Дипломная работа: Земельні відносини на селі

Зміст

Реферат

Вступ

Розділ І. Соціально-економічне становище сучасного українського села

1.1 Сутність соціальних перетворень в українському селі

1.2 Джерело підтримки добробуту сільських сімей

1.3 Соціальна сфера і розвиток громад у сільській місцевості

Розділ ІІ. Земельні відносини на селі

2.1 Проблеми та перспективи земельних відносин на селі

2.2 Реформування робочих відносин в сільському господарстві: основні напрямки

2.3 Соціальні очікування селян від державної аграрної політики

2.4 Реформування земельних відносин

Розділ ІІІ. Роль особистих селянських господарств в життєдіяльності сільського населення

3.1 Сутність особистих підсобних господарств в системі соціально-економічних відносин України

3.2 Роль та становище особистісних підсобних господарств в радянський період

3.3 Сучасні соціологічні дослідження становища особистих підсобних господарств на селі

Висновки

Список використаних джерел

Додаток А

Реферат

Дипломна робота: 95 с., 92 джерела.

Об’єкт дослідження: проблеми та перспективи соціальних перетворень в українському селі та земельні відносини.

Мета роботи: проаналізувати соціально-економічне становище сучасного українського села, визначити проблеми та перспективи земельних відносин на селі, а також соціальної сфери на селі.

На сучасному етапі формування соціально орієнтованої економіки європейського типу в Україні особливої актуальності набуває проблема соціально-економічного розвитку села. Із набуттям незалежності нашої держави вона є ключовою і набула особливої гостроти. Забезпечення функціонування та розвитку соціальної сфери є одним з головних завдань реформування аграрного сектору.

У сільській місцевості проживає близько третини населення України, зайнята п’ята частина працівників, сконцентровано майже чверть виробничих фондів. Тому невідкладним завданням на сучасному етапі є не тільки досягти рівня економічного розвитку провідних країн, але й значно підвищити життєвий рівень українського населення як основного елемента соціально-економічної системи будь-якої держави. Важливим напрямом діяльності в межах цих завдань є впровадження державної регіональної політики та пріоритет соціально-економічних питань у процесі державного управління на всіх рівнях.

Розглядаючи питання соціальних перетворень в українському селі ми, по-перше, звернули увагу на проблеми і недоліки, які існують на сучасному етапі в соціальн-економічніному становищі села, а також навели дані соціологічних досліджень, які охоплюють сучасне становище села виходячи з: віку респондентів, регіону мешкання та рівня освіти.

СОЦІОЛОГІЯ СЕЛА, ДОБРОБУТ, СОЦІАЛЬНА СФЕРА, ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, КАДАСТР, МІГРАЦІЯ, РОБІТНИЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ.

Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі формування соціально орієнтованої економіки європейського типу в Україні особливої актуальності набуває проблема соціально-економічного розвитку села. Із набуттям незалежності нашої держави вона є ключовою і набула особливої гостроти. Забезпечення функціонування та розвитку соціальної сфери є одним з головних завдань реформування аграрного сектору.

Вперше про соціологію села зайшла мова у 1915 р. з появою монографії американського соціолога Чарльза Гелпіна "Соціальна анатомія сільського суспільства". Протягом кількох найближчих десятиліть сформувалася відносно розвинута теоретична база для досліджень соціальних процесів у селі [1; 54].

Вітчизняна соціально-політична думка традиційно була зорієнтована на сільські проблеми, вважала село джерелом національної ментальності, особливості якої різною мірою впливають на всі сфери життєдіяльності українського суспільства. Найцікавішими спостереженнями і роздумами збагатили українську соціологію наприкінці XIX - на початку XX ст.І. Франко, М. Грушевський, П. Христюк, О. Шумський, С. Подолинський. За радянських часів вона змушена була обслуговувати політичні інтереси влади, змінюючи напрям своїх пошуків залежно від політичних рішень, часто підганяючи під них результати досліджень [1; 86]. На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві.

На цьому тлі значно відстає від реальних процесів на селі сучасна українська соціологія. Даються взнаки передусім проблематика, інституціальна орієнтація, недостатня увага до процесів на мікро - та макрорівнях. Це значно знижує ефективність досліджень, а тим більше - ефективність управління соціальними процесами в селі, що є невиправданим з точки зору державних інтересів. Адже більшість аспектів життєдіяльності українського суспільства тісно пов'язана з селом, а значна кількість мешканців міст є вихідцями з села у першому чи другому поколіннях. Немало з них підтримує родинні зв'язки з селом, масовими є сезонні міграції міських жителів у село. Останнім часом селяни суттєво підтримують матеріальне становище міських родин. Перебої в роботі, зупинення підприємств, хронічні невиплати зарплат спричинюють аграризацію мешканців міст, багато з яких мають земельні наділи та помешкання, господарюють у сільській місцевості [2; 16]. Непоодинокими є випадки повернення в село його вихідців, які, пробувши певний час у місті, не змогли влаштувати там своє життя.

Об’єктом дипломної роботи соціум сучасного українського села.

Предмет - проблеми і перспективи соціальних перетворень в сучасному українському селі.

Мета дипломної роботи - проаналізувати основні напрямки соціальних перетворень в українському селі в контексті реформування системи соціально-економічних відносин у державі.

Завдання:

1. Визначити сутність сучасних соціальних перетворень на селі.

2. Встановити джерела підтримки добробуту сільських сімей за умов економічної кризи та джерела підтримки сільських сімей.

3. Проаналізувати роль місцевих громад у збереженні та розвитку установ соціальної сфери на селі та шляхів їх розвитку.

4. Охарактеризувати проблеми та перспективи земельних відносин на селі.

5. Встановити формат та спрямованість змін у трудових відносинах на селі та визначити і охарактеризувати їх напрямки.

6. Дослідити соціальні очікування селян від аграрної політики.

7. Описати особисті підсобні господарства як форму соціально-економічних відносин на селі, а також прослідити генезис цього питання в історичному розвитку.

8. Окреслити проблеми, роль та місце ОПГ за радянських часів, визначити здобутки та помилки.

9. Провести аналітичний огляд сучасних соціологічних досліджень ОПГ в українському селі.

Методи дослідження. Для повного та всебічного вивчення предмету дослідження, досягнення поставленої в роботі мети було використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, метод системного аналізу, формально-логічний, емпіричний, структурно-функціональний, комплексний) та спеціальні методи дослідження (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).

Ці дослідницькі методи базуються на вимогах об’єктивного і всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку, що відбуваються в аграрному секторі України в період переходу до ринкових відносин, проведення реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, функціонування різних форм землекористування.

Гіпотеза дослідження полягає у тому, що соціальні перетворення в сучасному українському селі носять суперечливий та неоднозначний характер і сприяють як виникненню нових, прогресивних форм соціальних відносин, так і призводять до локальної активізації архаїчних форм соціальної взаємодії.

Структура роботи. Роботу складають вступ, основна частина, до якої входять три розділи, що включають до себе 9 підрозділів, загальні висновки, список використаних джерел, додатки. Загальний обсяг роботи 95 сторінок, список використаних джерел становить 92 найменувань.

Розділ І. Соціально-економічне становище сучасного українського села

1.1 Сутність соціальних перетворень в українському селі

Розглядаючи питання соціальних перетворень в українському селі ми, по-перше, звернули увагу на проблеми і недоліки, які існують на сучасному етапі в соціально-економічному становищі села, а також навели дані соціологічних досліджень, які охоплюють сучасне становище села виходячи з: віку респондентів, регіону мешкання та рівня освіти (табличні дані наведені в додатку А).

Отже, через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі, про що свідчить, зокрема, падіння інтересу до сільськогосподарської освіти: з 1990 р. кількість поданих заяв на 100 зарахованих абітурієнтів на відповідні спеціальності до вузів усіх рівнів акредитації скоротилася на 29,6%.

Стрімке обмеження доступності й низька якість послуг соціальної сфери, виняткова важливість подолання цих проблем для реформування АПК та економіки взагалі, для поліпшення демографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також зміни вікової структури - з іншого, вимагають переглянути підходи до благоустрою систем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задоволення матеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення. Коригуючи стратегію соціальної політики відповідно до розуміння села як важливої територіальної підсистеми суспільства, пріоритет слід віддати всебічному зміцненню добробуту його жителів. Підприємства аграрного сектора, розташовані в поселеннях, краще забезпечених об'єктами соціального призначення, мають вищий рівень рентабельності. Водночас їх тісна співпраця з місцевою владою є запорукою успішного розвитку соціальної інфраструктури. Незважаючи на нагальність створення надійного ресурсного підгрунтя функціонування сільської соціальної сфери, життєздатні механізми досі запровадити не вдалося. Іде пошук шляхів акумуляції призначених для неї коштів в обласних і районних бюджетах та позабюджетних регіональних фондах; цільових податків, які залишаться на місцевому рівні; ефективних організаційних форм надання послуг та експлуатації підприємств і закладів. Розпочато реалізацію Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р., в межах якої Кабміном визначено регіональні орієнтири будівництва, реконструкції та відновлення цих об'єктів. Уряд готовий спрямувати на розвиток соціальної інфраструктури села ресурси від перевиконання доходної частини місцевих бюджетів; з 2004 р. відповідні заходи фінансуватимуться державою, обласними бюджетами і господарствами (кожен суб'єкт відшкодовуватиме третину витрат) [3; 24].

Разом з тим нинішнє ресурсне забезпечення унеможливлює оздоровлення сільської соціальної сфери, призводить до руйнування, тимчасового закриття або ліквідації інфраструктури, збільшує кількість об'єктів з недоукомплектованими штатами. Частка клубів, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, бібліотек, фельдшерсько-акушерських пунктів, лікарень та амбулаторій, що вимагають капітального ремонту і перебувають в аварійному стані, досягла 47,9 - 27,9%. Не відповідає потребам просторове розміщення закладів інфраструктури [3; 21].

Частка сіл з чисельністю жителів 1000 чол. і більше, де немає дитячих дошкільних закладів, становить 24,1%. Стаціонарних закладів охорони здоров'я і культури, а також пересувного обслуговування не мають, відповідно, 3,0 та 2,2% поселень з населенням 500 чол. і більше. Частка сіл без загальноосвітніх шкіл, де мешкало 50 і більше дітей 7-15 років, підвищилася до 6,4%. Перебуваючи на обліку, об'єкти подекуди не експлуатуються: таких дитячих дошкільних закладів, наприклад, налічується 29,8%. Доступність об'єктів ослаблюється згортанням та браком технічних засобів для виїзного обслуговування, погіршенням транспортного сполучення, незадовільним рівнем телефонізації (швидкому вирішенню останньої з перелічених проблем щодо соціально-культурних об'єктів допоможуть лише цільові видатки державних і регіональних фондів). Відсутність необхідних підприємств і закладів соціального призначення не дозволяє комплексно розвивати системи розселення, розширювати сферу прикладання праці, підвищувати привабливість сільського способу життя, а отже сприяти подоланню негативних тенденцій трудоресурсного забезпечення АПК, згладжуванню різких територіальних відмінностей у рівнях життя населення [3; 9].

Збереженню, вдосконаленню просторової організації та якісних характеристик соціальної сфери перешкоджає істотне сповільнення ЇЇ розвитку спричинене (поряд з браком фінансових ресурсів) ліквідацією пільг на прибуток будівельних організацій, що працюють на селі. У 2001 р. соціальні відрахування становили 0,4% витрат на виробництво сільськогосподарської продукції (в промисловості - 3,6%) проти 0,7% - в попередньому році. Обмеження соціальних видатків підприємств і організацій, зубожіння населення, нерозвинутість кредитних механізмів викликали скорочення житлового будівництва, в тому числі індивідуального. З початку 90-х років обсяги введення в експлуатацію житла в розрахунку на 1000 чол. знизились у 2,8 рази. Що стосується соціально-культурної інфраструктури, створення та утримання якої в сільській місцевості доцільно фінансувати переважно за кошти бюджету і роботодавців, то у 2001 р. введення в дію дитячих дошкільних закладів, клубів і Будинків культури, амбулаторно-поліклінічних закладів, лікарень, шкіл становило 1,0 - 11,0% від рівня 1990 р [7; 15].

Згортання мережі об'єктів торгівлі та ресторанного господарства, практично повне руйнування служби побуту (її інфраструктура відсутня в 92,7 - 97,5% поселень) стали закономірною реакцією на стрімке падіння платоспроможного попиту і не компенсувалися поширенням легальних форм підприємництва. Обсяг товарообороту продовольчих і непродовольчих товарів, реалізованих на селі у 2001 р. в розрахунку на 1 чол., був у 3,5 раза меншим, ніж у містах. Наближення згаданих закладів (передусім колективних і приватних) до місць проживання селян є конче необхідним з точки зору підвищення комфортності середовища життєдіяльності, чому сприятиме спрощення процедури їх ліцензування та поліпшення податкових засад функціонування. Перспективи відродження зазначених ланок вимагають цільового виділення пільгових кредитів на оренду приміщень, на укомплектування пересувними засобами та обладнанням організацій малого і сімейного бізнесу такого спрямування; відновлення практики вивчення споживчого попиту, результати якого допоможуть регіональним службам зайнятості коригувати перепідготовку І професійну орієнтацію молоді та незайнятого населення.

В умовах економічної нестабільності розробка програм соціального розвитку ще не гарантує їх успішного виконання. Прикладом тому слугує регулювання житлово-комунального господарства. Незважаючи на вищу забезпеченість селян житлом (водночас 8,2% будинків порожні або використовуються сезонно; загальна житлова площа включає велику частку допоміжних приміщень), благоустрій житлового фонду, та, регіональних систем розселення досі є незадовільним, а показники обладнання комунальними вигодами зростають повільно [4; 27].

У зв'язку з реструктуризацією системи охорони здоров'я розвиток мережі медичних закладів відображався в зростанні кількості сіп, де діяли амбулаторії (з 1990 р. на 32,8%), тим часом як число населених пунктів з лікарнями скоротилося на 36,5%. Найтісніше пов'язані із системою розселення фельдшерсько-акушерські пункти втратили 3,2% об'єктів (частину ліквідованих перепрофільовано в лікарські амбулаторії). Забезпеченість селян медичними закладами та кадрами, обсяги та доступність лікарсько-профілактичних послуг не відповідають потребам і нормативам, багато закладів розміщуються у штучно пристосованих приміщеннях. Велика частка апаратури (в тому числі рентгенівської, для стерилізації та дезинфекції, лабораторної) у 2 - З рази перевершила свій технічний ресурс і застаріла морально. Сільських жителів обслуговує переважно середній медичний персонал. Бракує лікарів загального профілю, зокрема педіатрів, а також "вузьких" спеціалістів - гінекологів, стоматологів. Відомий організаторам охорони здоров'я факт, що розташування закладу на відстані 5 км знижує частоту звертання пацієнтів на 40%, а понад 10 км - втричі, не відвернув збільшення кількості сіл, позбавлених цих об'єктів (хоча найближчий знаходиться на відстані 5 км і більше), до 14,1%. З них понад половину становлять віддалені на 10 км і більше. Зростання радіуса доступності лікарень (з 1995 р. на 21,5%, до 13,5 км) не компенсується його скороченням до 8,8 км для амбулаторій (або на 8,2%), тоді як чисельність населення в пересічній зоні обслуговування останніх (6,4 тис) поки далека від науково обгрунтованої (4-5 тис. чол) Спостерігаються істотні регіональні відмінності радіуса доступності закладів [4; 46].

Погіршення стану здоров'я сільського населення супроводжується зменшенням реєстрованих показників захворюваності й охоплення його профілактичними оглядами, підвищуються рівні термінової госпіталізації та смертності, в позастаціонарних умовах.

Рівень доходів та якість життя населення сільської місцевості безпосередньо залежать від стану культурно-освітнього комплексу, що відіграє важливу роль у формуванні світогляду, піднесенні інтелектуального рівня та професійно-кваліфікаційних характеристик. Село зробило "головний внесок" у скорочення суспільного дошкільного виховання: частка дітей, які відвідували дошкільні заклади, серед усіх їх потенційних вихованців за 1990 - 2001 рр. зменшилася від 43 до 18%. Непопулярність суспільного виховання, покликаного соціалізувати та розвивати особистість на ранніх етапах, пояснюється збільшенням частки незайнятих працездатних жінок (зокрема, через подовження строків відпусток по догляду за дітьми) та осіб пенсійного віку, неплатоспроможністю селян та зростанням вартості послуг, згортанням мережі закладів та браком позабюджетних джерел їх фінансування. З початку 90-х років кількість закладів скоротилася на 31,7% [5; 13]. З іншого боку, простежуються недоліки територіальної організації та незадоволеність попиту: 18,3% дошкільних закладів переповнені.

Посилення значущості базової освіти в досягненні професійних успіхів і поліпшенні соціального статусу супроводжується зниженням рівня охоплення навчанням у сільських школах підлітків 15-17 років, для яких законом встановлено обов'язкову повну середню освіту. Брак коштів на придбання одягу, взуття, шкільного приладдя поряд з відсутністю в поселеннях об'єктів освіти викликають поширення загрозливого явища, коли діти шкільного віку взагалі не відвідують школу. Залишається низьким загальний освітній рівень: повну вищу освіту мають 6,9% селян, середню спеціальну та професійно-технічну - 31,2% (з-поміж городян - 19,5 та 40,5%). Помітно відстає сільська місцевість і за розвитком закладів, які урізноманітнюють пропозицію освітянських послуг. Частка учнів діючих тут гімназій, ліцеїв та колегіумів у загальній чисельності в Україні в 2001/02 навчальному році становила 3,5%. Водночас на селі розташовуються дві третини всіх навчально-виховних комплексів (передусім це малопотужні школи-садки), актуальних через економічну ефективність їх будівництва й експлуатації.

Важливою причиною гіршої якості знань випускників сільських шкіл є істотні недоліки матеріально-технічної бази навчально-виховного процесу. Якщо в міських поселеннях 87,1% шкіл мають спеціалізовані кабінети з фізики, то на селі - 71,9%, з хімії, відповідно, - 81,9 і 53,0%, біології-76,4 і 48,8%, іноземної мови-78,6 і 41,7%, основ інформатики й обчислювальної техніки - 60,9 та 23,7%. Комп'ютерами оснащено лише чверть шкіл; кабінет з інформатики налічує в середньому 10 комп'ютерів, тоді як кожен із старших класів - 18 учнів. Бракує навчальної літератури: підручники в сільських школах становлять 36,1% книжкового фонду бібліотек (проти 47,1% - у містах). Інфраструктура освіти подекуди не забезпечує комфортного часу проведення занять: адже 1,9% школярів продовжують навчатися в другу зміну. Учні з ряду малих поселень відвідують школи, розташовані на відстані понад пішохідну або транспортну доступність [6; 43]. З метою врегулювання безплатних перевезень учнів та педагогічних працівників до місць навчання і додому започатковано програму "Шкільний автобус".

На послабленні позицій закладів культури у проведенні вільного часу селян позначилися техніко-технологічна відсталість, застарілість більшості форм культурно-просвітницької діяльності, вже не цікавих споживачам, згортання виїзного обслуговування, незадовільна територіальна доступність об'єктів, що посилювалася із скороченням їхньої кількості. У 2001 р. сільські жителі відвідали лише 1,0% кіносеансів, зареєстрованих на початку 90-х років; частка селян у загальній кількості глядачів театральних постановок і слухачів на концертах становила, відповідно, тільки 5,1 і 16,6%. Попри мізерну оплату праці (близько 60% зайнятих у закладах культури працюють менш як на півставки) та слабку матеріально-технічну базу, клуби продовжують підтримувати активність населення, що бере участь у роботі гуртків, хорів, ансамблів тощо: на селі проживає 61,6% членів таких утворень. Украй недостатні темпи оновлення бібліотечного фонду, в тому числі укомплектування літературою з ринкової економіки, підприємництва, новітніх інформаційних технологій, історії України та світу, зумовили його скорочення (на 19,1%), моральне і фізичне постаріння. Кількісно краща забезпеченість селян книжковим фондом "компенсується" гіршою відповідністю останнього читацькому попиту, який у зв'язку з нижчим освітнім рівнем та специфікою способу життя тут майже на третину менший за міський [5; 35].

Соціально-економічне становище населення або певної його частини визначається багатьма чинниками, вимірюється численними показниками, а для його оцінки можна використовувати кілька методів.

Унікальність збору інформації щодо рівня добробуту в ході соціологічних досліджень, на відміну від статистичних обстежень, полягає у можливості використання так званих оціночних показників, які дозволяють не лише отримати уявлення щодо диференціації населення за матеріальним статусом, але й зрозуміти ставлення окремих груп до свого місця на уявній "суспільній драбині [5; 56] ".

Самооцінка власного матеріального стану у порівнянні з так званою "середньостатистичною сім'єю", яку під час опитування інтерв'юери просили здійснити респондентів, звісно, належить до суб'єктивних показників добробуту і тому не може прямо використовуватися для будь-яких висновків та узагальнень щодо реального (об'єктивного) стану справ, адже такий показник є не лише відображенням добробуту, але й показником рівня домагань і стандартів для порівняння, які різняться. Цей показник слід використовувати скоріше як відображення рівня задоволеності населення власним матеріальним станом і соціальною ситуацією загалом [7; 9]. Але, як свідчить практика численних соціологічних досліджень, показник самооцінки матеріального стану завжди досить тісно корелює з такими об'єктивними показниками як рівень доходів за певний період часу або наявність тих чи інших матеріальних чи побутових благ. Тобто, розглядаючи отримані дані як суб'єктивні оцінки, надані респондентами власному матеріальному статусу, слід зважати, що диференціація за цією ознакою перебуває у прямій залежності від диференціації за об'єктивними ознаками добробуту (такими як дохід, майно тощо).

Більшість опитаних селян ідентифікували матеріальний стан своєї родини оцінками нижче середнього рівня: "дуже низький" (7%), "низький" (18%), "нижчий середнього" (32%), тоді як середнім вважають свій матеріальний стан 41% опитаних. Лише 2% респондентів назвали свій матеріальний стан таким, що відповідає оцінці "вищий середнього". Варто зазначити, що такий розподіл сільського населення за рівнем самооцінки матеріального стану їхніх сімей зазнав деяких змін протягом останніх кількох років.

Протягом 2005-2007 року знизилася частка тих, хто відносить себе до найнижчого щаблю матеріальної забезпеченості, й зросла частка тих, хто ставить себе на середні позиції. Ймовірно вплив на такі зміни у самоідентифікації мало не тільки і не стільки об'єктивне покращання умов життя сільського населення, скільки зміни у соціальному кліматі суспільства загалом останнім часом.

Дослідження стану та перспектив українського села за останні роки виявило, що самооцінка матеріального стану селян значною мірою залежить від віку респондентів.

Що старшим є мешканець села - то більшою є ймовірність того, що він віднесе себе до низьких щаблів добробуту. І навпаки молоді люди частіше відносять себе до тих, хто має середній рівень життя [10; 14].

Найбільш позитивно у порівнянні з іншими соціальними групами селян власний матеріальний стан оцінюють сільські підприємці, працівники соціальної сфери села і сфери обслуговування: серед цих груп найбільшою є питома вага тих, хто ідентифікує матеріальний стан своєї сім'ї як середній (63%, 58% та 55% відповідно) і майже немає таких, хто оцінює свій матеріальний стан як "дуже низький". Кожний десятий підприємець вважає свій матеріальний стан "вищим за середній" рівень. Найнижче ж оцінюють свій добробут пенсіонери.56% тих, хто оцінив рівень добробуту своєї сім'ї як "дуже низький", складають пенсіонери.

Дослідження виявило, що наявність особистого селянського господарства (ОСГ), безумовно, позитивно впливає на добробут селян і відповідно на його самооцінку. Так, серед респондентів, які не мають особистого селянського господарства, 70% розмістили свою родину на нижніх трьох сходинках шкали самооцінки матеріального стану, тоді як серед респондентів - власників ОСГ частка тих, що ідентифікують свій матеріальний статус трьома нижніми оцінками, є дещо меншою - 56%.

Рівень самооцінки матеріального стану мешканців сільської місцевості різних регіонів України дещо різниться. Помітно нижчою у порівнянні з середніми по країні є самооцінка мешканців Південно-Західного та Північно-Східного регіонів України. Натомість, більш "усереднено" оцінюють свій матеріальний статус мешканці Галичини та Північно-Західного регіону країни.

Оцінка матеріального стану залежить від джерел підтримки добробуту, які має родина. Так, серед селян, які отримують постійну заробітну плату, доходи від підприємницької діяльності, доходи від заробітчанства за кордонами України, оцінки добробуту помітно вищі.

Відмітимо, що протягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільського населення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості для працевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв'язку з погіршенням рівня життя міського населення намітився зворотний міграційний потік - з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб, тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення не тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.

В останні роки на селі намітилися і певні позитивні зміни:

руйнування монополії колективних форм господарства;

розширення економічної самостійності та свобода вибору форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей індивідів;

формування ринку землі, усвідомлення значущості землі як капіталу;

зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;

формування ефективного власника, менеджера;

відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Водночас реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов'язані з майновою диференціацією, недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. З комерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівських аудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічному самопочутті, а також на його перспективах [11; 13].

У зв'язку з реформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого - сприяти інтегруванню села в оновлюваний соціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво вплинуть на звуження сфери застосування праці сільських мешканців, спричинять нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського, так і міського соціумів.

Отже, звернемо увагу на те, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі.

1.2 Джерело підтримки добробуту сільських сімей

Визначальним показником рівня добробуту сільськогосподарських працівників є їхні доходи. Вони безпосередньо впливають на інтереси кожної сім'ї, від їхніх розмірів залежить забезпечення сільських жителів різними благами, стан здоров'я і відтворення робочої сили. В умовах перехідного періоду важливо знати їх рівень, структуру, тенденції та пріоритетні напрями підвищення. Доходи сільської сім'ї характеризуються показником, що являє собою суму грошових та натуральних виплат на підприємствах суспільного сектора, надходжень від особистих підсобних господарств, селянських (фермерських) господарств, виплат і пільг, одержаних із суспільних фондів споживання та надходжень з інших джерел [11; 24].

В аграрному секторі відсутні ефективні і прості способи матеріального заохочення залежно від вирішення важливих виробничих проблем. Не відповідає вимогам сьогодення матеріальне стимулювання якості праці і продукції. Потребує удосконалення порядок розподілу натуральної частини оплати праці та нарахування доходу у вигляді дивідендів на паї працівників. Внаслідок відсутності науково визначеного ринкового механізму оплати праці діюча система оплати праці не забезпечує активної мотивації посилення зацікавленості в кінцевих економічних результатах діяльності безпосередніх виробників, а навпаки, породжує байдужість до зростання ефективності виробництва [11; 28].

Серед матеріальних стимулів праці провідне місце займає заробітна плата, ринковий механізм формування якої в перехідній економіці визначається попитом і пропозицією на ринку та вартістю робочої сили з врахуванням об'єктивно необхідних умов її відтворення.

Низька оплата праці сільськогосподарських працівників, несвоєчасність її виплати - все це породжує зубожіння сільського населення, відсутність нормального процесу відтворення та деградацію трудового потенціалу. В умовах економічної кризи та спаду обсягів сільськогосподарського виробництва виявилися різко обмеженими можливості для формування коштів на оплату праці. Однією з найважливіших проблем (серед загальної фінансової проблеми неплатежів) є несвоєчасність виплати заробітної плати. Внаслідок відсутності об'єктивної основи формування фонду оплати праці і преміювання на сільськогосподарських підприємствах праця стала найдешевшим ресурсом.

Низькі доходи працівників та несвоєчасність їх виплати віддаляють сільськогосподарського трудівника від тієї суми зароблених грошей, яку він отримає наприкінці року. Вона далеко не завжди пов'язана з кінцевими результатами, а це знижує стимули трудової активності і не сприяє підвищенню продуктивності праці. Вирішальне значення доходів від праці повинне забезпечити відтворювальну функцію заробітної плати на макрорівні і стимулюючу на мікрорівні, підтримуючи належну частку заробітної плати в структурі виробничих витрат.

Під час опитування респондентам ставилося запитання щодо значення різних джерел доходів для підтримки добробуту їхніх сімей. Аналіз результатів відповідей на це запитання дозволяє оцінити структуру доходів сільських сімей, визначити найважливіші для селян джерела доходів, виділити соціальні групи, які не мають тих чи інших джерел доходів [12; 33]. Таблицю різних джерел доходів сільського населення ми приводимо у додатку В.

Згідно з результатами опитування, доходи сільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовій формі, пенсії та доходів від ведення особистих селянських господарств. Важливість останніх у структурі доходів сільських сімей оцінюється селянами вище, ніж важливість заробітної плати і пенсії. Доходи від ведення ОСГ мають найбільше значення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, безробітних і зайнятих тільки на сезонних роботах. Цей вид доходів є важливим практично для всіх опитаних найманих працівників сільськогосподарських підприємств, тоді як 14% тих, хто працює на несільськогосподарських підприємствах, розташованих у сільській місцевості, не мають цього джерела доходів. Найменше значення мають доходи від ведення ОСГ для сільських підприємців, 30% з яких зазначили, що не отримують доходу із підсобного господарства.

Для сімей 12% опитаних дуже важливим джерелом доходів є натуроплата, яку вони отримують у сільгосппідприємствах (корми для худоби, добрива тощо), для 9% - це досить важливе джерело доходів, тоді як 67% опитаних не мають таких доходів. Послуги, пільги та допомога сільгосппідприємств є суттєвим джерелом доходів для 17% опитаних (сума відповідей "дуже" та "досить" важливе джерело), тоді як 71% респондентів зазначили, що такого джерела доходів вони не мають.

Хоча 63% опитаних не отримують доходів від випадкових заробітків, для кожного десятого селянина такі заробітки є дуже важливим джерелом доходів, а для 12% - досить важливим. Такі доходи найчастіше мають значення для тих, хто зайнятий тільки на сезонних роботах (58% респондентів цієї референтної групи наголосили важливість для себе такого джерела доходів) та для осіб працездатного віку, зайнятих лише в особистому селянському господарстві (42% відповідно). Тобто випадкові заробітки стають стратегією виживання для тих, хто не має постійного місця роботи та не отримує пенсію. Займаються випадковими заробітками 40% працівників сфери обслуговування і 30% працівників соціальної сфери. Проте, і для 15% тих, хто має доходи від заробітної плати, і для 10% пенсіонерів випадкові заробітки мають суттєве значення. Підробляють таким чином здебільшого чоловіки. Природно, що з віком значення таких доходів знижується [14; 8].

Заробітки за кордоном мають суттєве значення для кожного четвертого з тих, хто при визначенні свого соціального статусу назвався особою, зайнятою тільки на сезонних роботах, для 12% тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, і для 15% офіційно зареєстрованих безробітних. Заробітки за кордоном важливі насамперед для селян західних регіонів України (23% опитаних Південно-Західного регіону, 13% Північно-Західного, 12% Галичини назвали це джерело доходів дуже або досить важливим) та для селян Центру України (20% відповідно).

Половина із тих, хто має земельний пай, зазначили, що вони не мають такого джерела доходів, як орендна плата за пай, натомість для 18% власників земельних паїв це джерело доходів має дуже важливе значення, для 13% - досить важливе. Серед власників земельних паїв 73% відповіли також, що не отримують плату за використання майнового паю підприємством.

Проаналізувавши джерела доходів сільських сімей, ми визначили основні групи матеріальної підтримки:

1) доходи сільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовій формі;

2) пенсії;

3) заробіток за кордоном;

4) доходи від ведення особистих селянських господарств.

Важливість останніх у структурі доходів сільських сімей оцінюється селянами вище, ніж важливість заробітної плати і пенсії. Доходи від ведення ОСГ мають найбільше значення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, безробітних і зайнятих тільки на сезонних роботах.

1.3 Соціальна сфера і розвиток громад у сільській місцевості

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально - економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь - якого суспільства є ставлення його до селянина [15; 11].

Соціальне відродження села та підвищення ефективності аграрного виробництва - процеси органічно пов’язані. Реформи аграрного сектора матимуть позитивні результати лише за умови їх соціального спрямування та підвищення життєвого рівня сільського населення. Регулювання розвитку соціальної сфери села здійснюється на державному та регіональному рівнях. На державному рівні розробляються основні положення державної політики відродження села та засоби її реалізації; демографічна політика; визначаються основи соціального захисту, засади розвитку освіти, охорони здоров’я, культури та інших галузей соціальної інфраструктури з викладом стратегії, нормативів та основних принципів організації обслуговування сільського населення; готуються відповідні акти законодавства з питань, що вимагають правового забезпечення. На регіональному рівні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства та в межах своїх повноважень розробляють власні програми та забезпечують створення належних умов для розвитку соціальної сфери села [15; 16].

Під час дослідження вивчалися потреби сільського населення в об'єктах соціальної і інженерної інфраструктури. У ході ранжування потреб населення виявилося, що сільські мешканці на перше місце ставлять потребу у шляхах з твердим покриттям та у громадському транспортному сполученні, хоч, на перший погляд, здавалося б, рівень задоволення цієї потреби найбільший. У межах 70 - 90% селяни прагнуть забезпеченості потреби у лікарнях, дитячих садках, ветеринарних пунктах і церквах.

Найбільш істотно впливає на оцінку потреби у тих чи інших об'єктах соціальної інфраструктури тип поселення. Саме від розміру населеного пункту залежить бачення найбільш потрібних для його мешканців об'єктів.75-90% опитаних у найменших населених пунктах потребують асфальтованих доріг, школи, фельдшерсько-акушерського пункту, громадського транспортного сполучення з іншими населеними пунктами.

У селах з населенням від 500 до 1000 мешканців понад 90% населення вважають найнеобхіднішими школу, фельдшерсько-акушерський пункт, громадське транспортне сполучення з іншими населеними пунктами, церкву. Від 75% до 90% вказали на потребу в асфальтованих дорогах та дитячому садку [16; 17].

У селах із населенням понад 3000 мешканців більше 90% респондентів хочуть мати школу, лікарню, дитячий садок, асфальтовані дороги, церкву, громадський транспорт в інші населені пункти, організований базар та ветеринарний пункт.75% хочуть мати централізований водогін, 60% - вивезення сміття та прибирання території, централізовану каналізацію.

Як видно з наведеного вище, всі респонденти, незалежно від типу населеного пункту, хочуть мати транспортне сполучення з іншими населеними пунктами. Зважаючи на результати опитування щодо додаткової зайнятості, можна зробити висновок, що люди готові й хочуть мати можливість одержувати додатковий доход, і це прийнятніше, якщо буде можливість вільно пересуватися поза межі свого населеного пункту.

Співставлення відповідей на запитання щодо наявних об'єктів і нагальних потреб дозволяє стверджувати нераціональність суто лінійного підходу до вирішення питань забезпеченості об'єктами соціальної інфраструктури. Необхідно враховувати всі чинники, які так чи інакше впливають чи можуть впливати на потребу і, скоріше всього, на доступ до необхідних послуг.

У значної частини населення, яке звикло до постійної опіки з боку держави, ще відчуваються проблеми із активністю. Тому особливі сподівання покладаються на розвиток самоврядних засад діяльності сільської громади. І тут дуже актуальним є питання спроможності громади діяти в загальних інтересах - громадських, а не приватних.

Проте спроможність громади діяти в загальних інтересах ставиться під сумнів. Лише 46% опитаних вважають, що односельці дбатимуть за підвищення добробуту мешканців громади, 32% опитаних частково підтримують таку думку, частково - ні. Якщо подивитися на регіональний зріз, то можна побачити, що тільки 33% респондентів у Донбасі, 29% - у північних областях і 24% - у північно-східних вважають своїх земляків такими, що виявляють турботу про громадський добробут. У південно-західних областях 60% опитаних дотримуються думки, що односельці дбають про добробут села, і 60% такої ж думки дотримуються у центральних областях, а також 64% мешканців населених пунктів з населенням понад 5000 жителів [18; 32].

Лише 45% респондентів схильні вважати односельців такими, що можуть прийти на допомогу тим, хто її потребує. 20% респондентів з такою думкою не погоджуються, а ще 32% частково згодні з таким твердженням, частково - ні. Вищим рівень взаємодопомоги вважають респонденти у центральних областях (62%) і південно-західних (59%). Так вважають 50% опитаних у селах з населенням від 3000 до 5000 жителів. Про наявність допомоги стверджують 36% респондентів з дуже низьким рівнем доходів і 35% - з низьким.

Значно скептичніше респонденти ставляться до діяльності органів місцевого самоврядування щодо розвитку громадських ініціатив. Лише 34% опитаних вважають ймовірною підтримку таких ініціатив, 29% респондентів тільки частково погоджуються з такою думкою. Найбільш чутливими вважають органи самоврядування Поділля (52% опитаних), південно-західних (48%) і центральних (47%) областей.31% респондентів вважають центром ухвалення рішень сільську раду. Помітніше впливає на прийняття рішень щодо вирішення справ громади депутатський корпус у південно-східних областях (62%), південних і на Галичині (37%). Із збільшенням рівня освіти опитаних збільшується і рівень авторитету представницьких органів (15% - з початковою освітою і 38% - з повною вищою).

Значною є роль виконавчих структур органів місцевого самоврядування та сільського голови. Про це сказали 22% опитаних. Більш активно виконавчі органи впливають на прийняття рішень у Донбасі (37%), північних (36%) та південних (30%) областях. І лише на третьому місці - загальні збори громади. Помітнішою роль громади є в Галичині (22%), південно-західних областях (20%) та на Поділлі (19%). Слід звернути увагу, що не всі мешканці сільської місцевості володіють такою інформацією. Про це сказали по 25% опитаних серед молоді та пенсіонерів.42% опитаних вказали, що вони не відвідували зборів сільської ради, а ще 23% ухилилися від відповіді. Особливо це помітно в Донбасі (84% опитаних), у північно-східних (81%) та південних (80%) і центральних (76%) областях. З цього можна зробити висновок, що такі заходи не є формою участі громадян у вирішенні власних справ та справ громади і не є місцем одержання інформації [17; 8].

Люди ще не зовсім готові спільно вирішувати проблеми громади. Тому сьогодні особливо важливими є практична допомога у створенні й підтримці механізмів підвищення активності населення, знаходження шляхів переконання сільського населення у тому, що деякі проблемні питання місцевого значення можна вирішувати і без участі центральних органів влади.

Одним з найважливіших завдань є поступове формування у свідомості сільського населення потреби у зміні сфери діяльності. Спільно з місцевими службами зайнятості можна розглядати різні підходи до диверсифікації зайнятості: для безробітних проводити цикл семінарів на тему "Як розпочати та вдало вести власний бізнес у сільській місцевості", при цьому наголос робиться на розвитку і залученні населення до формування мережі так званого несільськогосподарського бізнесу в сільській місцевості. Сільські безробітні повинні мати можливість навчатися і повірити в те, що в ринкових умовах можна заробляти гроші на життя й бути соціально успішною людиною, одержати стартовий капітал у кредитній спілці, стати соціально захищеним членом суспільства.

Найбільші сподівання покладають селяни на державну підтримку, особливо у царині соціальної політики.

На перше місце при ранжуванні заходів, які можуть вплинути на зростання добробуту сільського населення, віднесено створення умов для роботи і проживання молодих спеціалістів у сільській місцевості (так вважають 80% працівників соціальної сфери, при цьому зростання цієї цифри відбувається з підвищенням рівня освіти).

Отже, істотною є потреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належних умов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною мірою впливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населених пунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг, спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.

Розділ ІІ. Земельні відносини на селі

2.1 Проблеми та перспективи земельних відносин на селі

Земельні відносини посідають домінуюче місце в системі аграрних відносин. Від їх стану залежить рівень сільського господарства в цілому. Тому цілком зрозуміло, що найважливішим елементом аграрної реформи, яка проводиться в Україні з початку 1990-х років, є реформування земельних відносин.

Монополія виключної державної власності на землю, безоплатність землекористування, вилучення земель з цивільно-правового обігу та інші засади, на яких базувалися земельні відносини у радянський період, є неприйнятними в умовах розвитку ринкових відносин. Сьогодні необхідним є формування земельних відносин принципово нового змісту та якості з урахуванням нових форм власності та господарювання, які базувалися б на вимогах сучасної економічної науки та законодавства [17; 68].

Головним завданням земельної реформи в Україні, яка є комплексом економічних, організаційних, соціальних та правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин, є перерозподіл земель з метою розвитку ефективного сільськогосподарського виробництва на основі реорганізації старих і створення нових організаційно-правових форм сільськогосподарської діяльності.

Початком проведення земельної реформи в Україні вважають 15 березня 1991 року, коли набрали чинності Земельний кодекс України та постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" [35; 9]. З цього часу всі землі України, у тому числі і сільськогосподарські, були оголошені об’єктом державної земельної реформи [19; 74].

На перших етапах відбулися позитивні зміни у земельному законодавстві. З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р. відбулася юридична демонополізація власності на землю в Україні шляхом проголошення трьох форм власності на землю: приватної, колективної та державної. Земельна власність набула чітко вираженого аграрного характеру, оскільки переважно земельні ділянки сільськогосподарського призначення визнавалися об’єктами права колективної та приватної власності. Серед суб’єктів права власності на землю домінуючу роль почали відігравати громадяни. Землекористування землею стало платним - у формі земельного податку або орендної плати. Ці та багато інших новел земельного законодавства були покликані якісно змінити структуру земельних відносин, пристосувати її до сучасних умов ринкової економіки.

Та попри всі сподівання цього не сталося. На першому етапі земельної реформи (1990-1992рр) реформування земельних відносин зводилося здебільшого до виявлення потреб громадян, підприємств, установ та організацій в землі, формування спеціального фонду земель для їх подальшого перерозподілу [17; 31]. Незважаючи на запровадження інститутів довічного успадкованого володіння земельними ділянками, землеволодіння і землекористування селянських (фермерських) господарств, істотних змін у сфері сільськогосподарського землевикористання не відбулося, оскільки основна маса земель сільськогосподарського призначення (близько 90%), яка перебувала у користуванні колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств, залишалася поза межами земельної реформи.

Другий етап земельної реформи (1992-1994рр), започаткований з набранням чинності 15 березня 1992р. Постановою Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизації землі" і Земельного кодексу України в новій редакції, незважаючи на велику кількість позитивних новел у земельному законодавстві, також бажаного результату не дав. Реформування земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва в цей час зводилося переважно до приватизації громадянами України земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування [20; 35].

Сприяти цьому процесу повинен був і Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про приватизацію земельних ділянок" [23], який не тільки підтвердив можливість приватизації громадянами України земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, присадибних ділянок, а й скасував установлений Земельним кодексом України мораторій на їх відчуження протягом шести років з часу набуття права власності [32; 48].

Отже, Декрет сприяв зародженню ринку земельних ділянок в Україні.

Проте принципових змін у методах здійснення реформи не сталося і під час другого етапу. Як і на першому, так і на другому етапах головна роль у реформуванні земельних відносин була відведена місцевим радам народних депутатів [43, 70]. За межами земельної реформи знову залишилися землі сільськогосподарських підприємств.

Тільки ближче до середини 90-х років головний наголос земельної реформи було спрямовано на сферу сільськогосподарського виробництва, у тому числі й земельні відносини в самих сільськогосподарських підприємствах. Стало зрозумілим, що без цього земельна реформа приречена на провал. Законодавчою основою цих процесів були Укази президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року [47,32] та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям” від 8 серпня 1995 року [44,25] і деякі інші нормативно - правові акти.

Саме з прийняттям першого із зазначених Указів Президента України пов’язують початок третього етапу земельної реформи, на якому головну увагу почали приділяти реформуванню земельних відносин у колективних сільськогосподарських підприємствах. Можна цілком погодитися із М.В. Шульгою в тому, що зазначені Укази надали земельній реформі відомої сільськогосподарської спрямованості [45,30]. Реформування земельних відносин у сільськогосподарських підприємствах передбачалося здійснювати не адміністративними методами, які переважали на перших двох етапах, а шляхом реструктуризації землеволодінь колективних сільськогосподарських підприємств.

Реформування земельних відносин у сільськогосподарському секторі передбачалося здійснювати кількома етапами, кожен з яких відрізнявся своїми завданнями й методами. На першому етапі відбувалося роздержавлення земель шляхом передачі їх у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям. Право колективної власності на земельну ділянку посвідчувалося відповідним Державним актом, форма якого була розроблена заздалегідь. Землі передавались у колективну власність місцеві ради безоплатно на підставі рішення загальних зборів відповідних колективних агроформувань. Тільки протягом 1995 року у колективну власність було передано землі близько 90% усіх колективних сільськогосподарських підприємств та кооперативів і цю процедуру майже завершили.

На другому етапі реформування земельних відносин у сільськогосподарських підприємствах необхідно було розділити землі, передані у колективну власність, на земельні частки (паї) шляхом їх паювання та сертифікації. Відповідно до Указу Президента “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям” [47; 17], паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Указ визначає також коло осіб, які мають право на земельну частку (пай). До них належать члени колективного агроформування, у тому числі і пенсіонери, які раніше працювали в ньому. Право на земельну частку (пай) посвідчується сертифікатом, який при виході власника паю з підприємства і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягає обміну на Державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

З паюванням земель, переданих у колективну власність, пов’язана зміна юридичної природи власності на землю в колективних сільськогосподарських підприємствах. Після завершення паювання колективна власність на землю як така фактично припиняла своє існування. Відбулася її плавна трансформація у спільну дольову власність, яка трактується як підвид приватної власності на землю. Отже, можна констатувати, що колективна форма власності на землю, якій відводилась роль перехідної форми власності на землю, виконала своє завдання. Колективне сільськогосподарське підприємство як юридична особа у зв’язку з цим, по суті, перестало бути суб’єктом права власності на землю [48; 16].

У результаті процесів паювання близько 5 млн. громадян України стали власниками невеликих за розмірами земельних паїв. Надзвичайно важливим у такій ситуації є питання їх подальшого використання із збереженням цільового (сільськогосподарського) використання. У зв’язку з цим третій етап реформування земельних відносин у сільськогосподарському виробництві передбачає використання власниками їх земельних паїв переважно для організації сучасних організаційно-правових форм сільськогосподарської діяльності.

Указ Президента України від 10 листопада 1994 року передбачає, що власники земельних паїв можуть добровільно створити на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, кооперативні підприємства та організації [43,18].

В Україні найбільшого поширення набули селянські (фермерські) господарства, приватні орендні підприємства, аграрні акціонерні підприємства та товариства з обмеженою відповідальністю. Але правовий режим земель, переданих товариствам з обмеженою відповідальністю, не визначено, оскільки Земельний кодекс не визнає їх суб’єктами права власності на землю [52,25].

Власники земельних паїв, крім того, мають право дарувати їх, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни їх цільового призначення. Отже, процес роздержавлення земельної власності у сільському господарстві сприяє розвитку ринку земельних ділянок в Україні. Щоправда, треба мати на увазі, що отримувати свої земельні паї в натурі (на місцевості) їх власники мають право тільки у випадку виходу з колективних агроформувань і це створює певні труднощі на практиці.

Більшість власників земельних ділянок, вийшовши з колективних сільськогосподарських підприємств, сьогодні не спроможні самостійно вести ефективне сільськогосподарське виробництво. Перспективним видається передача їх у користування іншим особам (фізичним чи юридичним) на умовах оренди. Сприятиме розвитку орендно-земельних відносин в Україні Закон “Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 року, який визначив як загальні умови виникнення, реалізації і припинення права на оренду земельних ділянок, так і окремі специфічні умови оренди земель сільськогосподарського призначення, у тому числі земельних паїв, та лісничо-господарських ділянок.

Оренда земельних ділянок сільськогосподарського призначення має істотні особливості, які підкреслюють принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористання [52; 44].

До цих особливостей насамперед можна віднести наявність обмежень, які встановлені законом для оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

По-перше, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні відповідати певним вимогам, встановленим законодавством - ними можуть бути тільки юридичні особи, установчими документами яких передбачена сільськогосподарська діяльність, а також фізичні особи, що мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві.

По-друге, здавати земельні ділянки сільськогосподарського призначення в оренду дозволено тільки за умови збереження їх сільськогосподарського використання.

По-третє, орендовані сільськогосподарські землі, за невеликими винятками, не можна здавати в суборенду на відміну від земельних ділянок несільськогосподарського використання, що вносить деякі незручності.

На практиці члени колективних сільськогосподарських підприємств часто “передають” в оренду свої земельні паї підприємству, не оформивши виходу з нього. Разом з тим об’єктом оренди може бути земельна ділянка, яка перебуває у власності громадянина, а не абстрактний земельний пай, а у власність громадянина земельна ділянка переходить тільки після його виходу з підприємства. Тому треба погодитися з В.І. Семчиком, що передача земельних паїв в оренду є неприйнятною і життя підтвердить нереальність такої передачі [52,24].

Є й і інші проблеми в реалізації норм земельного законодавства. Особливо багато їх, коли це торкається паювання земель, переданих у колективну власність. Так паювання нерідко проводилося без отримання Державного акту на право колективної власності на землю; під час обчислення розмірів земельного паю інколи не враховувались пенсіонери; практично неможливо отримати земельний пай.

У земельному законодавстві сьогодні є чимало прогалин. Зокрема, практично не врегульовано правовий режим земель, переданих кооперативам чи невеликим товариствами.

Наявність цих та багатьох інших проблем свідчить про необхідність удосконалення земельного законодавства та практики його застосування. Земельне законодавство, прийняте на початку 90-х років, сьогодні значною мірою застаріло, його слід привести відповідно до сучасних вимог сьогодення.

Назріла реальна потреба прийняти нову редакцію Земельного кодексу України.

Наведений перелік проблем трансформації земельних відносин не є вичерпним, але ті, що названі, переконують у необхідності визначити концептуальні підходи до здійснення аграрних реформ.

Мабуть, насамперед потрібно відмовитися від форсування приватизації земельних часток членів КСП. Сьогодні раціонально обмежити їх передачу тими цілями, що визначені ст.6 Земельного Кодексу. Паралельно належить розробити механізм захисту господарюючих суб'єктів (орендарів) від динамічності землекористування і методичні підходи до обміну земельними ділянками, коли є загроза порушення цілісності земельного массив у [66; 27].

Оскільки значна частина земель у найближчі роки залишиться у колективній власності, необхідно підвищити гарантії захисту прав власників земельних часток (паїв). Насамперед це стосується гарантії збереження за членами КСП права на розпайовані землі, які є об'єктом колективної власності недержавного сільськогосподарського підприємства у разі його банкрутства. У цьому контексті програма, що застосовується МФК, є досить ризикованою. Хоча ще немає вилучення землі в рахунок погашення боргів, та з часом ця проблема може перейти з теоретичної у практичну площину. Одним з варіантів її вирішення є Проект реорганізації великих сільськогосподарських підприємств, в якому передбачено створення окремих земельних і господарських компаній, що, по суті, дозволяє розмежувати суб'єктів власності на землю і господарювання без визначення в натурі земельних ділянок кожного члена КСП. Господарська компанія є самостійною юридичною особою, тому в разі її банкрутства стягнення за борговими зобов'язаннями не може бути звернуте на землю, яка перебуває в колективній власності іншої юридичної особи. При цьому за учасниками земельної компанії зберігається право виходу зі своєю земельною часткою. Така організаційна форма, як перехідна має певну перевагу і з точки зору ефективного землеустрою, бо дає змогу забезпечити поступове вилучення ділянок з врахуванням побажань їх власників щодо передачі в оренду тим чи іншим господарюючим суб'єктам. Модель, що застосовується фірмою "Ронко", несе в цьому плані певний ризик: визначення всіх земельних ділянок у натурі на момент реорганізації КСП може призвести до "смугування" земельних масивів і необхідності обміну ділянками в разі передання в оренду окремих з них іншим (різним) господарюючим суб'єктам.

Земельна компанія, створена у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є альтернативним варіантом вирішення існуючої сьогодні проблеми відсутності належного законодавчого інституту спільної часткової власності на землю. Запровадження останнього дозволить формувати земельні масиви, що є спільною частковою власністю окремих громадян - власників земельних паїв, з визначенням їх у натурі. Це, в свою чергу, забезпечить розвиток орендних відносин із збереженням:

а) раціональних для товарного виробництва розмірів земельних ділянок;

б) права вилучення земельної частки без порушення при цьому цілісності земельного масиву;

в) гарантій права власності на землю за власниками земельних паїв;

г) права вимоги орендної плати за використання землі згідно з договором оренди між уповноваженою особою і господарюючим суб'єктом.

Ще одна важлива проблема захисту прав власників земельних паїв в умовах збереження колективної власності на землю - нормативно закріплене право вимоги плати за використання підприємством земельного паю. На практиці ця проблема досить вдало вирішується МФК шляхом укладання договорів про рентні платежі між підприємством і власниками земельних паїв. Рентний платіж, по суті, є платою за відмову власника паю від вимоги вилучити земельну частку в натурі протягом певного періоду (3-5 років).

Спробою нормативно врегулювати це питання є Указ Президента України від 15 грудня 1998 р. "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Проте, як зазначалося на засіданні круглого столу з теми "Механізм передачі в оренду земельних часток (паїв) членів недержавних сільськогосподарських підприємств", що відбулося 13 січня 1998 р., цей документ не позбавлений суперечностей. Головна з них стосується терміну "оренда" щодо земельних часток (паїв): як уже зазначалось, об'єктом оренди може бути лише земельна ділянка, виділена в натурі, право на земельну частку об'єктом оренди бути не може.

Заперечення фахівців викликало також і те, що право вимоги плати за земельну частку надається лише пенсіонерам. За неофіційними даними, через безробіття із сільськогосподарського виробництва найближчим часом може бути вивільнено близько 4 млн. чол. Отже, значна частина працездатних власників земельних паїв, з незалежних від них причин, втратить роботу, що може спонукати їх до вилучення земельних часток, щоб отримувати плату за свій пай через оренду [40,23]. Це вимагатиме здійснити копітку й затратну процедуру вилучення земельних часток у натурі. Тому було б доцільно врегулювати нормативним шляхом право вимоги плати за використання земельного паю для всіх без винятку власників сертифікатів, а найраціональнішою формою його реалізації є договір про рентні платежі [40,37].

З функціонуванням колективної власності на землю пов'язана ще одна проблема - передача її в оренду. Що стосується так званої внутрігосподарської оренди, то слід визнати її повну неприйнятність. Так, власники земельних паїв потенційно можуть бути орендарями "своєї" землі, що перебуває у колективній власності підприємства, але згідно із Законом України "Про оренду землі" орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні та фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування ділянкою. Таким чином, орендар є самостійно господарюючим суб'єктом, і відносини між ним і підприємством виходять за межі внутрігосподарських. По суті, внутрігосподарська оренда - це лише умовна назва однієї з форм організації праці, яка передбачає певний рівень господарської самостійності підрозділу підприємства, і термін "оренда" тут вжито неправомірно. Відмова від поняття "внутрігосподарська оренда" не означає припинення пошуку ефективних форм організації праці внутрігосподарських підрозділів.

Більш серйозною проблемою є здача в оренду тимчасово не використовуваних земель колективної власності іншим підприємствам. Обговорюючи цю проблему під час проведення круглого столу, фахівці наголошували на тому, що орендар землі не захищений від ризику вилучення земельних паїв до закінчення строку оренди. З іншого боку, постає питання, якою має бути процедура прийняття рішення щодо передачі землі в оренду: чи досить рішення загальних зборів, прийнятого кваліфікованою більшістю, чи необхідна особиста згода кожного власника сертифіката [40,53].

Пропонувався такий варіант: власник сертифіката укладає договір з підприємством (КСП), в якому засвідчує свою згоду на передання в оренду земель колективної власності і бере на себе зобов'язання не вилучати свій пай протягом певного періоду. З врахуванням укладених договорів в оренду може здаватися земельна ділянка, яка за площею і вартістю не перевищує відповідні суми за сукупністю сертифікатів, що є об'єктами зазначених угод. При цьому частина орендної плати, призначена для виплати власникам сертифікатів, повинна розподілятися між усіма, хто дав згоду на оренду своєї земельної частки.

Наведений аналіз теоретичних і практичних підходів до приватизації землі свідчить про багатогранність і складність цієї справи. І все ж таки необхідно визначити концептуальні підходи у ряді питань земельної реформи. На думку фахівців з цих питань необхідно:

1. Відмовитися від форсування масової приватизації земельних часток (паїв) членів КСП і дотримуватись підходу в цьому питанні, зважаючи виключно на усвідомлене рішення власника паю.

2. Сприяти прискоренню запровадження спільної часткової власності на землю як найдоцільнішої форми володіння в умовах збереження колективних форм господарювання.

3. Нормативно врегулювати право вимоги власниками земельних часток (паїв) плати за їх використання, без вилучення ділянок у натурі.

4. Забезпечити правовий захист земель, що перебувають у колективній власності, від вилучення в рахунок погашення боргових зобов'язань, не допускати застави цих земель.

Розглядаючи питання урегулювання та реформування земельних відносин, можна побачити, що насамперед проблема не може бути вирішена без сучасної правової бази, відповідних законопроектів. Негайного вирішення потребують питання, які насамперед хвилюють рядових селян - проблеми передачі у спадок, оренду, приватизації.

2.2 Реформування робочих відносин в сільському господарстві: основні напрямки

Здобувши політичну незалежність, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем. Було б помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість. І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої "лібералізації" цін [67; 51].

Життя вимагало кардинальних змін в народно-господарському комплексі України. Тільки його реформування могло принести бажані наслідки.

Як відомо, мета аграрної реформи - вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:

реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;

удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;

створенні відповідної правової бази.

По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання турбує і практиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва, які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Яка ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі - Однозначно на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин.

По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших проблем.

По-друге, ще не відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.

По - третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських господарств [68; 40].

Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це зроьило, як то було при командно-адміністративній системі - неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринковуекономіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі, почав, нарешті, з'являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави. Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.

Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві - відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі. Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу [68; 13]. Справжні кооперативи (на відміну від колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під будь-який вплив адміністративних державних структур. Дієздатність таких кооперативів підтверджує міжнародна практика.

Процеси концентрації виробництва і капіталу, які проходять в сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, як правило, набувають позитивного економічного змісту. Джерелами капіталу є оренда землі й асоційована власність на землю та інші засоби виробництва. В західній Європі процеси концентрації в сільськогосподарському виробництві протікали по-різному в різні історичні періоди.

Таким чином взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. За розрахунками, було б вироблення на 8% менше продукції. Особисті підсобні господарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами яи вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом [44,73]. Для цього слід було б: збільшити площі їх землекористування, розширити розміри землекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючим громадянам України - для садівництва й городництва; передбачити надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння; створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному й технологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-технічне постачання; забезпечити ветеринарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин; організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібних сільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування; організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.

Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми: самоексплуатація праці, домінування ручної праці, невеликі розміри виробництва. Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. На нашу думку, їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в землекористуванні становитиме 17-20%.

Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерські господарства відрізняються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше [42,13].

Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використання ними землі ще надто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вони виробили у 1997 р.0,7% валової продукції. Вони виробляють ан одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у зв'язку з невдалою податковою системою.

Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.

Ефективність фермерських господарств залежить від розмірів їх землекористування. Вони зросли з 22,6 га у 2005 р. до 27 га у 2007 р. Опрацьована методика визначення оптимальних розмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400 га. Досягти таких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі, земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійній формі і в конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.

На основі поєднання приватної власності на земельну частку (пай) і колективних форм організації виробництва можна зберегти існуючі організаційно-господарські структури. Для цього законодавча база унас є. Законодавством України передбачено створення індивідуальних, сімейних, приватних, колективних, державних, спільних та орендних підприємств, а також господарських товариств: акціонерних, з обмеженою відповідальністю, додатковою, повною і командні.

Тому реформування можна проводити у трьох напрямах.

Перший, коли всі власники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До них можна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.

Економічні відносини між учасниками колективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися на основі оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.

Другим напрямом реформування колективних сільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю), заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на увазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.

Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД - кілька.

Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно від розміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективних формувань.

Умови ринку вимагають, щоб земля була у власності з правом розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання: "Навіщо така власність на землю, яка приносить збитки?", і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитися від неї.

Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних господарств населення [63; 14].

Більш раціонального господаря земля знайде через оренду. Нехай власник віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне об'єднання, чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього справа лише виграє.

Підсумовуючи вищевикладене зазначимо, що: по-перше взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим.

По - друге особисті підсобні господарства є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.

Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення необхідних умов для розвитку та розповсюдження особистих підсобних господарств. Саме такий підхід відповідає прагненням сучасних селян.

2.3 Соціальні очікування селян від державної аграрної політики

Аграрна політика держави доходить до користувача-селянина в нормативно-правових документах. Результати впливу їх виконання на державному та місцевому рівнях лежать не тільки в економічній площині, оскільки від них залежить добробут селян, а й у соціальній. Селянин має бути впевнений, що держава піклується про нього і створила всі необхідні умови для його розвитку [21; 34].

Проведене опитування було спрямоване на виявлення суб`єктивних уявлень селян що до заходів аграрної політики держави, які б могли сприяти підвищенню їхнього добробуту, за ступенем їх важливості для респондентів: першочергові, другорядні, не варті уваги чи шкідливі. Розподіл відповідей виявив помітну одностайність опитаних щодо покладання найбільших сподівань (від двох третин респондентів) на безпосередню державну підтримку, при цьому не тільки суб`єктів господарювання чи окремих видів господарської діяльності, але й у питаннях соціальної політики. Дещо менший інтерес (але не менше, ніж у половини опитаних) викликали пропозиції, зорієнтовані на створення умов для господарської діяльності самих селян. При цьому деякі новації, які значною мірою пов`язані із зовнішнім впливом на сільськогосподарське виробництво, викликали значно менший інтерес і віднесені незначною часткою респондентів до шкідливих [31; 54].

Слід зазначити неоднозначність сприйняття більшості запропонованих заходів аграрної політики окремими групами респондентів.

Значення створення умов для молодих спеціалістів у сільській місцевості серед респондентів зростає із підвищенням їхнього освітнього рівня: від 69% поміж опитаних з початковою освітою до 74% - із середньою й 78% - повною вищою освітою [31; 58].

Державна підтримка особистих селянських господарств також більшою мірою цікавить більш освічених респондентів: її вважають першочерговим чинником піднесення добробуту селян 69% опитаних з початковою освітою, 75% - із середньою й 81%

з повною вищою. Є помітні регіональні відмінності у ставленні респондентів до державної підтримки як першочергового чинника піднесення добробуту селян: такою є думка 95% опитаних у Північно-Західному регіоні, 94% - Південно-Східному, 90% - Південному, 83% - на Поділлі, але тільки 49% - у Донбасі.

Істотними є відмінності у визначенні ролі цінової політики: її готові визнати першочерговим чинником зростання добробуту 93% опитаних у північно-західних областях, 85% - у південно-східних, 87% - на Поділлі, однак тільки 48% - у північно-східних областях.

Зростання фінансування соціальної сфери села як першорядний захід визнають тільки 56% опитаних у центральних і північних областях та Донбасі, але 93% - у Північно-Західному регіоні й 85% - у Південному.

Ставлення до державної підтримки фермерських господарств помітно залежить від освітнього рівня: вона розглядається як пріоритет 59% респондентів з початковою освітою, 71% - із середньою й 86% опитаних з повною вищою. Сприяння розвитку сільського підприємництва вважають першорядним для підвищення добробуту селян 57% опитаних з початковою освітою, 69% - з середньою і 78% - з повною вищою освітою; 60% опитаних з дуже низьким рівнем добробуту, але 68% - із середнім і 82% - серед респондентів з рівнем вище середнього.

Полегшення доступу виробників до споживачів шляхом доступу на міські ринки сільгосппродукції спроможне передусім підвищити доходи селян на думку 52% опитаних з початковою освітою, 65% - із середньою й 69% - з повною вищою і 81% сільських підприємців.

Створення робочих місць поза сільськогосподарським виробництвом вважають пріоритетним напрямом 53% опитаних з початковою, 62% - середньою й 71% - повною вищою освітою.

Розвиток ринкової інфраструктури для збуту продукції особистих селянських господарств (збутові кооперативи, ринкові інформаційні системи, агроторгові доми, маркетингові ланцюги тощо) як пріоритет для піднесення добробуту села сприймається залежно від освітнього рівня респондентів особливо контрастно: 33% - з початковою освітою, 58% - повною середньою й 70% опитаних з повною вищою освітою [61; 18]. Залежно від рівня добробуту, статі, сфери зайнятості думки респондентів щодо пріоритетності розвитку ринкової інфраструктури розподілились наступним чином: так вважають 38% респондентів з дуже низьким рівнем добробуту, але 59% - із середнім; 58% опитаних чоловіків; 75% сільських підприємців і 71% працівників соціальної сфери села. Також відзначаються і регіональні відмінності: на це розраховують 95% опитаних у південно-східних і 70% - південних областях, 66% - у Галичині, але тільки 28% - у Донбасі [61; 24].

Створення обслуговуючих кооперативів (оранка, пасовища, забезпечення ресурсами тощо) спроможне як першочерговий захід вплинути на піднесення добробуту селян на думку 43% опитаних з початковою освітою, 55% - повною середньою і 60% з повною вищою; 46% серед опитаних з дуже низьким рівнем добробуту, але 58% із середнім.

Забезпечення умов для приходу інвесторів у сільськогосподарські підприємства як першорядний захід для піднесення добробуту села визнали усього 23% опитаних з початковою освітою, 51% - із середньою і 64% - з повною вищою; тільки 24% респондентів з дуже низьким рівнем добробуту, але 51% - із середнім; 54% серед опитаних працездатного віку. Істотними є й регіональні розбіжності: від 80% - у південно-східних, 60% у Галичині, до 16% - у Донбасі.

Віднесення окремих напрямів діяльності до шкідливих для добробуту селян також зумовлено передусім освітнім рівнем та матеріальним становищем опитаних, щоправда, не їх підвищенням, а пониженням. Зокрема, формування земельного ринку вважають шкідливим 14% опитаних з початковою освітою, але 7% - з повною вищою; 18% - з дуже низьким рівнем добробуту і 9% - із середнім. Іпотека землі визнана шкідливою для селянського блага 14% опитаних з дуже низьким рівнем добробуту і 7% - із середнім [61; 84].

У цілому широкий загал в українському селі зберігає очікування патерналістського ставлення до себе з боку держави, від якої більшість опитаних прагне прямої фінансової підтримки, або, принаймні, створення умов для використання можливостей особистого селянського господарства. Засоби "вростання" аграрного сектора в ринкове середовище здебільшого не вважаються селянами пріоритетними для покращання власного матеріального стану, а частиною опитаних розглядаються як шкідливі. Водночас спостерігається істотна нерівномірність у розподілі відповідей. Інноваційні підходи до розвитку села помітно більшою мірою сприймаються опитаними з більш високим освітнім рівнем (ними практично усі напрями сприймаються як такі, що спроможні позитивно вплинути на становище села), відносно більш забезпеченими, працездатного віку [44,23].

Значними є розбіжності в оцінках залежно від регіону проживання опитаних. Оскільки в багатьох випадках відмінними є позиції респондентів у сусідніх регіонах, де уявлення населення формувалися під впливом одних і тих же або споріднених чинників, то ці розбіжності слід пояснювати особливостями сучасної практики реалізації аграрної політики на місцях і відповідним їх відображенням у суспільній свідомості.

Помітний консерватизм сільського населення відбивається й у баченні опитаними найбільш прийнятної для них структури сільського господарства України. Так само дані в цілому по вибірці істотно відрізняються по окремих групах респондентів.

Середні сільгосппідприємства, як колишні КСП, помітніше приваблюють опитаних з початковою (34%) і базовою середньою (31%) освітою. На цю організаційну форму зорієнтовані менш заможні: 23% опитаних із середнім рівнем добробуту, але 28% - з дуже низьким рівнем; старші за віком: 16% опитаних до 40 років, але 32% - понад 55 років; 31% пенсіонерів, натомість тільки 8% сільських підприємців. Серед цих категорій респондентів питання створення земельного ринку знаходить слабку підтримку - 61% вважають, що земля взагалі не повинна бути товаром.

Середні й крупні фермерські господарства є прийнятнішими для 19% сільських підприємців. Серед респондентів, яких приваблює така структура сільськогосподарського виробництва, 31% вважають, що земля взагалі не повинна бути товаром, ще 41% готові визнати можливість продажу землі між громадянами України, а 18% підтримують вільні продаж і купівлю землі.

Перевагу крупним індустріальним господарствам, що займаються виробництвом, переробкою й експортом продукції, віддають більш освічені респонденти: від 6% серед опитаних з початковою освітою до 19% - з повною вищою; молодші за віком: 17% серед опитаних 18-28 років, але 9% - старших за 60 років; 24% працівників соціальної сфери, 18% найманих працівників, але тільки 13% сільських підприємців.

Сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистих селянських господарств, приваблюють 16-19% опитаних у вікових категоріях 18-39 років, і тільки 9% опитаних старших за 55 років; відповідно 9% пенсіонерів, але вже 17% сільських підприємців [62; 17].

Розподіл переваги тим чи іншим варіантам відповідей по регіонах України виявляє певну специфіку у відповідях мешканців навіть сусідніх регіонів. У Північно-Західному регіоні 38% респондентів висловилися за збереження середніх підприємств, 23% - за багатоукладність, 14% - за крупні індустріальні господарства. Натомість у Галичині 41% опитаних висловилися за багатоукладність, 20% - за середні й великі фермерські господарства, а

16% - за крупні індустріальні господарства, що займаються виробництвом, переробкою і експортом продукції. А у південно-західних областях на першому місці (27%) середні й крупні фермерські господарства,19% опитаних висловилися за багатоукладність, а 17% - за сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистих селянських господарств. На Поділлі по 32% висловилися за середні сільгосппідприємства і багатоукладність, а 20% - за крупні індустріальні господарства, що займаються виробництвом, переробкою і експортом продукції.

У центральних областях 34% респондентів передбачають у майбутньому домінування середніх сільгосппідприємств, ще 13% - середніх і крупних фермерських господарств, 12% - сімейних фермерських господарств.

У північних областях опитані поставили на перше місце середні сільгосппідприємства (30%), 18% підтримали багатоукладність, ще 17% висловилися за середні й крупні фермерські господарства. У Північно-Східному регіоні 42% висловилися за багатоукладність, 25% віддали перевагу середнім сільгосппідприємствам.

У Південно-Східному регіоні сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистих селянських господарств, привабили 43% респондентів, а 28% опитаних висловилися за багатоукладність сільського господарства. У південних областях опитані віддали перевагу (30%) середнім сільгосппідприємствам, 18% висловилися за сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистих селянських господарств, 15% - за середні й крупні фермерські господарства.

Донбас виділяється з поміж інших регіонів тим, що тільки тут опитані поставили на перше місце (36%) крупні індустріальні господарства, що займаються виробництвом, переробкою і експортом продукції, 20% підтримали середні й крупні фермерські господарства, ще 17% бачать майбутнє передусім з середніми сільгосппідприємствами [45,28].

Можна стверджувати, що сприйняття українським селянством перспектив аграрного сектора сьогодні помітно визначається орієнтацією на організаційну форму, таку як середнє сільгосппідприємство, випробувану значною частиною респондентів, або формальним визнанням багатоукладності. Домінування в майбутній структурі сільськогосподарського виробництва крупних підприємств, великих і середніх фермерських господарств та невеликих фермерських господарств, заснованих на товарних сімейних господарствах, має приблизно однакову кількість прихильників. Однак ці форми організації сільськогосподарського виробництва мають істотно більшу підтримку серед більш освічених, молодших за віком, економічно активніших верств населення.

2.4 Реформування земельних відносин

Необхідність сучасних аграрних перетворень в Україні, соціального відродження села обумовлена переходом до ринкових відносин. Аграрні перетворення неодноразово проводилися в країні і раніше, але, по суті, вони не давали позитивних результатів. В окремі періоди відбувався певний підйом сільськогосподарського виробництва, але в цілому економіка аграрного сектора занепадала.

За час, що минув від 1991 року, обсяги валової аграрної продукції в Україні скоротилися більше, ніж на половину, триває процес зменшення сільського населення, не вирішена проблема так званих "неперспективних" сіл, різко погіршилася екологічна ситуація в сільській місцевості у зв'язку з забрудненням земель і водойм ядохімікатами, радіонуклідами тощо, спостерігаються інші негативні явища [71; 24].

Стратегією економічної та соціальної політики на 2006-2008 роки, Указом Президента України від 20 грудня 2006 року "Основні засади розвитку соціальної сфери села" визначені і офіційно затверджені основні засади і пріоритети розвитку соціальної сфери села, серед яких важливе місце посідають організаційно-економічні і правові заходи, спрямовані на поліпшення життєзабезпечення сільського населення в умовах становлення приватного сектора в аграрній сфері. Зокрема, це допомога відсталим селам і регіонам; надання державних кредитів на житлове та інше будівництво працівникам агропромислового комплексу; матеріальне та інше стимулювання переселенців у сільську місцевість; поліпшення обслуговування сільського населення та розвиток матеріальної бази закладів соціально-культурного призначення; поліпшення планування й забудови населених пунктів у сільській місцевості тощо.

Ці заходи є першочерговими, пріоритетними як життєво важливі для села. Для їх здійснення необхідно усунути недоліки:

а) політичного характеру (протистояння в парламенті, неузгодженість у діях між гілками влади і управління);

б) правові (обмеженість і суперечливість чинного законодавства);

в) економічні (криза в економіці країни в цілому та її аграрному секторі зокрема);

г) соціальні (передусім споживацьке ставлення частини суспільства до потреб та інтересів села).

Вище викладене, аналіз чинного законодавства дозволяють сформулювати загальне поняття основних засад розвитку соціальної сфери села.

Основні засади розвитку соціальної сфери села являють собою комплекс пріоритетних економічних, правових, політичних і соціальних заходів, спрямованих на відродження села, поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення як структурної складової стратегії здійснення аграрної і земельної реформ [63; 84].

Важливість здійснення соціально-економічного реформування на селі обумовило необхідність розробки і прийняття спеціального законодавства по врегулюванню цих відносин. Першим законом, в якому були викладені правові завдання соціальних перетворень на селі, став Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції від 15 травня 1992 року) [65; 14].

Відповідно до цього Закону пріоритетність економічного і соціального розвитку села в Україні забезпечується державою шляхом здійснення таких організаційно-економічних і правових заходів:

надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєї праці;

створення необхідної ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб і розвитку соціальної інфраструктури сільського господарства;

зміна державної інвестиційної політики, зокрема спрямування на першочергове формування матеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії і наукового забезпечення для агропромислового комплексу, поліпшення його соціально-економічного становища та соціальних умов життєдіяльності трудових колективів;

ресурсного забезпечення капітальних вкладень для соціально-економічного розвитку села та агропромислового комплексу;

створення умов для еквівалентного товарообміну між промисловістю та сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію;

удосконалення регулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави за допомогою кредитування, оподаткування, страхування;

спрямування демографічної політики на зміну міграційних процесів на користь села, створення соціально-економічних умов для природного приросту сільського населення, всебічного розвитку селянської сім'ї;

підготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів та працівників масових професій для всіх господарств і напрямків виробничої діяльності;

створення рівних можливостей для всіх громадян, які постійно проживають у сільській місцевості, в задоволенні соціальних, культурноосвітніх і побутових потреб;

формування системи аграрного законодавства, спрямованого на здійснення аграрної і земельної реформ у цілому і соціально-економічного розвитку села зокрема.

З метою створення саме такої системи Верховною Радою і Президентом України, з порівняно невеликим інтервалом у часі, було прийнято ряд винятково важливих законодавчих актів, з усієї сукупності яких особливе місце посідають Закони України "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", "Про фіксований сільськогосподарський податок", Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки", Закон "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", Земельний кодекс України. Ці та інші правові акти закріпили положення про відмову держави від монопольного володіння і розпорядження землею, визнання приватної власності на землю і надання їй рівноправності з іншими формами власності, створення умов для становлення і розвитку індивідуально-селянського, (фермерського) укладу тощо. Вказані правові положення набули важливого соціально-економічного значення, оскільки вони сприяли формуванню нової психології селянина, який відчув себе господарем у здійсненні соціально-економічних перетворень у продовольчому секторі економіки [71; 29].

Незважаючи на прогресивну спрямованість розробленого і прийнятого законодавства, яке діє не тільки в сільському господарстві, а й в усіх сферах економіки, зміни в земельних відносинах на селі, відбуваються повільно.

Припинення державної монополії на землю, її приватизація обумовили необхідність прискорення процесу паювання колективних земель. Ці важливі питання були вирішені Указами Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та в указі "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям".

Ними було передбачено паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств після перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства з видачею кожному члену цих сільськогосподарських утворень сертифікату про право на земельну частку (пай). Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" [71; 35]. був завершений процес паювання земель і реформування колективних сільськогосподарських підприємств із створенням на основі приватної власності на землю таких сільськогосподарських виробничо-господарських формувань, як: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю; приватно-орендні підприємства, селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські кооперативи і т. ін.

Важливе місце в комплексі правових заходів, спрямованих на соціальний розвиток села, посідають заходи з приватизації державного майна, які здійснюються відповідно до Законів України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Усі ці та інші нормативні акти (постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти) визначають порядок та особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі.

Свого часу, при перетворенні колгоспів у радгоспи та інші державні підприємства, передача майна відбувалась на безоплатній основі. У процесі приватизації радгоспів та інших державних підприємств майно передавалось на цій же правовій основі. Робилося це з метою відшкодування колишнім колгоспникам вартості раніше переданого ними майна державі, що було важливим чинником забезпечення життєдіяльності сільського населення, надання їм реального права на придбання частки майна внаслідок приватизації та реформування державних підприємств [69; 74].

Отримавши також і свої земельні паї, селянські сім'ї можуть нарешті визначитись щодо форми господарювання (фермерське господарство, приватно-орендне, кооператив, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи щось інше). Передача землі у власність селян є реальною передумовою розвитку підприємницької діяльності на селі і успішного її поєднання з виконанням підприємцями широкого кола соціальних функцій по наданню допомоги сільському населенню і в першу чергу уразливим його верствам: інвалідам, пенсіонерам, дітям. Формування зазначених підприємницьких структур на селі пов'язане також з наданням належних побутових і соціальне - культурних послуг приватним підсобним господарствам і забезпеченням робочими місцями сільського населення.

Отже, законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціального їх захисту.

Розділ ІІІ. Роль особистих селянських господарств в життєдіяльності сільського населення

3.1 Сутність особистих підсобних господарств в системі соціально-економічних відносин України

Незважаючи на наявність великої кількості наукових праць, що торкались особистих підсобних господарств населення, в визначенні їх соціально-економічної і досі відсутній єдиний знаменник. Вони, по великому рахунку, залишаються не осягнутими в політ-економічному, соціальному плані.

В радянські часи не існувало єдиної усталеної точки зору щодо природи ОПГ. Одні вважали ОПГ пережиточним явищем, що суперечить соціалізму, формою дрібного приватно-підприємницького господарства, що повинна відмерти [73; 36]. Інша частина вчених доводила, що ОПГ - соціалістична форма дрібного сільськогосподарського виробництва, і наводила власні аргументи. Ще частина дослідників намагалась віднайти компромісний варіант, шукаючи “особливе місце ОПГ в системі відносин власності”. В цьому випадку вони трактувались як “специфічна перехідна форма виробництва", яка існує при соціалізмі [74; 410], як “залишкова форма дрібного виробництва і неусуспільненого селянського господарства” ” [75; 89].

Теоретичні різночитання в баченні місця ОПГ в системі соціально-економічних відносин в радянські часи яскраво проявились в спробах осягнення їх основного змісту. Офіційна радянська наука так і не спромоглась дати єдине усталене визначення ОПГ. Частина визначень, що давались вченими, носила формально-описовий характер: “форма дрібного індивідуального сільськогосподарського виробництва при соціалізмі” [71; 8], “автономне сімейне виробництво", “частина соціалістичного виробничого кооперативу" [76; 44],“перехідна форма ведення господарства, яка існує при соціалізмі в сполученні з крупним промисловим виробництвом... ” [75; 19]. Інша частина виражала окремі (як правило правові) аспекти їх існування: “особливий вид особистої власності, що приносить прибуток” [71; 20], і. т.д.

Звісно, подібні форми окреслення основного змісту ОПГ не давали можливості адекватно розуміти їх соціально-економічну природу, чітко окреслити місце в системі соціально-економічних відносин.

Сучасна українська наука внаслідок зняття ідеологічних обмежень отримала можливість усунути однобічність і упередженість в визначенні сутності ОПГ. Однак, питання залишається в багатьох аспектах невивченим. Ще на початку 90-х років проф. Шепотько Л.О. поставив під сумнів правомірність застосовувати до особистих господарств населення заідеологізованих характеристик, закликав до переосмислення їх соціально-економічної сутності. Однак, по суті далі переосмислення радянської термінології справа не пішла. А ті публікації, що претендують на аналіз сутнісного аспекту проблеми [див. напр.10], в повній мірі його не розкривають.

І досі визначення ОПГ даються здебільшого за допомогою опису їх формальних ознак: “негромадські, недержавні, особисті і приватні виробничі ланки, що знаходяться в індивідуальному чи сімейному володінні" [81; 29], “форма обособленого господарювання індивідуалів на селі” [82; 33], форма виробництва продуктів та прибутку, відтворення особистої власності [83; 11]. До того ж навіть формалізовані визначення іноді неповно (частково) відображають основний зміст ОПГ. Так, статистичний збірник “Сільське господарство України" за 2000 рік визначає ОПГ як земельні ділянки, надані громадянам у власність, постійне чи тимчасове користування з метою виробництва сільськогосподарської продукції [84; 259], хоча земля виступає лише одним (і не єдиним) виробничим ресурсом в ОПГ. Так само неповним можна вважати визначення ОПГ як присадибної ділянки і господарства, що ведеться на індивідуальній ділянці землі [85; 128].

Ще одною характерною рисою сучасних досліджень з проблеми ОПГ є перенесення на них термінологічних штампів, характерних для ринкового суспільства. Типовим при цьому можна вважати визначення: ОПГ - по суті приватний сектор з рисами ринкової економіки, що зберігся, незважаючи на державну монополію на землю і функціонування командно-адміністративної, планової економіки" [86; 56].

Значна частина дослідників, аналізуючи ОПГ не з сутнісної, а з формальної сторони, ставить їх в один ряд з селянськими (фермерськими) господарствами, виділяючи в якості основної риси відмінності між цими організаційними формами наявність чи відсутність найманої праці [87; 43]. Так, В. Збарський в своїй статті фактично ототожнює поняття “особисте селянське господарство”, “селянське господарство", “фермерське господарство”, “особисте підсобне господарство”, висуваючи в якості аргументу спорідненість їх функцій, і об’єднує їх в узагальнену категорію “малі форми господарювання” [78; 48]. Однак, далі він сам фактично спростовує власну аргументацію, зазначаючи, що кожна з наведених малих форм господарювання має свої принципові відмінності, а особисті підсобні господарства об’єднують не тільки селян, але й жителів міст і с. м. т. [78; 49]. Так само мало прозорої логіки в статті В. Липчука і С. Курила [89]. Аналізуючи сучасну багатоукладну економіку, вони виділяють так званий "індивідуальний сектор аграрної економіки", відносячи до нього особисті підсобні господарства і частково (?!) селянські (фермерські) господарства в тій їх частині, що не використовують найманої праці [89; 106]. Приблизно таку ж аргументацію використовують і О. Могильний [87; 43], Л. Мельник та П. Макаренко [90; 120].

Варто погодитись з думкою тих вчених, що вважають наведені вище наукові характеристики ОПГ неповними та невичерпними для адекватного теоретичного осмислення соціально-економічної сутності ОПГ [70; 113].

Перехід до зважених і об’єктивних оцінок ОПГ можливий на нашу думку лише за умов абстрагування від їх формальних характеристик і спроб втиснути в ту чи іншу схему класифікації і диференціації тих чи інших організаційно-економічних форм, і концентрації уваги на інституційних, політ-економічних аспектах їх функціонування.

В цьому плані варто визначити ряд факторів, недостатнє розуміння або неврахування яких здатне призвести (а часом і призводить) до викривлених суджень щодо природи і сутності ОПГ.

ОПГ функціонували не лише в аграрній сфері. Суб’єктами їх ведення виступали і продовжують виступати не тільки жителі села, але й міста;

ОПГ як явище було притаманним не тільки радянській і пострадянській системі соціально економічних відносин. Історичні аналоги цього явища простежуються починаючи з періоду феодалізму в різних країнах світу;

За своєю основною функцією особисті господарства як форма самозабезпечення сім’ї усім необхідним були безумовно натуральним виробництвом, хоча це не виключало того, що деяка частина виробленої в них надлишкової продукції потрапляла в сферу обігу (на ринок);

Врахування вищенаведених факторів дає можливість найбільш повно і всебічно осягнути головні змістовні ознаки особистих господарств і наблизитись до вірного розуміння їх сутності. На нашу думку найбільш адекватним реаліям є бачення особистих господарств як однієї з форм (інваріантів) домашнього господарства. Деякі несміливі натяки на фактичну ідентичність понять “господарства населення" і “домашні господарства” знаходимо і у деяких сучасних дослідників аграрних відносин [90; 119].

На нашу думку, не існує аргументів, які б перешкоджали застосуванню Марксової характеристики домашньої праці як вільної праці в домашньому колі для потреб сімейства [91; 406] для праці в особистих господарствах. Непереконливими можна вважати аргументи тих дослідників, що вважають не можливим відносити ОПГ до форм економічної діяльності домашніх господарств на тій підставі, що в домашньому господарстві не виробляються, а лише споживаються життєві блага, та задовольняються різноманітні потреби людей [90; 120]. Можна навести безліч форм економічної активності населення в рамках домашніх господарств, спрямованих саме на виробництво благ чи послуг - промислові, сільськогосподарські, будівничі, транспортні, торгові, постачально-заготівельні і інші процеси матеріального виробництва, що протікають в рамках сім’ї і слугують створенню умов відтворення людини. Говорити про ОПГ як про одну з “проекцій" сім’ї на одну з її функцій - економічну [77; 43] дають підставу тотожність суб’єкта їх ведення (сім’я), мети ведення (виробництво і споживання необхідних для відтворення робочої сили благ, спільність факторів виробництва.

Такого роду інтерпретація є витриманою і теоретично несуперечливою як з точки зору наукової логіки, так і з позиції загальновизнаних економічних концепцій (класична політекономія, марксизм, кейнсіанство, неоінституціоналізм). Також вона дозволяє аналізувати вітчизняні соціально-історичні реалії не з позицій “парадоксальності", а виходячи з загальносвітових закономірностей розвитку соціальних інститутів (з точки зору яких радянські і пострадянські реалії є лише особливим випадком розвитку неринкових господарських систем). З історичної точки зору, виходячи з українських реалій, ОПГ являли собою залишки натурального (сімейного) укладу економіки, були на конституційному рівні формалізовані в системі радянських правовідносин і існують до теперішнього часу, слугуючи матеріальним базисом для формування більш досконалих (дрібнотоварних і товарних) організаційних форм економічних відносин.

Подібний висновок дозволяє більш чітко сформулювати основний зміст ОПГ як специфічної форми дрібного виробництва продовольчої продукції, економічну основу якої склала особиста власність на фактори виробництва, і яка була складовою ланкою домашніх господарств населення.

3.2 Роль та становище особистісних підсобних господарств в радянський період

Визначення соціально-економічної сутності і ролі особистих підсобних господарств в радянський період виступало досить важливим чинником, що впливав на їх об’єктивне становище. Адже саме вивчення теоретичних аспектів існування ОПГ як соціально-економічного явища в кінцевому рахунку формувало відношення до них влади та визначало форми і напрямки державного регулювання особистого сектору сільськогосподарського виробництва.

Варто зазначити, що з початку 30-х років, коли ОПГ виникли як соціальне явище, і до самого розпаду СРСР радянські еліти так і не сформували сталого бачення цих важливих теоретичних аспектів, що в кінцевому рахунку і зумовили численні хиби в державній аграрній політиці. Наукове сприйняття особистих підсобних господарств завжди мало на увазі крім чисто економічних підходів до їх оцінки, в першу чергу, ідеологічний бік справи.

Наукова думка була спрямована на обґрунтування ідеологічного постулату про вирішальну роль і безумовні переваги колгоспно-радгоспного сектору виробництва [71,63], а також акцентувала увагу головним чином на позитивних сторонах соціально-економічного життя країни, применшуючи труднощі і прорахунки в державному регулюванні соціальних і економічних процесів. В силу такої однобічної орієнтації, проблематика, пов’язана з особистими господарствами, дослідниками відносилась до “периферії соціалістичної дійсності" [73,171]. Факт їх існування не міг замовчуватись. Однак влада ставила жорсткі рамки для наукових досліджень. Тому вивчення різних аспектів існування і функціонування ОПГ ніколи не було повним, заснованим на ґрунтовному аналізі їх місця в системі соціально-економічних відносин [64, 20]. Від питання розгляду їх функцій, місця і значення свідомо ухилялись [61,65]. Вони не розглядались як повноправний економічний суб‘єкт і важливий системоутворюючий елемент радянських соціально-економічних відносин, трактувались як другорядне, а іноді і шкідливе явище.

Особливою спрощеністю трактувань як соціально-економічних відносин в цілому, так і особистих підсобних господарств, зокрема, відсутністю серйозного аналізу їх соціально-економічної сутності і значення відзначались 40-і - початок 60-х років ХХ ст. [75,5]. Головною характерною рисою досліджень цього часу був розгляд проблеми в основному через ідеологічну призму “книжної” моделі соціалізму. При цьому зважені наукові оцінки часто підмінялись заідеологізованими штампами, теоретичним підґрунтям для яких слугували виступи партійних лідерів і цитати “класиків" марксизму.

Питання існування особистих господарств в цей час вивчалось виключно з позицій інтересів колгоспно-радгоспного сектору, як складова частина актуальної на той час проблеми комуністичного будівництва і удосконалення системи соціалістичних відносин. Так, О. Канєвський в своїй праці “Розбудова і розвиток сільського господарства УРСР” відзначав роль ОПГ в післявоєнні роки як мінімальну, І. Черняк говорив про шкідливість натуральних прибутків і товарності ОПГ, що вела, на його думку, до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму". К. Ларіонов, С. Сергєєв, А. Воронович, ряд інших дослідників наголошували на приватній сутності праці в особистих господарствах, кваліфікували останні як прояв “рвацтва", як “гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких пережитків в свідомості селян - колгоспників". Висока товарність особистих господарств на їх думку відсувала повну перемогу соціалізму на дуже далеку перспективу, оскільки вела до зростання стихійних елементів в народному господарстві і "паразитизму, неробства, інших пережитків капіталізму" [79,83]. Розповсюджені в ті роки твердження про великі соціальні і економічні втрати, що несе суспільство від ведення особистих господарств, слугували одним з вагомих аргументів позиції про можливість і необхідність їх знищення.

Не дивлячись на суттєву трансформацію, “підгонку" під радянські реалії, комуністична ідеологічна концепція продовжувала наголошувати на необхідності ліквідації ОПГ навіть після смерті Й. Сталіна, коли з‘явилась теорія “двохфазовості” будівництва комунізму через проміжний, “соціалістичний" етап. Радянські еліти продовжували бачити в системі економічних відносин, що утвердилась в ході колективізації, лише початок перевиховання селянства в соціалістичному дусі, адже в “артілі" не завершувалась, а тільки починалась “справа створення нової громадської дисципліни, справа навчання селян соціалістичного будівництва" [80,43]. Відповідно, існування ОПГ розцінювалось радянськими теоретиками як тимчасове явище, що буде поступово подолано при переході до вищих форм соціалістичних відносин [80,44;].

Риторика з‘їздів і пленумів середини 50-х років неодмінно містила ідіоми про існування “історичної закономірності розвитку сільськогосподарських артілей по шляху до комуни... ”, що передбачала швидке зникнення економічних передумов для існування ОПГ. А на рубежі 1950-60-х років з вуст окремих представників економічного і політичного істеблішменту звучали заклики “обмежити рамки особистої власності… що тягне комунізм в болото дрібних власників…”. Так, на грудневому (1958 року) Пленумі ЦК КПРС М. Хрущов відмічав, що “питання про звільнення колгоспників від малопродуктивної праці в особистому господарстві має як економічне так і політичне значення". Тоді ж, в грудні 1958 року, в промові на зустрічі з білоруськими колгоспниками партійний лідер охарактеризував особисті господарства як гальмівний елемент розвитку соціалізму, що вбирає в себе велику кількість праці радянських трудівників, звужує сферу дозвілля і відпочинку.

Прийняття в 1961 році нової програми КПРС, що передбачала будівництво комунізму за 20 років, ще більш загострило тон дискусії навколо особистих підсобних господарств: з ними в принципі змирились, але лише як з тимчасовим елементом, необхідним на першій, “перехідній" фазі становлення комуністичної формації. Дрібне, неусуспільнене індивідуальне господарювання в ОПГ - своєрідний залишок старого натурального сільськогосподарського виробництва і традиційної сімейної організації праці на базі примітивних знарядь, на думку політиків і науковців не мало майбутнього, оцінювалось як родима пляма капіталістичного суспільства, гальмівний елемент руху до комунізму, що мав неодмінно відмерти. В потязі до ведення ОПГ вбачались прояви приватновласницької природи селянства [80,36], його корисливості і дрібнобуржуазних устремлінь, що породжувались “темними” силами селянської психології.

З подібними міркуваннями були тісно пов’язані і думки про неадекватність матеріального базису ОПГ сутності соціалізму в марксистсько-ленінському розумінні, про їх суперечність, або навіть небезпечність для будівництва нового, прогресивного ладу [91,60], підспудний страх відродження на ґрунті особистої праці і особистої власності ОПГ дрібнобуржуазних тенденцій і приватновласницьких звичок, що червоною ниткою проходить через радянські дослідження.

Уявлення про ОПГ як про чужорідне для соціалістичної економіки тіло, породжене прагненнями до здирництва, були широко розповсюджені навіть тоді, коли на науковому рівні була доведена необхідність їх існування [90,63]. Зокрема в 1956 році економіст С. Сєргєєв висловлював думку, що в будь-якому особистому господарстві закладена можливість його капіталістичного переродження, відродження на його основі соціального розшарування [81,80]. П. Голубков закликав до уважного розгляду питання “чи варто відносити ОПГ… до соціалістичного господарства на рівні з промисловістю, колгоспами і радгоспами" [82,68]. У навчальному посібнику "Політекономія" 1963 року випуску частина праці, затрачена в ОПГ, трактувалась як "приватна праця", а самі ці господарства розцінювались як приватне господарство, "гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких, буржуазних пережитків..."

Подібні погляди посилювались обивательськими оцінками і ідеологічними кліше, досить поширеними в суспільній свідомості повоєнного СРСР. При цьому в якості найбільш значного фактору негативних характеристик особистих господарств з боку значної частини суспільства були розповсюджені в ті часи, і в великій мірі штучно нав’язувані владою стереотипи про можливість відродження на їх основі соціального розшарування, появи соціального прошарку, що має непропорційно-високу частку національного багатства [81,23].

В цілому, на думку дослідника соціальних і аграрних відносин Ю. Арутюняна, головною рисою наукових розробок 40-х - першої половини 60-х років було визначення необхідності рішучого подолання приватновласницьких тенденцій і застосування до деякої частини населення каральної політики, посилення методів примусу, що вважались прийнятними і виправданими як засіб боротьби з явищами, що на думку влади підривали основи радянського ладу [91,5]. Більшість вчених тих часів вважала особисті господарства пережитком старого суспільства, розсадником приватновласницьких намірів, залишковою формою одноосібних селянських господарств, що протистоїть соціалістичному громадському виробництву і гальмує його розвиток, “родимою плямою капіталізму", яка суперечить законам руху до комунізму і може призвести до “дрібнобуржуазного переродження”. Непорушний в ті часи постулат про тимчасовий, характер існування особистих господарств, про їх швидке зникнення суттєво знижував актуальність їх дослідження, звужував сферу наукового аналізу, суттєво спрощував і вихолощував розуміння їх соціальної ролі. На багатоманітті соціальних функцій ОПГ або не акцентувалась увага, або вони зводились до опису етнографічної традиційності, притаманної селянському побуту.

ІІ половина 60-х - 80-і роки ХХ ст. відзначався появою більш ґрунтовних і об’єктивних теоретичних праць з проблематики ОПГ. Це обумовлювалось як відносною лібералізацією поглядів влади на їх існування і розвиток, так і прогресом в економічній, аграрній і історичній науці. Не дивлячись на політичні і ідеологічні перепони, зусилля вчених були направлені на укріплення об‘єктивної компоненти наукового пізнання. Наукові праці другої половини 60-80-х років різняться від попередніх доробок більшою зваженістю оцінок, обґрунтованістю суджень, більш цілісним підходом до аналізу соціально-економічних явищ.

Разом з тим, і в ці часи державна політика на селі оцінювалась виключно у позитивному руслі. Натомість, найбільш непривабливі сторінки відносин держави і власників ОПГ або не подавались взагалі, або подавались викривлено і фрагментарно. Так, В. Макарова характеризувала зменшення владою присадибного землекористування населення в результаті перегляду статутів артілей в 1956-1957 роках як виключно-добровільну акцію, обумовлену відмовою сільського населення від частини своїх ділянок [84; 56].

Деякі факти обмежень особистих господарств державою, посилення податкового тиску на них в ІІ половині 40-х - початку 50-х років і на рубежі 50-60-х років, трактувались взагалі як позитивні, оскільки, на думку дослідників, припиняли “роздування" ОПГ понад статутні норми і перешкоджали “гіпертрофованому" захопленню працею в них. Рішення уряду по посиленню податкового тиску на особисті господарства зображувались як цілком обґрунтовані, а ставки податку як “посильні" для виплат колгоспними сім’ями. Їх обмеження виправдовувались небезпекою впливу малочисельних фактів порушень законодавчо-встановлених норм їх ведення окремими “паразитичними” елементами на свідомість інших сільських жителів і “виходу ОПГ за рамки підсобного". Небажання селян працювати в громадському господарстві, або прагнення їх випрацювати лише визначений державою мінімум трудоднів розцінювалось як антирадянська, шкідлива діяльність. Підкреслювалась відповідність державної політики щодо обмежень особистої ініціативи, насильного залучення до громадської праці інтересам будівництва соціалізму [85; 27]. Сама діяльність радянського населення в особистих господарствах трактувалась іноді як форма отримання незаслужених і незаконних прибутків, а їх розширення - як загроза колгоспному ладу [75; 105].

Факти “роздування" особистих господарств продовжували трактуватись виключно негативно, як “збочення”, що підривали громадське господарство і відроджували приватновласницькі настрої [75; 71], хоча, з іншого боку, цілком усвідомлювались об’єктивні економічні обставини, що вели до прагнення селян збільшити підсобні господарства, слушно відзначалась слабка ефективність адміністративних, позаекономічних дій влади щодо селянства з метою зменшення їх трудової активності в особистих господарствах.

Зростання уваги до аналізу суті, природи і еволюції особистих підсобних господарств, їх місця в системі радянських соціально-економічних відносин з боку широкого кола спеціалістів - істориків, економістів, юристів в ІІ пол.60-х - 80-і роки, дозволило більш всебічно і комплексно вивчити їх роль і функції, визначити основні тенденції і закономірності розвитку, переглянути сформульовані в 30-50-ті роки заангажовані висновки про економічну шкідливість ОПГ, небезпеку їх існування, можливість переродження в дрібнотоварні господарства.

Факт успішного існування і розвитку ОПГ, великої уваги до них з боку населення в цей період, вже пов’язувався не стільки з “приватновласницькими пережитками", скільки з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил країни, економічними недоліками громадського виробництва, його нездатністю задовольнити всі потреби населення в прибутках і продуктах харчування, незацікавленістю трудівника в розвитку громадського господарства.

Тогочасна наука визнала об’єктивний характер існування ОПГ в радянській економічній системі і відсутність суттєвих передумов для їх зникнення в найближчій перспективі, а також визначила їх важливі економічні і соціальні функції.

Вже в кінці 70-х - початку 80х років були зроблені висновки про відносну ефективність дрібного виробництва (яким було ОПГ) в умовах соціалізму і внутрішніх факторах його сталості, можливість і доцільність використання потенціалу сімейних форм господарювання для потреб вдосконалення суспільного відтворення. Тому, скажімо, праці Г. Шмелева [84] та І. Макарової [85], написані в 80-і роки відрізняються більш реалістичними оцінками економічної ефективності, ролі і місця ОПГ в виробничій, соціальній сферах радянського суспільства. Вчені більш відверто почали висловлюватись про прорахунки влади в політиці щодо ОПГ, визнали низьку ефективність, негативні економічні і соціальні наслідки застосування непродуманих методів впливу на їх розвиток.

З іншого боку, навіть в 80-і роки ХХ ст. Для переходу від локального вивчення окремих історичних, економічних, правових аспектів їх розвитку до об’єктивного аналізу їх природи і сутності на основі застосування вищих форм теоретичного узагальнення і логічного синтезу так і не було створено належних умов. Об’єктивні висновки продовжували сполучатись з заідеологізованими кліше щодо тимчасового характеру існування ОПГ. В притаманній для радянських часів формі підкреслювалась повна їх залежність від громадського виробництва, а їх висока продуктивність пов’язувалась, в першу чергу, зі зв’язками з колгоспно-радгоспним сектором [71; 39]. Підкреслювалась економіко-господарча, технічна, юридична залежність ОПГ від громадського сектору, а також суттєво применшувалась їх роль як в продовольчому забезпеченні країни, так і в цілому в соціально-економічних відносинах.

Таким чином, несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічних перетворень, а з іншого - символізував їх недосконалість, було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм", що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.

3.3 Сучасні соціологічні дослідження становища особистих підсобних господарств на селі

Селянське господарство, що було історичною основою ведення сільського господарства українців, не втратило свого значення і зараз. Для переважної більшості сільського населення особисте господарство є сферою прикладання праці, що забезпечує сільські родини продуктами харчування та грошовими доходами. Протягом 1998-2000 рр. у рамках соціального моніторингу аграрних реформ (Проект приватизації землі та реорганізації КСП в Україні) проводилися дослідження джерел доходів сільських домогосподарств та їх значення для селян. У процесі дослідження було з'ясовано, що найважливішим джерелом доходів сільського домогосподарства було особисте підсобне господарство (ОПГ), частка якого у структурі доходів постійно зростала. За даними опитування 2000 р., 83% селян вважали дуже важливим джерелом забезпечення добробуту своїх сімей доходи, отримані від особистого підсобного господарства. У 2000 р. респондентів просили приблизно оцінити частки доходів, отриманих від сільськогосподарського підприємства та особистого підсобного господарства, якщо прийняти за 100% річний сукупний дохід домогосподарства. У середньому дохід від ОПГ склав 65%, а дохід від зайнятості у сільгосппідприємстві - 23%, тобто, у середньому, частка доходу, отримана від ОПГ, майже втричі перевищувала частку доходу від зайнятості у сільгосппідприємстві. Одним із завдань дослідження "Стан та перспективи українського села" 2005 року стало вивчення тенденцій щодо зміни ролі особистого селянського господарства (до 2003 року - особистого підсобного господарства) у життєдіяльності сільського населення [89; 24].

Із статистичних даних відомо, що частка селян, зайнятих тільки в особистих селянських господарствах, зростає відповідно до скорочення зайнятих у сільськогосподарських підприємствах. За даними дослідження "Стан та перспективи українського села" (2005 р) частка селян працездатного віку, зайнятих тільки в особистому селянському господарстві, склала 10%. Однак ця цифра суттєво варіює залежно від регіону й типу сільського поселення. Меншою від середньої (меншою 10%) є частка самозайнятих в ОСГ селян працездатного віку на Галичині, у Північно-Західному, Подільському, Центральному, Північному та Південно-Східному регіонах та середньонаселених селах (з чисельністю населення від 501 до 1000 осіб та від 1001 до 3000 осіб). Натомість, більший від середнього (понад 11%) показник самозайнятих в ОСГ - у Південно-Західному, Північно-Східному, Південному регіонах, у Донбасі, в малих (до 500 осіб) та великих (від 3001 до 5000 осіб і більше) селах [89; 124].

Виробництвом продукції у власних або спільних із родичами ОСГ займаються також сільські пенсіонери (крім хворих та немічних), частка яких у вибірці склала 37%. Решта груп респондентів визначала свій статус як "працівники виробничої та невиробничої" сфери села, безробітні тощо. Із результатів розподілу даних опитування щодо самовизначення статусу зайнятості важко оцінити справжнє охоплення сільських жителів працею в ОСГ. Більш об'єктивні дані отримано в ході аналізу результатів відповіді на запитання про наявність особистого (підсобного, присадибного) господарства (городу, садка, худоби). З усіх опитаних сільських мешканців 94% ствердно відповіли на це запитання. Основним мотивом ведення ОСГ є виробництво сільськогосподарської продукції, яка, у свою чергу, може або використовуватися для власних потреб, або обмінюватися чи продаватися.

За даними опитування, продають частину виробленої продукції 38% власників ОСГ, а обмінюють на іншу продукцію або послуги - 14%. Проте переважно вироблена в ОСГ сільськогосподарська продукція:

використовується для власних потреб: для 56% селян ця продукція є основним джерелом харчування їхніх сімей (у Північно-Західному регіоні - для 74%, Північно-Східному - для 70%), а ще для 30% - додатковим джерелом харчування [46; 67].

Серед особистих селянських господарств, що виробляють продукцію на продаж, кожне п'яте реалізовувало до 25% виробленого, 12% - до половини, а 6% - понад половини виробленої сільськогосподарської продукції. Спостерігається диференціація у регіональному аспекті. Менше чверті виробленої продукції продають 36% селян у Поліссі (Північно-Західному регіоні).

Від половини до двох третин виробленого продають 18% селян Придніпров'я (Південно-Східного регіону). Найбільша частка тих, хто реалізує понад 75% вирощеної продукції, проживають у Південному регіоні України [89; 134].

Отже, товарними (такими, що виробляють продукцію на продаж або обмінюють на іншу продукцію) можна вважати половину ОСГ. Аналіз товарності включає також дослідження місць і каналів збуту агропродовольчої продукції та перспективи розширення виробництва і реалізації продукції. Найчастіше продукція реалізується у власному селі (на це вказали 32% власників ОСГ). Можна припустити, що більшість цієї продукції обмінюється або продається незначна її частина, і не за високою ціною, адже статки та можливості приблизно однакові. У Північно-Західному регіоні понад 50% селян реалізують вироблену в ОСГ продукцію у своїх населених пунктах. Дослідження виявило, що найчастіше реалізують свою продукцію у власних населених пунктах мешканці найменших сіл: 40% тих, хто реалізує продукцію власного виробництва у своїх населених пунктах, проживають у селах із чисельністю населення до 500 осіб. Це може бути пов'язано із неперспективністю сіл, віддаленістю їх від магістралей та міст, переважанням у структурі населення людей похилого віку. Натомість 16% опитаних власників ОСГ продають свою продукцію в районних центрах і 11% - в обласних Дослідження каналів реалізації виробленої на продаж продукції виявило, що найпоширенішим каналом реалізації є ринок: 60% товарних ОСГ реалізують сільгосппродукцію на організованих або стихійних ринках (40% та 20% відповідно). У регіональному аспекті цей канал реалізації найбільше використовується в областях Південно-Східного регіону, а у поселенському аспекті - у найменших селах (до 500 осіб). Понад 40% товарних ОСГ реалізують вироблену продукцію посередникам (у своєму селі та в інших населених пунктах), а 27% - організованим регулярним збирачам продукції. Останній канал є привабливим для жителів малих сіл, переважно віддалених, з недостатньо розвиненою транспортною інфраструктурою, де для продажу виробляється невелика кількість продукції і мешкають люди переважно похилого віку.

У магазин, заготконтору чи безпосередньо переробному підприємству продукцію постачають в середньому 10% усіх власників товарних ОСГ. Ці канали реалізації продукції залишаються малопривабливими для сільгоспвиробників через невигідність. Лише 19% опитаних (найбільше - у Північно-Західному (38%) та Південно-Східному (35%) регіонах) здавали протягом останніх двох років молодняк великої рогатої худоби або свиней переробним підприємствам або цехам сільгосппідприємств. З них майже третина не отримували доплату за продану на забій або переробку худобу з підвищеними ваговими кондиціями, тому що не знали про таку можливість, 18% просто не доплатили, лише кожен четвертий отримував доплату [89; 139].

Таким чином, понад чверть власників ОСГ реалізують вироблену у своєму підсобному господарстві продукцію. Однак, чи є доход від продажу цієї продукції достатнім для того, щоб вважати ОСГ справді товарним з подальшою перспективою розвитку фермерського господарства? Майже половина (48%) селян продають свою продукцію за ціною, нижчою, порівняно із ціною на аналогічну продукцію на організованому ринку найближчого міста (селища). Ще 43% - приблизно за такою ж, як на ринку, ціною. Серед тих, хто вважає, що продає свою продукцію за зниженою ціною, 38% оцінюють таку різницю в цінах до 20%, ще у 27% продавців ціна нижча на 21-40%, а у третини - на 41-61%. Хоча ці оцінки є суб'єктивними, однак вони дають підстави висловити припущення про несприятливі умови реалізації продукції дрібних сільгоспвиробників.

Одержані результати дозволяють також зробити припущення щодо мотивів реалізації продукції ОСГ. З одного боку розміри та продуктивність особистих підсобних господарств сільського населення орієнтовані переважно на підтримання життєдіяльності сільських сімей і не можуть приносити суттєвих прибутків. Це підтверджують дані опитування, згідно з якими для переважної більшості селян сільгосппродукція, вироблена в ОСГ, є основним чи додатковим джерелом харчування, а третина опитаних або обмінює її на іншу, або віддає батькам, друзям, знайомим, родичам. З іншого боку, майже 40% селян продають вироблену продукцію, однак значну частину - за цінами, нижчими, ніж ціни на організованому ринку. Отже, йдеться не про продаж задля отримання вагомого прибутку, а про реалізацію надлишків. Цей висновок підтверджують відповіді сільських жителів на запитання щодо прибутковості особистих селянських господарств. Лише 32% вважають свої господарства прибутковими, 58% - не вважають, 10% - не визначилися. Відповіді селян різних регіонів на запитання щодо прибутковості ОСГ суттєво відрізняються. Найбільша частка селян, що вважають свої ОСГ прибутковими, у Поліссі та Придніпров'ї (Північно-Західний регіон - 44,5%, Південно-Східний - 59,3%), а найменша - на Галичині (7,6%) й Слобожанщині (Північно-Східний регіон - 14,5%) [90; 23].

Трансформаційні процеси в аграрному секторі країн з перехідною економікою супроводжувалися перетвореннями у складі та структурі виробників сільськогосподарської продукції на користь середніх, дрібних і великих приватних товарних господарств (ферм) або їх об'єднань, а фермер став синонімом типового ринкового сільськогосподарського виробника. На жаль, фермерство в Україні все менше розглядається як один з провідних варіантів розвитку вітчизняного аграрного сектора. Понад три чверті селян не хотіли б організовувати на базі своїх ОСГ сімейне фермерське господарство. Лише 15% погодилися б, причому 5% - за певних умов, серед яких найчастіше згадуються наявність коштів, землі та техніки для її обробітку, державна підтримка (кредитування, дотування та налагодження каналів і гарантії збуту). Найбільша кількість охочих започаткувати сімейний фермерський бізнес проживає на Півдні України (17% бажаючих і ще 6% - за певних умов), що пов'язано з відносно невеликою кількістю та щільністю сільського населення, гарними ґрунтово-кліматичними умовами і можливістю вирощувати високоприбуткову овочево-фруктову продукцію, соняшник тощо.15% селян Північного регіону також хотіли б розвивати фермерські господарства, що може бути пов'язано з їх розташуванням поблизу Києва.12% селян Полісся (Північно-Західний регіон) хотіли б створити сімейні фермерські господарства за певних умов - тут традиційний район розвитку молочного скотарства, яке за умов державної підтримки може бути досить прибутковим. Найменш оптимістично щодо організації власного сімейного фермерського бізнесу налаштовані селяни Поділля і Галичини - відповідно 90% і 82% власників ОСГ тут не хочуть стати фермерами [68; 46].

Ведення власного сільськогосподарського бізнесу (фермерського типу) включає багато аспектів: підприємливість, поінформованість щодо ринкової кон'юнктури, налагоджені канали збуту продукції, оптимальне фінансування, кредитування тощо.

Натомість, функціонування ОСГ, що здійснюється переважно в межах натурального або напівнатурального типу, вимагає менших витрат, і досить часто продовжує використовувати ресурси сільськогосподарського підприємства.

Згідно з даними загальнонаціонального опитування 2000 року понад половина працівників і пенсіонерів сільгосппідприємств вважали, що виробництво продукції в їхніх особистих підсобних господарствах залежить від можливостей сільгосппідприємства, членами якого вони є [68; 52].

Лише 24% респондентів тоді вважали свої підсобні господарства незалежними від сільгосппідприємства. Значна частка респондентів (25%) не відповіли на це запитання, що цілком зрозуміло з огляду на поширення такого негативного явища, як розкрадання майна сільгосппідприємств. Ще п'ять років тому сільськогосподарські підприємства повністю або частково забезпечували сільські домогосподарства кормами, насінням, добривами, молодняком худоби і птиці, послугами з оранки городів, транспортними послугами тощо. Для 29% респондентів, які визнали залежність своїх підсобних господарств від сільгосппідприємства, вона була значною, ще для 43% - незначною. Натомість у 2005 р. лише у 15% селян (переважно у мешканців малих сіл (26%) та жителів Південно-Східного (57%) регіону) існувала значна залежність виробництва продукції у власному підсобному господарстві від можливостей та наявних ресурсів сільсько-господарського підприємства. Ще у чверті опитаних така залежність була незначною. Отже, за п'ять років реформування сільгосппідприємств зменшилася залежність від них сільських домогосподарств і відповідно зросла частка сільських домогосподарств, які самостійно вирішують проблеми ресурсного забезпечення своїх селянських господарств - до 54% у середньому (а у західному Поліссі - 66%).

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства було визначено у Законі України "Про особисте селянське господарство" (№742KIV), прийнятому ще у травні 2003 р. З усіх селян-власників ОСГ, на яких, власне, спрямована основна дія закону, про його існування знають лише чверть. Найвищу обізнаність мають жителі Південно-Східного регіону (41%) та Поділля (32%), а також працездатні працівники від 36 років (32%). Лише 6% селян вважають, що прийняття цього закону сприяло вирішенню певних проблем їх власного ОСГ (лише у Південно-Східному регіоні цей показник сягнув 25%). Майже 70% респондентів негативно відповіли на це запитання, ще чверті було важко визначитися з відповіддю [68; 61].

Відповідно до чинного законодавства України ознакою особистого селянського господарства є те, що вироблена в ньому сільськогосподарська продукція призначена, насамперед, для власного споживання, отже, діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності, тому власники ОСГ не вважаються суб'єктами підприємницької діяльності. Майже дві третини селян позитивно оцінюють цю норму. Ще третині було важко визначитися з відповіддю.

Якби виникла необхідність і власники ОСГ, які реалізують вироблену продукцію, змушені були зареєструватися суб'єктами підприємницької діяльності (стати приватним підприємцем), то 35% із них скоріше за все шукали б можливість продати продукцію там, де не вимагали б документів про реєстрацію, 23% - скоротили б виробництво продукції до потреб родини, кожний десятий припинив би продавати продукцію власного підсобного господарства, а 21% респондентів не визначилися із відповіддю на поставлене запитання. Лише 4% погодилися б на реєстрацію, але за умов помірних податків та дотацій на виробництво з боку держави [68; 96].

Статтею 4 закону про ОСГ визначається, що вони "підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики". Насправді ж лише 23% власників ОСГ підтвердили факт обліку виробленої ними продукції сільськими (селищними) радами. Найкращим чином ця законодавчо внормована робота проводиться на Поліссі (Північно-Західний регіон - 58% опитаних підтвердили факт обліку), найгірше - на Донбасі (2% ОСГ обліковувалися). Половині селян взагалі байдуже, чи буде обліковуватися вироблена ними в ОСГ продукція, чи ні, кожний п'ятий ставиться до цього позитивно або ще не визначився Однак 15% респондентів (у Південному регіоні - 28%, серед жителів малих сіл - 23%) не подобається факт обліку їхньої продукції переважно через побоювання сплати податку та можливі зловживання з боку контролюючих органів.

У статті 7 закону про ОСГ прописано основні права та обов'язки членів особистих селянських господарств. Серед них - права відкривати рахунки в установах банків й отримувати кредити; отримувати трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо [71; 68].

Чи користуються члени ОСГ наданими їм законодавцями правами? На жаль, відповідь на це запитання поки що є негативною. Так, 96% респондентів відповіли, що не брали протягом останніх двох років кредит у банку на потреби особистого селянського господарства (переважно через відсутність потреби (44%) або можливості (4%) у кредиті, через великі відсотки (6%) тощо). Про можливість брати участь у конкурсах сільгоспвиробників для отримання бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм взагалі не чули 18% селян, а решта 82% не брали в них участі. З усіх опитаних 98% власників ОСГ не отримували протягом останніх двох років бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм. Більшість селян (93%) ведуть свої підсобні господарства індивідуально, не об'єднуючись на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з іншими ОСГ.

Підтримці дрібних сільгоспвиробників покликаний сприяти Закон "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", одне з завдань якого - надання практичної допомоги дрібним сільськогосподарським товаровиробникам в освоєнні ринкових методів господарювання, щоб вони стали повноправними суб'єктами аграрних ринків. Більше третини селян погодилися з необхідністю послуг дорадчих служб (агрономів, зоотехніків, економістів тощо) для ведення власного господарства, причому 7% з них згодні за них платити [72; 67].

Питання пенсійного забезпечення сільськогосподарських працівників завжди було і залишається надзвичайно складним, а членів ОСГ - ще й невирішеним. Половина селян працездатного віку (жінок до 55 років та чоловіків до 60 років) стурбовані невизначеністю з приводу власної пенсії у майбутньому. Серед молоді до 35 років цей показник становить 63%, а тих, кому від 36 років і до 55-60 років - 75%. Однак право членів ОСГ отримувати трудову пенсію гарантоване законом про ОСГ. Більше того, у статті 9 наголошується, що "члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню, а пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплата ними збору до Пенсійного фонду України здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" [88; 90].

Отже, на власну пенсію пропонується заробляти самому, здійснюючи внески до Пенсійного фонду. На таку пропозицію згодні пристати близько 20% селян (на Галичині таких - третина), сплачуючи щомісяця здебільшого 15-30 грн. за умови стабільної роботи та зарплати і гарантій повернення цих грошей у майбутньому. Кожен п'ятий стверджує, що за нього внески до Пенсійного фонду платить підприємство.

Окрім прав члени ОСГ мають також певні обов'язки (дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку тощо). Результати опитування свідчать, що обов'язки, покладені державою на селян, виконуються ними сумлінно. Так, 84% респондентів стверджують, що дбають про підвищення родючості ґрунтів у власному господарстві (найбільший цей показник у Південно-Східному регіоні - 94%, найменший - на Донбасі (70%). Своєчасно сплачують земельний податок або орендну плату за використовувану землю 90% власників ОСГ (70% роблять це регулярно, 20% - іноді з затримками). Відповіді на запитання про дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарно-екологічних та інших вимог виявилися не зовсім однозначними. Чверть опитаних зазначили, що немає потреби у контролі за дотриманням стандартів для продукції, яка виробляється в ОСГ, ще 14% не мають ніякої інформації про існування таких нормативів. Однак половина членів ОСГ вважають, що спроможні дотримуватися чинних нормативів (з них 10% - за умови відповідного навчання та організації контролю якості).

У законі про ОСГ зазначається, що окрім виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, господарська діяльність може бути також спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас. Однак дослідження виявило низьку поінформованість сільських мешканців щодо сільського зеленого туризму. Лише п'ята частина селян знає, що таке зелений туризм, ще 24% дещо чули про це, а понад половина опитаних нічого про це не знає. Найвищий рівень обізнаності демонструють жителі традиційних туристських регіонів: Південно-Західного (34%), Північного (26%) та Галичини (22%). З усіх опитаних кожен десятий погодився б приймати в своїй оселі туристів, а ще 6% погодилися б на це за певних умов, серед яких основними є: благоустрій та облаштування оселі, навчання й підтримка (у тому числі фінансова) з боку місцевих і державних органів влади, розвиток відповідної інфраструктури. Найбільшу зацікавленість щодо можливості приймати у своїх оселях туристів виявили жителі Північного (20%), Південно-Західного (17%) та Південного (13%) регіонів [88; 27].

Зважаючи на те, що основною умовою прийняття і розміщення туристів називається відповідний рівень облаштування оселі, у респондентів поцікавилися, чи погодилися б вони створити належні умови для відпочиваючих (душ, туалет, харчування тощо). Загалом на це погодилися б 15% опитаних, відмовилися - 38%, не змогли визначитися з відповідями - 47%. Готовий облаштувати свою оселю для прийому туристів кожен п'ятий сільський житель Закарпаття та Буковини, Північного регіону та Півдня.

Не дивлячись на різне відношення до ОСГ не тільки у респондентів різних вікових категорій, та мешканців різних регіонів, можна зазначити найбільш прибуткові та перспективні сфери діяльності ОСГ.

Отже, по-перше це традиційне виробництво, переробка і споживання сільськогосподарської продукції, реалізація її надлишків. Один з новітніх і популярних видів діяльності ОСГ є господарська діяльність спрямована на "надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму". Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок денний у нас, особливо поблизу історичних пам’яток, заповідників, водойомів.

Висновки

Виконав завдання дипломної роботи ми пропонуємо сквозні висновки, узагальнення з кожної частини роботи.

Звернемо увагу на те, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої й конкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівниками агропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільській місцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі.

Проаналізувавши джерела доходів сільських сімей, ми визначили основні групи матеріальної підтримки:

1) доходи сільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовій формі;

2) пенсії;

3) заробіток за кордоном;

4) доходи від ведення особистих селянських господарств.

Все ще істотною є потреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належних умов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною мірою впливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населених пунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг, спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.

Дослідження виявляють, що взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим.

Законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання і збереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціального їх захисту. Однак, як вже зазначалось, в правовому полі є багато прогалин та білих плям.

Несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічних перетворень, а з іншого - символізував їх недосконалість, було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм", що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.

На основі сприйняття селянами державної аграрної політики, їхнього бачення розвитку сільських територій, сільських громад, сільського господарства можна визначити пріоритети державної політики сільського розвитку, а саме:

диверсифікація видів діяльності у сільській місцевості, створення нових джерел доходів поза сільськогосподарським виробництвом. Значний потенціал криється у створенні робочих місць у сфері послуг з огляду на нерозвиненість сфери послуг у сільській місцевості;

підтримка розвитку малого підприємництва у сільській місцевості через Український фонд підтримки підприємництва, регіональні програми розвитку малого підприємництва та інші механізми;

створення мережі сімейних ферм у сільській місцевості. Перетворення частини особистих селянських господарств на сучасні товарні ферми сприяло б розв'язанню проблеми зайнятості та доходів значної частини сільського населення;

розвиток дорадчої діяльності, створення обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок у сільській місцевості;

поширення інформації щодо прав, можливостей і ризиків власників земельних часток у ході формування земельного ринку й іпотечного кредитування; розвиток системи досудового (третейського) вирішення спорів у сільській місцевості, що сприятиме захисту майнових прав селян;

сприяння збереженню і розвитку культурних традицій села;

захист довкілля і збереження природного середовища для майбутніх поколінь. Розвиток зеленого туризму;

підвищення якості життя у сільській місцевості, наближення побутових умов і сільської інфраструктури до міських;

підвищення спроможності органів місцевої влади. Широке залучення громадських організацій до виконання програм соціально-економічного розвитку, залучення сільських громад до вирішення проблем сільської місцевості.

Ефективна реалізація комплексної політики сільського розвитку неможлива лише в рамках державної аграрної політики. Ця сфера потребує тісного партнерства і скоординованих зусиль урядових структур, органів місцевого самоврядування, сільських громад, громадських організацій і приватного сектора. Саме на комплексний розвиток сільської місцевості поступово переміститься фокус аграрної політики після вступу України у СОТ і в ході європейської інтеграції.

Список використаних джерел

1. Гончарук О. Соціальні проблеми реформування аграрного сектора національної економіки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001 - №4 - 45с.

2. Довжик Б. Трансформація сільської зайнятості в умовах аграрної реформи // Україна: аспекти праці. - 2003 - №3 - 78с.

3. Амбросов В.Я. Соціальна сфера села України: регіональний аспект (В.Я. Амбросов, І.В. Білокінь, І.Ф. Гнибіденко, О.Г. Булавка). - К.: НДУ. - 2003. - 605с.

4. Національна програма розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села на 1999-2010 роки (проект) // Економіка АПК. - 1999. - №6

5. Андрейцев В.І. Суверенній Україні - нову “Земельну Конституцію" (концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю) // Земельне та цивільне право України. - 1999. - №8.

6. Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №10.

7. Земельний кодекс України (в ред. від 18 грудня 1990 року) // Вісник України. Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №10.

8. Земельний кодекс України (в редакції від 13 березня 1992 р) // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.

9. Новаковський Л.Я. Концептуальні основи земельної реформи і проблеми її здійснення // Землевпорядний вісник. - 1997. - №1.

10. Постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №10.

11. Постанова Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.

12. Постанова Верховної Ради України “Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею” від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №25.

13. Семчик В.І. Соціально-правові гарантії земельної власності і землекористування // Землевпорядний вісник. - 1997. - №1.

14. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994р. // Бюлетень законодавства України. - 1997. - №6, - С.23-28.

15. Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. // Бюлетень законодавства України. - 1997. - №6.

16. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. - Харьков: Консум, 1998.

17. Онищенко О. та ін. Проблеми реформування відносин власності та

організаційних структур господарювання на селі // Економіка України. - №9. - 1998. - С.12.

18. Право собственности в Украине /Под ред. Шевченко Я.Н. - К.: Блиц - информ, 1996. - 320 с.

19. Федоров М. Трансформація земельних відносин в аграрній сфері // Економіка АПК. - № 4. - 1998. - С.12-17.

20. Шепотько Л. Село: сучасна політика і стратегія розвитку. - К., 1997. - 328 с.

21. Аграрне право України. За ред. Янчука В.З. - К., Юрінком., 1996.

22. Титова Н.І. Фермер і закон. - Львів. - 1996.

23. Титова Н.І. Фермерство в Україні. Основні правові засади. Питання та відповіді. - Львів. - 1998.

24. Герасимчук А.А. Соціологія: Навчальний посібник. - К.: Видавництво Європейського університету, 2003. - 245 с.

25. Лукашевич М.П. Соціологія: Загальний курс: Підручник. - К.: Каравела, 2006. - 407 с.

26. Пшеничнюк О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. - К.: Вид. Паливода А.В., 2005. - 169, с.

27. Сасіна Л.О. Соціологія: Навчальний посібник. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. - 206 с.

28. Соціологія: Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. - 3-тє вид., стереотип. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 277 с.

29. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. - Львів, 1998. - 362 с.

30. Основи земельного права. - К., 1999. - 765с.

31. Правознавство. - К., 2000. - 367с.

32. Бірюков І. А, Ю.О. Заїка, В.М. Співак. Цивільне право України. - К., 2001. - 320с.

33. Цивільний Кодекс України. - К., 2003. - 189с.

34. Назаренко О.В. Визначення оптимального розміру сільськогосподарського землекористування на прикладі аграрних підприємств Сумської області // Матеріали науково-практичної конференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (5-21 квітня 2005р). - Суми, 2005. - С.379 - 380.

35. Назаренко О.В. Оренда - економічний інструмент раціонального землекористування. - Суми: ВАТ „СОД", видавництво „Козацький вал", 2005. - 102с.

36. Назаренко О.В. Вплив орендних відносин на оптимізацію землекористування в аграрних підприємствах // Економіка АПК. - 2006. - № 1. - С.91-95.37. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України, 28 червня 1996 року - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

38. Земельний кодекс України, - Х.: ТОВ "Одісей", 2002. - 600 с.

39. Біленчук П.Д., Кравченко В.Д., Підмогильський М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. – 304 .40. Місцеве самоврядування: Монографія. - Кн.1. Організація роботи сільського селищного голови (А.О. Чемерис, П.І. Шевчук, П.Ф. Гураль; за зап. ред. А.О. Чемериса. - Львів: Ліга-Прес, 1999 - 320с.

41. Орендні відносини в Україні: Зб. нормат. актів. - О. - 65 К; Юрікон Інтер. 2001 - 400 с.

42. Про державний земельний кадастр. Закон України. - К.: Кондор, 2003 - 467с.

43. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №3 (7), Київ, 2002. - С.3-7,С.26-32.

44. Науково-виробничий журнал "Землевпорядкування" №1 (9), Київ, 2003. - С.61-65.

45. Ступень М.Г. Теоретичні основи Державного земельного кадастру, навчальний посібник. - Львів, 2003. - С.123

46. Гнаткович Д.Й. Земельный кадастр. Економика землепользования. - Львов: Высшая школа, 1986. - С.23-33

47. Лісовий кодекс України. Прийнятий 21.01.2001 // ВВРУ. - 2001. - №2.48. Даниленко А.С., Лихо груд М.Г., Основні засади запровадження в Україні кадастрової-інформаційної системи // Землевпорядний вісник. - 2003. - №1. - С. 22-27.

49. Добряк Д.С., Вагін Ю.М., Єршов В.Г., Методологічні основи автоматизації процесу реєстрації прав на земельні ділянки // Землевпорядний вісник. – 1998 р. №1 (2). - С.10-15.

50. Водний Кодекс України, прийнятий 06.06.1995 // ВВРУ. - №8. - 1995.

51. Кодекс України про адміністративні правопорушення із змінами і доповненнями. Прийнятий 11.07.1995 // ВВРУ. - 1995. - №9.

52. Егоренков П.Е. Природоохронные основы землеустройства - М: Агропромиздат, 1986. С. 32

53. Землевпорядний вісник. - К; Урожай, 1998. - №1. - С.29.

54. Земельный кадастр в сельськохозяйственных предприятиях. - Львов: ЛСИ 1975. 378с.

55. Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі: Затверджена наказом Держкомзему України від 29.02.2002., №27,К.: Деркомзем України, 2002.

56. Іванух Р.А. Охорона і раціональне використання природо-ресурсного потенціалу сільського господарства. - К; Урожай; 1985. - 378с.

57. Казьмір П.Г., Мицай М.А. “ Важливі умови реалізації земельної реформи". Економіка АПК 1995. - К.: Урожай. - 1995. - 125с.

58. Магазинщиков Т.П. Земельный кадастр. - Львів: Світ, 1991. - 452с.

59. Земельна реформа в Україні. Проект “Аграрна політика для людського розвитку". - К., - 2004. - 40 с.

60. Земельна реформа в Україні у 2001 - 2002 роках. Звіт інформаційно-ресурсного центру “Реформування земельних відносин в Україні за 2001 - 2002 роки”. - К., 2003. - 160 с.

61. Земельне право України: Підручник / За ред. М.В. Шульги. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

62. Управління земельними ресурсами. / За ред д. е. н., проф.В.Г. В’юна. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 2002. - 316 с.

63. Гуревський В.К. Право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення: Монографія. - Одеса: Астро-принт, 2000. 136 с.

64. Малинська Л.В. Еколого-економічна ефективність агролісомеліорації. // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук - Полтава: Полтава, 1997. - С.219-223.

65. Малик М. Основні напрями реформування відносин власності в колгоспах України. // ЕУ. - 1993. - №12. - С.53-58.

66. Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією С.В. Мочерного. Основи економічної теорії. - К.: "Академія", 1997. - С.261-272.66.

67. Москвін О, Проблеми і Альтернативи агрореформи. // ЕУ. - 1998. - № 1. - С.55-64.67. Михайленко О. Основи держави і права. - К.: Феміна - 1995. - 160 с.15.

68. Оуєн О.С. Охорона природних ресурсів /на рос. мові/ - М.: Колос - 1977.416 с.16.68.

69. Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. 1993. - № 3. - С.13-23.17. Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. - 1997. № 4. С.50-61.18.

70. Писаренко В.М., Куценко О.М. Екологічні основи раціонального природокористування в аграрному виробництві. - Навчальний посібник - К.: НМК ВО - 1992. - 200 с.

71. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства. // ЕУ. - 1994. - №1. - С.50-54.

72. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. // ЕУ. - 1993. №12. - С.48-52.21. Статистичний щорічник України за 1995 рік. - К.: Техніка, 1996 р. - С. 203-204.

73. Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого підприємництва в аграрному секторі України. // Реформування економіки України. Київ, 1997. С.82-88.

74. Личное подсобное хозяйство в условиях агропромышленной интеграции. - М, 1988. - 170с.

75. Шмелев Г, Стексов Ю. Личные подсобные хозяйства // Экономические науки. - 1983. - №3

76. Белянов В.А. Личные подсобные хозяйства при социализме. - М, 1970. - 209с.

77. Косолапов Р.И. Актуальные вопросы концепции развитого социализма // Социологические исследования. - 1985. - №2

78. Островський В.Б. ЛПХ в условиях социализма // Актуальные проблемы агропромышленного комплекса. - Алма-Ата, 1985 - 250с.

79. Бестужев-Лада И.В. Социальное прогнозирование // Социальные аспекты современного экономического и научно-технического развития. - М, 1986 - 456с.

80. Волков И.М. Трудовой подвиг советского крестьянства в послевоенные годы: Колхозы СССР в 1946-1950 годах. - М, 1972 - 46с.

81. Шмелев Г. Индивидуальные формы ведения сельскохозяйственного производства // Вопросы экономики. - 1996. - №7

82. Янюк Е. Роль Особистих господарств колгоспників у системі колгоспного виробництва // Економіка Радянської України. - 1965. - №8

83. Михайлова Л.І. Особисті підсобні господарства населення: сутність, класифікація, ефективність // Економіка АПК. - 2001. - №7

84. Мельник Л.С. Подсобные хозяйства населения // Экономика АПК. - 1999. - №8

85. Бизнесс-информ. - 1995. - №43

86. Додонова М.В. Особисті підсобні господарства сільських жителів Криму: стан, перспективи розвитку // Автореф. Дис. Канд. екон. наук. - Сімферополь, 2000 - С6.

87. Сільське господарство України за 2000 рік: Статистичний щорічник. - К., 2001. С21.

88. Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959-89рр. - Запоріжжя, 1995

89. Попов Н. Мотивационные механизмы и стимулы труда в сельском хозяйстве // АПК: экономика и управление. - 1992. - №2

90. Могильний О.М. Деякі аспекти аграрної політики щодо приватного сектора // Економіка АПК. - 2000. - №8

91. Збарський В.К. Особисті селянські господарства в становленні малих форм господарювання // Економіка АПК. - 2004. - №1

92. Липчук В.В., Курило С.М. Перспективи розвитку особистих господарств населення Економіка АПК. - 2001. - №3

93. Мельник Л.Ю., Макаренко П.М. Особистий сектор сільськогосподарського виробництва: стан, тенденції і перспективи // Економіка АПК. - 2002. - 213с.

Додаток А

Таблиця А.1. Регіони, де проводилось соціологічне дослідження

Назва регіону	Області, що включені до складу регіону	Кількість респондентів
Північно-Західний	Волинська, Рівненська	109
Галичина	Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська	253
Південно-Західний	Закарпатська, Чернівецька	132
Поділля	Вінницька, Хмельницька	165
Центр	Кіровоградська, Полтавська, Черкаська	180
Північ	Житомирська, Київська, Чернігівська	197
Північно-Східний	Сумська, Харківська	117
Південно-Східний	Дніпропетровська, Запорізька	109
Донбас	Донецька, Луганська	86
Південь	АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська	253

Таблиця А.2. Вікові групи респондентів. Вік % респондентів

18-28 років	18
29-39 років	19
40-55 років	25
56-60 років	6
61-99 років	32

Дипломная работа: Земельні відносини на селі

Похожие рефераты: