулках цього типу було не лише харчування та нагляд, але й навчали грамоті, знайомили з оточуючим світом, явищами природи, інколи викладали й рукоділля.

У період розвитку земського самоврядування, поширення діяльності благодійних товариств у губерніях збільшується кількість сирітських й виховних будинків.

Про стан справ з опіки над дітьми у Сумському повіті належне уявлення скласти важко через брак документальних свідчень, але є відомості, що там теж відкривалися притулки для дітей. Архівні документи свідчать про активну діяльність у цьому напрямку Сумського земства, на кошти якого утримувалися дитячі ясла у 15 населених пунктах, на їх потреби асигнувалося 50 карбованців щорічно [71].

Місцева влада намагалася позитивно вирішувати означені проблеми, вчасно реагувати на ситуацію. Але бажаючих дістати державну допомогу було дуже багато, тому вона діставалася далеко не кожному.

У 1914 році було відкрито Підліснівський притулок, де перебувало понад 50 дітей. Ініціативу про його заснування внесла Сумська жіноча спілка, мотивуючи необхідністю "для призрения круглих сирот павших на поле брани воинов" [74].

Це була дитяча трудова сільськогосподарська колонія, для неї було зібрано інвентар на суму близько 20 тисяч карбованців. Земство асигнувало на облаштування притулку понад 21 тисячу карбованців і призначило щорічну субсидію у сумі 19 655 карбованців [74].

Благодійні організації теж не стояли осторонь у вирішенні проблем дітей-сиріт та нужденних верств населення. Завдячуючи їх діяльності, значна кількість людей мала можливість отримати як матеріальну, так і духовну підтримку.

Дослідження історичних матеріалів доводять, що на початку XX століття в Росії державним коштом утримувалося 14 тисяч дітей-сиріт. Така ж кількість виховувалась і в притулках благодійних товариств. Цей період можна вважати першою хвилею соціального сирітства у XX ст.

Російсько-японська війна, перша революція 1905 - 1907 років. перша світова війна, Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, громадянська війна зумовили різке збільшення чисельності дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних дітей.

Головними причинами зростаючої кількості дітей-сиріт (як повних, так і соціальних) виступали:

-нестабільна соціальна ситуація;

-зростання промисловості у містах, що зумовило значний наплив робочої сили з сільської місцевості;

-ескалація військової загрози;

-погіршення матеріальних умов життя у родинах;

У 1917 році усі притулки й сирітські будинки новий радянський Уряд перетворив на державні і передав під керівництво Народного комісаріату соціального забезпечення. З усіх виховних закладів, заснованих за ці роки, головною формою утримання дітей-сиріт були дитячі будинки. Найчастіше вони були змішаного типу, бо в них виховувалися дошкільнята й діти шкільного віку.

Створені у перші роки радянської влади дитячі заклади розташовувались у прекрасних будинках, з великими ділянками землі. і з садами й городами. У них існували швацькі, кравецькі, взуттєві та інші майстерні. У дитячих будинках були обов'язковими хор та духовий оркестр, клуб та бібліотека.

У 1917 році у дитячих будинках виховувались понад 30 тисяч дітей, у 1918-80 тисяч, у 1919 - 125 тисяч, в 1920 - 400 тисяч, а в 1922 році - понад 540 тисяч безпритульних [69].

На особливу увагу заслуговує діяльність Українського товариства Червоного Хреста, яке звернулося до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки. Воно надавало допомогу біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, переймалося створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Протягом 20-х років силами Червоного Хреста України були створені чисельні будинки для безпритульних, безкоштовні їдальні та амбулаторії. На кошти товариства утримувались 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів [1].

Доля дітей, батьки яких були репресовані, - це особлива сторінка нашої історії. Трагедія цих дітей полягала в тому, що вони раптово залишалися без батьків й належали до особливої категорії дітей. Їх не дозволялось віддавати під опіку родичам, єдиний шлях - дитячий будинок. У свідоцтві про народження, з яким така дитина опинялася у дитячому будинку, графа "мати" й "батько" була пуста, дітей цього контингенту схиляли до відмови від засуджених батьків.

За роки Великої Вітчизняної війни їх чисельність значно збільшилась. На кінець 1945 року лише дітей загиблих фронтовиків нараховувалось понад 17 тисяч, для яких було додатково відкрито 120 дитячих будинків. Необхідно було створити належні умови для життя й навчання дітей, які залишилися без батьків. Рада Народних Комісарів Союзу РСР видала постанову, у якій зобов'язала Раднаркоми союзних і автономних республік, органи місцевої виконавчої влади "під особисту відповідальність перших керівників забезпечити облаштування й навчання дітей, які залишилися сиротами або загубили батьків під час евакуацій та повернення на попереднє місце проживання" [53].

Друга хвиля безпритульності та соціального сирітства, яка була результатом невтішних наслідків Великої Вітчизняної війни, змусила активізувати роботу комісій з облаштування дітей, які залишились без батьків.

Досить поширеним явищем на той час було заснування освітньо-виховних закладів інтернатного типу при колгоспах, промислових підприємствах на кошти профспілок, комсомольських і партійних організацій, міліції тощо, а також передача дітей-сиріт на виховання у родини. Так, за 1941 - 1944 роки під опіку потрапили 217 тисяч дітей-сиріт. У 1956 році рішенням Уряду для дітей-сиріт, дітей матерів-одиначок, інвалідів війни й праці, пенсіонерів почали створюватися школи-інтернати. За 1959 - 1965 роки усі дитячі будинки були реформовані на школи-інтернати [53].

Новий пік соціального сирітства припав на кінець 80-х-початок 90-х років. Зміни, що відбулись у соціально-економічному та політичному житті держави, проведення реформ, які хворобливо відобразились на житті родини, призвели до значного збільшення кількості дітей, котрі залишились без батьківського піклування, а саме: бездоглядні та безпритульні діти, малолітні бомжі, діти-жебраки.

1.2. Сучасний стан соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки

1.2.1. Зарубіжний досвід утримання дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування

Досвід роботи з дітьми у різних країнах й загальні проблеми, що виникають у процесі підготовки дітей до виходу в соціум, ще раз підтверджують важливість та актуальність проблем дитинства. Це засвідчує "Консультативна зустріч "Навколишнє середовище і розвиток - насамперед турбота про дітей", організована з ініціативи ЮНІСЕФ Комітетом у справах дітей Східної і Центральної Європи (1995 рік).

Феномен соціального сирітства, на жаль, характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціального захисту дітям, які залишилися без піклування батьків.

Підхід влади до визначення ступеня необхідності влаштування дітей-сиріт значно різниться в залежності від країни і обумовлюється загальною ситуацією в країні, насамперед її економічною спроможністю, власне, попросту кажучи, рівнем розвитку її культури.

У багатьох країнах розвинуті превентивні служби, які надають допомогу і батькам, і дітям у скрутній ситуації. Відрив від сім'ї застосовується лише у крайньому випадку, оскільки вважається, що дитина, позбавлена батьківського опікування і переведена в систему державної опіки, має набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована у власній сім'ї, навіть не зовсім благополучній.

Таким чином, у багатьох країнах дитячі інтернатні заклади розглядаються як місця, де дітям надається активна терапія, де діти можуть перебувати і короткий, і тривалий час.

Також існує невелика кількість дитячих інтернатних закладів для дітей, зорганізованих за релігійними та етнічними ознаками, тобто взятих з їх субкультурного середовища.

За пріоритетністю форми опіки в міжнародній практиці визначаються так:

1. Усиновлення

2. Опіка в сім'ях родичів

3. Прийомна сім'я

4. Інтернатний заклад.

За рівнем розвитку системи прийомних сімей країни можна поділити на такі групи:

- країни, де прийомні сім'ї існують більше тридцяти років (Великобританія, Фінляндія, Нідерланди тощо);

- країни, де система прийомних сімей введена нещодавно
(Угорщина, Румунія тощо);

- країни, де система прийомних сімей тільки розробляється або
планується розроблятися (Україна, Росія, Грузія, Вірменія, Болгарія,
Польща тощо) [9].

Соціальна робота у США має давні традиції щодо програм догляду за дітьми. Для дітей, які мають відхилення у поведінці чи певні емоційні проблеми, існують заклади (дитячі будинки та притулки) кількох типів: лікувальні центри з цілодобовим перебуванням дитини, сімейні дитячі будинки, кризові та дитячі психіатричні центри, профілакторії тощо.

Усиновлення чи передача дитини у спеціальний дитячий заклад відбувається лише тоді, коли було вичерпано усі можливості щодо збереження родини (Закон "Про сприяння в усиновленні та соціальному забезпеченні дітей", 1980 рік). Відповідно до означеного Закону стосовно дітей, яких потрібно відгородити від впливу сім'ї, передбачені необхідні зусилля, щоб попередити передачу дитини у дитячий заклад, навіть здійснюється судовий нагляд до моменту передачі дитини, а батькам надається можливість виправити ситуацію. Передбачається проведення перепису усіх дітей, що перебувають у системі державного виховання, й надання спеціальних субсидій для осіб, які усиновляють дітей з "особливими потребами". Для досягнення цієї мети на загальнодержавному рівні створюється інформаційна мережа, методики спостереження за кожним окремим випадком, юридичний контроль за передачею дитини у спеціальний заклад, розробляються програми, орієнтовані на родину, засновуються профілактичні й загальнодержавні служби з соціального забезпечення дітей.

Служби соціального забезпечення дітей США орієнтовані на конкретні групи населення. Ліга соціального забезпечення дітей Америки є сукупністю дитячих соціальних служб. Найпоширеніший вид послуг - патронаж сім'ї.

Усі послуги зазначених служб можна згрупувати за певними ознаками. Так, служби підтримки дітей та сімей охоплюють патронажні послуги, сімейну терапію, просвітницьку діяльність у сфері сімейного життя. Добровільні служби допомоги родинам та районні центри психічної корекції надають допомогу сім'ям, які мають проблеми у стосунках між батьками та дітьми, консультують з психолого-педагогічних та медичних питань. Останнім часом служби соціального забезпечення основну увагу приділяють питанням нормального перебування дитини у родині, забезпечення їй належної турботи. Перевага надається усиновленню та домашнім дитячим групам, що дозволяє зменшити кількість дітей, які виховуються у дитячих будинках та притулках.

Деякі, специфічні проблеми, які належать до компетенції соціальних служб (наприклад, зневажливе ставлення до дітей, жорстоке поводження з ними тощо), привертають особливу увагу громадськості. З метою вирішення означених проблем надаються кошти для дослідження, розробки й апробації програм та рекомендацій, підбору персоналу.

Існує Американська служба сім'ї, до якої належать місцеві добровільні некомерційні служби; у Сан-Франциско створено юридичний центр з питань догляду за дітьми, а також для вирішення виникаючих поточних проблем у цій сфері [76].

Улаштування дітей у сім'ї близьких родичів менш поширено. Дитячий заклад сімейного типу організується жінками, які не працюють, але мають власних дітей. Найчастіше група складається з трьох - чотирьох дітей. Це дозволяє забезпечити гнучкий підхід до кожної дитини, враховуючи її індивідуальні особливості. Такі сімейні групи виявилися досить ефективними у роботі з дітьми-школярами, тому до її допомоги звертається значна частина американців.

Інформаційно-довідкові служби з догляду за дітьми (найбільша знаходиться у штаті Каліфорнія) мають систему обліку та інформації щодо дитячих закладів, вивчають потреби, формують та координують довідкову систему у межах штату, визначають необхідну кількість підготовки кадрів і допомагають збільшувати мережу закладів, які спеціалізуються на догляді за дітьми на місцях.

Американські вчені у галузі сімейної педагогіки з метою подолання відчуження у сім'ї між батьками та дітьми особливу увагу приділяють ігровій діяльності. На сьогодні напрацьовано значну кількість сімейних програм. Це індивідуальні та групові сімейні заняття, організовані досвідченими співробітниками, які мають на меті підтримку позитивних стосунків у родині та належного виховання дитини. Видається серія книг ("Навчаємося разом", "Граємо разом" тощо), які допомагають більш ефективно проводити соціальну підготовку дітей у родині.

У деяких країнах Європи існує низка постанов у сфері шкільного та соціального законодавства, які визначають родину як соціальний інститут, що виконує важливі біологічні, економічні та соціально-політичні функції.

Як відзначають австрійські педагоги, великий резонанс у країні викликали публікації відомих фахівців у сфері сімейного виховання, зокрема праця Г. Штрауха та М. Перреца "Психологічна школа для батьків, вчителів та вихователів". Ці дослідження психолого-педагогічної спрямованості мали значний вплив на форми співпраці з родиною. З метою оптимального загального розвитку дитини були уведені обов'язкові заходи спільно з батьками: батьківські дні, отримання компетентної консультації, а також активізували свою діяльність батьківські ради. Посилилися вимоги до батьків щодо виконання належних обов'язків.

Через економічні труднощі, що виникли у ряді країн Західної Європи зросла кількість родин, які потребують фінансової підтримки. В Австрії у 80-ті роки соціологами був відзначений феномен "нової бідності", котрий на думку вчених, був результатом несприятливих економічних обставин, що зумовило зростання кількості дітей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Реальною стала необхідність надання матеріальної допомоги багатодітним і неповним сім'ям, а сама проблема набула політичного забарвлення. Зважаючи на важливість означеної проблеми, магістрат Відня спрямував зусилля на координацію діяльності різноманітних служб, які надають допомогу .дітям. Було розроблено нову модель соціальної служби, однією з функцій якої було створення спеціальних притулків, де працівники соціальної служби, зустрічаючись з дітьми-втікачами, найчастіше позитивно розв'язують конфліктні ситуації, а на особливу увагу заслуговує проект "Допомога у критичних ситуаціях матерям, які мають немовлят та маленьких дітей". Цей проект передбачає надання І за невелику плату квартири чи місця у гуртожитку у випадку кризової ситуації (розлучення, родинні конфлікти тощо).

Особливе місце у виховній роботі посідає "Сімейний центр Юліуса Танддера", який об'єднує різноманітні служби та консультації. Серед них відділ сімейної опіки, відділ дитячих будинків; дитяча психологічна станція, соціально-педагогічна експертиза та спеціальна педагогічна амбулаторія; служба психологічної допомоги; інститут соціальної терапії; віденський дитячий телефон; спеціалізований дитячий будинок тощо [76].

В Австрії постійно удосконалюється діяльність опікунських закладів. У цій країні добре налагоджена система усиновлення. Центр психологічної адаптації передбачає можливість передачі дітей, які усиновляються, батькам-опікунам відразу після народження без проміжного перебування у дитячому будинку.

Активна та багатопрофільна діяльність віденської служби у справах молоді й охорони дитинства дозволила значно скоротити кількість дітей, які передаються у дитячі будинки.

Давні традиції має розгалужена мережа соціальних служб Великобританії. Соціально-педагогічні функції даних служб , спрямовані на захист інтересів та допомогу різним категоріям громадян: дітям, підліткам, пенсіонерам, інвалідам, хворим тощо, а також родинам, які потребують психологічної чи матеріальної допомоги.

У Великобританії є три типи організацій, які надають соціальні послуги: державні, або урядові; підприємницькі, або за приватною ініціативою; неприбуткові, в тому числі волонтерський рух. Діяльність їх координована, як правило, проведенням конференцій, в яких беруть участь численні установи.

Усі соціальні працівники мають відповідну спеціалізацію. Вони відрізняються напрямком і характером професійної підготовки, тому кожний співробітник вирішує проблеми конкретного "об'єкта" -навчального, лікувального, сирітського тощо.

Існують багатопрофільні центри, які надають допомогу дітям, підліткам та їхнім батькам. Подібні центри виступають «лінійними» структурами соціальних служб. Наприклад, центр, що спеціалізується на допомозі підліткам, котрі мають ускладнення в спілкуванні з дорослими; центри, орієнтовані лише на допомогу родині; центри, які надають допомогу підліткам, схильним до алкоголю та наркотиків. «Лінійні» структури надають психотерапевтичну допомогу, забезпечують соціальний захист відвідувачів центра, підтримують зв'язок з юридичними службами, організаціями охорони здоров'я, службами соціального забезпечення тощо.

Між структурами налагоджено тісний зв'язок, тому різні фахівці «ведуть» дитину від народження до повної самостійності, забезпечуючи соціальний захист, дотримання юридичних норм, організацію психологічної і педагогічної допомоги, а також координують свої дії із службами освітнього департаменту, які відповідають за організацію дозвілля молоді.

Соціальний захист дитини складається з упливу на умови та оточення, де вона росте, а також із надання підтримки її вихователям. За практичне здійснення захисту у Великобританії відповідають місцеві органи влади - соціальні служби. Разом із наданням загально-побутових послуг (догляд за дітьми в денний час, обслуговування вдома тощо) вони підтримують дитину й сім'ю індивідуально. Так, наприклад, у передмісті Лондона є мережа центрів для дітей раннього віку, які нагадують дитячі садки в Україні. Принципова відмінність – це обов'язкова робота з батьками. Тут вони можуть отримати консультації щодо виховання дітей. А ті батьки, чиї діти перебувають на вихованні у прийомній сім'ї, можуть поспілкуватися (під наглядом соціального працівника) із своїми дітьми.

Головний принцип надання соціальної допомоги дітям у Великобританії - це сприйняття дитини як частини сім'ї. Тут діє система судів, які мають право винести рішення про обов'язкове відвідування батьками та дітьми відповідних центрів або про закріплення за сім'єю (ідеться про проблемні сім'ї, де є ризики для дітей) соціального працівника. Завдання такого працівника полягає в тому, щоб надати батькам кваліфіковану методичну допомогу щодо корекції недоліків виховання.

Центри підтримки сім'ї виконують дві головні функції: допомогу в критичних станах і превентивну діяльність. Відрив дитини від сім'ї застосовують лише в крайніх випадках, оскільки вважають, що позбавлена батьківського піклування й переведена в систему державної опіки, вона матиме набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована в рідній сім'ї, навіть не зовсім благополучній. Тільки у випадку, коли робота соціальних служб не має позитивного результату, дитину вилучають із сім'ї і переводять до прийомної або до невеликого дитячого будинку.

Існує два типи центрів підтримки сім'ї. Перші, так звані клієнтоцентровані, працюють із тими клієнтами, котрих направила до них соціальна служба відповідного адміністративно-територіального підрозділу (нерідко після сигналу з боку поліції). Другі самі запрошують до себе мешканців відповідного району (центри за місцем проживання). В першому випадку йдеться про розв'язання гострої проблеми, яка вже виникла й потребує активного втручання. Як правило, це такі ситуації, коли внаслідок глибокої сімейної кризи постає питання про переміщення дитини до притулку чи фостерної сім'ї.

У центрах другого типу займаються переважно превентивною роботою, тобто упередженням кризових ситуацій. Найпоширенішими формами такої роботи є розповсюдження інформації про діяльність закладу, запрошення дітей (іноді разом із батьками) до центру, де вони можуть гратися, чогось навчатися тощо.

Якщо клієнтами першої категорії закладів є сім'ї з підлітками 12-14 років, то превентивна робота, на думку наших британських колег, є значно ефективнішою стосовно дітей до 10 років, тобто коли в їхніх стосунках із батьками ще немає катастрофічного розколу. Серед типових прикмет потенційної кризи (так званих чинників ризику) найчастіше називають неповну сім'ю, наявність вітчима чи мачухи, погане навчання дітей у школі, алкоголізм та наркоманію батьків тощо.

Посередництво соціальних працівників передбачає від однієї до п'яти зустрічей трьох сторін (дві - конфліктуючі, одна - нейтральна), кожна зустріч триває не більше години. Обговорення проблем відбувається конфіденційно, за винятком тих випадків, коли йдеться про серйозну небезпеку для дитини або дорослого. Соціальний працівник виступає як особа, котра пропонує можливі шляхи розв'язання конфлікту, створення безпечного середовища в сім'ї.

На особливу увагу заслуговує функціонування прийомних сімей у Великобританії та діяльність соціальних служб щодо їх підтримки.

Прийомна (фостерна) сім'я у Великобританії - це сім'я або окрема особа, котра взяла на утримання й виховання дитину, позбавлену батьківського піклування, чи сироту. Незалежно від кількості власних дітей вона має право взяти одну, дві чи три дитини, але не більше.

Довготермінова прийомна сім'я бере дитину на утримання з моменту вилучення її з проблемної родини й до того часу, коли та стає дорослою. Місцеві органи влади виплачують їй певну суму грошей - трохи більше, ніж витрачає середня сім'я на утримання дитини, проте ці гроші не можна розглядати як винагороду. Інститут прийомної сім'ї розрахований на людей, котрі хочуть допомогги дітям, а не отримати від цього матеріальний зиск.

У випадку, коли не вдається знайти прийомної сім'ї (як правило, це пов'язано з віком або складною поведінкою дитини), її направляють у дитячий будинок. У звичайному такому закладі одночасно перебуває від 6 до 20 дітей. Дитячі будинки створюються з урахуванням того, що діти довго не будуть затримуватись у них. Соціальний працівник розробляє персональний план, в якому встановлює, коли дитину направити у фостерну чи повернути в рідну сім'ю, якщо та готова її прийняти.

Дитячі будинки розраховані на те, щоб утримувати дитину в період найгостріших криз, наприклад, коли вона втекла з дому, знаходиться у конфлікті або зазнає насильства та жорстокого поводження із боку батьків, коли батьки загинули і її нікому доглядати. Ці заклади розташовані неподалік від місця проживання рідної сім'ї-не більше, ніж за півгодини їзди. Отже, дитина може продовжувати навчатися в тій самій школі, відвідувати родичів та друзів.

Дитячі будинки виконують різні функції і мають різну спеціалізацію. Існують такі, де робота спрямована на підготовку дитини до переходу в прийомну сім'ю; деякі розраховані на дітей, котрі постраждали від насильства або пережили стрес і потребують реабілітації. Існують будинки для дітей, які страждають від певних патологій у поведінці.

Незалежно від спеціалізації закладу, для більшості дітей, які у ньому утримуються, план обходження з ними завжди орієнтований на те, щоб направити їх у прийомну сім'ю або покращити умови в рідній і повернути туди. Але для дітей, які через певні обставини не можуть жити у сім'ї, теж існує система дитячих будинків.

Дитячі будинки, в яких діти залишаються на довгострокове утримання зазвичай розраховані на дітей старшого віку. Це пов'язано з тим, що прийомні батьки, як правило, бажають брати на виховання дітей молодшого віку. Важко знайти сім'ю, яка візьме на виховання підлітка, який вже сформувався як особистість, має свої погляди, звички.

Існують установи для утримання дітей старшого віку -напівнезалежні установи. Вони розраховані на утримання дітей, які у ранньому віці залишили сім'ю, не жили з рідною сім'єю і мають певний досвід виживання. Якщо підлітку виповнюється 16 років (це вік закінчення навчання), то він може направитися до такої установи і отримати там додаткові навички самостійного життя. Тут діє принцип - доросле життя під наглядом старших. У напівнезалежній установі нагляд за підлітками значно менший, ніж у дитячому будинку, але однак там є персонал, який підтримує дітей та навчає їх. Підлітки самі готують їжу, мають ключі від власних кімнат.

Коли підліток готовий залишити установу, місцева влада знаходить для нього окреме житло для початку самостійного дорослого життя. Але незважаючи на те, що дитина залишає установу, вона ще потребує уваги соціального працівника. І він відвідує її, щоб допомагати у вирішенні життєвих проблем.

Існує й такий тип дитячих установ - будинки безпеки. Ці установи утримують дітей у «закритому» стані, тобто діти не мають права їх залишати. У такі будинки направляються діти, які становлять загрозу для себе або інших людей. Наприклад, дитина, котра втікає з дому настільки часто, що це становить загрозу для її життя, або ж дитина чи підліток, які скоїли багато правопорушень. У будинках безпеки утримуються діти, від яких необхідно захистити оточуючих або котрих необхідно захистити самих від себе. У цих будинках діти та підлітки не утримуються тривалий час, їх туди направляють на короткий термін. Робота працівників такого будинку спрямована на те, щоб привести дитину у відповідний стан, коли її можна помістити у нормальний дитячий будинок.

Для направлення дитини до будинку безпеки необхідне рішення суду. Допускаються випадки, вони окреслені законодавством, коли дитину направляють до такої установи за рішенням місцевої соціальної служби, без постанови суду. Для того, щоб дитина молодша 10 років потрапила до будинку безпеки, потрібні досить вагомі підстави.

Ще один тип інституту утримання дітей - колонії. У них утримуються підлітки віком від 14 до 19 років. Умови утримання у колонії більш «казенні», ніж у інших місцях. Утримання дитинну такій установі розглядається вже не як піклування, а як покарання. Не можна направити до колонії підлітка без рішення суду, і така форма утримання дітей розглядається, як кара за злочин.

Школа-інтернат має два значення у Великобританії. Це заклад, у якому утримуються діти, які через певні вади не можуть відвідувати звичайну школу та знаходяться поза власною сім'єю. Також існують школи-інтернати для дітей багатих батьків, які відправляють дітей до інтернату, щоб ті отримали там високий рівень освіти та виховання. Навіть у таких школах, на думку англійських соціальних працівників, діти почувають себе не завжди щасливими, тому що вони знаходяться поза власною сім'єю.

Існує іще одна форма піклування про дитину - усиновлення. Така форма піклування виводить дитину з системи державного піклування. Як і в Україні, у Великобританії, як правило, усиновляють немовлят або зовсім маленьких дітей, які не мають можливості в подальшому повернутися у власну сім'ю.

Різниця між усиновленням та прийомною сім'єю у тому, що батьки, які усиновили дитину, отримують на неї батьківські права. При цьому біологічні батьки повністю втрачають такі свої права на неї. Дитина стає частиною нової сім'ї; і сім'я не отримує гроші на її догляд та виховання. Частіше за все дітей усиновляють сім'ї, які через певні обставини не можуть мати власних дітей.

Для реабілітації батьків алкоголіків, наркоманів у Великобританії існують спеціальні соціальні служби, які здійснюють відповідні програми, направляють таких людей на лікування. Вилучення дітей із сім'ї у випадку аморальної поведінки батьків відбувається тоді, коли через судові органи останнім призначається певна міра виправлення або реабілітації, а вони не хочуть виконувати постанову суду.

Англійське законодавство, що регулює роботу соціального працівника з проблемними сім'ями, основну увагу приділяє можливості залишити дитину у сім'ї, або, на крайній випадок направити її до родичів. Концепція законодавства щодо захисту дитини має таке положення як «піклування, поширене на усіх членів родини». Ця концепція передбачає співробітництво між соціальним працівником на місцевому рівні та усіма членами родини дитини, г У Великобританії існують законодавчі вимоги, що регламентують необхідний догляд і виховання дітей, котрі перебувають на утриманні як у сім'ї, так і в державних установах. Головним документом є Дитячий акт (закон про дітей), ухвалений 1991 року. Його лейтмотив - забезпечення права дитини на виховання в сімейному оточенні й урахування її думки в усіх ситуаціях, які її безпосередньо стосуються [9]. На особливу увагу заслуговує діяльність Національної асоціації прийомних сімей Великобританії та Бірмінгемської асоціації прийомних сімей. Це громадське об'єднання. У Національну асоціацію входить 23 тисячі сімей із 27 тисяч, існуючих у країні. Загалом у прийомних сім'ях виховують 40 тисяч дітей.

Мета Національної асоціації - гарантування якісного догляду й виховання дітей у прийомних сім'ях. Фінансування її діяльності відбувається за рахунок членських внесків. На замовлення та кошти органів влади вона проводить тренінги для юристів, потенційних прийомних батьків, соціальних працівників та ін. Два роки тому Асоціація підготувала й опублікувала звіт про розвиток прийомних сімей у Великобританії, головними розділами якого були: потреби дітей, потреби прийомних батьків, інтереси держави. Проаналізовано позитивні й негативні процеси створення таких сімей, підготовки батьків, соціального супроводу сімей тощо. Звіт набув широкого громадського розголосу, і як результат, було ухвалено Національні стандарти фостерної опіки, які мають силу рекомендацій для органів місцевого самоврядування.

Бірмінгемська асоціація працює 10 років і об'єднує.700 сімей. Комітет, що керує її роботою, складається з 20 осіб. Головна діяльність - підтримка фостерних сімей [9].Останнім часом у Великобританії відбувається скорочення чисельності таких сімей через появу великої кількості приватних агентств із надання фостерної опіки та соціальну незахищеність прийомних батьків.

Насамкінець слід зазначити, що у Великобританії не вживають таких, дещо образливих, термінів, як «дитина-інвалід», «дитина-сирота», «дитина, позбавлена батьківського піклування» тощо. Тим більше таких найменувань немає в назвах установ.

В Угорщині заходи щодо охорони дитинства й виховання дітей здійснюються з раннього віку. Діяльність з питань захисту прав 'неповнолітніх регулює «Закон про охорону дитинства і відносин між батьками і дітьми» (1986 р.). Серед заходів, спрямованих на поліпшення виховання дітей, що живуть у неповних сім'ях, заслуговує на особливу увагу створення в містах мережі невеликих «сімейних» дитячих будинків для тих дітей, які були практично покинуті батьками, тобто для соціальних сиріт.

Слід зауважити, що в Угорщині і Румунії згідно з прийнятими у них законами щодо захисту прав дітей, будь-яка інтернатна установа має бути максимально наближеною до створення сімейної атмосфери виховання дитини. У закладі не може утримуватись більше 20-30 вихованців. На таку реформу інтернатних закладів уряд Угорщини виділив значні кошти з державного бюджету країни.

Альтернативою дитячому будинку угорські фахівці вважають створення інституту «батьків-вихователів», добір опікунів, відкриття сімейних дитячих будинків на 15-20 чоловік з добором сімейних пар педагогів, які могли б успішно працювати в такому закладі.

У Швейцарії за надання соціальної державної допомоги несе відповідальність громада. Усі соціальні служби керуються принципом «мінімального втручання держави» (А.-М. Фішер-Ґейзер). До системи соціального захисту належать приватні соціальні служби, церковні, а також общинні, що безпосередньо належать до кантону (країна розділена на 26 кантонів і кожний з них має власне законодавство) [79].

Надання соціальної допомоги грунтується на принципі: спочатку слід використати всі можливості в родині. Якщо їх виявляється недостатньо, тоді залучаються приватні чи церковні служби.

Функціонують також багатопрофільні центри соціальних служб з проблем виховання, опіки, з розв'язання вікових проблем тощо. Церковні громади працюють диференційовано з підлітками, самотніми матерями, безпритульними, вдовами та іншими категоріями громадян, які потребують соціальної допомоги.

В усіх великих містах цієї країни функціонують спеціалізовані притулки для жінок, які стали жертвами насильства.

До мережі служби допомоги молоді належать виховні дитячі і юнацькі інтернати, пункти молодіжних зустрічей тощо, де проводяться спільні заходи, бесіди, індивідуальні консультації. У Швейцарії також існує загальнодержавний Центр допомоги дітям, що надає фінансову підтримку дитячим інтернатам.

Існують центри соціальної допомоги в сфері судочинства, де роз'яснюють чинні правові акти щодо прав і обов'язків неповнолітніх. У різних частинах Швейцарії поширені й активно діють з 50-х років центри соціально-культурної анімації, які покликані організовувати вільний час дітей і підлітків.

Цікавий досвід накопичений Маннергеймською Лігою захисту дітей. У Фінляндії вона існує більш, ніж 70 років. Основна її функція - захист прав дітей і інтересів родини [39]. Особлива увага приділяється профілактиці різного роду відхилень. її діяльність розпочалася у 40-х роках як служби допомоги сиротам - жертвам війни. У 90-і роки акцентується увага на становищі дитини в суспільстві, наявності здорового оточення, допомозі сім'ям з дітьми.

Соціальна політика Голландії базується на принципах рівності, унікальності й поваги до груп людей і окремих особистостей (Ніколас де Джон, Філіп Іденбург) [76]. Домінує в організації діяльності соціальних установ Голландії принцип соціальної підтримки, для якого характерне те, що державна допомога надається лише після того, як вичерпано усі можливості громадських організацій. За останні роки соціальна служба Голландії дещо трансформувалася, бо було розроблено нову систему соціального захисту. Почала реалізовуватися концепція соціальних інновацій, зміст якої грунтується на спільних діях уряду, організації місцевого самоврядування і громадськості.

Соціальна система у Німеччині грунтується на принципі: кожен громадянин зобов'язаний чинити в дусі соціальної солідарності, здійснювати індивідуальну і колективну самодопомогу. Особливою формою колективної солідарності є комуна. У випадку, коли людина не може допомогти собі сама, спочатку варто шукати допомоги в його родині, серед сусідів, груп самодопомоги і добровільних благодійних організацій і лише в крайньому випадку задіяти державу. Система соціального захисту грунтується на трьох пунктах: соціальне страхування, соціальна допомога і соціальна рівність, добродійність.

Результатом інтенсивних дискусій останніх років у Німеччині стала актуалізація проблеми виховання в дитячих будинках та інтернатах, її співвідношення з іншими інститутами виховання і формами допомоги молоді. Німецькі вчені неоднозначно оцінюють існування закладів інтернатного типу. Вони вважають, що, по-перше, негативний характер інтернатних закладів як "тотальних інститутів" обмежує можливість розвитку і повноцінного життя дітей; по-друге, у результаті практичного розриву між навколишнім життєвим світом і світом дитячого будинку неминуче виникають нові проблеми", по-третє, саме існування таких закладів зумовлює ігнорування .інших форм допомоги зростаючому поколінню, альтернативних щодо їхньої відкритості і превентивного характеру.

Основний напрямок роботи з надання допомоги дітям-сиротам грунтується на створенні різного типу сімейних дитячих будинків і обов'язковому перегляді існуючих соціально-педагогічних позицій стосовно їхніх виховних можливостей [76].

Отже, проблеми охорони прав дитини і соціальної адаптації дітей мають дещо відмінні шляхи реалізації в різних країнах (Австрії, Угорщині, Великобританії, Німеччині, США, Японії тощо). Проте простежуються загальні тенденції і єдині принципи у сфері охорони і захисту прав дітей, які потрапили в складні життєві ситуації. Це такі тенденції, як:

- гуманізація системи профілактики і попередження правопорушень, перевага охоронно-захисних заходів щодо покарання й примусу;

- професіоналізація виховної, профілактичної та охоронно-захисної діяльності, уведення спеціальних посад соціальних педагогів, соціальних працівників, практичних психологів з сімейного виховання;

- створення мережі спеціальних структур, покликаних допомагати родині, школі, дітям, підліткам, юнацтву;

- функціонування психологічних служб, консультацій, телефонів довіри, соціальних притулків для дітей, які потрапили в критичну ситуацію;

- психологізація виховної, профілактичної й охоронно-захисної діяльності, посилення ролі медико-психологічної допомоги і підтримки;

- корекція поведінки дітей та підлітків, які мають певні відхилення, а також реабілітація дезадаптованих неповнолітніх;

- надання соціально-правової, психолого-педагогічної допомоги і підтримки родині як головному інституту соціалізації;

- організація спеціальної роботи з оздоровлення умов сімейного виховання в родинах, що належать до групи соціального ризику.

Знайомство з досвідом роботи соціальних служб різних країн дозволяє проаналізувати сучасні тенденції щодо захисту прав дітей-сиріт і соціальних сиріт, а також практичну діяльність з профілактики і попередження тих чи інших негативних явищ у прийомній родині.

1.2.2. Вітчизняний досвід вирішення проблем утримання дітей-сиріт і

дітей, позбавлених батьківського піклування

Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, складають положення Конституції України, Кодексу про шлюб і сім'ю України, Житлового, Цивільного, Кримінального, Адміністративного кодексів України, а також норми Законів України "Про освіту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та "Про охорону дитинства". Останніми роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а саме:

1. Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей. – ВВР, 2005, №26, ст.354 (набуття чинності 01.01.2006 р.);

2. Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» 2005 р. №6 ст. 147;

3. Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини»;

4. Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» . – 2005 від 11.07 №1086;

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 267 "Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу."//Право України. - 1997. -№ 7-8.;

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 28.01 2004 року Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей.

Положення статті 52 Конституції України вказує, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація
переслідуються законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Цивільний та Житловий кодекси України регулюють деякі майнові інтереси дітей, їх правонаступництво, а також питання дієздатності та правоздатності. Норми Кримінального та Адміністративного кодексів України визначають підстави кримінальної чи адміністративної відповідальності за правопорушення та злочини стосовно дітей.

Основні положення щодо влаштування дітей, які за певних обставин не можуть виховуватись у власній родині (смерть батьків, позбавлення батьківських прав або засудження батьків, асоціальні умови виховання у рідній родині тощо), містяться у Кодексі про шлюб та сім'ю України та в Законі України "Про охорону дитинства". Стаття 61 КпК і стаття 12 означеного Закону визначають права та зобов'язання батьків, які вони не можуть здійснювати в суперечності з інтересами дітей. Кодекс про шлюб та сім'ю України, Закон України "Про охорону дитинства" передбачають декілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення (удочеріння), передача їх під опіку (піклування), на виховання в сім’ї громадян України та на повне державне утримання до навчально-виховних закладів (рис. 1.1.).

Рис.1.1. Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування

В Україні здійснюється централізований облік дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Законодавчо визначено обов'язок керівників закладів, де перебувають або виховуються такі діти, щодо надання інформації про вихованців, ш залишилися без піклування батьків, до місцевих органів з опіки га піклування з метою усиновлення даної категорії дітей, передачі іх під опіку чи на виховання у сім'ї громадян.

Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще в пологових будинках, або, народивши, покинули чи "підкинули" дитину будь-кому або залишили будь-де. Нерідко такі факти, на думку спеціалістів, спричинені соціально-фізіологічною незрілістю матері, що народжує дитину, легковажним ставленням до вагітності та її наслідків, намаганням приховати від близьких факт народження дитини, а іноді й глибоким порушенням стану психіки та світосприйняття тощо. Однак найчастіше це пов'язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері. Перерахувати всі можливі причини важко, оскільки вони є надто чисельними. В багатьох випадках відмова від дитини у заявах на ім'я головного лікаря полового будинку чи відділення, де дитина народжена, пояснюється поганим матеріальним становищем породіллі та її сім'ї. Часто відмовляються від вочевидь хворої новонародженої дитини.

З метою допомогти таким матерям усвідомити важливість не тільки самого факту народження дитини, але й її виховання у 1996 році були внесені зміни до Кодексу про шлюб та сім'ю України, згідно з якими батькам, які відмовились від дитини в пологовому будинку, надається для прийняття остаточного рішення щодо долі дитини термін до двох місяців.

Стаття 101-1 Кодексу встановлює: "діти, від яких відмовились батьки в пологовому будинку, можуть бути усиновлені за наявності письмової згоди батьків на усиновлення після досягнення ними двомісячного віку".

Виявлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, а також неповнолітніх, які перебувають у неблагополучних умовах життя, є одним із основних завдань і обов'язків органів опіки та піклування. Стаття 134 Кодексу про шлюб та сім'ю України та стаття 24 Закону України "Про охорону дитинства" поширюють такий обов'язок на всіх громадян. Вони встановлюють, що заклади та особи, яким стане відомо про неповнолітніх сиріт та тих, хто залишився без батьківського піклування, або про зловживання батьківськими правами, зобов'язані сповістити про це органи опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням осіб, які підлягають опіці та піклуванню. У свою чергу органи опіки та піклування це завдання повинні виконувати в координації з іншими зацікавленими органами та службами, тобто кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, службою у справах неповнолітніх, закладами освіти, охорони здоров'я, житлово-комунальними органами тощо (рис 1.2.).

Нині завдяки появі кримінальної міліції у справах неповнолітніх серйозних змін зазнає і ситуація з профілактичною роботою серед неповнолітніх. Школа та органи освіти фактично відійшли від роботи із неблагополучними сім'ями, зокрема щодо оздоровлення мікроклімату даної категорії сімей, збору та підготовці матеріалів на відібрання дитини у батьків, які зловживають батьківськими правами, та позбавлення їх батьківських прав. Послабили свої функції у цьому відношенні і дільничні інспектори районних відділів внутрішніх справ. Кримінальна міліція у справах неповнолітніх основну увагу зосереджує на роботі з дітьми та підлітками, які вже скоїли правопорушення, злочини, тобто на фактах протиправної діяльності, а повноваження щодо виявлення функціонально неспроможних сімей перекладено на служби у справах неповнолітніх. Стаття 102-1 Кодексу про шлюб та сім'ю України щодо централізованого обліку дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, передбачає, що керівники закладів, у яких перебувають, утримуються або виховуються діти, зобов'язані

в тижневий термін від того дня, коли їм стало відомо, що дитина залишилася без опіки (піклування) батьків, повідомити про це відділи і управління державних органів виконавчої влади, на які покладається безпосереднє ведення справ по опіці і піклуванню. Ці органи у місячний термін з дня надходження інформації щодо зазначених дітей та в разі неможливості їх усиновлення, передачі під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ї громадян на території даної або будь-якої іншої області України зобов'язані передати цю інформацію до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України для централізованого обліку.

Рис.1.2. Механізм звертання дитини та

її законних представників з приводу порушення прав дитини

При виявленні підкинутої дитини, покинутої, заблукалої і, таким чином, залишеної без батьківської опіки, кримінальна міліція спільно зі службою у справах неповнолітніх зобов'язані скласти акт у трьох екземплярах, провести реєстрацію даного випадку у спеціальному журналі про доставлених дітей. При цьому повинні бути вжиті усі заходи щодо розшуку батьків дитини або її близьких родичів, а також щодо тимчасового влаштування дитини (притулок, лікувальний заклад). Один екземпляр акту і повідомлення направляється в орган опіки та піклування для вирішення питань щодо опіки, піклування, усиновлення, направлення у дитячі установи на повне державне утримання.

Орган опіки та піклування після отримання акту і повідомлення повинні відразу ж приступити до влаштування дитини. Передусім дитина має бути зареєстрована в органах реєстрації актів громадського стану, для чого необхідно визначити вік дитини.

Вік дитини визначається лікувально-контрольною комісією лікувального закладу, куди направляється дитина, або ж судово-медичною експертизою. При реєстрації дитини органами реєстрації актів громадського стану їй присвоюється прізвище, ім'я, по-батькові, запропоновані заявником, дані щодо її батьків записуються також у довільній формі. Вік дитини медична комісія визначає приблизно, виходячи із розумового та фізичного розвитку дитини. Згідно із законом, дитина повинна бути направлена до дитячої установи із свідоцтвом про народження. Реєстрація народження проводиться до закінчення шестимісячного терміну, встановленого законом (стаття 106 Кодексу про шлюб та сім'ю України).

Нерідко батьки розшукують дитину і пошук їх значно ускладнюється через те, що дитина направляється до дитячих будинків під вигаданим прізвищем та з приблизно встановленим віком. При виявленні батьками дитини у дитячій установі знову ж таки необхідно провести експертизу на ототожнення дитини та звернення до суду з приводу анулювання акту запису про народження, бо дані про вік, який він встановлює, і свідчення батьків розходяться. У таких випадках, звичайно виникають складнощі і навіть непорозуміння.

Усиновлення (удочеріння) є найбільш прийнятною і сприятливою формою виховання дітей, залишених без піклування батьків, за якої дитина в правовому відношенні повністю прирівнюється до рідних дітей, набуває в особі усиновителів батьків та сім'ю.

Іншою формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є передача їх під опіку, піклування. Це одна з найбільш вдалих для розвитку та виховання дитини форм влаштування через те, що дитина проживає у сім'ї, ходить у звичайний дитячий дошкільний заклад, загальноосвітню школу, знає свій родовід. Вона оточена турботою та увагою близьких людей. Практика свідчить, що досить часто родичі дітей, чиї батьки померли, позбавленні батьківських прав, знаходяться у місцях позбавлення волі тощо, мають бажання залишити дитину в сім'ї. Але не всі родичі (переважно це бабусі, дідусі, дяді та тьоті) мають можливість матеріально утримувати таку дитину. Опікун, піклувальник можуть отримувати пенсію за втрату годувальника у розмірі 37 гривень на місяць або допомогу на дитину, яка перебуває під опікою, у розмірі 20 гривень 90 копійок на місяць. Звичайно, на такі гроші дитину утримувати дуже важко. Тому багато людей відмовляються від призначення їх опікунами, піклувальниками і дитина відправляється до державних установ.

Коли дитину направлено в дитячу установу із сім'ї, як правило, особливих ускладнень з оформленням документів не буває, бо є медична документація, дитина зареєстрована в органах реєстрації актів громадянського стану, є відомості про її батьків. Ускладнення з влаштуванням дітей виникають тоді, коли дитина покинута, батьки її невідомі, або й якщо відомі, то місце їх проживання не встановлено. Необхідно зробити запити у пологові будинки, органи реєстрації актів громадського стану, органи внутрішніх справ, адресні бюро, тобто проводити роботу щодо встановлення батьків дитини та реєстрації її народження. Процес цей тривалий. На час його проведення дитину потрібно помістити в дитячу установу. Зараз єдиною формою тимчасового влаштування маленької дитини є направлення її до лікувального закладу.

За правилами, перебування дитини у лікувальному закладі не може бути довшим, ніж один тиждень. Однак за цей термін неможливо зібрати усіх документів про неї і про її батьків, тому дитина може досить довго (до 3 місяців, а інколи до року) перебувати у лікувальному закладі. Тривале перебування дитини у лікарні може негативно вплинути на стан її здоров 'я, вона наражається на ризик бути інфікованою від хворих дітей, умови утримання та раціон харчування не відповідають потребам дитини, а про виховання в таких умовах і говорити зайве.

Тому кращим варіантом тимчасового влаштування дитини до направлення її до дитячого закладу була б, звичайно, передача її під тимчасову опіку в сім'ю, яка прийняла б її, зігріла душу, зняла нервове напруження, яке, безумовно, вона переживає, втративши близьких людей. Така сім'я морально підготувала б дитину до того, що їй доведеться жити в дитячій установі (дитячому будинку; школі-інтернаті). Можна було б розповісти їй про цю установу, щоб дитина не боялася дитячого будинку, школи-інтернату і сприймала його як звичайний дитячий заклад, де живуть і виховуються діти, такі ж, як і вона.

При неможливості передати дитину у сім'ю опікунів, під тимчасову опіку, її необхідно направити у дитячий притулок. Існування таких притулків необхідне, і це доведено практикою. Дитина туди може бути направлена органами опіки, піклування, органами внутрішніх справ і просто доставлена громадянами, якщо перебувала на вулиці чи будь-де без піклування дорослих. Дуже важливо, коли б кожна дитина знала, що у випадку, якщо з нею станеться лихо, у будь-який час можна прийти до притулку, де її нагодують, нададуть необхідну медичну допомогу, поставляться до неї з турботою, добротою та увагою.

Дитина може перебувати у притулку до трьох місяців, тобто увесь "перехідний період" до направлення до дитячої установи. У притулку повинен бути обов'язково лікар, медична сестра, а також психолог.

Згідно із статтею 139 Кодексу про шлюб та сім'ю України, якщо над дітьми, які знаходяться у дитячих державних закладах, не встановлено опіку чи піклування, то функції опікуна, піклувальника виконує дитячий заклад. Існуюча в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які лишились без батьківського піклування, функціонує понад 80 років. Створювалась вона за часів комуністичної ідеології і, звичайно, була зорієнтована на колективні форми виховання дітей. Головний принцип такої виховної концепції полягав у наявності розгалуженої структури інтернатних закладів, що фінансувалися державою. Кількість дітей в одному такому інтернаті налічувалася від 100 до 400 осіб, колективи вихованців формувалися за віком і принципом. За часів планової економіки інтернатні заклади мали достатнє фінансування для утримання дітей.

Поряд із загальноосвітньою програмою навчання вихованцям шкіл-інтернатів надавалися професійні навички, що дозволяло їм після завершення навчання у професійно-технічному училищі отримати професію робітника і знайти роботу на підприємстві. Так влаштовувалась у дорослому житті більшість дітей-сиріт. Діти ж, які мали більші успіхи у навчанні, вступали до вузів, могли бути зарахованими поза конкурсом у вищі навчальні заклади. Після отримання вищої освіти їм мали гарантувати робоче місце, заробітну плату, і за пільговою чергою (як молодий спеціаліст та дитина-сирота) отримували державне житло.

З початком в Україні процесу трансформації політичної, соціальної та економічної систем суспільства становище дітей в інтернатних закладах принципово змінилося. Перш за все, значно погіршились матеріальні умови утримання дітей. Держава через великий дефіцит бюджету не може виділяти достатньо коштів на потреби дітей, які утримуються та виховуються в інтернатних закладах.

Сьогодні інтернатні заклади функціонують на підставі Положення про навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишались без піклування батьків, затвердженого Наказом Міністра освіти України від 13 травня 1993 року за № 137. Також було прийнято ряд Постанов Кабінету Міністрів України, серед яких слід відзначити:

1. Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків( від 05 квітня 1994 року № 226);

2. Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усиновителів (від 20 липня 1996 року № 775);

3. Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу (від 27 квітня 1994 року №267);

4. Про Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти України (від ЗО березня 1990 року № 98);

5. Про гарячі обіди дітям-сиротам та дітям із малозабезпечених сімей (від 31 серпня 1996 року № 1032);

Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, забезпечують також відомчі документи, насамперед:

-Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (Затверджено Наказом Міністерства освіти України від ЗО березня 1996 року № 98);

-Про введення нових норм харчування в дитячих будинках-інтернатах (Наказ Міністерства соціального захисту населення України від 1 березня 1996 року № 34);

-Інструкція про виготовлення і правила користування Єдиним квитком для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (Затверджено Наказом Міністерства освіти Україні від 19 червня 1996 року№ 216);

-Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (Затверджено Указом Президента України від 17 жовтня 1997 року №1153).

В системі Міністерства охорони здоров'я України функціонує 45 будинків дитини: з них 38 будинків - спеціалізовані, де виховуються діти із складними вродженими вадами розвитку органів та систем, значним відхиленням у фізичному та нервово-психічному розвитку [18; 54].

Проте аналіз наявних умов утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтернатних закладах свідчить про порушення цілої низки вимог положень Конвенції ООН про права дитини, зокрема з питань:

· якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3);

· обов'язків батьків і у відповідних випадках опікунів, які за Законом відпо­відають за дитину, належним чином управляти та керувати дитиною відповідно до її здібностей (стаття 5);

· забезпечення максимально можливою мірою виживання та здорового роз­витку дитини (стаття 6);

· здійснення реєстрації дитини відразу ж після її народження і реалізації права дитини з моменту народження знати своїх батьків і їхні права на піклування (стаття 7);

· права дитини на збереження індивідуальності (стаття 8);

· надання дитині на її прохання необхідної інформації щодо місця перебування членів її сім'ї, якщо надання цієї інформації не завдасть шкоди дитині (стаття 9);

· забезпечення дитині, здатній сформулювати власні погляди, права вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю (стаття 12);

· надання дитині можливості бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через пред­ставника чи відповідний орган (стаття 12);

· гарантій того, що дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне життя, незаконного посягання на її честь і гідність, недоторканість житла, таємницю кореспонденції (стаття 16);

· надання батькам і законним опікунам належної допомоги у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей, забезпечення розвитку мережі дитячих установ (стаття 18);

· вжиття всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і про­світніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань (стаття 19);

· визнання, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і створюють можливість активної участі у житті суспільства (стаття 23);

· сприяння розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і про­фесійної, забезпечення її доступності для всіх дітей та вжиття таких заходів, як введення безоплатної освіти та надання, у випадку необхідності, фінансової допомоги для її отримання; забезпечення доступності вищої освіти для всіх, з ураху­ванням здібностей кожного, за допомогою всіх необхідних засобів (стаття 28);

· вжиття всіх необхідних заходів для сприяння фізичній та психологічній реабі­літації та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань або будь-яких жорстоких, нелюдських або принизливих видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке віднов­лення та реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров'я, самоповагу і гідність дитини (стаття 39);

· використання належних та дійових засобів з метою широкого інформування про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей (стаття 42).

В Україні поширюється позитивний досвід організації різних форм родин­ного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, реаліза­ції їх прав на проживання в сім'ї. За станом на 1 січня 1998 р. діють 75 дитячих будинків сімейного типу. їх функціонування регулюється Положенням про дитячий будинок сімейного типу (1994 р.).

Останнім часом з метою надати захист дітям, позбавленим батьківського піклування, створюються притулки для неповнолітніх служб у справах неповно­літніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей, створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для їхнього життя на період визначення місця постійного влаштування.

Контроль за умовами проживання і виховання у сім'ях усиновителів вста­новлюється Кабінетом Міністрів України. Нагляд за станом виховання та утри­мання дітей, усиновлених іноземними громадянами, здійснюється за дорученням Міністерства закордонних справ України відповідною консульською установою, в якій діти перебувають на обліку до досягнення ними 18-річного віку.

Контроль за діяльністю опікунів та піклувальників здійснюється органами опіки і піклування за місцем проживання підопічного.

З метою забезпечення права дитини на сімейне виховання в Україні прова­диться робота по створенню інституту прийомної сім'ї. Згідно із постановою Кабі­нету Міністрів України "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім'ю" (1998 р.) Державними комітетом України у справах сім'ї та молоді опрацьовується механізм функціонування прийомних сімей як нової форми утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

Український інститут соціальних досліджень за підтримки Представництва ЮНІСЕФ в Україні реалізує проект "Трансформація системи державної опіки в Україні", головною метою якого є поліпшення умов утримання дітей, позбавлених батьківського піклування, в державних інтернатних закладах та створення інституту прийомної сім'ї в Україні.

Влаштуванням дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються виключно органи опіки та піклування.

При визначенні осіб, які мають право на усиновлення дитини, перевага нада­ється родичам дитини, особам, у сім'ї яких проживає дитина, котра всиновлюється, особам, які всиновлюють дітей, не розриваючи родинних зв'язків. При призначенні опікуна чи піклувальника перевага надається особам, близьким до підопічного. У разі направлення дітей до навчально-виховного закладу діти однієї сім'ї (брати і сестри) направляються в один заклад, за винятком, коли за медичними показни­ками або з інших причин вони мають виховуватися окремо.

Особи, в офіційному порядку визначені опікунами чи піклувальниками дити­ни, згідно із законодавством мають право отримувати допомогу на дітей. Проте ці виплати у деяких областях України проводяться нерегулярно, а їх розмір не забезпечує необхідних реальних витрат на утримання дитини опікунами (піклу­вальниками).

Спостерігається збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування, а існуючі державні заклади по утриманню таких дітей не завжди можуть забезпечити дітям умови повноцінного розвитку та виховання через нестачу коштів на ремонт будівель, закупівлю меблів та обладнання. Вирішенню цих питань сприяють заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, затверджені Президентом України у 1997 році.

Усиновлення (стаття 21). В Україні переважаючою формою утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є усиновлення. Усинов­лення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усинов­лення регламентується Кодексом про шлюб та сім'ю України і Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та інозем­ним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усинови­телів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України у 1996 році.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утри­манні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи. Підкинуті (зали­шені) діти можуть бути передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах.

Усиновителем може бути кожний повнолітній дієздатний громадянин. Не можуть бути усиновителями особи, позбавлені батьківських прав, які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення, бажають оформити усинов­лення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, раніше були усиновите­лями, якщо з їх вини усиновлення було скасоване або визнане недійсним, перебу­вають на обліку в психоневрологічних та наркологічних диспансерах чи лікуються у зазначених закладах, на час усиновлення не мають постійного заробітку або інших установлених законом видів доходу.

Справи з питань усиновлення дітей ведуться відділами освіти. Кандидати в усиновителі до винесення рішення про усиновлення зобов'язані особисто ознайо­митися з документами усиновлюваної ними дитини, в тому числі з довідкою про стан здоров'я, та познайомитися і встановити контакт з дитиною.

У разі усиновлення дитини, яка досягла десятирічного віку, необхідна її згода. Якщо до подачі заяви про усиновлення дитина проживала в сім'ї усиновителя і вважає його своїм батьком (матір'ю), усиновлення, як виняток, може бути прове­дене без одержання згоди усиновлюваного.

Якщо немає можливості віддати дитину на усиновлення або під опіку, органи опіки і піклування у місячний термін зобов'язані подати інформацію про таких Дітей до обласних та міських відділів. Ті, у свою чергу, якщо усиновлення і вста­новлення опіки неможливе, передають інформацію про дітей для централізованого обліку до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. У 1998 році до Кодексу України про адміністративні правопорушення внесено зміни, Що передбачають адміністративні стягнення з посадових осіб у разі порушення порядку або термінів подання інформації про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для централізованого обліку.

З метою найкращого забезпечення прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, прийнято Закон України "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України" (1996 р.), яким встановлюється порядок усиновлення.

З метою запобігання одержанню невиправданих фінансових вигод при усиновленні статтею 102-3 Кодексу про шлюб та сім'ю України і статтею 115-2 Кримінального кодексу України заборонено посередницьку комерційну діяльність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку і піклування чи на виховання в сім'ї громадян України або іноземних громадян, встановлено кримінальну відпові­дальність за зазначені неправомірні дії.

Шостий рік в Україні проводиться робота щодо запррвадження інституту прийомної сім'ї як альтернативної форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Альтернатива полягає в тому, що ті з дітей, які не були усиновленні чи взяті під опіку і які до недавна направлялися до інтернатних закладів, мають можливість бути влаштованими у сім'ю. Переваги сімейного виховання, порівняно з інституційним, безперечні, оскільки тільки сім'я була і залишається для дитини природним, необхідним і всеохоплюючим середо­вищем, орієнтованим на розвиток індивідуальних особливостей вихованця. В той час як в державних установах виховний процес орієнтується на колективні форми, а вони нівелюють особистісні запити і потреби дитини, не сприяють розвитку соціально адаптованої особистості.

Особливість прийомної сім'ї перед існуючими формами сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється в забез­печенні соціального супроводу такої родини, яка передбачає надання допомоги соціальним працівником прийомній сім'ї на всіх етапах її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних батьків, надійним партне­ром у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд із функцією підтримки при­йомних батьків, прийомних дітей і родини в цілому соціальний супровід передба­чає контроль за умовами розвитку і виховання дитини, виявлення недоліків і про­блемних моментів. Але контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдан­ня - виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть забез­печити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Інша особливість прийомної сім'ї - забезпечення матеріального утримання прийомної дитини з боку держави, розраховане за нормами утримання вихованців інтернатних закладів. Досить часто люди, які не можуть визначити для себе, заради чого можна взяти на виховання дитину, обтяжену спадковістю, психічними розла­дами, медичними та соціальними проблемами, визнають матеріальну зацікавленість прийомних батьків першорядною причиною створення прийомної сім'ї. Безпереч­но, до соціальних служб звертаються люди, які мають намір взяти дитину, розрахо­вуючи на грошові виплати. Але ті громадяни, які розглядають прийомну сім'ю як форму заробітку, ознайомившись з проблемами і завданнями, що покладаються на прийомних батьків, особливостями вихованців, які прийдуть до них, відступаються від намірів, ще до проходження курсу підготовки.

Досвід створення прийомних сімей в Україні засвідчує, що формування альтернативних форм опіки над дітьми-сиротами є закономірним явищем, що сти­мулюється вимогами розвитку нашого суспільства. Зроблено лише перший крок - створено прецедент щодо можливості і необхідності запровадження такої форми влаштування дітей-сиріт в Україні. Ще рано робити прогнози, скільки часу потрібно для того, щоб прийомна сім'я посіла таке ж місце у сприйнятті наших громадян, як усиновлення чи опіка.

В исновки до першого розділу.

В Україні переважаючою формою утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є усиновлення. Усинов­лення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усинов­лення регламентується Кодексом про шлюб та сім'ю України і Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та інозем­ним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усинови­телів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України у 1996 році.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утри­манні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи. Підкинуті (зали­шені) діти можуть бути передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Всі діти, пропоновані для удочеріння/усиновлення, повинні бути детально оглянуті всіма медичними фахівцями в цілях виключення відповідної профільної патології, зокрема оглянуті і обстежені генетиком. При цьому повинні бути враховані всі відомі дані про дитину і її батьків.

Психологічні дослідження рівня та особливостей інтелектуального розвитку дітей, які виховуються поза родиною, свідчать, що рівень розвитку уваги й пам'яті не має істотних відхилень від середньостатистичної норми. Однак дослідження виявляють слабко сформовану картину світу, підвищену ситуативність, яка у пізнавальній сфері виявляється у нездатності вирішувати завдання, що вимагають внутрішніх операцій, не спираючись на практичні дії, зниження розвитку абстрактно-логічного мислення, особливо у дітей середнього шкільного віку. Значно знижене і вербально-логічне мислення.

Основними причинами зниження інтелектуального розвитку вихованців загальноосвітніх інтернатних закладів є впливи середовища, педагогічна занедбаність, а не спадкові фактори, анатомофізіологічне порушення діяльності центральної нервової системи. Однією з причин є відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, яке адекватно б впливало на дітей, що виховуються в дитячому будинку.

Особливість прийомної сім'ї перед існуючими формами сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється в забез­печенні соціального супроводу такої родини, яка передбачає надання допомоги соціальним працівником прийомній сім'ї на всіх етапах її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних батьків, надійним партне­ром у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд із функцією підтримки при­йомних батьків, прийомних дітей і родини в цілому соціальний супровід передба­чає контроль за умовами розвитку і виховання дитини, виявлення недоліків і про­блемних моментів. Але контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдан­ня - виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть забез­печити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Досвід створення прийомних сімей в Україні засвідчує, що формування альтернативних форм опіки над дітьми-сиротами є закономірним явищем, що сти­мулюється вимогами розвитку нашого суспільства. Зроблено лише перший крок - створено прецедент щодо можливості і необхідності запровадження такої форми влаштування дітей-сиріт в Україні. Ще рано робити прогнози, скільки часу потрібно для того, щоб прийомна сім'я посіла таке ж місце у сприйнятті наших громадян, як усиновлення чи опіка.

Розділ ІІ. альтернативн і форми виховання

як складова необхідного

соціально-правового захисту ДІТЕЙ-СИРІТ

2.1. Обґрунтування необхідності впровадження в Україні

альтернативних форм виховання

У світі існує кілька альтернатив утриманню дітей у державних уста­новах. Моделі деінституціалізації (тобто переміщення дітей із "масових" закладів (інституцій) в альтернативне, більш турботливе середовище [6], а також надання допомоги за місцем проживання) включають у себе різно­планові заходи (див. таблицю 2.).

Таблиця 2.

МОДЕЛІ ДЕІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЇ

Якщо говорити про соціально-педагогічну роботу з сім'єю як засобу запобігання появі бездоглядних дітей або їхньої інституціалізації, то у світовій практиці відпрацьовані такі напрями:

- розміщення дітей із девіантною поведінкою та сиріт у прийомних сім'ях;

- нормалізація дітей, які мають функціональні обмеження у фізичному та розумовому розвитку, в біологічних та прийомних сім'ях;

- громадська підтримка сімей;

- усвідомлене батьківство;

- укріплення сімей, що переживають кризу;

- організація груп само- та взаємопідтримки і допомоги, діяльність фахівців із сімейної просвіти;

- формування тендерної рівності, захист жіночих, дитячих прав у сім'ї та суспільстві;

- запобігання і боротьба з насильством у родині;

- запобігання та боротьба з наркоманією, курінням, алкоголізмом, проституцією в родині;

- навчання членів сім'ї поведінці у кризових ситуаціях (підтримка тяжкохворих, догляд за ними, спілкування з ними та найближчим оточенням, перебування члена сім'ї під слідством та у в'язниці тощо);

- підтримка сім'ї в кризових ситуаціях (смерть члена сім'ї, вихід дитини з сім'ї, випадки насильства в сім'ї, вимушена зміна місця проживання, втрата роботи членами сім'ї, народження дитини з особливими потребами);

- адаптація сімей у новому середовищі;

- забезпечення умов для поєднання праці з сімейними обов'язками і з життєвими інтересами людини;

- планування сім'ї, профілактика ранніх та небажаних вагітностей через статеве виховання;

- об'єднання поколінь (непрацюючих пенсіонерів і молодих активних, але з недостатньою освітою і досвідом молодих осіб) [7].

Не всі ці напрями реалізуються в Україні повною мірою. Однак відбу­вається й поступова трансформація державної системи опіки та піклуван­ня за дітьми, що залишилися без догляду батьків, апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин. Поява нових моделей соціальної роботи з дітьми викликана необхідністю викорінення системи стаціонарного догляду за дітьми, намаганнями покласти край стражданням, духовному зубожінню та втраті людського потенціалу, які є неминучим наслідком інституціалізації дітей.

2.2. Визначення рівня готовності дитини до змін у житті,

пов’язаних із переходом у прийомну сім’ю

Характеристика бази дослідження.

Дослідження по визначенню рівня готовності дитини до змін у житті, пов’язаних із переходом у прийомну сім’ю, проводилось на базі Київської школи-інтернату №3 закритого типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки.

В результаті вивчення автором умов проживання в закладі дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, виявлено таке:

Хоча метою перебування дітей у школі–інтернаті є систематичне навчання, і вихователі намагаються підтримувати освітній рівень дітей, цього явно недостатньо. Деякі діти дуже відстають від своїх однолітків, які навчаються у загальноосвітніх школах, в освіті. Багатьом з них не вдається в повному обсязі засвоювати шкільну програму, хоча їх показники інтелектуального розвитку знаходяться у межах припустимого.

Фінансування закладу здійснюється недостатньо, є потреба у засобах гігієни, посуді, миючих засобах, канцелярських товарах, одязі. Часто одяг дітей, які надходять до школи-інтернату, підлягає знищенню внаслідок обстеження на педикульоз, а нового одягу в достатній кількості немає. Дирекція закладувже кілька разів зверталася до громадян та благодійних організацій із проханням збирати старий одяг та передавати його для потреб їх вихованців.

Система діяльності школи-інтернату №3 утілює в собі всю сукупну діяльність установ подібного типу в трьох сферах:

- в процесі навчання вихованців-сиріт (діяльність педагога і дитини по засвоєнню учбового матеріалу в рамках програм музичної і художньої шкіл; самопідготовка діяльність дитини із самоосвіти а також її участь в роботі учбових гуртків);

- у сфері життєзабезпечення вихованців (трудова діяльність дорослих і дітей в їдальні, підтримка порядку і охайності на території інтернату і т.д.);

- у позанавчальній сфері (діяльність дитини за інтересами – організація дозвілля).

Необхідно відзначити той факт що інтернат відносяться до установ закритого типу. Закритий характер Київської школи-інтернату №3 негативно впливає на організацію життєдіяльності вихованців, багато в чому посилюючи проблеми в їх розвитку. Даний факт необхідно враховувати при організації позанавчальної діяльності з передавання соціальних цінностей вихованцям в умовах інтернату. Тут можна виділити наступні негативні особливості організації життєдіяльності і виховного процесу:

– в умовах проживання вихованців: відсутність особистого простору дитини особистих речей; вимушена «публічність помешкання» - цілодобове перебування в колективі, загальні спальні кімнати, столові, ігрові кімнати відсутність місць для усамітнення, жорстка регламентація режиму (сну, відпочинку, прийому їжі, часу для ігрової діяльності і т. п.); замкненість в рамках однієї установи а усередині неї – в рамках однієї групи; тривале організаційне існування груп вихованців при обмеженому колі контактів;

– в організації спілкування: неспроможність і неефективність форм спілкування педагогів з дітьми, їх неадекватність проблемам вихованців; авторитарний стиль спілкування на рівні «дорослий - дитина» і як наслідок на рівні «дитина - дитина»; переважання не індивідуальної, а групової співвіднесеності до дитини; переважання негативних оцінок, які найчастіше зміщені в сферу дисциплінарних моментів; поєднання емоційної відчуженості дорослих з схильністю пригнічувати, нав'язувати свою думку і відмовляти дітям в здатності самим судити про різні предмети, явища, людей; чергування опіки і позбавлення необхідної кількості спілкування; обов'язковість спілкування, постійне включення дитини в систему вимушених контактів; відсутність в процесі педагогічного спілкування гнучкого підстроювання під психіку дитини, що обов’язково має місце в сім'ї;

– в організації виховання: масовий колективний «тотальний» характер виховання; відсутність свободи вибору і «вільних зон розвитку» дитини; недостатня робота по формуванню гри, регламентований характер ігрової діяльності, коли вихователь задає правила гри і сам виступає як арбітр; надзвичайна звуженість розвиваючого середовища, малочисельність і одноманітність об'єктів, з якими діють вихованці, починаючи з побутових предметів, і закінчуючи спеціальними іграшками; недоліки програм виховання і навчання, що не враховують проблеми розвитку дітей і не компенсують дефекти розвитку, викликані відсутністю сім'ї і педагогічною занедбаністю; недиференційований підхід до дітей в процесі їх виховання; низький рівень (або повна відсутність) дитячого самоврядування; порушення прав дитини, використання різних видів і форм примушення, заборон і покарань.

В результаті у вихованців інтернату, що вивчається нами, наголошується низький рівень психологічного комфорту. Причина цього криється в незадоволеності життєво важливих потреб дитини – в безпеці, любові, спілкуванні, в пізнанні за допомогою дорослих навколишнього світу – що приводить до різних психосоматичних захворювань, якими в дитячих будинках і школах-інтернатах страждають більшість дітей. Дані чинники ускладнюють роботу по забезпеченню соціально-правових норм дітей-сиріт в умовах інтернату.

Природно, що головною формою забезпечення таких норм дитини-сироти і основним шляхом вирішення проблем щодо її розвитку є усиновлення або передача під патронат. Під патронатом розуміють «спеціальну форму устрою дитини, що потребує державного захисту, на виховання в сім'ю патронатних батьків при збереженні частини обов'язків опікуна (опікунів) відносно дитини в органах опіки і піклування». В умовах же державних установ очевидна необхідність зміни підходів до їх виховання включаючи організацію діяльності щодо засвоєння вихованцями соціальних цінностей (сім'я, спілкування, дружба, відповідальність, взаємодопомога тощо).

Визначення рівня готовності дитини до переходу у прийомну сім’ю.

Метою нашого експериментального дослідження було виявлення рівня готовності дитини до переходу в прийомну сім'ю шляхом вивчення розвитку образу себе і уявлень про прийомну сім'ю та внутрішньосімейні відносини у дітей молодшого шкільного віку і підлітків (учнів 9-11 класів). У дослідженні брали участь 24 дитини (10 хлопчиків і 14 дівчаток). З цих дітей була складена експериментальна група – 12 осіб (підлітки) і контрольна група – 12 осіб (учні молодшого шкільного віку).

Гіпотеза дослідження звучить таким чином: готовність переходу в прийомну сім'ю, а значить, і доцільність впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, безпосередньо залежить від віку дітей, збільшуючись пропорційно його зменшенню.

У дослідженні використовувалися наступні методики:

1) проективні методики «Моя сім'я», «Автопортрет», метою яких служить виявлення особливостей сприйняття і переживання дитиною внутрішньосімейних відносин, визначення відношення дитини до кожного члена уявної приймальної родини, дослідження образу себе і образу можливих прийомних батьків.

2) особові тести:

методика «Драбинка», спрямована на дослідження самооцінки і уявлення дитини про те, як її оцінюють інші люди;

методика «Три бажання» для дослідження усвідомлення мотиваційних переваг.

Експериментальне дослідження включає аналіз малюнків дітей експериментальної і контрольної груп, аналіз результатів особових тестів дітей.

2.3. Аналіз результатів дослідження

1. Методика «Моя сім'я». (за Р. Т. Хоментауськас.)

Дітям пропонувалося намалювати прийомну сім'ю так, щоб її члени були чимось зайняті.

Пропонований матеріал: чистий лист паперу, простій олівець, кольорові олівці і гумка. Під час малювання фіксувалися послідовність зображення, спонтанні вислови, стирання, емоційні реакції. При необхідності інструкція повторювалася або використовувалося нагадування: "Те, що ти малюєш, відноситься до нашої теми "Сім'я"?"

Після виконання завдання ми прагнули одержати максимум додаткової інформації в ході бесіди з дитиною з наступних питань:

1. Скажи, хто тут намальований ?

2. Де вони знаходяться ?

3. Що вони роблять ?

4. Який у них настрій (або: їм весело або сумно, чому)?

Малюнки аналізувалися за системою оцінки п'яти симптомо-комплексів:

- сприятлива сімейна ситуація;

- тривожність;

- конфліктність в сім'ї;

- відчуття неповноцінності в сімейній ситуації:

- ворожість в сімейній ситуації;

Фіксувалися також такі особливості малюнка сім'ї, як:

- послідовність зображення;

- склад намальованої сім'ї, послідовність зображення членів сім'ї;

- відстань між окремими членами сім'ї;

- відмінності зображення членів сім'ї;

- стиль спілкування усередині сім'ї;

- колірна гамма;

- розташування малюнка на листі.

Аналіз малюнків дітей показав наступні результати.

1. Симптомокомплекс - сприятлива сімейна ситуація (табл. 2.1)

Таблиця 2.1.

Сприятлива сімейна ситуація

Отже, сприятлива сімейна ситуація, що включає зображення веселих осіб, застосування яскравих колірних відтінків, зображення спільної діяльності всіх, хорошу якість ліній, має вкрай низькі показники, що взагалі характерно для дітей, які живуть і виховуються поза родиною.

Проте малюнки сім'ї свідчать про те, що, не дивлячись на важке переживання відриву від сім'ї і несприятливі емоційні відносини усередині сім'ї, 85% дітей контрольної групи (молодші школяри) зображають себе разом з батьками (у експериментальній групі це число складає лише 15%). З них 60 % контрольної групи дітей малюють себе, маму і тата; 20% - малюють себе, маму і інших родичів: бабусь, сестер, братів;

Застосовують яскраві колірні відтінки всього 35 % дітей (25% - контрольна група). Зображення першими різних предметів, а не людей, говорить про емоційну заклопотаність сімейною ситуацією, відхід від виконання завдання, захист від неприємного завдання. Діти експериментальної групи ніби відкладають малювання членів сім'ї, а зображують речі, які не наповнені сильною емоційною значущістю (машини, будинки, геометричні фігури, предмети побуту).

2. Симптомокомплекс – тривожність (табл.2.2.).

Таблиця 2.2

Ознаки тривожності

Таким чином, малюнки відрізняються наявністю ліній з сильним натиском, сильним штрихуванням, перебільшеним увага до деталей і слідами стирання.
75% дітей експериментальної групи почали малюнок із зображення різних предметів (кіл, трикутників, хмар, дерев, листя, сонця). Вони ніби "застрягали" на предметах або явищах навколишнього світу, зволікаючи почати момент малювання людей. Про тривожність свідчить і підкреслене промальовування очей (60% і 90%), що говорить про наявність у більшості дітей страхів. Крім того, в малюнках зустрічається специфічна "тривожна лінія" - довга лінія, що складається з окремих дрібних штрихів (35%). Діти з контрольної групи (70%) зверталися до нас за підтримкою і схваленням, питаючи про правильність роботи.

З. Симптомокомплекс - конфліктність в уявній сім'ї (табл. 2.3.).

Таблиця 2.3

Конфліктність в уявній сім'ї

Отже, про конфліктність в уявленнях дітей про сім'ї більшою мірою свідчить відсутність на малюнку деяких членів сім'ї (70% експериментальної групи, 30% - контрольної), ізоляція окремих фігур, а також виділення окремих членів сім'ї при одночасному збільшенні відстані між ними і дитиною.

25 % дітей відмовилися спочатку від малювання на задану тему, що говорить про негативне відношення, надмірну емоційну напругу дитини в сімейній ситуації, тенденції до витіснення цих відчуттів. Ці ж діти намалювали фігуру мами останньою. Показником конфліктності є також паузи перед малюванням тієї або іншої фігури (30%).

Відсутність основних частин тіла і особи (рук - 12%, рота - 20%, вух – 60%), зображення зредукованих пальців рук (55%),а також штрихування рук (30%) може свідчити про емоційну напруженість в соціальних контактах, пониженій практиці спілкування і поєднанні пониженої потреби спілкування з емоційною бідністю.

4.Симптомокомплекс - відчуття неповноцінності в ситуації уявлення себе членом сім'ї (табл. 2.4.).

Таблиця 2.4.

Відчуття неповноцінності в ситуації уявлення себе членом сім'ї

Отримані результати свідчать про почуття відчуженості, що переживається дитиною, неповноцінність порушених сімейних відносин, емоційну залежність, відчуття невпевненості, потребі в захисті і турботі). Більшість дітей (що не намалювали себе) одночасно з відчуттям знедоленої людини відчувають відчуття провини за те, що не приймаються близькими.

Інші малюнки говорять про відчуття втрати свого "Я" і болісне переживання відсутності емоційної залученої у відносини з близькими. Це діти, що зображають себе (або інших членів сім'ї) у вигляді машин або роботів (30%). Лише 10% дітей (контрольна група) "заявили" про необхідність визнання своєї значущості (детальніше зображення самого себе). 65% дітей використовували один і той же колір для зображення себе і своїх близьких (показник злитої зі всіма членами сім'ї).

5. Симптомокомплекс - ворожість в сімейній ситуації (табл. 2.5.)

Таблиця 2.5.

Ворожість в сімейній ситуації

40% дітей малюють себе на відстані від першого зображеного члена сім'ї. З урахуванням раніше виділених несприятливих ознак, даний показник може свідчити про найбільш негативні емоції дитини по відношенню саме до цього члена сім'ї. У 80% випадків це фігура, що зображує батька. Розкинуті в сторони руки, пальці у вигляді довгих паличок є ознаками агресивності в сімейній ситуації.

Розміщення малюнка дітьми на листі паперу дозволило нам одержати наступну інформацію: 60% експериментальної групи і 40% - контрольної - розміщують малюнок нижче за центр листа (депресивний настрій, відчуття незручності, обмеженості, скутості реальністю);

20% експериментальної і 60% контрольної - розміщують малюнок в центрі листа (потреба дбайливого контролю ради збереження психологічної рівноваги);
20% експериментальної групи - розміщують малюнок вище за центр листа (внутрішня напруженість, відчуття тяжкості боротьби). З контрольної групи вище за центр листа малюнок не розмістив ніхто.

Результати дослідження формування образу себе і образу батьків за проективними методиками представлені табл. 2.6.

Таблиця 2.6.

Порівняльний аналіз експериментальної і контрольної груп за наслідками проективних методик «Моя сім'я», «Автопортрет»

(дані наведено у %)

Примітка. 1 – експериментальна група; 2 – контрольна група.

У 2 бали оцінювалися яскраві, чіткі малюнки, з чітким вимальовуванням всіх деталей;

у 1 бал – схематичні, «байдужі» малюнки; у 0 балів – відсутність малюнка.

Дані табл. 2.6. дозволяють зробити певні висновки.

У всіх малюнках дітей контрольної групи присутня мама, більш ніж в 70% випадків малюнок чіткий, яскравий, промальовані всі деталі, всі малюнки виконані кольоровими олівцями. Тато зустрічається більш ніж в 40% малюнків. Малюнки яскраві, чіткі, часто присутні прикраси, виділення кольором. В основному тато і мама розташовані на малюнках на відстані одне від одного.

Сама дитина зустрічається більш ніж в 70% малюнків контрольної групи. Найчастіше це яскраві фігури, розташовані або на відстані від фігур батьків, або поряд з одним з них. Інші показники характерні для експериментальної групи. Тато відсутній в половині малюнків, в 10% представлений схематично. Тільки невелике число дітей (32%) намалювали тата чітко (до цієї групи входить одна дитина, батьків якої недавно позбавили батьківських прав, мама її вийшла заміж повторно, а також діти, які час від часу зустрічаються з своїми батьками). Мама присутня не на всіх малюнках, збільшився відсоток схематичного зображення (65% в експериментальній і 8,5% в контрольній). Сама дитина зустрічається більш ніж в 60% малюнків (50% відноситься до контрольної групи, і лише 10% - до експериментальної), що свідчить про високий ступінь готовності саме молодших школярів в порівнянні з підлітками представити себе «включеним» в нову сім'ю або можливості повернення в сім'ю біологічну. Відсоток схематичності також високий (25 і 16% відповідно).

Аналіз малюнків дітей показав, що ситуація перебування в інтернаті вплинула на образ Я дитини. Зменшилося число чітких, яскравих малюнків, з'явилося більше не кольорових схематичних зображень. Якщо діти контрольної групи виконували малюнок кольоровими олівцями в 75% випадків, то цей показник у експериментальної групи дорівнює 38%. Також можна відзначити той факт, що малюнки дітей з експериментальної групи, виконані кольоровими олівцями, відрізняються блідістю фарб, тоді як малюнки дітей з контрольної групи зроблені яскраво, сильним натиском олівців, ретельно зафарбовані.

2. Застосування проективної методики «Автопортрет».

Дані табл. 2.6. показують, що діти обох груп намалювали себе. Проте тут, так само як і в інших методиках, можна відзначити зростання схематичності зображення. Якщо в контрольній групі вона дорівнює 17%, то в експериментальній – вже 46%. Можна говорити про порушення постійності образу себе у дитини, що постійно знаходилася в умові перебування в інтернатній установі. Ще однією особливістю малюнків дітей контрольної групи є те, що 51% дітей намалювали себе разом з уявною мамою (тим самим не виконавши інструкцію до методики «Автопортрет»). В експериментальній групі цей показник рівний 2,3%. В цілому це підтверджує той факт, що в молодшому шкільному віці діти виражають велику готовність переходу в прийомну сім'ю в порівнянні з підлітками, відчуваючи, відповідно, більшу потребу в захисті і опіці прийомних батьків (образ мами на малюнку)

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в ситуації виховання дитини в умовах інтерантної установи у дитини з віком втрачається стабільність образу себе, образу батьків і сім'ї, а також знижується готовність позитивно сприйняти перехід до прийомної сім'ї через зниження потреби в захисті і опіці прийомних батьків (що відбивається в зростанні схематичності малюнків).

II. Аналіз результатів особових тестів дітей

1. Методика «Драбинка» (дослідження самооцінки).

Дані порівняльного аналізу контрольної і експериментальної груп представлені табл. 2.7.

Таблиця 2.7

Порівняльний аналіз результатів дослідження самооцінки (%)

Примітка. 1 – експериментальна група; 2 – контрольна група.

Дані табл. 2.7. показують, що оцінювання себе дітьми контрольної групи носить більш диференційований характер, хоча загалом для дітей як першої, так і другої груп характерна істотно занижена самооцінка. Таким чином, можна зробити висновок, що самооцінка дітей експериментальної групи носить менш диференційований характер, а оцінювання себе молодшими школярами в деяких випадках ідеалізується, що цілком може бути пов'язане з готовністю переходу в прийомну сім'ю і бажанням бути «обраними» прийомними батьками.

2. Методика «Три бажання».

Результати порівняння двох груп представлені табл. 2.8.

Таблиця 2.8.

Порівняльний аналіз мотиваційних переваг

дітей контрольної і експериментальної груп (%)

Примітка. 1 – експериментальна група; 2 – контрольна група.

Дані таблиці достатньо показові. Якщо в контрольній групі переважаючими є соціальні бажання (78%) – «щоб всі були добрі», «ніхто не хворів», «не було війни», «все було добре», «ніхто не лаявся», «ніколи не вмирав», «щоб мене любили», то в експериментальній групі основними стали матеріальні блага (83%). Можна припустити, що такі бажання виникають як компенсація соціальної ситуації, яка склалася в житті дитини, що виросла в умовах інтернату.

Висновки до другого розділу.

У світі існує кілька альтернатив утриманню дітей у державних уста­новах. Моделі деінституціалізації (тобто переміщення дітей із "масових" закладів (інституцій) в альтернативне, більш турботливе середовище, а також надання допомоги за місцем проживання) включають у себе різно­планові заходи. Якщо говорити про соціально-педагогічну роботу з сім'єю як засобу запобігання появі бездоглядних дітей або їхньої інституціалізації, то у світовій практиці відпрацьовані такі напрями:

- розміщення дітей із девіантною поведінкою та сиріт у прийомних сім'ях;

- нормалізація дітей, які мають функціональні обмеження у фізичному та розумовому розвитку, в біологічних та прийомних сім'ях;

- громадська підтримка сімей;

- усвідомлене батьківство;

- укріплення сімей, що переживають кризу;

- організація груп само- та взаємопідтримки і допомоги, діяльність фахівців із сімейної просвіти;

- формування тендерної рівності, захист жіночих, дитячих прав у сім'ї та суспільстві;

- запобігання і боротьба з насильством у родині;

- запобігання та боротьба з наркоманією, курінням, алкоголізмом, проституцією в родині;

- навчання членів сім'ї поведінці у кризових ситуаціях (підтримка тяжкохворих, догляд за ними, спілкування з ними та найближчим оточенням, перебування члена сім'ї під слідством та у в'язниці тощо);

- підтримка сім'ї в кризових ситуаціях (смерть члена сім'ї, вихід дитини з сім'ї, випадки насильства в сім'ї, вимушена зміна місця проживання, втрата роботи членами сім'ї, народження дитини з особливими потребами);

- адаптація сімей у новому середовищі;

- забезпечення умов для поєднання праці з сімейними обов'язками і з життєвими інтересами людини;

- планування сім'ї, профілактика ранніх та небажаних вагітностей через статеве виховання;

- об'єднання поколінь (непрацюючих пенсіонерів і молодих активних, але з недостатньою освітою і досвідом молодих осіб).

Не всі ці напрями реалізуються в Україні повною мірою. Однак відбу­вається й поступова трансформація державної системи опіки та піклуван­ня за дітьми, що залишилися без догляду батьків, апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин. Поява нових моделей соціальної роботи з дітьми викликана необхідністю викорінення системи стаціонарного догляду за дітьми, намаганнями покласти край стражданням, духовному зубожінню та втраті людського потенціалу, які є неминучим наслідком інституціалізації дітей.

Дослідження по визначенню рівня готовності дитини до змін у житті, пов’язаних із переходом у прийомну сім’ю, проводилось на базі Київської школи-інтернату №3 закритого типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки.

Метою нашого експериментального дослідження було виявлення рівня готовності дитини до переходу в прийомну сім'ю шляхом вивчення розвитку образу себе і уявлень про прийомну сім'ю та внутрішньосімейні відносини у дітей молодшого шкільного віку і підлітків (учнів 9-11 класів). У дослідженні брали участь 24 дитини (10 хлопчиків і 14 дівчаток). З цих дітей була складена експериментальна група – 12 осіб (підлітки) і контрольна група – 12 осіб (учні молодшого шкільного віку).

Проведене нами дослідження підтвердило наступну гіпотезу: готовність переходу в прийомну сім'ю, а значить, і доцільність впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, безпосередньо залежить від віку дітей, збільшуючись пропорційно його зменшенню.

У дослідженні використовувалися наступні методики:

1) проективні методики «Моя сім'я», «Автопортрет», метою яких служить виявлення особливостей сприйняття і переживання дитиною внутрішньосімейних відносин, визначення відношення дитини до кожного члена уявної приймальної родини, дослідження образу себе і образу можливих прийомних батьків.

2) особові тести:

- методика «Драбинка», спрямована на дослідження самооцінки і уявлення дитини про те, як її оцінюють інші люди;

- методика «Три бажання» для дослідження усвідомлення мотиваційних переваг.

Експериментальне дослідження включає аналіз малюнків дітей експериментальної і контрольної груп, аналіз результатів особових тестів дітей.

На основі отриманих результатів проведеного дослідження можна зробити наступні висновки. Життя дітей в умовах інтернату загалом важко позначається на психічному розвитку дитини. Діти важко переживають відрив від сім'ї, навіть якщо ця сім'я відноситься до категорії неблагополучних. Життя дітей в соціально-педагогічних установах не може замінити їм досвіду сім'ї і батьківську любов. Діти, як і раніше продовжують любити своїх батьків, ідеалізують їх, мріють про повернення в сім'ю або про нову сім'ю.

Тривожність таких дітей пов'язана з порушенням сімейних взаємин. Невпевненість дітей, яких відрізняє тривожність, призводить до різкого зниження емоційного фону, до тенденції уникнення спілкування.

Чим молодша дитина, тим важче складається для неї ситуація необхідності знаходитися в умовах життя в інтернаті. Вона сприяє появі відчуття беззахисності і невпевненості в собі. У зв'язку з переважанням напруги і тривожної обстановки порушується нормальний розвиток відчуттів дітей. Вони не переживають почуття любові до себе і у них не формується відчуття власної значущості, необхідності бути потрібним.

Чим менше вік дитини, тим негативніше на її розвитку позначається розрив з сім'єю. Діти, обтяжені неблагополучною обстановкою в сім'ї, помічають ворожість оточуючих дорослих, зростають в страху і відрізняються від інших дітей такого ж віку підвищеним рівнем агресивності.

За відсутності нормальних взаємин в сім'ї порушується практика спілкування дітей з дорослими та однолітками. Спілкування таких дітей носить поверхневий, формальний характер і відрізняється емоційною бідністю. Діти зазнають труднощів в розкритті себе перед іншими. Втрата емоційності у відношенні з дорослими і однолітками, нереалізована потреба в любові і визнанні, знедоленість - такі головні причини порушення емоційного розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Спостережувана втрата з віком авторитету дорослого і витікаюча з цього несприйнятливість традиційних методів педагогічної дії з особливою гостротою ставлять перед нами питання про перегляд методичного підходу педагогів до обирання форм роботи з цією категорією дітей.

Проведене автором практичне дослідження підтверджує висунуту на його початку гіпотезу про те, що готовність переходу в прийомну сім'ю, а значить, і доцільність впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, безпосередньо залежить від віку дітей, збільшуючись пропорційно його зменшенню.

Загальні висновки

В Україні переважаючою формою утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є усиновлення. Усинов­лення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усинов­лення регламентується Кодексом про шлюб та сім'ю України і Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та інозем­ним громадянам і здійснення контролю за умовами проживання у сім'ях усинови­телів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України у 1996 році.

Усиновлення здійснюється виключно в інтересах дитини, якщо єдиний або обидва її батьки: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими, дали згоду на усиновлення в письмовій формі, понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утри­манні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи. Підкинуті (зали­шені) діти можуть бути передані на усиновлення у разі наявності відповідного акта, складеного органами внутрішніх справ у встановленому порядку. Хворі діти можуть бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Всі діти, пропоновані для удочеріння/усиновлення, повинні бути детально оглянуті всіма медичними фахівцями в цілях виключення відповідної профільної патології, зокрема оглянуті і обстежені генетиком. При цьому повинні бути враховані всі відомі дані про дитину і її батьків.

Психологічні дослідження рівня та особливостей інтелектуального розвитку дітей, які виховуються поза родиною, свідчать, що рівень розвитку уваги й пам'яті не має істотних відхилень від середньостатистичної норми. Однак дослідження виявляють слабко сформовану картину світу, підвищену ситуативність, яка у пізнавальній сфері виявляється у нездатності вирішувати завдання, що вимагають внутрішніх операцій, не спираючись на практичні дії, зниження розвитку абстрактно-логічного мислення, особливо у дітей середнього шкільного віку. Значно знижене і вербально-логічне мислення.

Основними причинами зниження інтелектуального розвитку вихованців загальноосвітніх інтернатних закладів є впливи середовища, педагогічна занедбаність, а не спадкові фактори, анатомофізіологічне порушення діяльності центральної нервової системи. Однією з причин є відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, яке адекватно б впливало на дітей, що виховуються в дитячому будинку.

Особливість прийомної сім'ї перед існуючими формами сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється в забез­печенні соціального супроводу такої родини, яка передбачає надання допомоги соціальним працівником прийомній сім'ї на всіх етапах її функціонування. Соціальний працівник є довіреною особою прийомних батьків, надійним партне­ром у вирішенні щоденних проблем і питань. Поряд із функцією підтримки при­йомних батьків, прийомних дітей і родини в цілому соціальний супровід передба­чає контроль за умовами розвитку і виховання дитини, виявлення недоліків і про­блемних моментів. Але контроль з боку соціального працівника спрямований не тільки на висвітлення негараздів у прийомній родині, перше і основне його завдан­ня - виявлення проблеми і вироблення методик та підходів, що допоможуть забез­печити нормальні умови розвитку прийомної дитини.

Досвід створення прийомних сімей в Україні засвідчує, що формування альтернативних форм опіки над дітьми-сиротами є закономірним явищем, що сти­мулюється вимогами розвитку нашого суспільства. Зроблено лише перший крок - створено прецедент щодо можливості і необхідності запровадження такої форми влаштування дітей-сиріт в Україні. Ще рано робити прогнози, скільки часу потрібно для того, щоб прийомна сім'я посіла таке ж місце у сприйнятті наших громадян, як усиновлення чи опіка - в Україні відбу­вається поступова трансформація державної системи опіки та піклуван­ня за дітьми, що залишилися без догляду батьків, апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин. Поява нових моделей соціальної роботи з дітьми викликана необхідністю викорінення системи стаціонарного догляду за дітьми, намаганнями покласти край стражданням, духовному зубожінню та втраті людського потенціалу, які є неминучим наслідком інституціалізації дітей.

Дослідження по визначенню рівня готовності дитини до змін у житті, пов’язаних із переходом у прийомну сім’ю, проводилось на базі Київської школи-інтернату №3 закритого типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки.

Метою нашого експериментального дослідження було виявлення рівня готовності дитини до переходу в прийомну сім'ю шляхом вивчення розвитку образу себе і уявлень про прийомну сім'ю та внутрішньосімейні відносини у дітей молодшого шкільного віку і підлітків (учнів 9-11 класів). У дослідженні брали участь 24 дитини (10 хлопчиків і 14 дівчаток). З цих дітей була складена експериментальна група – 12 осіб (підлітки) і контрольна група – 12 осіб (учні молодшого шкільного віку).

Проведене нами дослідження підтвердило наступну гіпотезу: готовність переходу в прийомну сім'ю, а значить, і доцільність впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, безпосередньо залежить від віку дітей, збільшуючись пропорційно його зменшенню.

У дослідженні використовувалися наступні методики:

1) проективні методики «Моя сім'я», «Автопортрет», метою яких служить виявлення особливостей сприйняття і переживання дитиною внутрішньосімейних відносин, визначення відношення дитини до кожного члена уявної приймальної родини, дослідження образу себе і образу можливих прийомних батьків.

2) особові тести:

- методика «Драбинка», спрямована на дослідження самооцінки і уявлення дитини про те, як її оцінюють інші люди;

- методика «Три бажання» для дослідження усвідомлення мотиваційних переваг.

Експериментальне дослідження включає аналіз малюнків дітей експериментальної і контрольної груп, аналіз результатів особових тестів дітей.

На основі отриманих результатів проведеного дослідження можна зробити наступні висновки. Життя дітей в умовах інтернату загалом важко позначається на психічному розвитку дитини. Діти важко переживають відрив від сім'ї, навіть якщо ця сім'я відноситься до категорії неблагополучних. Життя дітей в соціально-педагогічних установах не може замінити їм досвіду сім'ї і батьківську любов. Діти, як і раніше продовжують любити своїх батьків, ідеалізують їх, мріють про повернення в сім'ю або про нову сім'ю.

Тривожність таких дітей пов'язана з порушенням сімейних взаємин. Невпевненість дітей, яких відрізняє тривожність, призводить до різкого зниження емоційного фону, до тенденції уникнення спілкування.

Чим молодша дитина, тим важче складається для неї ситуація необхідності знаходитися в умовах життя в інтернаті. Вона сприяє появі відчуття беззахисності і невпевненості в собі. У зв'язку з переважанням напруги і тривожної обстановки порушується нормальний розвиток відчуттів дітей. Вони не переживають почуття любові до себе і у них не формується відчуття власної значущості, необхідності бути потрібним.

Чим менше вік дитини, тим негативніше на її розвитку позначається розрив з сім'єю. Діти, обтяжені неблагополучною обстановкою в сім'ї, помічають ворожість оточуючих дорослих, зростають в страху і відрізняються від інших дітей такого ж віку підвищеним рівнем агресивності.

За відсутності нормальних взаємин в сім'ї порушується практика спілкування дітей з дорослими та однолітками. Спілкування таких дітей носить поверхневий, формальний характер і відрізняється емоційною бідністю. Діти зазнають труднощів в розкритті себе перед іншими. Втрата емоційності у відношенні з дорослими і однолітками, нереалізована потреба в любові і визнанні, знедоленість - такі головні причини порушення емоційного розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Спостережувана втрата з віком авторитету дорослого і витікаюча з цього несприйнятливість традиційних методів педагогічної дії з особливою гостротою ставлять перед нами питання про перегляд методичного підходу педагогів до обирання форм роботи з цією категорією дітей.

Проведене автором практичне дослідження підтверджує висунуту на його початку гіпотезу про те, що готовність переходу в прийомну сім'ю, а значить, і доцільність впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, безпосередньо залежить від віку дітей, збільшуючись пропорційно його зменшенню.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей. – ВВР, 2005, №26, ст.354

(набуття чинності 01.01.2006 р.)

2. Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини»

3. Конвенция ООН о правах ребенка.

4. Кодекс про шлюб та сім'ю України. - К.: Атіка, 2001. - 56 с.

5. Конституція України. - К. Юрінком інтер, 1999.

6. Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» . – 2005 від 11.07 №1086

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 267 "Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу."//Право України. - 1997. -№ 7-8.

8. Правила опіки і піклування, зареєстровані в МЮ 17 червня 1999р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 26.

9. Захист і забезпечення прав дітей: тематична Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2001 року. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2002. – 160 с.

10. "Діти вулиці" Методичні рекомендації по роботі з "дітьми вулиці" / Упор. Зінченко А.Г. - К.: УДЦССМ, 1999. - С.88.

11. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Монографія. // Соціальна робота. Книга 1.- К.: УДЦССМ, 2001.-344 с.

12. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Монографія //Соціальна робота. Книга 1. – К.: УДЦ ССМ, 2001. – 244 с.

13. Аркин А.А. Психологическое развитие детей, воспитивающихся вне семьи.-М.,1957. -С.121.

14. Артюшкіна Л.М., Поляничко А.О. Сирітство в Україні як соціально-педагогічна проблема (соціально-правовий аспект). – Суми: СумДПУ, 2002. – 268 с.

15. Бевз Г.М. Дитина в прийомній сім’ї . – К, 2001. – 101 с.

16. Беляков В.В. Сиротские детские учреждения России: исторический очерк. -М., 1993.- С.146.

17. Брутман В. Социальное сиротство: по пути отчаяния // Народное образование. - 1994. - № 9-Ю.

18. Брутман В.И., Панкратова М.Г., Ениклопов С.Н. Некоторые результаты обследования женщин, отказавшихся от своих новорожденных детей /Вопросы психологии. З 1994. - № 5. с.31-36.

19. Брутман В.И.,Панкратова М.Г., Ениклопов С.Н. Некоторые результати обследования женщин, отказавшихся от своих новорожденных детей //Вопросы психологии.-1994.-№5.- С.31-36.

20. Буянов М.И. Ребенок из неблагополучной семьи. - М., 1988.-208 с.

21. В домах ребенка и школах- интернатах // Вопросы психологии.

22. Варывдин В.А., Клемантович И.П. Управление системой социальной защиты детства. Учебное пособие. – М.: Педагогическое общество России, 2004.–192с.

23. Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. -М.,1999.

24. Відомості Верховної Ради України.-1993.-№ 5. 23.Іванова І.Б., Звєрєва І. Д. Соціальна підтримка сиріт// Довіра і надія.

25. Вінгловська О. Діти України потребують правового захисту // Право України.- 1996.-№4.

26. Волинець Л.С, Комарова Н.М. та інші. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування. -К.,1998.

27. Волинець Л.С. Права дитини в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Логос, 2000. – 74 с.

28. Галиглузова Л.Н. и др. Психологические аспекти воспитания детей

29. Гарданов В.К. Дядьки в Древней Руси / Исторические записки.

30. Герасимова Г.П. Проблеми обучения и воспитания в детских домах,

31. Гончаренко С. Український педагогічний словник.- К.:Либідь, 1997.

32. Гончароватаін. Діти-сироти//Право України.-1998.-№ 10. 17.Горшкова Е.А. Воспитательные дома и приюты в Российской империи// Педагогика. - 1995. -№1.-С17 .

33. Горшкова Е.А. Воспитательные дома и приюты в Российской империи //Педагогика, - 1995. - № 1. – с.17

34. Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 1999 р.) Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування /Л.С. Волинець, Ю.Г. Антипків, І.У.Жечко та ін. – К.: Український інститут соціальних досліджень, 2000. – 318 с.

35. Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумками 2002 р.) /О.М.Балакірєва, О.В.Биковська, О.В.Вакуленко та ін. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2003. – 232 с.

36. Дети социального риска и их воспитание. Учебно-методическое пособие / под науч.ред. Л.М.Шипицыной. СПб.: Издательство «Речь», 2003. – с.144

37. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів) Частина ІІ К.: Столиця, 1998. – 292 с.

38. Євко В. Охорона дітей, позбавлених батьківського піклування.

39. Изучаем права ребенка (Методическое пособие для педагогов, представителей социальных служб и общественных организаций, которые работают с детьми). Симферополь, 2002. – 88 с.

40. Ильенков З.В. Психическое развитие детей, воспитывающихся внесемьи.-М.,1979.

41. Инновационные формы опеки детей: международный и национальный опыт/Г.М.Лактионова, Е.С. Шимиленко, И.В. Братусь Под ред. Г.М.Лактионовой. - К.: Науковий світ, 2001. – 61 с.

42. Карпенко О. Сімейні форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: проблеми правового регулювання // Право України. - 2001. - № 3.

43. Князев З.А. Педагогика и психология социальной депривации (исторический аспект)// Вопросьі психологии. -1993. -№3. - С.39-46.

44. Князев Э.А. Педагогика и психология социальной депривации (исторический аспект) // Вопросы психологии – 1993. - № 3. – с. 39-46.

45. Кобзар Б.С. Розвиток пізнавальних здібностей учнів шкіл-інтернатів // Педагогіка і психологія. - 1997. -№ 3.

46. Кобзар Б.С. Як живеться дитині-сироті? // Рідна школа. - 1995. -№7/8.-С73.

47. Козлов А. Родословная Харитоненков // 5-я научная конференция по геральдике: сборник тезисных сообщений и докладов. - Л., 1995.

48. Кокіна В.Г. Право на усиновлення // Урядовий кур'єр. - 2000. -23 вересня.

49. КочкинаЛ.С. Подготовка детей-сирот к жизненному и профессиона­льному самоопределению в условиях дома детства. - М., 1998.

50. Лангмеер Й., Матейчек 3. Психическая депривация в детском возрасте. - Прага, 1984.

51. Лиханов А.А. Дети без родителей: Кн. для учителя. - М., 1987. -С.27І.

52. Лишенные родительского попечительства. Хрестоматия. – М., 1991. – с.222.

53. Лотман Ю.М.Беседы о культуре. - СПб. 1994.

54. Маннергеймская Лига защиты детей и молодежи / Актуальные проблемы социального воспитания.-М.,1990.-СЛ38.

55. Мацвейко Н.О. Порядок усиновлення (удочеріння) // Профспілкові вісті. - 2000. - 17 листопада.

56. Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей-сиріт /Під ред. М.М.Коренєва, І.С.Лебець, Р.О.Моісеєнко. – К, 2003. – 239 с.

57. Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо підготовки прийомних батьків /КомароваН.М., Волинець Л.С. таін. -К., 1998.

58. Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо соціального супроводу прийомних сімей /Комарова Н.М., Бевз Г.М., Волинець Л.С. та ін.; - Керів.авт.кол.Н.М.Комарова. – К.: Видавництво, 1999. – 103 с.

59. Міщенко Н.Ф. Незагойні рани дитинства // Рідна школа. - 1993. -№2.

60. Мороз О.Г. Захистити дитинство // Рідна школа. - 1994. -№ 7.

61. М'ясоїд Л.А. Психолого-педагогічний консиліум у закладах для дітей, позбавлених батьківської опіки // Педагогіка і психологія. -1997. -№1.

62. Н.Гнездов О.М. Судовий порядок усиновлення дітей // Право України.1999.-№9.

63. Наша сім'я : методичні рекомендації прийомним батькам. - К: Український ін-т соціальних досліджень, 1999.

64. Нечаева А.М. Охрана детей-сирот в России: История и современность. - М., 1994.-С.176.

65. Никитин В.А. Начало социальной педагогики. - М.,1999.

66. Ожегов С.И. Словарь русского языка. -М.,1978.

67. Озерская Ф.С. Воспитательные учреждения Ведомства императрицы Марии.

68. Оржеховська В.М., Виноградова-Бондаренко В.Є. Дитяча бездоглядність та безпритульність: історія, проблеми, пошуки /Навч. посібник. - К, 2004. – 172 с.

69. Особенности развития личности ребенка, лишенного родительського попечительства. Дети с отклоняюшимся поведением / Под ред. В.С.Мухиной. - М., 1989. - С.325.

70. Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. - М., 1963.

71. Очерки о развитии детей, оставшихся без родительского попечения/ Под ред. Лазутовой Н.М. - М.,1991.

72. Палешко А. Правові аспекти захисту дітей в Україні // Право України.- 1996. -№ 7.

73. Педагогическая знциклопедия. - М., 1964. - Т. 1.

74. Педагогическая энциклопедия. – М., 1964. - Т.10

75. Пєша І.В. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування (проблеми реформування)-К.: Логос, 2000–87 с.

76. Право України. - 2001. - № 8. 21 .Егошина В.Н., Ефимова Н.В. Из истории призрения и социального обеспечения

77. Прихожан А.М., Толстых Н.Н. Дети без семьи. - М., 1990.

78. Психологічні аспекти роботи з дітьми-сиротами / Л.Осьмак. -Обласний центр соціальних служб для молоді. - Рівне. - 1998. - № 3.

79. Психологічні особливості розвитку дитини в умовах інтернатного закладу: Метод, рек. /Упоряд. О.Г. Антонова-Турченко. - К.: РНМК, 1992.-С.264.

80. Раннее социальное сиротство: Учебно-методическое пособие (медико-социально-психологические проблеми). - М.,1994.

81. Рівненський обласний центр соціальних служб для молоді. - Рівне. -1998.-ЖЗ.-С.8.

82. Робота з дитиною у прийомній сім’ї. Методичний посібник. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2003. – 188 с.

83. Рожкова Г.С., Супрун М.О. Планування виховної роботи в школах -інтернатах // Рідна школа. - 1995. - № 5.

84. Слюсаренко В.Г. Соціально-педагогічні функції і перспективи розвитку установ інтернатного і напвінтернатного типу в Україні. – К, 1996 – 412 с.

85. Социальные проблемы сиротства. М., 1992.

86. Соціальна педагогіка. Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. -352 с.

87. Соціальна робота: технологічний аспект. Навчальний посібник /За ред. проф.А.Й.Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2004 . – 352 с.

88. Стог А. Об общественном призрении в России. – СПб., 1995. – с.102.

89. Теория и практика социальной работы: отечественный и зарубежный опыт Т.1. – Москва – Тула, 1993. – с.158.

90. Шость Н.В. Правове становище дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків (В питаннях та відповідях для практичних працівників). Харків, 1995. – 63 с.

91. Ю.Воскобойникова С.А. Нет чужих детей. Раздумья о проблемах

92. Яковенко В.С. Дитина сирота: розвиток, виховання, усиновлення. Кіровоград. 1997. – 174 с.

Додаток 1

Приклад аналізу малюнка за методикою «Моя сім'я»

Саша М., 8 років (з контрольної групи)

Почала малювати з геометричних фігур (трикутники, коло, прямокутник, ще коло). Заштрихувала. Потім намалювала будинок, траву, хмари, сонце, брата Олега, маму і себе (нечіткий образ) у вікні. Перелік гіпотез щодо подібного малюнка може бути наступний:

- зображення спочатку геометричних фігур і їх штрихування може свідчити про те, що спогад про рідних пов'язаний з негативними переживаннями;

- перебільшена увага до деталей говорить про тривожність, уникнення даної теми:

- деформована (нечітка) фігура автора, зображена останньою, говорить про відчуття відторгнення своєю сім'єю і конфліктності щодо інших;

- акцент (штрихування чорним кольором) на даху – про стурбованість дитини; несприятливу психологічну атмосферу;

- відсутність дверей і зображення великого чорного каменя поряд – про психологічну недоступність;

- сонце - символ материнської любові;

- наявність хмар - понижений настрій;

- штрихування - емоційна напруженість.

Розповідь дитини про свою сім'ю : «Мама мене любить, а брата немає. Вони часто сварилися, я допомагала мамі прибирати і готувати. Живемо ми добре. Тільки мама більше до мене не приходить. Олег пішов з дому, я сильно плакала. Тут до мене добре відносяться, але я хочу назад додому. Друзів у мене поки що немає.»

Реальна сімейна ситуація: Батьків рік тому позбавили батьківських прав, до цього дівчинка разом із старшим (15 років) братом жила в умовах неблагополучної сім'ї (алкоголізм матері, відсутність батька). Адаптація до умов життя в інтернаті проходила складно, дівчинка замикається в собі, тривожна, емоційно нестійка, зазнає труднощів у навчанні. Саша внутрішньо напружена, часто конфліктує, опирається, агресивно налаштована по відношенню до дітей.

Додаток 2

Опис проективної методики малюнку «Автопортрет»

"Автопортрет" (адаптація Р. Бернса) є однією з проективних методик і, як будь-яка інша проективна методика, вимагає спеціальних знань при обробці результатів. При правильній інтерпретації достовірність отриманих результатів вважатиметься досить високою.

За допомогою "Автопортрету" можна вивчати різні компоненти в структурі особи, і, в першу чергу, він припускає вивчення особливостей самоусвідомлення, самовідносин і самооцінки. Даний тест може досліджувати і тривожність, як одну з психоемоційних особових характеристик. Перевагою цього тесту є також те, що в малюнку можуть міститися переживання дуже особистого характеру, які містять, як свідомі, так і несвідомі плани.

За визначенням, автопортрет - це зображення людини, створеної нею самою. Для психодіагностики важливо, якою мірою автопортрет як зображення його творця вичерпує свою модель і обмежується нею, а також за якими типологічними ознаками можна його розрізняти.

Автопортрет має кілька ліній розвитку, рівно як і вершини його художнього втілення. Узагальнюючи різноманітність форм автопортретів, можна виділити наступні:

- зображення особи як центральної фігури; дуже часто це графічне зображення;

- зображення портрета в інтер'єрі, що доповнює і відтіняє портрет;

- зображення одночасно кількох автопортретів, що розрізняються за віком, що характеризує різні вікові етапи життєвого шляху (не зустрічається в автопортретах, виконаних дітьми до 11 років);

- автопортрет-метафора

- сюжетний автопортрет, виконаний в звичайній, цілком реальній ситуації, тобто в колі близьких друзів, де автор розмовляє, їсть, п'є, прогулюється і т д.;

- виняткова ситуація, але цілком реальна, при якій зображається участь в якій-небудь важливій події, що відбувається насправді;

- зображення вигаданої, фантастичної ситуації, в якій автор ніколи не був, і все це відбувалося без нього.

Інтерпретація I.

Тест "Автопортрет" адаптований Р. Бернсом (США, Інститут людського розвитку, м. Сієтл), який пропонував намалювати себе одного або з членами сім'ї, колегами по роботі. "Ви можете прийти додому, закричати або заплакати, - пише Р. Бернс, - але ви не можете це зробити на роботі. Все це відіб'ється у вашому малюнку". Р. Бернс трактує елементи, які можуть бути виявлені в автопортреті таким чином.

Голова. Малюнок великої голови звично припускає великі інтелектуальні претензії або незадоволеність своїм інтелектом. Малюнок маленької голови звично відображає відчуття інтелектуальної або соціальної неадекватності.

Очі. Великі очі на малюнку припускають підозрілість, а також прояв заклопотаності і гіперчутливості по відношенню до громадської думки. Маленькі або закриті очі звично припускають самозаглиблення і тенденцію до интроверсии.

Вуха і ніс. Великі вуха припускають чутливість до критики. Акцент, зміщений на ніс, припускає наявність сексуальних проблем. Виділені ніздрі свідчать про схильність до агресії.

Рот. Виділений рот припускає примітивні оральні тенденції або можливу утрудненість з мовою. Відсутність рота означає або депресію, або млявість в спілкуванні.

Руки. Символізують контакт особи з навколишнім світом, скуті руки припускають жорстку, обов'язкову, замкнуту особистість. Мляво опущені руки припускають неефективність. Тоненькі, слабкі руки припускають фізичну або психологічну слабкість. Довгі, сильні руки припускають амбітність і сильну особистість, залучену в події зовнішнього світу. Дуже короткі руки припускають відсутність амбітності і відчуття неадекватності.

Ноги. Довгі ноги означають потребу в незалежності. Великі ноги - потребу в безпеці. Малюнок без ніг означає нестабільність і відсутність основи. Дезертири, наприклад, часто малюють людей без ніг.

Інтерпретація II (інтеграційно-оцінна).

Нашим завданням стала розробка тесту "Автопортрет" для виявлення індивідуально-типологічних особливостей дітей-сиріт, їх уявлень про себе, своєї зовнішності, особистості і відношення до неї.

Мета методики: виявлення індивідуально-типологічних особливостей дитини.

Матеріал: кольорові олівці, простий олівець, ручка, аркуш паперу

Інструкція: «Намалюй себе таким, яким себе бачиш».

При аналізі малюнків виділяються ознаки зображення на основі яких всі малюнки можна об'єднати таким чином:

1. Естетичне зображення - виконується особами, що мають художні здібності. По графічним тестам і по тесту "Автопортрет", зокрема, завжди можна розрізнити осіб, що володіють "рукою художника". Легкість, гнучкість ліній, виразність рис, лаконічність образу відрізняють малюнки цих людей.

2. Схематичне зображення - у вигляді особи, схеми тіла, бюста, намальованих в профіль і анфас; частіше до такого типу зображення тяжіють особи інтелектуального складу (мислителі, по І. П. Павлову), для яких важливо одержати найбільш загальні уявлення про явище; частковості і деталі їх цікавлять у міру потреби. Мабуть, це зображення відповідає синтетичному когнітивному стилю з тенденцією до узагальнення.

3. Реалістичне зображення - виконане з ретельнішими подробицями, тобто промальовуванням особи, волосся, вух, шиї, одягу. Звично так малюють люди, що відрізняються великою педантичністю, схильні до деталізації, аналітичного когнітивного стилю.

4. Метафоричне зображення - людина зображає себе у вигляді якого-небудь предмету, наприклад, чайника або хімічної пробірки, спортивного снаряда, тварини, рослини, літературної персонажа і т.д. Таке зображення виконують особи художнього складу, що володіють розвиненою фантазією уяви, творчими здібностями і, зрозуміло, відомою часткою відчуття гумору.

5. "Автопортрет в інтер'єрі" - зображення людини в оточенні яких-небудь предметів, на тлі пейзажу, кімнати і т.д.
Очевидно, до такого роду зображенню схильні особи що володіють здібністю до сюжетного опису, а також спрямованістю на зовнішнє наочне оточення.

6. Емоційний автопортрет - людина відобразила себе в якому-небудь емоційному стані, часто є шаржем або нагадує його. Мабуть, особи, що володіють вищою емоційністю, що рефлексують власний стан, схильні такого роду малюнку. Причому емоція, що переживається, може бути часто протилежна тією, яка зображається. Наприклад, сумна людина часто малює всміхнене обличчя і т.п.

7. Зображення пози або рухи - людина зображає себе в період здійснення якої-небудь дії. Можливо, такий тип зображення свойственен особам з виразними рухами захопленістю спортом, танцями і т.п.

8. Зображення автопортрета із спини - замість особи малюється потилиця; звично таке зображення властиве людям, що володіють суперечністю у відношенні до інструкції, наприклад, експериментатору і т. д., або при небажанні малювати особу і інші зображення.

Виділені групи малюнків дозволяють виконати перший етап обробки матеріалу. Матеріал, одержаний в тесті «Автопортрет», можна також упорядкувати по схемі Ріда:

- зображення кількох автопортретів при інструкції намалювати один - розумовий екстраверт;

- органічний малюнок - на тлі зображення живої природи, в оточенні рослин, тварин і т.д. - розумовий інтроверт;

- гаптичний малюнок - зображення себе в якомусь стані, часто в стані хвороби "болить зуб", "болить голова" і т.д. - сенсорний інтроверт;

- емфатичний малюнок - зображення себе в якій-небудь емоційній атмосфері, що йде ззовні (сварка, бійка, втеча), - сенсорний екстраверт.

- декоративний малюнок - зображення портрета в явно прикрашеному вигляді, в красивій рамочці, з присутністю квітів і іншого декору - сенсорний естраверт;

- імажинарний малюнок - зображення себе у вигляді якого-небудь персонажу з літературно-художнього твору, а також створеного у власному зображенні - емоційний інтроверт;

- ритмічний малюнок - зображення, в якому підкреслюється рух, тобто зображення рухомої людини - що йде, що біжить по сходам і т.д. - інтуїтивний екстраверт.

- структурний малюнок - зображення себе "як є": голова, руки, ноги і т.д., може бути зображена одна особа, бюст, може бути зображення в повний зріст - інтуїтивний інтроверт.

Для повнішої інтерпретації тесту необхідна подальша робота по зіставленню показників, що виявляються при обробці малюнка, з показниками інших методик і даних спостереження, що й було зроблено у дипломній роботі.

Додаток 3

Опис особової методики «Драбинка»

Методика «Драбинка» спрямованана на дослідження самооцінки і уявлення дитини про те, як її оцінюють інші люди;

Дана методика призначена для виявлення системи уявлень дитини про те, як вона оцінює себе сама, як, на її думку, її оцінюють інші люди, і як співвідносяться ці уявлення між собою.

Мета дослідження: визначити особливості самооцінки дитини (як загального відношення до себе) і уявлень дитини про те, як її оцінюють інші люди.

Матеріал і устаткування: намальована драбинка, фігурка людини, аркуш паперу, олівець (ручка).

Процедура дослідження

Процедура дослідження є бесідою з дитиною з використанням певної шкали оцінок, для визначення рівня, на який вона сама поміщає себе і імовірно визначає те місце, куди її поставлять інші люди.

Проведення тесту

Дитині дають аркуш з намальованими на ньому сходами і пояснюють значення сходинок. Важливо прослідкувати, чи правильно зрозуміла дитина ваше пояснення. У разі потреби слід повторити його. Після цього ставлять питання, відповіді записують.

Аналіз результатів

Перш за все, звертають увагу, на яку сходинку дитина сама себе поставила. Вважається нормою, якщо діти ставлять себе на сходинку «дуже хороші» і навіть «найкращі» діти. У будь-якому випадку це повинні бути верхні сходинки, оскільки положення на будь-якій з нижніх сходинок (а тим більше на найнижчій) говорить не про адекватну оцінку, але про негативне відношення до себе, невпевненість у власних силах. Це дуже серйозне порушення структури особистості, яке може привести до депресій, неврозів, асоціальної поведінки у дітей. Як правило, це пов'язано з недбалим відношенням до дітей або суворим, авторитарним вихованням, при якому знецінюється сама дитина, яка приходить до висновку, що її люблять тільки тоді, коли вона добре поводиться. А оскільки діти не можуть бути хорошими постійно і вже тим більше не можуть відповідати всім домаганням дорослих, виконувати все їх вимоги, то, природно, діти в цих умовах починають сумніватися в собі, в своїх силах і в любові до них батьків. Також не упевнені в собі і в батьківській любові діти, якими взагалі не займаються удома. Таким чином, як ми бачимо, крайня зневага дитиною, як і крайній авторитаризм, постійна опіка і контроль, приводять до схожих результатів.

Конкретно про відношення дорослих до дитини і про їх вимоги говорять відповіді на питання про те, куди їх поставлять дорослі - тато, мама, вихователь. Для нормального, комфортного самовідчуття, яке пов'язано з появою відчуття захищеності, важливо, щоб хтось з дорослих поставив дитину на найвищу сходинку. У ідеалі, сама дитина може поставити себе на другу сходинку зверху, а мама (або хтось інший з рідних) ставить його на найвищу сходинку.

Додаток 4

Опис особової методики «Три бажання»

Методику «Три бажання» розроблено для дослідження усвідомлених мотиваційних переваг дитини.

Інструкція:
Уявіть собі, що ви впіймали золоту рибку, яка погодилась виконати три найзаповітніші ваші бажання, про виконання яких ви часто мрієте.

Діти пишуть на підписаних аркушах (або висловлюють вголос) три будь-яких свої бажання, які прийшли їм на думку. Аркуші збирають. Далі всі бажання можна класифікувати таким чином:

1. Широкого альтруїстичного плану, коли діти вболівають за долю світу, рідних, тощо.

2. Бажання, пов'язані з близьким оточенням дитини

3. Бажання, направлені на придбання якихось умінь, отримання освіти

4. Бажання фантазійно-пригодницького плану

5. Бажання, направлені на досягнення яких-небудь матеріальних благ

Комплексний заклад ресторанного господарства

Технологія сиру твердого "Углічеського", проект цеху та аналіз показників якості

Психология как научная дисциплина

Экономическая система

Шпоры по Госам МСХА

Социальная работа как знание, деятельность и специальность

Шпоры по финансовому менеджменту

Шпаргалки к госэкзаменам по Банковсому Делу

Вопросы,ответы и шпоры по специальным дисциплинам

Административное право (шпаргалка)

Шпаргалки по геометрии, алгебре, педагогике, методике математики (ИГПИ)

Шпоры по истории

Влияние мировой экономики на развитие туризма

Организация и планирование производства

Ответы на госудаственные экзамены по психологии ЮУрГУ

Основы статистики

Ответы на госы

Политология

Памятник усадебной культуры XIX века, усадьба ''Отрада''