| Похожие рефераты | Скачать .docx | Скачать .pdf |
Дипломная работа: Правові проблеми організації та діяльності банківської системи України
Національна Юридична Академія України імені Ярослава Мудрого
На правах рукопису
УДК 347.734
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Правові проблеми організації та діяльностібанківської системи України
Спеціальність: 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право
Орлюк Олена Павлівна
Науковий консультант
Воронова Л.К.
Академік АПрН України,
доктор юридичних наук,
професор
Харків - 2003
Зміст
Вступ
Розділ 1. Науково-теоретичні засади правового регулювання відносин в сфері банківської діяльності
1.1.Складна правова природа банківської діяльності
1.2.Місце банківського законодавства в системі законодавства України
1.3.Онтологічно-правові форми організації банківської діяльності
Розділ 2. Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції
2.1.Становлення банківської системи України у ХУІІІ–ХХ сторіччі
2.2.Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки
2.3.Роль банківського сектора в організації банківської діяльності. Правові аспекти взаємодії елементів банківської системи
Розділ 3. Роль та місце національного банку в організації банківської системи України
3.1.Незалежність центрального банку держави як умова стабільності національної грошової одиниці
3.2.Організаційно-правові й функціональні принципи діяльності НБУ
3.3.Правові засади проведення грошово-кредитної політики НБУ
Розділ 4. Правові засади організації банківського нагляду в Україні
4.1.Поняття банківського нагляду. Його мета
4.2.Система банківського нагляду України: етапи формування та перспективи розвитку
4.3.Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ. Правові засади застосування санкцій за порушення банківського законодавства
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Актуальність теми дослідження. На перехідному етапі становлення ринкової економіки фінансові системи країн в цілому й банківські системи, зокрема, вимагають поглибленого наукового дослідження, оскільки їх розвиток значно відрізняється від розвитку аналогічних утворень у країнах із розвиненою економікою. Навпаки, країни з перехідною економікою мають достатньо капіталу, проте він залишається, як правило, пасивним. І проблема полягає саме в тому, як вивільнити такий капітал, як зробити його активним інструментом фінансового зростання. Вирішення даної проблеми тісно пов’язано з діяльністю стабільно функціонуючих фінансової й банківської систем. Крім того, слід згадати про необхідність існування механізмів для створення безпеки заощаджень та фінансових інвестицій, повернення довіри потенційних клієнтів (в першу чергу громадян) до кредитно-фінансових інституцій. Додатковою умовою для формування стабільного фінансового сектора у національній економіці є спроможність фінансової системи ефективно розподіляти ресурси для найбільш ефективного продуктивного використання (виходячи з особливостей окремих галузей економіки), в тому числі й розподілу ресурсів для державного використання.
Враховуючи глобальний характер сучасних фінансів, дослідження закономірностей фінансової й банківської систем та їх еволюції є одним з найважливіших питань фінансів. Фінансові ринки та посередники зв’язані між собою міжнародними телекомунікаційними мережами, що дозволяє здійснювати грошові трансферти та операції відкритого ринку цілодобово. Тому особливого значення набуває гармонізація національного законодавства, що регулює діяльність фінансових і банківських інститутів, й приведення його у відповідність з міжнародними стандартами і практикою Європейського Співтовариства. Водночас європейська інтеграція України, визнана пріоритетним напрямом її сучасного зовнішньополітичного курсу, значною мірою залежить від наукового супроводження, від моніторингу складних міжнародних та національних процесів й правових проблем, пов`язаних з практичною реалізацією її завдань.
У сучасних умовах розвитку національної економіки регулювання банківської діяльності та організації й функціонування банківської системи країни набувають нового змісту. Такий стан нерозривно пов’язаний з економічною та правовою природою визначених елементів, оскільки банківська система відноситься до центральних ланок господарського механізму ринкового типу. Тому не випадково процес економічних перетворень в Україні (як і в більшості постсоціалістичних країн) розпочався із швидкого реформування банківських інститутів та банківської системи в цілому. Тим більше, що в межах загальної політики інтеграції надалі вирішуватиметься й питання входження вітчизняних банків до світової банківської системи.
Нові умови і якісно новий характер взаємодії елементів банківської системи, реформування організації діяльності Національного банку України як її центральної ланки, створення та вдосконалення системи банківського регулювання й банківського нагляду, що відповідають сучасним вимогам і забезпечують стабільне і прозоре функціонування національної економіки, а також проблеми, пов’язані з правовим забезпеченням діяльності банківських установ, й спонукали безпосередньо до проведення дослідження саме в сфері організації й діяльності банківської системи України.
Дослідженню правовідносин в сфері банківської діяльності у його різних аспектах присвячено значне коло науково-теоретичних розробок, особливо останніми роками. В той же час комплексність банківських відносин породжує різноманітні підходи представників окремих галузей права, які акцентують увагу переважно на дослідженні правових режимів банківських операцій або визначенні місця банківського права у правових системах. Саме тому при проведенні наукового дослідження автор аналізувала положення теорії та філософії права, що містяться у роботах С.С. Алексєєва, Б.Т. Базилєва, В.Бернхема, Дж.Д. Галлигана, А.А. Козловського, С.А. Комарова, Є.В. Назаренко, П.Е. Недбайла,А.В. Сурилова, Ф.А. Хайєка, В.Н. Хропанюка, Р. Ципеліуса. Досліджувалися теоретичні положення у сфері регулювання фінансових й цивільних відносин учених дореволюційного періоду, зокрема: С.Г. Альтерзона, С.І. Іловайського, В.А. Лебедева, М.Ф. Орлова, Н.І. Тургенєва, М.М. Сперанського, Г.Ф. Шершеневича.
У такій комплексні економіко-правовій проблематиці як банківські правовідносини, необхідною та виправданою умовою дослідження повинна бути координація науково–теоретичних положень, вироблених юридичною й економічною науками. Тому в дослідженні використовувалися праці вчених-економістів: Л.Брю, А.С. Гальчинського, Я.А. Жаліло, А.С. Катрича, Я.П. Квача, М. Клейна, К.Р. Макконнела, Є.А. Мартинюка, Р. Мертона, Ф.С. Мишкіна, О.В. Науменко, С. Є.В. Рудинської, В.Н. Шенаєва.
При аналізі суті управлінської діяльності Національного банку як центрального банку держави, що очолює вітчизняну банківську систему, автор базувалася на теоретичних розробках й положеннях представників науки адміністративного права, в тому числі В.Б. Авер`янова, В.Г.Афанасьєва, І.А.Василенка, П.Т. Василенкова, Ю.М. Козлова, Є.Б. Кубко, Л.Л. Попова, Ю.А. Тихомирова, В.Є. Чиркина.
Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні висновки і практичні рекомендації ґрунтуються на працях українських і російських вчених-юристів радянського і сучасного періодів: М.М. Агаркова, Ю.І. Бобрикова, Є.Г. Бровкіної, А.А. Вишневського, А.Ю. Вікуліна, Л.К. Воронової, Я.А. Гейвандова, Є.А. Гуревича, А.М. Екмаляна, В.Р. Євстигнєєва, Н.Ю. Єрпилєвой, Л.Г. Єфімовой, А.М. Жукова, А.І. Іванова, А.Ю. Іоффе, Є.В. Карманова, В.І. Колеснікова, Л.П. Кролівецької, В.Л. Кротюка, Л.А. Московкіної, О.М Олейник, В.В. Пасічника, П.С. Пацурківського, В.П. Полякова, І.П. Прудиуса, Є.А. Ровинського, Л.А. Савченко, А.О. Селіванова, В.К. Тагірбекова, Г.А. Тосуняна, В.М. Усоскіна та інших.
У дисертації використовуються також праці зарубіжних дослідників: Е. Боді, Б. Бухвальда, К. Гавальди і Ж. Стуфлє, П.М. Годме, Ж. Матука, М. Марчелло, Р.С. Портера, В.П. Поліцатто, А.Л. Пратта, М. Рея, В. Сміт, Е. Шенга.
Нормативною базою дисертації є національне законодавство, що регулює діяльність банківських установ, а також законодавство Російської Федерації, Республіки Бєларусь, Естонії, Латвії, Казахстану, Молдови; Іспанії, Канади, Польщі, Франції, Федеративної Республіки Німеччини. Емпіричну основу дослідження склало вивчення практики діяльності Національного банку України та окремих вітчизняних банків.
Однак відсутність на правовому рівні розробки певних теоретичних положень у сфері організації банківської діяльності, наявність суперечливих питань, відсутність комплексного дослідження правових проблем організації та функціонування банківської системи України свідчать на користь актуальності й своєчасності теми дисертації. Сьогодні гостро відчувається потреба у комплексному дослідженні правовідносин у сфері банківської діяльності, в тому числі – організації банківської системи, яка є одним з чинників стабільності національних фінансів та відповідно – національної економіки. Саме тому й було зосереджено увагу на здійсненні наукового дослідження у цій сфері.
Зв `язок роботи з науковими програмами, планами, темами . Тема дисертаційного дослідження пов`язана з організаційними й нормотворчими заходами, що проводяться в Україні з метою гармонізації й адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, реформування правової системи держави та поступового приведення її у відповідність з європейськими стандартами, в тому числі в сфері фінансового, банківського, податкового законодавства. Цей напрям дослідження отримав своє закріплення в Указах Президента „Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. № 615/98, „Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 30 серпня 2000 р. № 1033, „Про Програму інтеграції України до Європейського Союзу” від 14 вересня 2000 р. № 1072, у Комплексній програмі розвитку банківської системи України на 2003 – 2005 роки та в нормотворчій діяльності Національного банку України.
Дисертація виконана як частина загального плану науково–дослідженої роботи кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Обраний напрям дослідження є складовою частиною цільових комплексних програм: „Вдосконалення правового становища суб`єктів господарської діяльності в умовах формування ринкової економіки України” (номер державної реєстрації 0198 W 004863), яка розроблялася на юридичному факультеті в період з 1 січня 1997 р. по 31 грудня 2000 р.; та „Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян в Україні” (БФ 042-01), яка розробляється на юридичному факультеті з 1 січня 2000 р. Дисертація являє собою певний внесок у розкриття напрямків загального дослідження, визначеного у цих програмах.
Мета і задачі дослідження . Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі врахування досягнень юридичної та економічної наук, узагальнення правозастосовної діяльності Національного банку України та органів державної влади, аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства, розкрити правові проблеми організації й функціонування банківської системи України, місця й ролі Національного банку України в регулюванні банківської діяльності та здійсненні банківського нагляду, сформулювати теоретичні висновки й пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства.
Відповідно до поставленої мети дисертаційного дослідження зроблено спробу вирішити такі задачі:
– визначити зміст й основні принципи банківської діяльності на сучасному етапі суспільного розвитку;
– визначити поняття банківських правовідносин, розкрити їх зміст й особливості;
– з`ясувати поняття й сутність банківського законодавства як комплексної галузі законодавства;
– охарактеризувати джерела банківського права України;
– визначити поняття, принципи й функції банківської системи України;
– охарактеризувати банківську систему України у взаємозв`язку її елементів;
– визначити критерії автономії Національного банку України та методи забезпечення його незалежності;
– дати визначення й розкрити зміст організаційно-правових й функціональних принципів діяльності Національного банку України;
– визначити спеціальні принципи, що обумовлюють особливості діяльності територіальних установ центрального банку;
– визначити правові засади проведення Національним банком України грошово-кредитної політики, спрямованої на виконання його основної мети – забезпечення стабільності національної грошової одинці;
– визначити поняття, зміст й основні завдання банківського нагляду;
– проаналізувати правові засади організації системи банківського нагляду в Україні та визначити перспективи її реформування;
– визначити принципи й методи контрольно-наглядової діяльності Національного банку України та правові засади застосування ним санкцій за порушення банківського законодавства.
Об `єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в сфері банківської діяльності, організації й функціонуванні банківської системи України та регулюються Конституцією України, Законами України „Про банки і банківську діяльність”, „Про Національний банк України”, „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” та багатьма іншими законами, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, нормативно–правовими актами Національного банку України та органів державної влади, а також міжнародними актами в сфері фінансової й банківської діяльності, в тому числі Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом.
Предметом дослідження є теоретичні й методологічні проблеми правового регулюваннядіяльності Національного банку України й банківських установ, що входять до банківської системи України.
Методи дослідження . Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої в роботі мети та задач дослідження, його об`єкта та предмета. Ґрунтуючись на власному гносеологічному підході, автор спирався на вітчизняний й зарубіжний теоретичний досвід правової та економічної наук, виражений в науково-практичній літературі. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали такі наукові методи: спеціально-юридичний (формально-догматичний), логічний, історико-правовий, порівняльно-правовий та системно-структурного аналізу.
За допомогою спеціально–юридичного методу досліджувалися зміст та сутність банківських правовідносин, здійснювалась зовнішня наукова обробка правового матеріалу. Важливу роль цей метод відіграв при констатації окремих законодавчих положень і норм – визначенні завдань і функцій Національного банку України та банківських установ, що входять до складу банківської системи держави.
Логічний метод дослідження обумовив послідовність висловлений суджень, понять і висновків.
Єдність логічного та історико-правового методів сприяла простеженню історичних закономірностей розвитку правового регулювання відносин в сфері банківської діяльності, створення й функціонування банківської системи держави. У сукупності з синхронічним і діахронічним підходами, притаманними порівняльному методу дослідження, застосуванням моделювання це дозволило з`ясувати сутність банківських правовідносин у зіставленні з минулими і сучасними, національними й зарубіжними їх аналогами.
Системно-структурний метод надав можливість проаналізувати особливості банківських правовідносин, їх структуру, встановити юридичні факти, що слугують підставою для її виникнення, зміни й припинення. За допомогою аналізу й синтезу структури банківської системи з урахуванням факторів, що впливають на функціонування її складових елементів, виявлені характерні ознаки організації й діяльності банківських установ України; в тому числі Національного банку України як центрального банку держави, що очолює банківську систему та забезпечує регулювання банківської діяльності, стабільність банківської системи й захист інтересів її клієнтів; а також досліджено поступовий розвиток внаслідок збагачення, конкретизацій, змінності й в цілому інтегративності всієї системи.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація стала першим в українській правовій літературі комплексним, узагальненим монографічним дослідженням правових проблем організації й діяльності банківської системи України. У дисертації обґрунтовується ряд нових у теоретичному плані й важливих, на наш погляд, для практики понять і положень.
1. Визначено суть фінансової діяльності держави у банківській сфері і вперше сформульовано її головне завдання в регулюванні діяльності банківської системи України.
2. Вперше висвітлено роль і значення банківської системи держави у виконанні основних функцій фінансової системи держави.
3. Дістало подальшого розвитку положення про зміст банківської діяльності та її особливості в сучасних умовах. Визначено, що банківська діяльність – це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яка вимагається законом або договором. У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.
4. В роботі дістало подальшого розвитку положення про складну правову природу банківської діяльності. Доведено, що банківська діяльність носить підприємницький характер, є виключною та професійною, характеризується специфічними режимами правового регулювання й супроводжується зовнішніми й внутрішніми банківськими ризиками, що створює додаткові підстави для підвищеного нагляду з боку держави в особі уповноважених органів.
5. Вперше в Україні на концептуальному рівні розкрито поняття банківського законодавства й визначено його місце в системі законодавства України. Банківське законодавство розглядається як система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).
6. У дисертації вперше визначено особливості, що притаманні саме для банківського законодавства, зокрема: міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність; його комплексність; значна кількість нормативно-правових актів в сфері банківської діяльності, переважно, підзаконних актів.
7. Ретельно досліджено поняття джерела банківського права та онтологічно-правові форми банківської діяльності в Україні.
8. В роботі проаналізовано суть нормотворчої функції Національного банку України, зміст нормативно-правових актів центробанку, проблеми їх прийняття та практика реалізації.
9. Вперше в науці сформульовано принципи системи органів Національного банку України, у тому числі й спеціальні принципи організації діяльності територіальних установ центробанку.
10. На концептуальному рівні розкрито значення незалежності та автономії Національного банку України для виконання його основної функції – забезпечення стабільності національної валюти.
11. На підставі аналізу правового статусу керівних органів Національного банку України визначено їх роль у процесі забезпечення стабільності національної грошової одиниці та звернуто увагу на недопустимість порушення принципу інтернаціоналізації керівних органів центрального банку. Звернуто увагу, що чинне законодавство України. зокрема Закон „Про Національний банк України”, містить положення у визначенні порядку формування Ради НБУ та її функцій, що вступають в супереч із вищезазначеним принципом інтернаціоналізації й можуть створити загрозу для проведення виваженої монетарної політики та виконання основної функції центробанку – забезпечення стабільності національної грошової одиниці.
12. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері розмежування компетенції між Головою, Радою та Правлінням Національного банку України
13. Вперше на концептуальному рівні досліджено правові засади проведення центральним банком держави грошово-кредитної політики.
14. В роботі дістало подальшого розвитку поняття банківського нагляду, у тому числі закладеного на рівні міжнародних стандартів. Автор наголошує на тому, що банківський нагляд являє собою одну із форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк (або інший орган, на який покладені зазначені функції) реалізує функцію державного управління банківським сектором.
15. Вперше на науково-теоретичному рівні визначено роль та принципи банківського нагляду, що здійснюється Національним банком України з метою забезпечення стабільності банківської системи держави; класифіковано види, методи та форми проведення центробанком заходів у сфері банківського нагляду й контролю. На підставі проведеного гносеологічно-правового аналізу визначено організацію системи банківського нагляду в Україні та шляхи її реформування.
16. Здійснено детальний аналіз застосування заходів юридичної відповідальності за порушення банківського законодавства; визначаються особливості санкцій, що їх застосовує Національний банк України до порушників. Наголошується, що проблеми нагляду завжди залежать від соціальної політики, політичного втручання, відсутності політичного бажання вирішувати проблеми, організаційних недоліків. Проблеми можуть також виникати від методології наглядової перевірки, що приділяє увагу лише формальній відповідності правовим нормам. Підставою для виникнення проблем може бути також відсутність системи раннього попередження й відповідного зовнішнього нагляду. Автором пропонується новий підхід щодо визначення особливостей застосування заходів відповідальності за порушення банківського законодавства.
За підсумками проведеного дослідження дисертантом запропоновано внести зміни і доповнення до Закону України „Про Національний банк України”, інших нормативно-правових актів з метою усунення наявних колізій.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані:
– для подальшої розробки правових проблем організації банківської системи держави, для наукових досліджень щодо правового статусу окремих її складових елементів, у подальшій розробці теоретичних проблем здійснення окремих банківських операцій;
– при вдосконаленні чинного законодавства, що визначає правовий статус Національного банку України, банківських установ та режим проведення банківських операцій, а також визначає питання відповідальності посадових осіб банківських установ за порушення банківського законодавства, в тому числі розголошення банківської таємниці;
– для вдосконалення нормотворчої роботи Національного банку України, що базується на нормах Конституції України;
– у навчальному процесі при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників з курсів „Фінансове право” та „ Банківське право”, під час викладання даних дисциплін;
– для підготовки й вдосконалення методичного матеріалу зі спецкурсів „Проблеми правового статусу кредитних установ”, „Банківське законодавство”.
Положення дисертації можуть слугувати для подальшого наукового дослідження фінансових, адміністративних, цивільних, господарських, банківських правовідносин, правового статусу учасників відносин у сфері банківської діяльності.
Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає також у тому, що теоретичні положення та висновки, які становлять наукову новизну роботи, представлені автором у конкретних рекомендаціях і пропозиціях щодо вдосконалення роботи Національного банку України та Ради Національного банку України на основі внесення відповідних змін і доповнень у нормативні акти, що визначають їх правовий статус. Деякі висновки й пропозиції автора знайшли відображення у Положенні про Апарат Ради Національного банку України. Ряд пропозиційздобувача були враховані при підготовці наукових висновків по законопроектах із фінансової та банківської діяльності та висвноках щодо стану чинного законодавства під час роботи автора консультантом Комітету з питань фінансів та банківської діяльності Верховної Ради України протягом 2000 – 2002 рр. та Комітету з питань правової політики, консультантом якого автор є з 2002 р.
Положеня й висновки науково-теоретичного досліження знайшли свого закріплення також під час роботи здобувача Головним консультатном Інституту законодавства Верховної Ради України.
Ряд висновків й узагальнень автора були реалізовані у конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7,8 Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, розглянутому Конституційним Судом України 10 жовтня 2001 року.
Ряд положень, отриманих як результат дисертаційного дослдіження, отримали практичного впровадження у звітах 2001, 2002 років за результатами науково-дослідницької роботи, проводеної автором у Центрі дослдіжень проблем прав людини при юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Положення, доведені автором в результаті проведення наукового дослідження, знайшли своєї практичної реалізації при написанні дисертантом навчального посбінику з курсу “Фінансове право” (24,8 д.а., 2003 р.).
Результати дисертаційного дослідження використовуються при читанні лекцій з курсу „Фінансове право” та спецкурсів „Проблеми правового статусу кредитних установ”, „Банківське законодавство”, „Правові засади формування й функціонування кредитно-фінансових установ”, „Податкове право” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка; підготовці навчально-методичних матеріалів із зазначених курсів для студентів юридичного факультету.
Особистий внесок здобувача . Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідження, виконаним автором особисто. Особистий внесок автора полягає у комплексному дослідженні особливостей формування та функціонування банківської ситеми України; науковому обгрунтуванні правових засад організацїі діяльності її складових елементів, в першу чергу, Національного банку України, визначенню місця та ролі банківскього нагляду для забезпечення стабільності банківської системи країни в цілому та захисту інтересів її клієнтів; визначенні напрямів реформуання законодавства у сфері банківскьої діяльності. У процесі роботи використовувалися законодавчі та інші нормативно-правові акти органів державної влади України, в тому числі Національного банку України, міжнародно-правові документи, законодавство інших держав.
Апробація результатів дисертації . Результати проведеного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де, безпосередньо, й була виконана дисертація. Окремі положення дисертації доповідались автором на Міжнародній науково-практичній конференції „Правове регулювання державних доходів та видатків” (вересень 1998 р., м. Полтава); Науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і адміністративна реформа в Україні” Інституту законодавства Верховної Ради України (лютий 1999 р., м. Київ), Науково-практичній конференції „Податкова політика в Україні та її нормативно-правове забезпечення” (грудень 2000 р., м. Ірпінь), Всеукраїнській науковій конференції „Сутність, цілі та засоби права” (травень 2001 р., м. Чернівці), Науково-практичній конференції „Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи розвитку)” (грудень 2001 р., м. Ірпінь), на Міжнародному науково-практичному семінарі „Проблеми нормативно-правового забезпечення бюджетно-податкової політики держави” (листопад 2002 р., м. Ірпінь); на ІХ Регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (лютий 2003 р., м. Львів); на Міжнародній науково-практичній конференції „Фінансовий механізм та його правове регулювання” (квітень 2003 р., м. Саратов); на Міжнародній науково-практичній конференції за участю Верховної ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, Світового банку „Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ” (червень 2001 р., м. Київ); на науково-практичних семінарах під егідою Національного банку України, Комітету з фінансів та банківської діяльності Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Світового банку: „Банківське законодавство та його роль у стабілізації та розвитку економіки” (лютий 1999 р., м. Київ); „Нормативно-правове регулювання банківського кредитування та реалізація принципу рівності прав боржника та кредитора” (березень 2001 р., м. Київ), „Монетарна політика НБУ” (квітень 2002 р., м. Київ) та ін.
Публікації . За темою дисертації автором опубліковано дві одноосібних монографії загальним обсягом 17,06 д.а.; 20 статей у наукових фахових виданнях загальним обсягом 10 д.а. Окремі висновки, пропозиції та рекомендації викладено у навчальних посібниках: „Фінансове право” (2003 р.) (24,8 д.а.), „Фінансове право” (1998 р.) (у співавторстві – одноособово автором 1 д.а.); Науково-практичному коментарі до Бюджетного кодексу України (2003 р.) (у співавторстві, особово автором – 1 д.а.). Окремі висновки, пропозиції та рекомендації викладено в статтях, надрукованих у наукових журналах, матеріалах і тезах конференцій. Матеріали дослідження використані при підготовці Банківсько-фінансово-правового словника-довідника (1998 р.) (у співвавторстві, одноособово автором – 0,5 д.а.), Популярної юридичної енциклопедії (2002 р.) (у співавторстві, одноособово автором – 1 д.а.).
Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які поділені на 12 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (830 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 482 сторінки, з них основного тексту – 414 сторінок.
Розділ 1 . Науково -теоретичні засади правового регулювання відносин у сфері банківської діяльності
1.1 Складна правова природа банківської діяльності
Наукові дослідження в сфері фінансів мають тривалу історію, і більшість теоретиків вважає початком економічної науки працю Адама Сміта “Дослідження про природу та причини багатства народу”, яка була опублікована у 1776 р. З того часу фінанси поступово зайняли провідне місце в дослідженнях представників різних галузей науки. Зокрема, в 1990 і 1997 роках лауреатами Нобелівської премії з економіки стали вчені, нагороджені нею за видатний науковий внесок у розвиток теорії і практики фінансів.
Фінансова система ототожнює сукупність ринків та інших інститутів, які використовуються для укладення фінансових угод, обміну активами та ризиками. Ця система включає в себе ринки акцій, облігацій та інших фінансових інструментів, фінансових посередників (таких як банки, страхові компанії), фірми, що пропонують фінансові послуги (фінансові та інвестиційні компанії, трасти, довірчі товариства), та органи, що регулюють діяльність усіх цих установ.
В свою чергу, банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважається, що перші банки виросли з контор мінял і з’явилися в епоху Відродження в італійських містах.[1] Основна функція банків полягала у наданні механізму платежів для здійснення розрахунків та клірингових операцій, що сприяло розвиткові торгівлі товарами й послугами, яка переживала в той час період бурхливого розвитку. Саме поняття „банк” походить від італійського „banka” (в перекладі „лава”), оскільки міняли обмінювали гроші, сидячи на лавах.[2] Вони приймали грошові вклади у купців та спеціалізувалися на обміні грошей різних міст та країн. З часом міняли почали використовувати такі вклади, а також власні грошові кошти для видачі позичок і отримання відсотків, що призвело до перетворення мінял у банкірів
Однак існує думка, що банки є значно старішими. Так, один з відомих науковців у сфері банківської діяльності професор Жан Матук, досліджуючи історію виникнення банків, відзначає, що банківські та біржові установи й механізми виникли тоді, коли гроші почали забезпечувати сферу обміну. Пізон і Форміон, геніальні раби, фінансували в Афінах епохи Демосфена “позички на велику авантюру”. Козімо Медичі в широких масштабах використовував купівлю-продаж платіжних документів, банк у сучасному розумінні цього слова, отримуючи вклади та надаючи позики сильним світу цього на території Європи, подібно Жаку Керу в часи Жанни Д’Арк.[3] Н.І. Тургенєв у своїй праці, присвяченій дослідженню теорії податків, датував виникнення установ під назвою „банки” 1407 р. – в Генуї та 1582 р. – у Венеції. Пізніше – в 1609 р. в Амстердамі, а в 1619 р. в Гамбурзі були засновані ощадні банки.[4] Однак лише в ХІХ ст., з розвитком капіталізму, банк і біржа в сучасному розумінні набули справжнього розвитку. Вони дійсно стали інститутами, необхідними для виробництва вартості та її обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомогою банків заощадження почали перетворюватися в капітал. У ХІХ ст. фінансово-банківські установи поступово отримали нового змісту, зайнявши нове місце в суспільстві та економіці.[5]
Слід відзначити наявність різних підходів у визначенні терміна „банк” романо-германською (континентальною) та англосаксонською системами права.[6] Національні законодавства країн, що відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків й здійснення розрахунків.[7] Банківські установи, на відміну від так званих “негрошових” кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.
Розкриваючи зміст поняття “банк”, необхідно звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення - інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов’язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС.[8] У першу чергу мова йде про так звану першу банківську директиву – Директиву № 77/780 від 12 грудня 1977 р. ”Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій”, яка містить поняття кредитної організації.[9] Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як „підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок”. Основною метою першої директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах – учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.
Друга банківська директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана скасувати недоліки попереднього документа і містила три основних принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, заснована на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання.[10] Ці норми набули подальшого розвитку в наступних банківських директивах.[11]
На відміну від континентальної правової системи, англосаксонські країни відійшли від традиційного підходу у визначенні кредитної установи. Так, А.А.Вишневський, досліджуючи банківське право Англії, зазначає, що в англійському праві основний акцент був зміщений з поняття “банк” на регулювання власне банківської діяльності, тобто правил (умов договорів тощо), які застосовувалися в банківській практиці.[12] У цілому в англійському праві можна виділити три підходи до поняття “банк”. Перший підхід характерний для загального права (поняття сформоване судовою практикою), другий підхід міститься в ряді спеціальних законів, що визначали поняття “банк” для цілей відповідного закону (не ставлячи завдання загального визначення даних понять). На третьому підході базуються, власне, банківські закони – Banking Act 1979 р. та Banking Act 1987 р., які зазнали на собі, зокрема, уніфікованого впливу права Європейського Співтовариства.
Банківський бізнес в розумінні загального права характеризувався такими рисами: а) залучення депозитів від невизначеного кола осіб та розміщення отриманих коштів серед інших клієнтів з метою отримання прибутку; б) ведення поточних рахунків клієнтів, оплата чеків та зарахування коштів на рахунки клієнтів. При цьому проблема кваліфікації інституту як банківського або небанківського вирішувалася на підставі суб’єктивних критеріїв.[13] Перехід до поняття “банк” у власне банківських законах – законах про банківську діяльність 1979 р. та 1987 р., розроблявся паралельно з вирішенням двох проблем, що стосувалися даного поняття. Перша проблема була пов’язана із уніфікацією банківського права в рамках Європейського співтовариства, друга – з контролем за банківською діяльністю. Однак і досі, навіть з прийняттям законів 1979 р. та 1987 р. відсутнє статутне визначення поняття “банк”. Зокрема, згідно з законом 1979 р. особа, яка не має спеціальної ліцензії або не є визнаним банком, не має права на прийняття депозитів. Таким чином, можна констатувати, що англійське право не цікавиться вичерпним визначенням поняття банку, подібно тому, яке властиве законам країн континентальної системи.
Україна, що розглядається як країна з перехідною економікою, після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку й прийняття національного банківського законодавства. Враховуючи наявні тенденції віднесення України до країн із континентальною системою права, законодавець зробив акценти на прийнятій останньою європейській концепції визначення поняття “банк”, що з часом зазнало змін. Так, у Законі України ”Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.[14]
Нова редакція закону, прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла суттєві корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС. Відповідно до ст. 2 зазначеного закону „банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб”.[15] З цього визначення випливає суть банківської діяльності та її відмітні риси, розроблені теорією банківського права.
Аналізуючи банківську діяльність, що є достатньо широким поняттям, слід розглядати й аналізувати її не відокремлено від будь-яких інших напрямів діяльності, а й як один з елементів фінансової діяльності держави. В той же час слід констатувати, що відбувся значний генезис розуміння банківської діяльності теоретиками, що викликано, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем із розділенням категорій “фінансова установа” і “кредитна організація” (про що буде йти мова нижче) як на рівні теорії банківської справи, так і на рівні законодавчого закріплення.[16]
Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відносить правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових[17] , і до господарських[18] , і до цивільних[19] . У той же час доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут. [20]
Ринкова економіка породжує нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання, та змінює старі, що існували під час державної монополії. Змінюються принципи, на яких будуються взаємовідносини держави та її органів із суб`єктами господарської діяльності, забезпечується поступове впорядкування державного регулювання господарської та підприємницької діяльності. І одним з впливових напрямів формування ринкових відносин є фінансові та банківські інститути, без яких не може бути сформована інфраструктура ринкової економіки. Розвиток кредитно-фінансових інститутів впливає як на внутрішні економічні відносини (зокрема на розвиток та інвестування виробничої сфери, на ринок цінних паперів, приватизаційні процеси тощо), так і на зовнішні, бо саме через такі кредитно-фінансові інститути і здійснюється інтегрування правових й економічних структур у світову економічну систему. Зрозуміло, що надійно захищений, здоровий, прозорий і конкурентоспроможний банківський сектор необхідний для підтримки економічного зростання та надання все більшій кількості громадян і підприємств доступу до приватних капіталів. Зараз лише незначна частина інвестицій фінансується за рахунок банківських кредитів.[21]
На створення нових правових форм фінансово-кредитних інститутів впливає цілий ряд факторів: розвиток договірного права; визначення правового статусу учасників цивільних правовідносин; доступність кредитно-фінансових інститутів, зокрема банків, для всіх підприємств, організацій та населення; забезпечення поєднання приватних та державних інтересів у розвитку банківської сфери. Відповідно саме банки розглядаються як одна з головних ланок інфраструктури ринкової економіки, і саме через банки держава має можливість постійно й планомірно впливати на розвиток економіки країни. В той же час слід розуміти, що кредитно-банківська сфера є об’єктом скоєння злочинів, що набрали в останні роки значних масштабів. [22]
Держава як організація публічної влади при реалізації своїх завдань і функцій повинна мати наявні державі фінанси. Фінансове право розглядає фінансову діяльність держави як об`єктивну необхідність, яка є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.[23] Фінанси виступають як система економічних відносин, що виражають утворення та використання фондів грошових коштів в інтересах забезпечення розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб. Фінанси завжди пов`язані з використанням грошей та товарно-грошових відносин в процесі утворення, розподілу та перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного доходу й забезпечення належного фінансового контролю.
Банківська діяльність є одним з елементів фінансової діяльності держави. І складність банківської діяльності полягає в тому, що вона охоплює обіг як державних, так і приватних фінансів, причому зв`язок між ними часто є міцним і нерозривним. Тобто, суть фінансової діяльності держави саме в банківській сфері – враховуючи закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність всієї кредитно-банківської системи та довіру до неї з боку населення .І в той же час – здійснювати державний вплив через банківську систему на економічний розвиток суб`єктів господарювання та впливати на зростання обсягу державних фінансів та їх подальший обіг у фінансовій сфері.[24]
Безпосередньо банківська діяльність розглядається як набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим наглядом держави. Відповідно банк – це будь-який фінансовий посередник, що виконує одну або декілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.
Перелік усіх банківських операцій є досить широким і налічує понад 200 видів. Така широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при доволі незадовільній господарській кон'юнктурі. [25] В той же час банківські операції повинні відповідати декільком умовам: 1) вони встановлюються тільки законом; 2) вони виконуються виключно спеціальним інститутом – банком; 3) надання фінансовому посереднику статусу банку не обмежується кількістю виконуваних ним операцій.
Аналіз банківського законодавства, в тому числі й зарубіжного, свідчить, що про банківську діяльність слід говорити в тих випадках, коли банки або інші кредитні організації здійснюють ті або інші дії з фінансовими інструментами, в якості яких виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. Обґрунтування аналізу зазначених фінансових інструментів в якості об`єкта банківської діяльності здійснюється багатьма науковцями. Можна згадати роботу О.М. Олейник “Основи банківського права”, в якій автор зазначає, що поняття грошей слід давати через аналіз і класифікацію їх функцій. Гроші можуть розглядатися як: засіб оплати товарів і послуг (засіб обігу); засіб виміру вартості (міра вартості) й засіб збереження вартості (засіб збереження); стандартний засіб відкладних платежів й одиниці розрахунку.[26]
Про банківську діяльність слід говорити тоді, коли гроші виконують функцію засобу обігу (платежу), збереження й товару (кредит), але не функції міри вартості. Гроші можуть існувати в готівковій або в безготівковій формах. Цінні папери як об'єкти банківської діяльності повинні мати грошове вираження, бути корпоративними або розрахунковими, а не товарними й мати певний мінімальний обіг. Валютні цінності повинні відповідати вимогам, що пред'являються валютним законодавством (валюта не може бути вилучена із обігу, дорогоцінні метали й каміння повинні відповідати технічному вміщенню й бути допущені до господарського обігу тощо). Зазначені три об’єкти банківських правовідносин відображають три основні сегменти фінансового ринку, на яких працюють банки та позабанківські кредитно-фінансові установи, – ринок капіталів, ринок цінних паперів (вторинний) та валютний ринок.
Європейське банківське право, характеризуючи об’єкти банківської діяльності, також зупиняється на трьох основних групах поділу:
1. Вклади та інструменти розміщення капіталу (“збереження вартості”) – безпосередньо вклади (вклади до запитання, депозитні вклади) , банківські цінні папери, сучасні конкуренти вкладам та цінним паперам: заснування колективних вкладів в обігові кошти та участь цивільних товариств по вкладах в нерухомість.
2. Інструменти обігу (“передача вартості”) – зовнішні (готівка та безготівкові розрахунки, електронні гроші), внутрішні (операції, що виконуються в касі банку, міжбанківські перекази та кліринг.
3. Боргові та гарантійні інструменти (“випередження вартості”) – види заборгованості підприємств (кредити на покриття поточних видатків підприємства, кредит на придбання обладнання підприємства, фінансування експорту), надання позик особовому сектору (кредити на споживання, житлові кредити, іпотечні кредити), ксенокредити (єврокредит – зобов’язання в силу підпису небанківських агентів, банківські зобов’язання в силу підпису).[27]
Таким чином, можна говорити, що діяльність виключно із фінансовими інструментами надає банківській діяльності специфічного характеру, який є типовим і виключним лише для кредитно-фінансових установ.
М.М. Агарков зазначав, що слід розрізняти три функції, характерні для банку: 1) збирання чужих коштів; 2) надання кредиту; 3) сприяння платіжному обігу. Крім цих основних функцій банк виконує деякі інші, наприклад, в галузі товарної торгівлі (товарно-комісійні операції), торгівлі фондовими цінностями тощо.[28] Такі функції, звичайно, випливають із аналізу операцій, здійснюваних кредитно-фінансовими посередниками. Слід відзначити, що саме позицію М.М. Агаркова вважають такою, що найбільше відповідає сучасному розумінню поняття банківської операції.[29]
Аналіз світової банківської практики відносить до банківської діяльності комплекс із основних трьох операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Звідси випливає поняття банку в економічному розумінні – як фінансового посередника, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: мобілізацію коштів, надання їх в позичку, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами. Банківський кодекс Республіки Бєларусь визначає банк як юридичну особу, що має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: 1) залучення грошових коштів фізичних і (або) юридичних осіб у вклади (депозити); 2) розміщення залучених грошових коштів від свого імені і за свій рахунок на умовах зворотності, платності та строковості; 3) відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. [30]
Опираючись на поняття “базова операція”, можна класифікувати банки на універсальні та спеціалізовані: а) банки, що виконують всі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші, є універсальними;[31] б) банки, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку, є спеціалізованими. Чинне законодавство України, зокрема Закон „Про банки і банківську діяльність”, дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, в тому числі ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).[32] За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Зрозуміло, що поняття банківської діяльності не вичерпується лише переліком операцій, які виконуються на грошовому ринку. До особливостей банківської діяльності слід віднести й конструювання банківської системи, налагодження взаємодії її елементів шляхом визначення статусів і функцій окремих ланок. Можна говорити про те, що банківська діяльність – це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яка вимагається законом або договором . У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.[33]
Банківським операціям притаманна певна специфіка. Так, на думку О.М. Олейник, дії, що виконуються внаслідок банківської операції, можна поділити на два види: 1) дії, що здійснюються в порядку реалізації прав й обов'язків сторін в конкретному правовідношенні; 2) дії, що здійснюються в силу існуючих стандартів, правил. Останні пов'язані із конкретними правовідносинами, але їх правовий режим має істотну специфіку. Вони здійснюються в інтересах як клієнтів банків, так і самих банків, і в кінцевому рахунку – всієї банківської системи. Відповідно вони підпадають під особливий нагляд держави. Характер дій не може бути змінений договором, більше того, він фактично обумовлює зміст договору, яким, по суті, сторони лише вибирають якийсь із існуючих і допустимих порядків. Але банківська угода саме й виступає мотивом або причиною здійснення таких дій.
Банківські операції мають певні спільні риси, які відмічаються фахівцями, зокрема: вони носять тривалий характер, тобто здійснюються постійно, як правило, без тимчасового обмеження; учасники банківських правовідносин знаходяться в нерівному юридичному становищі; значною мірою вони мають властивість довірчості; здійснюються за стандартними правилами (є навіть світові міжнародні стандарти банківських операцій); потребують єдності правового регулювання як на рівні національного законодавства, так і на рівні локальних актів банків.[34] У той же час, говорячи про діяльність банківських установ, слід розуміти, що не всі операції та угоди, здійснювані ними, є за своєю природою банківськими. Все залежить від кінцевої мети такої операції. Відкриття та обслуговування рахунків, надання кредитів, здійснення розрахунків тощо – це угоди, здійснення яких і складає безпосередній предмет діяльності банку. Одночасно банки укладають багато інших угод, зокрема придбання обладнання, офісної техніки, технічних засобів тощо, що спрямовані на забезпечення організаційних та матеріальних засад роботи банку. Зрозуміло, що друга група угод не є банківськими за своєю суттю, однак вони спрямовані на забезпечення діяльності банку як господарської організації, і без їх укладання банк не зможе функціонувати і займатися безпосередньо професійною діяльністю.
Аналіз чинного законодавства та наукових розробок доводить правильність висновку про те, що банк – це підприємство , але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об`єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства. Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три групи угод:
1) банківські операції, які складають безпосередній предмет діяльності;
2) угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов роботи банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);
3) ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством, але які не включаються в другу групу (наприклад заснування інших підприємств та організацій).[35]
В юридичній літературі відмічається, що банківські операції складають виключну правоздатність банків та небанківських кредитно-фінансових установ.[36] У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні, комісійні.
Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кредитів). В.М. Усоскін вважає, що активні операції комерційного банку можна розділити на 4 великі групи: кредитні операції (або позички); інвестиції в цінні папери; касові операції; інші активи. На його думку, динаміка кредитів, їх питома вага в активах банків формується під впливом багатьох факторів як довгострокового, так і кон`юнктурного характеру. Структура кредитних операцій конкретного банку залежить від величини його активів, розташування головної контори, наявності та розгалуженості мережі відділень, складу клієнтури, спеціалізації банку тощо, а також від загального стану економічної кон`юнктури в країні. [37]
Наступна група – це пасивні операції , які спрямовані на залучення коштів. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ресурсів. Головна частина – депозити клієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видаються на вимогу вкладника у будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише через встановлений строк).
Третя група – це комісійні операції , тобто посередницька діяльність: обслуговування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо.[38]
Характеризуючи банківські операції, слід також відмітити їх комерційну природу. Так, ст. 632 Торговельного кодексу Франції визнає комерційними всі обмінні, банківські та посередницькі операції, з одного боку, а з іншого – всі операції державних банків. К. Гавальда та Ж. Стуфле відмічають, що цей текст можна застосовувати лише із врахуванням визначення банківської діяльності, даного в законі 1984 р. Список банківських операцій, що міститься в ст. 1 цього закону, передбачений лише для визначення поняття кредитної установи.
Банківська діяльність може носити лише професійний характер . Звідси випливає, що окремі операції за своєю природою не є комерційними. В якості додаткових операцій, які не є основними, а лише розвивають традиційні напрямки банківської діяльності такими можуть бути названі наступні: сумісне управління цінними паперами, поради щодо інвестування, управління майном, допомога експортерам тощо. [39]
Мета діяльності кожного комерційного банку – максималізація отримання прибутків від операцій та мінімізація ризиків втрат і банкрутства. Прибуток утворюється як різниця між процентами та іншими доходами, які отримуються за активними операціями, і процентами та іншими видатками, що виплачуються банком по залучених грошових ресурсах.[40] Таким чином, банківська діяльність – це підприємницька діяльність , яка має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси:
– отримання прибутку від обігу (за наявності ризиків) не тільки власних, а й залучених коштів;
– отримання прибутку від обігу фінансових інструментів, що є одночасно умовою існування держави й забезпечення її суверенітету;
– наявність в силу перших двох обставин регламентованого й міцного державного регулювання даного виду підприємницької діяльності, що забезпечує, в першу чергу, публічні інтереси, а потім вже – приватні.
У той же час кінцева мета для засновників, акціонерів та учасників банківських установ – це отримання прибутків. Хоча, як і будь-яка підприємницька діяльність, банківська діяльність здійснюється на власний страх і ризик.[41] Враховуючи те, що банки є суб’єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під дію загальних правових принципів, що визначають статус суб’єкта підприємницької діяльності, в тому числі встановлених Конституцією України, законами України „Про підприємництво”, „Про підприємства”, „Про господарські товариства”, „Про власність” тощо.[42]
Як правило, в законодавстві не дається чіткий поділ на види банківських операцій. Частіше наводиться виключний перелік банківських операцій, що їх можуть здійснювати банківські установи. Чинне банківське законодавство розмежовує банківські операції: ті, для здійснення яких необхідна банківська ліцензія; можуть здійснюватися без такої ліцензії; ті, які потребують окремого дозволу НБУ. Зокрема, відповідно до ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Крім перелічених операцій банк має право здійснювати такі операції та угоди: 1) операції з валютними цінностями; 2) емісію власних цінних паперів; 3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; 4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); 5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; 6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг); 7) лізинг; 8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; 9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів; 10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток; 11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
Операції, визначені пунктами 1–3 ч.1 цієї статті, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2–3 ч.1 цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.
В даному контексті не завжди формально вивереними є визначення окремих банківських операцій, які намагаються дати в науково-практичній літературі. Так, Л. Воробець визначає банківський кредит як певну суму грошових коштів, які надаються банками чи іншими кредитними установами на умовах повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а також однією з кредитних (активних) операцій банку.[43] Представлене визначення містить як ряд суперечностей в своєму змісті, так і не відповідає правовим нормам, закладеним чинним законодавством (зокрема Законом “Про банки і банківську діяльність” та Положенням НБУ “Про кредитування”).
За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:
1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: а) з інструментами грошового ринку; б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; в) з фінансовими фьючерсами та опціонами;
5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
В такому контексті не зовсім зрозумілим та логічним є лист Державної митної служби України № 11/2-10-12044-ЕП від 6.12.2002 р., в якому митні органи зобов’язали банківські установи в митних деклараціях обов’язково зазначати серії та номери банкнот іноземної валюти, що ввозиться в Україну. Цей документ був прийнятий без погодження із НБУ, зазначений порядок був мотивований закріпленням за ДМС компетенції визначати реквізити, що повинні міститися в митних деклараціях. Зрозуміло, що лист викликає заперечення з боку банків, особливо тих, що безпосередньо здійснюють діяльність по ввезенню іноземної валюти в України (наприклад, АППБ „Аваль”, АБ „Фінанси і кредит” тощо), оскільки значно обтяжує процедуру ввезення іноземної валюти і збільшує її собівартість, що може негативно впливати на формування курсу національної та іноземної валют.
Як підсумок, можна зазначити, що до особливостей банківської діяльності відноситься також і наявність декількох правових режимів , під якими розуміють порядок здійснення банківських операцій та угод і наслідки недотримання встановлених правил. Зокрема, таким режимом є ліцензування банківської діяльності . Ліцензування здійснюється в процесі створення банку й може охоплювати будь-який перелік банківських операцій, що передбачені законодавством. У встановлених законодавством випадках ліцензування розповсюджується і на здійснення банківських операцій небанківськими кредитно-фінансовими установами. Наприклад, свого часу, відповідно до Указу Президента України „Про утворення Кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва”, Національному банку України було запропоновано забезпечити видачу кредитно-гарантійній установі відповідної ліцензії. [44]
Банківська діяльність може розглядатися в двох розуміннях: широкому та вузькому. Якщо говорити про вузьке розуміння банківської діяльності – це потреба створити банк як спеціальну юридичну особу для здійснення певної сукупності операцій. До таких операцій відносяться базові операції, які в сукупності й утворюють поняття банківської діяльності у вузькому розумінні. Держава повинна вимагати реєстрацію банку в тому випадку, коли йдеться про здійснення усіх трьох операцій. Бо, наприклад, якщо відкриття рахунків за законодавством України – виключно банківський вид діяльності, то кредитування може здійснюватися іншими кредитно-фінансовими інститутами, зокрема кредитними спілками.
Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність” слово „банк” та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.
У свою чергу, банківська діяльність в широкому розумінні має місце тоді, вважає О.М. Олейник, коли здійснення будь-якого з перерахованих законодавцем видів банківських операцій здійснюється як самим банком, так і небанківською кредитно-фінансовою установою. В міжнародній банківській практиці сюди включаються такі операції, як купівля-продаж валюти, здійснення розрахунків, інкасація грошових коштів, довірче управління грошовими коштами, лізингові операції тощо.[45] Таким чином, під банківською діяльністю розуміють сукупність зазвичай і реально здійснюваних банківських операцій комерційними банками й іншими кредитними організаціями як спеціальними суб'єктами з приводу грошей та інших фінансових інструментів як засобів обігу, накопичення й товару.
Законодавство закріплює економічну самостійність банків, що випливає з їх статусу юридичної особи. Зокрема, відповідно до ст. 5 Закону „Про банки і банківську діяльність” банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. НБУ не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, має бути відшкодована у порядку, визначеному законом.
Враховуючи те, що банківська діяльність здійснюється, в першу чергу, за рахунок залучених коштів (в Україні й досі переважають депозити громадян),[46] держава встановлює жорсткі економічні нормативи, які повинні забезпечувати як інтереси конкретних суб'єктів, так і всієї банківської системи, а відповідно й держави в цілому. Функцію встановлення таких нормативів покладено, як правило, на центральний банк держави.
Специфіка банківської діяльності пояснюється також її особливим, виключним характером . Кредитно-фінансові установи, в першу чергу комерційні банки, не мають права займатися виробничою, торговельною й страховою діяльністю. Відповідно до ст. 48 Закону „Про банки і банківську діяльність” банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.
Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це обмеження не поширюється на: 1) приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій; 2) майно, яке перейшло банку у власність на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави; 3) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього. Слід зазначити, що нова редакція закону підняла межу у визначенні максимального розміру вартості нерухомого майна, яке може перебувати у власності банку, оскільки за попередньою редакцією закону (стаття 3) комерційний банк міг мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 10 відсотків власного статутного фонду (це обмеження не поширювалося на приміщення, в яких розміщувалися підрозділи банку, що виконують операції, передбачені законом).
Зазначений підхід свідчить про те, що реєстрація будь-якої юридичної особи кредитною організацію, в даному випадку – комерційним банком, передбачає певне обмеження правоздатності . Тобто, така заборона перетворює банки в комерційні юридичні особи зі спеціальною компетенцією, оскільки вони можуть здійснювати лише ті угоди, які прямо передбачені законом, або угоди, що забезпечують вказані.[47] Аналогом виключної діяльності може виступати діяльність торговців цінними паперами, контроль щодо яких здійснює Державна комісія із цінних паперів та фондової біржі; страхових організацій, аудиторів.
Мета такої виключності банківської діяльності полягає у виділенні із загальних господарюючих суб'єктів спеціальної групи, що обслуговує грошовий обіг, та забезпеченні державного контролю за означеною групою суб'єктів. Така заборона є традиційною для банківського законодавства розвинених країн і має на меті захист кредиторів та вкладників кредитних установ від ризиків заморожування та втрати капіталу, що виникають при проведенні небанківських операцій, тим більше, що контроль за останніми з боку держави досить складний. Тобто, наявність професійної спеціалізації банків є, певною мірою, зворотною стороною монополії на надання банківських послуг.
Банківська діяльність завжди пов’язана із наявною сукупністю банківських ризиків . Ризики можуть поділятися на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх ризиків відносяться:
– ризик ліквідності – нездатність банку забезпечити безперервну оплату своїх зобов`язань перед клієнтами;
– кредитний ризик – ризик платоспроможності контрагента, пов`язаний із вибором клієнта;
– валютний ризик – ризик збитків від несприятливих змін валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної позиції;
– ризик облікової ставки – ризик збитків від несприятливих змін облікової ставки в умовах фіксованої процентної ставки по наданих кредитах;
– ризик по операціях із цінними паперами – збитки від зміни курсу цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку.
НБУ, що здійснює державне регулювання в сфері банківської діяльності, встановлює економічні нормативи, в тому числі і нормативи ризиків. Зокрема, ці норми містяться в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженій центробанком 26.09.2001 р.[48] Основна увага при здійсненні нагляду приділяється, в першу чергу, зниженню ризику ліквідності і кредитного ризику. Здійснюється це, в тому числі, за допомогою встановлення та проведення контролю за дотриманням економічних нормативів. Для покриття можливих збитків, які можуть виникнути внаслідок кредитної діяльності комерційного банку, він, у відповідності з вимогами чинного законодавства, зобов`язаний створити спеціальний резерв. Для запобігання валютних ризиків використовується встановлення ліміту відкритої валютної позиції комерційних банків.
З метою зниження ризиків неповернення кредитів несумлінними позичальниками та відповідно до ст. 6 Закону України „Про Національний банк України” центробанком розроблена та введена в дію Єдина інформаційна система обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками. Участь банків в інформаційній системі дозволяє знизити кредитні ризики, підвищити фінансову стійкість. До ЄІС „Реєстр позичальників” підключаються банки, що уклали договір з Національним банком про надання інформаційно-довідкових послуг через цю систему. Після підключення банк регулярно надає інформацію про своїх ненадійних клієнтів і несе повну відповідальність згідно з чинним законодавством за достовірність наданої інформації. Кількість запитів на формування звітів для банку протягом робочого дня не обмежується. Для забезпечення конфіденційності всі файли інформаційного обміну обробляються електронними засобами захисту інформації, розробленими в Національному банку. На жовтень 2002 р. 116 банків уклали договори з НБУ щодо участі в ЄІС „Реєстр позичальників”, серед них всі найбільші банки України.[49]
До внутрішніх ризиків відносяться: комерційні ризики – пов`язані із людським фактором, тобто кваліфікацією персоналу й діловими якостями керівників, виконавчою дисципліною, якістю аудиторської служби та ін.; оперативно-технічні ризики – відображають ступінь працездатності систем, які забезпечують внутрішню роботу комерційного банку: системи безпеки, бухгалтерського обліку, засобів зв`язку, матеріально-технічних засобів тощо. [50]
Міжнародна банківська практика поділяє ризики на фінансові та операційні.[51] Прийнята така стандартна класифікація фінансових ризиків: 1) ринкові ризики: процентний, валютний, фондовий, товарний; 2) кредитні ризики. В свою чергу, операційні ризики часто виникають в зв’язку з неякісним внутрішнім аудитом та неефективним управлінням. Це призводить до фінансових втрат внаслідок допущених помилок із-за неякісного виконання функціональних обов’язків або із-за шахрайства, яке є наслідком перевищення посадовими особами своїх повноважень. Крім того, операційні ризики пов’язані із збоями в роботі інформаційних систем. [52]
Слід розуміти, що будь-які ризики можуть служити якщо не причиною банкрутства, то джерелом постійних збитків та витрат. І в банківській діяльності необхідно ідентифікувати ризики, оскільки вони можуть переходити з однієї форми в іншу – з ринкової в кредитну, з кредитної – в операційну. Необхідно відокремлювати економічні та політичні фактори, які, звичайно, впливають на всі види ризиків, від самих ризиків. При цьому одним з основних інструментів управління ризиками є організаційне моделювання, оскільки грамотно розроблені процедури знижують технологічні ризики, а правильно підібрані, підготовлені та розставлені кадри – операційні ризики.[53]
Однак характеристики банківської діяльності не обмежуються указаними особливостями. Чинне законодавство відносить оподаткування банківських операцій до операцій особливого виду, розмежовуючи доходи за активними та пасивними операціями.[54] Ряд інших аспектів, що носять похідне значення, дозволяють характеризувати банківську діяльність як особливий вид діяльності.
Аналізуючи вищевикладене, можна визначити основні принципи банківської діяльності :
1) незалежність банків у своїй діяльності, їх економічна самостійність;
2) невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування в діяльність банків, за винятком випадків, установлених законодавством (зокрема в межах організації Національним банком банківського регулювання та банківського нагляду);
3) розмежування відповідальності між банками та державою;
4) обов’язковість отримання банками ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством;
5) обов’язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи країни та захисту інтересу клієнтів;
6) закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися;
7) забезпечення фізичним та юридичним особами права вільного вибору банку;
8) забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов’язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу – повернення грошових коштів вкладникам банків.
Отже, банківська діяльність має складну правову природу, що пояснюється метою та завданнями, які ставлять перед собою банківські установи й Національний банк України як центральний банк держави. Вона носить підприємницький характер, однак є виключною та професійною, характеризується специфічними режимами правового регулювання й супроводжується зовнішніми й внутрішніми банківськими ризиками, що створює додаткові підстави для підвищеного нагляду з боку держави в особі уповноважених органів.
1.2 Місце банківського законодавства в системі законодавства України
Законодавство економічно розвинених країн – це досить значний масив нормативних актів, що містять як питання регулювання структури банківської системи в цілому, побудови її складових елементів – кредитно-фінансових установ, так і організації та регулювання діяльності таких органів. Враховуючи сучасний рівень розвитку товарно-грошових відносин, можна цілком вірно стверджувати, що банківська, кредитна та грошова системи є невід`ємною, органічною частиною загальнопов`язаних суспільних відносин. К. Гавальда та Ж. Стуфлє зазначали, що банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються “торгівлею грошима”, та підприємств, що сприяють їх діяльності. Тобто це право професійне. Його специфіка є невід`ємною від особливостей професії, основоположні характеристики якої і певні засоби стійкі щодо політичних, економічних та технологічних змін.[55]
Саме на банківську, кредитну та грошову системи покладено роль ланки, що зв`язує сучасний господарський механізм, забезпечує розвиток економіки країн у цілому. На сучасному етапі не можна говорити про те, що зазначені системи можуть функціонувати відокремлено, в межах однієї держави. Національні фінанси є складовою ланкою міжнародного фінансового грошово-кредитного ринку.
Враховуючи такий системоутворюючий взаємозв`язок, на банківське законодавство покладається завдання більш або менш адекватно виразити внутрішню суть банківської системи, забезпечити її стабільність, і водночас мати можливість достатньо гнучко реагувати на постійні зміни. Вирішенню такого складного завдання сприяє кілька основних чинників. З одного боку, це поступова гармонізація національного законодавства, в першу чергу, в європейське законодавство. З іншого боку, це своєрідність правового регулювання самих банківських відносин всередині країни, коли імперативне регулювання з боку центрального банку або іншого органу державної влади поєднується з наданням широкої волі щодо здійснення господарської діяльності суб`єктам банківської діяльності.
Банківське законодавство повинно забезпечити на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, для банківських правовідносин притаманним є наявність спеціального суб'єкта – банка або кредитної організації та спеціального об'єкта – фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо або опосередковано бере участь держава. І ще одна риса – відсутність вільного вибору у сторін щодо визначення форм правовідносин та правил їх реалізації, – що надає підстави стверджувати про наявність імперативного методу правового регулювання в зазначених суспільних відносинах.
Підставами для виникнення, зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (в першу чергу, це нормативні акти центрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так і з клієнтами (юридичними та фізичними особами).
Аналізуючи нормативно-правову базу, можна визначити цілу низку особливостей, що характерні саме для банківського законодавства. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства , що регулює банківську діяльність. Не викликає заперечень той факт, що до складу норм у сфері банківської діяльності відносяться норми публічного (конституційне, фінансове, адміністративне, господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне) права. Таким чином, можна говорити про комплексність банківського законодавства.
При визначенні правових засад регулювання банківської діяльності одним із теоретичних напрямків дослідження є встановлення співвідношення між поняттями “банківське законодавство” і “банківське право”. При цьому слід пам’ятати, що право як зумовлений компонент культурного розвитку суспільства та необхідний політичний (юридичний) інструмент державного управління існує не тільки в правосвідомості. Критерієм його об’єктивності є, передусім, система відносин, в які люди вступають не лише тому, що вони свідомо їх обрали, а й тому, що цього вимагають реальні умови суспільного життя.[56]
У працях у сфері банківської діяльності досить часто ототожнюють поняття „банківське право” і „банківське законодавство”, намагаючись довести тезу щодо утворення нової галузі права. Однак не слід свідомо підміняти поняття “галузь права” і “галузь законодавства”, як і класичні наукові критерії виділення галузі права і галузі законодавства, суто суб`єктивними конструкціями. Кожна норма права може належати тільки до однієї галузі права, як і будь-які суспільні відносини, які є предметом лише однієї, чітко визначеної галузі права. Тобто, “галузі права відрізняються між собою настільки ж об`єктивно, наскільки об`єктивно відрізняються між собою види суспільних відносин, що регулюються цими галузями”.[57]
Ще М.М. Агарков у своїх лекціях зазначав, що під терміном “банківське право” можна розуміти сукупність юридичних норм, які регулюють організацію та діяльність банків (кредитних установ). До організації та до діяльності кредитних установ мають застосовуватися норми, які регулюють майновий обіг взагалі, та норми, безпосередньою метою яких є врегулювання тих або інших питань банківського права. Тобто банківське право, в основному, являє собою спеціальний розділ торгівельного права, присвячений банкам. [58]
Цілий ряд авторів відносить банківське право суто до фінансового права, або банківське законодавство – лише до внутрігалузевого законодавства, яке є складовою фінансового законодавства.[59] І.С. Гуревич вважає банківське право підгалуззю фінансового права. Однак навряд чи можна погодитися з такою думкою. Поль Марі Годме визначав предмет фінансового права, що є публічною галуззю права як норми, що регулюють державні фінанси.[60] Лоуренс Фрідмен зазначав про зростання публічного права в США, що, на його думку, тісно пов`язано зі зростанням адміністративної держави.
Виникає питання: чи можна, виділяючи банківське право, обмежитися лише питаннями, що мають відношення до фінансового права? Певна річ, не можна заперечувати величезну роль адміністративно-правових та фінансово-правових норм в складі банківського законодавства, але це зовсім не означає, що можна вилучити із його рамок норми приватного права, тобто норми, що регулюють самі основи банківської діяльності.
Представники теорії господарського права довгий час обстоювали позицію, відповідно до якої банківське право є невідокремленою складовою частиною господарського права як самостійної галузі права. Зокрема, І.А. Тинчук розглядає позички, а також відносини з кредитування як складову частину системи господарських зобов`язань. М.Л. Коган та інші вважають, що відносини, в яких беруть участь банки, є господарсько-правовими.[61] Слід зазначити, що наведено думки 70-х рр. ХХ ст., тобто дореформеного періоду, тому в основу виділення господарського права як самостійної правової галузі було закладено співвідношення організаційно-планових та майнових елементів у сфері соціалістичного виробництва.
К. Гавалда і Ж. Стуфлє вважають банківське право самостійною галуззю права.[62] Однак ми вважаємо за доцільне погодитися з позицією Л.Г. Єфімової, яка зазначає, що суспільні відносини, що певною мірою регулюються банківським правом, не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони могли становити предмет окремої галузі права. В той же час вона підкреслює, що термін „банківське право” застосовується до сукупності нормативних актів, що регулюють порядок організації і діяльності кредитних установ, головним чином банків, а також порядок здійснення ними банківських операцій.[63] На наш погляд, зазначений підхід приводить до небезпеки змішування галузі права і галузі законодавства, бо під банківським правом Л.Г. Єфімова розуміє банківське законодавство.
Г.А. Тосунян спочатку відстоював таку саму позицію, оскільки зазначав, що “сукупність юридичних норм, якими регулюється створення і діяльність кредитних організацій, в першу чергу, банків, а також тих норм, що регламентують банківські операції, не є ні галуззю, ні підгалуззю права, оскільки вона не відповідає критеріям галузі права, визнаним в нашій юридичній науці. В ній відсутні специфічні, тільки їй притаманні предмет і метод правового регулювання”. Тому її, дану сукупність юридичних норм, автор розглядає лише як “комплексну галузь законодавства”.[64]
Однак уже в наступній своїй праці він дещо змінив свій погляд і зазначає, що вбачається цілком правомірним розглядати банківське право як комплексну галузь законодавства, яка поступово переростає в галузь права, розуміючи під ним, з одного боку, сукупність цивільно-правових норм, які регулюють товарно-грошові відносини, що складаються при здійсненні банками та іншими фінансовими інститутами, які виконують банківські операції, діяльності в кредитно-банківській сфері, а з іншого боку, сукупність адміністративно-правових норм (або точніше – фінансово-правових норм), які регулюють управління державними фінансами зі сторони суб`єктів банківської системи.[65] Як комплексна галузь законодавства, банківське законодавство являє собою похідне структурне утворення в системі законодавства і включає норми різних галузей права. В своїх наступних роботах Г.А. Тосунян зберіг зайняту позицію.[66]
М.І. Піскотін, у свою чергу, вважає, що банківське право повинно розглядатися як самостійна комплексна галузь права.[67] І зазначає, що розрізнення в даному випадку галузі законодавства і галузі права є штучним і може лише затемнити суть справи.
Ще одна особливість. Окремі акти банківського законодавства одночасно належать і до інших галузей законодавства. Зокрема, в американській літературі з банківського права при розгляді проблем правового регулювання деяких банківських операцій окремо аналізуються Закон про захист споживчого кредиту та Закон про споживчий лізинг. У німецькій літературі особливо підкреслюється роль іпотечного кредиту в галузі житлового будівництва. Тобто, зазначене законодавство належить як до банківського, так і до законодавства про захист прав споживачів.
Можна констатувати, що проблема визначення суті банківського права, певною мірою, обумовлена наявним тривалим спором в теорії права щодо виділення нарівні із традиційними галузями права також і таких, які мають комплексний характер.[68] Межі між окремими галузями права є достатньо відносні. Можна стверджувати, що не існує галузей права єдиної правової системи, які були б абсолютно ізольовані одна від одної, на чому неодноразово акцентували уваги теоретики права, досліджуючи поняття правових інститутів, підгалузей, галузей права й правової системи держави.[69] Однак і досить достатньо актуальним залишається поділ галузей права на публічні та приватні, причому не лише серед представників юридичних наук.[70] Публічне право як право організації державного управління вимагає від тих, до кого воно застосовується, свідомо сприяти загальним інтересам. Водночас приватне право дозволяє окремим людям прагнути досягти своїх індивідуальних цілей і спрямоване лише на встановлення таких обмежень індивідуальних дій, внаслідок яких ці дії сприяли б загальним інтересам.
Слід погодитися з доктором юридичних наук П.С. Пацурківським, який зазначає, що “концепція, яка розглядала систему права як об`єктивну реальність, не одержала в свій час достатнього і послідовного розвитку в працях більшості юристів-фінансистів, дослідженнях представників інших галузевих наук правознавства. Більше того, деякі положення цієї концепції стали тлумачитись спрощено і навіть перекручуватись, підмінятись по суті іншими. За цих умов стара концепція системи права як системи навчальних дисциплін, яка сповідує довільну побудову системи права, зберегла свої позиції.”[71]
Однак якщо питання щодо наявності комплексної галузі права є дискусійним, то існування комплексної галузі законодавства не викликає сумнівів. Ця позиція є загальновизнаною та підтверджується об`єктивними підставами. При цьому слід виходити, знову ж таки, із теоретичних засад у визначенні понять “галузь законодавства” та “система законодавства”.
Система законодавства складається внаслідок видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів. Вона має складну структуру. Найчастіше за все під системою законодавства розуміють сукупність нормативно-правових актів, в яких об`єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремою норми до права в цілому не абсолютним. В цих межах вони існують самостійно, бо мають свою специфіку, власні тенденції розвитку. О.С. Лисенкова, аналізуючи галузеву структуру системи законодавства, доходить висновку, що в основі принципу її будови лежить диференціація саме нормативних приписів, а не нормативно-правових актів. Під таким кутом зору поняття „система законодавства” визнаються як єдність взаємопов’язаних нормативних приписів, які відображають зміст правових норм, що різняться за виконанням чітко визначених функцій у регламентації суспільних відносин і об’єднані в нормативних актах.[72]
Теоретики виділяють залежно від підстав (критеріїв) кілька видів систем законодавства: горизонтальну, вертикальну, федеративну, комплексну.[73] Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами. На підставі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права конституційне право – конституційне законодавство, трудове право – трудове законодавство тощо). Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Федеративна побудова системи заснована на двох критеріях – федеративній структурі держави та колі повноважень суб`єктів федерації в сфері законодавства.[74] Комплексні утворення в системі законодавства складаються залежно від об`єкта правового регулювання та системи державного управління. До них можна віднести природоохоронне, транспортне законодавство, нормативні акти, що визначають правове положення окремих соціальних груп (молоді, жінок, ветеранів).
Структура системи законодавства являє собою внутрішню організацію впорядкованих нормативно-правових актів, яка полягає в їх узгодженості та розподілі на галузі й інститути законодавства. Структуру системи законодавства можна класифікувати за такими критеріями як: предмет правового регулювання (галузева); юридична сила актів (субординаційна); особливості форми державного устрою (державно-організаційна).
Як уже зазначалося, система права будується не за довільним уявленням людей, а на підставі об`єктивної дійсності. З одного боку, норми права – це продукт суб`єктивної, свідомо-вольової діяльності правотворчих органів. Dura lex, sed lex (Закон суворий, але це закон). З іншого, норми права стають природним елементом системи права лише у разі об`єктивного відображення потреб суспільного життя, встановлюючи максимальну міру свободи та справедливості у соціальних відносинах. Жодний правотворчий орган не може довільно, на свій розгляд, віднести видану ним норму права до тієї чи іншої галузі права. Як слушно зазначав доктор юридичних наук А.А. Козловський, тільки якщо процес нормативізації досвіду правильних форм поведінки пов`язаний з його соціалізацією, в пізнанні закріплення досягнень і загальний розвиток пов`язують з його раціоналізацією.[75]
До побудови системи законодавства застосовується інший критерій, тому що при її формуванні значне місце відводиться суб`єктивному фактору. Наявність такого суб`єктивного фактору пояснюється, в першу чергу, потребою правової практики, необхідністю враховувати форми людського спілкування, які змінюються. При цьому цілком справедливим буде не забувати таку якість, як властивість людини помилятися - Errare humanum est. Законодавець зобов`язаний враховувати об`єктивні потреби суспільного життя в своїй суб`єктивній правотворчій діяльності, однак він не вільний змінювати зміст правових норм, які регулюють певний галузевий вид суспільних відносин.
Отже, система права – це внутрішня форма права, його будова за галузями та інститутами. Система законодавства, в свою чергу, – це зовнішня форма права, система нормативно-правових актів, в яких галузі та інститути права знайшли своє вираження. Внутрішня та зовнішня форми нерозривно пов`язані й не можуть існувати одна без одної. Будь-яка галузь права виражена в певній системі нормативно-правових актів. Водночас системи нормативно-правових актів виражають не лише розподіл норм права за галузями, а й комплексність норм різної правогалузевої належності і міжгалузеві зв`язки. Отже, як вважають правознавці, систему права і систему законодавства не слід ні протиставляти, ні ототожнювати: вони діалектично пов`язані.[76]
Специфічною рисою правового регулювання суспільних відносин є той факт, що зазвичай, більшість сфер діяльності людей пов`язані з багатьма різновидами соціальних зв`язків. Тому майже неможливо знайти настільки ізольовану сферу суспільного життя, щоб в ній домінував лише один вид суспільних відносин, що є предметом регулювання лише однієї галузі права. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває на собі вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють між собою і неминуче сприяють чи, навпаки, гальмують реалізацію галузевими нормами свого прямого соціального призначення.[77] Так, М. Рейснер у своїй праці, присвяченій дослідженню теорії права, зазначав, що між суб’єктивним і об’єктивним правом існує реальний зв’язок.[78] Такий погляд вже був присутній у теоретичних дослідженнях[79] і знайшов своє подальше відображення в наступних наукових розробках.
Існує погляд, що виключає можливість відображення галузей права в галузях законодавства, про відсутність “чистих” галузей законодавства, які б містили норми лише однієї галузі права. Вводяться в науковий обіг поняття “зони тяжіння” законодавчого акту та зазначають, що один і той самий акт може бути в зоні тяжіння декількох галузей права. Чинником, що ускладнює проблему співвідношення між галузями права і галузями законодавства, визначають наявність так званих суміжних інститутів права, які мають риси, притаманні декільком галузям права.[80]
На сьогоднішній день серед тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового накопичення нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками (інститутами, галузями). Тенденція до уніфікації зазначених блоків дає підстави для підвищення ефективності правового регулювання. При цьому зазначений процес тягне за собою утворення нових інститутів (банківське, податкове право). Однак тенденції вдосконалення законодавства пов`язують зі створенням нових комплексних галузей законодавства (зокрема, банківського законодавства, приватизаційного, податкового тощо), що є значним чинником впливу на реальне вирішення економічних та соціальних питань. В зв`язку із вдосконаленням законодавства, яке тягне за собою зменшення розриву між чинним правом та зміненими суспільними відносинами, система законодавства наближається до власного ідеалу – до системи права, від чого все чіткішою стає відповідність останньої системи системі суспільних відносин.[81]
Здійснюючи аналіз системи законодавства, доцільно зупинитися на класифікації його за структурною ознакою, що включає:
– галузеве законодавство, що містить норми, які регулюють істотно визначений вид суспільних відносин, що є предметом однієї галузі права. В даному випадку система законодавства збігається з галуззю законодавства (кримінальне, сімейне законодавство тощо).
– внутрігалузеве законодавство, що містить норми підгалузі або інституту права, які регулюють різновид галузевих суспільних відносин (авторське законодавство в межах галузі цивільного законодавства).
– комплексне законодавство, що містить норми декількох галузей права, які регулюють різні за своїм видовим змістом суспільні відносини, що становлять порівняно самостійну сферу суспільного життя (господарське, транспортне законодавство). Предметом регулювання комплексних галузей законодавства на відміну від галузей права, є не вид, а сфера суспільних відносин, яка об`єднує різні їх види. Виступаючи предметом регулювання норм декількох галузей права, вони разом із тим характеризуються певною єдністю, обумовленою близькістю цілей та завдань людської діяльності. Єдність та взаємопроникнення галузевих груп суспільних відносин визначають спільність та взаємозв`язок норм права, що їх регулюють. [82]
Як зазначалося, банківське законодавство безперечно належить до комплексного законодавства, оскільки охоплює коло суспільних відносин в сфері банківської діяльності. Відносини комерційних банків з центральним банком, як правило, будуються за схемою влади – підпорядкування, тобто використовують метод владних приписів, характерний для фінансового й адміністративного права. А відносини самих банків з клієнтами та один з одним засновані, переважно, на юридичній рівності сторін, тобто в цих відносинах переважає цивільно-правовий метод (хоч і не завжди в чистому вигляді). Хоча правовий режим, притаманний саме відносинам в сфері банківської діяльності, відокремлює, певною мірою, цю сферу від таких галузей як фінансове, адміністративне, цивільне, господарське право.
В умовах переходу до ринкової економіки країни континентального права створюють цілі комплексні масиви законодавства, що містять норми різних галузей права (в сфері транспорту, інформатики, сільського господарства, освіти тощо). Можливість існування таких комплексних масивів досліджували ще за радянських часів відомі науковці, зокрема С.М. Братусь, П.Б. Євграфов, В.К. Кайзер, О.А. Красавчиков, С.С. Алєксеєв.
Наступною особливістю банківського законодавства є значна кількість нормативно-правових актів в сфері банківської діяльност і. При цьому кількість законів, безпосередньо пов`язаних із зазначеною сферою, є незначною. В економічно розвинених країнах (зокрема, Німеччині, США, Великобританії, Франції) налічується до двох десятків законів, що регулюють банківську діяльність. Водночас кількість нормативних актів, що видають центральні банки або інші уповноважені державні органи, становить декілька сотень. Вважають, що на рівні законодавчого регулювання держава не може так швидко реагувати на динамічні зміни в сфері грошово-кредитної системи, на відміну від оперативного прийняття підзаконних нормативних актів. Отже, основний масив банківського законодавства представлений відомчими актами (в Україні це акти Національного банку України, який наділений повноваженнями в галузі нормотворчості).
Коли ми говоримо про правові джерела, якими представлено галузь права, то маємо на увазі наявність кількох нормативних актів, що утворюють систему за двома критеріями:
– за предметним змістом суспільних відносин, врегульованих конкретним нормативним актом. В такому вигляді нормативні акти в сукупності становлять галузь законодавства;
– за юридичною силою актів, які відносяться до конкретної галузі права. В такому розумінні вони системою актів, що не суперечать галузі, становитимуть собою галузь права.
Якщо виходити із зазначеного твердження, то галузь законодавства буде найбільш близькою за своєю структурою до галузі права лише в тому разі, якщо її буде представлено актами однієї юридичної сили (законами), при цьому число таких актів буде досить обмеженим. Однак, як свідчить практика розвитку нормативно-правового регулювання, така ситуація є неможливою. По-перше, зазвичай, сукупність суспільних відносин, які відносяться до певної галузі права, не можна врегулювати одним чи двома законодавчими актами через їх значний обсяг та різноманіття. По-друге, в регулюванні суспільних відносин бере участь цілий ряд державних органів, які наділені функціями нормотворчості, і завдяки цій функції впливають на регулювання певних правовідносин. Якщо виходити з цих критеріїв, то взагалі неможливо навести приклад галузі права, яка б збігалася з галуззю законодавства. Сам об`єктивний зміст галузі права не дозволяє їй регулюватися єдино декількома законами без наявності будь-яких інших нормативних актів.
Наприклад, С.А. Комаров наводить кілька причин, з яких галузь права і галузь законодавства не можуть збігатися: 1) через накопичення значної кількості нормативно-правових актів у кожній галузі права періодично виникає необхідність їх систематизації. Звідси випливає існування актів поточних і кодифікованих, які більш або менш повно відображають структуру галузі права; 2) система законодавства орієнтована не лише на систему права, але й на форму державного устрою.[83]
На підтвердження цього положення можна навести практику США, де поряд з федеральним законодавством існує і законодавство штатів. Результатом спільної дії влади є те, що закони штату й федеральні закони часто співіснують і можуть застосовуватися в різних аспектах однієї справи. Якщо розташувати джерела законотворення у США в порядку зменшення їх впливу та важливості, то ця ієрархія матиме такий вигляд: 1) федеральна Конституція; 2) федеральні законодавчі акти, договори та правила судового розгляду; 3) федеральні адміністративні положення; 4) федеральне загальне право; 5) конституції штатів; 6) законодавчі акти штатів і правила судового розгляду; 7) адміністративні положення штатів; 8) загальне право штатів. Зрозуміло, що кожен рівень такої ієрархії міститься не тільки закон, встановлений відповідними законодавчими органами, а й законотворчість, прийняту на основі прецедентних судових рішень. Якщо два джерела права одного рівня ієрархії суперечать один одному, перевагу надають положенню, яке запроваджене пізніше.[84]
Якщо для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція, то для системи законодавства – стаття нормативно-правового акту, яка не обов`язково повинна містити всі три структурні елементи правової норми. При цьому характерною рисою для нормативно-правових актів є те, що вони, зазвичай, містять норми різних галузей права, і, отже, регулюють різні за змістом види суспільних відносин. В такому разі можна стверджувати, що певний нормативно-правовий акт не може мати єдиного предмету та методу правового регулювання. В цілому, слід погодитися з положенням професора П.С. Пацурківського, який зазначає, що предметний підхід і структурний аналіз змісту права та законодавства є головним для пізнання об’єктивної структури права, створення на підставі цього її ідеального образу (побудови структури права) та вираження її в законодавстві.[85]
Отже, банківське законодавство – це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).
В Україні серед науковців-юристів, що досліджують теоретичні питання банківського права, можна назвати В.Л. Кротюка, Є.В. Карманова, А.О. Селіванова, І.Б. Заверуху та ряд інших авторів, які спеціалізуються на дослідженні окремих банківських операцій (переважно, кредитування, лізингу, розрахункових операцій). Зокрема, в своєму навчальному посібнику з банківського права Є.В. Карманов зазначав, що в умовах формування в Україні ринкових відносин банківське право створюється як галузь права на межі фінансового та цивільного права. Банківське право – це галузь права, яка являє собою систему правових норм, що регулюють суспільні відносини в процесі організації та функціонування банківської системи України з метою задоволення потреб громадян та держави.[86] Однак незрозуміло тоді, чому автор обмежується лише нормами фінансового та цивільного права, хоча і не можна не визнати їх як такі галузі, що містять значну кількість норм, які регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Не менш важливого значення набувають й норми адміністративного та господарського права. А сучасна політична ситуація в галузі боротьби з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом, зовсім в іншу площину виводить кримінальне право щодо визначення його ролі в правовому регулюванні банківської діяльності.
Певним підтвердженням висловленої позиції може бути і положення, викладене в Науково-практичному коментарі до Банківського кодексу Республіки Бєларусь, в якому зазначається, що цивільно-правове регулювання банківської діяльності має свої особливості.[87] Головна особливість полягає в широкому поширенні імперативних норм, однак при регулювання банківської діяльності це не підриває їх цивільно-правову природу. Ці норми засновані на рівноправності, автономії, самостійності та свободі поведінки учасників майнових та пов’язаних з ними особистих немайнових відносин, що виникають у процесі здійснення банківської діяльності, в першу чергу договірних відносин. Зокрема, Банківський кодекс РБ (ст. 22) встановлює, що договори між банками і клієнтами є публічними договорами та договорами приєднання, якщо інше не передбачено правилами банків.
Важливою особливістю регулювання відносин між банками і клієнтами є те, що на банки покладено певні публічні функції у відносинах з клієнтами (функції агентів валютного контролю, контролю за проведенням касових операцій, контролю за цільовим використанням наданих кредитів тощо). Це створює певну нерівність у відносинах банків і клієнтів. Однак, як зазначають дослідники, навіть ці публічні функції банків мають своєю підставою цивільно-правові відносини: зазначені функції здійснюються щодо клієнтів, що перебувають з банками в договірних та інших цивільно-правових відносинах.
Заслуговує на увагу позиція доктора юридичних наук М.В. Карасьової, яка вважає, що управління з боку центробанку за діяльністю комерційних банків та грошові відносини, що виникають на цій підставі, не можна розглядати як фінансову діяльність держави.[88] По-перше, відносини всередині банківської системи не є фінансовими, оскільки фінансова система відокремлена від банківської. Зокрема, сучасна економічна наука стоїть на позиції, що фінансова і банківська системи порівняно автономні одна від одної, банківське кредитування не є частиною фінансової системи (хоч існує цілий ряд управлінських відносин негрошового характеру між центробанком і комерційними банками). [89] Внаслідок цього в процесі управління банківською системою з боку центрального банку грошові (фінансові) фонди не утворюються. По-друге, через це управлінська діяльність центробанку із залучення грошових коштів від комерційних банків не спрямована безпосередньо на покриття державних витрат у ході реалізації соціально-економічних, оборонних та інших програм. Управлінська діяльність центробанку, в тому числі й та, в ході якої виникають грошові відносини, є лише способом, методом грошово-кредитного регулювання.
Однак, як зазначає М.В. Карасьова, центральний банк РФ все ж здійснює фінансову діяльність держави. Він бере участь у збиранні, розподілі та використанні фінансових ресурсів держави, коли виконує свої зобов’язання з операцій з федеральним бюджетом та державними позабюджетними фондами, з бюджетами суб’єктів Російської Федерації та місцевими бюджетами, а також операції з обслуговування державного боргу. Тоді виникає питання, які ж фукнції повинні бути покладені на Державне казначейство? Зокрема, в України через НБУ обслуговується єдиний казначейський рахунок Казначейства, хоча останнє й користується національною платіжною системою.
Центральний банк РФ здійснює фінансову діяльність і тоді, коли проводить емісію грошових знаків та оперативне керівництво грошовою системою (в межах ст. 75 Конституції РФ та ст. 29 Закону РФ “Про внесення змін та доповнень до Закону РРФСР “Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії)”. Отже, фінансова діяльність держави становить частину компетенції центрального банку.
Однак є підстави не погоджуватися з деякими висновками автора. Зокрема, відповідно до Закону “Про Національний банк України” (ст. 5) та поточних законів про Державний бюджет, перевищення доходів над видатками НБУ повинно бути перераховано до Державного бюджету.[90] Тим більше, що в останні роки законодавство взагалі встановлювало чіткі розміри таких відрахувань. Відповідно, НБУ бере участь у такому напрямі фінансової діяльності держави, як мобілізація ресурсів, в тому числі при проведенні своєї господарської діяльності, залучаючи фінансові ресурси банківського сектору. Отже, не доцільно обмежувати участь центробанку у фінансовій діяльності держави винятково обслуговуванням рахунків бюджетної системи, що передбачено Бюджетним кодексом України.[91]
Повертаючись до питання нормативного регулювання банківської діяльності, слід, передусім, зупинитися на особливостях застосування методів правового регулювання. Як уже зазначалося, методами правового регулювання банківських відносин є методи, характерні для публічних та приватних галузей права, тобто імперативний і диспозитивний. Вони поєднують у собі, з одного боку, обов`язковість регулювання з боку держави, видання державних приписів та можливість застосування державного примусу, а з іншого – рівність сторін у банківських відносинах.
Професор А.О. Селіванов зазначає, що, “обираючи ту чи іншу форму нормативно-правового акта, який видається від імені держави уповноваженим суб`єктом, мається на меті вирішити такі важливі завдання:
1) посилити характер прямої дії банківського законодавства;
2) узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;
3) обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків, визначених законами;
4) обмежити надто ризикову банківську діяльністю у ринковій економіці, яка ґрунтується на вільній конкуренції;
5) забезпечити стабільність та надійність банківської системи в Україні (методами встановлення нормативів достатності капіталу, ліквідності балансу комерційного банку та розміру ризику на одного позичальника, страхування банківських депозитів та іншими);
6) розробити пакет нових законів, які мають регламентувати банківську діяльність в Україні з урахуванням міжнародних норм та звичаїв, що прийняті у банківській практиці зарубіжних країн”[92] .
Обираючи форми, в яких повинна міститися правова норма, не слід забувати і про так звані „перманентні проблеми права”. До них передусім належить проблема узгодження між собою різноманітних інститутів і службових функцій, з яких складається правова система, а також двозначність і непевність, пов’язані з тією обставиною, що правові норми та інститути, як правило, слугують численним цілям. Як спосіб розв’язання першої проблеми пропонують забезпечити жорстку підпорядкованість усієї правової системи з відповідальністю кожного її рівня безпосередньо вищому рівневі. Розв’язати другу проблему, з одного боку, легше, а з іншого, – значно складніше, бо слід усунути невизначеність, встановивши для кожної правової норми та кожного правового інституту одне-єдине чітко окреслене призначення.
Правові норми – це правила процесуального та матеріального права, обов’язкові для виконання як самими адміністративними органами, так і тими, хто підпадає під їх юрисдикцію. Як приклад вирішення питання розробки та прийняття правових норм можна навести позицію законодавства європейських країн. Зокрема, згідно з Актом про адміністративні процесуальні норми (ФРН) розробка правових норм може бути формальною або неформальною, але більш поширеним є процес неформальної розробки правових норм. З цією метою Акт про адміністративні процесуальні норми передбачає процедуру повідомлення та коментування.[93] Передусім, Федеральний орган має опублікувати у “Федеральному реєстрі” (щоденному урядовому виданні) повідомлення про розробку певної правової норми та її проект з проханням надсилати коментарі щодо останнього. Через якийсь час він публікує останній варіант правового акта. В передмові до цього акта орган повинен зазначити, які є коментарі до акта, а також на підставі чого і з якою метою було створено цю правову норму.
Адміністративні органи визначають так звані “норми тлумачення”. Як правило, останні стосуються правових актів, що вже існують. Йдеться про застосування правових норм до конкретних фактів у відповідних категоріях справ загального типу. Норму тлумачення вважають неправомірною, якщо вона встановлює фактично нові вимоги.[94] При розгляді суперечок, застосовуючи певні правові норми до конкретних фактів, визначають, насамперед, права та обов’язки сторін у суперечці. У широкому значенні вирішення суперечки здійснюється кожного разу, коли адміністративний орган вживає заходів не у формі застосування нормативного акта.
Тлумачення норм права давно є предметом дослідження науковців і пов’язане з проблемами, що виникають при застосуванні правових норм[95] . Зокрема, йдеться про те, що норми права мають загальний і абстрактний характер, коло їх дії поширюється на значну кількість суб’єктів та ситуацій. З іншого боку, вони реалізуються в конкретних діях осіб в конкретних випадках. Тобто існує потреба деталізувати та розкрити зміст норми права, що виражена в загальній та абстрактній формах, і, таким чином, наблизити цей зміст до конкретних дій суб’єкта та конкретної ситуації. До обставин, що тягнуть за собою необхідність тлумачення норм, відносять також певну мовно-логічну зовнішню форму правової норми, її юридичну форма, що включає в себе застосування спеціальних юридичних термінів (або термінів) з інших галузей знань, які не мають аналогів у звичайній мові. Фактично, саме тлумачення правових норм „є ефективним і єдиним засобом правильного й глибокого пізнання дійсного змісту правових норм”. В цілому, тлумачення розглядають як інтелектуально-вольову діяльність суб’єктів, яка має об’єктивний і суб’єктивний характер, спрямована на з’ясування та роз’яснення волі законодавця, матеріалізованій у нормі права, а також результати цієї діяльності.[96]
Однак, повертаючись до практики неофіційної розробки правових норм, прийнятої європейським законодавством, слід зупинитися на такому. Неофіційна розробка правових норм означає прийняття адміністративним органом норм, якими вони керуються при здійсненні своїх повноважень. Неофіційні правові норми, як правило, розробляє орган влади для управління іншим органом. Зокрема, міністр може сформулювати директиви, якими повинні керуватися установи або органи управління. Неофіційні правові норми, звичайно, не мають обов’язкових властивостей закону, однак точний статус таких неофіційних правових норм може варіюватися від однієї юрисдикції до іншої.[97]
Неофіційні правові норми найбільш типові при використанні права на розсуд адміністративного органу. Вони будуть частково продуктом всеосяжного планування та частково результатом вдосконалення. Вони можуть приймати різні форми, залежно від факторів, які беруть до уваги: політична заява, неофіційні та неформальні директиви, заяви про намір, керівні вказівки або навіть обов’язкові норми. При цьому адміністративні органи не завжди повинні підтверджувати, що вони створили неформальні правові норми, і може статися так, що одержати доступ до їх змісту буде важко. Однак встановлено, що установи на практиці мають тенденцію розробляти неофіційні правові норми.
Чому стільки уваги приділяють питанню неофіційної розробки правових норм? Бо важко знайти галузь повноважень, в якій би такі директиви не розробляли. І підстави абсолютно зрозумілі – директиви дають можливість більш розумного планування; вони полегшують внутрішню організацію там, де рішення розробляє низка посадових осіб; вони допомагають дістати більшу узгодженість у рішеннях, що виробляються. І діяльність того самого банку (центробанку) в сфері управління нічим не відрізняється від інших галузей діяльності в питанні неофіційної розробки таких норм, про що йтиметься далі.
Однак, в першу чергу, при аналізі банківського законодавства, слід зупинитися на нормативно-правових актах центробанку та вимогах, що висувають при їх розробці, прийнятті та державній реєстрації. При розробці та прийнятті нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності ініціюючий орган (НБУ) повинен додержуватися певних встановлених чинним законодавством вимог. Зокрема, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 26.11.1997 р. № 74/5, яким затверджено Порядок проведення державної реєстрації відомчих нормативних актів та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів у Міністерстві юстиції України[98] , на державну реєстрацію подають акти Національного банку України, які регулюють правовідносини, суб’єктами яких є фізичні особи (п. 2.1). Нормативні акти подають на державну реєстрацію не пізніше 5-денного терміну після їх затвердження відповідним органом. Управління державної реєстрації відомчих нормативних актів проводить правову експертизу нормативних актів, тобто перевіряє їх відповідність чинному законодавству. [99]
Термін державної реєстрації нормативно-правових актів становить 10–15 робочих днів. У певних випадках його може бути подовжено за рішенням керівництва Мінюсту, але не більш як на 10 робочих днів. Нормативні акти, зареєстровані відповідно до Указу Президента України „Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади” та постанови КМУ „Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчій характер”, підлягають включенню до Єдиного державного реєстру нормативних актів. Згідно з п.5.4 зазначеного наказу, для включення до Єдиного державного реєстру передають також нормативні акти Національного банку України, які не підлягають державній реєстрації: супровідний лист за підписом начальника управління, дві завірені копії акта, одна з яких в перекладі на російську мову, дискета з текстами цих актів, яка після перевірки в Управлінні систематизації повертають Національному банку.
Після включення нормативного акта до Єдиного державного реєстру і присвоєння йому реєстраційного коду Управління систематизації передає нормативний акт для опублікування в „Офіційному віснику України”. Постановою колегії Міністерства юстиції України від 27.03.1998 р. № 3 затверджено Рекомендації з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів, які застосовуються, в тому числі, й до актів НБУ.[100] Враховуючи положення ст.56 Закону України „Про Національний банк України”, вимоги, що містять Рекомендації, повинні бути застосовані до його актів.
Водночас на акти НБУ не поширюються вимоги Указу Президента України „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”[101] , оскільки останній спрямовує свою дію єдино на акти Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Саме зазначені акти повинні не пізніш як у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання бути оприлюдненими державною мовою в офіційних друкованих виданнях, до яких відносяться "Офіційний вісник України"; ”Відомості Верховної Ради України"; газета "Урядовий кур'єр". В окремих випадках вони можуть бути також офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Необхідною умовою для офіційного оприлюднення нормативно-правових актів є їх включення до Єдиного державного реєстру нормативних актів та присвоєння реєстраційного коду.
Управлінську діяльність здійснюється шляхом видання розпорядчих документів, вид яких (наказ, постанова, розпорядження, рішення) визначається актами законодавства та положеннями (статутами) про них. Розпорядчий документ – це акт, що видає державний орган у процесі здійснення ним виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань відповідно до наданої компетенції. Відповідно, розпорядчий документ НБУ – це акт центрального банку, що він видає в процесі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання завдань у сфері грошово-кредитної політики, здійснення валютного контролю, банківського регулювання та банківського нагляду відповідно до компетенції, наданої йому Законом України „Про Національний банк України” . Нормативно-правові акти (положення, інструкції, правила тощо) повинні затверджуватися розпорядчим документом органу, що видав акт.
Положення – це нормативно-правовий акт, що встановлює структуру і функції будь-якого органу, або визначає порядок будь-якої діяльності. Наприклад, Положення про Кваліфікаційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ та Положення про сертифікацію аудиторів банківських установ, затверджені Постановою Правління НБУ № 271 від 16.07.2001 р. (зареєстровано в Мінюсті України 09.08.2001 р. за № 661/5852).
Інструкція – це нормативно-правовий акт, який встановлює порядок застосування актів законодавства, прийнятих органами вищого рівня, або власних актів, а також порядок здійснення будь-якої діяльності. Наприклад, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена Постановою Правління НБУ № 135 від 29.03.2001 р. (зареєстровано в Мінюсті України 25.04.2002 р. за № 368/5559).
Правила – це звід правових норм, що регламентують діяльність певної галузі виробництва чи окремий вид діяльності. Наприклад, Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджені постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р. N 127 (із змінами) (зареєстровано в Мінюсті України 18.03.1999 р. за N 171/3464).
Текст нормативно-правового акта повинен містити аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об’єктивно, без повторень та вживання слід і зворотів, які не несуть змістового навантаження. Структура проекту повинна забезпечити послідовний розвиток теми правового регулювання, а також правильне розуміння та застосування нормативного акта, що складається. Текст проекту викладається державною мовою, однозначною, чіткою та зрозумілою термінологією. Якщо якийсь термін має різні значення, то з тексту повинно бути зрозуміло, яке з них застосовується у даному акті. Кожній пункт проект повинен містити, як правило, одну правову норму.
Окремі вимоги щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів центрального банку були вміщені в Інструкції “Про порядок підготовки, видання, реєстрації та систематизації нормативних документів НБУ” від 20.12.1995 р. № 313.
У разі потреби, міністерства видають спільні нормативно-правові акти. Такі можливості передбачені і для НБУ, який у межах компетенції, встановленої нормами статей 52 та 56 Закону „Про Національний банк України”, має право видавати спільні акти із урядом держави.
Слід зазначити, що застосування уніфікованого підходу до порядку розробки, прийняття та державної реєстрації нормативно-правових актів є характерним для будь-яких правових систем. Наприклад, відповідно до Закону Болгарії про адміністративну процедуру 1979 р. (з поправками), адміністративний акт повинен бути виданий в письмовій формі й містити: 1) назву органу, що видає його; 2) назву акту; 3) фактичні й правові підстави для його видання; 3) частину, що містить вказівки, що встановлюють права та обов’язки, спосіб та межовий термін їх здійснення, що встановлюється для вищестоящого адміністративного органу; 5) перед яким органом і в який термін цей акт може бути оскаржено; 6) дату видання, підпис особи, що видає акт, і зазначення його посади. Якщо орган колективний, акт повинен бути підписаний головою чи секретарем органу (ст. 15).[102]
Характеризуючи місце банківського законодавства в системі законодавства України, слід також звернути увагу на процеси адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що відбуваються в межах інтеграції України до ЄС. 16 червня 1994 р. у Люксембурзі Україна підписала Угоду про партнерство та співробітництво з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом). Ця угода була ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. та набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації 15 державами – членами ЄС. Угода містить взаємні зобов’язання, які покликані забезпечити динамічний розвиток двосторонньої торгівлі та інвестицій і закладають основу для широкого економічного, фінансового, соціального та культурного співробітництва. 25 вересня 1995 р. Україна приєдналася до Статуту Ради Європи 1949 р.[103]
Слід також зазначити і про приєднання України до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та протоколів до неї. Можна згадати статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка є, власне, єдиною , що захищає економічні права людини.[104] В ній зазначається, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів. Ці положення закладено до Конституції України, зокрема в статтях 41, 42 і 67. У сфері банківської діяльності ці норми застосовуються при захисті прав і законних інтересів клієнтів банківських установ, при додержанні банківської таємниці, при здійсненні НБУ та комерційними банками заходів щодо боротьби з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом, при здійсненні процедури банкрутства банківських установ тощо.
Відповідно до Стратегії інтеграції України до ЄС, адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами й охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство тощо.[105] Для координації діяльності в сфері гармонізації законодавства України з нормами та стандартами ЄС при Президентові України як консультативно-дорадчий орган у 2000 р. було створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС.[106]
На виконання рішень Президента України Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС[107] , в якій, зокрема, зазначалося, що адаптація законодавства проводиться з метою розвитку національного законодавства у напрямі його зближення із законодавством ЄС та забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів актів законодавства, а також створення правової бази для інтеграції України до ЄС. До пріоритетних сфер законодавства, які охоплюються процесом адаптації, належать ті сфери, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв’язків України та держав – членів ЄС і які регулюють відносини, пов’язані з підприємницькою діяльністю, захистом конкуренції, банкрутством, захистом прав інтелектуальної власності, митним регулюванням, транспортом та зв’язком, стандартами і сертифікацією. Отже, банківське законодавство повинно розглядатися як одне із пріоритетних напрямків процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄС.
Серед завдань адаптації банківського законодавства України до законодавства ЄС і врахування міжнародних стандартів в сфері фінансової та банківської діяльності, зокрема ключових принципів банківського нагляду (BIS), принципів роботи з цінними паперами (IOSCO), ключових принципів страхової діяльності (IAIS), міжнародних стандартів аудиту (IFAC), ключових принципів платіжних систем системного значення (CPSS), 40 рекомендації щодо відмивання грошей FATF.[108] При розробці національного законодавства повинні також враховуватися стандарти в сфері макроекономічної політики, зокрема Кодекс належної практики щодо прозорості монетарної та фінансової політики (IMF); принципи та керівні положення для ефективних систем вирішення питань неплатоспроможності та захисту прав кредиторів (WB); принципи корпоративного управління (OECD) тощо.
Як приклад можна навести значення фінансових стандартів у сфері банківського нагляду. Такі стандарти, розроблені Базельським комітетом, забезпечують об’єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових та офіційних органів і дозволяють порівняти її зі встановленим критерієм. Стандарти надають наглядовим органам корисний інструмент для обговорення дій з політиками. Детальна оцінка впровадження Ключових принципів банківського нагляду дозволяє визначити головні недоліки фінансового нагляду, напрямок і часовий графік для вдосконалення банківського нагляду[109] . А все разом сприяє спілкуванню з міжнародними фінансовими установами та глобальними ринками та залученню іноземних інвесторів до національної банківської системи і економіки країни в цілому.
Слід зазначити, що процес інтеграції до ЄС та адаптації національного законодавства до європейського відбувається не лише в Україні, а й в більшості постсоціалістичних держав. Наприклад, як стверджує професор Г.В. Петрова, чинне російське банківське та податкове право в цілому узгоджуються з вимогами міжнародних стандартів, умовами, що випливають із Статуту Міжнародного валютного фонду, двосторонніх та багатосторонніх договорів, укладених РФ з іноземними державами, щодо недопущення подвійного оподаткування та в галузі банківського співробітництва.[110]
У цілому завершення бюджетної реформи, забезпечення незалежності НБУ, створення системи ефективного нагляду за фінансовим сектором дозволять Україні наблизитися до макроекономічної стабільності, використовуючи досвід, фінансову та технічну допомогу ЄС. Розширення кола членів Європейського валютного союзу збільшить макроекономічну стабільність ЄС, що позитивно, в свою чергу, вплине на Україну.
Отже, можна підсумувати, що банківське законодавство – це комплексне законодавство, предметом регулювання якого є суспільні відносини в сфері банківської діяльності. Банківське законодавство України належить до пріоритетної сфери законодавства, яка підлягає адаптації законодавства в межах інтеграції України до Європейського Союзу
1.3 Онтологічно-правові форми організації банківської діяльності
Загалом дослідження джерел банківського права має як теоретичне, так і практичне значення. При дослідженні проблем нормативно-правового забезпечення банківської діяльності, в тому числі питань їх розробки та прийняття, повинні чітко реалізовуватися принципи, притаманні правовій державі – верховенство Конституції; чітка ієрархія нормативно-правових актів, що містять норми банківського права; співвідношення норм загального та спеціального законодавства; екстраполяція міжнародних банківських стандартів на норми права в сфері банківської діяльності в Україні.
Якщо говорити про поняття „джерело права”, то його так широко не досліджено, як, наприклад, галузь права, систему права, систему законодавства тощо. Це поняття (окремо або в контексті іншого предмету дослідження) розглядали С.Ф. Кечекьян, Г.Ф. Шершеневич, С.С. Алексєєв, Д.А. Каримов, С.Л. Зівс тощо.[111] Є сенс погодитися з концепцією Г.Н. Муромцева, згідно з якою джерело права – це спосіб визнання соціальних норм в якості обов’язкових, обумовлений характером праворозуміння певного суспільства.[112] Базуючись на загальнотеоретичному визнанні джерела права, його можна застосовувати і до визначення правових джерел окремих галузей та інститутів, в тому числі й до банківського. Зокрема, російська правова школа розглядає джерела банківського права як систему його зовнішніх форм, в яких містяться норми, які регулюють відносини, що виникають в процесі побудови, функціонування та розвитку банківської системи Російської Федерації, зокрема, в процесі регулювання банківської системи з боку Банку Росії та інших органів державної влади, а також союзів та асоціацій кредитних установ.[113]
Ієрархічна структура нормативно-правової системи та системи законодавства визначається Конституцією, яка наділяє органи державної влади та органи місцевого самоврядування різним ступенем нормотворчої компетенції і таким чином визначає безпосередньо юридичну силу нормативно-правових актів.
Основні джерела банківського права можуть бути викладені в такій послідовності: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї.
Це стандартна ієрархія нормативно-правових актів, що випливає з принципів побудови правової держави. Її підтримує більшість науковців, які досліджують відносини в галузі банківської діяльності.[114] Хоча не можна стверджувати, що цей перелік є єдино вірним та вичерпним. Наприклад, в Республіці Бєларусь відповідно до ст. 2 Банківського кодексу до джерел банківського законодавства відносять також нормативно-правові акти НБ РБ, що приймаються останнім разом із Урядом РБ або за його дорученням – спільно із республіканськими органами державного управління на підставі та на виконання Банківського кодексу.[115]
Банківське законодавство характеризується системністю, яку поряд із іншими характеристиками йому придають правила ієрархії норм, що містяться в правових актах. Використання цих правил дозволяє у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту щодо іншого. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.
Економічними засадами формування сучасних банківських систем країн із перехідною економікою стало реформування політичних та соціально-економічних підвалин національного суспільства, впровадження у національні економіки товарно-грошових відносин, заснованих на ринкових засадах, ліквідація державної монополії в галузі фінансів, зростання ролі приватних фінансів у грошово-кредитній сфері тощо. Слід також зазначати створення законодавчих можливостей для заснування та діяльності банків різної форми власності, які наділялися рівними правами. У першу чергу мова йде про роль і значення конституцій держав у формуванні національних банківських систем. Оскільки, як вважають фахівці, конституція в умовах ліберально-демократичного режиму не тільки визначає компетенцію вищих державних органів, а й намагається обмежити державну владу та надати універсальному державному примусу більш передбачуваного та мінімально необхідного для досягнення чітко визначених державних цілей характеру.[116]
Так, згідно зі ст. 152 Конституції Словенії, Словенія має Центральний банк, що є незалежним у своїх діях і підзвітним Скупщині. Центральний банк засновується згідно із законом. Голова Центрального банку призначається Скупщиною. Відповідно до статті 98 Конституції Чехії, Чеський національний банк є центральним банком держави. Його діяльність передусім спрямована на стабільність грошової одиниці; втручання в його діяльність є можливим виключно на підставі закону. Організація, компетенція та інші подробиці визначаються законом. Президент Чеської республіки призначає членів Ради Чеського національного банку.
Щодо пострадянських республік, то банківські системи в них за своїми функціями і завданнями є, як правило, наближеними до європейської моделі. В Україні, Росії, Казахстані, Республіках Молдова і Бєларусь, в країнах Балтії банківські системи очолюють центральні банки, які здійснюють як грошово-кредитну політику, так і організацію банківського регулювання та нагляду. Підтвердженням цього висновку можуть служити норми Конституцій пострадянських країн. [117]
Зокрема, згідно зі ст. 136 Конституції Республіки Бєларусь банківська система країни складається із Національного банку Республіки Бєларусь та інших банків. Національний банк регулює кредитні відносини, грошовий обіг, визначає порядок розрахунків та має виключне право емісії грошей.
Ст. 95 Конституції Грузії закріплює положення, відповідно до якого функціонування грошово-кредитної системи Грузії забезпечує Національний банк Грузії. Він розробляє та здійснює грошово-кредитну і валютну політику у відповідності з основними напрямками, що визначаються Парламентом. НБГ є банком банків, банкіром і фіскальним агентом уряду Грузії. Є незалежним в своїй діяльності. Має виключне право емісії грошей.
Конституція Киргизької Республіки (ст. 73) закріплює за урядом КР та Національним банком Киргизстану забезпечення проведення єдиної грошово-кредитної та валютної політики. В свою чергу, до ведення Міллі Меджлісу Азербайджанської Республіки відноситься вирішення таких питань, як призначення на посаду та звільнення з посади членів Правління Національного банку АР за поданням Президента АР, а також банківська справа, бухгалтерія страхування (ст. 95, п. 15, 17).
Згідно зі ст. 130 Конституції Республіки Молдови формування, управління, використання та контроль за фінансовими коштами держави, адміністративно-територіальних одиниць і публічних установ регламентується законом. Виключне право емісії грошових знаків належить Національному банку Республіки Молдова. Однак, на відміну від принципу незалежності, закладеного в переважну кількість правових актів, що визначають правовий статус центробанку в європейських країнах, в тому числі і в Україні, емісія в Молдові здійснюється за рішенням Парламенту (п. 3 ст. 130 Конституції).
Республіка Узбекистан має власну фінансову і грошово-кредитну систему. Відповідно до ст. 124 Конституції РУ банківську систему Республіки Узбекистан очолює Центральний банк республіки. У відповідності до параграфу 111 Конституції Естонської Республіки на Банк Естонії покладений обов’язок організовувати грошовий обіг та забезпечити стабільність державної валюти.
В ст. 71 Конституції Російської Федерації закріплено, що грошова емісія здійснюється виключно Центральним банком РФ. Захист і забезпечення стабільності карбованця – основна функція Центрального банку РФ, яку він здійснює незалежно від інших органів державної влади.
В свою чергу, відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.[118] Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – Національного банку України. Згідно зі ст. 100 Конституції України Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Аналізуючи окремі джерела вітчизняного банківського права, слід зупинитися на таких основних моментах.
Основоположним джерелом банківського права, як і будь-якого іншого правового інституту або галузі права, є Конституція України . Конституція гарантує конституційні права та свободи, удосконалює державний механізм, робить його ефективнішим.[119] Вона має найвищу юридичну силу, закріплює основоположні принципи та норми правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Всі інші нормативно-правові акти приймаються (видаються) на підставі і у відповідності із Конституцією.
Конституція як Основний Закон держави, встановлюючи основні принципи організації банківської справи в Україні, закладає конституційні основи банківського права :
1) закріплює основну мету діяльності центрального банку держави – забезпечення стабільності національної грошової одиниці (ст. 99);
2) визначає загальнодержавне значення та статус актів, що регулюють банківські відносини, – виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України (ч. 2 ст. 92);
3) визначає особливий статус Національного банку України як центрального банку держави, встановлюючи особливості формування його керівних органів; надаючи статус конституційного органа Раді НБУ, яка займається розробкою Основних засад грошово-кредитної політики (пп. 18, 19 ст. 85; п. 13, 29 ст. 106; ст. 100);
4) встановлює виключну та паритетну компетенцію Верховної Ради України та Президента України щодо формування Ради НБУ (п. 19 ст. 85; п. 13 ст. 106);
5) встановлює обмеження публічної влади в сфері банківської діяльності, закріпивши положення, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах та у спосіб, передбачений Конституцією (ч. 2 ст. 19);
6) закріплює персональну відповідальність Голови НБУ як вищої посадової особи центробанку (п. 18 ст. 85; ч. 2 ст. 99);
7) визначає права та обов`язки, а також гарантії їх забезпечення для учасників банківських правовідносин, які не можуть бути обмежені актами в галузі банківської діяльності (зокрема, право власності, право на підприємницьку діяльність, право на інформацію тощо) (ст. 34, 41, 42);
8) включає Національний банк України до складу суб`єктів законодавчої ініціативи, підтверджуючи цим роль та місце центрального банку в системі органів державної влади держави (ст. 93).
Як зазначає професор Селіванов А.О., розглядаючи роль і значення конституційних принципів (яких він налічує шість) для розвитку банківського права, важливо уявити їх реальну цінність. Вони дають можливість взаємоузгоджувати елемент банківської структури через механізм правового регулювання. Поняття конституційного принципу охоплює загальнофінансові та специфічно-юридичні засади організації функціонування банківської системи України. Тому можна стверджувати, що конституційні принципи банківського права мають самостійне значення і є не лише ідеями, вимогами, що висуваються в Основному Законі до банківського права як системи, а й мають регулятивне значення, оскільки стимулюють процес банківського правоутворення.[120]
Конституція України має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8). Відповідно всі акти суб’єктів банківського права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, є не чинними. Згідно зі ст. 56 Конституції кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно зі ст. 60 Конституції ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. При обґрунтованій відмові від виконання неконституційного акту чи його положень, що перебувають у провадженні компетентних органів, не наставатиме юридична відповідальність. Отже, встановлюється верховенство Конституції.
Конституція є також актом безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8), тобто принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, в тому числі в сфері банківської діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні в цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб’єкти несуть юридичну відповідальність.[121] Положення ч. 2 ст. 8 Конституції про те, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, ще раз підтверджує той факт, що Конституція є базою для розробки та прийняття банківського законодавства держави. Хоч слід, певною мірою, погодитися з думкою І.Д. Сліденка, який зазначає, що „навіть найкраща конституція марна, якщо вона існує лише на папері. Саме тому на перший план виходить питання її реалізації. Особливо актуальним це питання є для посттоталітарних держав, які лише стали на шлях демократії”.[122]
Особливого значення набуває включення НБУ до суб’єктів законодавчої ініціативи, оскільки це дає можливість центробанку самостійно, не залежачи від інших гілок влади, спрямовувати політику держави на досягнення стабільності національної грошової одиниці. Слід зауважити, що наділення центробанку правом законодавчої ініціативи не є поширеною практикою. Відповідно до Конституції Французької Республіки 1958 р., до суб’єктів законодавчої ініціативи відносяться лише депутати і прем’єр-міністр (ст. 39). Конституція Казахстану 1995 р. передбачає право законодавчої ініціативи тільки за депутатами і урядом (ст. 61.1). У США та Великобританії такими суб’єктами є тільки депутати. [123]
Фактично, Основний закон конституційно закріпив автономний статус Національного банку України в структурах влади. Вперше на нього було покладено головну функцію – забезпечення стабільності національної валюти, а, отже, – і купівельної спроможності на споживчому ринку. Власне, центробанк відповідає не лише за стабільність гривні, а за стабільність споживчих цін, що є надзвичайно важливим для підвищення життєвого рівня населення. Слід також наголосити, що вперше Конституція головного банкіра країни визначила не як Голову Правління (тобто керівника колективного органу), а як Голову банку України, підкресливши цим його особисту відповідальність за зазначену ділянку роботи.
Отже, в Конституції України 1996 року з урахуванням світового досвіду та змін, що сталися в нашій державі, було визначено найважливіші аспекти діяльності Національного банку України як центральної ланки та керівного органу грошово-кредитної та валютної системи країни.
Важливе місце серед джерел банківського права належить законам, що мають загальне значення для здійснення підприємницької діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. Застосування норм загальних законів пояснюється тим, що кредитно-фінансові установи (в першу чергу це стосується банківських установ) розглядаються національним законодавством як суб`єкти підприємницької діяльності і, відповідно, підпадають під стандартні норми в галузі підприємницької діяльності. До таких загальних законів можна віднести закони України “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про власність”, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо.
Зазначені акти встановлюють загальні вимоги щодо організаційно-правових форм кредитно-фінансових установ; загальні засади використання фінансових інструментів, які є об`єктами банківських правовідносин; загальні правила щодо укладення цивільно-правових договорів та угод (форми, умови, порядок укладання); загальні підстави відповідальності в сфері банківської діяльності.
Щодо дії норм Кримінального кодексу України в галузі банківської діяльності, то це пояснюється, передусім, можливістю застосування кримінальної відповідальності за здійснення злочинів, пов`язаних з незаконною банківською діяльністю (порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю, фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами, розголошення комерційної таємниці тощо).[124] З 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс України,[125] в якому слід особливо зазначити розділ 7 „Злочини у сфері господарської діяльності”. Розширено склад злочинів, в тому числі, в сфері банківської діяльності. Зокрема, норми ст. 200 КК України розглядають незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення. В ст. 199 КК конкретизуються злочини, пов’язані з виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням, пересиланням, ввезенням в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. Виділено окремо злочини, пов’язані з шахрайством з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК). Змінено підхід законодавця до валютних операцій шляхом підвищення уваги держави до операцій, що здійснюються з валютними цінностями. Зокрема, можна назвати статті 207 КК України („Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті”) та 208 („Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків”). Особливої уваги в умовах проведення Україною політики щодо входження до Європейського Співтовариства та міжнародних фінансових організації набуває боротьба з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом. Новацією є введення в КК України ст. 209 („Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом”).
Аналіз міжнародної банківської практики свідчить про можливість застосування кримінальної відповідальності за злочини в сфері банківської діяльності. Зокрема, Кримінальний кодекс РФ передбачає кримінальну відповідальність за здійснення злочину, пов`язаного з незаконною банківською діяльністю, оскільки це порушує положення Федерального закону „Про банки і банківську діяльність”, пов`язане зі встановленими правилами здійснення діяльності банків РФ. Незаконна банківська діяльність полягає в здійсненні банківських операцій без реєстрації або спеціального дозволу (ліцензії) у разі, якщо така ліцензія обов`язкова, або з порушення умов ліцензування, якщо це діяння спричинило значні збитки громадянам, організаціям або державі, або поєднано з одержанням доходу у великому розмірі (ст. 172 КК РФ).[126]
В умовах наростання боротьби з тероризмом, наркобізнесом, корупцією, в тому числі й у фінансовому секторі, під егідою FATF поступово змінюються і національні законодавства країн, які раніше були прикладом непорушного додержання банківської таємниці. Зокрема, Швейцарське кримінальне укладення превалює над цивільними правами в частині банківської таємниці, визначаючи для банкірів межу, за якою закінчується обов’язок з її додержання на рівні підозри в підготовці або здійсненні економічних злочинів та операцій з легалізації (відмивання) грошей. У таких умовах навіть просте мовчання працівника фінансової установи може бути розцінено судом як злочинна дія, оскільки доведення факту володіння інформацією про такі злочини допускається за об’єктивними фактами (зокрема, передбачається, що банківський клерк не може не знати про такі факти за своїми функціональними обов’язками).[127]
У міжнародній практиці в регулюванні діяльності банківських установ можуть застосовуватися також норми законів, що прямо не стосуються підприємництва. Наприклад, особливості організації та діяльності польових установ Банку Росії, не пов`язаних із банківською діяльністю, визначаються федеральними законодавчими актами з питань оборони, безпеки та проходження військової служби в Російській Федерації (військовим законодавством), а також нормативними актами Президента РФ та вищих органів військового управління. [128]
Однак визначальне місце в правовому регулюванні банківської діяльності належить, звичайно, спеціальним законам . В Україні до 2000 р. їх було два – Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 20 травня 1991 р. та Закон України „Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. Спеціальні банківські закони займають провідне місце в системі джерел права, що пояснюється такими ознаками:
1) їх приймає виключно вищий представницький орган держави (хоча згідно зі ст. 74 Конституції України потенційно допускають прийняття законопроектів і шляхом проведення всеукраїнського референдуму, оскільки заборона на проведення референдуму стосується лише законопроектів з питань податків, бюджету та амністії);
2) вони мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних нормативно-правових актів, які не повинні суперечити законам;
3) вони регулюють основоположні засади створення та діяльності банківських установ, проведення банківських операцій та побудови банківської системи держави;
4) їх норми, засновані на Конституції України, є первинними і повинні деталізуватися в підзаконних нормативно-правових актах (в першу чергу, актах НБУ);
5) прийняття законів супроводжується додержанням спеціальної законодавчої процесуальної процедури.
Аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що в країнах із розвиненою економікою банківське законодавство налічує близько 10–12 спеціальних законів, які визначають правовий статус центрального банку, банківської системи в цілому та окремих кредитно-фінансових інститутів, зокрема, правовий статус комерційних банків. Також на законодавчому рівні врегульовується, як правило, порядок банкрутства кредитно-фінансових установ, що пояснюється складністю самої процедури банкрутства та необхідністю вирішення проблем щодо повернення залучених коштів клієнтів. На рівні закону визначаються загальні засади правового статусу позабанківських кредитно-фінансових установ, які входять до складу кредитної системи країни та здійснення окремих банківських операцій. Наприклад, у Франції існує законодавство про комерційні короткострокові цінні папери та чеки, закон від 28 грудня 1966 р. про договірні процентні ставки, закони від 10 січня 1978 р. та від 13 липня 1979 р. про споживчий кредит, закон від 2 січня 1981 р. про передачу боргових зобов`язань.[129]
США відрізняються високо розвинутою системою законодавчих актів про банки і банківську діяльність. Фахівці нараховують їх понад 300, виділяючи Закон про діяльність національних банків 1864 р., Закон про Федеральний резерв 1913 р., Закон Едджа 1919 р. про зовнішні операції банків, Закон Макфеддєла 1927 р. про діяльність іноземних банків, Закони про фінансову діяльність 1933 і 1935 рр., Закон про кредитування власників житла 1933 р., Закон про злиття банків 1960 і 1968 рр., Закон про достовірність інформації в кредитуванні 1968 р., Закон про рівні кредитні можливості 1974 р., Закон про міжнародні операції 1978 р. Основні положення банківських законів включені до Зведення законів (розділ 12 „Банк і банківська діяльність”). Вони стосуються контролю за грошовим обігом, національних банків, системи федерального резерву, оподаткування, зарубіжної банківської діяльності.[130]
Банківське законодавство Німеччини орієнтоване на лібералізацію правового регулювання. Універсальні банки діють м’якше, ніж у США. Серед банківських законів можна виділити Закон про Німецький федеральний банк (1957 р.), Закон про кредитну справу (1976, 1985 рр.), Закон про Німецький кооперативний банк (1975 р.), Закон про Німецький компенсаційний банк.
Як свідчить практика, досить часто саме на законодавчому рівні вирішуються питання здійснення основних базових банківських операцій – залучення коштів (депозити) юридичних та фізичних осіб; розміщення залучених коштів на власний ризик кредитно-фінансової установи (тобто, активні операції – кредитування, лізинг тощо), а також здійснення обслуговування рахунків клієнтів (розрахункові операції).[131] Певною мірою такий шлях є виправданим, бо забезпечує можливість сталих правовідносин у галузі банківської діяльності – на відміну від країн, де ці питання вирішуються шляхом нормотворчості центральних банків, які єдині наділені правом закріплювати на нормативно-правовому рівні питання здійснення банківських операцій.
В Україні відповідно до Закону України “Про Національний банк України” саме на центральний банк країни покладено повноваження визначати порядок організації та здійснення банківської діяльності. Отже, банківські операції здійснюються відповідно до положень та інструкцій, затверджених постановами Правління НБУ. Певна річ, це тягне за собою можливість частого внесення змін до зазначених нормативних актів.
Зокрема, якщо Положення НБУ “Про кредитування” або Інструкція “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” зазнали з моменту прийняття до 2001 року (коли почався кардинальний етап реформування банківського законодавства для приведення його у відповідність з прийнятою новою редакцію Закону „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.) незначної кількості змін, то Інструкцію НБУ “Про порядок відкриття рахунків в національній та іноземній валюті” або Положення “Про порядок створення і реєстрації комерційних банків” можна наводити як приклади актів, які постійно підпадали під корегування з боку центрального банку. Говорити про стабільність діяльності комерційних банків (які й так перебувають під постійним пресингом через коливання фінансових інструментів) за таких умов досить складно.
На жаль, як свідчить практика, сучасний стан регулювання банківської справи в Україні не є досконалим і не відповідає повністю стандартам регулювання банківської діяльності в Європейському співтоваристві, встановленим директивами Ради ЄС та рекомендаціями Базельського комітету з банківського нагляду. Хоча слід зазначити прогрес у вирішенні зазначеної проблеми. Позитивним явищем є реформування спеціального банківського законодавства, що відбувалося протягом 1999–2002 рр. У Доповненні до додатку V до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, підписаною 16 червня 1994 р., було зазначено, що протягом перехідного періоду, що не перевищує п’яти років з дати підписання цієї Угоди, Україна може продовжувати застосовувати положення деяких законодавчих актів, зокрема Декрету Кабінету Міністрів “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” і Закону “Про банки і банківську діяльність”. Підписання такого доповнення фактично означало, що Україна взяла на себе зобов’язання привести у відповідність вказані законодавчі акти в сфері банківського регулювання до вимог європейського законодавства.[132]
19 листопада 1998 р. у своєму посланні до Верховної Ради України Президент запропонував прискорити прийняття Закону „Про Національний банк України”. 21 грудня 1998 р. група народних депутатів (С.В. Буряк, Б.В. Гунський, О.С. Єльяшкевич, С.В. Кривошия, А.К. Станков, В.І. Суслов, І.О. Юшко) внесли до парламенту проект Закону про Раду Національного банку України [133] . Запропонований законопроект визначав статус Ради Національного банку України, правові основи розробки нею основних засад грошово-кредитної політики України та здійснення контролю за їх виконанням, а також порядок формування Ради Національного банку України, її функції, повноваження та порядок їх здійснення, в тому числі порядок застосування положень, викладених у п. 19 ст. 85, ст. 100, а також у п. 12 ст. 106 Конституції України.
Слід погодитися з позицією директора Юридичного департаменту НБУ В.Л. Кротюка, який зазначав, що прийняття цього акту, що передбачає створення автономного державного органу з питань грошово-кредитної політики, не узгоджується з основними принципами функціонування центрального банку, суперечить світовій практиці законодавчого регулювання питань грошово-кредитної політики і не враховує положення Конституції України.[134] Тому є показовим, що зазначений законопроект не пройшов через парламент, на відміну від законопроекту, що визначав правовий статус центрального банку держави.
Стрімкий розвиток банківської системи вимагав окремого акту, поряд з існуючим Законом „Про банки і банківську діяльність”, який підвищував би відповідальність центробанку держави за забезпечення монетарної стабільності, чітко окреслював би його статус, місце і роль у суспільстві. Процедура прийняття Закону „Про Національний банк України” була довготривалою і складною.[135] Особливу увагу було приділено питанням незалежності центробанку від інших органів державної влади та порядку управління центробанком. Фактично, жодна гілка влади не виявляла бажання ділитися своїми владними функціями, тим більше в сфері управління грошима. Тут можна навести вислів Іммануіла Канта: „З усіх сил, підпорядкованих пануючій владі, сила грошей, певно, найнадійніша”.
При розробці законопроекту було опрацьовано світовий досвід діяльності центральних банків держав, в першу чергу з унітарним режимом. Особливу увагу було приділено Закону Іспанії „Про автономію Банку Іспанії”, прийнятому в 1994 році урядом Іспанії. Експерти Світового банку вважають цей акт зразком законодавчого акту, найкраще сумісним із законами Європейського Союзу. Згідно з положеннями цього закону, Банк Іспанії є спеціальною інституцією, підпорядкованою уряду в загальних рамках, однак він має повну автономію у сфері монетарної політики для того, щоб краще захищати мету цінової стабільності, визначену в самому законі.
Термін „автономія” у назві закону означає три моменти: 1) уряд не може мати заборгованості перед Банком Іспанії, оскільки це позбавить банк його ініціативи щодо грошової емісії; 2) Банку Іспанії не дозволяється отримувати прямі інструкції від уряду щодо проведення банком монетарної політики; 3) автономія вимагає, щоб термін роботи керуючого банком був досить довгим і приводи для його звільнення були чітко визначені.[136]
Прийнятий 20 травня 1999 р. Закон України „Про Національний банк України” визначив правовий статус центрального банку, закріпив його завдання та функції, визначив межі компетенції, порядок проведення банківського регулювання та банківського нагляду. Європейські експерти після проведення науково-технічних експертиз цього акту дійшли висновку, що український закон про центробанк відповідає європейським стандартам щодо визначення незалежності центробанку та його ролі в проведенні грошово-кредитної політики і може бути прикладом для інших європейських країн, які повинні ще привести своє національне законодавство у відповідність з європейськими банківськими директивами. Норми зазначеного закону ми розглянемо далі при аналізі правового статусу Національного банку України.
Водночас, характеризуючи цей Закон, доцільно зупинити увагу на питаннях, що потребують подальшого законодавчого врегулювання або конкретизації. Зокрема, нормативно-правовий акт, який регулює правовий статус органу державної влади, повинен визначати межі компетенції посадових осіб такого органу, а також види та міру відповідальності за порушення чинного законодавства (в тому числі шляхом перевищення своєї компетенції або виходу за межі закону). Вітчизняне законодавство досить часто містить відсилкові норми до загальних нормативно-правових актів (зокрема, КпАП України, КК України тощо). Однак, якщо проаналізувати норми основного законодавчого акту, що визначає правовий статус НБУ (Закону України „Про Національний банк України”), ми побачимо, що саме питання відповідальності не прописано чітко. Те саме стосується й інших законів, які врегульовують статус інших органів державної влади. Крім того, межі компетенції центробанку (і в першу чергу його керівних органів) є досить розмитими, що також ускладнює встановлення факту перевищення посадових обов’язків службовцем банку та необхідність застосування відповідальності.
Фактично, в Законі є тільки три статті, які тією чи іншою мірою згадують про застосування відповідальності, і то вони мають досить суперечливий характер. Наприклад, ч. 7 ст. 13 містить положення, що членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту. Однак, по-перше, члени Ради НБУ згідно з ч. 14 ст. 10 Закону здійснюють свої функції на громадських засадах, тобто вони не належать до посадових осіб центробанку. По-друге, положення ст. 13 містить лише заборону розголошувати інформацію певного виду, однак не визначає відповідальність за розголошення такої інформації. Зокрема, в п. 6.8 розділу УІ Регламенту Ради НБУ зазначено, що члени Ради НБУ несуть персональну відповідальність за прийняті ними в межах своєї компетенції рішення, підготовлені, завізовані чи підписані документи, збереження секретної та конфіденційної інформації відповідно до чинного законодавства[137] . Однак, аналізуючи чинне законодавство України, ми доходимо до висновку, що за тих обставин, за яких члени Ради НБУ обрані до зазначеного органу і працюють в ньому, вони можуть бути хіба-що відкликані з Ради парламентом або Президентом відповідно до адресності призначення.
У п. 8 ст. 19 закріплено, що Голова НБУ одноособово несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку. Тут виникає питання, по-перше, як узгодити компетенцію Ради НБУ, рекомендації якої мають, фактично, обов’язковий характер, і одноособову відповідальність Голови НБУ, який є членом зазначеного колегіального органу і за процесуальними ознаками не може впливати на прийняття рішення Радою НБУ. По-друге, яку відповідальність законодавець мав на увазі – дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну? Фактично, виникає колізія – відповідальність може наставати за дії, за які відповідальність може наставати за формальними ознаками, однак відсутній такий визначальний елемент складу правопорушення, як суб’єктивна вина, оскільки Голова НБУ, підписуючи нормативні акти Правління НБУ згідно зі своїми посадовими обов’язками, може бути змушений виконувати рішення колегіального органу (Ради НБУ), з якими він не погоджується. На сучасному етапі діяльності центробанку це питання має чисто теоретичний характер, однак ситуація може коли-небудь перейти з гіпотетичної перетворитися на реальну, а норм права, які б дійсно могли врегулювати зазначену колізію, немає. Тим більше, що в Конституції України (ч. 2 ст. 60) зазначено, що за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.
Ще одна підстава для застосування юридичної відповідальності, однак уже для службовців НБУ, вказана в ст. 66 Закону „Про Національний банк України”, в якій йдеться про заборону розголошення останніми інформації, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв'язку з виконанням службових обов'язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України. Відповідно до ст. 64 зазначеного Закону службовці Національного банку є державними службовцями, і до них застосовуються норми Закону України "Про державну службу".
Однак у Законі „Про державну службу” закріплено особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (ст. 14), що застосовується за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.[138] І в такому разі до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу як попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду. У разі порушення законодавства про державну службу особи, винні у такому порушенні, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством (ст. 38). Отже, законодавець знову використовує відсилкову норму.
Щодо застосування цивільної відповідальності, то її може бути застосовано до державного службовця як до фізичної особи за спричинення матеріальної або моральної шкоди на загальних підставах, визначених нормами ЦК України. Згідно зі ст. 14 КпАП України посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов'язків. Складом злочину, передбаченого ст. 232 КК України, є розголошення комерційної таємниці. Відповідно умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності, карається штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Отже, стверджувати, що в українському банківському законодавстві виписана на належному рівні відповідальність посадових осіб, є недоречним.
Слід зауважити, що проблема виписування правових норм, що встановлюють відповідальність центробанку, стоїть не лише перед вітчизняним законодавством. У РФ згідно з ч. 2 ст. 34 Закону „Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії) центральний банк несе відповідальність за невиконання своїх обов’язків за угодами в порядку, встановленому законодавством РРФСР. І можна погодитися з позицією доктора юридичних наук Г.А. Тосуняна, який зазначає, що в такому формулюванні таку норму статті застосувати на практиці досить проблематично, а також, що „норми спеціального банківського законодавства Росії часто не узгоджуються з нормами конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, фінансового та податкового законодавства”.[139]
Як приклад країни, де посадове право у центробанку зайняло помітне місце, можна навести Федеративну Республіку Німеччину і її Федеральний банк. Окрім закону про Федеральний банк ФРН, його статуту, можна назвати і Статут персоналу Федерального банку ФРН, і Закон про статус федеральних службовців, і Федеральну дисциплінарну постанову тощо (не кажучи вже про десятки актів, які регулюють питання навчання, підвищення кваліфікації, забезпечення необхідних умов на робочому місці, фінансування витрат на відрядження, премії, підвищення окладів тощо). [140]
Відповідно до Закону про статус федеральних службовців (§ 61) державний чиновник, навіть після закінчення правовідносин з державною установою, повинен зберігати таємницю щодо інформації, яка стала йому відома під час службової діяльності.[141] Це не стосується повідомлень у службовому листуванні чи фактів, що є загальнодоступними або за своїм значенням не потребують збереження таємниці. Однак незмінним залишається обумовлений законом обов’язок державного чиновника давати свідчення про злочини, а також у разі загрози для безпеки вільного демократичного суспільного ладу дбати про його збереження. Відповідно до § 78 цього закону, якщо державний чиновник навмисно або через грубу недбалість порушує свої обов’язки, він має компенсувати збитки, що були заподіяні внаслідок цього порушення, працедавцю, завдання якого він виконував. Якщо збитки спричинили кілька чиновників разом, вони несуть відповідальність як солідарні боржники. Термін давності для пред’явлення претензій становить три роки з моменту, коли працедавець отримав відомості про збитки та особу, яка повинна їх відшкодовувати, незалежно від цих відомостей, за десять років з моменту скоєння вчинку. Отже, для вітчизняних нормотворців залишається широке поле для правової творчості.
Повертаючись до аналізу спеціальних законів у сфері банківської діяльності, слід зауважити, що протягом 1999–2000 рр. за ініціативою USAID було розроблено ряд законопроектів, що визначили правовий статус комерційних банків та позабанківських кредитно-фінансових установ. Зокрема, в червні 1999 р. в Пущі-Озерній було проведено семінар за темою: “Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” під егідою ВРУ, НБУ, Світового банку та USAID. У жовтні 2000 р. в Києві відбувся семінар, на якому розглядали законопроект “Про кредитування”.
У червні 1999 року на розгляд Верховної Ради було подано законопроект „Про банки і банківську діяльність”. Його прийняття вбачалося надзвичайно важливим для забезпечення якісного і всебічного законодавчого врегулювання проблем, що стояли перед банківською системою країни. В основу законопроекту було закладено систематизований підхід щодо регулювання створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків, організації банківської системи в цілому та взаємозв’язку її окремих елементів. Законопроект розроблявся з урахуванням положень Закону України “Про Національний банк України”, чинного законодавства України, а також міжнародних стандартів, методів та практики регулювання банківської справи.
Прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” 7 грудня 2000 р. стало довгоочікуваним актом як для банкірів, так і клієнтів кредитно-фінансових установ. Початкова редакція цього закону, яку було прийнято ще в 1991 р., закладала підвалини побудови банківської системи незалежної держави, однак вже давно не виконувала покладені завдання і не могла забезпечити належного рівня правового регулювання відносин, що складалися в сфері банківської діяльності, попри значну кількість змін, яких вона зазнала.
У новій редакції Закону “Про банки і банківську діяльність” було вирішено такі питання:
· запроваджено розширений системний підхід побудови банківської системи (якщо раніше банківська система складалася із центрального банку та комерційних банків, то тепер вона включає в себе також і державні та кооперативні банки);
· конкретизовано визначення понять банківської діяльності, банківських операцій та угод;
· визначено поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ;
· встановлено загальні вимоги щодо створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ;
· врегульовано на рівні закону порядку державної реєстрації та ліцензування банків;
· визначення порядок формування власного, в тому числі статутного капіталу банківських установ;
· встановлено правовий режим основних банківських операцій;
· вдосконалено порядок банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави;
· визначено процедуру санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ.
Можна зазначити як позитивний чинник, що Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив цілу низку проблем щодо приведення банківського законодавства до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади у визначенні адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб’єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їх структурними підрозділами тепер відносять і афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної участі в статутному фонді банку. Фактично, введено консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження Національного банку України поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери-власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.
Слід зазначити, що такий підхід є типовим для західних банківських законодавств, однак досі не застосовувався в Україні. Хоча поняття спорідненої особи (під назвою – „пов’язана”) було введено в законодавство України з 1995 р., коли в чинність вступив Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”, в якому визначалося поняття таких осіб (п. 1.26 ст. 1) та особливості оподаткування операцій з пов’язаними особами.[142]
Закріплено високий рівень кваліфікаційних вимог до акціонерів і керівництва банків. Паралельно встановлюються жорсткі вимоги щодо підтримання банками та їх акціонерами нормативів відповідності капіталу банку. Застосування консолідованого підходу у визначенні кола осіб, на яких можуть бути спрямовані регулювання та нагляд центробанку, вже з позицій спеціального банківського законодавства спрямоване на запобігання всім чинникам негативного впливу на фінансові показники банків та створення додаткових гарантій захисту інтересів клієнтів банків. Зокрема, НБУ з 2002 р. почав вимагати від банків подання інформації про фінансовий стан засновників, що мають істотну участь, та перевіряти подані дані з інформацією, наданою податковою службою. З’ясувалося, що певні неузгодженості вже існують.
Запроваджено механізм ліцензування банків на підставі єдиної банківської ліцензії на основні види банківських операцій. Таким чином ліквідовано чинну раніше практику, коли кількість ліцензованих центробанком видів банківських операцій згідно з його нормативними актами майже вдвічі перевищувала перелік таких операцій, встановлений законом.
До позитивних рис Закону „Про банки і банківську діяльність” можна також віднести той факт, що на рівні саме законодавчого акту визначено загальні засади реорганізації банківських установ та створення банківських об’єднань, що є кроком уперед, оскільки раніше комерційні банки повинні були спиратися не на спеціальне банківське законодавство, а на загальні норми права, що врегульовували процес зміни організаційно-правових форм, зокрема, на Закон України „Про підприємства в Україні”. Це, зазвичай, створювало явні труднощі при проведенні процесу концентрації банківського капіталу та утворення потужних банківських установ або банківських об’єднань.
Було також ліквідовано прогалину, що існувала протягом 2000 р. щодо можливості проведення процедури банкрутства банківської установи, оскільки з 1 січня 2000 р., з моменту набрання чинності норм Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[143] , згідно з ч. 2 ст. 5 Закону особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються законом про банки і банківську діяльність. А до прийняття останнього в редакції від 7 грудня 2000 р. процедуру банкрутства в банківському законодавстві не було виписано взагалі. Однак прийняту до того моменту процедуру банкрутства банківських установ на загальних підставах через арбітражний суд, що застосовували до всіх суб’єктів господарської діяльності, не виправдовувала себе. Йдеться не лише про те, що при банкрутстві банків істотні втрати зазначають його клієнти, і це не кращою мірою впливає на рівень довіри клієнтури до банківської системи країни в цілому. До банків завжди існує підвищений публічний інтерес щодо їхньої платоспроможності, оскільки це структури, що оперують чужим капіталом. І вирішення проблем з неплатоспроможністю банків повинно здійснюватися під контролем компетентної наглядової інстанції, а в банківській системі такою компетентною інстанцією є саме центробанк.
Відтепер спеціальний банківський закон визначає порядок та організаційно-правові засади тимчасового управління банком, здійснення заходів з його фінансового оздоровлення, а також порядок та правові наслідки ліквідації банку. Процедуру банкрутства банку може ініціювати та здійснювати орган, що виконує функції банківського нагляду, і реалізувати через механізм тимчасового управління банком і можливої подальшої ліквідації банку.
На законодавчому рівні визначено систему нагляду за банківськими установами та порядок застосування заходів впливу до порушників. Нормативно закріплено підходи до формування пруденційних вимог до банків, нагляд за банками на консолідованій основі, зобов’язання банків щодо застосування до них заходів впливу тощо. Причому якщо базу проведення банківського нагляду було закладено у 1999 р. після прийняття закону про центробанк, то з моменту прийняття останньої редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” вона дістала подальшого розвитку і розширення, оскільки було чітко виписано види відповідальності за порушення банківського законодавства та заходи відповідальності.
Ще одним чинником, який наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”.[144] Ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС в фінансовій та банківській сферах. Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, якими регулювалися відносини в сфері безготівкових розрахунків, в тому числі міжбанківських та в сфері бюджету, не враховували новітніх банківських технологій, то нині є всі підстави вважати, що поставлені цілі досягнуто. В прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ грошових коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв’язку.
Створено підстави для здійснення переказу грошових коштів, описані кожен з його етапів: процедура ініціювання переказу, проведення міжбанківського переказу, порядок його завершення. Закладені нормативні підстави для врегулювання питань, пов’язаних із захистом інформації та порядок надання інформаційних послуг. Визначено відповідальності кожного з суб’єктів, що приймають участь в проведенні переказу грошових коштів. Встановлено порядок здійснення контролю за переказом грошових коштів. Фактично, є реальні підстави стверджувати, що за своїми технічними можливостями та за рівнем законодавчого регулювання діяльність платіжних систем в Україні відповідає міжнародним стандартам.
Певної уваги заслуговує і правове забезпечення регулювання правовідносин, пов’язаних зі збереженням банківської таємниці та порядку розкриття конфіденційної інформації щодо клієнтів банку. В той же час, попри законодавче закріплення інформації та відомостей, що становлять банківську таємницю, та закріплення процесуального порядку її отримання уповноваженими органами, проблема її збереження залишається актуальною.
Кардинальним кроком стало закріплення на рівні закону поняття банківської таємниці, оскільки нонсенсом є відсутність правового закріплення даного поняття протягом 10 років, коли була утворена і почала функціонувати вітчизняна банківська система. Хоч банківська діяльність по своїй суті нерозривно пов`язана зі збереженням банками інформації щодо фінансового стану своїх клієнтів. Немає сенсу говорити про проблему щодо збереження банківської таємниці, яку не можуть позитивно вирішити останніми роками комерційні банки, що опиняються постійно між Національним банком України та державною податковою службою в сфері надання великих обсягів інформації за рахунками клієнтів. Саме ця сфера відносин між НБУ та ДПС викликає постійні нарікання з боку кредитно-фінансових установ.[145]
Відповідно до вищезазначеного закону до банківської таємниці відносять:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнта;
5) інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та іншу комерційну інформацію;
7) інформацію щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації (ст. 60 Закону).
Чітко закріплено порядок розкриття банківської таємниці на вимогу державних органів. Це можна розглядати як позитивний чинник у взаємовідносинах між банками та податковими органами, які реально мають можливість впливу на діяльність комерційного банку, блокуючи його кореспондентський рахунок (відповідно до чинного законодавства процедура ця нічим не відрізняється від блокування рахунку фізичної або юридичної особи в банку), і обмежуючи цим можливість здійснення останнім банківської діяльності в нормальному режимі.
Відповідно до норм ст. 59 вищезазначеного закону забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими рахунками. Арешт на майно або кошти банку, що є на його рахунках, а так само арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що є в банку, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду. Хоча слід мати на увазі, що банки повинні запобігати легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Тобто проблема збереження банківської таємниці має й зворотній бік. В той же час, аналізуючи норми Закону України “Про порядок погашення зобов'язань перед бюджетами та державними цільовими фондами” (зокрема пп. а) п. 9.3. ст. 9), можна зробити висновок про наявність чергової колізії щодо права державних органів фінансового контролю (в першу чергу податкової служби) застосовувати процедуру адміністративного арешту активів до кореспондентського рахунку банківської установи. [146]
На сьогоднішній день рано говорити про те, що проблема в сфері зберігання банківської таємниці є вирішеною, особливо враховуючи винятково фіскальний характер діяльності податкової служби. Однак можна зазначити, що закладено принаймні законодавчі підстави для подальшої взаємодії між банківськими та податковими органами.
Знову ж, у ст. 62 згаданого закону зазначається, що особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України. Це проблема вітчизняної нормотворчості – значна кількість відсилкових норм. Якщо розглядати конкретну ситуацію, то в чинному законодавстві України відсутні норми, які б встановлювали відповідальність за порушення саме банківської таємниці. В тому самому Кримінальному кодексі України згадується лише комерційна таємниця (ст. 231, 232). Отже, реально проблему застосування відповідальності при існуючому законодавстві навряд чи може бути вирішено.
Зокрема, державні органи (державна податкова служба, органи з боротьби з організованою злочинністю, судові органи) мають можливість отримати зазначену інформацію за додержання процесуальних вимог, встановлених законодавством. І досі залишається не врегульованою до кінця система відповідальності службовців банку, які при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці, і зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Вище вже було проаналізовано норми чинного законодавства щодо встановлення цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності за розголошення інформації, що становить банківську (комерційну) таємницю, однак, як було зазначено, чинне законодавство України містить норми, що суперечать одна одній, або залишають прогалини в порядку застосування юридичної відповідальності.[147]
На коментар тези щодо режиму банківської таємниці слід також зауважити, що в січні 2003 р. міністри фінансів 15 країн Європейського Союзу підписали закон, що забороняє банкам відкривати анонімні рахунки та скасовує поняття банківської таємниці. Проти введення цього закону виступали Люксембург, Бельгія та Австрія, які намагалися зберегти свої закони про банківську таємницю недоторканими. Банки цих країн отримували надвеликі доходи, дозволяючи європейцям ухилятися від сплати податків шляхом відкриття подібних рахунків.[148]
В якості супроводжуючого заходу, спрямованого на попередження відтоків капіталів до іноземних капіталів, в першу чергу, країн – членів ЄС, в січні 2003 р. міністри фінансів країн ЄС прийшли до згоди, за якою відсотки, що нараховуються на вклади іноземних громадян в країнах ЄС, будуть підпадати під оподаткування за ставкою до 35 %. Німецький міністр фінансів Ганс Айхель виразив задоволення з приводу нової норми, звернувши увагу на те, що тепер таким податковим “оазисам” як Австрія, Люксембург й Бельгія, за збереження таємниці рахунків прийдеться оподатковувати відсотки по вкладах особливо високим податком: 15% в 2004 р., 20 % - в 2007 р. й 35 % - в 2009 р. [149] Як відмічають експерти, основною тенденцією розвитку банківської системи розвинених країн стане подальше підвищення прозорості їх діяльності.
Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще в 1993 р., не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. На відміну від багатьох інших фінансових нормативно-правових актів зазначений декрет не зазнавав частих змін, однак і ті, що були, свідчать про вплив поточної валютної кон’юнктури на позицію держави. Необхідно прийняти новий законодавчий акт, який би визначив нові підходи у створенні засад із забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовувати гнучкі засоби регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів.
Поки що згідно з декретом питання використання резидентами України валютної виручки та вільного доступу резидентів до валютного ринку не врегульовані на рівні, що відповідає вимогам вільної ринкової економіки, яку намагається будувати держава. І на сьогоднішній день можна вже говорити про можливість такого вільного доступу на відміну від необхідності поєднання центробанком ринкових та адміністративних методів регулювання у підтриманні національної валюти, що слід залишити на тому рівні, який поки встановлений. Зокрема, з початку 2003 р. НБУ почав поетапно здійснювати політику лібералізації операцій з валютою. Перший етап відбудеться в регуляторній й організаційній площині, наступний охопить більш суттєві питання. Зокрема, громадянам України дозволяється вивозити за межі України готівкою до 3 тис $ без довідки (після реєстрації в Мінюсті відповідної постанови Правління НБУ 16 лютого 2003 р. ). Пересічним громадянам України також дозволено отримувати валютні кредити у нерезидентів. Крім того, від НБУ очікують й зміни обов’язкового продажу 50 % іноземної валюти, що надійшла на рахунок експортера.
Певні нарікання викликає також і існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвитку валютного ринку та росту валютних надходжень. Хоча в цьому питанні стикаються інтереси, переважно, двох органів – центрального банку, який використовує відповідні інструменти при здійсненні грошово-кредитної політики, та державної податкової служби, яка намагається будь-яким чином збільшити надходження до бюджетів, не зупиняючись при цьому на виборі методів, які б сприяли розвитку підприємництва.
Аналізуючи валютні відносини, слід також згадати положення ст. 69 Угоди про партнерство і співробітництво України із ЄЕС, згідно з якою Україна зобов’язалася вжити заходів у напрямку поступового зближення своєї валютно-грошової політики з політикою європейської валютної системи, що також має знайти законодавче відображення. Враховуючи те, що з 2002 р. в обіг введено нову європейську валюту – євро, тобто відбувся процес уніфікації та об’єднання національних валютних ринків провідних європейських держав, наша країна дістала додаткові позитивні можливості для проведення своєї політики в сфері валютних відносин та приведення її до міжнародних стандартів.
Ще одним напрямом реформування банківського законодавства є прийняття ряду законів у розвиток положень закону “Про банки і банківську діяльність”, що стосуються окремих специфічних сфер банківської діяльності. Йдеться про закони, що повинні врегульовувати порядок здійснення окремих банківських операцій – кредитування, відкриття та обслуговування рахунків, порядку здійснення валютних операцій тощо. Неодноразово висловлювалися пропозиції щодо прийняття окремого законодавчого акту, який би регулював правовідносини, що пов’язані з банківською таємницею, хоч на сучасному етапі, враховуючи діяльність податкової служби України та вимоги FATF, які наша держава вимушена виконувати, немає реальних підстав для прийняття вищезазначеного закону.
Немає й спеціального правового регулювання питань внутрішнього та зовнішнього (іноземного) інвестування банківської сфери України. Україну й так не можна визначати як країну зі сприятливими умовами для інвестування, а банківська діяльність створює додаткові фактори ризиків. Нині ці відносини регулюються нормами загальних законів, зокрема положеннями законів України “Про режим іноземного інвестування”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про господарські товариства”, які врегульовують правовий режим інвестування в банки та управління банком на загальних засадах без врахування специфіки операцій, притаманних банкам. Отже, вбачається за доцільне на рівні законодавства забезпечити сприятливі умови для залучення інвестицій у банківський сектор економіки. В зазначеному акті слід також закріпити систему гарантій інвесторам від можливих збитків, завданих внаслідок інфляційних процесів, фінансових ризиків, незважених дій державних органів тощо, тобто тих форс-мажорних обставин, які супроводжують банківську діяльність. В Україні нині залишилося 7 представництв іноземних банків. Керівництво „Кредіт-Ліоне” в Україні на конференції у 2001 р. зазначало, що за попередній рік банк залучався до чотирьох процесів за участю Антимонопольного комітету України, в яких задоволення сторони отримали порівну. І це, зазвичай, не створює додаткових сприятливих умов для залучення іноземних капіталів в Україну.
Повертаючись до характеристики джерел банківського права, слід згадати таке джерело як укази Президента України. Зокрема, Є.В. Карманов зазначає, що такими указами можуть бути лише ті, “які містять норми банківського права, тобто норми, які спрямовані на регулювання банківських відносин”. І наводить як приклад Указ Президента України від 12 червня 1995 р. № 436 “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”.[150]
Щодо регулювання банківських відносин актами Президента України, то слід погодитися із цими твердженням, однак зауважити, що з 1999 р., коли припинили діяти перехідні положення Конституції України, акти Президента отримали більш концептуальне спрямування. Як приклад можна навести Указ Президента України „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000р. № 891/2000, в якому глава держави визначив шляхи реформування банківського законодавства та завдання центробанку для зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування.[151]
Слід зазначити про акти Президента, відповідно до яких здійснюється процедура призначення та зняття з посади членів Ради НБУ. Такі повноваження на що Президент дістав за Конституцією України та Законом „Про Національний банк України”. Наділений зазначеною компетенцією, Президент має можливість впливати на грошово-кредитну політику, що здійснюється центробанком держави начебто на незалежних засадах. Відповідно до ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність” Президент України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу.
Характеризуючи акти Президента (укази та розпорядження), слід зазначити, що вони не повинні суперечити Конституції та законам України і мають пріоритетне значення щодо інших підзаконних актів. Такі акти приймає Президент України в межах своїх повноважень, що визначені ст. 106 Конституції, і не можуть бути передані іншим особам або органам. Однак нормотворча компетенція глави держави є вужчою, порівняно, наприклад, із компетенцією Президента РФ, який уповноважений приймати укази не лише на підставі законів, а й за їх відсутності (ст. 80 Конституції РФ). Це так зване делеговане законодавство означає обов’язок Президента РФ у разі відсутності закону приймати нормативні правові акти для забезпечення норм Конституції до прийняття федеральних законів.[152]
Щодо актів Кабінету Міністрів України як джерела банківського права, то їх слід розглядати з урахуванням таких особливостей. Згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо; розробляє програми економічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України „Про Національний банк України” центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Згідно зі ст. 53 Закону не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом. Отже, можна зробити висновок, що у разі прийняття урядом акту, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань в сфері забезпечення стабільності національної валюти, останній має право не виконувати таке розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.
Викликає подив позиція О.О. Качана, який у навчальному посібнику “Банківське право” поряд із законами України, указами Президента України, постановами ВРУ, зазначає, що до складу джерел банківського права слід віднести також закони та постанови Автономної Республіки Крим, положення та інструкції фінансово-кредитних органів (Міністерства фінансів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації).[153] Слід зауважити, що це твердження викликає певні сумніви.
Передусім, йдеться про незалежний статус Національного банку України, який, відповідно до Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, що є обов`язковими для суб`єктів банківських правовідносин. Крім того, відповідно до норм, закладених ст. 53 Закону, “не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом”.
Якщо базуватися на цій нормі, то незрозуміло, яким чином органи законодавчої чи виконавчої влади АРК, або Міністерство фінансів України, або Державна податкова служба України можуть видавати нормативні акти, обов`язкові для виконання Національним банком України, якщо останній є виключно підзвітним Верховній Раді України, і не розглядається взагалі як підконтрольний комусь орган. Або автор має на увазі спільні акти уряду та центробанку (тоді їх саме так і слід зазначати в переліку джерел), або він має на увазі норми права, встановлені тією самою ДПА в сфері контролю за нарахуванням і справлянням податків (тоді це норми не банківського права, а податкового – просто учасниками податкових відносин є банківські установи). Однак не можна будь-які відносини, де беруть участь банки, відносини до банківських відносин. Якщо банк орендує приміщення або закупає офісне обладнання для забезпечення власної діяльності, то такі відносини регулюватимуться нормами цивільного та господарського права, а не банківського.
Щодо актів автономії, то слід зазначити таке. Україна є унітарною державою і має дворівневу банківську систему (як, зокрема, і бюджетну). Згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. Згідно з ч. 2 ст. 135 Конституції України нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. В ст. 137 Конституції України, де визначаються питання, з яких АРК здійснює нормативне регулювання, жодні відносини в сфері банківської діяльності не зазначаються. Навпаки, в п. 4 ст. 138 Конституції України закріплено, що розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК здійснюється на основі єдиної податкової та бюджетної політики України. Отже, АРК не наділена спеціальними повноваженнями в сфері регулювання банківських відносин.
Слід зазначити, що і в державах з федеративним устроєм компетенція окремих суб’єктів федерації саме в сфері банківської діяльності має певні обмеження. Наприклад, як зазначає Н.М. Бородіна, територіальні установи Банку Росії не повинні підпорядковуватися та звітувати навіть представницьким органам влади суб’єктів РФ та муніципальних утворень, на відміну від Центрального банку РФ, який підзвітний Державній Думі РФ.[154] Далі автор зазначає, що „в умовах різкого підвищення в останнє десятиріччя самостійності республік у складі РФ, представницькі органи влади деяких з них робили спроби різною мірою закріпити в своїх правових актах незалежність національних банків, що перебувають на їх територіях, від Центрального банку РФ та підпорядкування їх республіканським органам державної влади, а також наділити їх повноваженнями, що є непритаманними територіальним підрозділам Банку Росії”. Автор говорить про недопустимість такого положення, і з ним можна повністю погодитися, оскільки такі дії впливають на загальний курс грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк, і, відповідно, на стабільність національної валюти.
Не є зрозумілим також твердження О.О. Качана, який зазначає, що “серед джерел банківського права, окрім традиційних нормативних актів, слід назвати і банківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінку ефективності та об`єктивності правових норм і в значній мірі коригує загальні ділові звичаї країни”. В теорії держави та права немає такого джерела галузі права або галузі законодавства як “правове мислення”. Це ані норма права, ані стаття нормативно–правового акту. Яким чином правове мислення, що “базується на економіко-фінансових потребах”, яке є суто суб`єктивним явищем, можна розглядати як правове джерело? Далі розглядатимемо банківські звичаї, але це жодним разом не можна віднести до “банківського правового мислення”.
Конституція, закони, декрети уряду та укази Президента належать до законодавчих актів, а разом із іншими нормативно-правовими актами – до актів законодавства. Слід також зазначити, що поряд із вертикальною ієрархією нормативно-правових актів, які розглядаються, слід говорити і про наявність горизонтальної ієрархії. Науковці відносять до основних правил горизонтальної ієрархії такі:
– пріоритет кодексів над іншими законами;
– пріоритет Цивільного Кодексу над іншими кодексами і законами в частині цивільного права;
– пріоритет нового нормативно-правового акту над раніше прийнятим. У разі колізії між нормативно-правовими актами, що мають однакову юридичну силу, і якщо жоден з них не суперечить акту з більш високою юридичною силою, діють положення акту, прийнятого пізніше;
– пріоритет програмних законів над іншими законами (якщо такі закони передбачені національним законодавством. Зокрема, відповідно до ст. 104 Конституції РБ програмний закон – це закон, що приймається в силу Конституції з питань про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, про воєнну доктрину);[155]
– пріоритет нормативно-правового акту, прийнятого органом, спеціально уповноваженим на прийняття такого акту;
– пріоритет спеціального закону над загальним (загальні правила слід розглядати як субсидіарні, тобто які застосовуються у разі, якщо спеціальні правила не передбачають певного рішення).
Розглядаючи джерела банківського права, обов`язково слід зупинитися на нормативних актах центрального банку . Відповідно до ст. 56 Закону України “Про Національний банк України” НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.
Ще у 1995 р. проф. Павлодський Е.А. зазначав, що для правового регулювання економічної сфери важливе значення має розвиток банківського законодавства.[156] Зрозуміло, що його позиція не втратила актуальності й на сучасному етапі. В Україні й досі відсутня ціла низка необхідних законів, які повинні регулювати відносини в сфері банківської діяльності. Йдеться про закони, які визначатимуть правовий режим основних банківських операцій – кредитування, в тому числі іпотечного та споживчого, валютних операцій, безготівкових розрахунків тощо. На відміну від Франції, США, Японії Україна в сфері законодавчого регулювання пішла дещо іншим шляхом і включила до Закону „Про банки і банківську діяльність” не лише правові засади функціонування банківських установ на території України, порядок здійснення банківських операцій, а й порядок створення, реєстрації, ліцензування діяльності, реорганізації та ліквідації банків, в тому числі шляхом банкрутства.
У НБУ періодично виникає ситуація, коли прийняття спеціального банківського законодавства запізнюється, натомість існує правовий вакуум, в якому центробанку не залишається робити нічого іншого, як заповнювати такий вакуум своїми нормативно-правовими актами. Фактично, така ситуація примушує НБУ розвивати свою нормотворчу діяльність з питань, що входять до його компетенції, однак які ще не врегульовані законодавством. Це, в свою чергу, часто спричиняє невдоволення банківських установ, які змушені виконувати приписи центробанку, оскільки вони є обов’язковими, якщо прийняті в межах його компетенції. Однак той фактор, що компетенцію центробанку не завжди чітко виписано, на практиці породжує проблеми щодо можливості визначення межі її перевищення. З іншого боку, прийняття нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” дозволило врегулювати багато прогалин, що існували в законодавчому полі, та зняти напругу у відносинах між різними ланками банківської системи.
Прийняття рамкового Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” чітко обмежило компетенцію НБУ суто елементами банківської системи, виключивши з його поля діяльності позабанківські кредитно-фінансові установи. Слід зазначити, що центробанк сам був зацікавлений у відповідних діях законодавця, оскільки не вбачає доцільності та не має наявних можливостей для здійснення якісного регулювання і нагляду за діяльністю кредитно-фінансових установ крім банків. Тим більше, що в перспективі Україна має реальні підстави сформувати достатньо сильний і незалежний ринок позичкових капіталів саме з представників небанківського кредитно-фінансового сектору.
Г.А. Тосунян зазначає, що монополізм у будь-якій сфері діяльності рано чи пізно призводить до стагнації, а відсутність конкуренції завжди позбавляє стимулів до вдосконалення. „В сфері управління монополізм – це сприятливий ґрунт для безконтрольності та суб’єктивізму, можливість прийняття будь-якого рішення незалежно від того, обґрунтовано воно чи ні, правильне чи помилкове”[157] . З таким висновком можна, загалом, погодитися. Часто комерційні банки, незадоволені рішеннями НБУ, посилаються саме на монопольне становище центробанку. Однак слід зауважити таке. По-перше, НБУ в Україні ще тільки набирає досвіду (зокрема і його юридичні служби), і має суб’єктивне право на помилку, якщо він її в подальшому може виправити. По-друге, будь-яке регулювання, особливо коли йдеться про участь держави в цьому процесі, викликає незадоволення осіб, на яких спрямовано дію регулюючих заходів. Це є об’єктивним явищем.
Як зазначають науковці, досліджуючи питання організації та діяльності соціальних систем, „навколишнє організаційне середовище може впливати... до такої ступені, що відбувається ліквідація системи, розпад її елементів”.[158] Як негативні чинники називають, в тому числі, податкову політику, фінансове регулювання, зміни в законодавстві тощо та інші чинники, що відносяться до навколишнього середовища.
Перед центробанком зажди стоять завдання, які часто мають протилежний напрямок. З одного боку, центробанк повинен створити сприятливі умови для діяльності банківських установ на території країни з метою створення стабільного функціонування кредитно-банківської системи. З іншого боку, його діяльність спрямована, в першу чергу, на підтримку стабільності національної валюти, що також досягається не завжди популярними для банків заходами, оскільки центробанк може використовувати адміністративні заходи. Третім напрямом, що важливий для центробанку, – це зацікавленість потенційних клієнтів в банківських послугах, і залучення таким чином додаткового вільного капіталу для розвитку ринку позичкових капіталів. Перелік завдань, що стоять перед банком держави, можна продовжувати досить довго.
І, нарешті, немає жодних гарантій, що за умов створення іншого органу (державного) інтереси банків не постраждають, а якість його дій та прийнятих рішень буде на належному рівні. Тим паче, що створення нового органу адміністрування потягне за собою додаткові (причому значні) витрати з Державного бюджету на утримання його апарату, в чому також Україна поки не зацікавлена.
Як зазначалося, формою нормативно-правових актів НБУ є постанови Правління НБУ, інструкції, положення, правила, які, відповідно, затверджуються Постановами Правління НБУ. При цьому зазначені акти не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам і не мають зворотної сили, крім випадків, якщо вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність. Обов`язковою умовою для вступу в юридичну силу нормативно-правового акту НБУ є його державна реєстрація в Міністерстві юстиції України.
Відповідно до чинного законодавства нормативно-правові акти НБУ можуть бути оскаржені. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 16 Господарського процесуального кодексу справи в спорах, у яких відповідачем є Національний банк України, розглядає господарський суд міста Києва[159] (на відміну від попередньої редакції Арбітражного процесуального кодексу, у ст. 14 якого зазначалося, що справи, у яких однією із сторін є Національний банк України, є підсудними Вищому арбітражному суду). При цьому на зазначені спори не поширюються вимоги щодо доарбітражного (досудового) врегулювання господарських спорів (ч. 5 ст. 5 ГПК України). Для визнання таких спорів підвідомчими арбітражним судам слід додержуватися двох основних вимог: ці акти державних та інших органів, підприємств та організацій не відповідають законодавству; вони порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (ст. 2 ГПК України).
Щодо інших державних органів, які могли б визнавати недійсними акти НБУ, то, аналізуючи норми Закону України “Про Конституційний Суд України” слід зробити висновок, що до юрисдикції Конституційного Суду не належать спори щодо оскарження незаконності нормативних актів Національного банку України (ст. 13 та 14 Закону).[160]
З іншого боку, в межах здійснення вищого нагляду за додержанням законів України прокурор має право винести протест на акт, що суперечить закону (відповідно до ст. 21 Закону України “Про прокуратуру”). Протест приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому самому порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи. Слід зазначати, що, виходячи з аналізу норм цього Закону, принесення протесту належить до повноважень саме прокурорів, а не прокурору АРК або Генерального прокурора України (статті 10, 11). Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей самий строк повідомляється прокурору. У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подання такої заяви зупиняє дію правового акта.[161]
Якщо аналізувати сучасний стан банківського законодавства, можна зазначити, що в багатьох випадках воно має характер прямої дії. На відміну від інших сфер правового регулювання, банківське законодавство, в цілому, не можна обвинуватити в тому, що воно не забезпечує однозначного тлумачення норм, обмежується в багатьох випадках їх декларуванням, не дає чіткого механізму їх реалізації. При цьому, не дивлячись на поступовий процес прийняття законів у сфері банківської діяльності для банківської справи й досі присутня багаторівневість правового регулювання з превалюванням підзаконних нормативних актів. Таке явище має як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, відсутність громіздкої процедури узгодження актів через законодавчу діяльність парламенту дозволяє центральному банку динамічно реагувати на зміни, що відбуваються як в економіці країни, так і всередині самої банківської системи. З іншого боку, комерційні банки незастраховані від надлишкового адміністрування центробанку (на що вони скаржаться останні роки) та прийняття нормативних актів, що погіршуватимуть стан банківського сектору.
Негативним моментом є також відсутність офіційного опублікування багатьох нормативно-правових актів центробанку. Їх опублікування в журналі „Вісник Національного банку України” та в щомісячному статистичному бюлетені відбувається, зазвичай, із запізненням. Однак наявність спеціальних друкованих видань дозволяє центробанку реалізувати принцип гласності, передбачений положеннями ст. 68 Закону України „Про Національний банк України”. Відповідно з ч. 1 зазначеної статті центробанк з метою забезпечення гласності з питань банківської діяльності та статистики платіжного балансу публікує в друкованих органах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щорічний і квартальні баланси Національного банку, а також видає щомісячний статистичний бюлетень та журнал "Вісник Національного банку України". Останній почав виходити у 1995 року. З травня 1996 року видається додаток до Віснику, в якому публікуються законодавчі і нормативні акти з питань банківської діяльності. Видано збірники нормативних актів НБУ, починаючи із 1992 р. Крім спеціальних видань центробанку, його нормативно-правові акти досить часто публікуються в інших засобах масової інформації, які носять пропідприємницький характер, зокрема, „Галицькі контракти”, „Бізнес”, „Інвестиційна газета” тощо.
Слід також згадати, що на сьогоднішній день у країні є декілька електронних довідникових правових баз, послугами яких можуть скористатися без зайвих проблем будь-які клієнти. Довідкові правові системи дозволяють вирішити декілька важливих завдань: 1) отримання максимально вичерпної інформації з правової проблеми, яка цікавить; 2) підтримання актуальності інформаційного банку даних шляхом від слідкування змін в законодавстві; 3) отримання відповіді з проблемної ситуації; 4) встановлення та підтримка взаємозв’язку між документами в інформаційному банку; 5) гарантії від прийняття помилкового рішення з проблемного питання.[162]
Однак, знову ж таки, користувач відповідної довідкової системи стикається з можливими складнощами: по-перше, нормативно-правовий акт може бути включено до змісту системи із запізненням (хоч і не з таким, як у друкованому виданні); по-друге, немає гарантій, що всі нормативно-правові акти будуть включені до даної довідкової системи (оскільки обов’язковість такого включення не передбачено чинним законодавством України); і, по-третє, розміщення тексту відповідного акту НБУ в електронній базі не відповідає в повному обсязі терміну „оприлюднення”[163] .
Іншою проблемою, яка стоїть перед банківським законодавством України, є невідповідність деяких документів, прийнятих центробанком, вимогам, які висуваються до нормативних актів (йдеться про листи та телеграми НБУ). За своєю правовою природою вони не підпадають під поняття нормативного акту. Відповідно, на них не можуть поширюватися вимоги, встановлені законодавством щодо державної реєстрації або можливості оскарження.[164] Фактично, листи і телеграми є формою доведення інформації до відома суб'єктів банківської системи. Можна тільки погодитися з думкою Г.А Тосуняна, який зазначає, що “видання телеграми, що містить правові норми, суперечить самому поняттю “нормативний акт”, якому притаманна не лише можливість видання лише спеціально уповноваженим органом, й існування як офіційного документа у визначеній законом формі”.[165]
Однак нормотворча діяльність НБУ має велике позитивне значення. Зокрема, з часу введення в дію Закону „Про банки і банківську діяльність” Національним банком було розроблено та затверджено близько 20 нормативно-правових актів та внесено зміни до 15 чинних з метою зростання надійності банків, їх конкурентоспроможності на міжнародному ринку. Прийняті акти НБУ містять такі основні напрями банківського регулювання, як підвищення вимог до мінімального розміру капіталу для державної реєстрації банку, отримання банківської ліцензії та дозволу НБУ на здійснення окремих операцій; обмеження рівня та концентрації ризиків, які притаманні банківській діяльності; запровадження контролю та оцінки адекватності існуючої в банку системи управління ризиками; нагляд за власниками істотної участі у капіталі банку та вжиття до них заходів впливу; встановлення стандартних вимог щодо проведення незалежним аудитором перевірки банку; підвищення ролі банків у боротьбі з відмиванням грошей, набутих злочинним шляхом; розширення сфери банківського нагляду та повноважень НБУ щодо здійснення наглядових функцій.
Окреме місце в системі джерел банківського права займають міжнародні правові акти й звичаї . Не останню роль у визначенні місця зазначених актів відіграє потреба стандартизації та уніфікації актів в сфері банківської діяльності. Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено, в першу чергу, нормами Конституції України (ст. 9), відповідно до якої чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою Україною, є частиною національного законодавства України.
У сфері банківської діяльності визначають три групи міжнародних актів:
1) правила здійснення окремих видів банківських операцій (Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів, про електронний перевід коштів). Їх дія поширюється на всіх учасників автоматично без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх застосовувати, це повинно бути відповідно відображено в договорі;
2) дво- або багатосторонні конвенції, що діють на території країн, що їх підписали (Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки);
3) міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація по стандартизації (ISO), в яку на правах комітет – членів входять аналогічні національні організації. Стандарти являють собою сукупність технічних вимог щодо оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки вони використовуються в міжнародній банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські документи, переводу коштів за банківськими чеками).[166]
Серед міжнародних договорів слід особливо виділити Угоду про Міжнародний валютний фонд 1945 р.; Угоду про Міжнародний банк реконструкції та розвитку 1945 р.; Угоду про Міжнародну фінансову корпорацію 1956 р.; Женевські вексельні конвенції 1930 р.; Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви 1995 р. тощо.
До міжнародних джерел банківського права можна також віднести стандарти, встановлені Базельським комітетом, а також деякі з 40 принципів в галузі банківської діяльності, що вироблені FATF у сфері боротьби з легалізацією грошей, набутих незаконним шляхом. Зокрема, Базельська угода, розроблена Базельським комітетом з банківського нагляду та регулювання, визначає питання зближення систем банківського регулювання щодо виміру капіталу та стандартів, які поширюються на власний капітал кредитно-фінансових установ. Зазначимо також про розробку міжнародних домовленостей, які прямо стосуються певних міжнародних банківських операцій. Зокрема, Оттавські конвенції від 28 травня 1988 р. про міжнародний лізинг та міжнародний факторинг, підготовлені Інститутом уніфікації приватного права (UNIDROIT). Значна кількість норм Оттавської конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг стали нормами внутрішнього законодавства про факторинг.
Слід зазначити, що прийняття в останні роки спеціальних банківських законів стало помітним кроком уперед у здійсненні процесу адаптації та уніфікації українського законодавства до європейського. Причому йдеться не лише про реформування, а фактично про створення нового законодавства України на нових для неї принципах і стандартах. Це залучення й значного масиву правових норм ЄС, що мають пряму дію в країнах-членах союзу, і конвенцій Ради Європи, котрі після приєднання до них України мають стати частиною її національного законодавства.[167]
Як вказує професор А.О. Селіванов, основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав–членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства. При цьому більшість директив щодо банківської діяльності було прийнято на підставі п. 2 ст. 57 Договору про Європейську Економічну Співдружність, що передбачає свободу започаткування і здійснення незалежної професійної діяльності. При цьому директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які перебувають посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.[168]
Окреме місце займають міжнародні банківські звичаї. За загальним правилом їх застосування відбувається у разі, якщо здійснюється операція із нерезидентом. В роботах, присвячених праву Європейського Союзу, науковці відзначають, що не менш важливим джерелом міжнародного права є міжнародні правові звичаї. Саме у звичаї можуть бути закріплені неписані, як самі собою зрозумілі, правила організації і здійснення міжнародних економічних відносин. Вони, як правило, не мають свого формального закріплення у жодному договорі або угоді. Такі норми, як проавило, виникають і розвиваються в процесі тривалої практики міжнародних відносин.[169]
Міжнародні банківські звичаї виконують декілька функцій. По-перше, вони є додатковим джерелом права і застосовуються у разі відсутності норм, що регулюють відповідні суспільні відносини, як у будь-яких правових актах, так і в умовах зобов’язання між сторонами (тобто є засобом поповнення відсутніх норм). По-друге, міжнародний банківській звичай є засобом тлумачення умов певного зобов’язання.
Міжнародні уніфіковані правила є зведенням міжнародних звичаїв. В міжнародному праві систематизацією міжнародних звичаїв займається, зокрема, Міжнародна торгівельна палата (МТП). Для банківської діяльності найбільш важливими серед них є:
– Уніфіковані правила по інкасо (публікація МТП 1995 р. № 522);
– Уніфіковані правила для міжбанківського рамбурсування по документарних акредитивах (публікація МТП 1995 р. № 525);
– Форс-мажорні обставини (публікація МТП 1985 р. № 421 (Е));
– Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (публікація МТП 1993 р. № 500), а також ці ж Правила для електронного використання разом з новою практикою (публікація МТП 2001 р. № 500/2 і № 5000/3);
– Уніфіковані правила по договірних гарантіях (публікація МТП 1978 р. № 325);
– Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458);
– Уніфіковані правила проведення телетрасміссійного обміну торговими даними (публікація МТП 1992 р. № 452);
– Міжнародна практика резервних зобов’язань (публікація МТП 1998 р. № 590) тощо.
Водночас міжнародні уніфіковані правила, на відміну від звичаїв, мають писаний характер, можуть застосовуватися як обов’язкові правила в передбачених законодавством випадках. Крім того, враховуючи писаний характер таких правил, сторони можуть домовлятися про їх застосування шляхом посилання на ці правила в договорі, внаслідок чого вони будуть обов’язковими для сторін.
Під міжнародними банківськими стандартами в широкому розумінні розуміють також аудиторські та бухгалтерські стандарти, що розробляють міжнародні аудиторські та бухгалтерські організації. Особливого значення набувають міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФО), що їх розробляє Комітет з міжнародних стандартах фінансової звітності (КМСФО). Можна згадати такі стандарти, як МСФО № 30 „Розкриття інформації у фінансовій звітності банків та аналогічних фінансових інститутів”, МСФО № 39 „Фінансові інструменти: призначення та оцінка” тощо.
Стандарти, що їх виробляє Міжнародна організація по стандартизації (МСО), стосуються переважно автоматизованих та електронних систем, що використовуються в банківській діяльності, а також документів, що в них застосовуються. Наприклад, ІСО-77810 „Ідентифікаційні картки – фізичні характеристики”, ІСО-7812 „Ідентифікаційні картки – система нумерації та процедура реєстрації ідентифікаторів емітентів”.
Особливе місце серед інших міжнародних правових актів займають документи Базельського комітету з банківського нагляду Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія). Значну кількість актів українського законодавства було уніфіковано відповідно до документів Базельського комітету, в першу чергу – відповідно до Базельських основних принципів ефективного банківського нагляду – публікація № 30 від 1997 р. Можна також назвати Базельську угоду щодо зближення систем банківського регулювання у відношення зміни капіталу та стандартів, що поширюються на капітал, публікація № 4 від 1988 р.; Принципи управління ризиками при електронних банківських послугах, публікація № 82 від 2001 р.; Принципи управління кредитними ризиками, публікація № 75 від 2000 р.; Принципи управління ризиками процентних ставок, публікація № 29 від 1997 р.; Мінімальні стандарти нагляду за міжнародними банківськими групами та їх трансграничними установами, публікація № 10 від 1992 р.[170]
До наступної групи джерел банківського права належать локальні акти банківських установ . Доктор юридичних наук О.Г. Мурашин, досліджуючи місце актів прямого народовладдя у правовій системі, водночас визначив деякі загальні вимоги до локальної підсистеми регулювання, що можуть бути застосовані й у контексті локальних актів у сфері банківської діяльності: легітимність; функціональна повнота; внутрішня узгодженість; конструктивна операціональність, тобто наявність у локального механізму адекватних процедур і регламентів.[171] Локальні нормативно-правові акти – це акти, дію яких обмежено межами однієї або кількох організацій.
Відповідно до чинного законодавства, передусім, Законів “Про банки і банківську діяльність” і “Про господарські товариства” банки створюються у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, а також кооперативних банків. Отже, всі вони є статутними установами. Тобто свою діяльність банки повинні здійснювати на підставі затверджених і зареєстрованих у встановленому законодавством порядку статутів. Такі статути є локальними актами для банківських установ, які нормативно визначають цілі та предмет діяльності конкретного банку, від яких відхилятися без зміни статуту заборонено. Фактично, статут визначає межі спеціальної правоздатності банківської установи як юридичної особи.
Ст. 16 Закону “Про банки і банківську діяльність” зазначає перелік інформації, яка повинна обов'язково міститися в статуті банку. Якщо статут не відповідатиме чинному законодавству, Національний банк України як орган державного управління, що має виключні повноваження в сфері державної реєстрації банківських установ, повинен відмовити в державній реєстрації. Саме в статуті визначатиметься перелік банківських операцій, якими збирається займатися банк. У статуті буде також вирішено, до якого виду належить банк (державний, кооперативний або комерційний (хоча з останньої редакції Закону “Про банки і банківську діяльність” випало таке поняття, як “комерційний” банк). У межах статуту також визначатиметься, працюватиме банк як універсальний або спеціалізований.[172]
Ще одним локальним актом у сфері діяльності банківських установ є банківська ліцензія, яка, власно, є дозволом Національного банку на здійснення банківської діяльності. Будь-який банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні в здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України (ст. 19 Закону “Про банки і банківську діяльність”).
Згідно з Положенням НБУ від 06.05.1998 р. “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій” передбачалося 30 видів банківських операцій, які потребують отримання банківських ліцензій. Відповідно до нової редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” кількість ліцензованих операцій значно зменшилася; деякі з них потребують отримання письмового дозволу НБУ (зокрема, перевезення валютних цінностей та інкасація коштів, довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами, операції з валютними цінностями, емісія власних цінних паперів тощо).
Наприклад, згідно з п. 2.1. Положення про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій[173] , на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
– приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
– відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
– розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.[174]
Встановлення зазначеного спрощеного режиму ліцензування є позитивним зрушенням і дозволяє мінімізувати забюрократизованість у відносинах між центробанком і банківським сектором держави.
До локальних актів банківських установ належать також акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів (положення про кредитування, правила відкриття та ведення рахунків). Зокрема, як приклад зазначеного локального акту можна назвати договір про відкриття і ведення депозитного рахунку, який укладається між банком та клієнтом і є обов`язковим для виконання для обох сторін. Особливістю цього договору є те, що його умови розробляє банк, а клієнт лише погоджується з ними, підписуючи такий договір. У цивільному праві такі договори дістали назву договорів приєднання.
Наступну групу локальних актів становлять положення про окремі служби всередині самої банківської установи – положення про юридичну службу, положення про відділ кредитування (або кредитний комітет), положення про ревізійну комісію тощо. До локальних актів слід також віднести нормативні акти, які визначають статус філій та представництв банківських установ. Такі положення визначають правовий статус філії або представництва банку, визначають межі їх компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом. Г.А. Тосунян, А.Ю. Вікулін та А.М. Екмалян відносять до джерел банківського права також акти союзів і асоціацій кредитних організацій та акти Конституційного Суду РФ.[175]
Щодо першого виду, то банківське законодавство України передбачає створення банківських об’єднань, в тому числі банківських корпорацій, банківських та фінансових холдингових груп та банківських спілок і асоціацій. Однак у законодавстві немає вказівки щодо конкретних видів нормативно-правових актів, які можуть приймати зазначені суб’єкти банківських правовідносин.
Також, відповідно до ст. 13 зазначеного закону, з метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Такі неприбуткові об’єднання наділені компетенцією приймати акти, однак вони не можуть бути обов’язковими для членів банківських асоціацій (спілок), оскільки останні є договірними об’єднаннями банків і не мають права втручатися у діяльність банків – членів асоціації (спілки).
Отже, зазначені акти банківських об’єднань можна розглядати в якості джерела банківського права, однак вони мають досить обмежене поле дії (фактично, їх можуть розглядати як локальні) – в межах правовідносин, що виникають між учасниками (членами) банківського об’єднання.
Водночас неприбуткові банківські об’єднання можуть впливати на процес законотворчої діяльності шляхом розробки проектів законодавчих актів, що регулюють відносини в сфері банківської діяльності, а також пропозицій з удосконаленню чинного законодавства та подання таких пропозицій до суб’єктів законодавчої ініціативи, які безпосередньо зможуть їх заявити в парламенті. Як приклад можна навести роботу Асоціації „Київський Банківський Союз” (КБС), до якої вже влітку 2002 р. входило 38 фінансово-кредитних установ країни[176] або Українську національну іпотечну асоціацію, що була створена у 2002 р. за участю 20 банків та ряду інвестиційних і юридичних компаній, Президентом якої був обраний колишній міністр фінансів України І. Мітюков.[177]
Щодо актів Конституційного Суду України як джерела банківського права, то слід зазначити таке. Головним завданням Конституційного Суду відповідно до ст. 147 Конституції України та Закону „Про Конституційний Суд України” є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України. На виконання цього завдання Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.
Як уже зазначалося, Конституційний Суд не розглядає справи щодо конституційності правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд України”). До його компетенції належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):
1) законів та інших правових актів Верховної Ради України;
2) актів Президента України;
3) актів Кабінету Міністрів України;
4) правових актів Верховної Ради АРК, а також офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
За зверненням Президента України або уряду Конституційний Суд України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість
Рішення та висновки Конституційного Суду рівною мірою є обов’язковими для виконання. Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть за собою відповідальність за законом.[178] Тож можна погодитися з думкою Б.С. Ебзєєва про те, що всі рішення Конституційного Суду є джерелами права і мають матеріально-правову силу закону.[179] Тобто, певною мірою, акти Конституційного Суду України можна віднести до джерел банківського права на рівні законодавчих актів, що регулюють загальні засади банківської діяльності.
У банківській діяльності також певне місце займають банківські правила та звичаї . Зазвичай, вони не закріплюються на рівні правового акту, і пов'язані із турботою банку щодо забезпечення інтересів його клієнтів. Банківська практика, вироблена в економічно розвинених країнах, закріплює банківські правила і звичаї в певні умовні акти, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким повинна відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаманні для законодавства Канади, Великобританії, Японії. Вони, переважно, стосуються визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.
Для визнання правила або звичаю ділового обігу необхідними вважають такі умови:
1) правило поведінки повинно бути таким, що склалося, тобто достатньо постійним і визначеним;
2) воно повинно застосовуватися широко, а не мати вузькоспеціальний, приватний характер;
3) сфера застосування правила обмежена підприємницькими відносинами;
4) воно не повинно бути передбачено законодавством;
5) зміст звичайного правила не повинен суперечити моралі.[180]
У Франції, зокрема, звичаї та професійна практика утворюють правове джерело у відносинах між професіональними учасниками фінансового ринку. При цьому зміст звичаїв може визначатися у разі спору шляхом експертного висновку, який видає президент Французької асоціації банків. Так, К. Гавальда та Ж. Стуфлє зазначали, що банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються „торгівлею грошима”, та підприємств, що сприяють їхній діяльності. Тобто це право професійне. Його специфіка невідокремлювана від особливостей професії, основоположні характеристики якої й певні засоби стійкі щодо політичних, економічних та технологічних змін.[181]
Для деяких операцій звичаї та практику кодифіковано працівниками професійних органів. Зокрема, Палата міжнародної торгівлі виробила єдині правила та практику документарного акредитиву й положення про касові надходження. Також можна назвати Правила клірингових палат, які використовує Банк Франції при встановленні своїх відносин з банками, що звертаються до нього з проханням про рефінансування. В такому разі центробанк використовує техніку типових контрактів, умови яких встановлені за згодою із професіоналами. Французька асоціація банків розробила Декларацію про основні банківські послуги.[182]
В Україні банківських правил та звичаїв на рівні прийнятих стандартів немає. Тобто кожний банк сам для себе вирішує процедурні питання обслуговування клієнтів (наприклад, обслуговування VIP–клієнтів). Певною мірою це питання обговорювалося в Асоціації українських банків, хоч поки що немає реальних підстав для закріплення зазначених процедур на рівні стандартів.[183]
Підсумовуючи, можна дати таке визначення джерел банківського права – це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини в сфері створення та функціонування банківської системи України, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення регулювання Національним банком, органами державної влади та банківськими об’єднаннями.
Розділ 2 . Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції
2.1 Становлення банківської системи України у ХУІІІ–ХХ сторіччі
Будь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об’єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації.[184]
На відміну від європейських країн, в Україні, яка у ХУІІ ст. входила до складу Російської імперії (за виключенням західних земель, які були частиною Австро-Угорщини), виникнення й розвиток банківської справи пов’язують з другою половиною ХІХ століття. Можна називати декілька причин такого стану, однак найбільш вагомою з них, певно, буде відсутність на протязі тривалого періоду капіталістичних засад функціонування промисловості на території Російської імперії, яка характеризувалася до середини ХІХ століття як феодальна держава. Поява банківських установ та банкірських будинків зв’язані зі зростаючими відтворювальними процесами виробництва за рахунок початкового накопичення капіталу, торгівлі, а в Росії – системи винних відкупів. Фінансова політика, що проводилась урядом із врахуванням зазначених особливостей, сприяла розвитку грошово-кредитних відносин, а звідси – і заснуванню спеціалізованих кредитно-фінансових установ. Вважається, що саме розвиток промисловості і торгівлі викликав поширення різного роду кредитних та асекураційних операцій, внаслідок чого, безпосередньо, і почали засновуватися банківські установи на приватному капіталі.[185]
Реформування кредитної системи в середині ХУІІІ ст. було пов’язане з переходом країни від феодалізму до капіталістичного господарства, яке вимагало обслуговування банківським капіталом. Державна форма власності на існуючі банки забезпечувала підтримку землевласника-кріпосника. Враховуючи територію Російської імперії, кількість кредитних установ абсолютно не задовольняла виникаючі потреби господарства. Називають декілька видів кредитних установ, що були казенними: підлягаючі зберіганню каси, накази суспільного піклування, державний позиковий банк, державний комерційний банк.[186] Отже, перехід від феодалізму до капіталізму породив необхідність реформування кредитної системи, і в першу чергу, створення центрального державного банку, або банку-банків, а згодом, при ліквідації кріпосництва, і банків органів місцевого самоврядування.
13 травня 1754 р. імператриця Єлизавета І підписала указ, який у Повному зібранні законів Російської імперії мав назву „Про заснування державного позикового банку, про порядок видачі із оного грошей та про покарання лихварів”.[187] Він містив цілу програму регулювання грошово-кредитних відносин. Кредитна діяльність Монетної канцелярії припинялась. Натомість, були засновані два державних банки – в Москві для дворянства та в Санки-Петербурзі – для купецтва. Банк для дворянства з початковим капіталом в 750 тис крб був заснований у 1754 р. У 1786 р. на базі Банку для дворянства був створений Державний позиковий банк. У 1802 р. до нього був приєднаний Допоміжний банк для дворянства, створений у 1797 р. [188] Слід також згадати перші емісійні банки, що засновувалися на території Російської імперії - асигнаційні банки або банки для обміну державних асигнацій – перші 2 емісійних банки Росії, створені у 1769 р. в Петербурзі та Москві. У 1786 р. шляхом їх злиття створений Державний асигнаційний банк.
Як інший вид кредитної установи можна навести підлягаючі зберіганню каси, що були відкриті у 1772 р. при Петербурзькому та Московському виховних будинках. Ці установи приймали вклади видавали позики під заставу різних цінностей, а згодом – поміщицьких маєтків й кріпосних душ. Прибуток повинен був йти на утримання дитячих установ. Аналізуючи їхню діяльність, можна зробити висновок, що держава таким чином вирішувала скоріш соціальні питання, ніж сприяла розвиткові кредитної системи.
Окреме місце в становленні кредитної системи Російської імперії відіграв Державний комерційний банк, що був заснований згідно маніфесту 1817 р. й розпочав свої операції 1 січня 1818 р. на базі реорганізованих облікових контор. До його функцій входили: облік векселів і надання підтоварних позик, прийом вкладів, перевідні операції. Особливість його кредитних операцій полягала в тому, що розмір позик визначався не кредитоспроможністю позичальника і наявністю у нього відповідного забезпечення, а належністю купця до тієї або іншої гільдії. Фактично, уряд був зацікавлений у використанні ресурсів банку для підкріплення коштів скарбниці та надання підтримки поміщикам. З цією метою велика частина внесків Державного комерційного банку передавалася в Державний позиковий банк. Фактично він перетворився в депозитний банк, основна функція якого полягала в мобілізації коштів для кредитування кріпосницької держави і поміщицького землеволодіння. Ліквідація казених банків, як відмічав пізніше П.П. Мігулін, принесла „значну і дійсну шкоду у всіх відношеннях”.[189]
Поступово були відкриті відділення банку на території України в Києві (1839 р.), Харкові, Рибінську, Полтаві, Єкатеринбурзі. Слід також зауважити, що операції комерційного банку, які реально сприяли розвитку товарообігу і промисловості, помітно скорочувалися. Кредитна система зіткалася з ситуацією, за якої найбільшим боржником державних кредитних установ виступала сама скарбниця. До 1810 р. заборгованість скарбниці позиковому банку та опікунським радам визначалася в 86 млр крб. На початок кредитної реформи за скарбницею нагромадився борг банкам у розмірі 500 млн крб.[190]
Як визначають фахівці, істотною особливістю економічної політики царизму у ХУІІІ – на початку ХІХ ст. було державне втручання в економіку, що виявлялося, зокрема, у фінансуванні господарства як з коштів казначейства, так й коштів Державного банку. Формою фінансування за рахунок ресурсів банку були так звані нестатутні позики, що надавалися всупереч статуту в секретному порядку. До них відносилися інвестиції банку в облігації та акції приватних підприємств.[191] Крім державних, в Російській імперії діяли й місцеві дворянські банки, що виникли ще в першій половині ХІХ ст., в тому числі і на території України та Прибалтики. Можна також згадати Земське кредитне товариство Царства Польського, що було засноване у 1825 р.
Однак банківській системі держави, що була майже не розвинена й представлена, фактично, декількома фінансово-кредитними установами, заснованими на державній формі власності, не вистачало можливостей (як на рівні правового регулювання, так відсутності капіталів) для реального розвитку та розміщення коштів у виробничу сферу. Банківська система Росії була підпорядкована інтересам бюджету, який постійно носив дефіцитний характер. Внаслідок цього використання емісійного права стало монополією казначейства, що, зазвичай, не сприяло стабільності національної валюти.
На підтвердження цього факту служить також й побудова фінансових органів та підпорядкування банківської системи країни уряду. Зокрема, з заснуванням у 1802 р. міністерств, управління фінансами було доручено Міністерству фінансів. При цьому Міністерство фінансів не лише завідувало доходами й видатками та справами державного кредиту, але на нього також були покладені збори, що прямо відносяться до галузі внутрішньої політики (з торгівлі, промисловості, приватного кредиту тощо). Як зазначав професор С.І. Іловайський, у відомстві Міністерства фінансів під наглядом Ради Державних кредитних Установлень перебували також державні кредитні установлення, а саме: Комісія погашення боргів, Державний банк, Ощадні касі, Державний дворянський земельний банк, Селянський поземельний банк, Збережна каса і Позикові каси. Рада Державних Кредитних Установлень складалася з Голови Державної Ради, Міністра Фінансів, Державного Контролера, шести членів з виборів від дворянства й шести членів з виборів від купецтва. Міністру фінансів була підвідомчою також Експедиція Заготовлення Державних Паперів.[192]
При проведенні аналізу діяльності держави в банківській сфері не можна не згадати реформаційну діяльність М.М. Сперанського. Серед основних його праць, що відіграли значну роль у проведенні реформування фінансової системи держави (в тому числі й банківської) слід назвати “Вступ до укладення державних законів (План загального державного перетворення)” 1809 р., “План фінансів” на 1810 рік.; пізніше – “Записка про монетний обіг”. Ці роботи, і в першу чергу, „План фінансів” були базою для проведення значних реформ в сфері грошового обігу, кредиту й бюджету. Так, “Планом фінансів” передбачалося введення срібного монометалізму в Росії; срібний рубль проголошувався єдиною монетною одиницею. Це було закріплено маніфестом 1810 р. Сперанський М.М. визначав в своїй роботі, що „побудова постійної монетної та кредитної системи заключає в себе три головних предмети: 1) сплату кредиту попереднього або погашення асигнацій; 2) встановлення кредиту нового, або заснування банку на сріблі; 3) введення кращої монетної системи.[193] Основні положення монетної системи, викладені М.М. Сперанським, діяли до кінця ХІХ ст., до реформи Вітте, коли Росія перейшла до золотого монометалізму.
З іншого боку, саме той факт, що уряд повністю контролював банківську сферу, сприяв залученню коштів від населення, яке мало високу ступінь довіри до керівництва держави. Не слід забувати, що йдеться про першу половину ХІХ ст., коли Росія перемогла у Вітчизняній війни над Наполеоном, і державність була значно зміцнена. Тому абсолютно логічно, що у другій чверті ХІХ ст. відбувся великий приток вкладів населення до кредитних установ, оскільки в очах населення стабільність кредитних установ й міцність держави ототожнювалися. Характерним для цього часу стала часткова заміна паперових грошей на вкладні свідоцтва (білети) кредитних установ, які завдяки державній гарантії вкладів розглядалися при розрахунках саме як різновид банкнот. Як писав в своєму дослідженні „Досвід теорії податків” у 1818 р. відомий діяч Н.І. Тургенєв „сторіччя кредиту настає для всієї Європи. Вдосконалення системи кредитної піде поряд із вдосконаленням політичного законодавства, в особливості із вдосконаленням системи представництва народного”.[194]
Політика, що проводилася М.М. Сперанським, заклала базу для реформування законодавства у сфері діяльності кредитних установ. Однак наголос ставився на підтримку поміщицького класу. Всі основні елементи кредитної політики були спрямовані на полегшення умов надання позик поміщикам. Переважно, спеціальними царськими маніфестами збільшувався термін, на який дворяни могли отримати банківський кредит, для них знижувався відсоток за позики. В якості прикладу можна навести “Правила про вклади і позики в державних банківських установах” 1830 р., за якими позики видавалися поміщикам на термін до 26 і 37 років. Відсоток був знижений з 6 до 5. Якщо проаналізувати структуру тогочасного банківського сектору, слід визнати, що останній був представлений, переважно, державними кредитними установами, діяльність яких спрямована, скоріше, на підтримку економічного курсу уряду, ніж на створення реального ринку позичкових капіталів. Комерційний кредит був розвинений дуже слабо. Ця ситуація ускладнювалася тим, що європейські країни, зокрема, Італія, Франція, Англія, вже мали достатньо розвинені банківські системи. Слід було терміново реформувати кредитну систему шляхом залучення приватних капіталів та створення вигідних умов для їх розміщення у матеріальну сферу.
Лише у 1860 – 1861 рр. була проведена кредитна реформа, яка заклала підвалини для створення кредитної системи капіталістичного типу, і яка найбільше відповідала реаліям економіки держави, що стрімко розвивалася. Як зазначає В.О. Венгерська, друга половина ХІХ ст. в історії України пов’язана з введенням в життя низки загальноімперських реформ як політичного, так і економічного плану. Вони стимулювали розвиток капіталізму, про що свідчить безліч актів: це й розвиток промисловості (в південній Україні – гірничо-видобувна галузь на Катеринославщині та у Донецькому вугільному басейні, на Правобережжі – цукрова промисловість), це і надзвичайне пожвавлення в торгівлі як у внутрішній, так і в зовнішній. Не обійшли ці реформи й мережі фінансово-кредитних установ.[195]
Оскільки розвиток капіталізму у Росії відбувався в умовах жорсткої регламентації економічного життя з боку держави, це обумовило й постійне втручання в процеси становлення та зростання капіталістичної кредитної системи, початком створення якої було заснування у 1860 р. Державного банку. В його статуті, затвердженому в травні 1860 р. зазначалося, що Державний банк утворюється “для пожвавлення торгових оборотів і упорядкування грошової та кредитної системи”. Відповідно до затвердженого Статуту Державний банк підпорядковується безпосередньо Міністру Фінансів (ст. 24).[196] Загальне управління Банком покладається: 1) на Раду Банку; 2) на Керуючого Банком. При Раді під найближчім начальством Керуючого банку перебуває: 1) відділ кредитних білетів; 2) юрисконсульт; 3) судовий відділ; 4) центральна бухгалтерія; 5) інспекція; 6) канцелярія; 7) управління Державними Ощадними Касами (ст. 26).
Державний банк став нащадком ліквідованих казенних банків, які слугували, переважно, для кредитування дворянства та уряду. „Державний банк виник на руїнах дореформеної кредитної системи, та певним чином, уповноважував її функції, разом з тим, він був покликаний сприяти пожвавленню торгівельних оборотів та зміцненню кредитної системи. І все ж він не став “банком банків” на початковому етапі, а був, по суті, комерційним банком, приймаючи внески та відкриваючі поточні рахунки, обліковуючи векселі та надаючи позики під заставу товарів, коштовних металів та цінних паперів”.[197] Фактично, російська економіка отримала міцну кредитну установу, що діяла на комерційних засадах, гарантом стійкості якої була по суті державна скарбниця. Первісно його капітал становив 15 млн крб., а у 1879 р. він був збільшений до 25 млн крб. Банк мав право обліковувати векселі, покупати і продавати процентні папери, видавати позички. Право самостійної емісії банку було надано Державному банку лише після 1897 р.
Для проведення своєї діяльності, Державний банк повинен був мати розгалужену мережу своїх представництв. Зокрема, він мав три контори та 24 відділення у великих містах України. У Києві діяла контора Держбанку, в містах Вінниці та Житомирі були відкриті його відділення. Починаючи з 1864 р., коли керуючим конторою став М.Х. Бунге (який пізніше став міністром фінансів), у газеті “Киевлянин” почали постійно публікувати баланси контор та проводити своєрідний “лікбез” населення по банківських операціях, тобто, пояснювалось, що є актив, пасив, чому та як мають отримати дивіденди за акціями вкладники.[198] Контора починала свої операції, маючи невелику суму вкладів, оскільки розмір вкладів бувшої Контори Державного комерційного банку (на базі якої, безпосередньо, і була започаткована контора Державного банку після реформи 1961 р.) під впливом подій, пов’язаних із Кримською війною, значно зменшився. На початок 1869 р. вклади досягли рівня 1851 р. – 10 млн крб.[199]
Поступово почала формуватися й власна кредитна система України. Так, якщо на початку 1860-х років в Україні були тільки філії-контори Державного банку, то з кінця 1860-х років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси. Така розгалужена мережа кредитних установ дозволяла швидко здійснювати грошові переводи як в межах самої України, так і в межах Російської імперії та за кордон; здійснювати розрахункові операції та вкладати вільні грошові кошти в обігу з метою отримання доходів.
Запроваджена кредитна система відіграла визначальну роль в процесі розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі.[200] М.Ф. Орлов зазначав, що „важливість приватного кредиту в державному розумінні полягає в тому, що він розповсюдженням своїм заохочує народну промисловість, роблячи всі вільні капітали доступними для людей винахідливих, чесних та розсудливих”.[201]
У 1862 р. було затверджено Положення про міські громадянські банки, а у 1871 р. – Положення про порядок заснування кредитних установ земствами; у 1872 р. – Положення про порядок заснування приватних кредитних установлень.[202] Відповідно до останнього сума кредитів, наданих без забезпечення, не могла перевищувати десятої частини оплаченого основного та запасного капіталів приватних кредитних банків. Облік ними соло-векселів без забезпечення або з забезпеченням нерухомістю, придбання ними нерухомості не для використання в банківських цілях не допускалося. Мінімальний розмір капіталу новостворюваних банків повинен був складати не менше 500 тис крб. Банки зобов’язані були публікувати баланси за формою, затвердженою Міністерством фінансів.
У 1868 р. в Києві почали функціонувати два перших приватних банки: Міське товариство взаємного кредиту та Київський приватний комерційний банк. Товариство взаємного кредитування, яке управлялося представниками домовласників, переважно видавало позички під заставу нерухомого майна. У 1897 р. власні капітали банку складали 2211 тис крб., вклади та поточні рахунки – 8598 тис крб, позички – 11 299 тис крб.[203] В той же час це була одна з найбільших кредитних установ царської Росії. Київський приватний комерційний банк заснували поміщики та власники цукрових заводів Південно-Західного краю. З часом він зайняв одне з провідних місць на київському кредитному ринку. Через декілька років операції київських банків досягли значних розмірів – 21 535 тис крб по вкладах та поточних рахунках й 12 959 тис крб по дисконту та позичкам. Такий значний ріст банківських операцій був пов’язаний із розгортанням залізнодорожнього та промислового будівництва, роботами по благоустрою міста, зокрема, з будівництвом газового заводу.
Поступово почали з’являтися міські громадські банки, засновниками яких виступали органи місцевого самоуправління або меценати. Вище вже згадувалося Положення про міські громадські банки, відповідно з яким вони й засновувалися. Їх створення проводилось виключно за дозволом Міністерства фінансів при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу визнавався 10 тис крб.; зобов’язання банку не повинні були перевищувати п’ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Міські громадські банки проводили банківські операції по залученню коштів на поточні рахунки та вклади. Вони надавали кредити місцевим купцям. Як приклад можна навести Чернігівський міський громадський банк, створений 19 лютого 1875 р. зі статутним капіталом 10 000 крб; на 1 січня 1885 р. його капітал становив вже 221 000 крб.[204]
Подальше зростання виробничих сил країни, в тому числі й Південно-Західного краю, сприяло розширенню кредитно-банківської системи та заснуванню нових банків. Так, у 1871 р. група київських промисловців, серед яких був і власник цукрових заводів Терещенко, відкрила Київський промисловий банк. Діяльність цього банку була пов’язана перш за все з операціями по торгівлі цукром та хлібом.[205] Він проіснував до 1896 р., коли його придбали московські капіталісти на чолі з відомим залізнодорожнім підрядником Поляковим. Тоді він був перейменований у Південно-руський промисловий банк, а основний капітал збільшений до 5 млн крб. У 1909 р. банк об’єднано з Московським міжнародним торговим та Орловським комерційним банками в один банк з філією у Києві. Однак операції філії були незначними. Зокрема, у 1860–1870-х рр. банкірські та торгові будинки відіграли вирішальну роль у створенні нової банківської системи в Росії, вони виступали засновниками основних столичних, а також провінційних акціонерних комерційних банків.
У 1871 р. в Києві відкрились філії ще двох банків: Волзько-Камського комерційного та Петербурзького міжнародного комерційного. Їх операції мали важливе значення на кредитному ринку. Так, у 1898 р. дисконт та позички філій цих банків досягли 17 млн. крб., а вклади та поточні рахунки перевищили 10 млн крб. В 1872 р. почав кредитні операції Київський земельний банк (з основним капіталом 1,5 млн крб), який видавав позички під заставу земель та міського нерухомого майна, що перебували в Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях.[206]
На початок 1877 р. в Російській імперії діяло 39 акціонерних комерційних банків (проти 2 в 1866). Їх капітал становив 100,7 млн крб, а кошти вкладників – 276,7 млн крб Масштаби операцій комерційних банків перевищували обсяги комерційних операцій Державного банку. Вже в 1880 р. приблизно 30% активів, розміщених Державним банком в обліково-позичкові операцій, приходилося на комерційні банки.[207] Можна назвати такі акціонерні комерційні банки, що засновувалися в Україні з кінця 60-х років: Харківський торговий банк (1867 р.); Миколаївський комерційний банк, Катеринославський комерційний банк, Кременчуцький комерційний банк (1872 р.); Бердичівський комерційний банк і Херсонський комерційний банк (1873 р.); Одеський обліковий банк (1879 р.); Одеський торговельно-промисловий банк (1888 р.) тощо.
Перший акціонерний земельний банк був створений на Україні в Харкові у 1871 р. До 1914 р. нараховувалося вже 10 земельних банків. Однак слід зауважити, що діяльність акціонерних банків суворо регламентувалася урядом: позики видавалися тільки в певних губерніях, більшу частку своїх ресурсів вони могли надавати на умовах довгострокових позик поміщикам, а решту – на позики для міської буржуазії. Земельні банки мали право випуску заставних листів, якими вони видавали позики під заставу землі на термін від 9 до 66 років і під заставу міської нерухомості – від 10 до 38 років.[208] У зв’язку з переважанням державних банків акціонерні банки не відігравали вирішальної ролі в розвитку іпотечного кредиту.
Слід відзначити, що з кінця 70-х років ХІХ ст. кредитні установи Києва зайняли перше місце в Україні та зберігали його до Жовтневої революції.[209] Взагалі на банки міста у 1882 р. припадала третина всього балансу кредитної системи України.[210] У зв’язку з економічною кризою в середині 70-х та на початку 80-х років, а також внаслідок заборони урядом відкривати нові банки в Києві в період 1872-1882 рр. нові кредитні установи не відкривалися. Однак вже у 1883 р. була заснована Київська філія Селянського поземельного банку. Метою створення Селянського поземельного банку було кредитування селян. Основним завданням банку проголошувалося створення класу дрібних власників. Клієнтами банку за статутом 1883 р. були: 1) сільські товариства; 2) товариства, які складались з 30-х господарів; 3) окремі селяни. Селянський поземельний банк міг тільки видавати позики селянам під землю, яку вони купували за узгодженням з банком та власником землі, а й видавати позики під землю, що купувалася без сприяння банку, для виплати приватним особам та приватним кредитним закладам боргів. Позики видавалися на значні терміни, так, короткостроковими вважалися ті, що видавалися на 28 років включно, довгострокові позики – більше 28 років.[211] Саме завдяки роботі відділень Селянського поземельного банку українське село отримало значний відсоток власників землі.
Окремим видом банківських установ були сільські банки, що також відноси нилися до банків місцевого самоврядування. Для створення сільського банку необхідно було внести до статутного капіталу згідно “Правил про порядок і мови заснування сільських банків, нагляду за рими і припинення їх діяльності” та “Нормального статуту сільського банку” не менше 300 крб як однією, так і кількома сільськими громадами. При цьому до статутного капіталу могли бути направлені кошти земської управи та пожертвування приватних осіб. Не дивлячись на незначну суму статутного капіталу, необхідного для створення сільського банку, процедура затвердження статуту проходила всі етапи: земська управа, губернія, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство фінансів. Затвердження статуту сільського банку відносилось до виключної компетенції міністра фінансів.[212] Однак ці банки відіграли помітну роль у формуванні кредитної системи України. Слід згадати, зокрема, Олександрівський сільськогосподарський банк Сумського повітового земства, який розпочав свою діяльність у 1885 р. Своєю появою він завдячує відомому меценату мільйонеру-цукрозаводчику І.Г. Харитоненку, почесному громадянину м. Сум, який вніс у статутний капітал цього банку 50 тис крб з єдиною умовою, що цей банк буде кредитувати розвиток сільського господарства повіту.[213] Не виключено, що саме завдяки політиці підтримки селянина, яку проводив Селянський поземельний банк, та поступовому розвиткові сільських банків саме в Україні земельна реформа П.А. Столипіна отримала найбільшого успіху.
У 1885 р. було створено Міське кредитне товариство, пізніше – філія Дворянського земельного банку, а в 1896 р. – філія Полтавського земельного банку. Нові установи не мали безпосереднього відношення до комерційного обігу та здійснювали, головним чином, іпотечні операції. Зокрема, Державний дворянський земельний банк створювався для видачі довгострокових позик помісним дворянам землевласникам під заставу їх земельної власності. Фактично, метою його створення було намагання уряду підтримати поміщицьке господарство, оскільки банк мав державну форму власності, хоча і займався комерційними операціями.
На Правобережній Україні відділення банку було відкрите лише у Києві. Слід зауважити, що відкриття цього банку супроводжувалося негативним ставленням до нього деяких свідомих урядовців, які також були дворянами. Так, Вітте С.Ю. зазначав, що відкриття такого дворянського банку можна віднести до „спроб збагачення” дворянських кишень за рахунок державної казни, тобто за рахунок народних грошей”.[214] Довгострокові позики, що надавалися дворянам, мали забезпечуватися заставою землі. Позики видавались у розмірах, які допомагали б дворянству вирівнятися, а саме: дворяни одержували на руки 60% вартості заставлених маєтків, у виключних випадках дозволялося видавати 75% вартості.[215]
Це був період, коли поряд із промисловими конгломератами виникали і великі банківські монополії. Стрімко відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжувався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більш помітну роль в економіці України і всієї Росії. Типовим явищем був взаємозв’язок російського капіталу та промисловості України. Зокрема, з цукровою промисловістю був пов’язаний Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донський банки; з експортом хліба – Російський для зовнішньої торгівлі банк, Азовсько-Донський, Об’єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували Азовсько-Донський, Російсько-Азіатський, Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві – Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Разом з тим вони активно фінансували промислове виробництво і в інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв на Україні (Адаков, Дитмар, Ясюкевич, Харитоненко, Терещенко, Алчевський, Бродський, Гальперин, Ярошинський та ін.), водночас були членами правлінь і рад столичних банків, всеросійських монополістичних об’єднань.[216]
Протягом 1895-1897 рр. в Російській імперії було проведено грошову реформу. Активну участь у підготовці та проведенні економічної реформи брали представники Київської економічної школи (зокрема, А.Я. Антонович - професор політекономії та поліцейського права Київського університету). Запроваджено курс на індустріалізацію країни, який базувався на введенні твердої валюти та золотого монетаризму. Все це сприяло подальшому розвиткові капіталізму та зміцненню Російської імперії, в тому числі, і Правобережній Україні.
Була проведена реорганізація Державного банку. Новий статут Державного банку, затверджений у червні 1894 р. і введений у дію з початку 1895 р., закріплював основну мету діяльності банку – полегшення грошових оборотів і сприяння за допомогою короткострокового кредиту вітчизняній торгівлі, промисловості і сільському господарству, а також зміцнення грошової кредитної системи. Основний капітал банку був збільшений до 50 млн крб, а резервний – до 5 млн крб. Враховуючи те, що акціонерні комерційні банки отримували позики та зберігали свою вільну готівку в установах Державного банку, останній з 90-х років остаточно перетворився в центральну кредитну установу держави. У 1894 р. в Києві відкрилася філія Руського банку для зовнішньої торгівлі, операції якої були пов’язані переважно з виробництвом та продажем цукру. Пізніше він зайняв перше місце серед кредитних установ Києва.[217] Значну роль у кредитних операціях грали також банківські контори, які з’явилися в Києві в 90-х роках ХІХ ст. Першу таку контору заснував у 1892 р. Гальперін, однак вже у 1896 р. внаслідок банкрутства вона припинила своє існування. Незабаром з’явились страхові товариства.
Наприкінці ХІХ ст. в Києві діяли 12 банкірських контор, 18 позиково-ощадних кас, 4 позичкові каси та інші кредитно-фінансові установи. Професор В.А. Лебедєв у своєму підручнику з фінансового права писав: „в сучасному суспільстві все більше і більше отримують розвитку різні товариства взаємної допомоги, удовичі, емеритальні та інші каси. Все це можна розглядати як самостійні установи з фінансовим характером. Сюди ж відносяться промислові товариства, що існують на приватні кошти, але мають важливе для держави значення, так, наприклад, великі промислові компанії, особливо залізнодорожні; банківські установи; вони мають своє фінансове господарство і сприяють досягненню відомих державних цілей, сприяючи обігу народних капіталів”. [218]
Фінансово-банківські організації Києва розповсюдили свій вплив далеко за межі Південно-Західного краю та по окремих операціях набули всеросійського значення. Значно розширилася діяльність товариства цукрозаводчиків, правління якого перебувало в Києві.[219] Економічний підйом Росії в кінці ХІХ ст. сприяв розширенню мережі банків в Києві. В середині 1898 р. відкрилася київська філія Московського купецького банку. Значно збільшилися обсяги операцій банків. На 1 січня 1900 р. дисконт і позички всіх банків міста досягли 92 954 тис крб, а вклади та поточні рахунки – 403 809 тис крб.[220]
У Галичині під владою Австро-Угорщини діяли філії австро-угорських банків. У кінці ХІХ ст. були також засновані перші українські ощадні каси: „Віра” – в Перемишлі 1894 р.; кредитове товариство „Дністер” у Львові 1895 р., Крайовий Союз Кредитовий у Львові 1989 р.[221]
Після кризи 1899–1903 рр. в діяльності банків відмічався певний підйом. У 1902 р. відкрилася філія пов’язаного з іноземними капіталами та торговими фірмами Петербурзького облікового та ощадного банку. З кожним роком банки розширяли свій вплив на промисловість. Зокрема, київська філія Руського банку для зовнішньої торгівлі разом з Русько-Азіатським банком у 1911 р. придбали у цукрозаводчика Бродського декілька заводів. Невдовзі Руський банк для зовнішньої торгівлі, що обслуговував 14 заводів, став їх повновладним господарем.
Починаючи з кінця ХІХ ст. Київська контора державного банку також кредитувала переважно цукрову промисловість та в значно менших розмірах – хлібну торгівлю та мукомольну промисловість.[222] На банки Києва приходилося 29% всього дисконту та позичок банків України та 31% вкладів та поточних рахунків. В цілому, станом на 1913 р. в Україні налічувалося 450 кредитно-фінансових установ. Працювало 3 контори Державного банку та 19 його філій. Були зареєстровані 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, 112 казначейств, 455 товариств взаємного кредитування.
Перша світова війна не зупинила росту мережі банківських установ. Так, 1 травня 1915 р. концерном власників цукрових заводів Бродських був відкритий Міський торгівельний позичково-промисловий банк, що здійснював багатомільйонні операції. У 1916 р. виникло ще декілька банків: Дніпровсько-Донецький, філія Азовсько-Донського комерційного банку, а у 1917 р. – філія Промислового банку („Юнкер”) та „Украінбанк”. На кінець 1917 р. в Києві нараховувалося 35 банків або їх філій і, крім того, багато установ малого кредиту. Про обсяг основних операцій кредитних установ свідчить той факт, що на 1 грудня 1916 р. їх вклади та поточні рахунки складали майже 214 млн. крб, дисконт та позички – 221 млн крб.[223] Помітну роль відігравали банкірські контори, яких нараховувалося достатньо багато, в тому числі і в Києві. Петербурзький міжнародний банк мав 35 філій в Україні, Азовсько-Донський банк – 23 філії, Дворянський земельний банк – 7 філій, Селянський поземельний банк – 9 філій.
Отже, у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. у Російській імперії поступово була створена капіталістична кредитна система, яка очолювалася Державним банком, що перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів. Банківський сектор був представлений як державними кредитними установами - Селянським поземельним та Дворянським земельним банками, які через мережу своїх філій сприяли розвитку капіталістичних відносин на Правобережній Україні, так і комерційними банками, що створювалися на акціонерних засадах.
До складу кредитної системи країни входили також кооперативні банки, міські громадські банки та кредитні спілки, міські станові банки, сільські громадські банки, спілки взаємного кредиту, позиково-ощадні та кредитні товариства, каси дрібного товариства, допоміжні ощадні каси, сирітські каси і т.п. Слід також враховувати, що іноземний капітал брав помітну участь у створенні ринку позичкових капіталів як шляхом інвестицій до статутних фондів вітчизняних акціонерних комерційних банків, так і шляхом відкриття відділень іноземних банків в Російській імперії (зокрема, французький Ліонський кредит й американський Нейшнел сіті бенк оф Нью-Йорк).
У країні був створений реально функціонуючий ринок позичкових капіталів, який діяв під наглядом Державного банку. Зрозуміло, що здійснення економічної програми боротьби більшовиків з існуючим ладом почалося з оволодіння Державним банком. Декрету про націоналізацію передувало захоплення петроградських банків, з тим щоб не дати можливості підприємцям вилучити гроші та цінності. Банки були захоплені вранці 14 грудня 1917 р. А вже 27 грудня 1917 р. ВЦВК прийняв Декрет “Про націоналізацію банків”. Відповідно до зазначеного Декрету банківська справа оголошувалася державною монополією, всі приватні акціонерні банки і банкірські контори об’єднувалися з Державним банком. На тому ж засіданні була прийнята постанова ВЦВК “Про ревізії стальних ящиків у банках”, згідно з якою всі гроші, що зберігалися в банківських стальних ящиках, підлягали внесенню на поточні рахунки клієнтів у Державному банку, а золото в монеті та злитках – конфіскації і передачі в загальнодержавний золотий фонд.[224]
Підсумком націоналізації кредитної системи стала конфіскація всіх банківських капіталів відповідно до Декрету РНК від 5 лютого 1918 р. “Про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків”. Згідно зазначеного акту основні, резервні і спеціальні капітали банків були передані на основах повної конфіскації Народному банку Російської республіки. Всі банківські акції були анульовані. Єдиним виключенням з кредитно-фінансових установ, які не підлягали націоналізації, залишалися установи кредитної кооперації. Відповідно до постанови Рад наркому від 2 грудня 1918 р. були ліквідовані всі іноземні комерційні банки на території Республіки. Постановою Наркомфіну від 2 грудня 1918 р. скасовувалися міські громадські банки, декретом РНК від 24 грудня 1918 р. ліквідувалися приватні земельні банки. Декретом Раднаркому від 17 травня 1919 р. були ліквідовані міські та губернські кредитні спілки.
Отже, кредитна система країни, заснована на приватному капіталі, була ліквідована шляхом примусової націоналізації. В той же час процесуального оформлення такі дії більшовицького уряду отримали лише після 14 грудня 1918 р., коли Наркомфін РРФСР затвердив інструкцію про порядок націоналізації приватних банків. Фактично націоналізація приватних банків не була завершена і до серпня 1921 р. В той же час на в січні 1920 р. Народний банк РРФСР був скасований, а його операції (в першу чергу, грошова емісія, розподіл грошових знаків, міжнародні розрахунки, кредитування промислової кооперації, прийом внесків і стягнення боргів, прийнятих на баланс Народного банку) перейшли до спеціально організованого Центрального бюджетно-розрахункового управління Наркомфіну.
В Україні стан був значно складніший, оскільки на протязі 1917 – 1918 рр. владу впроваджувала спочатку Центральна Рада, пізніше – Гетьман П.Скоропадський, Директорія. З 1919 р. влада постійно переходила від більшовиків до УНР, ЗУНР, німецьких військ тощо і лише з 1921 р. більшовики повністю підпорядкували східну та центральну Україну.
Слід зауважити, що в ці роки фінанси країни (в тому числі і сама кредитна система) хоча і не підтримувалися в необхідному порядку, однак і не підпали під розграбування або примусову націоналізацію. Кожний уряд, що приходив до влади, намагався здійснювати цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та кредитно-банківської системи. Так, в Четвертому універсалі Української Центральної Ради закріплювалося встановлення державно-народного контролю „над усіма банками, які кредитами, позиками нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не на спекуляцію та різні банкові експлуатації і визиск”.[225]
У грудні 1917 р. Київську контору Державного банку перетворено на Український Державний банк, а 6 січня 1918 р. були випущені в обіг Державні кредитові білети УНР на загальну суму 5,5 млн крб. 1 березня 1918 р. Центральною Радою був прийнятий закон про впровадження власної валюти – гривні. В травні цього ж року проведено ряд заходів по випуску вітчизняних платіжних засобів та підписанню угод з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах. Введена в обіг національна валюта, не дивлячись на економічний спад та постійні військові дії, певний час залишалася достатньо міцною завдяки забезпеченню природними багатствами України, в першу чергу, цукром. Відповідно до положень Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) до компетенції Всенародних Зборів, що були верховним органом влади, було віднесено встановлення одиниці міри, ваги і монети УНР (ст. 49). Національний Союз повинен приймати щорічний бюджет і наділявся правами оподатковувати своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування, та робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу (ст. 74).[226]
Під керівництвом міністра фінансів А. Ржепецького був створений державний бюджет. На початок серпня 1918 р. Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний Земельний банк, який підпорядковувався Міністерству фінансів і був заснований на базі трьох російських банків. Для вирішення земельного питання і зняття кризового стану у селян та землевласників в межах проведення земельної реформи всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомогою Державного Земельного банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одни руки.[227]
Водночас Декретом РНК України від 14 лютого 1919 р. було встановлено, що акціонерні капітали бувших приватних банків переходять до Народного (Державного) банку на підставах повної конфіскації. Власники банківських акцій, що не представили їх до відділень НБ або не повідомили їх реєстрового списку в двотижневий термін з дня опублікування цього Декрету, караються конфіскацією всього майна.[228] У травні 1921 р. в обіг були випущені нові грошові знаки зразка 1921 р., за підробку яких винні каралися за законами військового часу.[229]
7 жовтня 1921 р. на підставі декрету ВЦВК був утворений Державний банк. У положенні про Державний банк вказувалося, що останній організовується “з метою сприяння кредитом та іншими банківськими операціями розвитку промисловості, сільського господарства і товарообігу, а також з метою концентрації грошових оборотів і проведення інших заходів, спрямованих на встановлення правильного грошового обігу”. Держбанку дозволялося відкривати кредити різним галузям господарства “при умові їх забезпеченості та економічній доцільності”. Держбанк був створений як госпрозрахункова організація. Кошти його складалися із основного і залучених капіталів. У перші місяці роботи 90 % його ресурсів складали кошти, передані Наркомфіном, і біля 10% – залучені кошти державних, кооперативних і приватних організацій.[230] Відразу після утворення Держбанку в Москві, Києві та інших великих містах почали створюватися його контори, а потім і відділення. Постановою РНК встановлювалося, що всі державні установи та підприємства повинні тримати свої поточні рахунки в установах Держбанку. Винні особи підлягали судовій відповідальності.[231] У Харкові були засновані Всеукраїнська контора Державного банку в жовтні 1921 р., Всеукраїнський кооперативний банк – в липні 1922 р., Всеукраїнська контора торгово-промислового банку – в січні 1923 р. У Києві були відкриті їхні філії.
А з 1922 р. Державний банк втілив в своїй діяльності такі функцій, притаманні центральному банку держави, як емісія й державне регулювання грошового обігу та кредиту. Крім того, відповідно до Декрету РНК від 18 листопада 1921 р. “Про операції з іноземною валютою і дорогоцінними металами” на Державний банк було покладено здійснення валютної монополії. Виняткове право Держбанку на здійснення операцій з валютою і валютними цінностями було закріплене декретом РНК від 4 квітня 1922 р. Хоча в той же час згідно Декрету РНК “Про обмін золота, срібла, платини, дорогоцінного каміння та іноземної валюти” від 25 квітня 1922 р. було скасовано обов’язкову здачу державі зазначених предметів, що маються у населення; допускалося вільне розпорядження виробами з дорогоцінного каміння та металів. За Держбанком залишалося монопольне право на придбання і продаж золотої, срібної і платинової монети та іноземної валюти. Хоча з початку 1923 р. було заборонено (за виключенням тих державних органів, яким це надано спеціальною постановою уряду) здійснювати покупку в будь-кого і продаж будь-кому іноземної валюти та благородних металів.[232]
Для розвитку безготівкових розрахунків між державними установами та підприємствами, що використовували бюджетні асигнування, при Правлінні Держбанку, а пізніше й при окремих його установах, були організовані відділи взаємних розрахунків, які внаслідок виконання своїх функцій ліквідувалися наприкінці 1925 р.
У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М.К. Владимирова. В.І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Я. Сокольникова, разом з яким М.К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети – червонці.[233] У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г.І. Петровський із гордістю зазначав: “Наш червонець не лише всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською й американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чикаго, Нью-Йорка і Лондона”.[234]
В Україні за їх підробку винні притягувалися до відповідальності за ст. 85 Кримінального кодексу УРСР (“Підробка грошових знаків і державних цінних паперів, марок та інших знаків державної оплати”). Якщо така підробка здійснювалася за попередньою згодою декількох осіб і у вигляді промислу, вона каралася вищою мірою покарання з пониженням, при пом’якшуючих обставинах – позбавленням волі до трьох років з конфіскацією.[235] З 1927 р. із введенням в дію нового Кримінального кодексу УРСР за підробку або збут у вигляді промислу підробленої металевої монети, державних казначейських білетів, білетів Державного банку та державних цінних паперів; підробку або збут у вигляді промислу підробленої іноземної валюти встановлювалася вища міра соціального захисту – розстріл, з конфіскацією майна (ст. 5622 ).[236]
З початку розбудови радянської влади були започатковані і ощадні установи. Нормативного закріплення вони отримали у 1922 р., коли відповідно до Положення, затвердженого Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р., були засновані державні ощадні каси.[237] З 1925 р. вони були реорганізовані в державні трудові ощадні каси, й проіснували під такою назвою до кінця 80-х років.[238] Метою їх заснування стало надання можливості населенню зберігати та накопичувати грошові заощадження та вільні кошти із нарощуванням відсотків. Уряд СРСР приймав на себе повну відповідальність за цілісність коштів, що ввіряються ощадкасам.
Враховуючи послаблення державної монополії в грошово-кредитній сфері в роки НЕПУ, почали створюватись й інші кредитні установи, які підпадали при цьому під нагляд Держбанку. В першу чергу це були кредитні кооперативи і позиково-ощадні товариства та кооперативні банки. Так, в Києві у 1923 р. засновано Київський сільгоспбанк, в а 1924 р. відкрита Київська філія Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк. До 1925 р. мережу низових кооперативів зміцнили повітові об’єднання, що завершилося створенням чотирьох фахових організацій – Центросоюзу, Маслосоюзу, Центробанку і “Народної торгівлі”.[239] В Україні кредитно-фінансовою установою, що мала найбільший грошовий обіг до 1929 р., був Український кооперативний банк (Укркоопбанк). На початок 30-х років в Україні працювало 450 кредитних товариств (позикові ощадкаси, земельні каси, ломбарди, приватні банківські контори). Були також створені галузеві акціонерні банки: Торговельно-промисловий банк (Промбанк, який займав друге місце після Держбанку за обсягом операцій), товариство “Електрокредит” (перетворене в 1924 р. в Електробанк), Російський комерційний банк – Роскобманк (декретом РНК СРСР від 16 грудня 1924 р. на його основі був створений Зовнішторгбанк).
6 липня 1923 р. Державний банк РРФСР був реорганізований у Державний банк СРСР (відповідно до постанови ІІ сесії ЦВК) і разом із Наркомфіном забезпечував здійснення єдиної грошово-кредитної політики на території держави. Для цього був додатково створений відповідно до декрету від 24 червня 1924 р. при Правлінні Держбанку СРСР Комітет у справах банків, що координував їх діяльність. Таким чином, Державний банк займався керівництвом кредитною системою та спостерігав за діяльністю інших кредитних установ відповідно до урядових директив, що приймалися в сфері грошово-кредитної політики. Однак загальне регулювання діяльності кредитної системи були залишено за Наркомфіном і здійснювалося через Комітет у справах банків.
Для залучення коштів Держбанк почав створювати акціонерні товариства сільськогосподарського кредиту (на основі декрету РНК СРСР від 11 травня 1923 р.). Першим таким товариством, в якому він був пайовиком, було Кримське товариство сільськогосподарського кредиту. Слід зазначити, що відповідно до нормативних вимог, організація мала права користуватися короткостроковими кредитами і відкривати рахунки лише в одному банку відповідно до функціональної приналежності.
На основі постанови уряду від 14 лютого 1928 р. було проведене подальше розмежування функцій між банками. Промбанк був об’єднаний з Електробанком, і на їх базі створений Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). На протязі 1928 - 1929 рр. відбулася передача Держбанку СРСР короткострокових кредитних та розрахункових операцій Промбанку, Електробанку та філій Зовнішторгбанку, скорочення їх філіальної мережі та поступова ліквідації спеціалізованих банків, втому числі кооперативних.
Законодавчо правовий статус Державного банку, його функції та обсяг капіталів були закріплені в першому Статуті Держбанку, затвердженому ЦВК і РНК у червні 1929 р. замість прийнятого в 1921 р. Положення про Державний банк. Статутом на Державний банк покладалися функції регулювання грошового обігу і короткострокового кредитування відповідно до загального плану розвитку народного господарства. Держбанк ставав єдиним розрахунковим центром країни. У тому ж році було визначено, що державні трудові ощадні каси є єдиною державною кредитною установою, що діє на засадах господарського розрахунку та має права юридичною особи.[240] Цілісність коштів, що ввірялися ощадкасам, гарантував уряд. Загальне керівництво здійснював Наркомфін СРСР.
Всі ці заходи по перебудові банківської системи стали базою для проведення кредитної реформи 1930-1932 рр., яка підвела різку під комерційним кредитуванням та закінчила формувати кредитну систему країни за принципом повного планового контролю держави через кредит і банки на народне господарство. Через банківську систему, представлену, в першу чергу, Державним банком (з розгалуженою мережею його філій та відділень), забезпечувалася повна мобілізація тимчасово вільних грошових коштів народного господарства та ресурсів державного бюджету і розподіл їх за принципами цільового, планомірного і економного використання для покриття витрат швидко зростаючої економіки. Відповідно до постанови ЦВК та РНК СРСР від 30 січня 1930 р. „Про кредитну реформу” була проведена ліквідація комерційного кредитування шляхом заміни його прямим банківським кредитуванням, що концентрувалося в єдиній кредитній установі – Держбанку СРСР.
Держбанк став єдиним банком короткострокового кредитування, розрахунковим і касовим центром господарства. В зазначений період Держбанк активно займається нормотворчою діяльністю. Приймаються основні акти, що регулюють грошовий обіг та безготівкові розрахунки, клірингові розрахунки (наприклад, циркуляром Правління Держбанку СРСР № 307 від 20. 06.1931 р. затверджене Типове положення про відділи взаємних розрахунків (ВВР) при філіях Держбанку СРСР).[241] Всі операції клієнтів з Держбанком СРСР, зокрема, зберігання коштів на рахунках, кредитування (за виключенням довгострокового), здійснення безготівкових розрахунків за платіжними документами, прийом та видача готівки здійснювалися за єдиним конкретним рахунком відповідно до Правил за контокорентними рахунками, затвердженими Правлінням Держбанку СРСР від 30 березня 1930 р.[242] Із 1939 р. Держбанку було дозволено видавати позики. В 1936 р. в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві.
В економіці Західної України, Буковини, Закарпаття в 20-х роках ХХ ст. переважав іноземний капітал: французькі, американські, англійські, угорські та інші банки контролювали тут від 44,4% виробництва у деревообробній промисловості до 88,5% у нафтовій. Слід при цьому зауважити, що, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20-30-х роках, їхній занепад у роки світової кризи 1929-1933 рр., місцева національна буржуазія у гострій боротьбі з конкурентами спромоглася зміцнити свої позиції в промисловості й торгівлі, розширити свою банківсько-кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об’єднань як “Маслоспілка”, “Центроспілка”, “Народна торгівля” “Карпатія”, “Дністер” та інші.[243]
Зазначають, що завдяки дотриманню принципів планомірного регулювання грошового обігу, швидкої акумуляції готівки, економії у витрачанні коштів підприємствами та організаціями, Держбанк СРСР зміг забезпечити відносно стійкий грошовий обіг в роки війни та шляхом кредитного, розрахункового і касового обслуговування господарств в післявоєнні роки сприяв форсованому відновленню країни (і в першу чергу районів, що постраждали від воєнних дій).
Він відіграв визначальну роль у проведенні реформи 1947 р., а також у підготовці скасування введеної в роки Вітчизняної війни карткової системи постачання населення і в розгортанні відкритої торгівлі. У 1946 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР віл 22 травня Держбанк СРСР було введено до складу Міністерства фінансів. Наступного року, здійснюючи програму вдосконалення кредитного планування та касового виконання бюджету, уряд провів грошову реформу. В ході її проведення були випущені в обіг нові гроші, які замінювалися на старі купюри, переоцінювалися грошові вклади в ощадних касах, відбулася конверсія всіх випущених державних позик (за винятком позик, випущених в 1947 р.).
Зокрема, лише в 1848 р. на прохання уряду України було створено апарат Уповноваженого Державного банку в Україні, який виконував обов’язки центрального банку, однак при цьому був позбавлений права емісії без спеціального дозволу Москви. У 1955 р. створено Українську республіканську контору Держбанку та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку (останній був ліквідований у 1957 р.).
Поступове відродження економіки, розвиток багатосуб’єктних зв’язків, збільшення зовнішніх операцій, в тому числі торгівельних, призвели до необхідності переходу з двосторонньої форми розрахунків до багатосторонньої, яка була в тих економічних умовах найбільш ефективною. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1959 р. була проведена реорганізація кредитної системи. Сільськогосподарський банк, Банк фінансування комунального й житлового будівництва і комунальні банки були скасовані, а їх операції передані Державному банку СРСР і Промисловому банку СРСР, який був перетворений у Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк СРСР). Його статут був затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 1 жовтня 1964 р. № 822 „Про затвердження Статуту Всесоюзного банку фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР)”.[244] В Україні у 1959 р. створена контора Державного банку та Будбанку, всі інші установи були ліквідовані (Сільгоспбанк, Комунальний банк і Промбудбанк). Вищезазначені два банки проіснували в Україні до 1987 р.
Реформування зазнали й статутні документи центрального банку держави. 29 жовтня 1960 р. постановою Ради Міністрів СРСР від 29 жовтня 1960 р. № 1146 був затверджений Статут Держбанку СРСР, а у серпні 1961 р. Правління Держбанку прийняло Положення про установи Держбанку СРСР.[245] Прийняття цих документів було викликано, в першу чергу, необхідністю на рівні правових актів закріпити подальший розвиток функцій центрального банку держави та підвищення його ролі в системі органів економічного управління.
В ці ж роки відбувалося реформування і системи ощадних кас. Перший статут ощадкас був прийнятий у 1948 році, наступний - у 1977 році.[246] Із 1962 року ощадкаси перейшли під керівництво Державного банку СРСР. Відповідно до редакції Статуту 1977 р. статутний фонд ощадкас дорівнював 100 млн крб. й служив забезпеченням їх зобов'язань. У випадку перевищення збитків за операціями ощадкас розміру запасного фонду недостатня сума повинна була покриватися за рахунок доходів Державного банку СРСР. Держава гарантувала зберігання грошових коштів та інших цінностей, ввірених ощадкасам, таємницю вкладів та видачу їх за першою вимогою вкладників. Головним завданням державних трудових ощадних кас СРСР проголошувалося розвиток ощадної справи в країні, надання населенню можливості надійного зберігання грошових коштів, сприяння накопиченню грошових заощаджень та використання їх в інтересах розвитку народного господарства СРСР.
У 1980 р. відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 18 грудня 1980 р. № 1167 була затверджена нова редакція Статуту Держбанку СРСР.[247] За розміром своїх активів центральний банк СРСР був найбільшим банком світу і мав розгалужену систему територіальних установ, які охоплювали всю країну (в 1983 р. їх кількість доходила до 4,5 тис).[248] Він являв собою єдину централізовану систему, що безпосередньо підпорядковувалася уряду. Головним напрямком діяльності Держбанку та банківської системи СРСР було здійснення контролю і нагляду за виконанням підприємствами та організаціями планів виробництва та збуту товарів, фінансових виробничих планів, дотримання планової і фінансової дисципліни шляхом використання певного набору інструментів грошово-кредитної політики.
З метою розширення міжнародного економічного співробітництва у 1963 р. був організований Міжнародний банк економічного співробітництва відповідно до Угоди між урядами країн – членів РЕВ, а у 1970 р. – створений Міжнародний інвестиційний банк, який займався довгостроковим і середньостроковим кредитуванням капітальних вкладень. Протягом зазначеного періоду за участі радянського капіталу були відкриті два банки за кордоном – Схід Хандельсбанк у Цюріху (Швейцарія) та відділення Моснарбанку в Бейруті (Ліван).[249]
Однак з часом, враховуючи зростаючі кризові явища в економіці, зниження ефективності централізованого механізму господарського управління, радянська банківська система ставала все менш спроможною виконувати свої функції. Вона втратила можливість оперативно здійснювати кредитно-розрахункове обслуговування, враховувати специфіку різних галузей народного господарства, стимулювати завдяки кредитному механізму відтворення виробництва. Реформа кредитної системи 1987- 1988 рр. була викликана необхідністю застосування нових економічних методів управління кредитною системою, підвищення ефективності використання кредитних ресурсів та концентрації їх на вирішення пріоритетних загальнодержавних програм та завдань, що забезпечуватимуть досягнення кінцевих високих фінансових результатів роботи народного господарства.
Початок реформи був закладений прийняттям постанови РМ СРСР № 821 від 17 червня 1987 р. „Про вдосконалення системи банків в країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки”.[250] Одним із найважливіших завдань банків було визначено організацію та широке застосування найбільш економічних та прогресивних форм кредитування та розрахунків, які сприяють прискоренню платежів та оборотності обігових коштів в народному господарстві.
Була проведена реорганізація працюючих банків та утворені нові спеціалізовані державні банки, створена нова система банків, визначені основні напрямки та сфери їх діяльності. Затверджено нову редакцію Статуту Державного банку СРСР, згідно якої центральний банк вважався підвідомчим уряду країни. В п. 12 Статуту зазначено, що „Державний банк СРСР є юридичною особою і діє на принципах повного господарського розрахунку та самофінансування”.[251]
Метою діяльності Зовнішторгбанку СРСР визначено забезпечення організації і проведення розрахунків за експортно-імпортними та неторговельними операціями, кредитне обслуговування зовнішньо-економічних зв’язків країни, здійснення операцій на міжнародних валютних і кредитних ринках тощо. Промбудбанк СРСР створювався для обслуговування промисловості, будівництва, транспорту та зв’язку, системи Держпостача СРСР; Агропромбанк СРСР – для обслуговування агропромислового комплексу країни; Жилсоцбанк СРСР – для обслуговування житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, підприємств культури, просвіти, науки тощо, а також кооперативів та осіб, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю.
У 1988 році внаслідок проведення реформи банківської системи трудові ощадні каси були реорганізовані в Банк трудових збережень та кредитування населення СРСР (Ощадбанк СРСР). На банк було покладено забезпечення організації ощадної справи в країні, безготівкових розрахунків й касового обслуговування населення, розповсюдження та погашення облігацій державних позик, кредитування споживчих потреб громадян. Збереження і своєчасність повернення вкладів населення в Ощадному банку гарантувалися Державним банком СРСР.
У 1989 р. державні спеціалізовані банки були переведені на повний господарський розрахунок та самофінансування.[252]
Найбільшого значення за наслідками в процесі економічних реформ мав Закон СРСР від 26 травня 1988 р. „Про кооперацію в СРСР”. Позитивним став той чинник, що більшість положень цього акту почали швидко реалізовуватися, заклавши початок становлення системи недержавних банків в СРСР та ліквідації монополії держави на банківську діяльність, яка існувала із 20-х років ХХ ст. Виникнення нового для країни типу банків, які працювали на комерційній основі, означало появу в країні досить важливого елементу ринкової економіки, який активно стимулював процес поглиблення економічної реформи, що, в свою чергу, сприяло подальшому розвиткові комерційних банків. За півтора роки в країні було зареєстровано більше тисячі комерційних банків. Нарешті був поновлений комерційний кредит.
Однак вже на початку 90-х років перед країною стояла необхідність реформування як існуючої системи державних спеціалізованих банків (а звідси – і реформування всієї банківської системи), так і створення спеціального банківського законодавства. Все це повинно було сприяти розвиткові товарно-грошових відносин, зміцненню національної валюти та проведенню єдиної грошово-кредитної політики. Україна, проголосивши курс на незалежність, отримала для вирішення ті проблеми, які залишилися перед банківською системою СРСР, а також встала перед проблемою формування власної незалежної, сильної та стабільної банківської системи. З 1991 р. почала формуватися банківська система України.
Формування саме банківського законодавства в Україні пов’язують з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону Української РСР „Про банки і банківську діяльність”.[253] Його було розроблено на підставі Декларації про державний суверенітет України та Закону "Про економічну самостійність Української РСР" й означав ліквідацію державної монополії на банківську справу; ліквідацію, роздержавлення та акціонування спеціалізованих державних банків, що функціонували на території Української республіки, а також створення та розвиток комерційних банків. Паралельно ліквідовували централізовану систему вертикального підпорядкування всіх банківських установ центру (спочатку на рівні республіканської контори Державного банку СРСР, а в цілому – і Державного банку СРСР). В статті 1 зазначеного закону встановлювалося виняткове право України на створення власної банківської системи („Українська РСР самостійно організовує банківську систему”), а також визначалася дворівнева структура банківської системи у вигляді Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних видів і форм власності.
Закон „Про банки і банківську діяльність” був введений у дію постановою Верховної Ради УРСР і набрав чинності з 1 травня 1991 року[254] . Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку "Укрпромбудбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережею, обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське республіканське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій оголошувалися власністю України. На базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України.
На центральний банк держави покладався обов’язок розробити до 1 травня 1991 р. проект Статуту, визначити структуру і чисельність центрального апарату, підпорядкованої мережі установ, до 15 квітня 1991 р. разом із Радою Міністрів внести у Верховну Раду України пропозиції щодо розміру та джерел формування статутного фонду Національного банку України. До 1 листопада 1991 р. НБУ був зобов’язаний встановити порядок видачі ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті в Україні та за кордоном і переглянути всі видані ліцензії на здійснення цих операцій; провести перереєстрацію всіх розташованих на території республіки банків, їх філіалів та інших кредитних установ. В протилежному випадку зазначені кредитні установи вважалися такими, що не діють.
Прийняття цього закону започаткувало новий етап у розвитку банківської справи в країні. Кредитно-банківську систему поряд із положеннями загального законодавства було забезпечено спеціальним банківським законом, і це, безперечно, створило нові реальні можливості для розвитку банківського сектору – одного з найважливіших елементів ринкової економіки.[255]
Банківські установи поступово почали набувати нормативно-правову базу, яка закладала підстави для здійснення економічних реформ і в сфері банківської діяльності. І провідне місце в процесі реформування займав саме Національний банк як центральний банк держави, що має функції державного управління банківською діяльністю. Саме центробанк, в першу чергу, зіткнувся з необхідністю розробки нормативно-правових джерел у сфері створення та функціонування банківських установ, які започатковували свою діяльність в Україні.
2.2 Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки
Виходячи з досвіду країн з більш розвиненою економікою, можна говорити про необхідність використання різноманітних способів та інструментів для функціонування окремих субсекторів фінансової системи (в тому числі банківського) задля здорової і стабільної економіки,[256] оскільки в межах здійснюваної державної політики саме фінансовий сектор повинен стати потужним фінансовим посередником і каталізатором економічного зростання. А це, в свою чергу, включає його до складу чинників, що відповідають за забезпечення державного суверенітету та реалізацію національних стратегічних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Тим більше, що як вже зазначалося вище, країни з перехідною економікою мають достатньо капіталу, проте він залишається, як правило, пасивним.[257]
В останні роки міжнародні фінансові організації, зокрема МВФ, Група Світового банку, регіональні банки розвитку, допомагали долати фінансові кризи в Мексиці, Азії та інших регіонах, переходити до ринкової економіки в країнах з централізованим плануванням, полегшувати борговий тиск в найбідніших країнах.[258] Це відбувалося в умовах, коли світові ринки капіталу переживали процес трансформації, оскільки приватний капітал переміщується по всьому світові в безпрецедентних обсягах і в різноманітних формах. Причому певна його частина надходить у країни, що розвиваються, які раніше марно намагалися знайти до нього доступ. У той же час, як відмічають фахівці, все більш проблематичною стає спроможність міжнародних інститутів ефективно вирішувати глобальні проблеми та вміння проявляти гнучкість, все більше викликає запитань їх структура, пріоритети та принципові підходи. [259]
У квітні 1992 р. на прохання України МВФ та Світовий банк прийняли рішення про членство України в цих фінансових організаціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповідний Закон "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій". 3 вересня 1992 р. наша держава стала членом МВФ та МБРР. У своїй політиці та діяльності МВФ керується Статутом, відомим під назвою “Статті угоди про МВФ”.
Згідно із “Статтями угоди про МВФ” країна-член повинна надавати Фонду інформацію, яку він вважає необхідною для своєї діяльності. Із грудня 1992 р. Національний банк України надає Міжнародному валютному фонду зведені балансові звіти Національного та комерційних банків України, а також інформацію про валютні курси та процентні ставки, а з 1993 р. складається платіжний баланс України. Протягом всіх цих років тривають постійні відносини між Україною та міжнародними фінансовими організаціями. В той же час експерти відзначають, що взаємовідносини України з міжнародними фінансово-кредитними установами залишаються і досі специфічними, а Україні необхідні зовнішні кошти, які слід використовувати для розвитку національної економіки. Відсутність фінансування з боку міжнародних фінансово-кредитних установ позначається й на надходженні приватного капіталу в Україну.[260]
Банківська система бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи , зокрема шляхом :
– забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями тощо;
– розробки та забезпечення способів управління ризиками;
– забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання;
– забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема шляхом вдосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;
– забезпечення насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.
Банківські системи розвинених країн мають багато спільного, що обумовлено однотипністю існуючої в цих країнах ринкової економіки. Ринковий характер економіки визначає та обставина, що кредитно-банківська система діє через ринок капіталів.[261] При цьому приватний капітал користується підтримкою державного капіталу фіскального характеру. Ринок грошей і капіталу не обмежується вільним рухом таких своєрідних товарів (фінансових інструментів) в країні, але й носить значною мірою зовнішньоекономічний характер. Держави здійснюють регулюючий вплив на цей ринок за допомогою певного набору інструментів грошово-кредитної політики, в тому числі шляхом проведення грошово-валютних інтервенцій та протекціоністських заходів.
Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвиненої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями (unit banking); 2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями (branch banking ); 3) банківські системи з багатьма банками, пов`язаними участями (chain banking).[262] При цьому більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на сучасному етапі розвитку банківської системи вона об’єднує в собі риси перших двох напрямів з поступовою переорієнтацією на другий варіант.
Для будь-яких банківських систем, як правило, характерна наявність універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних установ, одночасне існування та рентабельна діяльність великих і малих банків та інших кредитних установ, в тому числі позабанківських[263] . При цьому кожна ланка банківської системи повинна мати високий рівень оперативної самостійності, не обмежуючись при цьому певною територією. У той же час повинен дотримуватися принцип чіткого розмежування компетенції, визначення системи відповідальності для кожного з учасників ринку позичкових капіталів.
Розглядаючи категорію „система” в її гносеологічному розумінні, слід виходити з позиції, що система (від гр. systema – ціле; таке, що складається із частин; поєднання) являє собою множинність елементів, що знаходяться у відносинах і зв`язках один з одним, які утворюють певну цілісність, єдність.[264] За своїм змістом це об’ємне поняття може включати не просто певний порядок в розташуванні і зв’язку частин будь-чого, а й певне ціле, яке являє собою єдність закономірно розташованих і взаємозв’язаних частин. Під системою розуміють також і сукупність організацій, однорідних за своїми завданнями, або установ, що об’єднані в одне ціле.[265] Філософи розуміють під системою певну кількість взаємопов`язаних елементів, які утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності.[266] Будь-яка система характеризується також стійкими зв`язками елементів, що досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є також її цілеспрямований функціональний стан. При цьому поняття “система” може застосовуватися як до суспільства в цілому, так і до окремих його підсистем: політичної, економічної, духовної, соціальної тощо.[267] Кожну з них можна розглядати як у поєднанні, так і окремо, що має відповідне місце, значення та відіграє свою роль у суспільному житті.
Щоб скласти цілісне наукове поняття про об’єктивно існуючу систему, недостатньо лише вичленити та перерахувати її окремі елементи, сторони. Важливо розкрити їх внутрішню закономірність, зв’язок, взаємозв’язок, виявити взаємодію компонентів цілого та відшукати адекватне їй логічне вираження.[268]
Зрозуміло, що відносини в сфері банківської діяльності також можуть вміщуватися в поняття „система”. Банківська система є складовою фінансової системи країни і підпадає під загальну дію економічних законів, що діють в громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов`язаною, має загальну мету та завдання.
З погляду науковців, „банківську систему в Україні юридична наука визначає як внутрішньо організовану, взаємопов`язану, об`єднану загальною метою сукупність банківських та фінансово-кредитних установ, що утворені і діють на основі Конституції та законів України”.[269] Під системою як об`єктом регулювання банківським правом і важливою категорією управління слід розуміти внутрішньо організовану сукупність відносно самостійних, взаємодіючих складових частин (елементів), які виступають як одне ціле і в межах якої здійснюються процеси управління.
Є. Карманов, розглядаючи банківську систему на підставі аналізу Закону „Про банки і банківську діяльність”, констатує, що згідно зі ст. 1 предметом (тобто з приводу чого складаються правовідносини між суб'єктами, виникають правові зв'язки) є структура банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків. А відповідно метою (тобто чого прагне, чого хоче досягти законодавець) є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника. Викладене свідчить про намір законодавця створити правове поле для розвитку та банківської системи України і побудови її, виходячи з вітчизняного та світового досвіду.[270]
Банківська система на перехідному етапі повинна бути цілком безпечною з різних точок зору, зокрема, банки не повинні пропонувати продукти, які перевищують ступінь удосконалення їх інформаційних можливостей та не відповідають рівню економічної інфраструктури, що склався на цей момент в країні. На думку Алана Роу, „безпечність” банку визначається через складну взаємодію між інформаційними можливостями банку, його амбіціями щодо удосконалення якості та ризикованості продуктів, які пропонуються цим банком і зовнішнім середовищем, в якому банку необхідно працювати.[271]
Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період). Абсолютно виправданим є твердження, що особливості національної кредитної (і банківської в тому числі) системи значно впливають на вибір шляхів проведення центральним банком грошово-кредитної політики та інструментарію, який відображає реалії розвитку національної банківської системи в певний період. Тому не можна визначати банківську систему просто як сукупність кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів. Зокрема, відповідно до банківської енциклопедії банківська система являє собою „сукупність банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства, банківського ринку”.[272]
Деякі автори включають у банківську систему поряд із банківськими інститутами також і кредитні установи, хоча це спірне питання.[273] Зокрема, кредитні установи в широкому розумінні (банки, інвестиційні фонди, кредитні спілки, ломбарди, фінансові компанії, довірчі товариства, трасти тощо) є складовими частинами кредитної системи країни поряд із страховим сектором та недержавними пенсійними фондами. І якщо перелічені інституції входять нарівні із банками до кредитної системи, то жодним чином не можна ототожнювати кредитну і банківську системи, оскільки остання є складовою частиною першої. Таким чином, банківські установи можуть входити до кредитної системи, але будь-які кредитні установи, крім банків, не можуть розглядатися як складові банківської системи країни.[274]
Підтвердженням такої позиції можуть служити і норми чинного законодавства України. Зокрема, Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначає кредитну установу як фінансову установу, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. При цьому до фінансових установ закон відносить юридичних осіб, які надають одну чи декілька фінансових послуг і внесені до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.[275]
Законодавство європейських країн та міжнародні стандарти також містять відповідні норми. Зокрема, в ст. 1 закону Франції від 24 січня 1984 р. закріплено, що кредитні установи є юридичними особами, що здійснюють в якості звичайного заняття банківські операції. Цей текст виходить із першої європейської Директиви з банківської координації № 77-780 від 12.12.1977 р.
Ознайомлення з існуючими дослідженнями в сфері банківської діяльності, що проводяться представниками різних наук, створює реальну можливість провести певний аналіз проблем, пов’язаних із функціонуванням банківської системи держави. Зокрема, на думку О.А. Костюченка, для нормального функціонування банківська система країни повинна відповідати таким вимогам:
1. У країні має бути достатня кількість діючих банків і кредитних установ. Систему слід розглядати як таку, що постійно розвивається і зазнає постійних кількісних і якісних змін.
2. Система не повинна містити зайвих елементів. У цьому секторі економіки не має бути банківських установ, які не розпочали виконувати банківські операції у встановлений строк, не мають належно оформлених ліцензій на здійснення банківських операцій або утворені всупереч чинному законодавству та акту засновника про створення.
3. У країні діє центральний банк, який є основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці.
4. Поряд із центральним банком функціонують різні комерційні банки, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв`язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та надають фінансові послуги юридичним і фізичним особам.
5. У країні діють банки й фінансово-кредитні установи, які не обмежуються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а сприяють накопиченню капіталу, активно втручаються в усі сфери економіки.
6. Банківська система є складовою більш широкої економічної системи держави.[276]
З більшістю тверджень автора можна погодитися. В той же час ряд формулювань вимагає доповнень або змін. Зокрема, якщо динаміка банківської системи не викликає заперечень, то не зовсім зрозумілим є наступна позиція автора. З позицій права банк не може розпочати свою професійну діяльність без отримання в органі державного регулювання (тобто Національному банку України) ліцензії на здійснення банківських послуг. Банківські установи також не можуть утворюватися всупереч чинному законодавству та акту засновника про створення, оскільки в такому випадку вони просто не пройдуть державної реєстрації.
Центральний банк дійсно є основним координатором фінансово-кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними процесами. Однак зводити виключно на центробанк управління фінансовими процесами в економіці є недоречним, оскільки організація фінансової діяльності за суб’єктивним складом є значно ширшою, ніж участь Національного банку (хоча участь останнього і не слід применшувати).
Недоцільно обмежувати банківський сектор виключно комерційними банками, хоча вони і найбільш представлені в банківській системі. Нині діючі в Україні державні банки – Ощадний банк України [277] і Укрексімбанк – входять до системоутворюючих банків і відіграють помітну роль в наданні банківських послуг.
Зокрема, Укрексімбанк був заснований у 1992 р., коли із-за проблем, що виникли у вітчизняних підприємств у розрахунках із зарубіжними партнерами, було прийнято рішення про створення на базі 8 філій колишнього Зовнішекономбанку СРСР самостійної фінансової структури. Тепер банк має найбільш розвинену в Україні мережу банків-кореспондентів (575 фінансових установ з різних країн світу), що дозволяє йому входити в групу семи найбільших банків країни. Через нього здійснюють свої розрахунки підприємства-експортери, що складають кістяк ВІП-клієнтів. Не менш престижну групу складають 310 посольств, представництв та консульств іноземних держав, а також представництва відомих фармацевтичних фірм „Гедеон Ріхтер” і „Словакофарм”. У 2000 р. пропонувалося проведення додаткової емісії для збільшення статутного капіталу банку. Вважалося, що інвестором буде зарубіжний суб’єкт. Однак влітку 2001 р. уряд не дав дозволу на проведення даної операції у зв’язку із відсутністю реальних інвесторів.
Проблеми банківської системи пов’язані з двома різними, хоча й взаємопов’язаними питаннями: питанням так званої “банківської системи з приватним резервуванням” (fractional-reserve banking) та питанням про центральний банк (central banking). Банки вже давно перестали обмежуватися виключно акумуляційно-розподільною функцією і розглядаються як активні учасники фінансового ринку та національної економіки в цілому. Створені в Україні олігархічні банківсько-промислові групи (у тому числі в Донецькому, Дніпропетровському, Київському регіонах) є реальним підтвердженням цього висновку.[278] Не слід також мінімізувати розуміння банківської системи, розглядаючи її лише як просте об`єднання різних банків та інших кредитно-фінансових установ (позиція, що превалює у фаховій літературі). Фактично таке визначення обмежує банківську систему, оскільки позбавляє її заздалегідь окреслених цілей, специфічних функцій і самостійної ролі на грошовому ринку.
Це є складна специфічна структура, що працює за економічними законами, включається до загального механізму регулювання господарської діяльності у країні, однак має спеціальні функції та завдання. Бюджетна система, податкова система, система ціноутворення органічно взаємопов`язані із банківською системою і разом впливають на визначення політики цін у внутрішньому обігу та зовнішньоекономічній діяльності.
Як вважає М.І. Савлук, позицію якого доцільно підтримати, банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків.[279] Виникає вона не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, в межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окрему банку.
Необхідність формування банківської системи як особливої структури, що діє в економіці країни, визначається двома основними групами причин:
1) пов`язані з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із державними та суспільними інтересами – забезпеченням стабільності національної валюти і стабільної роботи всіх кредитно-фінансових посередників;
2) пов`язані з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для забезпечення цього завдання банки повинні опиратися на значний набір банківських інструментів, що повинні відповідати вимогам мобільності. В такому разі при виникненні необхідності банківські установи зможуть заповнити будь-який сектор ринку, яким би вузьким чи невигідним він не був.
Звідси виникає висновок про подвійну мету діяльності банківських установ, які повинні керуватися у своїй діяльності не тільки комерційними інтересами (отриманням прибутків для акціонерів та засновників), а й вимогами системи, до якої вони включені. А оскільки банківська система, як уже зазначалося, є складовою національної економіки, то вимоги системи можуть отримати статус державної політики в сфері фінансової діяльності.[280]
Поява гнучких фінансових ринків стимулювала розподіл фінансових ресурсів з метою найбільш ефективного їх використання, сприяла фінансуванню конкуруючих експериментів та інновацій, ноу-хау, що дозволяє вибирати найуспішніші з них.[281] Нині існує тенденція дерегулювання та лібералізації фінансових ринків. Однак зазначений процес повинен здійснюватися достатньо виважено, оскільки дерегульовані ринки можуть проявляти значну непостійність та порушення економічної діяльності, як це можна було побачити на кризах ринків Східної Азії та Росії.
Головне завдання державного регулювання банківською системою полягає у поєднанні дерегулювання та механізмів забезпечення стабільного функціонування банківської системи для подолання системних прорахунків з ефективним пруденційним регулюванням та наглядом виконавчих осіб фінансових органів, при цьому можливі підходи у виборі механізмів регулювання залежать від вибору монетарного режиму та режиму валютного курсу.
За структурним підходом розрізняють одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. У межах такої системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвиненою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління. [282]
Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах – по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі – відносини підлеглості між центральним банком як керівним, управляючим і низовими ланками – комерційними банками; по горизонталі – відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів – комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям „банк банків” та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків – з іншого. [283] Слід зауважити, що у більшості країн банківські системи дворівневі, в Україні – в тому числі.
Банківська система є законодавчо визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових посередників на ринку позичкових капіталів, які займаються банківською діяльністю .[284]
Як і будь-яка система, банківська система має певні функції, що випливають зі специфіки банківської діяльності, яку здійснюють в сукупності фінансово-кредитні інститути. Функція є внутрішня еволюційна спроможність системи до певної діяльності, в той час як функціонування вже є процесом самої діяльності, процесом реалізації цих спроможностей, але не обов’язково в повному обсязі в кожний конкретний момент часу. І якщо функції характеризують систему як еволюційне ціле, то процес їх реалізації характеризує її як функціонуюче начало. [285]
До функцій банківської системи можна віднести: 1) створення грошей і регулювання грошової маси; 2) трансформаційну; 3) стабілізаційну.
Функція створення грошей і регулювання грошової маси реалізується шляхом оперативної зміни маси грошей в обігу залежно від існуючого попиту. При цьому, звичайно, керівне місце відведено центральному банку, на який покладено здійснення грошово-кредитної політики в країні. Встановлення облікових ставок, ризиків, емісія грошей, регулювання касових розрахунків – усе це відноситься до реалізації зазначеної функції. Зрозуміло, говорячи про зазначену функцію, не слід обмежувати кількість її носіїв лише центральним банком. Усі елементи фінансово-банківської системи істотно впливають на питання регулювання грошової маси. В Україні спостерігається постійний процес нарощування грошової маси, в першу чергу через емісійні випуски НБУ.
Щодо трансформаційної функції, то її реалізація залежить від рівня розвитку ринку позичкових капіталів у країні. Банківські установи залучають вільні кошти підприємств та населення (зокрема шляхом прийняття депозитів) та вкладають їх на свій страх і ризик у розвиток суб`єктів господарювання, впливаючи таким чином на величину, якість, вартість та строки грошових капіталів. Отже, відбувається трансформація фінансових ринків. На відміну від більшості розвинених банківських систем в Україні залишається незадовільною ситуація по залученню коштів від юридичних осіб порівняно із населенням (на рівні 20% / 80% пасивів). Банківські установи, розуміючи вигідність залучення тимчасово вільних коштів підприємств й установ та їхній обсяг і можливість планування своїх дій щодо розпоряджання такими коштами, протягом 2002-2003 років активно проводять політику по створенню найбільш сприятливих умов для залучення таких коштів.
Говорячи про трансформаційну функцію, потрібно розуміти, що мова йде не лише про трансформацію ризиків банківської діяльності, а й трансформацію строків. Оскільки більшість вкладників надає перевагу пов`язувати свій капітал на короткі строки, а фінансування капіталовкладень в економіці вимагає тривалих строків, банки повинні забезпечити узгодженість між різними поглядами щодо строків зв`язування капіталу. Якщо банкам не вдасться забезпечити рефінансування їх позик на строк дії договору, то в цьому випадку додатково до ризику кредитування вони беруть на себе також ризик зміни процентів.[286]
Ще одним завданням трансформації банків є адаптація вкладів різних розмірів один до одного, так як можливо, що велика кількість невеликих вкладів протиставляться невеликій кількості великих вкладів, а також навпаки: для фінансування цілого ряду невеликих кредитів у розпорядженні є невелика кількість крупних вкладів. Трансформація ризиків, строків і розмірів вкладів є центральною функцією банків в економіці. І лише завдяки зрівнянню розбіжностей у відношенні готовності до взяття ризику, перевазі ліквідності та співвідношень пропозиції й попиту на грошовому ринку капіталу можливе притягнення чужих заощаджень для фінансування економіки.
Щодо останньої, стабілізаційної функції, то вона є однією з суттєвих характеристик банківської системи в цілому і, не в останню чергу, впливає на рівень довіри клієнтів до фінансової системи країни. Вона характеризує сталість банківської діяльності та грошового ринку і залежить від ризиків, які є достатньо високими для банківської діяльності.[287] Враховуючи те, що банківські установи працюють переважно із залученими коштами, для банківської системи постійно існує проблема загрози втрати грошей, внаслідок цього – банкрутство та втрата довіри до всієї банківської системи. Оскільки навіть тимчасовий збій може призвести до серйозних порушень циркуляції економіки, існує особливий економічний інтерес для забезпечення безперебійного функціонування системи розрахунків банків. Фактично банки як посередники грошового ринку беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників.
Саме стабілізаційна функція найбільш врегульована на законодавчому рівні, оскільки на її виконання регламентуються правила діяльності всіх ланок банківської системи та встановлюється чітка система банківського регулювання та нагляду, яку переважно реалізує центральний банк (або інший державний орган, на який чинне законодавство країни покладає завдання нагляду).
Якщо порівнювати за структурою, то банківські системи є достатньо типовими для більшості розвинених країн. В Німеччині на верхньому рівні банківської системи діють два органи: Німецький Федеральний банк та Федеральне відомство нагляду за кредитною справою. У Франції на верхньому рівні банківської системи працюють чотири органи: Банк Франції; Комітет із банківської регламентації; Комітет по кредитних установах та Банківська комісія. Своєрідну побудову центральних органів банківської системи мають Сполучені Штати Америки у вигляді Федеральної Резервної Системи, до складу якої входять Рада Керуючих ФРС; Окружні федеральні резервні банки; Служба Фінансового контролера грошового обігу; Федеральна корпорація страхування депозитів.
Аналізуючи норми законодавчих актів, які визначають правовий статус центробанків, можна дійти висновку про те, що центральні банки певною мірою об`єднують три функції :
– нормотворчу (видання нормативних актів, що є обов’язковими для виконання всіма учасниками банківських відносин, за винятком випадків, коли вони суперечать законам);
– виконавчу (здійснення державного регулювання банківської діяльності; реалізація грошово-кредитної політики; співпраця з урядом держави);
– попереджувально-карну (в аспекті юридичної відповідальності, оскільки центробанки, як правило, спроможні самостійно застосовувати широкий спектр санкцій за порушення учасниками банківського законодавства).
На такій позиції зокрема, стоять відомі російські вчені Г.А. Тосунян і М.І. Вікулін, які вважають недоречним зосередження одноособово Банком Росії всіх основних функцій: нормотворчої, виконавчої і судової. [288] В науці достатньо поширений погляд про недоцільність поєднання в рамках однієї установи (наприклад центрального банку) всіх ланок влади; є сенс створювати декілька органів, які будуть доповнювати один одного, забезпечуючи механізм противаг. Як зазначає Г.А. Тосунян, аналіз верхнього рівня банківської системи ряду розвинених країн, розгляд функціональних зв`язків між різним органами, що регулюють здійснення банківської діяльності, свідчать, що в державах із ефективно функціонуючими кредитно-грошовими системами на практиці, як правило, реалізований принцип полісуб`єктності верхнього рівня банківської системи. Розподіл обов`язків на верхньому рівні банківської системи між різними органами забезпечує наявність механізму взаємних стримувань та противаг, що дозволяє страхувати банківську систему (отже, і економіку країни) від непродуманих рішень будь-якого із керуючих органів.
Щодо банківського сектора, йому можна дати таку коротку характеристику. В цілому комерційні банки, які й складають основу банківських систем, створювалися у міру розширення процесу індустріалізації в різних країнах. Перші з’явилися в ХУІІ ст., більша їх частина – в другій половині ХІХ ст., а останні – в ХХ сторіччі. Спочатку їх клієнтуру переважно складали підприємства і власники цих підприємств. Деякі з них зразу почали спеціалізуватися на дольовій участі, на придбанні випущених підприємствами облігацій або наданні довгострокових позик, рефінансуючи самих себе випуском акцій та облігацій; інші, навпаки, спеціалізувалися на короткострокових кредитах, зокрема на обліку векселів, банківському акцепті та короткострокових кредитах, що фінансувалися з депозитних коштів.[289] Деякі займалися обома видами діяльності одночасно, що призвело більшість з них до банкрутства під час циклічних криз ХІХ і ХХ ст.
У пошуках нових сфер діяльності і в зв’язку з захопленням частини їх ринку конкуруючими мережами організацій комерційні банки вийшли, прямо чи через свої філії, на інші ринки, особливого і зовсім іншого характеру. Зазначена диверсифікація їх операцій охопила поступово такі галузі як участь у капіталах підприємств (ризиковий капітал) або у фінансуванні органів місцевого управління, або пряма участь в операціях із нерухомістю (придбання для перепродажу), а також лізинг, факторинг, товарний арбітраж (бартерні угоди для підтримки торгівлі з країнами слабо або взагалі неплатоспроможними) і навіть пряме управління нерухомістю через скупку агенцій з продажу нерухомості. Комерційні банки, таким чином, поступово стають більш ніж універсальними і захоплюють ринки, які не є чисто фінансовими.[290] Недаремно саме комерційні банки відіграють роль стрижневої, базової ланки кредитної системи.
Комерційні банки здійснюють кредитування економіки головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які отримують у вигляді вкладів. За формою власності вони поділяються на: 1) приватні акціонерні; 2) кооперативні; 3) державні.[291] З розвитком банківської справи основна маса банківських капіталів зосередилася в акціонерних банках. Такого поділу дотримується і національне законодавство України. Зокрема, згідно зі ст. 6 Закону України „Про банки і банківську діяльність” банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державним банком визнається банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі. Управління таким банком здійснює Кабінет Міністрів України; відповідно, статутний фонд державного банку формується за рахунок коштів Державного бюджету України. В Україні, як уже зазначалося, крім НБУ до банківської системи входить лише два державних банки – Ощадний банк України і Укрексімбанк. На відміну від деяких країн, зокрема РФ, де і досі залишається нерівність комерційних та державних банків у встановленні додаткових пільг при здійсненні діяльності, вітчизняне законодавство не розрізняє правовий режим діяльності банківських установ залежно від організаційно-правової форми або форми власності. Порядок реєстрації банківських установ визначається як на рівні положень, закріплених Законом „Про банки і банківську діяльність”, так і на рівні актів, прийнятих Національним банком України в межах своєї компетенції.[292]
Чинне законодавство, зокрема Закон України „Про місцеве самоврядування”, містить право органів місцевого самоврядування у межах законодавства створювати комунальні банки. Є. Карманов, досліджуючи банківську систему України, запропонував визначати комунальний банк як особливу юридичну особу, яка має спеціальну правоздатність, є комунальною власністю територіальної громади. Метою створення комунальних банків є сприяння розвитку і банківське обслуговування комунального господарства, місцевих підприємств і організацій, а також індивідуального будівництва, тобто заходів з підвищеним ступенем ризику з позицій звичайної банківської практики. [293]
В умовах ринкового господарства розвиток банківської справи характеризується такими важливими особливостями: 1) надвелика концентрація та централізація банківського капіталу; 2) виникнення і зростання банківських монополій; 3) зміцнення банківського кредиту, збільшення його строків; 4) вихід банків за рамки виключно кредитних операцій та зрощування банківського капіталу із промисловим.[294]
Заходи, що здійснюються в межах державного управління (зокрема, обов’язкове ліцензування банківської діяльності; підпорядкування банків спільним правилам та нормам, що регулюють проведення банківських операцій; здійснення нагляду за банками з боку центробанку або іншого уповноваженого органу в межах встановлених повноважень; встановлення для банків економічних нормативів, статистичної та бухгалтерської звітності; встановлення режиму банківської таємниці тощо), спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Можна говорити, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності .[295]
В Україні банківський сектор у 90-х роках неодноразово перебував у скрутному становищі, що пояснювалося, в першу чергу, несприятливими економічними умовами. Зокрема спостерігалося функціонування великої кількості фінансових посередників, що також не сприяло економічній безпеці держави. Крім того, відбувався відтік вітчизняного капіталу.[296] Економічній безпеці комерційних банків в Україні загрожували такі фактори, як цілеспрямований підрив їх ділової репутації; недосконалість у підборі кадрів; недостатність власних коштів; надання фіктивної інформації клієнтами; використання фальшивих векселів, цінних паперів і гарантійних листів; неповернення виданих кредитів, правова неврегульованість цього напрямку банківської діяльності, а також недосконала оцінка кредитних ризиків; відсутність банків даних про недобросовісних позичальників; маніпулювання з кредитними картками, банкоматами; втрата ділової інформації; недосконалість структур забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки банківських установ тощо.
До недоліків можна віднести і нестабільність банківського законодавства, а також наявність до 1999 р. лише одного спеціального закону в сфері банківської діяльності.[297] До 2000 р. в Україні був відсутній і закон про банківську таємницю. Виходячи з цього, вітчизняні банки повинні були надавати інформацію про свою діяльність у 28 різних інстанцій, що певною мірою знижувало рівень їхньої економічної безпеки. Водночас банки не мали можливості отримати від державних структур належну інформацію про розкрадання грошових коштів у великих розмірах, виявлення фальшивих грошових знаків, недобросовісних клієнтів, що також явно не сприяло підвищенню ступеня економічної безпеки. У кредитному портфелі українських банків частка прострочених процентів і пролонгованих кредитів досить велика.[298]
Звичайно, ці негативні наслідки значною мірою були подолані за останні роки, політика банків переорієнтована із отримання надприбутків до проведення якісного маркетингу та менеджменту для підвищення рівня залучення капіталів у банківську сферу. В цілому, не дивлячись на значну кількість проблем, банки стають більш надійними – з 2000 р. вага „поганих” кредитів знизилася в кредитному портфелі вітчизняних банків від 20% до 18-19%. Страхові резерви покривають майже 80% відсотків всього сумнівного кредитного портфеля.
Також було змінено підхід НБУ до розподілу банків за рівнем капіталу. Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні від 28.08.2001 р. для забезпечення їх реальної капіталізації всі банки поділяються за рівнем достатності капіталу на: добре капіталізовані; достатньо капіталізовані; недокапіталізовані; значно недокапіталізовані; критично недокапіталізовані. Комісія НБУ з питань нагляду і регулювання діяльності банків рішенням від 29 січня 2002 р. розподілила (умовно) діючі в Україні банки на чотири групи в залежності від їх чистих активів (загальні активи за мінусом сформованих резервів по активних операціях) наступним чином:
Група 1. Найбільші банки . Активи понад 1200 млн грн. До цієї групи входять: „Аваль”, „Приватбанк”, „Промінвестбанк”, „Ощадбанк”, „Укрексімбанк”, „Укрсоцбанк”, „УкрСіббанк”, „Райффайзенбанк Україна”.
Група 2. Великі банки. Активи понад 400 млн грн. Сюди входять 12 банків, в т.ч. ПУМБ, „Брокбізнесбанк”, „Надра”, „Правекс-Банк”, ЗУКБ, „Фінанси і кредит” тощо.
Група 3. Середні банки . Активи понад 150 млн грн. Входять 35 банків, в т.ч. „Мрія”, „Форум”, „ІНГ Банк Україна” тощо.
Група 4. Малі банки. Активи менш як 150 млн грн. Входить 98 банків.
На початку 2003 р. ця класифікація була дещо змінена шляхом підняття планки активів.
На рівні чинного законодавства закріплено також поняття системоутворюючого банку, зобов'язання якого становлять не менш як 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. Так, до систмоутворюючих банків України можна віднести Промінвестбанк, Ощадбанк України, Аваль та декілька інших.
Як відзначав у 2001 р. Лайош Бокрош, директор Фінансової консультаційної служби регіонів Європи та Середньої Азії Світового банку, наводячи характеристику фінансового сектора України, банківській системі країни притаманні, зокрема, такі особливості: 1) більшість банків перебуває в приватних руках, багато з них неплатоспроможні або неліквідні; 2) вибіркове оздоровлення з різними результатами; 3) якість портфеля залишається низькою, поліпшення майже не відбувається; 4) низька якість обслуговування як корпоративних, так і роздрібних клієнтів; 5) поліпшення регулювання й нагляду не підкріплюється належним застосуванням на практиці контролю й регулятивних актів; 6) роздрібнення й монополізація внутрішніх ринків; 7) фінансові труднощі у не зовсім життєздатній реальній економіці.[299]
В той же час не можна говорити, що всі представники Світового банку стоять на зазначеній позиції. В принципі багато фахівців зазначають, що не можна аналізувати стан банківської системи України, базуючись на показниках банківських систем розвинених систем. Наша країна, як і більшість пострадянських країн, має певні особливості в організації економіки (не слід плутати із національними особливостями). Крім того пройшло недостатньо часу для нормального розвитку банківської системи (у 1991 р. вона почала формуватися як незалежна, однак гіперінфляція 1993 – 1994 р. відіграла помітну роль у становленні кредитно-фінансових інститутів, як і криза 1998 р.). Таким чином, негативні фактори, які притаманні банківській системі України, слід брати до уваги із врахуванням певних чинників. Тим більше, що і за статичними даними, і за аналітичними висновками, банківська система України, починаючи із 2000 р. поступово збільшує обсяги банківських операцій, намагаючись при цьому здійснити декілька завдань: наростити активи, залучити більше депозитів, покращити рівень банківських посередницьких операцій і при цьому залишатися стабільною організаційною структурою для клієнтів. Разом з тим обсяги активів (не більше як $ 20 млрд) і капітал ($ 1, 5 млрд) української банківської системи залишаються незначними для обслуговування достатньо великої промислово розвинутої економіки із 48-мільйонним населенням. За підсумками 2002 року сукупний капітал збільшився з 6817,22 млн грн. (129 банків, що надали інформацію до АУБ станом на 01.01.2002 р.) до 8739,84 млн грн. (135 бнаків, що надали інформацію до АУБ станом на 01.01.2003 р.) (Див. Додатки А, Б).
Концентрація банківського капіталу в Україні є високою – більше половини капіталу зосереджено в 20 набільших банках. Найбільший капітал за підсумками 2003 р. має АППБ „Аваль”, який збільшив цей показник протягом року на 36,37% і який складає 5977,65 млн грн.[300]
У дослідженнях стану фінансового сектора України, що проводилися Світовим банком за підсумками 2001 р., його експерти відзначали, що створення більшого і ефективнішого банківського сектора повинно стати головним пріоритетним завданням в наступні 3 – 5 років.[301] Оскільки сьогодні у сфері фінансових послуг в Україні діє значна кількість відносно невеликих банків. А слабкість інститутів фінансового посередництва створює значні перешкоди для економічного зростання. В той же час саме фінансові послуги, у тому числі банківські й страхові, є перспективними в Україні за умов створення сприятливого режиму і залучення інвестицій.[302]
Можна відзначити, що сьогодні вітчизняний ринок фінансових послуг досяг того рівня, що цілий ряд інститутів пропонує практично ідентичний їх набір. І виділитися зможе той, хто запропонує або більш вигідні ставки (що є достатньо проблематичним), або буде використовувати нестандартні маркетингові ходи. Зокрема, столичні банки не можуть далі знижувати рентабельність бізнесу, а починають віддавати перевагу маркетинговим стратегіям. Це складне завдання, оскільки на український ринок виходять російські та іноземні банки, у яких маркетингові технології більш розвинені. Це стимулює наших фінансистів вдосконалювати свою стратегію. Не виключено, що у недалекому майбутньому відбудеться укрупнення банківських структур і перерозподіл ринку. [303] Зокрема, серед нових пріоритетів виділяють такі: масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій, оскільки за словами фахівців, істотно наростивши свої капітали, банки вже створили базу для розвитку напрямів, що дорого коштують.[304]
В той же час спостерігається незадовільний стан з формуванням здорового конкурентного середовища в банківській сфері в провінції, де спостерігається незначний попит на банківські послуги з боку місцевих фізичних та юридичних осіб через загальні незадовільні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низький рівень пропозиції банківських послуг з боку місцевих банків. Ряд авторів, зокрема К. Раєвський, В. Костицький звертають увагу на те, що першою проблемою є нераціональна територіальна структура банківської системи. Якщо у західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4 – 5 банків та їхніх відділень на 10 тис чоловік (без урахування ощадних й небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить: 1 банк приблизно на 60 тис чоловік (якщо брати Київ, який має відносно великий показник).[305]
В той же час НБУ має намір створити в 2003 р. в своїй структурі департамент, який буде займатися питаннями розвитку банківської системи та координувати роботу інших підрозділів національного банку. Створення департаменту аргументується тим, що зараз, на погляд центрального банку, в нього погано налагоджена робота зі зверненнями комерційних банків і немає підрозділу, що відповідає за стратегічний розвиток банківської системи.
Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що для свого подальшого розвитку банківська система України повинна вирішити цілий ряд завдань, пов’язаних з реформуванням грошово-кредитної системи, в тому числі:
– розширення доступу малих та середніх підприємств до ринку банківського капіталу;
– збільшення строків погашення банківських кредитів, поступова переорієнтація короткострокових кредитів на середньострокові та довгострокові, що вкладатимуться в національну економіку;
– спроможність до самофінансування шляхом банківських позичок;
– створення бази для іпотечного та іншого забезпеченого кредитування та фінансового лізингу;
– створення ефективної системи захисту прав кредитора шляхом проведення комплексної реформи в сфері регулювання кредитного ринку України;
– розширення участі іноземних банків у наданні капіталу та „ноу-хау”;
– розширення набору посередницьких операцій та банківських послуг для додаткового зацікавлення потенційних клієнтів;
– вирівнювання пропозицій по депозитах для юридичних і фізичних осіб (як у національній, так і в іноземній валютах);
– забезпечення якісного проведення заходів щодо створення прозорої банківської системи шляхом конкретизації введених вимог щодо обсягу розкриття фінансових відомостей банками та підприємствами;
– вдосконалення режиму банківського нагляду та контролю.
2.3 Роль банківського сектора в організації банківської діяльності. Правові аспекти взаємодії елементів банківської системи
Розглядаючи банківську систему, слід пам’ятати про визначальну роль, яку відіграють банківські установи (в першу чергу комерційні банки), в забезпеченні її функціонування та розвитку. Комерційні банки – це основна складова кредитної системи держави. В сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.
Банківська система починала свою роботу в надзвичайно жорсткому економічному середовищі. В цей час в Україні спостерігалося стрімке падіння виробництва, цінова лібералізація, руйнівна гіперінфляція та повний дисбаланс економічних процесів. Звичайно, зазначені фактори не сприяли процесу формування банками власної ресурсної бази та капіталу, стримували розвиток довгострокового кредитування, робили банківську сферу надто ризиковою і ненадійною для потенційних клієнтів. Негативним фактором був також недостатній досвід роботи новостворених банків у ринкових умовах, що призводило до підвищеної ризиковості їх діяльності, яку банки намагалися подолати шляхом встановлення високих процентних ставок за короткостроковими кредитами.
Зважаючи на проблему регулювання грошово-кредитного ринку, з 1995 р. за ініціативою НБУ було розроблено й впроваджено механізм випуску облігацій державної внутрішньої позики, емітентом яких є Міністерство фінансів, а агентом з їх розміщення – Національний банк. При цьому майже з моменту започаткування роботи вітчизняного фондового ринку його активними учасниками стали комерційні банки. [306]
Однак протягом 1995 – 1998 рр. значна частина комерційних банків вдавалася до неконтрольованого зростання кількості та розширення операцій без створення відповідної системи контролю за їх здійсненням, у тому числі без налагодження відповідної системи управління ризиками. І тому банківська система виявилася здебільшого не готовою до ефективної роботи в умовах помірних темпів інфляції та вдосконалення Національним банком системи регулювання і нагляду за діяльністю банківського сектора. Не всі банківські установи розуміють необхідність впровадження нових інформаційних технологій, сучасних банківських продуктів, міжнародного аудиту, вдосконалення маркетингу з метою залучення додаткових клієнтів. Особливо це стосується невеликих регіональних банків, які порівняно із столичними, знаходяться ніби осторонь великих фінансових потоків.
На національному грошово-кредитному ринку спостерігається збільшення конкуренції, в тому числі за участі іноземних банків, які мають більше можливостей та інструментів для розширення сфери свого впливу.[307] Відбуваються також швидкі зміни інформаційних технологій, а більшість банків (за винятком системоутворюючих) наприкінці 2000 р. працювали на застарілому обладнанні. Для впровадження нових інформаційних продуктів повинні будуть впроваджуватися нові кластерні рішення, тобто обладнання, що коштує недешево.
В той же час не можна говорити лише про недоліки в сфері діяльності банків. Одним з найсуттєвіших досягнень банківської системи України стало створення ефективної і потужної платіжної системи на основі впровадженої у 1994 р. Системи електронних платежів (СЕП). Основною метою вдосконалення СЕП у 1997 р. стало її реформування у зв’язку з переходом вітчизняної банківської системи на Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності (МСБО). Основним законодавчим актом, що врегульовує питання функціонування платіжних систем, став прийнятий у 2001 р. Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. [308] Технічні можливості платіжних систем України відповідають високим вимогам та міжнародним технічним стандартам і повністю можуть забезпечити потреби вітчизняної банківської системи. Зокрема відповідні технології дозволяють обернути капітал через СЕП НБУ 11 разів за добу. Деякі фахівці вважають, що зазначені технічні можливості платіжної системи поки що не мають аналогів у більшості країн.[309] Однак при цьому проблемою України є відрив фінансового сектора (в якому превалюють банки) від сектора економіки, що не сприяє стабільності та розвитку добробуту суспільства.
За законодавством України обробка та передача в межах країни електронних та паперових документів на переказ, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що діють в Україні. Діяльність платіжної системи (за винятком внутрішньобанківської) визначається відповідно до правил, які приймаються платіжною організацією і повинні визначати організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принципи виконання документів на переказ, відкликання документів на переказ, порядок вирішення спорів, управління ризиками в системі, систему страхування, систему захисту інформації, порядок проведення реконсиляції тощо.
Чинним законодавством передбачено декілька видів платіжних систем. Зокрема, за юрисдикцією вони можуть класифікуватися на внутрішньодержавні та міжнародні. Перші, в свою чергу, за правовою ознакою засновника поділяються на банківські та небанківські платіжні системи. Внутрішньодержавні банківські платіжні системи включають в себе системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи. Щодо внутрішньобанківської платіжної системи, то вона створюється безпосередньо самим банком з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для проведення переказу грошей між його підрозділами. Банк самостійно визначає умови та порядок функціонування власної внутрішньобанківської платіжної системи з урахуванням вимог закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Система електронних платежів НБУ є державною системою міжбанківських розрахунків. Вона обслуговує ті банківські установи, які мають кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ. Саме на НБУ покладено завдання регламентації діяльності СЕП, забезпечення її функціонування, надання гарантій її надійності та безпеки з метою проведення через неї міжбанківських переказів. Щодо використання технічних можливостей міжнародних платіжних систем в Україні, то відповідно до зазначеного закону банки, клірингові установи, а також інші установи, що надають фінансові послуги, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах після отримання ними відповідного дозволу Національного банку України. [310]
Слід звернути увагу на те, що для подальшого розвитку банківського сектора повинні запроваджуватися нові банківські продукти, в тому числі пластикові картки, які будуть в недалекому майбутньому невід’ємним атрибутом банківської діяльності. Через 25 років більша частина населення всього світу зможе мати легкий доступ до послуг глобального бездротового зв`язку та до “розумних” платіжних дебетових карток.[311] Згідно з оцінкою Шведського банку, вартість операції знижується на два порядки при переході від традиційних розрахунків готівкою на розрахунки через Інтернет. [312]
В Україні у 2001 р. було впроваджено пілотний проект зі створення Національної системи масових електронних платежів – НСМЕП. У межах проекту було розпочато програму роботи з Укрпоштою, підписано відповідні угоди. НБУ дав дозвіл Укрпошті виконувати готівкові операції за картками, її установи отримали право видавати – приймати готівку. Крім того, НБУ закінчив розроблення системи інтерплат, яка дозволяє за допомоги карток НСМЕП здійснювати розрахунки Інтернет-платежів. Можна платити в Інтернет-магазинах, на комерційних сайтах, здійснювати грошові перекази, оплачувати комунальні послуги, послуги Інтернет-провайдерів, ІР телефонії та мобільного зв’язку, оплату авіа-, залізничних квитків, перераховувати кошти на розважальні заходи в режимі он-лайт. Це називають справжнім проривом в е-комерції. Ще одна новація – Off-line операції, коли банкомат, який не підключено до телефонної мережі, тобто не з’єднано з банківською установою, може здійснювати операції з емітованими картками. Якщо в міжнародних картках з чіпами та магнітними стрічками в будь-якому разі необхідний зв’язок з банком, аби отримати інформацію про рахунок, то українські чіпові картки містять у собі всі відомості про залишки на рахунку.[313]
На кінець 2002 р. НСМЕП експлуатується у багатоемітентному режимі багатьма банками у різних регіонах України. Учасниками НСМЕП є банки у Київському, Харківському, Одеському, Чернігівському, Запорізькому, Дніпропетровському, Львівському та Сумському регіонах, і процес вступу банків до НСМЕП набуває поширення. Банками емітовано понад 85 тис. карток, використовується близько 400 одиниць термінального обладнання (включаючи банкомати), а загальні обороти банків по карткових рахунках НСМЕП за місяць складають близько 20 млн грн.[314] Таким чином, є підстави вважати пілотний проект успішно завершеним і переходити до промислової експлуатації НСМЕП в Україні. Економічна ефективність функціонування НСМЕП доведена багатьма комерційними банками і може бути значно вищою у майбутньому, з розвитком еквайрингової мережі. Найближчим часом має бути розроблена спільно з урядом державна програма розвитку НСМЕП в Україні, а також створення керівного органу платіжної організації НСМЕП.
У 2003 р. декілька вітчизняних банків запланували запустити пілотний проект переходу на більш сучасний стандарт платіжних карток – EMV. Цей стандарт прийнятий основними платіжними системами: Europay, MasterCardта VizaInternationalдля дебетових і кредитних карток. Міжнародні платіжні системи встановили закінчення терміну переходу банків на чипові системи – 2005-2006 рр.[315] (Див. Додаток В).
Отже, основними позитивними результатами функціонування банківського сектора України можна вважати:
– розвиток форм власності в банківському секторі (працюють лише два державних банки);
– перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, що сприяло прозорості банківської системи і разом з цим підвищенню довіри іноземних інвесторів;
– розвиток конкурентоспроможної і оснащеної платіжної системи;
– участь у формуванні фондового ринку;
– створення наявних умов для підвищення довіри населення до банківської системи, результатом чого є підвищення показників депозитних надходжень;
– поступове позитивне вирішення питання докапіталізації банківських установ.
У структурі кредитів банківських установ збільшилася частка кредитів, виданих суб’єктам господарської діяльності, знизилась частка короткострокових кредитів, поліпшилася якість кредитного портфеля – стало менше сумнівних, пролонгованих і прострочених кредитів. Підвищені вимоги до забезпечення кредитів, змінено підходи до резервування. Збільшилися також обсяги депозитів як юридичних, так і фізичних осіб: більш високими темпами почали зростати депозити до запитання фізичних осіб, що пов’язано переважно із розширенням дебетових зарплатних кредитних карток.
І досі залишається спірним питання щодо необхідності зменшення чи збільшення кількості банків в Україні, є чимало прибічників кожної з позицій. Але не викликає сумнівів необхідність капіталізації банківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог. Банкам був встановлений термін – до 17 січня 2003 р. вони, залежно від статусу, повинні були наростити свої капітали до 1 – 3 млн євро. Значна кількість банкірів вже вирішили або продовжують вирішувати питання позитивно, хоча досить часто це зводиться до росту статутних фондів.[316] У той же час спостерігається нарощування капіталів не за рахунок отриманих прибутків (як це передбачено законодавством), а іншими, не завжди легітимними шляхами. Прикладом може бути поповнення статутного фонду шляхом проведення переоцінки (нерухомого та рухомого майна, в тому числі цінних паперів). Прогнозується, що у 2002 – 2003 рр. будуть застосовуватись такі методи нарощування капіталу як звільнення коштів з резервів та збільшення субординованого боргу.[317] Щодо останнього, то НБУ розглядає питання скасування такого інструменту як субординований борг та недопущення збільшення капіталу шляхом переоцінки основних ресурсів.
Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду відповідальні певною мірою за збереження коштів вкладників, тому що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу повинні пред’являтися дві вимоги: мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику. Законом „Про банки і банківську діяльність” мінімальний розмір статутного капіталу визначений в таких розмірах: для місцевих кооперативних банків – 1 млн євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, – 3 млн євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, – 5 млн євро.[318]
Відповідно до вимог НБУ банки створили такі цільові фонди коштів як: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у випадку неплатоспроможності банку, а з іншої – призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас відмічається позитивна діяльність з боку НБУ в напрямку зменшення ставок резервування.
Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з Законом „Про банки і банківську діяльність” системоутворюючий банк – це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як Аваль, Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, УкрСіббанк.
ЗАТ „Промислово-інвестиційний банк”за 2000 р. мав найбільший капітал – 725 млн грн, що складало третину всього банківського капіталу країни. Цей банк обслуговує ряд великих промислових підприємств, фінансує декілька державних програм (у тому числі серійне виробництво пасажирського літака АН-140). Він має власну політичну силу – Партію економічного розвитку і „діловий клуб” – Лігу великих банків. За міжнародними рейтингами ПІБ – єдиний український банк, який займає високе місце серед провідних банків світу та входить до числа 500 найбільших банків Європи і 2000 банків світу.[319]
АППБ „Аваль” утворився в 1992 р., його штат перевищує 6 тис співробітників. Обслуговує значну кількість корпоративних клієнтів, у тому числі „Кока-колу”, „Мак-Дональдс”, „Цептер”, „Адідас” тощо. Серед акціонерів – Пенсійний фонд України, „Укртелеком”, „Укрпошта” тощо. Є лідером на ринку кредитних карток. Здійснює обслуговування та кредитування АПК замість „України”.
ПУМБ – найбільш надійний банк (за даними ЄБРР) заявив про себе у грудні 1991 р. – як призаводська фінансова установа „Азовсталі”. Серед його акціонерів – ЄБРР, Світовий банк, Німецька корпорація інвестицій та розвитку, нідерландський банк „Mees Pierson N.V.” З іншого боку – „Азовсталь” (25% пакету акцій).[320]
Банк „Фінанси і кредит” не входить до системоутворюючих банків України, але продовжує нарощувати свої активи. На вітчизняному банківському ринку він помітний тим, що утримує 65 % ринку ввезення готівкової валюти. Зокрема, саме „Фінанси і кредит” увіз на територію пострадянського простору нову грошову одиницю країн Європейської Співдружності – євро. Поряд із стандартними банківськими послугами банк активно співпрацює із страховими компаніями „Омега” і „Скайд Вест”, що дозволятиме йому пропонувати клієнтам до п’яти видів страхових послуг.[321]
У структурі банківської системи України слід також відмітити і АКБ „Правекс-Банк”, який у 2001 р. святкував своє десятиріччя. Відсутність у його складі осіб, пов’язаних із номенклатурною економікою, за словами керівництва банку, дозволило йому відмовитися від безперспективного протекціонізму окремих владних та олігархічних структур, взамін чого банк отримав свободу дій в нових ринкових умовах господарювання і право повною мірою використовувати всі переваги західного стилю менеджменту, заснованого на конкурентних засадах комерційної ефективності.[322] У 1998 р. „Правекс-Банк” першим в Україні отримав ліцензію на проведення операцій з банківськими та дорогоцінними металами і утримує позиції лідера в цьому сегменті ринку як в роздрібній торгівлі, так і на оптовому ринку в Українській міжбанківській валютній біржі.[323]
Говорячи про правовий статус банківських установ, слід звернути увагу на функціональну структуру, оскільки саме в розвиткові функціональних структур банків проявилася їх спроможність до адаптації, пристосування, гнучкості, до реакції на зміни, що відбуваються, та вимоги фінансового ринку. Перехід від командно-адміністративних організаційних принципів, де домінували притаманні бюрократичним системам принципи розподілу праці та повноважень, ієрархічності, до принципів ринкового управління вимагав застосування гнучких організаційних структур, заснованих на розподілі праці за функціонально-виробничим принципом. Оскільки структурно-функціональна побудова комерційних банків певною мірою пов’язана з завданнями, що вирішуються банком, передісторією його розвитку та іншими індивідуальними особливостями, в представленому дослідженні можна говорити лише про типові структурно-функціональні елементи, притаманні більшості банків.[324]
До складу організаційно-функціональної структури входять: спостережна рада банку, правління банку, його секретаріат; управління справами банку; структурний підрозділ (управління, відділ) з правових питань (адміністративно-правове); управління фінансування кредитування; відділ контролю за невиконанням кредитних договорів; фондовий центр; одне чи декілька операційних управлінь, включаючи відділ розрахункових операцій, підрозділи по обслуговуванню населення, операційну касу, групу інкасацій; управління бухгалтерського обліку, включаючи підрозділи звітності та економічного аналізу, матеріального обліку, розрахунків; управління кореспондентських відносин та валютних операцій, включаючи підрозділи міжфілійних розрахунків (за наявності філій), опрацювання банківської інформації; управління пластикових карток, включаючи групу підтримки процессінгу; розрахунковий центр або управління супроводження автоматизації банківських технологій, включаючи підрозділи супроводження засобів і систем обчислювальної техніки та зв’язку, інформаційної безпеки та системного адміністрування; управління грошового обігу, включаючи підрозділи касових операцій, інкасо, технічного забезпечення; депозитарій; відділ кадрів; служба безпеки, включаючи бюро перепусток; господарське управління; гараж, філії та відділення банку.
Крім того, для зміцнення деяких важливих функціональних напрямків у структурі банку можуть бути такі підрозділи: а) управління економічного аналізу, внутрішнього контролю, координації та удосконалення банківської діяльності; б) відділ розвитку та вдосконалення систем обробки банківської інформації.
В.М. Усоскін виділяє в загальній організаційній структурі банку два типи відділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції. Лінійні відділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийняттям вкладів, видачею кредитів, покупкою цінних паперів тощо. Термін «лінійний» характеризує характер зв’язків цих відділів з вищими ешелонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює безперервне „коло команд” або „лінію” команд за вертикаллю, пов’язуючи один рівень з іншим. У свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, надають їм допомогу для підвищення ефективності їх діяльності. Прикладом можуть служити відділи планування, кадрів, юридичний, статистики тощо.[325]
Стратегія кожного банку будується на таких визначальних засадах:
– якомога дешевше придбати капітал (сплатити найнижчу процентну ставку як по залучених депозитах, так і по міжбанківських кредитах);
– продати капітал та послуги по рентабельній ставці (отримати якомога вищу процентну ставку по розміщених коштах);
– знизити ризик втрат шляхом: а) відбору надійних клієнтів та отримання гарантій; б) диверсифікації операцій та освоєння різних ринків позичкового капіталу.[326]
Звідси можна виділити найбільш важливі види доходів та видатків банківських установ. До першої категорії відносяться: а) проценти, отримані за позичками; б) проценти і дивіденди по інвестиціях; в) комісійні збори та інші платежі за послуги. Основні види витрат банку, які мають найбільшу питому вагу: а) проценти, сплачені по депозитах; б) заробітна плата, премії і соціальні виплати; в) податки та загальнообов’язкові збори.[327]
Окреме питання для дослідження – відокремлені підрозділи комерційних банків (філії, відділення, представництва), оскільки чинне законодавство передбачає певні особливості в регламентації їх діяльності поряд із комерційними банками, що не мають філій. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що пов’язано з історичними особливостями їх утворення. Слід відзначити й процес поступового зростання мережі філій великих банків. Так, протягом січня – червня 2002 р. мережа банківських філій розширилася на 27 одиниць до 1350 філій.[328] Тим більше, що однією з найпоширеніших форм здійснення банківської діяльності на ринках інших країн є надання банками послуг через свої зарубіжні філії.[329] Зокрема, в Україні протягом 2003 р. особливістю стане вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом.
Зараз офіційна пропозиція України СОТ в сфері банківської діяльності не передбачає для іноземних банків будь-якої можливості безпосередньо відкривати філії в Україні.[330] Для іноземного банку єдиний спосіб ведення діяльності в України, таким чином, полягає в створенні дочірнього підприємства, для цього є потрібним дозвіл НБУ, рішення про надання якого ухвалюється останнім на свій розсуд. Як зазначають експерти, така ситуація не вважається прийнятною для держав – членів ЄС, які в багатьох випадках підкреслювали необхідність того, аби Україна включала в свою пропозицію СОТ створення безпосередніх банківських філій.[331]
У цьому контексті доцільно враховувати зарубіжний досвід регулювання створення та функціонування філій іноземних банків на внутрішньому ринку, особливо досвід країн Центральної та Східної Європи, які, як і Україна, здійснюють трансформацію своїх економік, але які просунулися значно далі у залученні іноземних інвестицій, в тому числі і у вигляді філій іноземних банків. У деяких країнах ЦСЄ протягом 1999–2001 років діяла наступна кількість філій: Польща – 14, Чехія – 10, Болгарія – 8, Литва – 4, Словаччина – 2, Латвія – 1, Естонія – 1.[332] При цьому філії іноземних банків є повноправною складовою банківських систем європейських країн та можуть здійснювати весь обсяг банківських операцій, передбачених для місцевих банків, за незначними виключеннями. Здебільшого вони підпадають під чинність національного банківського законодавства.[333] Так, у Болгарії філія не має права здійснювати операцій, які іноземний банк не має права здійснювати у своїй країні.[334] У Чехії філії іноземних банків не мають прав випускати іпотечні облігації (mortgage bonds).[335] Законодавство Словаччини передбачає для філій іноземних банків можливість здійснення додаткових операцій за умови, що це є необхідним для належного функціонування самої установи, та лише за дозволом Національного банку Словаччини.[336]
Водночас у кінці січня 2003 р. НБУ відкликав з Верховної Ради законопроект "Про філіали іноземних банків", який на погляд центробанку ставив вітчизняні банки в нерівні конкурентні умови.[337] Зокрема, як зазначив голова НБУ Сергій Тигипко, йдеться про положення законопроекту, згідно з яким іноземні банки можуть керуватися їх національним законодавством у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. При цьому голова Нацбанку зазначив, що відкликання цього законопроекту з парламенту не означає, що Україна проти присутності в країні іноземних банків.
Також 30 січня 2003 р. Національним банком України була презентована програма розвитку банківської системи України до 2005 року. Упродовж ближчих трьох років наші банки мають наростити фінансову міць, повернутися обличчям до народу і зробити ще кільканадцять слушних речей. Кредити для пересічних громадян мають подешевшати, а їхні вклади - стати більш захищеними. Війну оголошено непорядним боржникам і брудним грошам. НБУ також наполягає на терміновому схваленні парламентом 16 нових законів, які зроблять регулювання банківської діяльності більш сучасним і досконалим. Голова НБУ також повідомив про наміри застосувати найближчим часом суворі санкції до низки українських банків, які підозрюють у "відмиванні" "брудних" грошей.
Оскільки фінансова система являє собою один з найважливіших інструментів економічної політики держави, ефективність її функціонування багато в чому визначає можливості та характер державного впливу на економіку в цілому та поведінку суб’єктів господарювання. При цьому ключовим моментом залишається спрямування діяльності держави в кінцевому підсумку на забезпечення розвитку та підвищення добробуту суспільства. З іншого боку, створення ефективної системи фінансів (в першу чергу державних) може розглядатися як показник успішності реформування державної влади в її економічному контексті. [338]
Будь-яка суспільнозначуща діяльність обмежується необхідністю дотримання певного набору правил та інструкцій. Діяльність у сфері надання банківських послуг не є винятком із цього правила. Є цілий ряд актів, що мають статус закону, метою яких є встановлення певних обмежень функціонування кредитно-фінансової (в тому числі банківської) системи так, як це відбувається в будь-якій галузі економіки. Основна мета встановлюваних обмежень – охорона юридичних та фізичних осіб від будь-яких зловживань та шахрайств і забезпечення дотримання договірних зобов’язань.
Вказані закони не лише значно відрізняються залежно від країни, де вони прийняті, а й змінюються з часом, оскільки банківська діяльність повинна відповідати постійно тим зрушенням, що відбуваються в економічному житті країни для забезпечення реального сектора необхідним позичковим капіталом. У свою чергу, на центральний банк та уряд покладено завдання проведення спільної економічної політики. Однак кожен з цих органів має свої специфічні завдання, які разом і дозволяють досягати спільної мети. [339]
На відміну від уряду, який безпосередньо врегульовує економічні процеси, що відбуваються в країні, центральний банк впливає на розвиток економіки опосередковано, через грошово-кредитну політику. Застосовуючи законодавчо встановлені заходи впливу на кредитно-фінансові інститути, центральний банк створює певні умови для їх функціонування. Саме ці умови і визначають, певною мірою, напрямки діяльності банківських установ та інших кредитно-фінансових інститутів, які присутні в кредитних системах конкретних країн. Звідси випливає взаємозв’язок фінансових інституцій, який неодноразово відмічався в роботах науковців: з одного боку – національні особливості кредитної системи визначають ступінь регулюючого впливу центрального банку на економіку, а з іншого – зворотній зв’язок комерційних банків істотно впливає на умови функціонування самого центрального банку.[340]
Сучасний стан взаємовідносин центрального банку та банківського сектора держав, особливо коли мова йде про держави з розвиненою економікою, характеризується двома рисами, які є як протилежними за змістом, так і взаємопов’язаними за суттю. З одного боку, аналіз взаємовідносин зазначених банківських структур може свідчити про лібералізацію ринку позичкових капіталів, внаслідок якого банківські установи отримали більшу свободу вибору напрямків власної політики, з іншого – здійснення розвиненими країнами законодавчих заходів у рамках рекомендацій FATF, спрямованих на боротьбу з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом та ухиленням від оподаткування, тягне за собою значне посилення контрольних та наглядових функцій з боку центральних банків і скасування режиму дотримання банківської таємниці та свободи вибору напрямків діяльності в тому розумінні, в якому ці поняття використовувалися ще в другій половині ХХ сторіччя.
Фактично, можна сказати, що відносини між центральним банком та банківським сектором, характерним для кредитної системи конкретної країни, змінюються під впливом умов та завдань діяльності обох сторін в певний проміжок часу. При цьому слід мати на увазі, що для розробки цілісного наукового поняття про об’єктивно існуючу систему недостатньо лише вичленити та перерахувати її окремі елементи, сторони. З позицій науки необхідно „розкрити їх внутрішню закономірність, зв’язок, взаємозв’язок, виявити взаємодію компонентів цілого та відшукати адекватне їй логічне вираження”.[341]
Як правило, не викликає суттєвої дискусії постулат, що для управління банківською системою на верхньому рівні системи необхідна наявність сильного та незалежного центрального банку, на який не може вплинути будь-яка гілка влади. При цьому поняття „незалежність” має достатньо широкий аспект. Зокрема, з позиції Г.А. Тосуняна, поняття “незалежність” стосовно національного центрального банку характеризується достатньо широким обсягом, тобто структурно включає певну множинність елементів, кожному з яких належать ознаки, що відносяться до змісту даного поняття.[342]
Основними принципами, за якими повинна визначатися незалежність центрального банку, є:
1) вона може і повинна носити виключно правовий характер і визначається законодавством відповідної країни про центральний банк.
2) виходячи із своєї суті, соціального призначення, виконуваних функцій центральний банк не може бути необмежено незалежним. Він являє собою головний грошово-кредитний державний орган, а це означає, що здійснюючи свою діяльність, переслідуючи при цьому свої законодавчо закріплені цілі, центральний банк повинен виходити з вищих інтересів держави та суспільства, а також враховувати цілі та дії інших державних органів, координувати з ними свою діяльність та підтримувати робочі відносини;
3) незалежність центрального банку – продукт достатньо тривалого періоду її становлення; її слід розглядати в історичному та порівняльно-правовому аспекті, без чого неможливо отримати скільки-небудь достовірні та значимі результати;
4) оскільки незалежність центрального банку нерозривно пов`язана із загальною системою фінансів держави, остільки будь-які перетворення та реформи, що стосуються незалежності центрального банку, можуть і повинні проводитися лише після великої системної підготовчої роботи і повинні носити поступовий характер.
Г.А. Тосунян зазначає, що уявляється можливим виділити такі елементи, які складають у своїй сукупності обсяг поняття „незалежність центрального банку”: інституціональна незалежність; функціональна незалежність; майнова незалежність; інструментальна незалежність; бюджетна незалежність; фінансова незалежність; кадрова незалежність.[343] Німецькі дослідники визначають лише три складові поняття “незалежності” центрального банку: 1) функціональну (інституціональну) незалежність; 2) економічну (інструментальну) незалежність; 3) кадрову незалежність.[344] У наступному розділі цьому питанню буде присвячено більше уваги.
Аналізуючи основні функції та завдання центрального банку, характерні для будь-якої аналогічної установи, можна виділити основні напрямки, за якими відбувається взаємодія між центральним банком та банківською системою. Такі напрямки є характерними і для України, модель побудови банківської системи якої не має якихось значних відмінностей від класичної моделі банківської системи, розповсюдженої в банківській справі.
Такими напрямками є проведення грошово-кредитної політики; організація регулювання готівкового грошового обігу; рефінансування банківських установ (внаслідок виконання центральним банком функції „банку банків” або останнього кредитора); здійснення банківського нагляду та банківського регулювання; а також створення єдиної інформаційної мережі банківської системи, всередині якої відбувається постійний обмін інформацією. Останній напрямок не є виразом конкретної функції центрального банку, однак логічно випливає з усієї його діяльності, оскільки на сучасному етапі розвитку інформаційних технологій уявити собі іншу модель обміну інформацією або повну відсутність такого обміну неможливо.
Якщо сама модель банківської системи є більш-менш стандартною для більшості країн, які претендують або характеризуються наявністю поняття „розвинена економіка”, то організація контактів між центральним банком і банківським сектором коливається залежно від особливостей як законодавства конкретної країни, так і особливостей функціонуючих кредитно-фінансових інститутів.
Розрізняють декілька способів організації таких відносин або контактів – через мережу філій центрального банку; через спеціалізовані кредитно-фінансові установи, що діють в країні; через уповноважені державні органи, що здійснюють контроль за діяльністю кредитно-фінансових установ. Взагалі в рамках розбудови наукового поняття „система” застосовуються два незалежних підходи: системно-структурний та системно-функціональний.
Застосування системно-структурного і системно-функціонального підходів дозволяє розглядати систему в процесі її життєдіяльності та поточного функціонування. Разом з тим, як зазначає д.ю.н. Є.Б. Кубко, існує об’єктивна необхідність розглянути систему історично, шляхом вивчення динаміки її внутрішньої логіки на всьому часовому відрізку існування, тобто її еволюції. Це безпосередньо випливає із самої суті системного підходу у вивченні соціальних систем і вимагає найбільш повного і точного відображення притаманної їм властивості системності не лише в плані їх функціонування, а й в плані еволюції.[345] Системний аналіз дозволяє достатньо ефективно досліджувати динаміку процесів життєдіяльності системи. Еволюційні ж процеси системи, її історизм, комунікативність зі середовищем поза синтезом досліджувати не можна, оскільки ідея синтезу закладена в самій сутності поняття системи, оскільки остання є не що інше, як інтеграція, синтез предметів та явищ, що її утворюють. [346]
Якщо брати Україну, то вплив і організація взаємодії між НБУ та банківським сектором здійснюються через мережу філій. За чинним законодавством України філії НБУ є відокремленими територіальними підрозділами, що не мають статусу юридичної особи та виконують функції центрального банку в регіональному розрізі, покладені на них чинним законодавством.[347] В Україні створено 25 філій (територіальних управлінь) Національного банку, які й виконують в цілому покладені на центральний банк функції та завдання в межах території відповідного регіону.
Слід зауважити, що такий стан взаємовідносин центрального банку та банківського сектору поширений, однак далеко не єдиний у розвинених країнах. Якщо взяти для порівняння країни СНД, то напрямок побудови контактів є практично аналогічним з нашою практикою. Так, за аналогом з вітчизняним законодавством будуються контакти між центральними банками та комерційними банками в Російській Федерації, Білорусії, Молдові, Казахстані тощо.
Аналізуючи цю проблему, можна навести позицію російського автора Я.А. Гейвандова, який пропонує таку систему функцій Центрального банку Росії (виходячи з норм Федерального закону „Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)”: 1) функція банківського регулювання; 2) функція банківського нагляду та контролю; 3) функція здійснення емісії готівкових коштів та організація їх обслуговування; 4) функція взаємодії з федеральними органами державної влади та управління; 5) міжнародно-правова функція; 6) аналітична, наукова та прогностична функція; 7) функція банківського обслуговування; 8) функція Банку Росії як самостійної юридичної особи – учасника цивільних, трудових, адміністративних та інших правовідносин; 9) інші функції, покладені на Банк Росії федеральним законодавством.[348] На місцях його функції виконуються відповідними територіальними установами Банку Росії.
Відповідно до ст. 53 Закону Республіки Молдова Національний банк РМ має право видавати нормативні акти, здійснювати перевірки фінансових установ, перевіряти бухгалтерські регістри, рахунки та інші документи і здійснювати будь-які інші дії.[349] Причому в п. 2 ст. 2 даного закону зазначено, що Національний банк має право додатково розповсюдити положення закону щодо банків та фінансових установ, що не є банками. Функції здійснюються як через центральний апарат НБРМ, так і через систему його філій.
Аналогічні норми можна знайти і в законодавстві інших країн СНД. Наприклад, банківське законодавство Республіки Бєларусь наділило Національний банк правом видавати відповідні правила, інструкції, положення, інші нормативні документи, обов’язкові для виконання республіканськими та місцевими органами управління, всіма юридичними та фізичними особами, що діють на території Республіки Бєларусь. НБРБ має право видавати нормативні правові акти разом з урядом РБ або за його дорученням – з республіканськими органами управління.[350] Хоча аналіз правового статусу Національного банку РБ тягне за собою проблеми у визначенні його статусу як незалежного від інших органів державної влади та управління, і, відповідно, коригується модель побудови контактів між центральним банком та банківськими установами (шляхом приєднання в конкретних випадках органів державної влади).
Що стосується розвинених країн світу, то ситуація варіюється залежно від національних особливостей побудови кредитної системи країни, в першу чергу, та системи державного регулювання кредитними установами тощо. Достатньо характерними для прикладу побудови контактів через ланку кредитних інститутів є США та Великобританія. Зокрема в Сполучених Штатах, кредитна система яких вважається найбільш розвиненою, насиченою та універсальною, контроль за діяльністю банківських установ здійснюється декількома контролюючими органами, зокрема Федеральною Резервною Системою, Контролером грошового обігу тощо. Причому діяльність контролюючих органів за практикою, що історично склалася, часто співпадає за напрямками та інструментами.[351] Враховуючи специфіку законодавства США, банк, який отримав ліцензію від уряду штату, може вирішувати самостійно, чи потрібно йому вступати до членів ФРС. Оскільки законодавство коливається від штату до штату, кредитні інститути США фактично поставлені в різні умови. Наслідком такої ситуації стало застосування ФРС переважно методів ринкового регулювання банківської системи, а не адміністративного впливу, як це характерно для країн з унітарним державним устроєм та незалежним центральним банком.
У Великобританії Банк Англії налагодив співпрацю з банківською системою через групу спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, зокрема через дисконтні будинки. Така тенденція обумовлена історичним розвитком країни, є достатньо нетиповою для інших країн, однак виправданою для самої Англії (якщо рахувати в якості показника стабільність національної валюти та банківської системи країни). Не дивлячись на поступовий процес універсалізації банківських установ, який характерний не тільки для Англії, а й для банківських систем у планетарному масштабі, визначена лише обмежена кількість банківських установ (дисконтних домів), що мають право рефінансуватися в Банку Англії.[352] Крім того, лише такі дисконтні дома мають право та зобов’язані приймати на себе казначейські векселі від Банку Англії, що вигідною операцією, оскільки характеризується постійністю та надійністю доходів.
У свою чергу, Банк Канади діє як фінансовий агент федерального уряду. Він продає з аукціону нові короткострокові казначейські векселі кожний четвер групі уповноважених банків та інвестиційних ділерів (первинне розміщення) шляхом закритих тендерів. Векселі з наступаючим строком платежу викуповуються за номінальною вартістю у держателя Банком Канади. Щотижневий аукціон короткострокових казначейських векселів визначає банківську облікову ставку (процентну ставку, яку Банк Канади встановлює уповноваженим банкам і ряду ділерських фірм на фонди, які вони позичають у Банку Канади). Вона встановлюється на 0,25% вище, ніж середній дохід від продажу за кожний тиждень 91-денних казначейських векселів. Завдяки цьому процесу банківська облікова ставка тісно пов’язана із короткостроковими процентними ставками і може розглядатися як головний індикатор тенденції процентних ставок в економіці.[353]
Якщо порівнювати це з практикою, що склалася в більшості країн, то можна зауважити як переваги, так і недоліки зазначеної системи контактів. Зокрема, центральний банк, працюючи з обмеженою кількістю учасників, має можливість більш оперативно та швидко використовувати інструменти регулювання. З іншого боку, банківські установи позбавлені прямого виходу на міжбанківський кредитний ринок, а повинні користуватися послугами посередників, що, природно, призводить до збільшення процентної ставки.
Для України ні перший, ні другий варіанти не можуть розглядатися як абсолютно позитивні з позицій вирішення завдань, що стоять перед центральним банком – забезпечення стабільності національної грошової одиниці та підтримання стабільності національної банківської системи з метою захисту інтересів її клієнтів (останнє випливає з цілей здійснення банківського нагляду). В сучасних умовах вітчизняна банківська система не може собі дозволити зростання процентних ставок за кредитним капіталом (НБУ, проводячи грошово-кредитну політику, закріпив одним з пріоритетних напрямів зниження облікової ставки – з 28 % до 7% з жовтня 2002 р.). З іншого боку, не можна уявити сьогодні конкретні кредитно-фінансові установи, які могли б взяти на себе функції по банківському регулюванню та банківському нагляду, і навряд чи такі установи з’являться найближчим часом. У контексті зазначеного слід відмітити, що значною проблемою сучасної економічної політики є пошук співвідношення між підтримкою монетарної рівноваги і політикою зростання, шляхів не інфляційного фінансування структурних зрушень. [354]
Скажімо, за своїми функціональними можливостями та напрямками діяльності більш вдалим для нашої країни є приклад Федерального банку Німеччини або центрального банку Іспанії (хоча організація діяльності центробанків Франції, Італії та Швейцарії також являє собою певну сукупність елементів, які доцільно було б використати в організації вітчизняної банківської справи).
В останні роки законодавець підтримує, в цілому, позицію, зайняту Національним банком України щодо встановлення рамок своєї компетенції в сфері діяльності кредитно-фінансових установ. Зокрема, відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, віднесені Національний банк України (щодо ринку банківських послуг); Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів); спеціально уповноважений орган виконавчої влади (щодо інших ринків фінансових послуг).[355] Таким чином, не забезпечене намагання винести регулювання нагляду за діяльністю банківських установ з-під компетенції центрального банку шляхом створення додаткового державного органу виконавчої влади.
Вищезгаданий закон (ст. 20) також визначає форми державного регулювання ринків фінансових послуг, до яких відносить: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляд за діяльністю фінансових установ; 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
При аналізі норм законів України „Про Національний банк України” та „Про банки і банківську діяльність” можна впевнитися, що зазначені положення повністю відображені в змісті зазначених нормативно-правових актів і відповідно включаються до компетенції центрального банку держави як органу, що здійснює державне регулювання та банківський нагляд за діяльністю банківських установ. Щодо останнього акту, то завдяки прийнятій новій редакції банківська система отримала перспективи розвитку, перш за все шляхом об`єднання банківського капіталу, оскільки практично неможливо розвивати технологічні види послуг поодинці. Кредитування, якого вимагають великі підприємства, також більш доцільно здійснювати шляхом надання консорціумних кредитів або кредитів, що надаватимуться банківськими групами (в тому числі банківськими об’єднаннями, правовий статус яких визначений законом).
У ринкових умовах банківська система є основним елементом виявлення, забезпечення та формування соціальних потреб суспільства в країні. Банківська система включає в себе поняття самоуправління та саморегулювання (причому як по відношенню до системи в цілому, так і по відношенню до окремих її елементів). Однак вільне функціонування цивілізованого ринку (чого Україна так прагне досягти) завжди засноване на правилах, а в ряді випадків і на заборонах, які встановлюються законодавством за допомогою податкової, кредитної, інвестиційної політики тощо. Як зазначає А.С. Катрич, досвід зарубіжних країн з розвиненою ринковою економікою доводить, що лише цивілізований ринок спроможний до саморегулювання, а тим більше до самоуправління. Однак цивілізовані ринкові відносини складаються не зразу, а під впливом управлінських заходів ззовні, тобто з боку державних органів.[356]
Центральний банк , здійснюючи банківське регулювання та банківський нагляд, не наділений компетенцією втручатися в оперативну діяльністю банківських установ, які є самостійними суб’єктами підприємницької діяльності. Банки, в свою чергу, в умовах конкуренції, яка іманентно притаманна суспільству з ринковою економікою, вимушені постійно займатися пошуками сфер життєдіяльності суспільства, які вимагають фінансових коштів. Недаремно на сьогоднішній день при наявності трьох базових операцій (вклади, кредити, розрахунки), на яких і побудована вся банківська діяльність в цілому, банки надають понад 200 видів послуг. Тобто, банк може виступати і об’єктом самоуправління, і суб’єктом саморегулювання.
В якості прикладу поєднання заходів державного регулювання та самоуправління банків можна навести таку банківську операцію, як кредитування. З одного боку, НБУ встановлює правила гри, визначаючи облікову ставку, розміри резервів, оцінку кредитних ризиків тощо, з іншого боку, тільки сам комерційний банк буде вирішувати, які програми він кредитуватиме, за яких обставин і які умови будуть встановлені в кредитній угоді.
Поряд із окремими банками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських об’єднань. Приймаючи відповідні норми, автори законопроекту „Про банки і банківську діяльність” ставили на меті за рахунок створених банківських об’єднань вирішити проблему докапіталізації банківських установ, що є однією з найбільш гострих в останні роки.
Згідно із законодавством банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Крім того, банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводиться також центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишено право самостійного вибору об’єднання, до складу якого він готовий (або за певних умов вимушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності у створенні банківського об’єднання, так само вирішується і питання виходу з останнього.
Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання. Відповідно ініціаторами ліквідації банківського об’єднання можуть виступати або його учасники, або Національний банк, за ініціативою якого судом може прийматися рішення у разі, якщо діяльність такого банківського об'єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільності банківської системи. При цьому слід розуміти, що ліквідація банківського об'єднання ні в якому разі не припиняє діяльності банків – його учасників, які залишаються суб’єктами підприємницької діяльності та на підставі наявних ліцензій можуть продовжувати здійснювати банківську діяльність.
Враховуючи значення принципів публічності і гласності, що повинні супроводжувати банківську діяльність в цілому, законодавець закріпив обов’язок банківських об'єднань публікувати в офіційних друкованих виданнях - газетах “Урядовий кур'єр” або “Голос України” інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною НБУ формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України.
Якщо до банківської корпорації і холдингової групи можуть входити виключно банки, то фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. При цьому материнській компанії має належати більше як 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до встановлених вимог.
Одним з найбільш перспективних утворень у національній банківській системі є банківські корпорації. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків – учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Вона являє собою юридичну особу (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки.
Враховуючи те, що відповідно до встановлених вимог статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам НБУ щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку, існуючі комерційні банки, які відчувають недостаток статутного капіталу, можуть створювати банківські корпорації, якщо вони збираються залишатися на національному ринку позичкових капіталів. Центробанк неодноразово протягом 2002 р. заявляв, що після закінчення строку дії перехідних положень Закону „Про банки і банківську діяльність”, він припинить видачу ліцензій банкам, статутний капітал яких не відповідає мінімальному розміру, визначеному законом. [357] Станом на 01.01.2003 р. лише 44 банки мали капітал більше 10 млн євро (хоча на 01.01.2002 р. їх було 39 і курс євро був значно нижчий). [358]
Зрозуміло, що об’єднання декількох банків у банківську корпорацію сприятиме вирішенню проблеми докапіталізації у випадку, коли акціонери (засновники, учасники) банку не мають фінансових можливостей збільшувати статутний фонд банку або не хочуть допускати сторонніх акціонерів до цього процесу.
Вимоги Національного банку України щодо надання банківській корпорації ліцензій на виконання окремих операцій встановлюються на рівні загальних вимог для комерційних банків виходячи з розміру консолідованого капіталу.
Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: 1) виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; 2) операції на ринках грошей та капіталів; 3) встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); 4) моніторинг кредитних ризиків; 5) розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності; 6) формування зовнішньої звітності; 7) внутрішній аудит. За згодою банків – членів корпорації визначений перелік централізованих функцій може бути розширений з обов’язковою фіксацією у статутах як банків – членів корпорації, так і самого банківського об’єднання.
Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків – членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі банки – члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ або безпосередньо у банківській корпорації.
Таким чином, банки, що увійшли до банківської корпорації, фактично і юридично зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, не можуть входити до інших банківських об'єднань, крім як за згодою корпорації (виняток – участь у професійних асоціаціях, створених не на комерційних засадах).
При створенні банківської холдингової групи рівності учасників не спостерігається, оскільки материнському банку банківської холдингової групи має належати не менш як 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув права власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний строк.
Тобто, створення даного виду банківського об’єднання буде являти собою скоріш процес поглинання великим банком більш слабкого або такого, що перебуває у стані фінансової скрути, однак може бути фінансово оздоровлений і щодо якого є реальна перспектива його подальшої активної роботи в банківській справі. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків – членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
Однак, не дивлячись на ті перспективи, які закладав законодавець, визначаючи правові засади регулювання створення та діяльності банківських об’єднань, в Україні протягом 2001 – 2002 рр. такі об’єднання не зареєстровані. Виняток становлять банківські спілки та асоціації, що створюються з метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності. Це неприбуткові об’єднання, що не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю та втручатися в діяльність банків – своїх членів.
Найбільш впливовим неприбутковим об’єднанням є Асоціація українських банків, яка реально представляє і захищає інтереси банківського сектора перед НБУ та органами державної влади, а також представляє інтереси вітчизняних банкірів на світовому фінансовому ринку, оскільки до складу АУБ входить переважна більшість зареєстрованих в Україні банків. Зокрема, саме завдяки зусиллям АУБ та її плідному співробітництву із НБУ у 2001 р. була введена спрощена процедура переліцензування діючих банків. Контроль за діяльністю банків здійснюється за допомогою показника регуляторного капіталу, а вимоги до розміру статутного капіталу виставляють лише для новостворених банків. Крім того були зняті обмеження на залучення коштів фізичних осіб до статутного капіталу банків, відстояні права на існування без балансових відділень, скасована постанова НБУ № 335, відповідно до якої за будь-яке порушення банку загрожував штраф в розмірі 1% зареєстрованого статутного фонду. Експерти АУБ вважають, що темпи росту банківської системи у 2001 р. випереджували темпи росту економіки країни. [359]
Серед неприбуткових банківських об’єднань слід згадати також асоціацію „Київський Банківський Союз”, яка в співробітництві із НБУ та АУБ бере активну участь у вдосконаленні банківського законодавства. Президент Асоціації народний депутат України Л. Чернівецький так визначав її завдання: „Ми плануємо залучити до роботи в наглядовій раді КБС до десяти авторитетних народних депутатів і активно лобіювати в Верховні Раді законопроекти, які б сприяли розвитку банківської системи країни, а також будемо підтримувати нинішнє керівництво НБУ та його зусилля, спрямовані на стабілізацію грошової системи України зокрема, і економіки в цілому.”[360] Членство в асоціації не є закритим, і учасником може стати будь-яка кредитно-фінансова установа, яка має відповідну позицію на фінансовому ринку і бажання будувати українську банківську систему за європейським зразком.
У 2002 р. створена також Українська національна іпотечна асоціація, до складу якої увійшли 20 банків та ряд інвестиційних і юридичних компаній. Асоціація займається розробкою законів та поправок до чинної нормативної бази, щоб полегшити роботу банків по іпотечному кредитуванню та випуску довгострокових зобов’язань.[361]
Отже, реєстрація банків та ліцензування їхньої діяльності, банківський нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності банківського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотніших рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів є конче необхідною. Диверсифікація банків на противагу їхньому об’єднанню – закономірність розвитку здорової ринкової економіки. Розвиток банківської справи в зазначеному руслі дає змогу створювати конкурентоспроможну й адекватну завданням економічного прогресу банківську систему. Необхідними умовами й принципами функціонування банківських установ повинні стати дотримання законності, економічної доцільності, конфіденційності, професіоналізму, відповідальності.
Враховуючи вимоги Положення про застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства, НБУ продовжувалися укладатися угоди щодо підвищення рівня капіталізації з банками, які повинні нарощувати капітал до необхідного розміру. Банківська система України перебуває у процесі поступового розвитку та нарощування активів.[362]
Згідно з оцінкою місії Світового банку та Міжнародного валютного фонду в Україні дотримуються повністю або в значній мірі більшість принципів ефективного банківського нагляду, розроблених Базельським Комітетом. У той же час з метою подальшого удосконалення методологічної бази банківського нагляду та досягнення повної відповідності Базельським принципам центробанком передбачається розробка та запровадження інформаційно-аналітичної системи раннього реагування на проблемні ситуації в банку, підготовка нових нормативних актів та внесення змін до діючих з питань здійснення нагляду на консолідованій основі, удосконалення розрахунку регулятивного капіталу, порядку формування резервів на відшкодування можливих втрат за активними операціями, управління ризиками.
Банківська система, виступаючи ключовою ланкою ринкової економіки країни, здійснює різнобічний вплив на життєдіяльність суспільства в цілому та забезпечує механізм міжгалузевого та міжрегіонального перерозподілу грошового капіталу, а також виступає головною ланкою розрахункового та платіжного механізму господарської системи країни. ЇЇ стабільне функціонування створює оптимальні можливості для стабільного розвитку економіки держави. Головне завдання управління банківською системою полягає в поєднанні дерегулювання та механізмів забезпечення стабільного функціонування банківської системи для подолання системних прорахунків з ефективною системою пруденційного регулювання та нагляду.
Розділ 3. Роль та місце національного банку в організації банківської системи України
3.1 Незалежність центрального банку держави як умова стабільності національної грошової одиниці
Основними факторами, які повинні визначати місце центрального банку (і Національного банку України в тому числі) в економіці держави, повинні бути: а) система діючих законів; б) взаємозв`язок політики центрального банку з економічною програмою уряду; в) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою; д) ступінь розвитку кредитної системи країни, у взаємодії з якою центральний банк здійснює свій вплив на економіку. Це базові зовнішні фактори, що визначають діяльність центрального банку. Щодо внутрішніх факторів, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві центрального банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.[363]
У країнах із розвиненою ринковою економікою кредитно-фінансову систему очолює центральний банк, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення стабільності валюти та надійності банківського сектора. Україна не є винятком із загальної практики. Зокрема, Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. було закладено основи класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає Національний банк України, що є емісійним центром держави і відповідає за втілення грошово-кредитної політики, та комерційні банки, які є другою складовою банківської системи, і покликані забезпечити банківськими послугами громадян України, народне господарство та підприємницькі структури.
При розробці законодавчого акту, що визначатиме правовий статус центробанку, було визначено ряд пріоритетних напрямків його діяльності. Зокрема, виходячи із статусу незалежного органу та функціональних особливостей правового статусу, центробанк повинен бути єдиним емісійним центром, який як публічна установа держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він повинен бути банком держави, який зобов`язується підтримувати загальнодержавні економічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, тобто виступати кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у випадках тимчасового дефіциту ліквідних коштів. У той же час НБУ повинен залишатися органом банківського нагляду і контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності в національній кредитно-фінансовій системі.[364] Таким чином, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління в сфері банківської діяльності, а з іншого – займається господарською діяльністю.[365]
Міжнародною банківською практикою розроблено і перевірено ряд базових факторів, що становлять умови діяльності центрального банку, до яких відносяться: система чинних законів, ступінь незалежності центрального банку від органів державної виконавчої влади та його взаємодія з банківською системою і кредитними установами країни. Ці чинники вимагали свого закріплення в нормативно-правових актах, що визначали правовий статус НБУ та врегульовували його взаємовідносини з органами державної влади, визначали його місце в системі органів державної влади і створювали реальні правові гарантії незалежності банку при здійсненні його функцій. Зрозуміло, що правовий статус центрального банку та рівень його незалежності від державних органів істотно різняться в країнах із розвиненою та перехідною економіками. Не останню роль відіграє і форма правління в державі. При цьому незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядатися будь-якими іншими структурами влади чи управління.
Основна функція центрального банку держави – це забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні така норма закріплена в ст. 99 Конституції України та в Законі України “Про Національний банк України”, в ст. 6 якого відзначається, що відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.
Це основоположне завдання центробанку є визначальним для розуміння його ролі у суспільстві та функціонуванні держави. Всі інші функції повинні виходити із основної мети діяльності центробанку, його повноваження повинні бути спрямовані саме на вирішення цих завдань. „Національний банк повинен регулювати кількість грошей в обігу з тим, щоб підтримувати стабільність цін. І нічого іншого” – як зазначив Ейнарс Репше, керуючий банком Латвії, в Києві в грудні 1998 р.[366] Законодавством Латвії заборонено видавати Центробанком кредити уряду та придбавати державні папери на первинному ринку. Така ж норма міститься в законодавствах більшості розвинених країн. Зокрема в Польщі головна мета діяльності центрального банку закріплена в Конституції - стабілізація валюти та цін. За останні два роки завдяки грошово-кредитній політиці, яку проводить центробанк, рівень інфляції в цій країні знизився з 8% до 2%, і цей рівень центробанк буде намагатися утримати. Голова центробанку Польщі Лешек Бальцерович вважає, що його установа зможе утримати незалежність при виконанні своїх функцій, оскільки це закріплено конституцією, виправдано практикою діяльності, а також є однією з умов входження до ЄС. Тим більше, що політична боротьба в сфері банківської діяльності знята з позицій втручання, оскільки згідно Конституції Польщі центробанк не має права кредитувати уряд.[367]
Центральний банк не повинен турбуватися щодо стану національної економіки – це відноситься до функцій уряду. Він не повинен турбуватися щодо кредитування народного господарства - це функція комерційних банків. Він також не повинен турбуватися про наявність обігових коштів у підприємств – це справа самих підприємств або ж уряду. Уряд має цілий ряд інструментів щодо здійснення реформування економіки: і фіскальну політику, і регіональну політику; він може використовувати кошти державного бюджету, щоб втілювати державну політику.[368] Центробанк цього не повинен робити. Так, у Великобританії для Банку Англії визначено три суттєвих функції його діяльності: 1) підтримка стабільності, цільності і вартості грошей; 2) забезпечення стабільності фінансової системи; 3) підвищення ефективного та конкурентоздатного Британського фінансового сервісу.[369]
Певною мірою випадає із загальноприйнятого закріплення основних завдань центробанку визначення мети діяльності Банку Мексики. Згідно зі ст. 20 закону про Банк Мексики метою його діяльності є забезпечення економіки країни національними коштами. Для реалізації цієї мети він обирає своїм пріоритетом забезпечення купівельної спроможності цих грошей. Цілями Банку також є: забезпечення здорового розвитку фінансової системи і підтримка якісного функціонування платіжної системи. Однак слід зауважити, що центробанк Мексики відповідно до законодавства має право видавати кредити Федеральному уряду та іншим установам й організаціям, а також приймати депозити уряду, фінансових установ країни і зарубіжжя.[370]
Однак слід розуміти, що міцність національної грошової одиниці поряд із економічним фактором багато в чому залежить від морального базису, тобто від наявності довіри громадян країни до своїх грошових знаків, а через них – і до центрального банку як емітенту цих знаків. Зокрема, законодавства Східної та Центральної Європи про банки не обходять проблему фінансування бюджетного дефіциту. Безоплатне або пільгове кредитування бюджетного дефіциту або забороняється взагалі, або різко обмежується та лімітується. Так, в Угорщині встановлено, що центральний банк може (тобто не зобов`язаний) надати кредит державному бюджету на строк понад один рік. На будь-який день року сума кредиту не повинна перевищувати 3 % планових доходів бюджету на поточний рік. Із 1993 р. в законодавство було внесено зміни, які ще більше обмежили можливість отримання кредиту. Ліміт кредиту був зменшений до 2 %, строк – максимум 15 днів у кожному місяці. Процентна ставка підвищена до рівня 100 % від базової ставки центрального банку.[371] Тобто, умови кредитування державного бюджету центральним банком наближені до практики ринкових відносин.
Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, що свідчить про право центробанку встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступає одночасно в двох іпостасях: як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоуправління банківської системи.[372]
Закон „Про Національний банк України” визначає Національний банк України як особливий центральний орган державного управління. Робиться це, в першу чергу, для виведення центробанку з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої влади. Нацбанк підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону). Далі, говорячи про принципи організації діяльності НБУ, ми ще повернемося до аналізу побудови взаємовідносин центробанку з іншими гілками влади.
Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини:
1) економічна політика країни і уряду в цілому, зокрема участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду;
2) сфера безпосередньої діяльності банку – гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме в сфері безпосередньої діяльності НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону “Про Національний банк України” будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов`язкового характеру.
Розглядаючи центробанк як орган державного управління, слід погодитися із позицією В.Л. Кротюка, який вважає, що управління банківською системою відповідає важливим ознакам соціального (суспільного) управління, в тому числі його різновиду — державного управління.[373] Як специфічна форма прояву державного управління, управління банківською системою є цільовим напрямом в діяльності держави. При цьому державне управління у банківській сфері не слід ототожнювати з виконавчою та звичайною розпорядчою діяльністю, оскільки воно здійснюється на основі законів, які регулюють діяльність особливої групи державних органів щодо практичної реалізації завдань держави у грошово-кредитній сфері. Безперечно, воно пов'язане з економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.[374] Сутність державного управління полягає в тому, що, по-перше, воно здійснюється спеціальними органами, які реалізують у своїй діяльності державні інтереси, а по-друге, воно здійснюється вказаними органами за допомогою наділення їх державною компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями. Держава з метою забезпечення управління банківською системою визначає в Конституції України насамперед спеціальні органи, що мають виступати в якості суб'єктів управління.
Сукупність форм управлінської діяльності, що використовується – це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінюваними. Форми управлінської діяльності являють собою зовнішні, постійно і типізовано фіксовані вираження (прояви) практичної активності державних органів по формуванню та реалізації управлінських цілей і функцій та забезпеченню їх життєдіяльності.[375] Застосування суб’єктом управління тієї чи іншої форми здебільшого визначається його компетенцією, характеристикою об’єкта управління, управлінською метою, прагненням отримати кінцевий результат тощо.
Адміністративно-державне управління розглядається як здійснення державної політики через систему адміністративних установ, коли відповідальність за виконання державних рішень спускається зверху донизу. Державне адміністрування – це діяльність професійних державних службовців по здійсненню суспільної політики.[376] Виділяють шість основних напрямів діяльності державного адміністрування: виконання рішень, обслуговування, регулювання, ліцензування, збір інформації та комунальне господарство.[377]
За значенням наслідків, які виникають в результаті використання форм управлінської діяльності, виділяють: 1) правові форми державного управління; 2) організаційні (неправові) форми державного управління. Правова, за допомогою якої фіксуються управлінські рішення і дії, що мають юридичний зміст (встановлення і застосування правових норм). До правових форм управління в НБУ відносяться форми, використання яких спричиняє настання юридично вагомих наслідків, серед яких дії щодо прийняття: 1) актів управління: інструкцій, наказів, розпоряджень, листів тощо; 2) документів управлінського характеру: планів, регламентів, положень, інших аналогічних документів, що набирають чинність лише в результаті їх затвердження актами управління (наприклад, постановами Правління НБУ). Без затвердження вони не мають юридичної сили; однак після затвердження вони в переважній більшості являють собою змістовну частину нормативних актів управління; 3) документи, які є інструментом зв’язків типу „об’єкт – суб’єкт” і мають інформаційний характер: статистичні звіти, пропозиції, узагальнення, рекомендації, довідки тощо; 4) документів, які є засобом реєстрації, обліку і контролю за виконанням актів управління та здійснення функцій управління: реєстри, акти перевірок та ревізій, схеми, графіки тощо.[378]
Організаційні (неправові) форми – такі, що не мають безпосереднього юридичного значення. Такі форми або передують правовим (проведення перевірок, за результатами яких видається юридичний акт), або настають за ними (наради з приводу реалізації юридичного акту). Організаційні заходи дають можливість переконувати тих, хто повинен брати участь у здійсненні законів, планів, постанов, у важливості і необхідності розпоряджень, що містяться у них.[379]
На центральний банк будь-якої держави покладено забезпечення стабільності національної валюти. Таке забезпечення може здійснюватися лише при дотриманні декількох базових вимог, серед яких одна з головних – стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівноваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єдиним емісійним центром. А питання емісії –завжди болюче для країн, що будують ринкову економіку. Значне інфляційне збільшення грошової маси в обігу на протязі незначного строку може сприяти стимулюванню зниження рівня відсоткових ставок, а також викликати зростання виробництва, збільшення зайнятості населення, підвищення рівня життя. Але все це – на дуже незначний період часу. А потім – неминуча інфляція, яка буде доповнюватися підвищенням цін, зростанням безробіття, підвищенням рівня відсоткових ставок, стагнацією виробництва.
Виважену і обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. Це залежить і від політичних факторів, зокрема від характеру політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Сьогодні політики і чиновники зацікавлені отримати від монетарної політики позитивний ефект якомога скоріше, тобто зацікавлені у зростанні грошової маси, в інтервенційній грошовій політиці за короткий проміжок часу, навіть якщо це призведе в майбутньому до інфляції. І тому країна, де центральний банк підпадає під серйозний вплив політиків, тобто втрачає незалежність, може гарантовано очікувати інфляцію. Стабілізація не може дозволити собі бути слабкою. Як зазначав німецький економіст, автор класичної грошової реформи в Німеччині Ерхард, “м`які” засоби не створюють твердих валют”.[380]
Політичний вплив на центральний банк тягне за собою і економічний. В умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний ніж потім, коли буде побудована ринкова економіка, тому що потім він буде мати більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками.[381]
Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції: а) втілювати монетарну політику; б) регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром; в) захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними; г) діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту; д) регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики; е) здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу.[382]
Професор Л.К. Воронова вважає, що всі функції національного банку можна об`єднати у дві групи: організаційні (організація й управління грошовим обігом) й захисту інтересів вкладників і кредиторів. У межах цих функцій НБУ і видає нормативно-правові акти. [383]
Аналізуючи правові засади діяльності центробанку України, слід відзначити, що процес становлення законодавства про Національний банк України та банківську систему розпочався з моменту прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України[384] та Закону Української РСР „Про економічну самостійність Української РСР”.[385] Було визнано, що банківська система України складається з Національного банку, Зовнішньоекономічного банку, комерційних банків та інших кредитних установ різних форм власності. На законодавчому рівні було проголошено, що Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить у республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи в цілому, організує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.
Після прийняття вказаних законодавчих актів постало питання про створення власної банківської системи, що утворилася з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону „Про банки і банківську діяльність”. Український республіканський банк Держбанку СРСР було оголошено власністю України і на його базі створено Національний банк України.[386] Саме з прийняттям цього закону пов’язують перший етап реформування банківської системи України. В Україні були закладені основи класичної дворівневої структури банківської системи, яка включає Національний банк України як головний банківський інститут, що є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою, та банківський сектор, представлений мережею комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольняти потреби населення країни і народне господарство в банківських послугах і створювати умови для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.
Відмовившись від комерційної банківської діяльності, Національний банк ставав відповідальним за проведення грошово-кредитної політики, емісію грошей, за визначення курсу грошової одиниці відносно валют інших країн, створення сприятливих умов для міжбанківських розрахунків, за регулювання діяльності комерційних банків, тобто їх реєстрацію, ліцензування і нагляд. Влітку 1991 р. НБУ видав ряд інструкцій, що закріплювали його верховенство над комерційними банками. В серпні того ж року було встановлено розмір мінімальних статутних фондів для комерційних банків, висунуто вимогу всім банкам, зареєстрованим колишнім Державним банком СРСР, перереєструватися в НБУ.[387]
Прийнятий у 1999 р. Закон України "Про Національний банк України" заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ. Якщо згадати процес прийняття закону "Про Національний банк України", то серед проблем, пов'язаних з розглядом законопроекту в парламенті, було бажання уряду отримати можливість втручатися в проведення грошово-кредитної політики на принципах "погодження з Національним банком". Така можливість мала достатньо сумнівний характер, оскільки за Конституцією України Кабінет Міністрів України не наділений зазначеними повноваженнями. Саме на Національний банк України покладено завдання забезпечити стабільність національної грошової одиниці.
Коли політики мають вплив на центральний банк, який впроваджує монетарну політику, вони мають можливість здійснювати постійний політичний тиск і цим викликати інфляційні процеси. Це об'єктивний фактор, і пояснюється він тим, що однією з основних цілей, які ставлять перед собою політики, – можливість виграти наступні вибори. Тому, звичайно, в них немає часу зосереджуватися на довгострокових цілях, наприклад на забезпеченні стабільного рівня цін (це завдання розглядається як одне з базових для центробанку у національних законодавствах європейських країн). Звичайно, для політичних кіл більш актуальні проблеми безробіття або зниження високих процентних ставок. Навпаки, якщо орган, що здійснює монетарну політику, автономний, він має реальну можливість ставити перед собою довгострокові завдання і поступово їх вирішувати, сприяючи у такий спосіб стабільності національної валюти та стабільності цін.
На жаль, чинне вітчизняне законодавство в Раду Національного банку ввело саме політиків, які (як буде розкрито нижче) не несуть відповідальності за прийняття рішень у сфері грошово–кредитної політики.
У поняття автономії центрального банку включається цілий ряд показників. Зокрема можна зазначити, що автономія означає наділення центрального банку свободою дій, а також забороною переглядати чи скасовувати рішення керівних органів центрального банку будь-якими органами законодавчої або виконавчої влади, за винятком оскарження таких актів в судовому порядку. В той же час автономія центрального банку ні в якому разі не означає відсутності співробітництва між центральним банком, урядом і парламентом, а також іншими державними органами. Для здійснення врівноваженої економічної політики ці інститути повинні погоджувати між собою свої дії. Мова йде і про економічну політику, яку проводить уряд, і про прийняття та виконання бюджету, який розробляється урядом, а схвалюється парламентом. Сюди ж доцільно включати й основні засади грошово-кредитної політики, які розробляються Радою Національного банку і доводяться до відома Верховної Ради України. Співробітництво є одним з головних факторів взаємодії цих інститутів для стабільного економічного розвитку держави.
У світовій банківській практиці найбільш незалежними вважаються центральні банки Німеччини та Швейцарії. Законодавством цих держав не надається право державі на втручання в грошову політику центрального банку. Німецький федеральний банк зобов'язаний у відповідності з його завданнями підтримувати загальну економічну політику уряду. Він не підпорядковується при виконанні своїх обов'язків, встановлених законом, Федеральному Уряду. Німецький федеральний банк ставить за основну мету своєї політики захист стабільності німецької марки і боротьбу з інфляцією. Відповідно до закону про Німецький федеральний банк від 1957 р. ця мета є складовою фундаменту його автономії. Конрад Аденауер говорив, розкриваючи позицію уряду щодо незалежності центрального банку: “Незалежність центрального банку не завжди зручна, але це вельми заспокоює”.[388]
Незалежність центрального банку слід розглядати як запоруку соціальної стабільності, нормального розвитку суспільства, міцного конституційного ладу тощо. Як зазначив Ю.В. Килимник, автономний статус центрального банку є фактором сили країни, а не навпаки.[389]
Зокрема, у відповідності зі ст. 108 Договору про Євпроейське співтовариство Європейський центральний банк є незалежним. Його незалженість складається з п`яти компонентів: 1) цільова автономія; 2) фукнціональна автономія; 3) інституційно-фінансова автономія; 4) особиста автономія; 5) юридична автономія. Основна мета діяльності ЄЦБ – підтримка стабільності цін, тобто боротьба з інфляцією.[390]
Індикатором могутньої економіки і сильних грошей є стан платіжного балансу країни та її місце в світові торгівлі, що випливає зі стану світового розподілу праці. В Маастріхті прийнято жорсткі умови для вступу в зону єдиної валюти: дефіцит бюджету має бути не більше як 3% ВВП, публічний державний борг (внутрішній та зовнішній) – не більше як 60% ВВП.[391] Відповідно до Маастріхтських угод європейські держави – члени Європейського Союзу зобов`язані привести свої закони про центробанки до єдиного знаменника: “центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади”. Першою це зробила Франція. Україна, яка стала 37-м членом Ради Європи, також повинна розробляти свої закони так, щоб вони були сумісні з принципами Угоди про створення Європейського Союзу, оскільки зв`язки України з ЄС ставатимуть все тіснішими.
Існує ряд критеріїв, на підставі яких можна говорити про ступінь незалежності центрального банку держави: статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, в тому числі спосіб призначення або усунення Правління та Голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду. Вважається, що ступінь незалежності банків Італії, Франції, Великобританії значно нижча, ніж банків ФРН, Швейцарії, Японії та США.[392]
У США Федеральна резервна система , яка уособлює в собі виконання функцій центробанку, складається з декількох підрозділів, через діяльність яких і втілюється проведення грошово-кредитної політики в країні.[393] ФРС являє собою автономну структуру федерального уряду США, яка є цілковито незалежною від будь-якого політичного впливу або впливу з боку урядових органів. Вона звітує про свою діяльність перед Конгресом, однак в той же час перебуває поза будь-яким прямим контролем з боку виконавчої влади. Члени Ради Управителів федерального резерву призначаються на 14 років, на протязі яких не можуть бути усунутими зі своїх посад. Однак цей строк є граничним, і повторно вони також не можуть бути призначеними. Рада управителів забезпечує формування грошово-кредитної політики, контролює та регулює діяльність банків – членів ФРС, видає нормативні акти. Президент ФРС очолює раду управителів і подає річний звіт Конгресу та двічі на рік інформує про стан економіки та грошової політики.[394]
З економічної точки зору незалежність ФРС пояснюється тим, що свої доходи вона одержує з цінних паперів, якими володіє, і в значно меншому ступені – від надання позичок іншим кредитно-фінансовим установам. Отримання прибутку не є метою діяльності Федеральної резервної системи, більшу частину свого чистого доходу вона передає Міністерству фінансів, тобто не накопичує доходну частину. В той же час завдяки тому, що система не одержує бюджетних асигнувань, вона не підпадає під контроль Конгресу, який вирішує ці питання.
Окреме місце в системі центральних банків європейських країн займає Бундесбанк , який наділений визначально високою мірою незалежності.[395] Закон про Німецький Федеральний банк зобов`язав його, виконуючи свою задачу, сприяти проведенню загальної економічної політики федерального уряду.[396] Бундесбанк повинен підтримувати загальну економічну політику федерального уряду лише в тій мірі і до тих пір, поки це сумісно із його власною задачею забезпечувати стабільність валюти. До яких пір досягнення мети – забезпечення стабільності національної валюти – сумісно з економічною політикою уряду, Бундесбанк має право визначати на свій розсуд. Прийняття рішень в галузі грошово-кредитної політики здійснюється ним самостійно без будь-якого впливу зі сторони.
Однак незалежність Бундесбанку має певну специфіку. Закон, що гарантує його незалежність, не має конституційного рангу і тому може бути змінений відносною більшістю бундестагу. Крім того, федеральний уряд залишає за собою ряд компетенцій в галузі валютної політики, наприклад щодо прийняття рішення про вступ до системи з фіксованим обмінним курсом або до валютного союзу. Не можна випускати з уваги і те, що Бундесбанк залежить від громадського схвалення своєї грошової політики. Він може провадити політику стабільності всупереч можливому опору партій та уряду лише тоді, коли він може бути впевнений у підтримці населення, для якого стабільна валюта є однією з основоположних умов суспільного існування.[397]
Згідно із тенденцією, що склалася у взаємовідносинах між центральним банком та урядом, вони постійно підтримують тісний плідний зв`язок: Бундесбанк консультує уряд не лише на вимогу останнього, а з будь-яких питань, які він вважає істотними з точки зору валютної та грошово-кредитної політики, а уряд, у свою чергу, бере участь в засіданнях ради Бундесбанку та запрошує його членів до участі в роботі кабінету з питань валютно-політичного характеру. Керівництво в Бундесбанку здійснює рада Центральних банків. Виконавчим органом є Рада директорів, до складу якої входять Президент, віце-президент, 6 членів ради директорів та президенти земельних центральних банків. Президент Бундесбанку та інші члени призначаються Президентом Федерації за поданням федерального уряду. Винятком є президенти центробанків земель, які призначаються за поданням Бундесрату.
Банк Франції , який був створений як акціонерне товариство з капіталом в 30 млн франків 18 січня 1800 р. першим консулом Наполеоном Бонапартом з метою сприяти поновленню економічної діяльності після сильного спаду під час революції, сьогодні також служить прикладом центробанку, що діє на засадах автономії.
Зокрема, прийнятий закон Франції від 4 серпня 1993 р., яким внесені зміни до врегулювання правового статуту центробанку, розглядається як вирішальний момент в історії Банку Франції. Чотири основних статутних положення гарантують Банку його незалежність: 1) Банк Франції перш за все відповідає за визначення та проведення грошово-кредитної політики; 2) законом передбачено, що Банк Франції визначає та проводить грошово-кредитну політику для забезпечення стабільності цін; 3) незалежність Банку доповнюється колегіальністю: Рада з грошово-кредитної політики, включаючи „дев’ять мудреців”, відповідає за визначення грошово-кредитної політики. Індивідуальна незалежність членів цієї вищої інстанції також гарантується положеннями про їх призначення та строки повноважень; 4) для забезпечення повної незалежності при здійсненні завдань Ради з грошово-кредитної політики закон забороняє його членам запитувати або приймати вказівки від Уряду або будь-якої іншої особи.[398]
Банк Франції повинен “виконувати свою місію в рамках загальної економічної політики Уряду”. Це положення не наносить шкоди незалежності грошово-кредитної політики, а навпаки – незалежність більш забезпечена та відповідальність чітко визначена. Прем’єр-міністр та міністр економіки та фінансів можуть приймати участь у засіданнях Ради з грошово-кредитної політики, але без вирішального голосу.
Закон Іспанії “Про автономію Банку Іспанії”, прийнятий у 1994 р. урядом Іспанії, розглядається експертами Світового банку як зразок законодавчого акта, найкраще сумісний із законами Європейського Союзу. Відповідно до норм даного закону, Банк Іспанії є спеціальною інституцією, підпорядкованою уряду в загальних рамках, але він користується повною автономією у сфері монетарної політики для того, щоб краще захищати мету цінової стабільності, визначену в самому законі. Термін “автономія” у назві закону означає: 1) уряд не може мати заборгованості перед Банком Іспанії, оскільки це позбавить банк його ініціативи щодо грошової емісії; 2) Банку Іспанії не дозволяється отримувати прямі інструкції від уряду стосовно проведення банком грошово-кредитної політики; 3) автономія вимагає, щоб термін роботи керуючого банком був відносно довгим і приводи для його звільнення були чітко визначені.
В Латвії для забезпечення незалежності центрального банку, законом затверджено, що Рада банку – його вищий орган. Він обирається строком на 6 років, на протязі якого не може бути відкликаний. Рада банку складається з 8 чоловік. Очолює Раду Керуючий Банку Латвії , який обирається парламентом. Саме Керуючий Банку подає парламенту кандидатури інших членів Ради банку. Члени Ради банку не мають права працювати в будь-якому іншому місці, вони працюються у центральному банку на постійній основі. Іншого контролю над центральним банком не здійснюється. Рада банку обирає правління, яке займається практичною поточною діяльністю. Рада банку має повну бюджету незалежність: вона сама затверджує бюджет центрального банку, рівень заробітку його працівників. Вона впроваджує грошово-кредитну, валютну політику.[399] На думку фахівців, банківська система Латвії досягла вельми високого рівня і може слугувати за зразок для всіх постсоціалістичних країн.
У Російській Федерації Банк Росії в межах наданих йому повноважень є незалежним у своїй діяльності, а федеральні органи державної влади, органи державної влади суб`єктів РФ і органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в діяльність Банку Росії щодо реалізації закріплених законом функцій та наданих повноважень (ст. 5 Федерального закону).[400] У випадку втручання в його діяльність Банк Росії інформує про це Державну Думу і Президента РФ. При прийнятті федеральними органами державної влади, органами державної влади суб`єктів РФ та місцевого самоврядування правових актів, що не відповідають, на думку Банку Росії, чинному законодавству та порушують його незалежність, Банк Росії вправі звертатися до судів з вимогою про визнання таких правових актів недійсними (ст. 5 Федерального закону). В той же час, як зазначає Я.А. Гейвандов, головні управління (національні банки) Банку Росії не можуть не враховувати рекомендації місцевих органів влади й управління при прийнятті рішень щодо розподілення та використання централізованих кредитних ресурсів, а також зобов`язані забезпечити взаємодію Банку Росії з органами державної влади суб`єктів РФ й органів місцевого самоврядування, на території яких вони знаходяться. [401]
Керівництво центральним банком Росії здійснює Рада директорів, що є органом банку. Її персональний склад – 13 осіб: Голова Банку Росії, який призначається Державною думою Росії за поданням Президента, та 12 членів, які також призначаються Держдумою за поданням Голови банку за згодою Президента. Рада директорів у взаємодії з урядом Росії розробляє та забезпечує здійснення грошово-кредитної політики і є підзвітною Думі. Ще один орган – це Національна банківська рада, яка створюється з представників палат Федерального зібрання, Уряду, Президента, Банку Росії, кредитних установ, експертів і являє собою виключно дорадчий орган Центробанку Росії, який не має владних повноважень.
Таким чином, розглядаючи статус центральних банків, ми говоримо про рівень автономії як самого банку, так і його вищих органів. Як видно, залежно від державного устрою та форми правління коливаються і автономність, повноваження та порядок призначення керівних органів центральних банків. Для незалежності центральних банків у багатьох розвинених країнах засади і програми грошово-кредитної політики виробляються або самими центральними (емісійними) банками, або створеним всередині банку його структурним підрозділом.
До критеріїв автономії центрального банку можна віднести: 1) залежність центрального банку від інших органів державної влади; 2) фінансові відносини між урядом і центральним банком; 3) процедуру призначення на посаду голови та членів керівних органів; 4) строк повноважень голови та членів керівних органів; 5) стабільність посад голови та членів керівних органів; б) "інтерналізацію" керівних органів банку.[402] Відповідно до методів забезпечення незалежності центробанку відносять: обрання, призначення та відсторонення від посади керівника та інших вищих посадових осіб центробанку; усунення втручання з боку уряду та парламенту; принципи співробітництва з урядом; бюджетний нагляд та документальний аудит.[403]
Відповідно до чинного законодавства України, що базується на Конституції України, Національний банк України є підзвітним Верховній Раді України . НБУ не розглядається як піднаглядовий або підконтрольний орган будь-якому іншому органу законодавчої або виконавчої влади. З Кабінетом Міністрів НБУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Відповідно до Закону «Про Національний банк України» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом.
НБУ входить до кола осіб (народні депутати, Президент України, Кабінет Міністрів України), які наділені правом законодавчої ініціативи . Це надає йому права вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо зміни чинного законодавства, а також самостійно приймати рішення в межах грошово-кредитної політики.
Щодо статусу керівника центрального банку, то Конституція України в ст. 85 п. 18 закріплює високий статус Голови НБУ в ієрархії державних посад : призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України. Цим підтверджується ефективність статусу керівника і значимість самого центрального органу державного управління, оскільки майже всі інші міністри призначаються на посаду в силу ст. 106 п. 10 Конституції України Президентом за поданням Прем'єр-міністра, а звільняються з посади безпосередньо за рішенням Президента України. [404] Слід згадати, що до прийняття Конституції України Національний банк відносився до спеціалізованих органів виконавчої влади, що створювались для виконання будь-якої однієї функції управління, яка мала міжгалузевий характер. А згідно зі ст. 115 Конституції Української РСР від 20 квітня 1978 р. Голова Правління центробанку входив до складу Кабінету Міністрів Української РСР.[405]
Строк повноважень Голови НБУ – 5 років (згідно зі ст. 18 Закону „Про Національний банк України”).[406] У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України "Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України". Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.
Звільнення з посади Голови НБУ також здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках: 1) закінчення строку повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду -у скоєнні кримінального злочину; 3) у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України; 4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою; 5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання; 6) за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень. Наявність останнього положення робить посаду голови центробанку певною мірою залежною від коливань політичного курсу органів державної влади, що не завжди залежатиме від професіоналізму головного банкіра країни. Саме це спостерігалося в протистоянні представників парламентської більшості та опозиції у вирішенні питання про кандидатуру Голови НБУ в листопаді – грудні 2002 р.
Процес формування керівництва та визначення строків його повноважень є важливим фактором політичної незалежності центрального банку. В переважній більшості економічно розвинених країн керівники банку призначаються або обираються із числа кандидатур, запропонованих керівником держави або урядом. У процесі формування керівництва центрального банку з боку урядових структур закладено важливий стимулюючий механізм, який об`єднує декілька основних аспектів, а саме:
1) строки, на які призначаються керівники банку, як правило, перевищують строк дії мандату виконавчої влади (про що говорилося вище), що дає можливість усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період передвиборних кампаній та змін уряду;
2) керівництво центрального банку не може бути відкликане раніше встановленого строку. Наприклад, у США, ФРН дострокове припинення повноважень голови та членів директорату взагалі не допускається, а в Нідерландах, Данії, Бельгії ця процедура є дуже складною.
Якщо Голова центробанку не відповідає встановленим до нього вимогам, він може бути звільнений. Якщо ж він сприятиме в своїй діяльності виконанню головної функції банку – забезпеченню стабільності національної валюти – то немає сенсу обмежувати термін його повноважень.
Важливим для автономії є й інтерналізація керівних органів банку . Як доводить практика діяльності центральних банків, інтерналізація керівних органів банку, тобто неможливість суміщення посад, завжди є одним з основних чинників, що впливає на незалежність центрального банку у сфері проведення грошово-кредитної політики. Якщо інтерналізація повна, члени керівних органів, тобто ради чи правління банку, є постійними працівниками центрального банку, не можуть мати інших державних посад чи займатися підприємницькою діяльністю. Виняток, як правило, становить наукова та викладацька діяльність.
При застосуванні принципу інтерналізації посадові особи будуть відданими саме організації діяльності центрального банку, сторонній вплив на них буде обмеженим. Звичайно, не можна говорити про те, що особи, які займають відповідні посади в керівних органах банку, можуть працювати у політичному вакуумі. Однак не можна повноцінно працювати і забезпечувати інтереси абсолютно різних посад, які можуть поєднуватися із публічними посадами або активною політичною діяльністю. Грошово-кредитна політика базується на довготривалих макроекономічних цілях, а політичний діяч не може собі дозволити не отримувати наявні результати тривалий час, тому що йому необхідно підтримувати певний імідж серед виборців.
Ще один важливий аспект – займати посади в керівних органах центрального банку повинні фахівці, які розуміються на питаннях монетарної політики. Якщо вже рада повинна відігравати серйозну роль у визначенні та формуванні принципів й основних засад грошово-кредитної політики, то її члени повинні бути постійними професійними службовцями банку, виступати експертами у сфері монетарної політики і не займатися жодною іншою діяльністю. Це одне з положень, перевірених міжнародною банківською практикою.
Принципу інтерналізації в повній мірі відповідає організація Правління Національного банку і абсолютно не відповідає порядок формування Ради НБУ. Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України заборонено бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької діяльності. Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком Національного банку. Такі обмеження встановлені для запобігання тиску на керівників і службовців Національного банку України з боку будь-яких органів держави або кредитно-фінансових установ. У той же час на службовців центробанку поширюється Закон України „Про державну службу”, а також нормативно-правові акти, що регулюють статус державного службовця.[407]
В особливому положенні в порівнянні з працівниками Національного банку, членами його Правління знаходяться члени Ради НБУ. Члени Ради НБУ здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку. Отже, можна зробити висновок, що члени Ради НБУ не можуть розглядатися як його службовці. Вони можуть займати інші державні посади, займатися іншими видами діяльності. За своїм персональним складом, представленим на сьогоднішній день, більшість членів Ради НБУ – народні депутати. України. Таким чином, створюються реальні підстави для зовнішнього втручання активних політичних діячів в організацію та проведення монетарної політики центробанку (Див. Додаток Ѓ).
До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою. Президент України та Верховна Рада призначають по сім членів Ради Національного банку шляхом прийняття відповідного Указу або Постанови. Строк повноважень членів Ради Національного банку – сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.
За Законом „Про Національний банк України” Рада Національного банку очолюється не головою НБУ, якого призначає Парламент, а своїм Головою, якого обирають члени Ради строком на три роки. Членом ради може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади або ж наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою. Рада Національного банку аналізує вплив грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України, вносить рекомендації Правлінню НБУ стосовно методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, грошово-кредитної політики, політики курсоутворення, валютного регулювання, розвитку банківської системи, окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; затверджує кошторис НБУ, встановлює форми оплати праці працівників НБУ, зовнішньо-економічні договори, бухгалтерський баланс НБУ і публікує його, визначає порядок покриття збитків та порядок відрахування доходів Державного бюджету та має багато інших повноважень.
Рада Національного банку не може давати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку. Рада Національного банку дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку. У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з законом, Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Рада НБУ вносить рекомендації Правлінню НБУ стосовно окремих заходів монетарного та регулятивного характеру та їх впливу на економічний та соціальний розвиток України, а також стосовно політики курсоутворення та валютного регулювання. Такі рекомендації безпосередньо стосуються основних інструментів монетарної політики; саме в них і реалізується конституційний статус Ради НБУ, на яку покладено розробку Основних засад грошово-кредитної політики. Хоча зразу ж слід відзначити колізію в законодавстві, оскільки згідно з Законом „Про Національний банк України” такі Основні засади грошово-кредитної політики розробляються Радою НБУ і подаються для інформування до Верховної Ради України до 15 вересня разом із проектом закону „Про Державний бюджет України” на наступний рік; згідно з Бюджетним кодексом України їх подання передбачено до 15 червня. Неузгодженість процесуальних строків на рівні нормативно-правових актів тягне за собою виникнення проблем у здійсненні співпраці уряду та центробанку. Зокрема, у 2002 р. центробанк скаржився на те, що не отримав на відміну від інших органів державної влади проекту закону „Про Державний бюджет України”, внаслідок чого монетарні показники, запропоновані урядом та центробанком, розходяться. Саме такий стан законодавства дає підстав вважати за доцільне внести зміни для усунення наявної законодавчої колізії.
Правління НБУ зобов’язане розглянути і надіслати письмову мотивовану відповідь на внесені Радою НБУ рекомендації протягом п’яти робочих днів. Крім вищезазначеного, Рада Національного банку наділена правом відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ, зокрема з питань:
а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;
б) лімітів позабалансових зобов'язань;
в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;
г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;
д) мінімального розміру золотовалютних резервів;
е) з інших питань, віднесених до її компетенції.
Причому таке вето може бути накладено і на рішення Правління, які вже набрали чинність. Вето може бути подолане лише при підтвердженні попереднього рішення двома третинами від загальної кількості членів Правління НБУ не пізніше п’ятиденного строку від дня застосування.
Водночас наявність таких важелів впливу як право на затвредження річного кошторису Національного банку України та погодження кандидатур членів Правління НБУ фактично зводить нанівець бажання виконавчого органу центробанку активно намагатися подолати вето Ради НБУ.
Можна цілком погодитися з думкою проф. Воронової Л.К. щодо фактично обов’язкового характеру рекомендацій Ради Національного банку.[408] Слід відзначити, що у Законі не передбачено ніякої відповідальності Ради Національного банку за прийняті рішення, проте ст. 19 п. 8 Закону встановлює одноосібну відповідальність Голови Правління перед Верховною Радою України за діяльність Національного банку (а відповідно і за діяльність Ради як вищого органу управління Національним банком України). Таким чином, порушується адресність відповідальності та неспівпадіння її за суб’єктивним складом, що суперечить загальноприйнятій концепції юридичної відповідальності.
Іншим керівним органом Національного банку України є Правління, до повноважень якого законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти, організацію виконання інших функцій Національного банку та управління його діяльністю. Відповідно до ст. 16 закону про Національний банк очолює Правління Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку на відміну від раніше діючого порядку призначення Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління НБУ.[409] Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою (Див. Додаток Е).
Відповідно до ст. 15 Закону України „Про Національний банк України” до повноважень Правління Національного банку України відноситься прийняття рішень щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики та необхідності забезпечення стабільності та купівельної спроможності національної валюти. До цього блоку має входити прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, зміну процентних ставок Національного банку, встановлення економічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ, розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку, умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України. Правління видає нормативні акти Національного банку України та приймає рішення про застосування заходів впливу до комерційних банків, створення та ліквідацію підприємств, установ і організацій Національного банку, участь у міжнародних фінансових організаціях, у капіталі банків та кредитних установ.
Правління подає на розгляд Раді річний звіт Національного банку та проект кошторису доходів та витрат на наступний рік, визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ, затверджує штатний розпис Національного банку, встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, затверджує регламент роботи Правління та виконує інші функції, що випливають з основної мети діяльності Національного банку України. Діяльність Правління регулюється також Регламентом роботи Правління Національного банку України, затвердженим його постановою від 30 червня 1995 р. № 164.[410] Відповідно до Регламенту засідання Правління проводяться не рідше одного разу на місяць.
Робота Правління планується щоквартально на підставі пропозицій підрозділів Національного банку України, які подаються відповідальному секретарю Правління у письмовій формі за підписом заступника Голови Національного банку та керівника структурного підрозділу. План роботи Правління затверджує на своєму засіданні. Для розгляду питання на засіданні Правління відповідальні за його підготовку здають секретарю Правління необхідні матеріали (документи) на підпис не пізніше як за 5 робочих днів до засідання. Матеріали включають довідку на ім'я Голови Національного банку та проект постанови, завізований керівниками структурних підрозділів, що мають відношення до обговорюваного питання, а також виконавцем, редактором, керівником юридичної служби та заступником Голови Національного банку, який здійснює загальне керівництво структурним підрозділом, що готував проект постанови. Регламент визначає, що члени Правління ознайомлюються з матеріалами засідань не пізніше як за 2 дні до засідання Правління. Веде засідання Голова Національного банку України, а в разі його відсутності — виконуючий обов'язки Голови. Рішення Правління приймаються простою більшістю голосів його членів та оформлюються відповідними постановами. Контроль за виконанням прийнятих Правлінням рішень здійснює управління загального діловодства.
Якщо аналізувати діяльність центральних банків, можна дійти висновку, що більшість країн мають колективні (дорадчі) органи (ради), які визначають монетарну політику. Але, як правило, такі органи не наділені правом здійснювати нагляд за діяльністю самого центрального банку або втручатися в здійснення його функцій. Дорадчі органи мають подібний набір завдань та повноважень, пов’язаних із проведенням монетарної політики центробанку. Зокрема, відповідні органи є у Франції, Іспанії, Португалії, Німеччині, Великобританії та більшості європейських країн. Наприклад, у Польщі члени ради монетарної політики займають оплачувані посади у центральному банку і не мають права перебувати на інших державних посадах. У США подібний статус має Федеральний комітет відкритого ринку ФРС, який складається із семи членів Правління ФРС і п’яти президентів регіональних федеральних резервних банків.
В якості прикладу можна навести і організацію діяльності Банку Іспанії, модель якого вітчизняні фахівці обрали, розробляючи проект закону про НБУ. В Іспанії спостережною радою є Консейо де Гобірно. Вона є внутрішнім органом Національного Банку Іспанії і несе відповідальність за прийняття основних напрямків політики центрального банку стосовно монетарної політики. До складу Консейо де Гобірно входять: 1) Губернатор Національного Банку Іспанії, призначений Королем Іспанії за поданням Прем`єр-Міністра. Строк повноважень – шість років, не підлягає продовженню; 2) Віце-губернатор Національного Банку Іспанії, призначається Урядом за поданням Губернатора Національного Банку Іспанії. Строк повноважень – шість років, не підлягає продовженню; 3) 6 радників, які призначаються Урядом за поданням Міністра фінансів та після попередніх консультацій з Губернатором Національного Банку Іспанії. Строк повноважень – чотири роки з можливим переобранням ще на один строк; 4) Директор Грошової та Фінансової політики; 5) Віце-Президент Комісії Товарної Біржі. Засідання Консейо де Гобірно можуть також відвідувати без права голосу всі директори різних департаментів НБІ, законний представник Національного Банку Іспанії, міністр фінансів та державний секретар з питань економіки; секретар Національного Банку Іспанії. Основні повноваження Консейо де Гобірно реалізуються в галузі грошово-кредитної політики.[411]
У Франції в галузі грошово-кредитної політики діє Рада Грошової Політики, яка є внутрішнім органом Національного Банку Франції і здійснює, зокрема, нагляд за його діяльністю.[412] До складу Ради Грошової Політики входять: 1) Губернатор Національно Банку Франції; 2) два Віце-Губернатори Національного Банку Франції; 3) шість осіб, призначених Урядом. Засідання Ради можуть відвідувати також Прем`єр-Міністр та Міністр Фінансів (без права голосу). Вони можуть давати Раді Грошової Політики пропозиції для обговорення та прийняття рішення.
У Португалії, на відміну від вищезазначених органів, немає однієї установи, яка б могла розглядатися в якості спостережної ради. Пов`язано це з особливостями організації державної влади в цілому та побудови банківської системи зокрема. Так, Банко де Португаль (центральний банк) є громадською організацією з адміністративною та фінансовою автономією та статусом державного підприємства. Основною її метою є підтримання цінової стабільності з урахуванням загальної економічної політики Уряду країни.
Тому саме Уряд Португалії незалежно або через Міністерство фінансів розробляє основний курс стосовно економічної та фінансової політики держави. У внутрішній структурі Міністерства фінансів є декілька відділів, які відіграють важливу роль в економічних та грошових питаннях. Уряд Португалії розробляє загальні засади економічної та монетарної політики відповідно із курсом Європейського Союзу і втілює його через Міністерство фінансів та Банко де Португаль. У той же час є орган, визначений Конституцією Португалії як орган нагляду щодо питань економічного та соціального курсу, який бере участь у розробці економічних планів та планів соціального розвитку. [413]
Аналізуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що вищезгадана Консело Економіко е Сосіаль в Португалії не може розглядатися як аналог спостережних органів більшості європейських країн. В деяких питаннях її повноваження значно вужчі порівняно з подібними органами, а в окремих вони виходять взагалі за межі грошово-кредитної політики на відміну від інших спостережних рад.
Таким чином, центральний банк у ринковій економіці є ключовою ланкою кредитно-фінансової системи. Саме він повинен виступати головним органом державного регулювання макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних методів. І саме діяльність центрального банку має вирішальний вплив на стабільність грошової одиниці, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що в кінцевому рахунку визначає ефективність функціонування економіки держави.
Незалежний статус центрального банку дає йому змогу не пов`язувати свої дії з динамікою політичної кон`юнктури, а забезпечувати реалізацію грошово-кредитної політики, використовуючи при цьому найбільш ефективні засоби. Центральний банк повинен мати можливість бути противагою уряду, який часто вирішує економічні питання керуючись суто політичними міркуваннями та обставинами, і використовує популістські методи. І саме незалежність центрального банку є умовою забезпечення стабільності національної грошової системи. В той же час ця незалежність не повинна вступати у протиріччя із стратегічними цілями економічної політики органів державного управління. Тобто, центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та діяти у взаємозгоді з урядом та іншими органами деражвної влади, що формують економічну і фінансову політику. Звідси всі суб`єкти грошово-кредитних відносин мають намагатися досягти компромісу для забезпечення загальнодержавної фінансової стабільності та розвитку національної економіки.
3.2 Організаційно - правові й функціональні принципи діяльності НБУ
Національний банк організується та функціонує у відповідності з найбільш загальними правовими принципами, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону „Про Національний банк України” до системи НБУ входять: центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.
Якщо розглядати загальні теоретичні засади визначення правових принципів, то можна зазначити, що принципи права – це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відбивають суттєві положення права. У формально-юридичному аспекті вони знаходять своє відображення в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.[414]
Призначення правових принципів полягає в тому, що вони, по-перше, здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу; по-друге, забезпечують однакове формулювання норм права і їх вплив на суспільні відносини в формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системо-утворюючого тощо).[415] Дія принципів права не обмежується правовою системою чи механізмом правового регулювання, вони безпосередньо мають вплив на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов`язків людини.
Принципи системи Національного банку України можна визначити як закріплені в законі, обов`язкові для виконання основоположні ідеї й положення, що найбільш повно і всебічно відображають особливості побудови НБУ та правовідносин, що виникають у зазначеній сфері.
Особливого значення набуває закріплений Конституцією України принцип законності . Виходячи із загальнотеоретичних засад, принцип законності являє собою здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов`язками людини.[416] Принцип верховенства права в багатьох державах піднесено на рівень державної ідеології, свідченням чого є його закріплення на рівні конституцій. Він є постійним предметом дискусії представників як юридичної науки, так і філософії, які виробили ряд підходів до розуміння принципу верховенства права. [417]
Згідно із цим принципом НБУ є центральним банком держави, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України „Про Національний банк України” (що є спеціальним) та іншими законами України (ст. 2 Закону).
Таким чином, закріплені в банківському законодавстві та інших нормативно-правових актах правові норми, що регулюють правовий статус центрального банку, повинні відповідати Конституції України, бути узгоджені один з одним, виключати невизначеність в їх тлумаченні й застосуванні. Такий підхід викликаний необхідністю функціонування режиму законності в усій банківській системі, він сприяє забезпеченню прав і законних інтересів усіх учасників правовідносин в банківській сфері (зокрема, держава в особі НБУ, банківські та інші кредитно-фінансові установи, юридичні та фізичні особи, що виступають клієнтами банківської системи).
У відповідності із принципом законності НБУ виконує лише ті функції, які визначені банківським законодавством (ст. ст. 6,7 Закону) та на підставі тих правил, які визначені законодавством. Враховуючи подвійну правову природу центрального банку, який поєднує в собі функції органу управління та суб`єкта господарської діяльності, угоди цивільно-правового характеру НБУ здійснює у відповідності з цивільним законодавством України, в першу чергу з Цивільним кодексом України. Отже, НБУ як центральний орган державного управління є підзаконним органом, тобто органом, орієнтованим на діяльність на підставі й на виконання закону. [418]
Згідно із принципом законності визначається й нормотворчість центрального банку . Підзаконні нормативно-правові акти з питань регулювання банківської діяльності, проведення банківських операцій, здійснення банківського нагляду можуть прийматися виключно центробанком України і є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб (наприклад ст. 56 Закону). Аналізуючи цей принцип, можна погодитися із позицією В.Л. Кротюка, що нормотворчість слід визнати основною формою виконання Національним банком своїх функцій.[419] Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі. Саме вони дозволяють надавати рішенням Національного банку значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті у відповідності з законодавством України.
Нормативно-правові акти НБУ видаються у формі постанов Правління НБУ, інструкцій, положень, правил і не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України, а також не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність.[420] Однією з гарантій дотримання законності є вимога обов`язкової державної реєстрації актів НБУ в Міністерстві юстиції України. Викликано це, в першу чергу тим, що будь-які нормативні акти центробанку стосуються інтересів громадян. В той же час законодавець залишає можливість оскарження актів Національного банку в порядку, встановленому чинним законодавством.
Великого значення для банківської системи України набув принцип незалежності НБУ . Цей принцип також отримав законодавче закріплення. Конституція України визначила найважливіші аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Саме наявність владних повноважень є однією з найсуттєвіших ознак центрального банку і вона свідчить про закріплення за НБУ права встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу.[421] Відповідно з принципом незалежності НБУ: а) в межах наданої йому компетенції є незалежним; б) не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради НБУ чи Правління інакше, як в межах, визначених Законом (ст. 53 Закону).
Виходячи із системи стримувань і противаг, центральний банк не може бути банком парламенту або банком уряду. Однак в той же час слід розуміти, що принцип взаємодії різних гілок державної влади є визначальним у побудові держави та її органів, оскільки різні гілки державної влади не є повністю незалежними одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою.[422] Повинен бути наявний і функціональний механізм їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення. [423]
Ступінь автономії центрального банку визначається за декількома критеріями щодо інституційних та політичних особливостей, до яких, зокрема, відносяться: спосіб призначення або усунення Правління та Голови банку, розміри його власності та непорушність його рішень іншими структурами уряду.[424] Міжнародна банківська справа довела такі об’єктивні фактори оцінки незалежності центральних банків у розвинених країнах, як: 1) участь держави в капіталі центрального банку та розподіленні доходів; 2) процедура призначення (виборів) керівництва банку; 3) ступінь відображення в законодавстві цілей і завдань центрального банку; 4) права держави на втручання в грошово-кредитну політику; 5) правила, що регулюють можливість прямого і непрямого фінансування державних видатків центральним банком країни. [425]
Однак в чинному законодавстві відсутня норма, яка закріплює можливість звернення НБУ до Верховної Ради України з приводу втручання в його компетенцію чи порушення незалежності центрального банку органами державної влади або управління. Тобто у вирішенні даної проблеми залишається прогалина, її розгляд у кожному конкретному випадку значною мірою залежатиме від політичного впливу окремих кіл.
В якості гарантій самостійності НБУ можна розглядати положення розділу ІХ Закону, який визначає правові засади взаємовідносин банку з Президентом України, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Базуючись в першу чергу на положеннях Конституції України, законодавець визначив, що НБУ є підзвітним Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень (ст. 51 Закону).
В даному випадку підзвітність означає:
1. Призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою України за поданням Президента України.
2. Призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради НБУ.
3. Призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банк.
4. Доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність НБУ.
5. Надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.[426]
Щодо взаємовідносин центробанку з урядом країни, то НБУ та КМУ проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Обов`язком НБУ є надання уряду на його запит інформації щодо монетарних процесів. У свою чергу, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади повинні надати інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу, на запит центробанку.
Як одна з визначальних рис незалежності стало включення в законодавство положення щодо підтримки Нацбанком економічної політики уряду у випадку, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону). В даному випадку можна згадати досвід Бундесбанку, який наділений високою мірою незалежності і який повинен підтримувати загальну економічну політику федерального уряду лише в тій мірі і до того часу, поки це сумісно із його власною задачею – забезпечувати стабільність валюти. До якого часу пір досягнення мети – забезпечення стабільності національної валюти – сумісне з економічною політикою уряду, Бундесбанк має право визначати на свій розсуд. Прийняття рішень в галузі грошово-кредитної політики здійснюється ним самостійно без будь-якого впливу зі сторони.[427]
В той же можна навести приклади країн, де центральний банк пов`язаний з урядом і значною мірою залежить від останнього. Наприклад, Bank of England запроваджує монетарну й фіскальну політику після консультацій з урядом. Метою монетарної політики банку є підтримка економічної політики уряду, в тому числі таких пріоритетів уряду, як економічне зростання та зайнятість. Уряд також розробляє планові показники, які банк має взяти до уваги при визначенні своєї монетарної політики. При цьому, якщо рівень інфляції відхиляється більше, ніж на 1 % в будь-який бік від планового показника і виникає „надзвичайна економічна ситуація”, Міністерство фінансів зобов`язане надати банку інструкції щодо монетарної політики на певний обмежений період. Отже, при певних обставинах, банк вимушений поступатися своєю незалежністю на користь політичних цілей уряду. [428]
Одним з основних організаційних принципів центрального банку є принципекономічної самостійності . Відповідно до нього Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених законодавством випадках – також за рахунок Державного бюджету України. В межах виконання зазначеного принципу НБУ може виконувати такі операції для забезпечення своїх функцій, як: а) надання кредитів комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ; б) здійснення дисконтних операцій з векселями і чеками; в) купівля та продаж на вторинному ринку цінних паперів тощо. В той же час існує обмеження діяльності банку, яке полягає в забороні НБУ: а) бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ; б) здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов`язані із забезпеченням діяльності банку та його установ; в) здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає його функціям. Хоча зазначені обмеження не стосуються набуття з метою покриття заборгованості Національного банку будь-яких прав та активів за умови їх відчуження в найкоротший строк; виконання операцій в межах визначених Законом повноважень, а також участі у капіталах інших підприємств та установ, що забезпечують діяльність центробанку (ст. 71 Закону).
Матеріальною базою для функціонування банку є наявність статутного фонду. Статутний капітал НБУ є державною власністю, він складає 10 млн грн і може бути змінений за рішенням Ради НБУ. Враховуючи те, що Національний банк є юридичною особою, він наділений всіма ознаками, характерними для юридичних осіб, в тому числі й наявністю відокремленого майна, що є об`єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні (ст.ст. 3, 4 Закону).[429] Це положення дає підставу зробити висновок, що в діяльності центрального банку реалізовано також принципорганізації НБУ на базі державної власності, який є одним з визначальних принципів організації центральних банків держав. НБУ не відповідає за зобов`язаннями органів державної влади, в свою чергу, органи державної влади не відповідають за зобов`язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов`язання. Законодавчо закріплено і заборону НБУ щодо надання прямих кредитів на фінансування витрат Державного бюджету України, що повинно сприяти проведенню виваженої грошово-кредитної політики.
Вся діяльність центрального банку спрямована на головну функцію – забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Ця функція є визначальною для будь-якого центробанку, і вже конкретне законодавство конкретної держави вирішує в правовому розрізі питання щодо взаємовідносин банку і держави. Наприклад, законодавством Латвії прямо заборонено видавати кредити центрального банку уряду й купувати державні цінні папери на первинному ринку. Центральний банк Болгарії не може надавати кредити уряду чи урядовим структурам у жодній (прямій чи непрямій) формі, за винятком кредитів на закупівлю Special Drawing Rights у МВФ на спеціальних умовах.
Викликає інтерес японський досвід стабільного економічного розвитку, який вивів цю країну на передові позиції у світовому господарстві. На відміну від інших країн з розвиненою ринковою економікою саме банківська система Японії історично була одним з найважливіших інструментів формування сучасної економіки, а зараз є основним джерелом коштів для бізнесу та учасником формування виробничо-комерційної політики корпоративних клієнтів.[430] Центральне місце в цій банківській системі займає Банк Японії, 55 % його статутного капіталу належать державі, 45 % – приватному сектору. Слід зазначити, що прототипом цього банку був Національний банк Бельгії. У Великобританії, Данії, Нідерландах, Франції, ФРН, РФ центральні банки перебувають у 100-% власності держави; в Італії – у 100-% власності банків та страхових компаній; в США – у 100-% власності банків – членів ФРС; в Швейцарії – 43 % у власності приватних осіб, 57 % – у власності кантонів; в Австрії – по 50 % у власності федерації та фізичних і юридичних осіб.[431] Таким чином, форма власності центробанку досить часто впливає на побудову його керівних органів та визначення статусу автономності у проведенні грошово-кредитної політики.
До основних принципів, що забезпечують економічні засади здійснення діяльності банку, слід віднести і принцип здійснення діяльності без мети отримання прибутку . Центральні банки не розглядаються як комерційні організації, хоча вони отримують в процесі своєї діяльності доходи. Зокрема, проф. В. Сміт, розглядаючи походження центральних банків, вважає, що особливі привілеї і домінуюче становище центрального банку накладають на нього зобов’язання, які відсувають на другий план отримання прибутків. Оскільки центральний банк має можливість не враховувати обмежуючу мету отримання прибутку, він служить суспільним цілям, регулюючи параметри грошово-кредитного ринку, зокрема такі, як процентні ставки.[432]
Саме можливість отримання доходів і надає Національному банку подвійної правової природи – як суб`єкта господарської діяльності і як особливого органу державного управління. Планові доходи та витрати НБУ відображаються в кошторисі його доходів і витрат. Зазначений кошторис саме і повинен забезпечувати можливість виконання НБУ його функцій. НБУ вносить до Державного бюджету України, наступного за звітним роком, позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України, наступного за звітним року (ст. 5 Закону). Кошторис доходів та витрат НБУ повинен бути затверджений Радою Національного банку, яка подає Верховній Раді та Кабінету Міністрів до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету на наступний рік. До повноважень Ради НБУ віднесено також погодження щорічно до 1 липня звіту про виконання кошторису банку та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік. У той же час слід звернути увагу на недопущення практики закладення в поточні закони про Державний бюджет конкретних розмірів відрахувань центробанком доходів до складу вищезазначеного централізованого фонду коштів, як це було останні роки (законодавством встановлювалася сума відрахувань в розмірі 500 млн грн. у 2000 – 2001 рр.).[433]
Норми, що закріплюють економічну незалежність центробанків, містяться в більшості нормативно-правових актів, що визначають статус центральних банків. Зокрема, в Болгарії сума перевищення річного доходу над видатками центрального банку за рік, після формування коштів «резерву» або інших спеціальних резервних фондів згідно з законодавством, надходить до державного бюджету. Федеральна резервна система США передає більшу частину свого чистого доходу Міністерству фінансів, а тому не накопичує багатства від своєї діяльності, що надає ФРС значних переваг: вона не одержує бюджетних асигнувань, які контролюються Конгресом. [434]
Щодо організаційних принципів побудови системи НБУ, то до них можна віднести принцип централізації, принцип єдності, принцип вертикальної структури управління та колегіальності управління.
Принципцентралізації . В теорії управління існує декілька способів визначення й зміни компетенції органів, тобто нормативного закріплення предметів ведення, прав та обов`язків. Зокрема, централізація – здійснення функцій тільки центральними органами; децентралізація – передача частини функцій нижчестоящим та місцевим органам; деконцентрація – розосередження функцій управління за „горизонталлю” і за „вертикаллю” (включаючи функціональні аспекти); делегування – взаємоузгоджене переадресування повноважень органам різних рівнів; субсидіарність – взаємодоповнена діяльність різних ланок влади та управління. [435]
На виконання своєї основної функції – забезпечення стабільності грошової одиниці – НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності. Згідно із ст. 100 Конституції Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Усі підрозділи центрального банку здійснюють грошово-кредитну політику під загальним, централізованим керівництвом НБУ, який наділений найбільш повними повноваженнями щодо банківського регулювання, нагляду, контролю та здійснення банківських операцій на території всієї держави. Всі територіальні управління та інші органи, що включені до системи центрального банку, підпадають під контроль й нагляд з боку єдиного центру, яким є Правління НБУ, що очолюється головою НБУ (Див. Додаток Е).
У ст. 22 Закону „Про Національний банк України” зазначено, що структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. Національний банк наділений правом самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ НБУ, його підприємств, затверджувати їх статути та положення. Зрозуміло, що філія центрального банку не може мати статусу юридичної особи і не може видавати нормативні акти, а уповноважена діяти від імені НБУ в межах отриманої від нього компетенції на підставі затвердженого положення.
Правове закріплення зазначений принцип отримав свого часу також у Постанові НБУ від 05.09.1996 р. № 233 “Про структуру центрального апарату Національного банку України”.
Принцип вертикальної структури управління системою НБУ, закріплений законом, означає, що призначення посадових осіб та їх підзвітність можуть здійснюватися виключно за вертикаллю.
Принцип централізації більш повно знаходить своє застосування в країнах із федеральним устроєм на відміну від унітарних держав, якою є, зокрема, Україна. Так, у Російській Федерації принцип централізації системи Банку Росії означає, що система Банку Росії організується таким чином, щоб забезпечувати реалізацію державної політики в кредитно-грошовій й банківській сферах в усіх регіонах РФ під загальним, централізованим керівництвом. При цьому принцип централізації Банку Росії передбачає обов`язкову взаємодію та координацію єдиної грошово-кредитної політики, політики в банківській сфері федеральних органів державної влади й Банку Росії з органами державної влади суб`єктів РФ, а в деяких випадках і з органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями (зокрема громадськими організаціями споживачів, асоціаціями кредитних організацій тощо). Метою такої взаємодії є роз`яснення політики Банку Росії в грошово-кредитній й банківській сферах, врахування місцевих особливостей при проведенні конкретних заходів, співробітництво з органами державної влади суб`єктів РФ при здійсненні функцій банківського регулювання, контролю й нагляду, а також при здійсненні операцій з федеральним й місцевими бюджетами та федеральними позабюджетними фондами.[436]
Говорячи про правовий статус філій (територіальних управлінь) Національного банку України, можна стверджувати, що вони є найважливішими структурними елементами системи центрального банку. Наявність філій НБУ створило базу для формування регіональної банківської системи. Вони беруть безпосередню участь в дослідженні та прогнозуванні економічних процесів та найважливіших показників фінансової діяльності регіонів. Зокрема, на філії покладено обов’язок щомісяця здійснювати комплексний аналіз основних показників діяльності кожного комерційного банку на визначеній території і складати відповідну аналітичну записку з висвітленням тенденцій економічних процесів, а також порушень і їх причин. Не дивлячись на централізовану структуру системи НБУ, на впорядкування принципу вертикального підпорядкування, саме регіональні відділення прямо чи опосередковано сприяють підвищенню ефективності суспільного відтворення та розвитку економіки регіонів (а значить – і держави в цілому), виконуючи основні функції в сфері банківської діяльності. Фактично через регіональні відділення НБУ має можливість здійснювати постійне регулювання грошового обігу, кредитування економіки (в першу чергу через механізм рефінансування), забезпечувати безготівкові розрахунки тощо. Слід також враховувати й роль територіальних відділень НБУ у виконанні бюджетів усіх рівнів, оскільки через центробанк та його територіальні підрозділи установи Державного казначейства України здійснюють обслуговування бюджетної системи країни.
Відповідно до ст. 23 Закону “Про Національний банк України” філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, вони діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку. Постановою Правління НБУ № 495 від 22 грудня 2000 р. було затверджено Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України[437]
Якщо говорити про правові засади регулювання діяльності філій центрального банку, в першу чергу, слід назвати Конституцію України, яка визначає конституційні засади діяльності НБУ (ст. 99). Усі заходи Національного банку України спрямовані на найголовніший пріоритет – стабільність національної валюти, яка є надійним ґрунтом для подальшого розвитку економіки країни. [438] По-друге, це Закон України “Про Національний банк України”, який є статусним законом для організації діяльності територіальних управлінь центрального банку. Звичайно, сюди слід віднести також сукупність законів України, що врегульовують загальні питання власності (зокрема її об`єктів), здійснення підприємницької діяльності тощо. По-третє, правові засади діяльності філій врегульовуються нормативно-правовими актами самого Національного банку України, в тому числі і вищезгаданим Положенням про філії (територіальні управління).
Відповідно до чинного законодавства філії НБУ вирішують питання, що належать до їх компетенції, на засадах єдності та централізації в здійсненні грошово-кредитної та валютної політики, банківського нагляду, бухгалтерського обліку і розрахункових операцій, при складанні фінансової та статистичної звітності тощо.
До складу територіальних управлінь центрального банку належать Головні управління НБУ в АРК та по місту Києву і Київській області, а також 23 управління НБУ по областях. Отже, можна говорити, що в основі розташування територіальних управлінь центрального банку держави лежить адміністративно-територіальний устрій України, визначений Конституцією (Основним Законом) України (ст. 133).[439] При цьому відсутність відділень НБУ на рівні районів пояснюється загальними засадами організації діяльності центрального банку та функціями, які покладаються на його філії.
Слід зазначити, що такий підхід є виправданим для вітчизняної банківської системи, однак він не є єдиним для систем центрального банку інших країн. Так, зокрема у Франції кількість відділень і контор Банку Франції (259 в 1928 р.) неодноразово змінювалася у відповідності зі зміною економічних вимог та завдань Банку. З 1992 р. Банк Франції має 211 відділень.[440] Відділення організовані в 22 районах, які відповідають адміністративному поділу країни.[441] Кожним обласним відділенням керує директор, який відповідно до закону про статут Банку Франції[442] призначається керуючим Банку.
В Італії на місцевому рівні Банк Італії представлений практично в усіх провінціях своїми філіями різного рангу: основні регіональні філії та звичайні філії, загальною чисельністю – 99.[443] У минулому Банк Італії був зобов’язаний мати філії в кожній провінції. Прийнятий у 80-ті роки ХХ сторіччя закон зробив це положення більш гнучким і зобов’язання було скасовано. Присутність Банку Італії в провінціях на сучасному етапі визначається функціональними та економічними причинами.
Зрозуміло, що однією з головних рис, які впливають на встановлення правового режиму територіальних відділень центральних банків, є форма державного управління – унітарна чи федеративна. Як правило, саме зазначений фактор не в останню чергу впливає на побудову всієї системи центрального банку держави (якщо не передбачена інша організаційна структура – як Федеральна Резервна система у США).
Наприклад, до структури Банку Росії входять два види територіальних установ: національні банки республік у складі РФ та головні територіальні установи в інших суб`єктах Федерації (краях, областях, автономних округах, автономних областях), які згідно з Положенням про територіальні установи Банку Росії виконують ідентичні функції.[444] В кінці 1999 р. у складі центрального апарату ЦБ РФ був створений Департамент по роботі з територіальними установами Банку Росії, основними напрямками діяльності якого є: вдосконалення структури та діяльності територіальних установ та сприяння їх взаємовідносинам з керівництвом та підрозділами центрального апарату БР.
Достатньо специфічною є організація філій центрального банку в Німеччині, на формування якої вплинули історичні та національні особливості країни. Зокрема, з кінця другої світової війни і до 1957 р. в Німеччині існувала двоярусна побудова системи центральних банків (Банк Німецьких земель у Франкфурті-на-Майні та Центральні Банки земель окремих земель західних окупаційних зон), яка була побудована за аналогом із Федеральною резервною системою США. Однак після прийняття Конституції ФРН (1949 р.) та Закону про Німецький Федеральний банк (26 липня 1957 р.) система центральних банків була реформована шляхом злиття останніх у Федеральний банк.[445]
Після прийняття нової редакції Закону про Німецький Федеральний банк 22 жовтня 1992 р. організаційна структура банку була пристосована до державного устрою і одночасно скорочена в результаті об’єднання Німеччини. В § 8 вказаного закону зазначається, що НФБ утримує в кожній землі по одному головному управлінню, що іменується Центральним Банком землі для 9 регіонів. Правління ЦБ землі здійснює угоди та адміністративне управління, що приходиться на регіон його головного управління. Правління Центрального Банку землі складається із президента та віце-президента і ще одного члена правління. [446] При кожному Центральному Банку існує рада, яка обговорює з Президентом ЦБ землі питання валютної і кредитної політики і з Правлінням ЦБ рішення завдань, що лежать в сфері його компетенції. Слід зауважити, що Рада не є органом ФНБ, це дорадчий орган, через який Федеральний банк підтримує контакт із кредитним господарством та підприємствами-позичальниками в окремих федеральних землях.
Німецький Федеральний банк може мати філії (головні відділення та відділення). Головні відділення управляються двома директорами, які підпорядковуються відповідному Центральному Банку землі. Відділення управляються одним директором, який підпорядкований вищестоящому головному відділенню. Станом на 1 листопада 1992 р. існувало 190 таких відділень, в тому числі 15 в „нових” землях Федерації. Така мережа відділень має традицію в системі емісійного банку Німеччини і, зокрема, вона полегшує забезпечення готівковими грошима, а також здійснення безготівкового розрахунку.
Звичайно, підіймаючи питання про розгляд правового статусу філій центрального банку, слід акцентувати увагу на причинах, що спонукають до цього. Так, Н.М. Бородіна в дисертаційному дослідженні „Правове регулювання діяльності територіальних установ Центрального банку Російської Федерації” цілком слушно зазначає, що “на фоні явного інтересу сучасних вчених до діяльності Банку Росії в цілому практично не знаходять собі місця спеціальні дослідження правових проблем на рівні його територіальних установ (головних управлінь та національних банків). Між тим, подібного роду дослідження необхідні, оскільки правовий режим діяльності головних управлінь та національних банків не є ідентичним правовому режиму діяльності Банку Росії в цілому, має свої особливості та проблеми в правовому забезпеченні”[447] .
Таке твердження є в принципі абсолютно правомірним і щодо філій Національного банку Україні. Фактично в Україні ніким з науковців не досліджувався спеціально правовий статус територіальних відділень НБУ, а лише в сукупності із визначенням статусу Національного банку України. [448]
Говорячи про правовий режим діяльності територіальних відділень НБУ, слід зауважити, що їх діяльність повинна розглядатися як виконання частини основних функцій центрального банку в сфері грошово-кредитної політики, валютного регулювання та банківського регулювання й нагляду. Крім цього слід наголосити, що філії НБУ організують свою роботу в режимі обмеженої самостійності, коли більшість рішень приймається виключно на рівні центрального апарату НБУ. До компетенції Правління НБУ відноситься вирішення питань щодо створення, реорганізації та ліквідації філій центрального банку.
Керівництво філією здійснює начальник, який призначається на посаду та звільняється з неї наказом Голови Національного банку. Відповідно начальник територіального управління затверджує згідно з типовою структурою і затвердженим кошторисом, а також фондом оплати праці штатний розпис територіального управління, видає накази та розпорядження, а також затверджує Положення про структурні підрозділи територіального управління. При цьому ознаки незалежності самого Національного банку розповсюджуються і на його філії, оскільки відповідно до п. 1.11. Положення не допускається втручання органів державної влади або їх службових осіб у виконання функцій і повноважень територіальних управлінь.
Враховуючи ту обставину, що філії НБУ не є юридичними особами, фінансові питання вирішуються виключно в централізованому порядку. Зокрема, баланси територіальних управлінь включаються до консолідованого балансу НБУ, а їх доходи і витрати є складовими кошторису доходів і витрат НБУ, який, в свою чергу, затверджується Радою НБУ (п. 4 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”).
Щодо фінансово-майнової бази, то у фінансовій діяльності філій реалізуються характерні принципи кошторисного фінансування (цільове спрямування – кошти витрачаються на завдання та в межах, визначених кошторисом; плановість – відпускаються відповідно до кошторису для виконання нормативно-правових актів центрального банку з належним документальним оформленням тощо). Для виконання своїх функцій філії наділяються рухомим та нерухомим майном, вартість якого відображається в балансі територіального відділення. Територіальні управління мають печатку зі своїм найменуванням та зображенням малого Державного Герба України, інші печатки, штампи, що потрібні для їх діяльності.
Визначаючи принципи організації діяльності філій центрального банку, їх можна поділити на загальні та спеціальні. До перших слід віднести загальні правові принципи, притаманні фінансовим органам держави: законності, єдності фінансової та грошової політики, фінансової дисципліни, домінанту державної власності в організації фінансової установи тощо.[449]
З іншого боку, слід визначити спеціальні принципи, які обумовлюють особливості діяльності територіальних установ центрального банку :
– принцип єдності та централізації системи центрального банку (структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням);
– принцип обмеженої самостійності в діяльності територіальних установ (виключно в компетенції НБУ залишається вирішення питання щодо емісії грошових знаків, реєстрації банківських установ, видачі ліцензій, застосування певних заходів банківського нагляду, а також більшість інших питань в галузі банківського регулювання);
– відсутність підпорядкування територіальних управлінь НБУ органам державної влади регіонального рівня або органам місцевого самоврядування (не допускається втручання органів державної влади або їх службових осіб у виконання функцій і повноважень територіальних управлінь);
– принцип особливого режиму звітності територіальних установ НБУ центральному апарату (збирають та оброблюють дані для складання фінансової та статистичної звітності про діяльність територіального управління і забезпечують її достовірність);
– принцип здійснення фінансового контролю як умови діяльності структурного підрозділу (обов`язкові щорічні документальні ревізії з питань фінансово-господарської діяльності територіального управління);
– принцип єдності фінансово-майнової бази (зокрема, доходи і витрати територіальних управлінь є складовими кошторису доходів і витрат НБУ);
– принцип взаємодії між профільними департаментами та відділами територіальних управлінь НБУ.
Звичайно, можна частково об`єднати вищезазначені спеціальні принципи організації діяльності філій НБУ, однак в цілому вони відображають особливості такої вертикальної побудови системи центрального банку із залишенням певної самостійності в діях територіальних управлінь (як первинної інстанції, з якою безпосередньо і в першу чергу спілкуються банківські установи країни).
Якщо брати інший аспект діяльності територіальних управлінь НБУ, тобто їх функції, слід також відмітити певну складність у їх визначенні. Пояснюється це, в першу чергу, завданнями, що стоять перед центральним банком держави (зокрема розробка та виконання ним грошово-кредитної політики). Фактично функції філій можна розділити на дві групи:
1) пов’язані із виконанням завдань центрального банку держави (грошово-кредитна політика, політика в сфері готівкового грошового обігу, здійснення функції кредитора останньої інстанції, розрахунково-касове обслуговування, банківське регулювання та банківський нагляд, валютне регулювання тощо), які здійснюються на регіональному рівні відповідними територіальними управліннями НБУ;
2) пов`язані із організацією діяльності самого територіального управління (створення відповідних відділів відповідно до типової структури філій, ведення фінансової та статистичної звітності, робота із персоналом, технічне та юридичне забезпечення діяльності, внутрішній аудит, діловодство, дотримання режиму безпеки тощо).
Зрозуміло, що профілюючий характер належатиме функціям першої групи, оскільки саме завдяки ним центральний банк впроваджує всю сукупність заходів у сфері грошово-кредитної політики на регіональному рівні.
У процесі виконання своїх функцій територіальні установи ЦБ, з метою найбільш повного, різнобічного та ефективного керівництва та контролю за діяльністю встановлених законодавством та нормативними актами НБУ суб`єктів взаємодіють з місцевими підрозділами фінансових (зокрема Державного казначейства України), податкових, правоохоронних органів, а також органами місцевого самоврядування (залежно від функцій, які безпосередньо виконуються територіальними управліннями). Взаємодія територіальних установ НБУ з податковими та правоохоронними органами відбувається переважно в формі обміну інформацією, проведення спільних перевірок кредитних організацій, спрямованих на профілактику правопорушень у банківській сфері.
Цікаво, що на відміну від України в Російській Федерації одним із спонукаючих мотивів дослідження правового режиму територіальних установ ЦБ стало розповсюдження практики прийняття представницькими органами деяких суб`єктів РФ нормативних актів, що не відповідають федеральному законодавству, які встановлюють правовий статус територіальних установ Банку Росії. Зрозуміло, що така практика не може сприяти забезпеченню єдності та вертикальної структури управління системою ЦБ РФ, підтримання яких необхідне для повноцінного виконання останнім своїх функцій.
На думку Н.М. Бородіної, надзвичайно важливе значення для якісного виконання Центральним банком РФ своїх функцій в сучасних умовах має збереження вертикальної структури управління його системою, але це не означає, що територіальні установи Центрального банку РФ повинні бути позбавлені будь-якої самостійності. „Загрозу економічній стабільності держави представляє не передача установам Банку Росії деяких повноважень, здійснення яких, до того ж, неможливе без врахування різних факторів та умов місцевого значення, і тим більше – не різниця в їх назвах, а відхід від одноманітного виконання тих функцій, які повинні координуватися з одного центру в силу своєї глобальності та важливості для розвитку економічних процесів в рамках всієї держави”.[450]
Можна зазначити, що в Україні робота територіальних управлінь центрального банку також будується за стандартами, встановленими НБУ, однак залежить, в свою чергу, і від рівня розвитку регіональної банківської системи (оскільки слід враховувати особливості таких регіонів як м. Київ (де розташована переважна більшість банківських установ України, включаючи і системоутворюючі банки), Донецька та Дніпропетровська області,м. Запоріжжя, АРК). В цілому можна говорити, що діяльність територіальних управлінь Національного банку являє собою роботу по виконанню частини основних функцій центрального банку (в межах відповідних територій) та системоутворюючу діяльність, що здійснюється у відповідності із Конституцією України, чинним законодавством та нормативно-правовими актами НБУ.
Отже, як бачимо, незважаючи на національну функціональну специфіку діяльності філій центрального банку (як, наприклад, емісійна функція філій Банку Італії), в цілому функції є тотожними завданням національних центральних банків і залежать від вертикального підпорядкування філій.
Із принципу централізації системи НБУ випливає, в свою чергу, принципєдності системи центрального банку , який передбачає, що всім елементам системи притаманні спільність цілей, завдань, єдність організаційної побудови та здійснюваних функцій, а також методів їх здійснення та форм реагування на порушення чинного законодавства. Всі елементи системи НБУ керуються єдиними правовими нормами, що закріплені в чинному законодавстві, нормативних актах НБУ та КМУ. Як зазначає Я.А. Гейвандов, характеризуючи принцип єдності, у випадку прийняття центральним банком рішення кожний елемент системи при необхідності може замінити інший, забезпечуючи тим самим єдність грошово-кредитної політики й банківської системи на всій території держави. Крім цього при необхідності центральний банк може взяти на себе виконання функцій окремих територіальних управлінь.
Принципдержавної служби . Відповідно до законодавства службовці НБУ є державними службовцями. Нижчестоящі службовці підпорядковуються лише вищестоящим органам НБУ і не підпорядковуються місцевим органам влади або управління. Якщо говорити про державну службу з точки зору адміністративного права, то наприклад, професор Тихомиров Ю.О. визначає її як організацію постійної професійної діяльності працівників по здійсненню повноважень як органів державної влади, так і інших утворюваних ними державних органів та установ публічного характеру. [451]
Згідно з Законом України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. „державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження” (ст. 1).[452]
Питання функціонування державної служби у Національному банку та класифікації посад вирішує Правління НБУ відповідно до законодавства України, в першу чергу, відповідно до вищеназваного закону. Ранги державних службовців, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Інші ранги присвоюються Головою НБУ. Голова НБУ, його заступники, члени Правління НБУ та інші службовці згідно із переліком посад, затвердженим Правлінням НБУ, не можуть бути народними депутатами України, членами уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності. Службовцям НБУ забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ.
Достатньо показовим є в цьому приклад Німеччини, де чинне законодавство налічує понад 100 нормативних актів, пов’язаних із визначенням статусу персоналу Бундесбанку, в тому числі базовий Закон про статус федеральних службовців (BBG) в редакції від 27 лютого 1985 р. (із наступними змінами та доповненнями), Статут персоналу Федерального банку ФРН від 1 жовтня 1994 р., Постанова про попередню освіту і порядок проходження служби чиновників Федерального банку ФРН від 12 липня 1979р. (із наступними змінами); Директиви щодо методу відбору кандидатів для проходження підготовчої практики та просування по службі від 13 грудня 1979 р. тощо.[453]
Вищим органом управління НБУ є Рада НБУ, керівним органом виступає Правління. Саме через їх організацію реалізується принцип колегіальності управління . Обидва органи є колегіальними. За законом Рада НБУ складається з 14 осіб, Голова НБУ входить до неї за посадою. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови НБУ, який, в свою чергу, обирається Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п`ять років.[454] Якщо Рада НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за їх виконанням, то Правління безпосередньо займається впровадженням цих засад у практичну діяльність.
Колегіальність управління є характерною рисою для організації центральних банків. В Австрії Рада директорів складається з 14 осіб (голова, двоє віце-голів, 11 членів), в Німеччині до Ради Центральних банків входять президент, віце-президент, члени Ради директорів, президенти центробанків земель, в Польщі Раду з питань грошової політики складають 10 осіб (голова та 9 членів – спеціалістів в сфері фінансів).[455] Зрозуміло, що колегіальне управління центрального банку пояснюється, в першу чергу, тією роллю, яку останній відіграє у фінансовій діяльності держави та завданнями, які стоять перед ним як перед керівником банківської системи зокрема та кредитної системи в цілому.
Фахівці відносять до принципів організації центробанку також принцип дотримання банківської таємниці . Можна говорити про те, що певною мірою він повинен реалізовуватися через діяльність окремих кредитно-фінансових інститутів, в першу чергу комерційних банків.[456] У той же час саме центральний банк може сприяти шляхом проведення виваженої політики створенню дійсно працюючого режиму дотримання банківської таємниці.
У вичерпному розумінні цей принцип означає:
а) закріплення в діючих законодавчих актах переліку відомостей, що складають банківську таємницю;
б) право клієнта фінансово-кредитної організації або центрального банку на дотримання в таємниці та нерозголошення зазначених відомостей;
в) обов`язок фінансово-кредитної установи та центрального банку в повній мірі забезпечити дотримання відомостей, що складають банківську таємницю, а також відповідальність за їх розголошення.[457]
Науковці вважають, що банківська таємниця – це комплексний інститут, а цей термін необхідно трактувати в двох основних значеннях.[458] По-перше, у вузькому розумінні банківська таємниця – це обов’язок банку зберігати таємницю щодо операцій клієнтів, захист від ознайомлення з банківськими операціями сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, таємницю по операціях, рахунках і вкладах (депозитах) своїх клієнтів і кореспондентів. По-друге, в широкому розумінні вона являє собою різновид службової таємниці, тобто конфіденційну інформацію стосовно клієнта, яка стала відома службовцю банку.
При цьому в російському законодавстві визначається, що відноситься до банківської таємниці: відомості про клієнта та кореспондента, про укладені договори банківського рахунку та банківського вкладу, відомості щодо операцій по рахунку. Французькі юристи визначають режим банківської таємниці у такий спосіб, що „банкір зобов`язаний a priori утримувати в секреті всю приватну інформацію, довірену йому клієнтами або навіть третіми особами або отриману ним у своїй професійній діяльності”.[459]
Звичайно, доцільною є більша деталізація чинного законодавства в сфері визначення відомостей, що становлять банківську таємницю, оскільки на сьогоднішній день питання її дотримання є достатньо проблемними, особливо в світлі діяльності фіскальних органів. Згідно з законом отримана НБУ інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством України. НБУ не має права вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами НБУ. Його службовцям забороняється розголошувати інформацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків (у наступному розділі це питання буде більш конкретизоване).[460]
Підводячи підсумки, можна зазначити, що в цілому Національний банк України та система його органів побудовані на тих загальних принципах – функціональних і організаційних, що притаманні більшості центральних банків інших держав. Зрозуміло, що певні відміни пов`язані, в першу чергу, з особливостями національної економіки та становлення й розвитку банківської системи. В той же час основні характеристики є аналогічними для центральних банків, що обумовлено функціональним призначенням, тим місцем, яке центральні банки займають у здійсненні грошово-кредитної політики в державі. Законодавче закріплення основних принципів дозволяє НБУ втілювати основні функції, які покладені на центральні банки країн із ринковою економікою.
3.3 Правові засади проведення грошово-кредитної політики НБУ
Надійна і послідовна економічна політика є одним із базових принципів ринкового господарства. Одним із найважливіших інструментів такої передбачуваної економічної політики є грошово-кредитна політика.[461] Проведення адекватної грошово-кредитної політики сприяє забезпеченню стабільності фінансово-банківської системи країни та уникненню фінансових складнощів, різких змін в реальному виробничому секторі, створенні сприятливих умов для плавної адаптації цін в економіці. Причому однією з базових засад проведення грошово-кредитної політики є її макроекономічна основа. Оскільки рішення у сфері монетарної політики впливають на життя населення, центральний банк у демократичній державній системі зобов`язаний пояснити громадськості, що він робить, чому він вживає саме такі заходи і чого він очікує досягти. Більша прозорість здатна значно послабити таємничу завісу, що оточує монетарну політику. Вона може підвищити ефективність монетарної політики як інструмента макроекономічної стабілізації.
Грошово-кредитна політика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни. Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика заключається в зміні грошового пропонування з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тобто, вона викликає збільшення грошового пропонування в період спаду для заохочення видатків, а під час інфляції, навпаки, обмежує пропонування грошей для обмеження видатків.[462]
Існує три основних засоби кредитно-грошового контролю: 1) операції на відкритому ринку; 2) зміна резервної норми; 3) зміна облікової ставки. Інструменти грошової політики – це інструменти, що служать для рефінансування банків: переоблік, аванси під цінні папери та операції з цінними паперами, що проводять на ринку рефінансування по цінних паперах – відкритому ринку; до останніх сьогодні додалися два інших – обов’язкові резерви та пряма кредитна рестрикція. [463]
Можна говорити про те, що інституційною основою для проведення центробанком монетарної політика стало створення дворівневої банківської системи, організаційні засади діяльності якої визначає Закон України “Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р., а також створення та розвиток національного грошово-кредитного ринку. Зрозуміло, що лише в незалежній банківській системі центральний банк спроможний здійснювати реальну впливову монетарну політику, встановлюючи при цьому певні вимоги до рівня розвитку та якості функціонування банківських установ і забезпечуючи, таким чином, стабільність всієї банківської системи країни та довіру до неї потенційних клієнтів.
Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку . Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання – забезпечення стабільності грошової одиниці (як це, зокрема, визначено в ст. 99 Конституції України щодо завдань НБУ), а також забезпечення стабільності цін (як це передбачено в законодавчих актах, що врегульовують правовий статус центробанків країн ЄС, зокрема Німеччини, Франції тощо). Враховуючи взаємозв’язок між незалежністю центрального банку та особливостями застосування інструментів грошово-кредитної політики, можна говорити про явний політичний вплив з боку уряду або представницьких органів чи його відсутність у визначенні інструментів монетарної політики. Хоча в той же час і досі не виявлено чіткої залежності між ступенем незалежності центробанку та рівнем інфляції в країнах, що стоять на шляху розвитку ринкової економіки.
За період своєї діяльності НБУ пройшов декілька етапів регулювання грошово-кредитного ринку, здійснюючи при цьому функції, передбачені чинним законодавством, через використання певних монетарних інструментів. При цьому було здійснено грошову реформу, визначено основні засади регулювання в сфері діяльності кредитно-фінансових установ (зокрема це стосується визначення мінімальних розмірів статутних та резервних фондів, а також визначення інших економічних нормативів).[464] Все це вплинуло на стабілізацію банківської системи, яка завершила 2001 р. із прибутком, хоча, звичайно, проблема капіталізації банківської системи залишається достатньо актуальною. Було зменшено рівень інфляції, підвищено довіру клієнтів до банківських установ, зменшено різницю між кредитними та депозитними ставками тощо. В той же час залишається проблемним забезпечення необхідними кредитними ресурсами реального сектору національної економіки. Так, за підсумками діяльності банківської сфери у 2002 р. кредити в приватному секторі України складають лише 18% загального обсягу ВВП. Для порівняння: в Угорщині – 30%, у Словенії – 40%.
В цілому в теорії банківського права визначаються стратегічні, проміжні та тактичні цілі, які переслідує центральний банк, розробляючи монетарну політику.[465] Стратегічними цілями монетарної політики центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави – досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечена повна зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин з зовнішнім світом. Центральний банк своєю монетарною політикою повинен сприяти досягненню вказаних цілей. В цьому у нього не повинно бути розбіжностей з урядом і парламентом.
Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Такими перемінними є пожвавлення чи стримування кон¢юнктури на товарних і грошових ринках. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них – рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.
Слід враховувати, що всі три групи цілей монетарної політики знаходяться в ієрархічному взаємозв¢язку. Сукупність заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів та обсягу кредитування банків та інших кредитних установ, формує зміст грошово-кредитної політики, що здійснюється центральним банком. Фактично її метою є регулювання попиту та пропозиції на позичковий капітал.
Грошово-кредитна політика реалізується через певні інструменти монетарної політики, тобто конкретні заходи і дії центробанку, які спрямовані на зміну маси грошей та рівня процентної політики. Банківська практика відносить до таких інструментів політику відкритого ринку, облікову (дисконтну) політику і ломбардну політику; політику обов¢язкових резервів, регулювання валютного курсу.
Чинне законодавство визначає такі основні економічні засоби та методи грошово-кредитної політики, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через: 1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ; 2) процентну політику; 3) рефінансування комерційних банків; 4) управління золотовалютними резервами; 5) операції з цінними паперами на відкритому ринку; 6) регулювання імпорту та експорту капіталу (ст. 25 Закону України “Про Національний банк України”).[466]
В свою чергу Європейський центральний банк, наприклад, має 5 головних операційних інструментів грошово-кредитної політики: оборотні операції; прямі угоди; випуск боргових сертифікатів; залучення строкових депозитів.[467] Головною метою своєї діяльності ЄЦБ визначає підтримку стабільності цін, в то му числі шляхом підтримання єдиної валюти – євро.[468] Без завдання шкоди зазначеним цілям Європейська система центральних банків повинна сприяти також спільній економічній політиці співтовариства.
Кінцевою метою грошово-кредитної політики є досягнення макроекономічної стабілізації, дотримання нормативно передбачених темпів інфляції, забезпечення стабільності курсу національної валюти, досягнення рівноважного платіжного балансу, створення умов для позитивних зрушень, подолання кризових явищ в економіці. В країнах із перехідною економікою грошово-кредитна політика повинна переслідувати єдину мету – забезпечення повної конвертованості національної валюти та підтримання її фіксованого обмінного курсу проти однієї із основних світових валют – долара США або євро. Грошово-кредитна політика повинна здійснюватися „пасивно”, тобто так, щоб інфляція, процентні ставки, реальний обмінний курс тощо визначалися ринковими факторами без активного централізованого управління грошово-кредитною системою. Конвертованість національної валюти повинна вводитися з самого початку.[469]
Розробка основних засад грошово-кредитної політики покладена за ст. 100 Конституції України на Раду Національного банку України, яка повинна також здійснювати контроль за її проведенням. У Законі “Про Національний банк України” (ст. 9) регламентуються основні показники, за якими здійснюється грошово-кредитна політика. При цьому відповідно до ст. 51 Закону НБУ двічі на рік повинен надавати Президенту України та Верховній Раді України інформацію про стан грошово-кредитного ринку в державі.
Основні засади грошово-кредитної політики являють собою комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Слід зауважити, що грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання.[470]
Окреме місце слід відвести виключному праву центробанку на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх формах. Емісія призводить до збільшення грошової маси в обігу.[471] Свого часу при здійсненні дійсних золотих грошей емісія регулювалася потребами обігу по каналах притоку та відтоку грошей в скарбниці. Тим самим скарби поряд з іншими функціями виконували специфічну економічну функцію стихійного регулятора маси грошей в обігу. Однак поява паперових грошей з примусовим курсом означала втрату не лише механізму саморегулювання, але й зняття економічних меж емісії грошей. Єдиною межею стають видатки держави, які не покриваються поточними доходами, тобто обіг спроможний поглинути будь-яку масу паперових знаків, які обезцінюють її лише по відношенню до дійсних грошей – золота.[472]
Головним каналом емісії грошей в промисловорозвинених країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і відповідно маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.[473]
Теорія банківської справи визначає такі принципи організації емісійних операцій:
– централізм у проведенні емісійних операцій, який полягає в тому, що установи банків самостійно розпоряджаються готівковими грошима, що надходять до їх кас, а емісію грошей проводять лише в межах, встановлених вищестоящими установами центрального банку;
– безумовне виконання завдань по вилученню грошей із обігу;
– своєчасне та безперебійне задоволення обґрунтованих потреб у наявних грошах підприємств, організацій та установ;
– складення всіма установами банків, що здійснюють касові операції, розрахунку можливих щоденних надходжень та видач готівкових коштів з метою попереднього визначення величини можливої емісії;
– самостійне вилучення грошей із обігу у випадках, коли фактична сума грошей, що знаходиться в оборотній касі установ банків, перевищує встановлену межову суму. [474]
Емісійна система відповідно розглядається як законодавчо встановлений порядок випуску в обіг грошових знаків і є складовою частиною грошової системи. Регулювання емісійної системи забезпечується операціями на відкритому ринку, змінами норм обов’язкових резервів, процентних ставок та іншими інструментами грошово-кредитної політики.
Згідно зі ст. 99 Конституції валютою України є гривня, яка на сьогоднішній день перебуває в обігу і виступає єдиним законним платіжним засобом на території України. Відповідно до Указу Президента України від 25.08.1996 р. „Про грошову реформу в Україні” гривня була випущена в обігу у вигляді банкнот номінальною вартістю 1, 2, 5, 10 і 20 гривень зразка 1992 р., а також номінальною вартістю 1, 50 і 100 гривень зразка 1994 р.[475] У 2001 р. в обіг випущена гривня номінальною вартістю 200 грн. Розмінні монети, випущені в обіг НБУ вартістю 1, 2 і 5 копійок, виготовлені із металу срібного кольору, а вартістю 10, 25 і 50 коп. – із металу жовтого кольору. Основні характеристики дизайну та захисних елементів були закріплені в Правилах визначення платіжності гривні й монет.[476] У той же час НБУ в межах своїх повноважень, користуючись виключним емісійним правом, випустив в обіг ряд ювілейних та пам’ятних монет. Чинним законодавством передбачено, що банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами.
До валюти України віднесені також платіжні документи і інші цінні папери, виражені у валюті України. На думку Є.А. Алісова, в даному випадку законодавець допустив грубу помилку, оскільки у відповідності з чинним законодавством України платіжні документи, за винятком векселя, не відносяться до цінних паперів.[477]
Слід відзначити, що в своєму виступі на початку лютого 2003 р. Президент України зауважив на низький рівень монетаризації економіки України, що є нижчим 25 %. Його підвищення є одним з факторів зростання національної економіки. В Польщі рівень монетаризації складає 44%, у Чехії – 76%, в Англії – 98%, в Китаї – 104 %. [478]
До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна віднести:
· політику обов'язкових резервів – з використанням уніфікованої ставки резервування залучених коштів комерційними банками як у національній, так і у вільно конвертованій валюті. Норма обов'язкових резервів може змінюватися за постановами правління НБУ як у бік зменшення, так і в бік збільшення протягом року залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку[479] . Як і всі банки, центральні банки повинні керувати своїми резервами і, особливо, розподіляти свої ризики, ухиляючись, по можливості, від концентрації однієї з валют. У той же час саме центробанки несуть певну відповідальність на міжнародному рівні; в системі фіксованих обмінних ставок по обов’язку, і в системи плаваючих обмінних ставок для підтримки солідарності грошових систем та/або внаслідок політичного тиску, вони вимушені йти далі, ніж цього вимагають чисто індивідуальні потреби управління;[480]
· процентну політику , основою якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти та одного з важелів стабілізації грошово-кредитного ринку. В Україні спостерігається поступове зниження облікової ставки (зараз вона становить 7%), що відповідає світовій практиці. Зокрема, у Великобританії в січні 2003 р. Банк Англії внаслідок зниження темпів економічного росту знизив базову кредитну ставку до мінімального майже за півсторічча рівня з 4% до 3, 75%. Європейський центральний банк продовжує тримати облікову ставку на рівні 2, 75%;
· здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках з метою дотримання стабільності курсу національної валюти.
В той же час мова йде про пріоритети в галузі грошово-кредитної політики, яка не обмежується зазначеними напрямами. Якщо говорити про аналіз таких інструментів, можна зазначити наступне.
У відповідності з пріоритетами економічних напрямів країни центральний банк здійснює грошово-кредитну політику із застосуванням таких інструментів регулювання грошового обігу та обсягу кредитування в господарстві: непрямих методів – облікова (дисконтна) та ломбардна політика, а також політика на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів – переоблікове контингентирування, політика обов`язкових резервів та різноманітні селективні методи.
Облікова (дисконтна) політика центрального банку заснована на переобліку або купівлі векселів, врахованих раніше комерційними банками. При цьому центральний банк із валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на обсяг кредитування в країні: при його збільшенні здійснюється жорстка політика „дорогих” грошей, при пониженні - політика «дешевих» грошей, тобто політика кредитної рестрикції або кредитної експансії. Відповідно до ст. 27 Закону України „Про Національний банк України” НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.[481]
Надаючи облікові та ломбардні позички, центральний банк збільшує на їх суму вільні резерви і кредитний потенціал банків – позичальників і ще в більшій мірі – загальну масу грошей в обігу. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, центробанк може регулювати загальну масу грошей в обігу.[482] Різний рівень офіційних процентних ставок стимулює переміщення капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками в країни з високими ставками, що справляє значний вплив на стан балансу руху капіталів та на платіжний баланс різних країн. Таким чином, зміна офіційних облікових ставок може розглядатися і як метод валютного регулювання.
Зміна норми резервування впливає на базову функцію банківської системи – емісійну двома основними шляхами: по-перше, впливає на розмір резервів; по-друге, змінює показник грошового мультиплікатора. При цьому регулювання центральним банком рівня облікової ставки надає певного спрямування руху кредиту як по горизонталі (банк – позичальник), так і по вертикалі (НБУ – комерційні банки).[483] Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових процентних ставок. Зміна облікової ставки по наданих центральним банком кредитах, збільшуючи або скорочуючи пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них.
Слід відзначити, що в останні роки спостерігається тенденція поступового зменшення облікової ставки НБУ. У 1994 р. був зафіксований її найбільший розмір (середньозважена величина) – 225,9 % річних, у 2001 р. вона становила в середньому 19,7% річних.[484] На протязі 2002 р. вона продовжувала знижуватися і з вересня 2002 р. встановлена на рівні 8 % річних, а з жовтня 2002 р. – 7 %. В Основних засадах грошово-кредитної політики на 2003 р. центробанк планував цей розмір залишити без змін.
Додатком до облікової політики є ломбардна, або закладна, політика . Вона заснована на наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення векселів, цінних паперів та державних боргових зобов`язань. У зв`язку із можливістю більшого ризику по ломбардному кредиту встановлюється більш високий відсоток (на 1-2 % вище), ніж по обліку векселів. Мета дисконтної та закладної політики полягає в тому, щоб зміною умов рефінансування кредитних інститутів впливати на ситуацію на грошовому ринку та ринку капіталів.
У Данії, Нідерландах, Бельгії, Німеччині кредитні установи мають можливість рефінансуватися в обмеженому обсязі у центрального банку за ставками нижче ринкових. Такі кредитні установи можуть отримувати практично нелімітовані кредити центрального банку додатково за ринковими ставками, що підвищує їх ліквідність та конкурентоспроможність за рівнем до комерційних банків інших країн. Зокрема, в Німеччині існує спеціальний ломбардний кредит, ставки за яким можуть змінюватися щодня.[485]
На облікову й ломбардну політику покладено також виконання так званої сигнальної функції, коли кредитні установи розглядають зниження офіційного дисконту як орієнтацію на проведення політики кредитної експансії, а збільшення – як очікування політики кредитної рестрикції. В Україні спостерігається поступове зниження ставок по ломбардних кредитах та кредитах, що придбаваються банками на тендері. Крім того, центробанк із 1997 р. почав здійснювати операції РЕПО, по яких ставки також знижені до рівня 20 – 22 % (порівняно із 1998 – 1999 рр., коли такі ставки були 54 – 59 % річних).
Отже, облікова та ломбардна політика центрального банку являють собою механізм безпосереднього його впливу на ліквідність кредитних установ та непрямого впливу на економіку в цілому. Як метод грошово-кредитного регулювання економіки ця політика є „адміністративним” і найбільш швидким засобом впливу центрального банку на готівковий грошовий обсяг ресурсів банків та їх кредитні можливості порівняно з такими “ринковими” методами регулювання, як облікова політика і політика на відкритому ринку. Сутність політики мінімальних резервів полягає у встановленні центральним банком норм обов`язкових мінімальних резервів кредитним інститутам у вигляді певного відсотка від суми їх депозитів, які зберігаються на безпроцентному рахунку в центральному банку.
В різних країнах Західної Європи існують істотні розбіжності в механізмі розрахунку резервних ставок, а також в критеріях, за якими вони диференціюються.[486] Основною статтею при розрахунках мінімальних резервів є величина вкладів небанківських установ (промислових, торговельних підприємств) по пасивній стороні балансу. В залежності від країн ставки можуть коливатися від 0,45% (Великобританія) до 25 % (Італія).
Інструмент обов`язкових мінімальних резервів використовується також центральними банками для забезпечення конкурентоспроможності своїх комерційних банків. Якщо центральний банк намагається попередити спрямування вкладів на євроринок, він може істотно знижувати ставки за строковими та ощадними вкладами, а також за вкладами до вимоги нерезидентів. В умовах перехідної економіки НБУ досить часто застосовував цей інструмент грошово-кредитної політики.
Операції на відкритому ринку – інструмент підвищення ефективності облікової (дисконтної) політики. Механізм дії даного інструмента центрального банку заснований на купівлі або продажу ним державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов`язань, зміні обсягів покупок та продажу цінних паперів. Це призводить до зміни резервів комерційних банків, а внаслідок цього – і до зміни маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процентних ставок у потрібному для центробанку напрямку.
Відповідно до чинного законодавства операціями відкритого ринку Національного банку України є купівля - продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. Їх особливість полягає в тому, що вони здійснюються не за ринковими процентними ставками, а за раніше встановленим курсом. У той же час процентні ставки встановлюються центральним банком диференційовано, в залежності від терміновості державних цінних паперів. Вплив центрального банку на грошовий ринок та ринок капіталу полягає в тому, що, змінюючи процентні ставки на відкритому ринку, банк створює вигідні умови кредитним установам щодо придбання або продажу державних цінних паперів для збільшення своєї ліквідності.
Операції на відкритому ринку – це найбільш гнучкий метод регулювання ліквідності та кредитних можливостей банків шляхом розміщення державного боргу. Ці операції, які являють собою одну із форм фінансування держави, використовуються особливо активно центральними банками в період росту дефіцитів федеральних та місцевих бюджетів. Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка – її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування.[487]
Валютна політика – це сукупність заходів, що здійснюються в сфері міжнародних економічних відносин у відповідності із поточними та стратегічними цілями економічної політики країни. Вона спрямована на вирішення головних завдань: забезпечення стабільності економічного зростання, утримування зростання безробіття та інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.
Форми і методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також внутрішньої та зовнішньої політики держави.[488] До таких форм та методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну да девізну політику, в тому числі валютні інтервенції.[489] Валютні обмеження являють собою систему нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки тощо).
Девальвація (devaluation) – зменшення офіційного золотого змісту грошової одиниці країни або зниження її курсу по відношенню до валют інших країн, що здійснюється в законодавчому порядку. Ревальвація (revaluation), навпаки, полягає в збільшенні золотого змісту грошової одиниці або підвищенню її курсу по відношенню до валют інших країн, що здійснюється державою в офіційному порядку.[490] Валютна інтервенція – втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищення або зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. В тих випадках, коли країна зацікавлена в підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета – зниження курсу національної валюти, – здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти.[491]
В Україні валютне регулювання базується, в першу чергу, на Конституції України та Законі про НБУ, на Декреті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. „Про систему валютного регулювання і валютного контролю", а також на нормативних актах НБУ, що визначають правові засади організації валютного регулювання й контролю. Свого часу Україна як незалежна держава заявила про прагнення забезпечити конвертованість національної валюти, підписавши ще в 1992 р. Статті Угоди Міжнародного валютного фонду (Статут МВФ) та взявши на себе зобов’язання щодо організації власної валютної системи, передбачені Статтею ХІУ Статуту. 24 вересня 1996 р. Україна заявила про прийняття зобов’язань за Статтею УІІІ Статуту МВФ, що засвідчило про офіційне міжнародне визнання гривні конвертованою за поточними операціями.
Аналізуючи положення теорії фінансового та господарського права, можна зробити висновок, що валютна система являє собою державно-правову форму організації міжнародних валютних (грошових) відносин держав. Національна валютна система складається з таких елементів: 1) національна валюта; 2) умови обрання „мостів” валюти держави; 3) паритет національної валюти; 4) режим курсу національної валюти; 5) наявність або відсутність валютних обмежень в країні; 6) національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни; 7) регламентація використання міжнародних кредитних коштів обігу; 8) режим національного валютного ринку і ринку золота; 9) державні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни. [492]
Зокрема, Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Економічну суть золотовалютних резервів складають фонди коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової одиниці та платоспроможності держави. Вважають, що правовий статус, склад та призначення золотовалютних резервів України на даний час не мають єдиного законодавчого врегулювання.
Золотовалютні резерви України як централізовані фонди коштів держави включають:
- Державний валютний фонд України;
- Державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи та коштовного каміння;
- Державний валютний фонд уряду (кошти валютного фонду КМУ);
- Золотовалютні резерви Національного банку України, основою яких є Офіційний валютний резерв центробанку.[493] Зокрема, керівництво НБУ проголосило, що протягом 2003 р. золотовалютний запас центробанку повинен зрости на 36,4 % – до $ 6 млрд (зараз він складає $ 4,4 млрд).
Чинне законодавство (ст. 47 Закону „Про Національний банк України”) включає до структури золотовалютного резерву НБУ: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервну позицію в МВФ; іноземну валюту у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності.
Операціями відкритого ринку НБУ є купівля-продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. Національний банк відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу.
До 23 жовтня 1994 р. в Україні дотримувалися системи множинних курсів, включаючи офіційний валютний курс, який визначався НБУ, і ринковий, який встановлювався на валютних аукціонах. Із 24 жовтня 1994 р. офіційний курс встановлювався за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. З 19 березня 1999 р. НБУ встановив офіційний обмінний курс гривні щодо долара США як середньозважений між курсами за операціями уповноважених комерційних банків на міжбанківському валютному ринку. У межах своєї загальної відповідальності за забезпечення стабільності національної валюти НБУ може впливати на формування офіційного обмінного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютному ринку.
Отже, центробанк використовував кілька режимів – від множинного до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу, який і був офіційно запроваджений на початку 2000 р. Введення плаваючого курсу та запровадження на міжбанківському ринку торгової сесії поглибили лібералізацію валютного ринку та зменшили обсяг арбітражних операцій, забезпечили стабілізацію обмінного курсу, подальший розвиток безготівкового і готівкового валютного ринків, а також зовнішньоекономічної діяльності, збільшення припливу валюти до України та збереження міжнародних валютних резервів НБУ. [494]
У березні 2003 р. НБУ скасував обмеження на 5%-ве відхилення курсу гривні від офіційного при здійсненні операцій купівлі-продажу готівкової іноземної валюти, яке було введено у вересні 2001 р.
Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України визначені НБУ у Правилах здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України.[495]
Відповідно до зазначених Правил операції на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать НБУ, уповноважені банки (комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями); уповноважені кредитно-фінансові установи (які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями) та валютні біржі. Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць відповідно до Порядку встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют.[496]
Слід розуміти, що ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому ринкове регулювання засноване на конкуренції й породжує стимули розвитку; відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин. Починаючи з кінця лютого 2003 р. НБУ поставив на меті лібералізацію валютного ринку країни. З початку року НБУ вже ухвалив пакет рішень з лібералізації валютного ринку й протягом січня – лютого займався узгодженням їх з іншими відомствами.
У грошово-кредитній політиці використовуються, окрім зазначених інструментів монетарної політики, також і селективні інструменти.[497] Хоча слід зазначити, що селективні інструменти є характерними для банківських систем на перехідному етапі і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.
Із грошово-кредитною політикою тісно пов’язане виконання і інших основних функцій центрального банку, зокрема функція „банку банків”. Функція головного банку включає в себе три напрямки, достатньо пов’язані між собою. По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації по міжбанківських розрахунках. По-друге, при таких взаєморозрахунках деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може, при певних умовах, надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок при такій потребі. І навпаки, центральний банк може “скачати” ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк повинний користуватися такою інтервенцією на ринок для контролю над грошовою масою або процентними ставками – в залежності від країни та ситуації тому чи іншому аспекту приділяється більша увага в межах, що встановлюються фінансовою владою.[498] На початку 2003 р. Національним банком внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків.[499]
Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада в принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому ведеться рух надходжень та виплат. У деяких країнах – Франції, Німеччині, Іспанії, Італії – надходження та видатки забезпечуються Казначейством, і центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок по всій території країни, однак надходження та видатки гарантуються Центральним банком. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.
В Україні згідно зі ст. 31 Закону „Про Національний банк України” Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначаються договором між НБУ та ДКУ.
Центральний банк бере участь також в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують зобов’язання Міністерства фінансів, банки здійснюють консультації з приводу емісій та реалізації їх для держави, забезпечують торги та організують синдикати по придбанню позичок, управляють боргами та виплатами по купонах.[500]
У 2003 р. НБУ планує створити в своїй структурі аналітичну службу, що буде об’єднувати розрізнені зусилля різних департаментів для отримання банком реальних макроекономічних показників.
Підводячи підсумки, слід зазначити, що у виборі сучасного курсу та основних індикаторів грошово-кредитної політики, а також пріоритетних інструментів монетарної політики основним критерієм її ефективності повинні бути не об’ємні характеристики грошової маси, а в першу чергу результативність механізму грошової емісії, який повинен забезпечувати необхідне збалансування попиту та пропозиції грошових коштів як головної умови стабільності та зміцнення національної валюти. Правові норми, закладені в чинному законодавстві, визначають компетенцію центробанку в організації монетарної політики і дозволяють йому в межах повноважень, в тому числі за рахунок власної нормотворчості, здійснювати регулювання грошово-кредитним ринком та забезпечувати стабільність гривні.
Розділ 4. Правові засади організації банківського нагляду в Україні
4.1 Поняття банківського нагляду. Його мета
Фінансово-кредитні інститути створюють можливості для мобілізації грошових накопичень шляхом випуску фінансових інструментів, які пристосовані до ощадних та операційних потреб вкладника, і використовують ці кошти, надаючи кредити або фінансові активи, пристосовані для позичальників (інвесторів та споживачів). Зазначене фінансове посередництво сприяє процесам накопичення інвестицій в економіці, оскільки фінансові установи скорочують ризик втрати капіталу, зменшують видатки по угодах та забезпечують інвестору або споживачу виділення коштів у необхідній кількості та послідовності погашення кредиту, що прийнятна для них. Тому виправданою є постійна тенденція зростання капіталу в банківській сфері.
В той же час розвиток фінансової системи включає процес створення інвертної піраміди, оскільки фінансові установи будуть базу для своїх активів шляхом розширення своїх зобов’язань (пасивів). Різнобічність активів повинна скорочувати ризики через диверсифікацію, але паралельно зростає ризик диверсифікації пасивів, якщо останні не є виключно внутрішніми фондами або капіталом. Історія періодично спостерігає падіння фінансових пірамід внаслідок надмірних спекуляцій або емісії грошей. Особливо це помітно у періоди, коли відбуваються циклічні коливання економіки. Можна згадати і Велику американську кризу 1929 р., за якою почалася Велика депресія 30–х років, і кризу Східно-Азійського ринку 1997–1998 р., за якою потягнувся дефолт у Росії та банківські кризи інших пострадянських країн, у тому числі й України.
Створення центрального банку не в останню чергу пов’язано саме із необхідністю захисту та зміцнення інвертної фінансової піраміди, щоб регулювати та попереджати падіння, які так властиві хисткій фінансовій надбудові.
Ще однією з причин, яка пояснює необхідність здійснення постійного регулювання банківських установ, є формування останніми механізму платежів в економіці. Створена розгалужена мережа платіжного механізму впливає на своєчасність платежів в усіх сферах економіки. І стабільна та ефективна робота платіжної системи настільки важлива для суспільства, що її часткова або повна неспрацьованість потягне за собою величезні витрати. Для ефективної організації роботи платіжні системи повинні бути безпечними та економічно ефективними, легко реагувати на коливання ринку та бути взаємопов’язаними з іншими субсистемами.[501]
Банківський нагляд традиційно спрямований на підтримку надійності та ефективної діяльності окремих складових кредитної системи країни, в першу чергу банків, з метою забезпечення стабільного нормального функціонування всієї банківської системи. Досвід багатьох країн свідчить про те, що при правильному управлінні банки можуть вижити навіть і не в сприятливих економічних умовах.
Умови здійснення банківського нагляду закладаються, як правило, в законодавчі акти, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд найчастіше є складовою ланкою саме центральних банків держави. В зв`язку з тим, що функцією банківського нагляду є створення безпечної та здорової банківської системи і попередження нестабільності фінансової системи в цілому, центральний банк як інститут, що здійснює державне управління грошово-кредитною політикою і виступає кредитором останньої інстанції, є природнім центром банківського нагляду.
Однак зосередження банківського нагляду та регулювання в руках центрального банку не розглядається як єдиний можливий варіант і часто викликає нарікання. З одного боку, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформація, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов`язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством.
На думку деяких дослідників, зосередження всієї адміністративно-командної грошово-кредитної влади в руках одного відомства може призвести до зайвої бюрократизації, зарегламентованості і зрештою, до втрати ініціативи і підприємливості всієї системи органів, що контролюються. Крім того, при такому устрої кредитної системи можливі різного роду зловживання. Існує також пропозиція створити декілька органів управління кредитною системою, компетенція яких засновувалася б на принципі розподілу влади (на базі досвіду Франції). В деяких країнах орган банківського нагляду створюється в межах Міністерства фінансів або Казначейства. Але, як правило, ці установи є достатньо політизованими і не завжди координують свої зусилля з іншими державними інститутами.
Якщо аналізувати загальну практику діяльності органів банківського нагляду та його місце в системі органів управління, то можна зробити дійти такого висновку. Чим сильнішим і незалежнішим є центральний банк країни, тим більше підстав для створення структури банківського нагляду в його межах. І навпаки, чим він більш слабший і залежний від органів влади, тим наявніша необхідність створення незалежного банківського нагляду.
В банківському середовищі існує думка, що орган банківського нагляду повинен мати свій особливий статус або хоча б паритет поряд із іншими основними відділами центрального банку, міністерства або бути окремою незалежною організацією. Директором банківського нагляду повинна виступати незалежна особа, що підпорядковується або керівнику центрального банку, або заступнику міністра фінансів (казначейства), хоча останнє менш бажано. Така організація покликана для створення необхідного рівня довіри в банківській системі для створення необхідної правової сили наглядових директив.
Банківський нагляд (у широкому розумінні) є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров`я.[502] Незважаючи на специфіку банківського нагляду в різних державах, його цілі і завдання, в основному, подібні.
Головними завданнями, що стоять перед будь-якою системою банківського нагляду, є:
– гарантія здоров`я банківського сектора для підвищення і сприяння економічному зростанню країни;
– захист вкладників, які розміщують свої кошти в банках. Ця задача пов`язана із підтримкою довір`я громадськості до банківської системи, втрата якого веде до її послаблення і таких макроекономічних наслідків, як скорочення грошової пропозиції, розвал системи платежів, більш несподівані зобов`язання уряду, економічна нестабільність у державі.
– підвищення конкуренції в банківському секторі: тобто банківські закони й положення повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції і попередження монополії та дій, що перешкоджають конкуренції;
– підвищення ефективності банківської справи і справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система повинна відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг по прийнятій вартості. Грошові кошти повинні надходити в економічні сектори, які можуть використати їх найбільш продуктивно і ефективно.
Визначення заходів, що здійснюються в рамках банківського нагляду, має не лише економічне, а й політичне значення. Ще у 1996 р. директор Департаменту банківського нагляду НБУ А.І. Степаненко зазначав, що правильне розуміння органами державної влади ідеології банківського нагляду є важливим політичним питанням і дуже важливо, щоб акценти було розставлено правильно, особливо на рівні владних структур. Адже в цивілізованих країнах право захисту власності є незаперечним і найвищим.[503]
Італійський фінансист Карл Нанні вважає, що кінцевою метою банківського контролю є усунення системних та індивідуальних ризиків, а також стимулювання ефективності банківської системи.[504] Р.С. Портер називає також такі завдання банківського нагляду, як підвищення конкуренції в банківському секторі економіки, підвищення ефективності банківської справи, справедливий розподіл кредиту в економіці.[505]
Сильна і пристосована до ринкових умов банківська система надто необхідна як провідник монетарної політики центрального банку в економіку країни. Тому завдання банківського нагляду тісно пов`язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику. Підтримка стабільності банківського сектора спрямована також на попередження системних ризиків, яку полягають у тому, що банкрутство одного банку може потягти за собою банкрутство декількох банків та втрату довіри до всієї системи. Захисту підлягає і фонд страхування від втрат у тих країнах, де застосовуються заходи по захисту інтересів банківських вкладників. Відповідно центробанк зацікавлений в забезпеченні дотримання піднаглядовими суб’єктами банківських законів і положень. Для його здійснення згідно з іншими завданнями в державі необхідне розвинене, пристосоване до ринкових умов банківське законодавство.
Банківський нагляд повинен базуватися на нормах спеціального банківського законодавства, що пристосоване до ринкових умов. Центральний банк завжди є провідником монетарної політики, і саме ця його функція в першу чергу вимагає наявності сильної і пристосованої до ринкових умов банківської системи. Таким чином, завдання банківського нагляду тісно пов’язані і визначаються завданнями і функціями центрального банку як органу, що визначає і здійснює грошово-кредитну політику в державі. Крім того, банківський нагляд забезпечує дотримання стандартів та нормативів суб`єктами, що контролюються банківськими законами і положеннями.
Як одна з основних функцій центробанку банківський нагляд повинен бути спрямований на підтримку надійності й ефективності окремих банків з метою забезпечення стабільності і нормального функціонування всієї системи. Тобто, найважливіше призначення банківського нагляду – вберегти діяльність банків від фатальних ризиків та захистити інтереси вкладників. Те, що саме банкам потрібен посилений нагляд, не викликає сумнівів. Вони відіграють ключову роль у кредитно-фінансовій системі країни та в національній економіці, вони значно зачіпають інтереси суспільства, в першу чергу фінансові. Тому саме кредитно-фінансові установи (а банки – першочергово) в усьому світі знаходяться під наглядом з боку держави та незалежним контролем більше, ніж будь-які інші об’єкти, що здійснюють підприємницьку діяльність. Служби банківського нагляду здійснюють наглядові функції, спрямовані на оцінку й стримування численних ризиків при здійсненні комерційними банками банківських операцій з метою недопущення їх збитковості, неліквідності й банкрутства.[506]
Однак слід пам’ятати, що до завдань банківського нагляду не повинно входити вирішення проблем, пов’язаних із значними змінами на макроекономічному рівні, в політичному житті тощо. Банківський нагляд може лише вирішувати важливі задачі в процесі системних перетворень. Органи банківського нагляду не повинні здійснювати постійну фінансову підтримку окремих комерційних банків, тому не слід поєднувати функції службової особи органу банківського нагляду та керівника комерційного банку. В свою чергу, центральний банк країни повинен сприяти тимчасовій підтримці ліквідності комерційного банку (кредитування в надзвичайних обставинах). Тобто, орган банківського нагляду повинен дотримуватися своїх традиційних наглядових функцій і надавати підтримки політиці уряду. Не слід також приписувати наглядовим органам поєднання функції нагляду з управлінням або володінням банками, як і не слід приписувати їм виступати в ролі власників або директорів (керуючих) банками і в той же час здійснювати нагляд за їх діяльністю. Закладена в такому разі противага інтересів буде призводити до серйозного підриву довіри до осіб, що займаються банківським наглядом.
Нагляд здійснюється вже при створенні банківської установи: банківською діяльністю може займатися лише той, хто отримав відповідний дозвіл (ліцензію). Право на отримання дозволу, в свою чергу, має той, хто може сформувати статутний капітал у мінімальному розмірі, визначеному законодавством; керівник повинен мати необхідні професійні якості й мати надійну репутацію. Назву „банк” й „банкір” можуть мати лише кредитні установи, що отримали дозвіл. Хоча встановлене законом поняття банківської операції (за загальноприйнятою практикою) є відносно широким, існують грошові внески, операції з якими не можна назвати банківськими, і які, відповідно, не вимагають дозволу (наприклад, у Німеччині це продаж прав участі в товариствах або часток власності в майні так званого майнового фонду нерухомості[507] ). Підприємства, що здійснюють виключно такі форми діяльності, не підпадають у сферу банківського нагляду.
Метою нагляду є підтримання ефективності банківської системи, оскільки банки повинні забезпечити виконання своїх платіжних зобов’язань і в економічно важкі часи. Це означає, що поточні операції будь-якого банку повинні здійснюватися так, щоб обсяг позик знаходився у відповідному співвідношенні до власного капіталу банку, щоб банк в будь-який час мав достатні поточні фінансові ресурси й давав у позику доручені грошові кошти лише за умови, що він зможе справитися з ситуацією при непередбаченій втраті окремих кредитів, в тому числі й великих. Для кінцевої реалізації зазначеної мети уповноваженим органом банківського нагляду встановлюються детальні принципи, що стосуються власного капіталу й ліквідності. Принципи закріплюють істотні обмеження для банківської діяльності, які пов`язані з ризиками, і цим зменшують загальний ризик для окремих банків. Завдяки регулярним повідомленням і контролю, а також особливим виїзним перевіркам контролюється дотримання принципів й інших законодавчо приписаних обов’язків (наприклад, повідомлення про всі кредити, які перевищують певну суму).
В концепцію банківського нагляду повинна бути закладена відсутність можливості втручання в договірні відносини клієнта та банку, що повинні вирішуватися за взаємною згодою сторін або в судовому порядку. Орган нагляду не повинен впливати на виконання окремих договірних відносин, хоча клієнт банку зацікавлений в підтримці його інтересів в можливих приватно-правових спорах. Нагляд служить виключно суспільним цілям: захисту вкладів і підтриманню ефективної кредитної системи. Якщо всупереч активному державному нагляду відбувається банкрутство банку, може постраждати більша кількість кредиторів й вкладників, серед яких багато дрібних вкладників. Щоб захистити їх від втрати свої вкладів, окремі групи банків створюють страхові установи для відповідних сфер або загальнонаціональний фонд гарантування вкладів. Зокрема, в ФРН вклади в приватних банках страхуються фондами Федерального союзу німецьких банків по захисту вкладів. Фонд дає гарантію на вклади кожного вкладника розміром 30% власного капіталу відповідного банку. Таким чином повністю захищаються звичайні ощадні суми.[508]
Якщо виходити із положень теорії права, то наглядовий орган за своєю суттю не має відносин підлеглості із органом, за яким здійснюється нагляд. Наглядовий орган оцінює діяльність відповідної особи лише з позиції законності, але не доцільності, не втручаючись в його оперативну або іншу форму діяльності. На відміну від нагляду контроль передбачає, як правило, наявність відносин підлеглості між органом, що контролює, та особою, над якою здійснюється контроль, а також втручання в оперативну діяльність підконтрольної особи з метою усунення допущених порушень.[509] Тому слід розрізняти функції центробанку в сфері банківського регулювання й нагляду за діяльністю комерційних банків та в сфері банківського контролю за діяльністю своїх філій. В контексті зазначеного цікавою вбачається позиція професора Ю.М. Козлова, який пише: „Відомо, що „нагляд” характеризується в усіх існуючих наукових та інших джерелах як вид контрольної діяльності. Яким же чином сталося, що вид діяльності перетворився в орган, що здійснює цей вид діяльності? Відповідь отримати не уявляється можливим.”[510]
Жан Матук стоїть на узагальненні зазначених повноважень центробанку під егідою „банківський контроль”, включаючи до нього видання нормативно-правових актів, процес спостереження за діяльністю банків та адміністративно-вольовий вплив на їх діяльність.[511] Навпаки, В.П. Поляков в якості узагальнюючого бере поняття „банківське регулювання”, яке визначає як систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпечне функціонування банківської системи.[512]
В.В. Пасічник розмежовує зазначені поняття і зазначає, що під банківським регулюванням розуміють розробку та видання уповноваженими органами на підставі законів нормативно-правових актів, які регламентують види і способи банківської діяльності. А під контролем за діяльністю банків мається на увазі цілісне і безперервне відстеження здійснення банками їх діяльності згідно із нормативно-правовими актами.[513]
Г.А. Тосунян, розглядаючи компетенцію центробанку в сфері банківського нагляду, приходить до висновку про наявність підпорядкованості між центробанком та банківськими установами.[514] Звичайно, ця позиція не є абсолютно підтримуваною більшістю вчених, у тому числі і автором зазначеної праці. Викладене свідчить про неоднозначність вирішення питання щодо поняття та обсягу банківського нагляду, про наявну наукову дискусію у застосуванні вищезазначених термінів та розумінні їх правової природи. Тим більше, що сама суть фінансового контролю є складною за змістом. Зокрема, д.ю.н. Грачова О.Ю. зазначає, що фінансовий контроль є складною, багатоаспектною категорією. З одного боку, – це функція державного управління, по відношенню до якого виступає засобом, інструментом реалізації політики держави. З іншого боку, сам фінансовий контроль можна розглядати як управлінську діяльність, що має свої методи, способи, форми реалізації.[515]
Досить цікавою є позиція представників USAID, зокрема Гері Гегенхаймера – старшого юридичного радника, який вказує на такі особливості застосування вищезазначених термінів. Поняття „регулювання” часто відноситься до юридичних правил чи адміністративних вимог, що пред’являються органами влади. „Нагляд” означає процедуру постійного моніторингу за відповідністю цих вимог. „Пруденційний нагляд” є спеціалізованим типом нагляду та, за загальним порядком, відноситься до фінансових інститутів, в першу чергу банків. Замість того, аби просто створювати правила, що регулюють діяльність банків, підхід пруденційного нагляду розроблений для гарантування фінансової стабільності банків. Країни, що мають підхід пруденційного нагляду, здійснюють його двома шляхами:
1) гарантуючи те, що банки вчиняють діяльність по обмеженню та контролю за ризиком;
2) гарантуючи те, що банківська діяльність буде здійснюватися особами, що відповідають критеріям порядності та чесності.[516]
Аналіз поняття „банківський нагляд ” дає можливість стверджувати, що він являє собою одну із форм управлінської діяльності держави, оскільки в зазначених відносинах центральний банк (або інший орган, на який покладені зазначені функції) реалізує функцію державного управління банківським сектором. Прийнято розрізняти економічні, адміністративні та ідеологічні способи або методи управлінської діяльності, в рамках яких існує безліч приватних методів або прийомів.
Економічні методи регулювання включають податкові, нормативні (встановлення кількісних нормативів або розмірів обмежень чи пільг) та коригуючі (застосування впливу для конкретної ситуації). Вони спрямовані на досягнення економічних цілей – цільового кредитування, визначення норм обов’язкових резервів тощо.[517]
Суть адміністративних методів (а саме вони займають провідне місце в організації банківського регулювання) може бути виражена в наступному:
а) встановлення певного порядку дії в сфері державного управління (приписи);
б) заборона певних дій (заборони);
в) надання можливості вибору дій (жорсткий варіант дозволів, розрахований на поведінку посадових осіб, які зобов’язані вибрати один з передбачених адміністративно-правовою нормою варіантів дій у відповідних умовах);
г) надання можливості діяти на свій розсуд (м’який дозвіл, розрахований переважно на громадян, а за формою є дозвільним методом);
д) допуск за певних умов паритетного юридичного становища сторін у відношенні, що регулюється (процесуальна рівність).[518]
З методами та формами управлінської діяльності тісно пов’язані певні управлінські процедури, зокрема: 1) підготовка, прийняття та виконання рішень; 2) координація управлінської діяльності (економія ресурсів та коштів, ефективне виконання відповідних завдань); 3) організаційні, реєстраційні, дозвільні та обліково-повідомляючі форми роботи; 4) консультативна та інформаційна діяльність; 5) облікові, аналітичні, програмні форми роботи, а також звітність.[519]
Уповноважені здійснювати банківський нагляд і контроль органи в своїй безпосередній діяльності реалізують зазначені методи та форми, що дозволяє їм вирішувати основні завдання банківського нагляду. Державне управління передбачає гнучкість методів, у тому числі застосування реформ. Зокрема, на рівні теорії слід розуміти: оскільки державного втручання уникнути неможливо і в принципі цього робити не слід, то необхідно, по-перше, виділити сфери життя суспільства, де управлінська діяльність необхідна, бажана, доцільна і де вона недопустима; по-друге, визначити міру втручання управлінської діяльності держави та дотримуватися її. Ці сфери і регуляційна міра повинні бути такими, щоб втручання держави, з одного боку, не порушувало природної саморегуляції суспільства, а з іншого – дозволяло б виправити недоліки стихійного розвитку. В цьому зиск державного управління.
Головна мета регулювання банківською системою полягає в створенні умов для ефективної та стабільної роботи всіх конкуруючих один з одним банківських установ і разом з ними господарюючих суб’єктів. Управління комерційними банками з боку державних органів здійснюється в формах регулювання та нагляду. Окремі автори включають до їх складу і стимулювання діяльності банківських установ.[520] Державне регулювання покликане сприяти забезпеченню: стійкості роботи та зміцненню фінансового стану банківської установи; орієнтації та стимулюванню діяльності банку в галузі кредитування на виконання пріоритетних завдань розвитку економіки та підвищення добробуту суспільства; наукової організації грошового обігу в народному господарстві; створенню системи гарантій захисту інтересів вкладників, в першу чергу фізичних осіб.
Банківське регулювання як одна з форм державного управління являє собою систему заходів, за допомогою яких держава через центральний банк (або інший уповноважений орган) забезпечує стабільне та безпечне функціонування банків, попереджає дестабілізаційні процеси в банківському секторі. Слід розуміти, що терміни „банківське регулювання” і „банківський контроль” не є тотожними, оскільки відносяться до різних (хоча і взаємодоповнюючих) видів діяльності. Регулювання включає в себе розробку та видання уповноваженими установами конкретних правил, інструкцій, методологічних матеріалів, які базуються на чинному законодавстві та визначають структуру і способи здійснення банківської діяльності. Контроль зі діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення їх надійності та стійкості. Він передбачає цілісний і безперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності у відповідності з чинним законодавством.
Ян Гінді відмічав чотири основні причини, згідно з якими банки повинні регулюватися: 1) грошово-кредитна політика – спроможність створювати гроші; 2) розміщення кредитів – канал кредитів та інвестицій; 3) конкуренція та інновації – щоб попередити картелі; 4) „розважливе” регулювання – збереження приватних накопичень, оперування механізмами платежів та схильність до банкрутства.[521]
Банківський нагляд є тією сферою, яка повинна розглядатися як об’єкт державного управління, а діяльність кредитно-фінансових установ – як сфера суспільного життя, де управлінська діяльність необхідна, бажана, і доцільна. Його повна відсутність – це створення потенційних умов для фінансових правопорушень та зловживань, це можливість банкрутства банку, це збитки, понесені вкладниками (а не засновниками, як правило), це втрата довіри до банківської сфери – а значить і різке зменшення надходження вільних коштів у банківський обіг, послаблення вітчизняного ринку позичкових капіталів, зменшення вкладання коштів у виробництво, втрата зацікавленості інвестора, послаблення національної валюти тощо. Цей перелік можна продовжувати, але результат залишається єдиним – дестабілізація національної економіки з можливою об’явою дефолту.
В більшості країн юридичні рамки банківської діяльності включають правові норми і інструкції, закони, що регулюють комерційні операції, погашення заборгованості, а також закони щодо банкрутства. При відсутності такої юридичної бази проблеми фінансового сектора значно поглиблюються.
Для забезпечення ефективного здійснення банківського нагляду в законодавчому порядку повинні бути визначені такі основні риси, властиві органу банківського нагляду, як:
– наявність повноважень щодо надання та відкликання банківських ліцензій на підставі чітко сформульованих вимог до ліцензування банків;
– наявність повноважень щодо встановлення економічних нормативів, яких банки повинні дотримуватися і керуватися ними в своїй діяльності;
– можливість щодо запиту інформації в будь-якій формі та в будь-які строки відносно фінансового стану банків та дотримання ними економічних нормативів;
– можливість проведення інспектування діяльності банків, у тому числі мати доступ до будь-якої інформації і в банку, і поза ним;
– мати повноваження щодо застосування певних примусових заходів стосовно банків, зокрема можливість усунення з посади та зміни членів правління й керівництва з метою забезпечення дотримання економічних нормативів.
Правові норми встановлюють межі, обов`язкові для банків і покликані забезпечити стійкість і надійність банківської системи. Це головні елементи, що сприяють попередженню, обмеженню й усуненню збитків.
Зокрема, в банківському праві Франції банківський нагляд і контроль відносять до дисциплінарної функції центрального банку над банками та кредитними установами (коло установ, про які йде мова, залежить від конкретних країн), що здійснюється з метою, перш за все, забезпечити безпеку вкладів, а також попередити розвиток фатальної ланки банківських банкрутств.
Контроль у рамках даної дисциплінарної функції охоплює таі ділянки: саме існування банків, отримання дозволу на їх створення або перетворення, а також на здійснення діяльності; концентрація їх ризиків; ліквідність; платоспроможність.
Як зазначалося, банківський нагляд повинен базуватися на певних правових засадах, які чітко врегульовані нормами чинного законодавства. Як правило, в розвинених країнах норми щодо функціонування банківського нагляду, навіть якщо такий орган включений до структури центрального банку, регулюються окремими законами про банківський нагляд.[522]
Зазначені повноваження використовуються органом банківського нагляду для здійснення його наглядових повноважень. Однією з умов проведення системної банківської перебудови є наділення наглядового органу відповідними повноваженнями на законодавчому рівні для створення можливості здійснювати повноцінний банківський нагляд. Створення структури банківського нагляду завжди тягне за собою вирішення проблеми – яке йому зайняти місце в банківській системі. Світова практика доводить, що банківський нагляд може функціонувати як автономна від центрального банку структура або як одна з ланок системи центрального банку.[523]
Міжнародні наукові розробки в сфері банківського нагляду виробили декілька теорій урядового регулювання. Перша, класична теорія Пігу (1938 р.) говорить про те, що влада монополій, зовнішні чинники та асиметрія в наданні інформації створюють конструктивну роль для міцної „урядової руки, яка допомагає” нейтралізувати недоліки ринку і, таким чином, поліпшити суспільний добробут.[524] Стосовно до банківського сектора така точка зору передбачає жорсткий урядовий нагляд за банками, обмеження банківської діяльності, обмеження щодо входження банків на ринок, схему страхування депозитів, в якості доречних видів політики, яка пом’якшує недоліки ринку та поліпшує розподіл ресурсів.
Інші автори (Шлейфер, Вішні) підтримують протилежну позицію, вважаючи, що уряди впроваджують регулювання за принципом „руки, що забирає”.[525] Країни з потужними державними контролерами, обмеженнями банківської діяльності та обмеженнями щодо входження на ринок матимуть тенденцію до більш високого рівня корупції без будь-якого відповідного поліпшення банківської результативності чи стабільності. Тобто, уряди, які приділяють більше уваги уможливленню контролю банків з боку приватного сектора скоріше сприятимуть розвитку банків, ніж уряди, що застосовують більш жорсткий підхід до регулювання.[526] Існує також точка зору „недієвої руки” на регулювання та нагляд, відповідно до якої якщо навіть мають місце недоліки ринку, і навіть якщо уряди демонструють зразкову доброчесність, державне регулювання та нагляд є загалом недієвими у справжньому виправленні недоліків ринку. Тобто, потужне державне регулювання та нагляд, які хоча і не є обов’язково чи умисно корупційними, не створять кращої результативності та стабільності банків.
Д. Р. Барт, Д. Капрі та Р. Левін в рамках роботи Світового банку провели дослідження регуляторної та наглядової політики в 107 країнах (2001 р.) і дійшли до таких висновків.[527] Актуальною є позиція теорії „руки, що забирає”. Більш суворе регулювання щодо входження на ринок, обмеження банківської діяльності, потужні контролюючі агентства. Страхування депозитів та державна власність на банківський сектор не мають позитивного зв’язку з результативністю та стабільністю банків. Регуляторні бар’єри входження банків на ринок, регуляторні обмеження діяльності банків, більші наглядові повноваження та державна власність на банки мають позитивний зв’язок з урядовою корупцією. Докази говорять, що регуляторні та наглядові стратегії, що зосереджуються на уповноваженні приватного сектора та обмеженні ефекту несприятливих стимулів від страхування депозитів, працюють найкраще з метою сприяння результативності та стабільності банків. [528]
Банківська практика останніх десятиріч довела правильність висновку, що банківський нагляд і регулювання повинні бути гармонізовані за межі державних кордонів у зв`язку із взаємозалежністю фінансових ринків. Розбіжності в банківському регулюванні є тим фактором, який може справити негативний вплив на фінансові ринки, збільшити ризик банківської діяльності за кордоном, зменшити нагляд за банківськими інститутами, що діють за кордоном.
З метою гармонізації законодавства у 1975 р. був сформований Базельський Комітет під егідою Банку міжнародних розрахунків. Базельський Комітет включає банківських супервізорів із Групи Десятьох (Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Нідерланди, Швеція, Великобританія, США), а також Швейцарію і Люксембург. До його компетенції віднесено розробку групи директив у сфері банківського нагляду з тим, щоб жоден банківський інститут не зміг уникнути банківського контролю. Слід зауважити, що з 12 країн-учасниць лише три неєвропейські країни (США, Канада і Японія), а серед 9 європейських 8 – континентальні країни з міцними традиціями цивільного права. Тобто, є певні підстави говорити про те, що „міжнародні стандарти банківського нагляду” розроблені, фактично, представниками континентальної Європи.
Директиви, розроблені Базельським Комітетом, знайшли своє втілення в Базельському конкордаті, що містить такі ключові принципи: а) нагляд за закордонними банківськими інститутами є загальна відповідальність влади країни, де діє даний інститут, і країни, до якої він належить; б) жоден закордонний інститут не повинен уникати контролю; в) нагляд за ліквідністю – головна відповідальність влади країни функціонування інституту; г) контроль за платоспроможністю інституту у випадку закордонних відділень і головна відповідальністю влади країни функціонування у випадку закордонних дочірніх компаній; д) обмін інформацією повинен сприяти практичному співробітництву між владами країн функціонування і приналежності, а також уповноваженню банківських інспекцій з боку влади країни приналежності на території країни функціонування.
У серпні 1987 р. Базельським Комітетом були опубліковані „Ключові принципи ефективного банківського нагляду”, які стали основним джерелом рекомендацій для розробки національних банківських законодавств країн, що формували національні банківські системи або реформували їх, виходячи зі світових стандартів організації банківської справи.
Повноваження наглядового органу та інструменти, що перебувають в його розпорядженні, визначаються в законодавчому порядку. Однак, оскільки наглядовий орган по суті є гарантом законності, від нього не можна вимагати виходити за рамки закону навіть у випадку кризи банківської системи. За наявності системних банківських проблем підтримку повинна надавати держава (уповноважений нею орган). Влада бере на себе відповідальність за новостворені або зростаючі банки та проблеми з депозитами, якщо допускає подальшу роботу банків, що не виконують усіх встановлених вимог. Експерти вважають, що якщо інформація про погіршення стану банківських установ не доводиться до відома громадськості, переважно у формі узгодженої програми з подолання труднощів, що підтримується урядом і центральним банком, то банківських нагляд підводить клієнтів банків. Це може і повинно служити підставою для пред’явлення вимог до уряду компенсувати інтереси вкладників, оскільки влада не виконала вимог закону країни.[529]
Ключові принципи включають 25 основних принципів, підпорядкованих вищезазначеним цілям, що стосуються: a) попередніх умов здійснення ефективного банківського нагляду; b) ліцензування та структури нагляду; с) пруденційних положень та вимог; d) методів поточного банківського контролю; e) офіційних повноважень контролюючих органів; f) трансграничних банківських операцій. [530]
За оцінкою міжнародних експертів МВФ з 25 базових принципів Базельської угоди в Україні на початок 2002 р. впроваджено практично 15, що є значним досягненням. І даний процес продовжується.
Рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду 1987 р. відіграли позитивну роль, оскільки в них були зафіксовані мінімальні вимоги по достатності капіталу; встановлений єдиний рівень надійності для банків, що здійснюють міжнародні операції; збільшена стабільність глобальної фінансової системи: капітал служить буфером проти екстремальних фінансових втрат, захищаючи тим самим інвесторів та ринок в цілому. Однак з часом Рекомендації 1987 р. застаріли, і в 1996 р. була прийнята поправка BIS 98, яка вступила в силу в 1998 р. В цій редакції були детально описані ринкові ризики, методологія їх обліку та виміру. У жовтні 1997 р. на щорічних зборах Міжнародного валютного фонду та Світового банку Базельські принципи ефективного банківського нагляду було затверджено, і близько 150 країн світу заявили про свою готовність застосовувати їх на практиці. Необхідність оцінки якості ступеня впровадження Базельських принципів у різних країнах спонукала до створення спеціальної методики, щодо якої був підготовлений та виданий у жовтні 1999 р. відповідний документ: „Методологія Базельських принципів”.[531] У 2001 р. з’явився новий документ, впровадження якого планується закінчити до 2005 р. Зокрема, якщо “Угода по капіталу” 1998 р. нараховувала близько 50 сторінок, то останній документ – понад 500. Головна відмінність Угоди в новому вигляді – дуже висока чутливість до ризиків в усіх їх сучасних формах.
Слід зазначити, що в міжнародній банківській практиці застосовуються не лише Базельські принципи. Значної уваги потребують питання законодавчого закріплення повноважень органів державної влади та банківських установ по боротьбі з відмиванням (легалізацією) грошей, набутих незаконним злочинним шляхом. У 1989 р. країнами Великої сімки було створено Financial Action Task Force on Money Laundering (FATF) – міжнародну організацію, основною метою якої є розробка заходів протидії “відмиванню” грошей. В квітні 1990 р. FATF опублікувала першу свою розробку – Сорок рекомендацій, що визначають напрямки протидії держав та фінансових установ “відмиванню” грошей, а також визначають загальні риси операцій, яким фінансові установи повинні приділяти особливу увагу.[532]
24 квітня 2002 р. вийшла в світ публікація FATF “Настанова фінансовим установам по відстеженню фінансування терористів.[533] У травні 2002 р. були розповсюджені Всесвітні принципи по відмиванню (легалізації) грошей для приватних банків, прийняті у Вольфсберзі, що визначили міжнародні стандарти в зазначеній сфері, базуючись на рекомендаціях FATF і FinCEN.[534]
Україна, яка ставить перед собою перспективу входження у Європейське співтовариство,[535] не може залишатися осторонь зазначених процесів, і під впливом міжнародних фінансових організацій поступово створює умови для реформування національного законодавства. Зокрема, 10 грудня 2001 р. був прийнятий Указ Президента України "Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) Україну у вересні 2001 р. внесено до списку країн і територій, що не співпрацюють у сфері боротьби з відмиванням грошей. У зв’язку з вищезазначеним в межах прийнятої КМУ Програми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на 2002 рік, були визначено ряд заходів органів державної влади, в тому числі СБУ, МВС, ДПА, ДКК, НБУ, Мінфіну, Мінекономіки тощо.[536] Серед таких заходів, зокрема, вимога посилити контроль за діяльністю банків та інших фінансових установ, що здійснюють первинний фінансовий контроль, у частині повного та безумовного забезпечення ідентифікації їх клієнтів, які проводять сумнівні та значні операції, своєчасного надання уповноваженим державним органам згідно із законодавством, яке регулює питання боротьби з організованою злочинністю, інформації про такі операції, зберігання відповідних документів протягом п'яти років.[537]
В Україні був створений спеціалізований орган – Державний департамент фінансового моніторингу, якому банківські установи повинні передавати інформацію щодо сумнівних операцій. З липня 2002 р. на розгляді у парламенті перебуває законопроект, спрямований на протидію легалізації грошей, отриманих злочинним шляхом. У межах зазначених заходів 29 травня 2002 р. було прийнято Постанову КМУ № 700 „Про визначення критеріїв віднесення фінансових операцій до сумнівних та незвичних”[538] і пов’язану з нею Постанову Правління НБУ № 164.[539] В останній вказувалося, зокрема, що легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, становить серйозну небезпеку для розвитку національної економіки, у тому числі її кредитно-фінансової системи, утвердження демократичних засад діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, ставить під загрозу національну безпеку та послаблює міжнародний авторитет України.
У разі визначення операції як сумнівної банки зобов’язані повідомити про неї правоохоронні органи. При цьому можливість уникнути виконання такого обов’язку підкріплюється нормою ст. 367 КК України, відповідно до якої закріплено кримінальну відповідальність за халатність. Повідомлена банком інформація може бути підставою до порушення оперативно-розшукової справи.
Згідно з рекомендаціями Національного банку України банки мають призначити спеціальну особу або спеціальний відділ для роботи із сумнівними операціями. Інформація повинна надходити оперативно, оскільки відповідно до вимог НБУ вона повинна бути надана не пізніше, ніж увечері наступного дня після проведення операції, яка викликає сумнів працівника банку. Останній отримав розширені права – фактично до тимчасового зупинення переказу грошових коштів за такою операцією.[540]
Слід відзначити, що в банківській системі поява цих актів сприймається неадекватно. Банкіри скаржаться на те, що необхідні додаткові витрати на створення відповідних служб та обробку інформації про сумнівні операції, які, фактично, проходять через банк транзитом. Не завжди чітко сформульовані і ознаки сумнівних операцій, що може викликати неузгодженість у діях банківських працівників, правоохоронних органів та клієнтів, що перевірятимуться.
Законодавче визначення сумнівних операцій та запобігання легалізації грошей, набутих злочинним шляхом, було подано в наступних актах. Закон України „Про банки і банківську діяльність” у ст. 63 під легалізацією грошей, набутих злочинним шляхом, визнав внесення до банку грошей чи іншого майна, набутих з порушенням вимог законодавства України, або переказ таких грошей чи майна через банківську систему України з метою приховання джерел походження цих коштів чи створення видимості їх легальності. Згідно зі ст. 64 цього ж Закону на банки було покладено обов’язок ідентифікації осіб. Зокрема, банкам було заборонено вступати в договірні відносини з анонімними особами. Банки зобов'язані ідентифікувати усіх осіб, які здійснюють значні та/або сумнівні операції.[541]
Банки зобов'язані ідентифікувати осіб, які здійснюють розрахунки за угодами на суму нижчу, ніж зазначено у частині третій цієї статті, якщо угода явно пов'язана з іншою угодою і загальна сума оплати за цими угодами перевищує встановлену межу або у разі обґрунтованої підозри в тому, що кошти набуті злочинним шляхом. При цьому з метою попередження злочинів інформація щодо ідентифікації осіб повідомляється банками відповідним органам згідно з законодавством України, яке регулює питання боротьби з організованою злочинністю.[542]
Фінансові установи зобов'язані повідомляти відповідні уповноважені державні органи про сумнівні та незвичні операції своїх клієнтів.[543] Таке повідомлення здійснюється без інформування осіб, яких стосується відповідне повідомлення. Посадові особи фінансової установи у випадку неповідомлення про сумнівні та незвичні операції несуть відповідальність, установлену законом. Фінансові установи та їх посадові особи не несуть відповідальності за порушення комерційної таємниці внаслідок повідомлення про сумнівні та незвичні операції. Фактично у разі завдання збитків від проведення перевірки або оперативних дій правоохоронних органів внаслідок отриманої інформації про сумнівні операції підприємець має право оскаржити дії контролюючих або правоохоронних органів, а не дії банків з надання інформації.
Прийняті на виконання вимог FATF протягом 2001–2002 рр. підзаконні акти не змогли чітко визначити вимоги щодо віднесення операцій до сумнівних. Залишається проблемною обробка інформації щодо визнання операцій сумнівними, отриманої від банківських установ, та встановлення відповідальності за її розголошення з боку державних органів. Ці фактори сприяли внесенню України до так званого „Чорного списку”. До 15 грудня 2002 р. міжнародною спільнотою було дано час для прийняття відповідного закону. 28 листопада 2002 р. Закон „Про попередження та протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом” було прийнято парламентом, а 7 грудня його підписав Президент України.
Однак у експертів Світового банку й FATF прийнятий закон викликав ряд суттєвих зауважень, що потягло за собою розгляд парламентом змін до його змісту. За те, що Київ погано бореться з відмиванням брудних грошей, вісім країн із 29 країн-членів ФАТФ (в тому числі США, Канада, Великобританія, Німеччина, Швеція, Австрія, Фінляндія, Швейцарія) вирішили застосувати проти України економічні санкції, оскільки національне законодавство країн – учасниць ЄС істотно модифікувалося за останні декілька років в рамках даних рекомендацій (зокрема, в Швейцарії угода діє щодо всіх злочинів).[544] Фінансовим організаціям Японії наказано звертати пильнішу увагу на операції з Україною. Голова Нацбанку Сергій Тигіпко вже повідомив, що до кількох українських банків, які можуть бути причетними до відмивання "брудних" грошей, почнуть застосовувати жорстких заходів. [545]
В той же час для позитивного вирішення даної проблеми Верховною Радою України 6 лютого 2003 р. було прийнято Закон № 485-ІУ “Про внесення змін в деякі закони України з питань попередження використання банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом”. Грошовий ценз операцій, що підлягають моніторингу, знижений до 80 тис грн (при безготівкових та готівкових розрахунках). При відкритті рахунків, здійсненні операцій з готівковими коштами без відкриття рахунку на суму більше еквівалента 50 тис грн та інших операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, банки та фінансові установи повинні здійснювати ідентифікацію клієнтів. У випадку відмови клієнта надати всю необхідну для цього інформацію або ж надання ним неправдивих відомостей банки та фінансові установи відмовляють таким клієнтам в обслуговуванні. При цьому для ідентифікації клієнта – юридичної особи банк або фінансова установа повинні ідентифікувати фізичних осіб, які є власниками такої юридичної особи, мають прямий або непрямий вплив на нього та отримують економічну вигоду від його діяльності. У випадку, якщо юридична особа є господарським товариством, банк повинен ідентифікувати фізичних осіб, що приймають істотну участь в такій юридичній особі. Для ідентифікації клієнта – фізичної особи банки та фінансові установи мають право вимагати інформації про нього через органи державної влади, банки, інші юридичні особи, а також здійснювати інші заходи по збору такої інформації. Інформація повинна бути надана безоплатно протягом 10 робочих днів.
Слід зазначити, що реформування національного законодавства в сфері боротьби із відмиванням (легалізацією) грошей, набутих незаконним шляхом, відбувається як в країнах пострадянського простору (так, у РФ такий закон був прийняти ще в 2001 р.), а й в економічно розвинених європейських країнах. Наприклад, в Австрії з 1 липня 2002 р. набрав чинності закон, який забороняє анонімні вклади в банках. На такий крок австрійський уряд пішов на вимогу Організації економічного розвитку і співпраці та Європейського Союзу, які вимагають від Австрії посилити боротьбу з відмиванням „брудних” грошей.[546]
Підсумовуючи викладене, можна наступним чином визначити основні цілі банківського нагляду:
– впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах банківської системи зокрема та економіки держави в цілому;
– забезпечення ефективної та надійної роботи банків та їх спроможність задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів;
– забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити їхнім цілям та завданням;
– забезпечення дотримання законів, нормативно-правових актів центрального банку, якими встановлені правила, що передбачають відповідний рівень професіоналізму та компетенції ведення банківської справи.
Для того, щоб банківський нагляд був ефективним, його роль та завдання повинні бути чітко виражені та усвідомлені державними органами. Нагляд над банками не може бути ефективним, якщо вищі урядові кола та уповноважені організації не будуть підтримувати строгий та активний контроль і якщо не буде чітко визначена важлива суспільна роль банківського нагляду. Якщо ці необхідні передумови дотримуються, можливе здійснення заходів, спрямованих на зміцнення інституційних рамок для досягнення ефективного нагляду над банками та забезпечення здорової банківської системи.
4.2 С истема банківського нагляду України: етапи формування та перспективи розвитку
Кожній країні властиві свої особливості побудови банківської системи, відповідно кожна країна має особливості і в побудові системи банківського регулювання та нагляду. В ряді країн, зокрема у Великобританії, акцент ставиться на документарний нагляд; в інших, зокрема в США – на регулярне та всебічне вивчення стану кожного банку про проведенні інспекції на місці.[547] Для більшості країн, в тому числі і України, характерне є поєднання дистанційного контролю за діяльністю банків на підставі аналізу звітних документів з проведенням виїзних перевірок. Крім того, органи нагляду співпрацюють зі службами зовнішнього та внутрішнього аудиту банку.
Організація системи банківського нагляду залежить від рівня незалежності центрального банку, його власності та національних традицій, що склалися при формуванні банківської системи. Є декілька типів організації наглядової діяльності. По-перше, банківський нагляд може здійснюватися в рамках центрального банку (Італія, Великобританія, Греція, Іспанія, Україна, Казахстан). Змішана система банківського нагляду передбачає, що повноваження по здійсненню банківського нагляду розподіляються між центральним банком та компетентним державним органом (Німеччина, США, Франція). Третій тип побудови системи банківського нагляду взагалі виключає участь центробанку в цьому процесі: органи банківського нагляду відокремлені від центрального банку (Швейцарія, Канада, Швеція, Данія, Австрія).
Уповноваженими органами можуть бути спеціалізовані фінансові органи – Грошово-кредитне управління в Гонконзі; Монетарний інститут у Люксембурзі; Міністерство фінансів у Канаді, Норвегії, Фінляндії, Японії, Австрії; Банківські і фінансові комісії в Бельгії; Комітет з банківської регламентації, Комітет кредитних установ і Банківська комісія у Франції; Управління фінансового нагляду Швеції; Бюро нагляду за фінансовими установами в Канаді; Федеральне відомство нагляду за кредитною справою у ФРН.
Отже, створюються як спеціалізовані органи в сфері фінансової діяльності держави (міністерство фінансів), так і органи, виключною компетенцією яких є проведення саме банківського нагляду (відомство по контролю за банками). У Данії банківський нагляд взагалі здійснює Міністерство промисловості в рамках загальнодержавної компетенції. Своєрідною є побудова цих органів в США, де до наглядових установ відносять Міністерство фінансів, Раду керуючих, Федеральну корпорацію страхування депозитів, уряди штатів та Управління Контролера грошового обігу.
Аналізуючи практику організації системи банківського нагляду, можна визначити таку його структурну особливість як розподіл функцій між двома інстанціями. Загальна схема розподілу функцій має такий вигляд:
1) нормативна база здебільшого розробляється у Міністерстві фінансів;
2) контроль здійснюється або безпосередньо центральним банком ( як це практикується у Великобританії, Голландії, Люксембурзі, Ірландії, Італії, Португалії, Греції), або незалежним органом (Німеччина, Швеція, Норвегія, Фінляндія);
3) ліцензія видається або органами, що розробляють нормативну базу (Фінляндія, Норвегія, Іспанія), або контролюючими органами (Німеччина, Бельгія, Греція, Італія, Голландія, Португалія).[548]
Щодо загальних засад побудови взаємовідносин у країнах із розвиненою банківською системою, можна відзначити такі особливості.
У Великобританії контроль традиційно здійснювався Банком Англії при раді з банками. Кожний банк мав особисті зв`язки із Банком Англії, якому надавалися звіти, але на відміну від інших систем нагляду, де супервізори провадять інспекції на місці для перевірки й отримання інформації, відповідальність за надання інформації Банку Англії лежала лише на банках. Однак ця система неформального нагляду стала неефективною, коли чисельність банків зросла й в країні відбувся новий притік іноземного капіталу до банківських структур. Після цього система нагляду була дещо змінена: делегувалися перевірки на місцях зовнішнім аудиторам, змінився зовнішній нагляд з боку Банку Англії.[549]
Отже, можна зробити висновок, що для ефективності впровадження неофіційного підходу у здійсненні банківського нагляду повинні бути дотримані такі умови: невелика кількість банків, сильна центральна влада, традиція тісного співробітництва між банкірами й супервізорами, високопрофесійна робоча сила, ефективні системи управління в самих банках, жорстка аудиторська й облікова практика, повне розкриття інформації для забезпечення ринкової дисципліни.
Банківський нагляд у США – приклад формального підходу до контролю, що вимагає активної перевірки на місці умов діяльності банку. Американський підхід виправданий великою кількістю невеликих банків і системою безфілійних банків в окремих штатах, що є результатом обмеження діяльності в просторі. В США збитки банку більшою частиною покриваються за рахунок офіційних програм страхування депозитів, що сприяє значному громадському й політичному тиску на суворий підхід до банківського нагляду. На відміну від країн, де влада покладається на сторонніх експертів, банківські супервізори в США повинні самі мати навички щодо оцінки якості активів та інших аспектів банківської діяльності. При здійсненні нагляду в США застосовується цільове планування перевірок на місцях, використання зовнішнього нагляду й системи раннього попередження, використання досягнень комп’ютерних технологій. Це дозволяє наглядовим органам мати відносно постійну кількість перевіряючого персоналу, не дивлячись на зростання активів і складність фінансової системи.
Найстарішим розпорядчим органом із нагляду за банківською діяльністю є Служба Фінансового Контролю (СФК) ФРС США. Вона була створена на підставі Закону про національну валюту від 1863 р. і діє на підставі Закону про національний банк 1864 р. Формально СФК входить до складу Федерального Казначейства, тобто є ланкою виконавчої влади. Однак в той же час фінансовий контролер, який призначається на строк 5 років Президентом США та затверджується на посаді Сенатом, не може бути безмотивовано зміщений із посади. Отже, застосовується законодавча конструкція, яка демонструє незалежність урядової агенції від контролю з боку органів виконавчої влади і дозволяє діяти СФК як органу, незалежному від обох гілок влади: законодавчої та виконавчої.[550]
ФСК має свій апарат (близько 2000 осіб), який розділений на шість територіальних відділень. Характерною особливістю діяльності Служби Фінансового Контролю є те, що обслуговування підконтрольних банків служба здійснює за їх рахунок.[551]
Таким чином, метою проведення державної політики США в галузі банківського нагляду є здоров`я й стійкість усієї банківської системи, а не попередження індивідуальних банківських банкрутств. При цьому, як зазначають експерти, якщо концентровані банківські системи європейських країн інтернаціоналізують більшість витрат галузі нагляду та збитки розподіляються на рівні відділень, в американській банківській структурі витрати нагляду значно більшою мірою несуть регулятивні агенції, тоді як збитки банку в основному покриваються за рахунок офіційних програм страхування депозитів. Це створює значний громадський і політичний тиск на суворий підхід до банківського нагляду.[552]
Банківський нагляд в Японії. Нове законодавство, що врегульовує правовий статус центробанку країни, набрало чинності з 1 квітня 1998 р. Ним наглядові функції було віднесено наглядових функцій до компетенції Міністерства фінансів країни.Банк Японії може укладати з кредитним організаціями контракти на проведення перевірок з метою прийняття або підготовки належних дій щодо підтримання порядку в кредитній сфері. В цих контрактах повинні бути передбачені умови, у відповідності з якими Банк сповіщає кредитні організації та отримує їх згоду на проведення перевірок. При цьому Банк Японії повинен враховувати операційні витрати кредитних організацій під час проведення перевірок. На запит міністра фінансів Банк Японії надає звіти про проведені перевірки. Крім того, міністр фінансів може вимагати від центробанку надання звітів та матеріалів, що свідчать про діяльність самого центробанку.[553]
Банківський нагляд в континентальній Європі. Модель банківського нагляду, розроблена в континентальній Європі, базується на легалістичному підході, який обумовлює різні показники, яких банк повинен дотримуватися, але делегує контроль на місці й перевірку документації стороннім аудиторам. У Німеччині аудитори виконують перевірки банків і повинні інформувати владу, якщо вони виявлять відповідні факти порушення. В Бельгії спеціальні аудитори призначаються й фінансуються владою. В Швейцарії аудитори ліцензуються Федеральною Банківською Комісією й мають спеціально встановлені законом обов’язки. Супервізори залишають за собою право перевіряти банківську документацію і проводити перевірки в будь-який час. Встановлені правила, які визначають форму й зміст аудиторських звітів.
Такий підхід відображає роздержавлення інспекційного процесу, хоча й за чіткими державними правилами та напрямками. Перевагами такого підходу є можливість аудиторських організацій уникнути обмеження ресурсів і заробітної плати, які часто заважають контролюючим органам і владі в цілому наймати і утримувати висококваліфікований персонал. Аудитори, як правило, поєднують банківський і звичайний аудит.
Щодо негативних сторін, то до них слід віднести можливість наявності конфліктного становища аудитора перед банком й урядом, а також не виділення достатньої кількості ресурсів для забезпечення належного виконання аудиторських перевірок при бажанні досягти максимальних прибутків. Таким чином, належна модель інспекції на місцях повинна залежати від оцінки того, яка група – супервізори або аудитори, зможе найкраще здійснити перевірку на місці, виходячи із факторів навиків, компетентності, досвіду, незалежності від політичного та інших впливів, фінансових можливостей.
У Російській Федерації Центральний банк (Банк Росії) здійснює банківський нагляд шляхом постійного нагляду й проведення перевірок кредитних організацій на предмет відповідності їх установчих документів, фінансово-господарської, кредитної діяльності, а також діяльності щодо здійснення банківських операцій чинному законодавству та обов`язковим нормативам, встановленим Банком Росії (ст. 55 Федерального закону «Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)»). Основними завданнями банківського нагляду є забезпечення законності створення, організації й діяльності кредитних установ, забезпечення їх надійності, підтримка стабільності, а також захист інтересів вкладників й кредиторів.[554]
З 1 січня 1993 р. в ЦБ РФ для здійснення наглядової діяльності був створений особливий структурний підрозділ – Департамент банківського нагляду (до нього діяв Департамент по регулювання діяльності банків). До його складу ввійшли управління економічного аналізу діяльності банків, регламентації банківського нагляду, ліцензування діяльності банків, кредитних установ і банківського аудиту.[555]
Формально Банк Росії незалежний від виконавчої влади, однак значну кількість дій він здійснює за дорученням уряду РФ. Крім того, банк РФ наділений багатьма повноваженнями, що мають адміністративний характер. Відповідно до Указом Президента РФ „Про заходи по забезпеченню державного фінансового контролю в Російській Федерації” Банк Росії є одним із центральних ланок системи такого контролю.[556] Вважається, що за організаційно-правовою суттю Банк Росії значною мірою наближається до статусу федеральних органів виконавчої влади.[557]
Г.А. Тосунян і А.Ю. Вікулін зазначають, що в державах з ефективно функціонуючими грошово-кредитними системами, як правило, реалізований принцип полісуб’єктності верхнього рівня банківської системи, і цей шлях є оптимальним і об’єктивним для Росії.[558]
Поряд з Банком Росії як небанківська кредитна організація і як паралельна структура демонополізованого рівня органів банківського нагляду діє Агенція по реструктуризації кредитних організацій, заснована урядом і ЦБ РФ. До її завдань входять: 1) оперативна робота по взаємодії із банками, що поновлюються з числа проблемних (робота з „поганими” активами, участь в управлінні, надання економічної підтримки); 2) участь у проведенні ліквідації (ліквідаційний контроль) банків, що збанкрутували, в тому числі і по реалізації майна банків, що ліквідуються. [559]
У контексті можна назвати також Федеральну корпорацію по страхуванню вкладів населення в комерційних банках, яка знаходиться в процесі перманентного формування, Міжбанківську службу безпеки тощо. Уряд Росії намагається створити структуру, що відповідатиме за взаємодію з банківською системою. Ця структура повинна займатися банківським регулюванням та наглядом за допомогою адміністративних і економічних методів.
В Казахстані Національний Банк з метою забезпечення фінансової стійкості банків, захисту інтересів їх депозиторів, а також підтримки стабільності грошово-кредитної системи Республіки Казахстан здійснює регулювання діяльності банків, в тому числі шляхом: встановлення пруденційних нормативів та інших обов’язкових до дотримання банками норм і лімітів, включаючи норми резервних вимог, провізії проти сумнівних та безнадійних активів; видання обов’язкових до виконання банками нормативно–правових актів; інспектування (перевірок) діяльності банків; видання рекомендацій по оздоровленню фінансового стану банку; застосування до банків обмежених заходів впливу; накладання санкцій на банки (ст. 41).[560]
Аналогічні норми містяться і в законодавчих актах Республіки Молдова, Республіки Бєларусь, країн Балтії, що закріплюють правовий статус центральних банків цих країн. Крім того, враховуючи існуючу перспективу входження прибалтійських країн до складу об’єднаної Європи, їх політика, в тому числі і в сфері банківської діяльності, спрямована на гармонізацію національного законодавства. Зокрема, в Стратегічній програмі розвитку Банку Естонії на 2001–2003 р. закріплено, що метою Банку Естонії у фінансовому секторі, в тому числі в банківській політиці, є забезпечення надійності фінансового сектора Естонії та повної готовності його для об’єднання з Європейським Союзом та об’єднаним ринком Європи.[561] Отже, можна зробити висновок, що більшість пострадянських республік, які побудували власні банківські системи в межах незалежних держав, використовують європейську модель банківського нагляду, створену в рамках центрального банку, базуючись при цьому на міжнародних стандартах, розроблених у сфері фінансового (в тому числі і банківського) нагляду.
Україна , організовуючи власну систему банківського нагляду, пішла традиційним для європейських країн шляхом, обмежуючи його проведення компетенцією центрального банку і не створюючи окремих спеціалізованих органів для здійснення банківського регулювання та нагляду. Зміст нагляду первісно визначався повноваженнями Національного банку України, встановленими Законом України „Про банки і банківську діяльність”, в якому закріплювалося, що НБУ координує діяльність банківської системи в цілому та здійснює контроль за дотриманням юридичними особами банківського законодавства і власних нормативних актів. [562]
В проекті Закону „Про Національний банк України” зазначалося: „Банк України здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків‚ а також інших кредитних установ. Банк України здійснює постійний нагляд за додержанням банками та іншими кредитними установами банківського законодавства, нормативних актів Банку України і економічних нормативів. Головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів” (ст. 59 законопроекту).[563]
В прийнятому в 1999 р. Законі „Про Національний банк України” формулювання було дещо змінено. В ст. 55 Закону закріплено положення, згідно з яким головною метою банківського регулювання і нагляду було визначено безпеку та фінансову стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками банківського законодавства, нормативних актів Національного банку і економічних нормативів.
Компетенція центробанку в галузі банківського нагляду отримала подальший розвиток у новій редакції Закону „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. Крім того, слід згадати норми Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, яким повноваження органів у сфері державного регулювання фінансових ринків.[564]
Отже, порівняно із пропонованою редакцією законопроекту про центробанк НБУ отримав обмежену сферу застосування своїх регулятивних та наглядових повноважень, що з позицій представників центробанку є позитивним явищем, оскільки дозволяє підвищити якісні вимоги до здійснюваних заходів.
Безпосередньо служба банківського нагляду була утворена в Україні у 1992 р. Метою її створення стало бажання надійно захистити інтереси вкладників та кредиторів, забезпечити їхню довіру до фінансово-банківської системи країни, сприяти її вдосконаленню та зміцненню. Серед перших актів, розроблених Управлінням з банківського нагляду, були Тимчасове положення „Про порядок створення, реєстрації комерційних банків і здійснення нагляду за їх діяльністю”, затверджене постановою Правління НБУ від 17.07.1992 р.; Положення про економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків, затверджене 21.12.1993 р. Функції і задачі зазначеного структурного підрозділу центробанку первісно визначалися в Положенні про службу банківського нагляду НБУ, затвердженому наказом Голови Правління НБУ № 110 від 12.07.1994 р. Відповідно до Положення діяльність служби банківського нагляду була спрямована на забезпечення дотримання банками економічних нормативів, аналізу даних балансу, інспектування безпосередньо на місцях.
Після об’єктивного процесу банкрутства комерційних банків, який спостерігався в Україні у 1995–1996 рр., супроводжуючи формування банківської системи країни, центробанк підвищив вимоги в сфері банківського нагляду, розширив компетенцію уповноважених структурних підрозділів і відкоригував вимоги, що ставилися до кредитно-фінансових установ. Так, протягом 1996 р. Департаментом банківського нагляду була підготовлена інструкція № 10 „Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”, затверджена постановою правління НБУ № 343 від 30.12.1996 р.[565]
Система економічного аналізу ґрунтується на стандартизованій системі (САМЕL)[566] , за допомогою якої можна аналізувати роботу комерційних банків за єдиною методикою. В її основу покладено аналіз основних показників фінансового стану банку з урахуванням головних його компонентів. Таким чином, вона є єдиною системою, згідно з якою аналіз проводиться як установами НБУ, так і комерційними банками. Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів, як свого часу зазначав голова центробанку, здійснюватиметься щоденно за середньозваженою оцінкою на підставі щоденних балансів.[567]
Поступово відбулося реформування структури банківського нагляду. На базі управління було створено департамент банківського нагляду, управління методології і координації банківського нагляду і аудиту; управління інспектування; управління з аналізу діяльності банків і контролю економічних нормативів; управління реєстрації і ліцензування банків. НБУ забезпечував здійснення нагляду за діяльністю комерційних банків і їх установ, а також за діяльністю небанківських установ, які проводили банківську діяльність на основі дозволу (ліцензії) НБУ на проведення банківських операцій. [568]
Протягом 1996 р. Департаментом банківського нагляду за участі іноземних радників були розроблені та відпрацьовані методичні вказівки з інспектування комерційних банків та стандартизації роботи з виїзного інспектування задля всеохоплюючих перевірок за всіма напрямками діяльності комерційних банків та банківських установ. На 1997 р. головним завданням управління інспектування та відповідних служб регіональних управлінь НБУ стало впровадження уніфікованої системи рейтингової оцінки комерційних банків. Крім того в системі НБУ в структурі департаменту банківського нагляду було створено нове управління нагляду за проблемними банками.
Всі ці зміни, що породжувалися новими тенденціями в розвитку економіки держави та впровадженні нових механізмів господарювання, створення нових комерційних структур впливали й на існуючу організацію банківського нагляду, яка повинна була відповідати сучасним вимогам. Тому у 1997 р. центробанк почав відпрацьовувати нову наглядову структуру, яка б могла якісно забезпечувати виконання поставлених завдань в сфері забезпечення стабільності банківської системи країни та захисту інтересів її клієнтів. Загальна структура та повноваження органів системи банківського нагляду була затверджена Постановою Правління НБУ „Про структуру системи банківського нагляду НБУ та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комерційних банків”.
Згідно з цим актом структура банківського нагляду побудована за вертикальним принципом і діє як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ.
Система банківського нагляду складається з таких рівнів:
– відділ банківського нагляду територіального управління;
– Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні НБУ;
– начальник територіального управління НБУ;
– відповідні департаменти банківського нагляду Національного банку України;
– Заступник Голови Правління НБУ;
– Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України.[569]
Було закладене розмежування компетенції між центральним апаратом та регіональними представництвами центробанку. На рівні територіального управління НБУ служба банківського нагляду формується в самостійний підрозділ (комісію з питань нагляду та регулювання діяльності банків – відповідно до наказу начальника територіального управління) на базі наступних напрямів діяльності: а) погодження на відкриття банківських установ та дозволів банківським установами на здійснення банківських операцій; б) інспектування банків і банківських установ; в) обробка економічної інформації; г) здійснення нагляду за банками, які у встановленому порядку отримали сукупний рейтинг „сильний” (1), „задовільний” (2) та „посередній” (3).
Провідне місце в організації банківського нагляду зайняла Комісія НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків – спеціально створений колегіальний орган. Її повноваження були визначені первісно Положенням, затвердженим Постановою Правління НБУ N 184 від 23.07.1996 р. У 1998 р. центробанк, орієнтуючись на проведену реорганізацію наглядової структури, затвердив нове Положення про Комісію Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків.[570] Мета її створення – проведення скоординованої політики щодо здійснення нагляду за діяльністю банків в Україні, яка сприятиме успішному їх функціонуванню, надійному захисту інтересів вкладників і кредиторів, прогнозуванню та своєчасному реагуванню на зміни, що відбуваються в банківській системі.[571] Очолює Комісію голова на рівні першого заступника Голови Правління НБУ.
Заступник голови Правління НБУ, який очолював на той момент систему банківського нагляду, мав у своїй компетенції затвердження планів контрольно-інспекційної діяльності банківського нагляду, приймав рішення про здійснення інспектування банків, забезпечував координацію діяльності департаментів банківського нагляду, а також вирішував інші поточні питання. Разом з тим до його повноважень не відносилося право застосовувати заходи примусового впливу, що, на думку службовців центробанку, вважалося недоцільним.[572]
Найвищою інстанцією в сфері банківського нагляду було визначено Правління НБУ, до компетенції якого відносилося прийняття найважливіших рішень в галузі банківської діяльності, в тому числі і банківського нагляду, видання нормативно-правових актів, вирішення питань щодо усунення керівництва банків, призначення тимчасової адміністрації, проведення санації та ліквідації банків.
На початку 1999 р. з метою запобігання дублювання функцій, що виконували структурні підрозділи центрального апарату НБУ, посилення роботи з проблемними банками була проведена реорганізація служби банківського нагляду, результатом якої стало створення департаменту пруденційного нагляду, управління реєстрації та ліцензування банків, управління нагляду за великими банками, управління з питань роботи з проблемними банками.
До складу департаменту пруденційного нагляду ввійшли: управління методології та координації банківського нагляду і співробітництва з міжнародними фінансовими установами; управління безвиїзного нагляду; управління інспектування банків і відділ нагляду за міжнародною діяльністю комерційних банків.[573]
На управління з питань роботи з проблемними банками було покладено завдання створення чіткої організаційної системи оперативного реагування на проблемні ситуації, що загрожують інтересам кредиторів та вкладників банків. До функцій цього управління входили також: а) збір і узагальнення інформації щодо діяльності і фінансового стану проблемних банків; б) здійснення моніторингу за проблемними банками; в) розробка пропозицій щодо поліпшення їх фінансового стану; г) проведення експертизи програм фінансового оздоровлення проблемних банків і здійснення контролю за виконанням комерційними банками цих програм; д) здійснення моніторингу за процесом ліквідації банків і контролю за роботою ліквідаційної комісії тощо. За окремим управлінням були закріплені функції регулювання та нагляду за діяльністю великих банків.
З метою підвищення ефективності банківського нагляду і наближення його до вимог світових стандартів у жовтні 2000 р. Правління НБУ прийняло постанову про реорганізацію банківського нагляду. Нею було передбачено встановлення перехідного періоду протягом 2001 – 2005 рр. для підготовки виведення банківського нагляду з-під контролю НБУ і створення самостійного наглядового державного органу.
У відповідності з постановою ліквідовано департамент пруденційного нагляду і три управління: нагляду за великими банками; з питань роботи з проблемними банками; реєстрації та ліцензування банків. На їх базі було створено Генеральний департамент банківського нагляду; департамент інспектування та моніторингу банків; департамент реєстрації та ліцензування банків; департамент реорганізації і ліквідації банків. Директори всіх новостворених департаментів підпорядковуються директору Генерального департаменту банківського нагляду
Операції з банківського нагляду виконують також відділи банківського нагляду за діяльністю комерційних банків, створені в регіональних відділеннях НБУ.[574] До складу відділу входять три сектори: сектор реєстрації та ліцензування; сектор аналізу та контролю економічних нормативів; сектор інспектування. Основним завданням відділу є здійснення контролю і нагляду за дотриманням банками чинного законодавства України та нормативних актів НБУ і забезпечення функціонування банківських установ на основі принципів безпечної і стабільної діяльності.
Генеральний департамент з питань банківського нагляду співпрацює із Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Зокрема, у 2002 р. з метою удосконалення банківського нагляду, оптимізації розподілу функцій і обов'язків між центральним апаратом і територіальними управліннями Національного банку України щодо нагляду за банками було прийняте рішення Комісією НБУ з питань нагляду і регулювання діяльності банків від 29.01.2002 р. N 29 про розподіл банків на групи в залежності від розміру чистих активів, про що Генеральний департамент банківського нагляду довів до відома банківських установ своїм листом № 45-311/370 від 11.02.2002 р.
Останнє реформування системи банківського нагляду було викликане фінансовим станом країни та функціонуванням вітчизняної банківської системи на відповідному етапі її розвитку. Зокрема, Комплексною програмою оздоровлення банківської системи на 1999–2000 рр. передбачався ряд заходів, в тому числі пов’язаних і зі сферою банківського нагляду та регулювання:
– забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно й адекватно діяти в умовах ринкової економіки;
– удосконалення системи нагляду НБУ за діяльністю комерційних банків;
– відновлення довіри населення до банківської системи, мобілізація нею коштів з подальшим вкладенням їх у реальну економіку;
– розвиток фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження ринкових відносин, а не за рахунок директивного розподілу кредитів;
– розв’язання проблеми неплатежів.[575]
Слід зазначити, що Закон „Про банки і банківську діяльність” вніс певні корективи у визначення кола суб’єктів, що підпадають під наглядову діяльність центробанку. Зокрема, раніше його повноваження розповсюджувалися на діяльність комерційних банків та їх установ, а також на діяльність небанківських установ, які здійснюють банківську діяльність на основі дозволу (ліцензії) НБУ на проведення банківських операцій.
Із січня 2001 р. наглядова діяльність НБУ охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині здійснення банківської діяльності (ч. 2 ст. 67). Крім того, НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.
До осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, відносяться: 1) власник істотної участі у банку, якщо Національний банк України вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим цим Законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку; 2) особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу Національного банку України.[576]
Об'єктом перевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.
В Україні запроваджена змішана форма банківського нагляду, яка передбачає зосередження функцій нагляду в рамках центрального банку у тісній взаємодії з органами внутрішнього та зовнішнього аудиту. При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами інших установ за окремими угодами. Як і в країнах континентальної Європи, в Україні здійснення банківського нагляду відбувається із застосуванням дистанційного контролю та інспектування на місцях.
Повертаючись до дискусії про необхідність виведення банківського нагляду з-під компетенції центробанку, слід зазначити, що вона триває не один рік, а її учасники стоять на діаметрально протилежних позиціях. Зокрема, на думку деяких дослідників, зосередження всієї адміністративно-командної грошово-кредитної влади в руках одного відомства призведе до зайвої бюрократизації, зарегламентованості і, зрештою, до втрати ініціативи і заповзятливості всієї системи органів, що контролюються. Крім того, при такому устрою кредитної системи можливі різного роду зловживання. Так, Л.Г. Єфімова свого часу пропонувала створити декілька органів управління кредитною системою, компетенція яких засновувалася б на принципі розділення влади, використовуючи для цього досвід Франції .
Представники НБУ ще з моменту заснування служби банківського нагляду відстоюють протилежну позицію. У 1995 р. начальник департаменту банківського нагляду Степаненко А.І. зазначав, що на сучасному етапі не варто перерозподіляти контрольні функції; банківський нагляд повинен бути в структурі НБУ, так як там концентрується вся звітність комерційних банків.[577] В.П. Гетьман вважав, що НБУ повинен бути органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі.[578] І на сьогоднішній день позиція керівництва центробанку залишається незмінною. Так, В. Пасічник зазначає, що центральний банк є ядром фінансової системи, і банківський нагляд є його прямою і цілком природною функцією, особливо в країнах, що розвиваються.[579]
З іншого боку, глава держави дотримується думки щодо необхідності створення незалежної від центробанку служби банківського нагляду. Президентом України Л.Д. Кучмою ще в 1995 р. у програмній доповіді було заявлено наступне: „Відповідно до існуючої світової практики Президент України ініціює створення автономної від НБУ системи органів по здійсненню реєстрації банківських установ і нагляду за банківською діяльністю. Вказана міра дозволить, з одного боку, істотно зміцнити ефективність діяльності НБУ як єдиного емісійного центра, а з іншого – сприятиме істотному посиленню державного контролю за діяльністю комерційних банківських і небанківських установ”.[580]
В Указі від 14 липня 2000 р. „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” Президент України знову наголосив на необхідності створення відокремленої від Національного банку України системи нагляду за діяльністю банків в Україні, а також органу з питань реструктуризації боргових зобов'язань за угодами, укладеними комерційними банками, що визнані неплатоспроможними.[581] Відповідно вказане завдання було закріплено і у вищезазначеній постанові Правління НБУ, в якій перехідний період встановлювався з 2001 р. по 2005 р., і кінцевим результатом якого повинно бути виведення банківського нагляду з-під контролю НБУ і створення незалежного наглядового державного органу.
Таким чином, є підстави вважати, що існує вірогідність передачі з часом банківського нагляду, що зосереджений сьогодні в рамках НБУ, до повноважень спеціально утвореного органу, наприклад до державного компетентного органу або незалежного агентства, що здійснює банківський нагляд і є відповідальним перед президентом або парламентом. На сучасному етапі розвитку банківського сектора та функціонування центробанку в Україні немає наявних підстав говорити про неефективність діючої системи банківського нагляду. В будь-якому випадку система пруденційного нагляду покликана попередити невиважене та ризикове ведення банківського бізнесу, щоб не допустити втрат коштів інвесторами, а відтак – підвищити довіру до банківської системи країни в цілому.
4.3 Принципи та методи наглядово-контрольної діяльності НБУ. Правові засади застосування санкцій за порушення банківського законодавства
Банківський нагляд спрямований на захист інтересів вкладників та підтримку стабільності національної банківської системи, а отже, і створення прозорої фінансової системи. Прозорість фінансів є одним з важливих чинників забезпечення належного управління і набуває великого значення для досягнення макроекономічної стабільності та якісного економічного зростання за умов глобалізації. Децентралізація економічної діяльності в цілому та фінансових потоків зокрема є однією з визначальних характеристик сучасного розвитку, без врахування якої неможливо проводити ефективну економічну політику. При цьому в основі відносин між державою та приватним бізнесом повинна лежати філософія партнерства, яка передбачає в тому числі й механізми взаємної відповідальності.[582] Для України це має надзвичайно важливе значення, оскільки національні бізнесові структури постійно розвивалися в екстремальних умовах, які в тому числі створювалися державною фінансовою політикою.
Експерти FMI, досліджуючи протягом 1999–2000 рр. розвиток фінансового ринку України, в тому числі питання проведення банківської реформи, зазначали, що НБУ досяг певного успіху у впровадженні ефективних регулятивних положень з метою забезпечення безпеки та надійності банківської системи, але слід збільшити зусилля. Зокрема, НБУ слід зосередити увагу на проблемах, які безпосередньо стосуються нагляду за діяльністю банків та захисту інтересів вкладників, а не на суто процедурних порушеннях. У системі накладання штрафів потрібно більш чітко впровадити критерій пропорційності розміру штрафу ступеню серйозності порушення. Крім цього, НБУ повинен рішуче забезпечувати дотримання встановлених вимог до капіталу на підставі належної оцінки активів та перевіряти адекватність розміру капіталу ступеню ризиків, яким піддається банк, що, без сумніву, призведе до закриття чи реорганізації значної кількості банків.[583]
Слід зауважити, що не лише міжнародні експерти наголошували на необхідності застосування більш суворих заходів до порушників банківського законодавства. Так, ще у 1999 р. Голова Ради АУБ С. Аржевітін зазначав за необхідне більш жорстке регулювання банківської системи. „Коли банки перейдуть в режим щоденного контролю, слід буде звикнути до постійної присутності державного регулюючого органу. Багато банків користується лояльністю НБУ і не звертає уваги на попередження НБУ щодо невиконання нормативу обов’язкового резервування. Це вже недобросовісна конкурентна позиція.”[584] Таким чином, можна констатувати досягнення самими представниками банківської системи розуміння державної ролі банківського нагляду, місця в його організації центрального банку та значення стабільності всієї банківської системи для стабільності та розвитку кожного конкретного банку.
Фінансовий контроль, який є базовим для здійснення банківського нагляду, побудований на дотриманні певних чітко окреслених базових принципів. Зокрема, Лімська декларація керівних принципів фінансового контролю, прийнята ІХ Конгресом Міжнародної організації вищих контрольних органів (INTOSAI) у жовтні 1977 р., відносить до принципів фінансового контролю незалежність, об’єктивність, компетентність, гласність. Лімська декларація зазначає, що вищий контрольний орган повинен проводити перевірки відповідно до затвердженої програми. І оскільки перевірка в окремих випадках може бути всеосяжною, то вищий контрольний орган має використовувати, як правило, вибірковий метод, однак об’єкти перевірки повинні відбиратися на основі певної заданої моделі, і їх кількість повинна бути достатньо великою для того, щоб була можливість зробити висновок про якість і правильність управління фінансовими і матеріальними ресурсами.[585]
В свою чергу, д.ю.н. Л.А. Савченко, досліджуючи правові засади організації державного фінансового контролю, зазначає, що своєрідним принципом організації діяльності контрольно-рахункових органів є принцип системності. Системність означає, що ці органи повинні охопити контрольними заходами всі групи об’єктів контролю протягом певного проміжку часу. Лише вироблення контролюючими органами єдиної системи здійснення контролю, встановлення періодичності проведення контрольних заходів у цих об’єктах сприятимуть його ефективності та дієвості. З іншого боку, можна стверджувати, що системність є складовою частиною принципу плановості, бо від належного планування роботи залежить належне здійснення фінансового контролю.[586] Аналізуючи діяльність центробанку в наглядово-контрольній сфері, можна констатувати врахування останнім вищезазначених принципів.
Аналізуючи норми чинного законодавства та вимоги по організації системи банківського нагляду, можна визнати, що основними принципами банківського нагляду повинні бути принципи законності, незалежності, гласн[ості, постійності, плановості, обов’язковості та неупередженості посадових осіб, що здійснюють перевірки, по відношенню до кредитно-фінансових установ. До зазначених принципів можна також віднести виключність та безпосередність, які передбачають здійснення банківського нагляду Національним банком України; поєднання зовнішнього і внутрішнього контролю та можливість залучення сторонніх незалежних аудиторських організацій.
Принцип законності є визначальним у побудові компетенції центробанку, і він закріплює вимогу дотримуватись норм Основного Закону України та чинного законодавства. Враховуючи принцип верховенства права, закріплений ст. 8 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно положення ст. 55 Закону „Про Національний банк України” встановлює, що НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків в межах та порядку, передбачених законодавством України.
Незалежність контролю як один з принципів побудови системи діючого банківського нагляду випливає, зазвичай, із правового статусу центробанку і ґрунтується як на нормах Конституції України, так і чинного банківського законодавства. Загальні функції та повноваження, закріплені законодавством, наділяють НБУ незалежним статусом щодо організації та регулювання банківської справи, в тому числі і у відносинах нагляду та контролю. Зокрема, відповідно до ст. 72 Закону „Про банки і банківську діяльність” Національний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.
Як уже зазначалося, до суб’єктів, що підпадають під наглядову діяльність центробанку, відносяться не лише самі банківські установи, а й власники істотної участі (в тому числі такі, що придбали істотну участь у банку без письмового дозволу НБУ), а також особи, щодо яких є достовірна інформація про здійснення ними банківської діяльності без банківської ліцензії. Ч. 2 ст. 67 зазначеного закону закріплює, що наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.
Об’єктивність є одним з основоположних принципів організації наглядово-контрольної діяльності і базується на неупередженості та безсторонності здійснюваної контрольної діяльності. Згідно зі ст. 63 Закону „Про Національний банк України” останній не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами НБУ. При цьому слід розуміти, що центробанк не повинен віддавати перевагу окремим представникам банківського бізнесу, хіба що за винятком ситуацій, коли для забезпечення стабільності всієї банківської системи центробанк зменшує економічні нормативи для конкретного банку у випадку його тимчасових фінансових проблем для відтворення нормальної фінансової діяльності. Кожний банк, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, є об’єктом перевірки посадовими особами центробанку та незалежними аудиторами (ч. 1 ст. 71 Закону „Про банки і банківську діяльність).
Компетентність контролюючих органів (НБУ та його регіональних представництв) випливає з попередніх принципів і пов’язана не лише з чітким встановленням компетенції органів контролю, а й з професійною здатністю посадових осіб відповідних структурних підрозділів центробанку якісно, у встановлені терміни та в межах загальноприйнятої центробанком політики виконувати свої повноваження в сфері здійснення контролю. Наглядові та регулятивні функції НБУ здійснюються центробанком як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду шляхом реалізації ним таких повноважень:
1) здійснює всі види перевірок на місцях банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;
2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;
3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку з правом дорадчого голосу (ст. 61 Закону „Про Національний банк України”).
Закон „Про банки і банківську діяльність” деталізує вищезазначені загальні повноваження центробанку, а його нормативні акти безпосередньо визначають процедуру та методологію організації фінансового контролю. Крім того, службовці НБУ, що згідно законодавства мають статут державних службовців, повинні дотримуватися посадових інструкцій та здійснювати свої повноваження винятково в межах, встановлених відповідними нормативно-правовими актами.
Принцип гласності також має визначальне значення для організації банківського нагляду і складається з декількох взаємодоповнюючих аспектів. Його основи встановлені Конституцією України (ст. 57) і полягають у тому, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. У протилежному випадку вони є не чинними. З одного боку, нормативно-правові акти НБУ підлягають державній реєстрації в Мінюсті і набирають силу після дотримання встановленої законодавством процедури. Тобто, оприлюднення актів центробанку, в тому числі і тих, що пов’язані із організацією банківського нагляду, випливає за змістом із спеціального банківського законодавства. З іншого боку, гласність є визначальним принципом і для роботи суб’єкта, що перевіряється, тобто – банківської установи. Відповідно до ст. 70 Закону „Про банки і банківську діяльність” банк зобов'язаний публікувати квартальні баланси, а також звіт про прибутки (збитки) в газеті „Урядовий кур'єр” чи „Голос України” протягом місяця, наступного за звітним кварталом. Банк зобов'язаний публікувати річну фінансову звітність, підтверджену аудитором, не пізніше 1 червня наступного за звітним року в газеті "Урядовий кур'єр" чи "Голос України".
Принцип плановості при здійсненні контрольних повноважень центробанком закладений в Законі „Про банки і банківську діяльність” та у відповідних актах НБУ, що регулюють порядок проведення перевірок. Зокрема, відповідно до ст. 71 зазначеного закону кожний банк є об'єктом перевірки на місці інспекторами НБУ чи аудиторами, призначеними Національним банком України. Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше як один раз на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до її початку.
Щодо принципу постійності , то одним з його проявів є закріплений законом обов’язок банків подавати НБУ фінансову і статистичну звітність щодо роботи банку, його операцій, ліквідності, платоспроможності, прибутковості, а також інформацію афілійованих осіб банку з метою оцінки фінансового стану банку (ст. 69).
Зазначені принципи плановості та постійності (як і вищезгаданий принцип системності) є взаємопов’язаними і випливають із самої суті фінансової діяльності держави, яка, в свою чергу, передбачає, що мобілізація, розподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів здійснюється на підставі фінансових планів, що розробляються у відповідності з державними та місцевими планами і програмами, а також планами підприємств, організацій та установ. Слід відзначити, що планування фінансів жодним чином не суперечить принципам ринкової економіки, а навпаки, виступає як важливий елемент регулювання економічного та соціального розвитку та управління фінансами, хоча і має свої особливості. [587] Чинне законодавство (зокрема, ст. 55 Закону „Про Національний банк України”) чітко визначає об’єкт банківського нагляду – НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками банківського законодавства, нормативних актів Національного банку і економічних нормативів.[588]
Більшість країн дбайливо контролює створення або зміну профілю діяльності кредитних установ. Як зазначають фахівці, практично завжди при здійсненні контролю застосовуються одні й ті ж критерії: 1) юридична форма установи, як правило, комерційна компанія; 2) мінімальний розмір капіталу (на практиці, в більшості країн влади залишають за собою певний оціночний допуск, який дає можливість вимагати наявності капіталу з розміром вище мінімального, якщо вони вважають це за потрібне); 3) обсяг коштів та якість персоналу; 4) програма діяльності; 5) економічні потреби та добрий стан фінансового ринку.[589]
Банківський нагляд в широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що називається дистанційним або документарним, та інспектування (інспекційні перевірки на місцях). Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності, яку надають банки. Він дозволяє передбачати проблеми, які можуть впливати на платоспроможність і ліквідність банків і призвести до їх банкрутства. Інспекційні перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності інформації, яку передають банки наглядовим органом та сформувати максимально точну уяву про фінансовий стан банку, якість його менеджменту.
До системи наглядово-контрольної діяльності входить декілька основних напрямків, зокрема: державний нагляд , що здійснюється НБУ; внутрішній банківській контроль (внутрішній аудит), що проводиться відповідною службою банківської установи; зовнішній аудит – проводиться незалежними недержавними аудиторськими компаніями. Фактично при такому підході втілюються основні 4 підходи до проведення банківського нагляду, зокрема: 1) надання інформації; 2) саморегулювання шляхом: внутрішнього аудиту та контролю, зовнішніх аудиторів; 3) перевірка центральним банком; 4) схема гарантування депозитів (визначає гарантування депозитів).
Щодо останнього положення, то багато країн використовує програми страхування або захисту депозитів як частини своєї регулятивної діяльності. При цьому участь в зазначених програмах часто є обов’язковою. Головною метою страхування депозитів є попередження масового вилучення вкладів із банківських установ, а внаслідок цього – і стабілізація всієї банківської системи. При певних обставинах страхування депозитів може стати каталізатором поліпшення системи розумного регулювання, посилення ефективності банківського нагляду та вдосконалення механізму реструктуризації банків. В той же час фахівці відмічають, що страхування депозитів страждає від проблеми морального ризику, який може зачепити власників банку, вкладників, а також супервізорів. Зокрема, в країнах із неадекватним та неефективним контролем страхування депозитів може створити хибне почуття безпеки та призвести до непродуманого й неприйнятного ризику.[590]
Більшість існуючих варіантів страхування депозитів засновані на принципах EX-ANTE та „pay as you do” (до краху). Однак деякі схеми, зокрема англійська „Life boat”, яка використовувалася в середині 70-х та під час вторинної кризи банківської системи, ефективно оцінювала великі клірінгові банки де факто.[591] Таким чином, прийняття програм страхування депозитів повинно бути оцінено виходячи з конкретної ситуації, беручи до уваги адміністративні можливості різних країн, структуру банківської системи, різноманіття вкладників тощо.
Як уже зазначалося, в Україні використовується комбінована модель організації банківського регулювання і нагляду, яка передбачає використання як документарного (легалістичного) підходу, побудованого на аналізі звітності комерційних банків, так й інспектування банківських установ на місцях шляхом проведення перевірок органами банківського нагляду. Цей метод відомий також як формалізований підхід до організації банківського регулювання і нагляду. Поряд з ними широко практикується неформальний підхід до здійснення банківського регулювання і нагляду, який базується на проведенні консультацій, переговорів, попередженнях.[592]
Фінансовий, в тому числі і банківський контроль, проводиться із застосуванням різноманітних методів, під якими розуміють прийоми або способи, засоби його здійснення.[593] Застосування конкретного методу залежить від ряду факторів: від правового положення та особливостей форм діяльності органів, що здійснюють контроль; від об’єкта та мети контролю; підстав виникнення контрольних правовідносин тощо.
Стратегічну політику служби банківського нагляду визначають її контрольно-наглядові функції , які концентруються за такими формами:
– вступний контроль – здійснюється з метою чіткого і повного визначення вимог для отримання ліцензії на проведення банківських операцій. Він здійснюється на стадії державної реєстрації банків та їх філій і дає змогу ще до вирішення питання щодо відкриття банку впевнитися в його майбутній надійності. Основною метою вступного контролю є допущення на фінансово-кредитний ринок країни лише таких банків, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов`язковим вимогам і не створюють загрози інтересам їх клієнтів. Відповідно до теорії банківської справи, викладеної Ж. Матуком, на етапі вступного контролю можуть контролюватися такі дії банківської установи, як: отримання дозволу на діяльність в якості банку, яке в багатьох випадках повинно поновлюватися при будь-якій зміні капіталу; створення агентств; набуття часток участі в капіталі інших компаній та вступ нових акціонерів з метою участі в капіталі даної установи; злиття та придбання часток участі.[594] Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” вимоги вступного контролю передбачають подачу НБУ для державної реєстрації відповідних установчих документів, що відповідають чинному законодавству України. Зазначені вимоги стосуються обсягу капіталу; джерел внесків до статутних фондів банків; фінансового стану засновників банків; кваліфікації, професійної придатності та ділової репутації керівників банку; бізнес-плану, що визначає основні види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки.
Основними вимогами для отримання банківської ліцензії є: 1) наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу у розмірі, що встановлюється законодавством; 2) належна забезпеченість банку банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, приміщенням; 3) рівень професійної придатності керівників банку тощо;
– попередній контроль – здійснюється з метою дотримання вимог розумного (з оптимальним ризиком) ведення справ, заборони або обмежень окремих видів діяльності, відрахувань від резервів страхування активних операцій банків, які гарантують безпеку і стабільність банку та захист інтересів його клієнтів. Він базується на перевірці та аналізі звітності, що надається комерційними банками до НБУ (документальна ревізія). Проведення документальної ревізії дає можливість спостерігати за динамікою економічних нормативів для визначення реальних можливостей та перспектив розвитку кожного конкретного банку, а також ймовірності й причин виникнення можливих негативних явищ в його наступній діяльності. Контроль включає також: заборону або обмеження банківської діяльності; встановлення обмежень щодо відрахувань при формуванні резервних фондів страхування активних операцій і контроль за їх виконанням; запровадження штрафних санкцій адміністративного і фінансового характеру;
– поточний контроль – - здійснюється шляхом інспектування, проведення комплексних і тематичних перевірок поточної діяльності банків і їх установ (ревізії на місцях), а також розробки і вживання заходів з їх організаційного закріплення. При інспектуванні перевіряються такі аспекти: законність здійснюваних операцій; стан бухгалтерського обліку; діяльність служби внутрішнього банківського аудиту; достовірність звітів; відповідність законодавству локальних актів банківської установи тощо. Поточний контроль передбачає визначення методів і форм перевірки банків, розробку заходів їх організаційного зміцнення і фінансового оздоровлення та їх застосування.
Основними вимогами поточного контролю є: а) проведення комплексних і тематичних перевірок банків; б) надання керівництву банків рекомендацій щодо поліпшення діяльності за результатами інспектування; в) застосування санкцій до банків, які порушили законодавчо-нормативні акти, що регулюють банківську діяльність; г) прийняття рішень за підсумками інспектування.
Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.
В свою чергу, за напрямками здійснення диференціація банківського нагляду здійснюється наступним чином:
Загальний нагляд розповсюджується на стабільно працюючі банки, які фінансово стійкі, дотримуються економічних нормативів, норм чинного законодавства і вказівок НБУ, мають добру ділову репутацію. Його здійснюють регіональні управління НБУ. Загальний нагляд заключається в контролі за дотриманням економічних нормативів і перевірці інших звітів, що надаються банкам. Інформація щодо виявлених порушень направляється Правлінню НБУ для вжиття відповідних заходів.
Інтенсивний нагляд розповсюджується на банки, які періодично порушують економічні нормативи, мають нестабільне фінансове становище, в діяльності яких є інші недоліки, що не дає можливості зробити висновок про його благополуччя.
Нагляд високої міри застосовується до банків, які систематично (тобто два і більше рази протягом кварталу) порушують економічні нормативи і допускають інші грубі порушення або мають незадовільне фінансове становище.[595]
Приймаючи рішення про застосування інтенсивного нагляду і нагляду високої міри, відповідні органи банківського нагляду НБУ проводять інспектування банків, їх відділень, філіалів і представництв, направлене на виявлення причин порушень і недоліків в роботі банку. Інспектори НБУ перевіряють законність виконання операцій, діяльність внутрішнього і зовнішнього аудиту, стан обліку, достовірність звітів, засновницьких та інших документів. За підсумками інспектування керівництву банку направляється інформація, в якій зазначаються причини виявлених недоліків, оцінюються фінансове становище банку, його можливості і шляхи виходу із ситуації, що склалася. Рекомендації НБУ є обов`язковими для виконання.
При впровадженні індикативного регулювання центробанк стикається з необхідністю проведення активного нагляду, оскільки активне застосування економічних нормативів дозволяє виявити проблеми в банках на ранньому етапі та застосовувати заходи щодо виправлення ситуації, поки для цього ще існує можливість. При цьому центробанк повинен побудувати систему нагляду, щоб у випадку недотримання банками економічних нормативів та встановлених обмежень до них були застосовані відповідні заходи впливу для виправлення ситуації.
При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях: – для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності; – для перевірки права на здійснення банківської діяльності.
Як уже зазначалося, однією з форм банківського контролю є подання банками звітності. З моменту реформування банківського законодавства у 1999–2000 рр. загальні засади ведення бухгалтерського обліку і звітності в банках були закріплені Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (а не на рівні нормативно-правових актів центробанку) відповідно до міжнародних стандартів, що мало на меті підвищення якості контролю та забезпечення дотримання законних прав банківських установ, щодо яких центробанк не повинен встановлювати додаткових вимог (крім закріплених у законодавстві).
Банки повинні організовувати бухгалтерський облік відповідно до внутрішньої облікової політики, розробленої на підставі правил, встановлених Національним банком України відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та положень (стандартів) України. Бухгалтерський облік має забезпечувати своєчасне та повне відображення всіх банківських операцій та надання користувачам достовірної інформації про стан активів і зобов'язань, результати фінансової діяльності та їх зміни. У фінансових звітах кожного банку відображаються результати його діяльності за звітний період.
Фактично банківську звітність можна визначити як сукупність дій банківської установи та центрального банку по складанню, веденню та здачі документів встановленої форми, які містять відомості про результати діяльності банківської установи, в тому числі результати за активними та пасивними операціями, її майновий стан, ліквідність, платоспроможність, прибутковість тощо. Банківська звітність здійснюється банком самостійно та подається в органи Національного банку України за підсумками звітного періоду у встановлені законодавством строки. Вона надає можливість як власникам банку, так і його кредиторам, клієнтам та безпосередньо центробанку інформацію про поточний фінансовий стан банку та про ефективність його діяльності за звітний період.
Звичайно, фінансова звітність банків не може містити всієї інформації, необхідної для формування кінцевого висновку щодо ефективності їх діяльності, але вона забезпечує отримання зацікавленими особами важливих відомостей щодо того, які аспекти діяльності банків слід проаналізувати особливо прискіпливо. Крім того, детальний аналіз фінансової звітності дозволяє виявити помилки в управлінні банком, його ризикові операції, а іноді і випадки фінансового шахрайства.
Фактично особи, відповідальні за прийняття фінансових рішень, отримують переважну більшість необхідної їм інформації про результати економічної діяльності банків саме із стандартної фінансової звітності, в тому числі квартальної та річної, що публікується у звітах для акціонерів. У свою чергу, розроблена наукова концептуальна основа балансу платежів дозволяє на практиці отримувати консультації при використанні джерел та методів збору статистики по балансу платежів, а звідси – впливати на міжнародні інвестиційні процеси. Зібрані статистичні дані по балансу платежів дозволяють зрозуміти як сильні, так і слабкі сторони при різноманітних підходах при оцінці діяльності кредитно-фінансової установи.[596]
Крім того, не можна зменшувати роль фінансової звітності і для самих банків, для керівництва яких вона є зручним способом намічати основні планові показники ефективності діяльності їх установ та встановлювати рамки в діяльності менеджерів. На підставі фінансової звітності створюються також зручні шаблони-моделі, які використовуються у фінансовому плануванні. Перелічені вище напрямки використання фінансової звітності є, по суті, її функціями.[597]
Чинним законодавством до обов’язків НБУ віднесено встановлення для банків: 1) форми звітності та методику її складання; 2) періодичність та строки подання звітності; 3) структуру пояснювальної записки; 4) мінімум відомостей, що підлягають опублікуванню, та строки їх подання; 5) методику складання консолідованої звітності. Національний банк України має право в окремих випадках вимагати подання разової та тимчасової звітності. Крім того, він має право вимагати від банку подання консолідованої звітності для отримання повної картини економічної діяльності банку.
Відповідно до зазначених повноважень НБУ розробив Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні, в якій, зокрема, регламентуються питання звітності банків.
Згідно з зазначеною Інструкцією форми звітності банків поділяються на щоденні, щомісячні та квартальні.[598] Порядок складання та подання щоденних і щомісячних форм банківської звітності наведено в Правилах організації фінансової та статистичної звітності банків України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 12.12.97 N 436 (зі змінами).[599] Враховуючи обсяги надходження банківської звітності та технічні можливості банківської системи, усі форми звітності (за винятком Звіту про дотримання економічних нормативів та Звіту про дотримання нормативів ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції) передаються електронною поштою.
Територіальні управління Національного банку після перевірки щомісячних звітних даних банків – юридичних осіб за формами „Звіт про дотримання економічних нормативів”, „Звіт про дотримання нормативів ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції”, „Баланс комерційного банку” (щомісячна) протягом п'яти робочих днів (не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним), подають їх Генеральному департаменту банківського нагляду Національного банку. Результати економічного аналізу діяльності кожного банку та висновки щодо його діяльності[600] щомісяця подаються територіальними управліннями Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ до 15-го числа місяця, наступного за звітним.
Враховуючи практику, що склалася в міжнародній банківській справі,[601] і виходячи з нових положень законодавства про банки і банківську діяльність в Україні, які значно розширили коло суб’єктів, що на них розповсюджуються контрольно-наглядові повноваження центробанку, додаткові вимоги щодо звітності встановлені і для осіб, що мають істотну участь. Зокрема, відповідно до згадуваної ст. 69 Закону „Про банки і банківську діяльність” кожний власник істотної участі в банку, який є юридичною особою, зобов'язаний подати Національному банку України у встановлений ним строк річний звіт про свою діяльність. Звіт повинен містити таку інформацію:
1) види діяльності, які здійснює юридична особа;
2) інформація щодо суб'єктів господарювання, в яких особа має участь, що перевищує 10 відсотків, зокрема: найменування та місцезнаходження юридичної особи, розмір частки, що знаходиться у власності цієї особи, види діяльності;
3) баланс та звіт про прибутки цієї особи на кінець останнього фінансового року.
Національний банк України має право вимагати подання інших періодичних звітів чи інформації від власників істотної участі в банку з метою здійснення нагляду за безпекою і надійністю фінансового стану банку та забезпечення дотримання положень закону. Зокрема, для вдосконалення методів оцінки фінансового стану банків НБУ було розроблено Уніфікований звіт діяльності комерційних банків (УЗБД), який дозволяє службам банківського нагляду усіх рівнів на основі уніфікованої (стандартної) системи показників одержувати інформацію, що надає поглиблене уявлення про фінансовий стан будь-якого банку, ступінь ризиковості його операцій, виконання пруденційних вимог НБУ тощо, заздалегідь виявляти певні проблеми в діяльності банку і впроваджувати попереджуючі заходи.
Перехід вітчизняної банківської системи з початку 1998 р. на Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності (МСБО) і запровадження на їх основі практики щоденного складання звітних балансів та різноманітних економічних показників по банківській системі підвищило прозорість банківської діяльності та функціонування грошово-кредитного ринку, сприяло поліпшенню інформаційного забезпечення управлінських та наглядових функцій НБУ. При наявності гармонізованої із МСБО національної системи бухгалтерського обліку та звітності відбудеться і поліпшення якості управління всією економікою в цілому та окремими підприємствами зокрема.
Як зазначалося, банківський нагляд складається з декількох видів і передбачає не тільки виконання своїх завдань самим центробанком, а й обов’язкову участь у контрольному процесі аудиторів. Щодо зовнішнього аудиту, то фінансова звітність банків, що подається до Національного банку України, має бути щорічно перевірена аудитором. Основними правовими актами, які регулюють аудиторську діяльність у сфері банківського аудиту, є закони України „Про Національний банк України”, „Про аудиторську діяльність”, „Про банки і банківську діяльність”, а також Національні нормативи аудиту та Кодекс професійної етики аудиторів України, затверджений Рішенням Аудиторської палати України № 73 від 18.12.1998 р., Постанова Правління Національного банку України від 09.02.1999 р. № 53 „Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту” та зміни і доповнення до неї, затверджені Постановою Правління НБУ від 14.06.1999 р. № 288. Умови і порядок сертифікації аудиторів встановлені „Положенням про сертифікацію аудиторів”, затвердженим Рішенням Аудиторської палати України від 27.11.1997 р. № 60/5, що розроблене відповідно до Закону України "Про аудиторську діяльність", Статуту Аудиторської палати України (АПУ) та Положення про регіональне відділення АПУ.
Проведення незалежного аудиту як обов’язкова умова організації діяльності комерційних банків була визначена центральним банком ще до реформування банківського законодавства періоду 1999–2001 рр. Зокрема, ще у 1996 р. Правління НБУ постановою № 301 від 21.11.1996 р. затвердило Положення про порядок проведення зовнішнього аудиту юридичних осіб – акціонерів (учасників) комерційних банків у процесі перевірки правильності формування статутних фондів комерційних банків.[602]
За підсумками фінансового року банківські установи також повинні були надавати в центробанк аудиторські висновки. Згідно з постановою Правління НБУ N 53 від 09.02.1999 р. „Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту” комерційні банки зобов'язані подати до Департаменту пруденційного нагляду аудиторські висновки та звіти зовнішніх аудиторів (аудиторських фірм) щодо результатів перевірки діяльності комерційних банків. У разі невиконання вимог постанови за центробанком закріплювалося право застосовувати примусові заходи впливу до комерційних банків відповідно до „Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства”, затвердженого постановою Правління Національного банку України 04.02.1998 р. за N 38. Для проведення зовнішнього аудиту комерційні банки повинні були укладати угоди з аудиторськими фірмами (аудиторами) на проведення аудиторської перевірки. Слід зазначити, що питання проведення зовнішнього аудиту постійно було на увазі Департаменту пруденційного нагляду НБУ, який неодноразово звертав увагу регіональних управлінь НБУ на недостатній контроль за дотриманням комерційними банками встановлених вимог щодо обов’язкового подання аудиторських висновків.[603] Слід відзначити, що в окремих випадках органи державної влади могли визнати за необхідне проведення незалежного аудиту банку міжнародною аудиторською організацією. Зокрема, така постанова свого часу була прийнята КМУ по щодо Ощадбанку України.[604] Сьогодні при проведенні незалежного аудиту аудит річної фінансово-господарської діяльності комерційних банків України може здійснюватися тільки аудиторськими організаціями, що мають ліцензію Аудиторської палати України на здійснення аудиторської діяльності. Аудитори повинні мати сертифікати на право проведення аудиту банків серії "Б" чи "АБ". Крім того аудитори повинні отримати в НБУ сертифікати на проведення аудиту банківських установ. Введення центробанком останньої вимоги пояснювалося необхідністю досягнення Україною відповідності її банківського нагляду вимогам Ключових (базових) принципів ефективного банківського нагляду, розроблених Базельським Комітетом з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Для отримання сертифіката аудитор повинен підтвердити свою кваліфікаційну придатність складанням кваліфікаційного іспиту в Кваліфікаційній комісії НБУ з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ.[605] У 2002–2003 рр. продовжується процес реформування банківського законодавства в сфері проведення зовнішнього аудиту. Зокрема, прийнято Положення про порядок подання до НБУ аудиторського звіту та висновку за результатами перевірки річної фінансової звітності банку, в якому визначені вимоги щодо здійснення обов'язкової аудиторської перевірки банку та подання банком до НБУ аудиторського звіту та висновку за результатами аудиторської перевірки річної фінансової звітності банку.[606] Уточнено, що аудит можуть здійснювати тільки ті аудитори (аудиторські фірми), які включені до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів, а також за умови наявності в них чинного сертифіката Національного банку на право здійснення аудиторської перевірки банківських установ. Відповідно до умов договору про проведення аудиту банк має отримати від аудитора (аудиторської фірми) аудиторський звіт (звіт про проведення аудиту). В ньому за результатами проведення аудиту банку на підставі застосованих аудитором норм і стандартів аудиту мають зазначатися висновки аудитора про: баланс банку; рахунки доходів та витрат; рух капіталу; активи та пасиви; достатність резервів та капіталу банку; адекватність бухгалтерського обліку, процедур внутрішнього аудиту та заходів контролю банку; те, чи відображає наданий банком фінансовий звіт дійсному фінансовому стану банку. В аудиторському звіті банку можуть відображатися також рекомендації та пропозиції аудитора щодо усунення і недопущення надалі порушень, помилок та недоліків, які виявлені в процесі проведення аудиту. У разі отримання банком від аудитора за результатами проведення аудиту негативного аудиторського висновку або відмови в його наданні банк протягом трьох робочих днів має письмово повідомити про це Національний банк для вирішення питання щодо подальшої діяльності цього банку.На банківські установи також покладено обов’язок подання НБУ та його територіального управління за місцезнаходженням банку аудиторського звіту та висновків за результатами проведення аудиту не пізніше ніж 30 квітня року, наступного за звітним.Слід зауважити, що незалежна аудиторська організація, укладаючи договір з комерційним банком на проведення аудиторської перевірки, повинна брати на себе обов’язок не лише складати звітність про фінансовий стан останнього, а й надавати допомогу у веденні бухгалтерського обліку у відповідності із вимогами та принципами, встановленими законодавством і центральним банком.[607]
Однак, розглядаючи питання про проведення зовнішнього аудиту, слід пам’ятати, що об’єктом аудиторської перевірки виступають не лише комерційні банки, а й Національний банк України безпосередньо. Згідно з Законом „Про Національний банк України” до повноважень Ради НБУ відноситься визначення аудиторської компанії для проведення аудиторської перевірки НБУ. Рада НБУ розглядає представлений аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс центрального банку, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації щорічний баланс Національного банку (п. 6 ст. 9). Зокрема, на 2002 р. таким зовнішнім аудитором відповідно до встановленої процедури було призначено компанію KPMG. Ротація аудитора була ухвалена у жовтні 2001 р., оскільки компанія PriceWaterhouseCoopers (PWC), яка напередодні здійснювала зовнішній аудит, уже кілька років працювала з НБУ. KPMG, як і PWC, входить до п’ятірки найбільших аудиторських компаній світу, її підрозділи працюють у 150 країнах.
У Загальних принципах ефективного банківського нагляду Базельський Комітет зазначає, що банківський нагляд виконує динамічні функції, які потребують реагування на ринкові зміни. Відповідно представники банківського нагляду повинні періодично переглядати свою політику та практику з огляду на нові зміни та розвиток. Заради цього і потрібна дійсно гнучка законодавча база.
Говорячи про проведення перевірок, які є одним із методів пруденційного банківського нагляду, можна привести в якості прикладу діяльність Банку Італії. У 1993 р. італійський „Закон про банки” змінив законодавство, що регулювало діяльність банків, у світлі Другої Директиви Європейського Співтовариства про банківську діяльність. До інструментів, що є доступними для банківського нагляду, відносяться нормативні повноваження, віддалений контроль та інспекції на місцях. Такі процедури контролю і інспекцій переслідують подвійну мету: відслідковування та аналіз інформації, що надається банками; перевірку на відповідність нормативним положенням. [608]
Безумовно, інспекції на місцях є для органів нагляду найефективнішим способом отримання з перших рук картини реального положення банку. Разом з тим це вимагає часових витрат та людських ресурсів з обох боків: зі сторони контролера та зі сторони самого банку, що перевіряється. В середньому в Італії тривалість інспекцій складає від 4 до 6 місяців, в інспекційній перевірці беруть участь 5-6 інспекторів Банку Італії. Інспекції на місцях проводяться кожні 4-5 років у невеликих за розміром банках і кожні 8-9 років – у більших банках. При цьому інспектори по нагляду складають одну четверту частину всього персоналу (загальна чисельність близько 500 чоловік), що працюють у сфері банківського нагляду Банку Італії. План інспекційних перевірок розробляється на початок кожного року як філіями Банку Італії (на регіональній основі), так і Департаментом Інспекторату по Нагляду. В залежності від розміру капіталу банку розмежовується і наглядова компетенція працівників центрального банку. Невеликі банки перевіряються тими ж службовцями філій Банку Італії, що виконують звичайний віддалений нагляд. Великі банки перевіряються інспекторами Головної контори при підтримці персоналу трьох відділів (планування, аналізу звітності, адміністративного).
Кінцева рейтингова оцінка являє собою середнє цифрових рейтингів, що виставляються по кожному з наступних аспектів: адекватність капіталу, ризик, доходність, організація, ліквідність. Кожний аспект отримує рейтинг від 1 (добре) до 5 (дуже погано).
В Україні процес перевірок також включає в себе переважно проведення постійних перевірок на місці для того, щоб впевнитися в тому, що банк функціонує надійно, фінансові звіти надаються (регулюючому органу та громадськості) постійно у чітко вказаний термін і містять правдиву інформацію. Це є підтвердженням, що банк виконує вимоги чинного законодавства – як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів, що розробляються центробанком країни. Причому наглядові перевірки досить часто можуть проводитися позапланово, в довільній формі, при врахуванні вибіркового та часткового методів проведення перевірки. Такий підхід дозволяє центробанку відтворити реальну картину діяльності банку або його відокремленого підрозділу. При цьому за методом проведення така перевірка може здійснюватися як у формі звичайної ревізії (у її фінансово-правовому розумінні), так і у формі спеціальної поглибленої інспекції з метою виявлення шахрайства або загрози фінансового ризику.
У ст. 71 Закону „Про банки і банківську діяльність”, що регулює порядок проведення інспекційних перевірок на місцях, містяться норми, які визначають мету та порядок проведення таких перевірок. Зокрема, перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України.
За часом проведення перевірки поділяються на планові та позапланові. Планові перевірки здійснюються відповідно до плану, затвердженого Національним банком України, не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до її початку. Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обґрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Національного банку України або уповноваженою ним особою.[609]
За організацією проведення перевірки поділяються на виїзні та безвиїзні . При проведенні виїзних перевірок банки зобов'язані забезпечити інспекторам Національного банку України та іншим уповноваженим ним особам вільний доступ до всіх документів та інформації з дотриманням вимог чинного законодавства , а при перевірці на місці – можливість вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку. Крім того, законодавство покладає на керівництво банку обов’язок призначити компетентного представника для надання необхідних документів та пояснень, а також забезпечення приміщенням для роботи працівників служби банківського нагляду Національного банку України. [610]
Також НБУ приділяє увагу питанням організації і проведення валютного контролю. Зокрема, з 20 жовтня 2002 р. набрало чинності Положення про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України, затверджене постановою Правління НБУ від 20.09.2002 р. N 352 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.10.2002 р. за N 818/7106.
До уповноважених осіб, що здійснюють виїзні перевірки в сфері дотримання вимог валютного законодавства, віднесено працівників Департаменту валютного контролю та ліцензування, відділу валютного ліцензування і контролю Операційного управління НБУ, управління контролю валютних операцій Головного управління НБУ по місту Києву і Київській області, відділів валютних операцій і контролю Головного управління НБУ в АРК та територіальних управлінь центробанку. В той же час вимоги зазначеного акта не поширюються на перевірки пунктів обміну іноземної валюти, порядок та організація проведення яких визначаються відповідним нормативно-правовим актом Національного банку.[611]
Планові перевірки дотримання валютного законодавства проводять уповноважені працівники Департаменту і валютних підрозділів не частіше одного разу на рік відповідно до плану перевірок, який складає на кожний рік Департамент і валютні підрозділи та затверджує Голова Національного банку або його заступник. До плану перевірок включаються такі банки та фінансові установи:
– щодо яких отримана письмова інформація про порушення ними валютного законодавства;
– аналіз статистичної звітності яких свідчить про можливі порушення валютного законодавства;
– протягом двох років жоден із структурних підрозділів яких у регіоні не перевірявся відповідним валютним підрозділом або Департаментом.
Позапланові перевірки дотримання валютного законодавства проводять уповноважені працівники за наявності обґрунтованих підстав, до яких, зокрема, належать: матеріали перевірок, документи органів валютного контролю, інших державних контрольних і правоохоронних органів, результати аналізу статистичної звітності, що свідчать про можливі порушення валютного законодавства, виявлені негативні тенденції на валютному ринку України. Позапланові перевірки дотримання валютного законодавства призначають за рішенням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється у формі розпорядження. Здійснення позапланових перевірок дотримання валютного законодавства валютними підрозділами обов'язково попередньо узгоджується з відповідним Департаментом.
За результатами проведення виїзних перевірок повинен складатися Акт перевірки з обов’язковими реквізитами.[612] Якщо під час перевірки були виявлені порушення банківського законодавства, то такі порушення повинні бути обов’язково відображені в акті перевірки із зазначенням конкретних статей законодавчих актів та пунктів нормативно-правових актів НБУ, вимоги яких були порушені. Відображаються також факти протидії проведенню перевірки (якщо такі були).
Акт складається не менше ніж у двох примірниках і підписується не пізніше останнього дня перевірки всіма членами робочої групи (уповноваженим працівником) та керівником банку (фінансової установи). Керівник банку зобов'язаний забезпечити надання на усну чи письмову вимогу керівника робочої групи (уповноваженого працівника) засвідчених копій потрібних йому матеріалів і документів. У разі неподання окремих документів керівник банку дає щодо цього письмові пояснення. Цей факт відображається в акті перевірки. У разі відмови відповідальних працівників банку в поданні будь-яких матеріалів і документів, потрібних для здійснення перевірки дотримання валютного законодавства, складається акт та підписується не пізніше ніж на другий день перевірки. Пропозиції та висновки за результатами перевірки подаються на розгляд керівникові перевірки не пізніше 10 робочих днів від дня її закінчення.
В свою чергу, при здійсненні безвиїзного контролю фінансового положення банків працівниками служби банківського нагляду ключову роль відіграє банківська статистика. Однак тільки перевірка на місці може дати детальну інформацію про операції, процедури, систему контролю і процес керівництва банком, яка необхідна для оцінки фінансового становища банку і його відповідності вимогам банківського законодавства.
Як і при здійсненні інших форм фінансового контролю, за центробанком закріплено право для здійснення повноважень щодо нагляду безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань діяльності банку. Такі ж вимоги поширюються і на будь-яку звітність афілійованої особи банку щодо взаємовідносин з банком з метою визначення впливу відносин з афілійованою особою на стан банку. НБУ намагається розширити свої повноваження в частині проведення перевірок підприємств, що пов’язані з банківськими установами. Відповідно до підготовленого НБУ проекту змін до постанови про консолідовану звітність під перевірку центробанку може підпасти будь-який об’єкт господарювання, який володіє не менше ніж 10 % акцій банку. [613]
Інформація, що надається банками та їх афілійованими особами, буде зберігатися як у НБУ, так і в Державній податковій адміністрації України, з якою центробанк не так давно підписав угоду про співробітництво. В той же час законодавством встановлено заборону надавати матеріали перевірки третім особам у разі, якщо в матеріалах перевірки відсутні дані про факти порушень законодавства. Крім того, ст. 63 Закону „Про Національний банк України”, що встановлює обмеження вимог центробанку, визначає, що Національний банк не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та його нормативно-правовими актами.[614]
Аналізуючи міжнародні стандарти діяльності супервізорів, можна визначити наступні основні аспекти діяльності банків, що охоплюються при проведенні перевірок фінансового стану банків:
– визначення фінансового стану банку та якості операцій, що проводяться. В ході перевірки здійснюється інвентаризація активів та каси, стан дотримання заходів внутрішнього контролю, правильність ведення документації та дотримання встановлених правил;
– оцінка якості управління включає декілька напрямків. По-перше, оцінюється якість контролю керівництва з боку управлінського органу (наприклад Ради директорів або Правління), а також повноваження, що їм надані, та порядок їх здійснення. З іншого боку, оцінюються відповідність персоналу посадам, які вони обіймають, порядок перепідготовки та підвищення кваліфікації, а також ієрархічна структура банку;
– контроль за дотриманням законів та нормативно-правових актів центробанку. Включає в себе, як правило, перевірку документації та дотримання чинного законодавства і встановлених методик;
– перевірка ведення бухгалтерської звітності. Дається оцінка правильності й точності ведення документації по банківських угодах, виконання санкцій та дотримання рекомендацій, що отримані внаслідок аудиторських перевірок;
– перевірка якості активів, включає повний огляд кредитної політики, що розроблена керівництвом банку і здійснюється за наступними напрямками: співвідношення кредитів, що видаються юридичним особами та громадянам; види цінних паперів, що застосовуються у банківській діяльності; порядок оцінки; г) межові розміри позичок; методологія оцінки кредиту; контроль кредитоспроможності та зворотності кредиту; створення резервів для покриття збитків по кредитних операціях. Крім того, перевіряючи якість активів, ревізори звертають увагу на схильність до ризиків по відношенню до іншого майна, зокрема землі, споруд, портфеля довгострокових облігацій, валютної позиції тощо;
– оцінка платоспроможності банку. За підсумками, що отриманні ревізорами від застосування попередніх методів, здійснюються загальна оцінка платоспроможності банку та аналіз бухгалтерського балансу, що надається банком.
Як свідчить практика, в залежності від того, є банк стабільним чи ні, інспектування може здійснюватися за двома основними напрямами. Якщо банк стабільний, контроль зводиться, головним чином, до перевірки його рентабельності, організаційної структури і положення на ринку. Інспектор швидко перевіряє ті елементи, на яких заснована міцність положення банку. Якщо банк є стабільним і „здоровим”, час проведення перевірки мінімальний. Інспектори, як правило, зосереджують увагу на інформації, що доповнює вже наявну доступну, шляхом пруденційного нагляду, картину загальної діяльності банку.
Навпаки, якщо банк не є стабільним, інспектор повинен не лише провести загальну повну перевірку, а й зосередити свою увагу на аналізі причин та наслідків специфічних проблем, що є підставою для відсутності стабільного становища банку на фінансовому ринку.
Постановами Правління НБУ від 20.03.1998 р. № 114 „Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України” та від 15.03.1999 р. №110 „Про внесення змін до Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України” регламентуються порядок створення і організація роботи служби внутрішнього аудиту в банках. Враховуючи вимоги Положення, та з метою надання методичної допомоги у роботі служб внутрішнього аудиту банків Постановою Правління НБУ від 20.07.1999 р. № 358 затверджено „Методичні вказівки щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України”.
Ще у 1999 р. за повідомленням Управління по роботі з проблемними банками НБУ констатувалося, що в основі оцінки стану банку застосовується система аналізу ефективності роботи та фінансового стану банку CAMEL. Рейтингові оцінки комерційних банків за цією системою визначаються НБУ самостійно і є “внутрішніми”, тобто не оголошуються. Рейтинг здійснюється за п`ятибальною шкалою, в якій найкраща оцінка – “одиниця”, а найгірша – “п`ятірка”. Банки, які хронічно отримують за системою CAMEL четвірку – п`ятірку, відносяться до проблемних і становляться клієнтами вищезазначеного управління. Ті, які мають трійку, можуть бути визнані НБУ проблемними, а можуть бути і залишені в загальному режимі діяльності, при цьому їх діяльність контролюється іншим підрозділом банківського нагляду. Крім оцінки CAMEL, використовуються й інші аналітичні схеми та показники роботи банку – виконання обов`язкових нормативів, в першу чергу вимог щодо резервування на кореспондентському рахунку, формування резервів під кредитні ризики, дебіторської заборгованості, нормативів платоспроможності, ліквідності тощо.[615]
Істотно, що стан окремих банків, які перебувають у режимі фінансового оздоровлення, значно кращий, ніж окремих банків, що працюють у загальному режимі. Це пояснюється тим, що перед виведенням проблемного банку з режиму фінансового оздоровлення в загальний режим такий банк “доводиться” до нормального фінансового стану і лише після цього випускається в загальний режим.
Неодноразово траплялися ситуації, коли Правління НБУ приймає рішення про ліквідацію комбанків, але процедура ліквідації – не одноденна, цей процес розтягується іноді на декілька років. Іноді “поставлені” на ліквідацію КБ можуть бути “перекуплені” працюючими банками. Так, наприклад, сталося із банком „Сервіс” (м. Ужгород), який був “поставлений” на ліквідацію, але Укргазбанк погодився приєднати його до себе, і тепер на базі КБ „Сервіс” в Ужгороді працює філія Укргазбанку. В основному ж такі банки більш доцільно ліквідовувати, тому що за кожним з них тягнеться значна кількість фінансових проблем – неповернених у строк кредитів, значна дебіторська заборгованість.
Вже у 2000 р. Комісія з банківського нагляду НБУ призупинила діяльність окремих пунктів банківських ліцензій 29 комерційним банкам в зв`язку з невиконанням ними затверджених раніш програм докапіталізації. За словами директора Департаменту пруденційного нагляду НБУ Віктора Зінченка, у кожного з цих банків призупинено дію двох і більше ліцензій.
У липні 2001 р. був позбавлений ліцензії на право банківської діяльності АКБ „Україна”. Ситуація, що виникла навколо агропромбанку, поставила під загрозу інтереси майже 1,8 млн вкладників – фізичних осіб і понад 200 тис. юридичних осіб. Це зачіпало інтереси загалом майже 8,5 млн громадян України. Сума боргових зобов’язань банку перевищила 1 млрд грн. [616]
На початок липня 2002 р. за повідомленням НБУ в стадії ліквідації перебував 31 банк, з яких: 14 – ліквідуються за рішенням НБУ, 15 – за рішенням господарських судів, 2 – за рішенням зборів акціонерів. Також було прийнято рішення про ліквідацію банку INKO. Щодо останнього, то ще у 1999р. його діяльність була призупинена за рішенням арбітражного суду (як і для Градобанку). По INKO було прийнято рішення про санацію. Згідно з чинним на той момент законодавством НБУ не міг скасувати рішення арбітражного суду і тим самим змінити санацію, результатами якої був не дуже задоволений. Градобанк також за рішенням арбітражного суду не міг здійснювати свою діяльність по жодному виду банківських операцій. На жаль, тривалість процесу ліквідації може бути від двох до чотирьох років. За цей час спостерігаються такі негативні наслідки, як зникнення позичальників, розтаскування майна банку, внаслідок чого можливість виконання банком своїх зобов`язань перед кредиторами зменшується з кожним днем.
За 11 місяців 2002 р. виключено з Державного реєстру банків 10 банківських установ, у тому числі 8 банків – у зв`язку із ліквідацією та 2 банки – внаслідок реорагізації (АКБ „Народний банк” приєднався до ВАТ АБ „Укргазбанк” та АБ „Еталон” – до АППБ „Аваль” на правах філій).
У стадії ліквідації перебувало 26 банків, з них 12 банків ліквідуються за рішенням НБУ, 13 – за рішеннями господарських судів, 1 банк – за рішенням зборів акціонерів. Так, Департамент реорганізації та ліквідації банків НБУ довів до відома, що згідно з рішенням Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 4 грудня 2002 р. № 290 Іпотечний комерційний банк (м. Київ) виключено з Державного реєстру банків у зв`язку із завершенням ліквідаційної процедури. 10 грудня 2002 р. рішенням Комісії № 306 було виключено з Державного реєстру банків АКБ „Кримкредит” (м. Сімферополь).
За практикою, що склалася в розвинених країнах, органи банківського нагляду окрім своїх прямих функцій виконують також ряд повноважень, тісно пов`язаних із наглядовими завданнями. Зокрема, до таких повноважень відносяться: – інформування уряду про ситуацію, що склалася в банківській системі; – роз`яснення щодо можливих наслідків різних заходів для балансів комерційних банків; – пропозиції уряду щодо способів вирішення проблем, які не суперечать економічним нормативам й законодавчим вимогам; – приписи комерційним банкам щодо виконання заходів по виправленню ситуації у вигляді програми дій щодо розв`язання проблем.
Останнє завдання, як правило, тягне за собою прийняття відповідних політичних рішень, але якщо наглядовий орган не має можливості впливати на відповідні державні органи, він повинен використати всі наявні в його розпорядженні законні інструменти. При здійсненні вищеназваних функцій стосовно інформування уряду й надання йому рекомендацій орган банківського нагляду повинний надавати допомогу уряду в оцінці стану життєдіяльних банків; брати участь у визначенні процедури оцінки; вимагати від банків, щоб вони співробітничали у відпрацюванні та здійсненні державних програм перебудови; забезпечувати дотримання законів посадовими особами; надавати уряду рекомендації з правових та процедурних питань.
Фахівці в галузі банківської діяльності вже давно зрозуміли, що банківський нагляд буде ефективним лише при умові, якщо його місце чітко визначено й зрозуміло державним діячам. Нагляд над банками не буде ефективним, якщо уповноважені органи державної влади не будуть підтримувати суворий та активний контроль і якщо не буде чітко визначена висока суспільна роль банківського нагляду.
Розглядаючи питання застосування санкцій за порушення банківського законодавства, слід частково зупинитися на понятті юридичної відповідальності. Така необхідність пояснюється, в першу чергу тим, що санкції за порушення банківського законодавство характеризуються різною галузевою приналежністю і, відповідно, різними за змістом та наслідками заходами впливу для порушника. Тим більше, що банк як учасник банківських відносин досить часто підпадає під застосування заходів відповідальності з боку центробанку і в той же час може зазнати збитків від свого клієнта (наприклад боржника у випадку неповернення кредиту).
В теорії права поняттю юридичної відповідальності приділено значну увагу, оскільки це одне з ключових питань забезпечення примату права. Тривала наукова дискусія виробила ряд поглядів на проблему юридичної відповідальності, в тому числі на характеристику правових норм, що її встановлюють, щодо яких доцільно було б зауважити наступне.
Деякі автори вважають, що відповідальність – це реалізація правових санкцій, що санкції правових норм є підставою всіх видів відповідальності.[617] Однак в юридичній літературі є й інші погляди. Зокрема Я.М. Брайнін зазначає, що санкція – це лише засіб, що забезпечує реалізацію юридичної відповідальності. Реалізація правової санкції означає реалізацію відповідальності, але не саму відповідальність як особливий юридичний інститут. Правова відповідальність являє собою перш за все певне відношення правопорушника до органу державної влади, яке виникає в зв’язку із правопорушенням. ЇЇ сутність слід шукати не в санкції, яка лише забезпечує реалізацію відповідальності, а в правопорушенні. Тобто, на перший план виходить не формальна примусова сторона відповідальності, а її внутрішня морально-етична основа, що виражає неможливість для правопорушника ухилитися від обов’язку дати відповідь за свої протиправні дії.[618]
Професор Б.Т. Базилєв виділяє норми юридичної відповідальності в особливу групу норм, що включені в різні галузі права, але мають предметну та юридичну спільність, складаючи якісно однорідну правову тканину. Ці норми: а) складаються з гіпотези, що описує правопорушення, і санкції, що визначає вид і розміри покарання; б) регулюють методом покарання винних відносини, що виникають на підставі правопорушень, в основі їх застосування лежать загальні принципи; в) реалізація цих норм має цілі загальної та приватної превенції правопорушень; г) їх регламентоване процесуальним законодавством застосування забезпечується примусом (у врахуванні з переконанням).[619]
Кожна норма права має внутрішню форму вираження в актах державних органів – форму нормативного акта та форму викладення її припису. Форма побудови норми права та зовнішні форми її вираження визначаються, як і форми права в цілому, не тільки своїм специфічним змістом, але й особливостями регулюючої ролі норми права в даних конкретних умовах, тобто виконуваною нею конкретною функцією впливу на суспільні відносини, на поведінку людей. Доктор юридичних наук П.Є. Недбайло вважає всі три елементи (гіпотезу, диспозицію, санкцію) необхідними в правовій нормі. Відсутність хоча б одного з них означає, що ми маємо справу лише з частиною норми або з положеннями не правового характеру. Кожна окремо або в поєднанні вони не мають функції регулятора поведінки людей.[620] У свою чергу, Я.М. Брайнин зазначає, що навіть у кримінальному праві санкція закону не обов’язково виражається в покаранні. Сутність санкції полягає, перш за все, в її спроможності забезпечити виконання вимог норми права. [621]
Санкції можуть виражатися в актах державного примусу до здійснення конкретних дій; у визнанні недійсності окремих актів та діянь; у покладанні додаткових обов’язків; у припиненні або зміні змісту правомочності; а в деяких випадках – у актах безпосередньої дії. При цьому істотне значення має відповідність санкцій характеру відносин, що регулюються. В галузі кримінального права санкцією є вплив на особистість правопорушника. В галузі цивільного права – заходи майнової відповідальності, такий розподіл прав та обов’язків, при якому заохочується правомірна поведінка, а несприятливі наслідки покладаються на осіб, чия поведінка відхиляється від встановленого нормою. Специфічні санкції є в галузі фінансового, трудового права тощо.
Зокрема, як зазначає професор Л.К. Воронова, за порушення фінансового законодавства застосовуються дисциплінарні, адміністративні і кримінальні заходи. Але до порушників фінансової дисципліни застосовуються і специфічні заходи – фінансові.[622] До таких санкцій відносять штрафи, пеню та повне або часткове припинення бюджетного фінансування. Н.І. Хімічева також вказує на особливості фінансово-правових санкцій. Зокрема, вони мають грошовий характер, стягуються до централізованих державних фондів. Ці санкції розповсюджуються на організації, посадових осіб та громадян. Причому можливе одночасне застосування фінансово-правової санкції до посадової особи та організації. В зв’язку із спрямуванням фінансово-правових санкцій на забезпечення загальнодержавних інтересів у сфері фінансів, необхідністю швидкого реагування на фінансові правопорушення найбільш розповсюдженим є адміністративний порядок застосування таких санкцій. Вони поєднують у собі правовідновлювальні та штрафні (каральні) елементи.[623]
Деякі автори вважають, що не кожна норма-припис повинна мати юридичну санкцію, певні види юридичних норм (зокрема, норми-дефініції) за своєю природою такі, що самі по собі не вимагають охорони державним примусом. Ці норми права діють лише в сукупності з нормами, які охороняються державним примусом. І лише в такому зв’язку проявляється їх юридичний характер. Охорона названих юридичних норм може бути забезпечена завдяки санкціям, що містяться в інших юридичних нормах, або за допомогою всією системи діючого права.[624]
На думку В.В. Шейндліна, санкція у вузькому розумінні не є необхідним елементом структури кожної юридичної норми. Примусова санкція – необхідний елемент змісту лише тих норм, в яких конкретизовані способи або заходи примусу до їх дотримання.[625] В свою чергу, Б.Т. Базилєв визначає санкцію як передбачений у відповідній правовій нормі несприятливий наслідок правопорушення, що застосовується до правопорушника компетентними державними органами.[626] На думку П.Є Недбайло, санкція може полягати і в тому, що дії та вчинки, здійснені всупереч нормі, не породжують ніяких юридичних наслідків. Таку санкцію він називає санкцією нікчемності.[627] В.В. Лазарєв зазначає, що в широкому розумінні під санкцією має бути власне прагнення уповноваженої особи витиснути, заборонити щось, що суперечить встановленим правилам, або, навпаки, дозволити, заохотити щось корисне, що відповідає суспільним інтересам. У більш вузькому розумінні під санкцією розуміється та частина правової норми, яка передбачає наслідки виконання або невиконання встановленого правила поведінки.[628]
Стосовно банківського законодавства, то у випадку дотримання кредитними організаціями чинних законодавчих і нормативних актів їх діяльність заохочується, їм можуть бути видані ліцензії, що розширюють їх права щодо здійснення банківських операцій, вони безумовно користуються більшою довірою громадян і юридичних осіб, в тому числі центрального банку. [629] Тобто, дотримання банками встановлених приписів не просто свідчить про їхню діяльність у межах встановленого правого поля, а й значно сприяє розширенню їх професійної діяльності завдяки залученню потенційних клієнтів, які зацікавлені розміщувати кошти в стабільних банківських установах.
Розглядаючи організацію банківського нагляду, можна стверджувати, що завершальним етапом нагляду за банками є контроль за дотриманням ними у визначені строки вказівок органів нагляду щодо усунення виявлених недоліків. Для цього наглядові органи використовують неофіційні й офіційні заходи впливу на банки. Основними офіційними заходами є попередження, директиви з усунення недоліків, штрафні санкції, накази про усунення з посади керівників банку, передача банку під контроль наглядового органу, організація злиття або поглинання, позбавлення ліцензії на проведення банківських операцій, і як максимально негативний захід – ліквідація кредитної установи.
Санкції можуть застосовуватися центральним банком до кредитно-фінансових установ за наявності юридичних та фактичних обставин. Юридичною підставою застосування санкцій є здійснення кредитно-фінансовою установою діяння (дії або бездіяльності), що порушує встановлений законами та підзаконними нормативно-правовими актами порядок банківської діяльності в Україні. Тобто, при відсутності в законодавстві правових норм, що закріплюють обставини застосування відповідних санкцій, не можна говорити про вирішення в законодавстві питання правового регулювання юридичних підстав притягнення фінансово-кредитних установ до відповідальності за порушення банківського законодавства. Конкретні види санкцій, підстави та порядок їх застосування повинні бути передбачені чинним законодавством, що визначає компетенцію уповноваженого державного органу, який має відповідні права. В Україні таким органом є НБУ як центральний банк держави, що наділений державою відповідною компетенцією в сфері банківського регулювання та нагляду.
Згідно з чинним законодавством у випадку порушення суб`єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку, строків і технології виконання банківських операцій, допущення несанкціонованої емісії, невиконання нормативних актів НБУ, ненадання звітності або надання недостовірної звітності, збиткової діяльності, створення становища, яке загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, перешкоджання антимонопольним діям або праву клієнта вільно вибирати банк, Національний банк України має право застосовувати до комерційного банку відповідні санкції.
Особливістю банківського нагляду є можливість застосування безпосередньо штрафних санкцій за порушення банківського законодавства. При цьому норми законодавства завжди повинні мати проміжні заходи впливу, а не лише анулювання банківської ліцензії й припинення діяльності банку.
В країнах з більш розвиненою правовою системою існує ряд проміжних заходів. Вони включають перелік примусових заходів щодо припинення некомпетентного й неправомірного володіння й управління, в тому числі: 1) можливість усунення апарату управління або директора; 2) грошові штрафи, що накладаються на посадових осіб, а також на юридичні особи за злочини або порушення банківського законодавства; 3) грошові штрафи в порядку цивільної відповідальності, що накладаються на фізичних осіб, за участь у небезпечних й нездорових банківських операціях; 4) право обмежувати або припиняти виплату дивідендів; 5) можливість ліквідації філії та інших форм розповсюдження; 6) можливість зупинення або припинення діяльності банку; 7) можливість накладення фінансових стягнень на директора (директорат) банку за збитки, що спричинені протизаконними діями банку, тощо.
Неефективна правова структура може призвести до кризи банківської системи, однак при цьому повинна бути врахована й наявність примусових заходів і нагляду. Проблеми нагляду завжди залежать від соціальної політики, політичного втручання, відсутності політичного бажання вирішувати проблеми, організаційних недоліків. Проблеми можуть також виникати від методології наглядової перевірки, що приділяє увагу лише формальній відповідності правовим нормам. Підставою для виникнення проблем може бути також відсутність системи раннього попередження й відповідного зовнішнього нагляду.
Аналізуючи тривалий процес реформування банківського законодавства в сфері банківського нагляду, можна говорити про певні позитивні результати. По-перше, відповідальність за порушення банківського законодавства визначена на сьогодні не на рівні підзаконних актів центрального банку[630] (в чому він не одноразово обвинувачувався зацікавленими учасниками відносин), а на рівні актів парламенту – Законів України „Про Національний банк України” та „Про банки і банківську діяльність”. Хоча в останньому акті закріплено, що порядок застосування заходів впливу, передбачених цим законом, а також розмір фінансових санкцій, що застосовуються до банків та інших юридичних осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю центрального банку, встановлюються законами України та нормативно-правовими актами НБУ (ст. 74).
По-друге, значно розширилося коло самих санкцій, які можуть застосовувати наглядовці центробанку. Слід також зауважити, що на відміну від будь-яких інших фінансових правовідносин у банківських правовідносинах представники центробанку (тобто органу, який представляє інтереси держави), наділені правом оперативної самостійності. В залежності від виду порушення фінансової дисципліни, наслідків для банківської системи та суспільства в цілому орган банківського нагляду буде вирішувати питання про застосування того чи іншого заходу відповідальності. Такий підхід пояснюється самою суттю нагляду та багаторічною банківською практикою, що доводить її ефективність.[631]
В Україні, зокрема, заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір таких адекватних заходів впливу має здійснюватися з урахуванням: а) характеру допущених банком порушень; б) причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; в) загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу; д) значимості даного банку на ринку банківських послуг; е) розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і вкладників.
Заходи впливу повинні застосовуватися Національним банком на підставі:
1) результатів інспекційних (планових та позапланових) перевірок діяльності банків чи їх філій;
2) результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;
3) результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення.
В якості додаткових підстав, за яких органами НБУ та його територіальними відділеннями можуть розглядатися питання про можливість застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства, можна також назвати матеріали правоохоронних органів, місцевих державних податкових адміністрацій (інспекцій) та інших органів, що характеризують дотримання банками та їх відокремленими підрозділами законодавчих актів з питань банківської діяльності.
При цьому слід звернути увагу на обмеження кола повноважень НБУ щодо застосування санкцій до банківських установ – порушників банківського законодавства, які ведуть банківську діяльність в інших державах. Щодо останніх, то НБУ повинен співпрацювати з відповідними органами таких держав, він надсилає уповноваженим органам повідомлення, які можуть використовуватися лише з метою перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності або перевірки права на здійснення банківської діяльності.
У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки НБУ банківського законодавства, нормативно-правових актів центробанку або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу.[632]
Якщо порушення банківського законодавства спричинило значну втрату активів або доходів і настання ознак неплатоспроможності банку, НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку відповідно до встановленої законодавством процедури.[633] Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи – власника істотної участі, якій пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог Закону або нормативно-правових актів НБУ, або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв). Особу, яку на підставі розпорядження НБУ було відсторонено від посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу Національного банку України. Штрафи на керівників та службових осіб банку, фізичних осіб – власників істотної участі накладаються в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Отже, можна констатувати, що центробанк має в своєму арсеналі як примусові, так і не примусові заходи впливу. Останні застосовуються всіма рівнями системи банківського нагляду НБУ до банківських установ при незначному рівні підвищеного ризику та глибини проблем у фінансово-кредитній діяльності комерційного банку і носять характер добровільності їх вирішення й розуміння наявності проблем з боку комерційного банку. До не примусових заходів впливу можна віднести письмове застереження; скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку; а також укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів до усунення порушень тощо.
Процедура застосування санкцій за порушення банківського законодавства врегульована, в тому числі, і на рівні підзаконних актів, зокрема у Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства.[634] Зокрема, при прийнятті зазначеного акту Генеральному департаменту банківського нагляду було доручено до 1 листопада 2001 р. розробити регламент застосування заходів впливу Національним банком України.
Слід зауважити, що НБУ застосовує до банків та їх керівників усі заходи впливу за поданням Генерального департаменту банківського нагляду та підрозділів банківського нагляду територіальних управлінь центробанку або за погодженням з ними відповідно до Регламенту застосування заходів впливу. Виняток становить письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій, що видається банкам за пропозиціями самостійних структурних підрозділів центрального апарату Національного банку та інших, крім банківського нагляду, структурних підрозділів територіальних управлінь Національного банку України.
У разі накладення штрафів на банки за ініціативою інших структурних підрозділів Національного банку (крім банківського нагляду), у тому числі тих, що не підпадають під дію ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність”, застосування яких відповідно до чинного законодавства у визначених випадках є обов'язковим, але може спричинити суттєве погіршення фінансового стану банку, Правління Національного банку або Комісія Національного банку в індивідуальному порядку та за окремою постановою (окремим рішенням) може дозволити поступову сплату банком штрафу протягом певного проміжку часу.
У травні 2002 р. почали застосовуватися санкції до Ощадбанку України – було введено часткове обмеження по наданню кредитів. Однак вже на початку осені ситуація змінилася. Було прийнято рішення про часткове переведення Пенсійного фонду на обслуговування до Ощадбанку.[635] Спостерігачі відзначають, що ця ситуація може бути пов’язана зі зміною керівництва банку і наводять в якості прикладу аналогічну ситуацію, що склалася два роки тому. Спочатку НБУ після досить тривалого терміну відкликав свою повну заборону на здійснення Ощадбанком кредитних операцій, а пізніше КМУ уповноважив його обслуговувати енергоринок. У вересні 2002 р. КМУ прийняв рішення про збільшення капіталу Ощадбанку на 100 млн грн – до 200 млн грн „у випадку загрози втрати нормативу платоспроможності”. Як передбачалося проектом Державного бюджету України на 2003 р., статутний капітал може бути збільшений „за рахунок коштів держбюджету, отриманих від розміщення облігацій внутрішньої державної позики”.[636]
Слід зауважити, що на відміну від інших напрямків фінансової діяльності держави, наприклад податкових відносин, у банківській діяльності центробанк наділений компетенцією достроково відміняти повністю або частково застосовані заходи впливу за порушення банківського законодавства. Рішення про таку відміну застосованих заходів впливу має прийматися Комісією Національного банку (Комісією Національного банку при територіальному управлінні) або Правлінням Національного банку, або особою, яка прийняла рішення про застосування заходу впливу. Таке положення додатково підтверджує постулат щодо наявності оперативної самостійності в учасників банківських правовідносин.
Чинне законодавство (зокрема ст. 99 Закону „Про банки і банківську діяльність”) залишає за банками або іншими особами, на яких поширюються повноваження Національного банку України, право оскаржувати в суді у встановленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб, а так само рішення, дії чи бездіяльність тимчасового адміністратора та ліквідатора. При цьому за загальновстановленими процесуальними засадами оскарження не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії.[637]
Окремо слід згадати особливості порядку застосування відповідальності за порушення валютного законодавства. Зокрема, якщо в результаті перевірки дотримання валютного законодавства банку встановлено порушення валютного законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, то матеріали про порушення розглядають та рішення про притягнення до відповідальності приймають у порядку, встановленому Положенням про валютний контроль.[638] Якщо в результаті перевірки дотримання валютного законодавства банку встановлено порушення банківського законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, то матеріали про порушення розглядаються та рішення про притягнення до відповідальності приймаються у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку щодо застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства.[639]
Остаточне рішення про застосування заходів впливу приймає Правління НБУ. При цьому не завжди дотримується послідовність зазначених вище заходів впливу, а вони застосовуються в залежності від адекватності відповідного порушення. Рішення про вжиття адекватних заходів впливу приймаються на відповідних рівнях системи банківського нагляду та Правлінням НБУ. Таким чином, можна говорити про те, що банківський нагляд в Україні здійснюється подібно до європейської моделі в рамках центрального банку країни і в цілому виконує ті функції та завдання, які покладені на органи банківського нагляду.
Підводячи підсумки, можна зазначити, що в 2002 р. продовжувалася робота по вдосконаленню методологічної бази банківського нагляду і регулювання діяльності банків та приведення її у відповідність до Закону України „Про банки і банківську діяльність”, який набув чинності 17.01.2001р., та міжнародних стандартів, зокрема Базельських принципів ефективного банківського нагляду. Так, у грудні 2001 р. НБУ рекомендував комерційним банкам враховувати при підготовці внутрішніх програм та процедур з запобігання легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом, новіих стандартів Базельського комітету з банківського нагляду „Належне ставлення банків до клієнтів” (KYC), що були затверджені 1 жовтня 2001 р.[640] Зазначені стандарти зміцнюють принципи процедури „знай свого клієнта”, визначені в попередніх документах Комітету, і спрямовані на впровадження банками мінімальних процедур контролю за притаманними їх діяльності ризиками. Слід відзначити, що, прийнявши зазначений стандарт, Базельський Комітет та Офшорна група банківського нагляду (OGBS) підтверджують підтримку, прийняття та впровадження рекомендацій FATF, особливо тих, які стосуються банків.[641] При цьому підхід Базельського Комітету до KYC базується на більшій пруденційній перспективі, а не тільки на боротьбі з відмиванням грошей. Запобіжні заходи KYC виходять за межі простого відкриття рахунків і ведення записів і вимагають від банків розробки політики прийняття клієнта і програми ступеневої ідентифікації клієнта, яка включає всебічну ретельну перевірку рахунків підвищеного ризику і профілактичний моніторинг рахунків підозрілої діяльності.З початку 2002 р. фахівцями банківського нагляду було проведено понад 200 інспекційних перевірок банків та банківських установ. При здійсненні інспекційних перевірок особлива увага приділяється питанням капіталізації банків та джерел зростання капіталу, оцінці рівня менеджменту, систем внутрішнього контролю, ефективності існуючих в банках систем управління ризиками, притаманними банківській діяльності, достовірності обліку здійснюваних операцій та його відповідності міжнародним стандартам, адекватності створення резервів на відшкодування можливих збитків від активних операцій. Значна увага приділяється питанням щодо боротьби банків з відмиванням грошей, набутих злочинним шляхом. Банкам були направлені методичні рекомендації щодо розроблення програм протидії відмиванню грошей, набутих злочинним шляхом.
Отже, слід констатувати, що саме орган банківського нагляду повинен мати найбільш повну інформацію щодо банківської системи в цілому й виступати найбільш кваліфікованим органом для надання пропозицій уряду країни. А спроможність банківського нагляду бути суворим по відношенню до банків, створюючи при цьому економічно ефективні умови діяльності, сприятиме забезпеченню фінансової стабільності всієї банківської системи.
Висновки
Проведене наукове дослідження, що базувалося на системному аналізі наукової літератури та чинного законодавства, дозволило визначити проблеми правового регулювання відносин в сфері банківської діяльності, місця банківського законодавства у системі законодавства України, визначити поняття й дати правову характеристику джерел банківського права; визначити правові проблеми в організації й функціонуванні банківської системи України, місці Національного банку України в забезпеченні її стабільності, прозорості, надійності та захисті клієнтів банківських установ, тобто здійснити комплексне дослідження правових проблем діяльності банківської системи України.
Аналіз наукових позицій та поглядів вчених – представників різних правових галузей, на стику яких перебувають відносини в сфері банківської діяльності, співвідношення понять „банківське право” і „банківське законодавство”, дослідження правового статусу Національного банку України, його територіальних управлінь, а також видів та правового статусу окремих елементів банківського сектору; визначення правових засад проведення грошово–кредитної політики та здійснення банківського регулювання й нагляду, дозволило здійснити відповідні узагальнення, сформулювати пропозиції та представити своє бачення відносно проблем, пов'язаних із забезпеченням правового регулювання відносин в сфері банківської діяльності, взаємодії окремих елементів банківської системи України та шляхів їх вирішення.
Головними науковими і практичними результатами дисертаційного дослідження є висновки про те, що:
1. Значення фінансової діяльності держави у банківській сфері полягає в тому, щоб, враховуючи закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність всієї кредитно-банківської системи та довіру до неї з боку населення.
2. Головне завдання державного регулювання банківською системою –поєднання дерегулювання та механізмів забезпечення стабільного функціонування банківської системи для подолання системних прорахунків з ефективним пруденційним регулюванням та наглядом виконавчих осіб органів банківського нагляду; створення умов для ефективної та стабільної роботи всіх конкуруючих один з одним банківських установ і разом з ними господарюючих суб’єктів.
3. Заходи , що здійснюються в межах державного регулювання банківської системи, повинні спрямовуватися на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Такі заходи покликані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.
4. Основними принципами банківської діяльності є:
1) незалежність банків у своїй діяльності;
2) економічна самостійність банківських установ;
3) виключність та професійність банківської діяльності;
4) закріплення за банками права оперативної самостійності у виборі клієнтів та видів операцій, за якими він буде спеціалізуватися;
5) забезпечення виконання банком взятих на себе майнових зобов’язань перед клієнтами та третіми особами, в першу чергу – повернення грошових коштів вкладникам банків;
6) невтручання органів державної влади та місцевого самоврядування в діяльність банків, за винятком випадків, установлених законодавством;
7) розмежування відповідальності між банками та державою; обов’язковість отримання банками ліцензій (дозволів) на здійснення банківських операцій, передбачених законодавством;
8) обов’язковість дотримання банками встановлених НБУ економічних нормативів для підтримання стабільності банківської системи країни та захисту інтересу клієнтів;
9) забезпечення фізичним та юридичним особами права вільного вибору банку;
10) забезпечення законних прав та інтересів клієнтів банківської системи, у тому числі щодо дотримання режиму банківської таємниці.
5. Банківське законодавство являє собою систему всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності; має характер прямої дії та чіткий механізм реалізації. Воно є зовнішньою формою банківського права та відображає його внутрішню сутність (структуру). Банківське законодавство повинно розглядатися як одне з пріоритетних напрямків процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄС.
6. Національний банк України у своїй діяльності об`єднує, певною мірою, три функції :
1) нормотворчу (видання нормативних актів, що є обов’язковими для виконання всіма учасниками банківських відносин, за винятком випадків, коли вони суперечать Конституції України та законам);
2) виконавчу (здійснення державного регулювання банківської діяльності; реалізація грошово-кредитної політики; співпраця з урядом держави); 3) попереджувально-карну (в аспекті юридичної відповідальності, оскільки центробанки мають право самостійно застосовувати широкий спектр санкцій за порушення учасниками банківських відносин приписів, що містить банківське законодавство).
7. Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. За допомогою монетарних інструментів Національний банк спроможний виконувати своє основне завдання , визначене Конституцією України, – забезпечення стабільності грошової одиниці . Водночас норми чинного законодавства дозволяють зробити висновок про можливість політичного впливу з боку представницьких органів та уряду держави на обрання пріоритетних інструментів монетарної політики, внаслідок чого може відбуватися порушення принципу незалежності Національного банку України.
8. Застосовуючи законодавчо встановлені заходи впливу на кредитно-фінансові інститути, Національний банк України с творює істотні умови для діяльності банківських установ. Водночас існує прямий взаємозв’язок суб`єктів банківської системи: з однієї сторони, економіко-правові особливості кредитної системи визначають ступінь регулюючого впливу центрального банку на діяльність комерційних банків, а з іншої – останні як самостійні господарюючі суб`єкти своєю професійною діяльністю істотно впливають на режим функціонування самого центрального банку.
9. Принципи системи Національного банку України доцільно сформулювати як закріплені в законі, обов`язкові для виконання основоположні ідеї та положення, що найбільш повно та всебічно відображають особливості побудови Національного банку України та правовідносин, що виникають у сфері банківської діяльності. До зазначених принципів відносяться: законність як визначальний принцип діяльності; незалежність центробанку; його економічна самостійність; подвійна правова природа; організація Національного банку України на базі державної власності; здійснення центробанком діяльності без мети отримання прибутку; єдність системи Національного банку; принцип централізації та вертикальної структури управління; принципи колегіальності управління та державної служби; нормотворчість; дотримання банківської таємниці.
10. До спеціальних принципів, які обумовлюють особливості діяльності територіальних установ центрального банку, відносяться:
– принцип єдності та централізації (структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням);
– принцип обмеженої самостійності в діяльності територіальних установ (виключно в компетенції центрального апарату Національного банку залишається вирішення питання щодо емісії грошових знаків, реєстрації банківських установ, видачі ліцензій, застосування певних заходів банківського нагляду, а також більшість питань у сфері банківського регулювання);
– відсутність підпорядкування територіальних управлінь центробанку органам державної влади регіонального рівня та органам місцевого самоврядування (не допускається втручання органів державної влади та місцевого самоврядування або їх службових осіб у виконання функцій і повноважень територіальних установ центробанку);
– принцип особливого режиму звітності територіальних установ Національного банку України центральному апарату (вони збирають та оброблюють дані для складання фінансової та статистичної звітності про власну діяльність і забезпечують її достовірність);
– принцип здійснення фінансового контролю з боку центрального апарату Національного банку України (обов`язковість щорічних документальних ревізій з питань фінансово-господарської діяльності територіального управління);
– принцип єдності фінансово-майнової бази (доходи і витрати територіальних управлінь є складовими кошторису доходів і витрат Національного банку України);
– принцип взаємодії та взаємозв`язку між профільними департаментами та відділами територіальних управлінь Національного банку України.
11. Метою банківського нагляду є:
– впровадження, підтримка та розвиток широкого кола фінансових послуг в інтересах функціонування банківської системи та економіки держави в цілому;
– забезпечення ефективної та надійної роботи банків, їх спроможності задовольняти потреби, вимоги та претензії своїх клієнтів;
– забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитній політиці центробанку, враховуючи той фактор, що регулювання може суперечити меті їх діяльності;
– забезпечення дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України, якими встановлені правила, що передбачають відповідний рівень професіоналізму та компетентності ведення банківської справи.
12. Головними завданнями, що стоять перед системою банківського нагляду України, є:
– гарантія здоров`я банківського сектору для підвищення економічного зростання держави;
– захист клієнтів банківських установ з метою підтримки довіри громадськості до банківської системи, втрата якої веде до її послаблення та таких макроекономічних наслідків як скорочення грошової пропозиції, розпад системи платежів, економічна нестабільність держави;
– підвищення конкуренції у банківському секторі: нормативно-правові акти, що регулюють банківську діяльність, повинні бути спрямовані на заохочення конкуренції та попередження монополії та дій, які перешкоджають конкуренції;
– підвищення ефективності банківської справи та справедливий розподіл кредиту в економіці: банківська система повинна відповідати вимогам суспільства високою якістю фінансових послуг за прийнятною вартістю.
13. Основними принципами банківського нагляду повинні бути принципи законності, обов’язковості, об’єктивності, незалежності, гласності, постійності, плановості, компетентності та неупередженості посадових осіб, що здійснюють перевірки, по відношенню до банківських установ. До зазначених принципів можна також віднести виключність та безпосередність, що передбачають здійснення банківського нагляду Національним банком України; поєднання зовнішнього і внутрішнього контролю та можливість залучення сторонніх незалежних аудиторів (аудиторських організацій).
14. Завершальним етапом нагляду Національного банку України за банківськими установами є контроль за дотриманням останніми вказівок органів нагляду щодо усунення виявлених недоліків. Для цього наглядові органи використовують як офіційні, так і неофіційні заходи впливу. Основними офіційними заходами є попередження, директиви про усунення недоліків, штрафні санкції, накази про усунення з посади керівників банку, передача банку під контроль наглядового органу, організація злиття або поглинання, позбавлення ліцензії на проведення банківських операцій, і як максимально негативний захід – ліквідація банківської установи.
15. За результатами проведеного дослідження запропоновано внести наступні зміни та доповнення до чинного законодавства України:
1. Внести зміни до ст. 11 Закону України „Про Національний банк України” для вирішення питання легітимності рішень, що приймаються Радою Національного банку України у сфері грошово-кредитної політики, оскільки чинне законодавство передбачає можливість прийняття таких рішень (що напряму впливають на стабільність національної валюти) мінімальною кількістю голосів (6 присутніх від загальної кількості членів Ради – 15 осіб).
Пропонується викласти ч. 6 зазначеної статті наступним чином:
“Рішення приймаються ¾ голосів від загальної кількості членів Ради Національного банку”.
2. Передбачити в Законі України “Про Національний банк України” відповідальність членів Ради Національного банку за дії, передбачені пп. 9 – 11 ст. 9 Закону, що призвели до неможливості забезпечення Національним банком України стабільності національної грошової одиниці, оскільки відповідно до чинного законодавства за будь-які дії центрального банку відповідальність одноособово несе Голова Національного банку України (в тому числі і у випадку незгоди з рішенням Ради).
3. Внести зміни до п. 8 ст. 19 Закону України „Про Національний банк України”, згідно якого Голова Національного банку України одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку, зазначивши, що Голова Національного банку України звільняється від відповідальності у випадку незгоди з рекомендаціями Ради Національного банку, які прийняті в межах повноважень Ради, встановлених п. 9 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”.
4. Доповнити ст. 13 Закону України „Про Національний банк України” частиною 8, якою встановити відповідальність членів Ради Національного банку України за розголошення останніми державної, банківської або службової таємниці, яка стала їм відома у зв'язку зі здійсненням встановлених повноважень, конкретизувавши таким чином зміст частини 7 вищезазначеної статті.
5. З метою проведення спільної економічної (в тому числі грошової) політики Національним банком України та Кабінетом Міністрів України усунути наявну колізію щодо термінів представлення центробанком проекту Основних засад грошово-кредитної політики. Відповідно до положень, що містяться у п. 5 ст. 33 Бюджетного кодексу України, внести зміни до п.1 та п. 4 ст. 9 Закону України „Про Національний банк України”, виклавши їх у такій редакції:
Рада Національного банку:
1) відповідно до загальнодержавної програми економічного розвитку та основних параметрів економічного та соціального розвитку України до 1 квітня року, що передує плановому, розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить їх Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України для інформування, здійснює контроль за виконанням Основних засад грошово-кредитної політики;
4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України до 1 квітня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік.
6. Вважати за неприпустиме включення до проектів закону України про Державний бюджет України норм, що закріплюють чітку суму трансферту від центрального банку до Державного бюджету України, оскільки така норма суперечить законодавчо закріпленим принципам діяльності центробанку, що містяться у ст. 5 Закону України “Про Національний банк України” та п. 2.3. ст. 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Наявність фіксованої суми, яку центробанк зобов`язаний перерахувати до Державного бюджету, може створити суттєві економічні перешкоди для забезпечення виконання основного завдання НБУ, закріпленого Конституцією України, – забезпечення стабільності національної грошової одиниці.
16. Одним з актуальних напрямів реформування банківського законодавства є прийняття ряду законів у розвиток положень закону “Про банки і банківську діяльність”, що стосуються окремих специфічних сфер банківської діяльності. Йдеться про закони, що повинні врегульовувати порядок здійснення окремих банківських операцій – кредитування, відкриття та обслуговування рахунків, порядку здійснення валютних операцій тощо.
17. Оскільки в Україні відсутнє спеціальне правове регулювання питань внутрішнього та зовнішнього (іноземного) інвестування банківської сфери України, вбачається за доцільне на рівні законодавства забезпечити сприятливі умови для залучення інвестицій у банківський сектор економіки. Пропонується на рівні закону закріпити систему гарантій інвесторам від можливих збитків, завданих внаслідок інфляційних процесів, фінансових ризиків, незважених дій державних органів тощо, тобто тих форс-мажорних обставин, що супроводжують банківську діяльність.
18. Враховуючи процеси інтеграції банківського законодавства України до законодавства ЄС доцільно змінити офіційну позицію України у сфері банківської діяльності, передбачивши для іноземних банків право безпосередньо відкривати філії в Україні. Для цього необхідно прийняти Закон України „Про філіали іноземних банків”.
Отже, для подальшого розвитку банківська система України повинна вирішити цілий ряд завдань, пов’язаних з реформуванням грошово-кредитної системи, у тому числі:
· розширення доступу малих та середніх підприємств до ринку банківського капіталу;
· збільшення строків погашення банківських кредитів, поступова переорієнтація банків з короткострокових кредитів на середньострокові та довгострокові, що вкладатимуться в національну економіку;
· спроможність до самофінансування шляхом банківських позичок; створення бази для іпотечного та іншого забезпеченого кредитування та фінансового лізингу;
· створення ефективної системи захисту прав кредитора шляхом проведення комплексної реформи у сфері регулювання кредитного ринку України;
· розширення участі іноземних банків у наданні капіталу та „ноу-хау”;
· розширення набору посередницьких операцій та банківських послуг для додаткового зацікавлення потенційних клієнтів;
· вирівнювання пропозицій по депозитах для юридичних і фізичних осіб (як у національній, так і в іноземній валютах);
· створення прозорої банківської системи шляхом конкретизації вимог щодо обсягу розкриття фінансових відомостей банками та клієнтами на виконання положень чинного законодавства у сфері боротьби з відмиванням (легалізацією) грошових коштів, набутих незаконним (злочинним) шляхом;
· вдосконалення режиму банківського нагляду та контролю.
За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів для України є конче необхідною. Диверсифікація банків на противагу їхньому об’єднанню – закономірність розвитку здорової ринкової економіки. Розвиток банківської справи у зазначеному руслі дає змогу створювати конкурентоспроможну й адекватну завданням економічного прогресу банківську систему. Необхідними умовами й принципами функціонування банківських установ повинні стати дотримання законності, економічної доцільності, конфіденційності, професіоналізму, відповідальності.
Список використаних джерел
Монографії(один, два аботри автори)
1. Аверьянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К..: Ін Юре, 1997. – 48 с.
2. Аверьянов А.Н. Системное познание мира. – М., 1985. – 263 с.
3. Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг. – М.: Финансы и статистика, 1992. – 342 с.
4. Алексеев С.С. Государство и право. – М.: Юриздат, 1993. – 288 с.
5. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
6. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 752 с.
7. Алексеев С.С. Тайна права. Его понимание, назначение, социальная ценность. –М.: НОРМА, 2001. – 176 с.
8. Алексеев С.С. Философия права.. – М.: Норма, 1999. – 336 с.
9. Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. – М.: Финстатинформ, 1995. – 272 с.
10. Агарков М.М. Основы банковского права: Курс лекций. Учение о ценных бумагах. – М.: БЕК, 1994. – 349 с.
11. Адамик Б.П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-блаш, 2002. – 278 с.
12. Административная юстиция в новых европейских демократиях. – К.,2000. – 687 с.
13. Административное право: Учебник /Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 2000. – 728 с.
14. Административное право/Под ред. А.Е. Лунева. – М.: Юрид.лит.,1967. – 603 с.
15. Албегова И.М. и др.Государственная экономическая политика /И.М. Албегова, Р.Г. Емцов, А.В. Холопов; Под общ. ред. А.В. Сидоровича. -М.: Дело и сервис, 1998. – 320 с.
16. Алисов Е.А. Валютные отношения в Украине. – Х.: Консум, 1998. – 142 с.
17. Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - К., 1929. – 146 с.
18. Аминов Д.И., Ревин В.П. Преступность в кредитно-банковской сфере в вопросах и ответах. – М., 1997. – 229 с.
19. Андрійко О.Ф. Державни контроль у сфері виконавчої влади України. – К.: Ін Юре, 1999. – 45 с.
20. Артемов Н.М. Валютный контроль. – М., 2001. – 126 с.
21. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций. – М.: Юрид.лит, 1997. – 400 с.
22. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М., 1981. – 432 с.
23. Базылев Б.Т. Ответственность в советском праве: Учебное пособие. – Красноярск: Красн. ун–т, 1977. – 72 с.
24. Банки и банковские операции: Учебник для вузов /Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – 471 с.
25. Банковский надзор и аудит: Учебное пособие /Под общ. ред. И.Д. Мамоновой. – М.: ИНФРА-М, 1995. – 112 с.
26. Банковское дело / Под ред. Ю. А. Бабичевой. — М.: Экономика, 1994. – 398 с.
27. Банковское дело: Учебник /Под ред. В.И. Колесникова, Л.П. Кроливецкой. – 3-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1997. – 467 с.
28. Банковское дело /Под ред. О.И. Лаврушина. – М.: Банки и биржи. НКЦ, 1992. – 428 с.
29. Банковское дело /Под ред. О.И. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 576 с.
30. Банківські операції: Підручник /під ред. Мороза А.М. – К.: КНЕУ, 2000. – 384 с.
31. Банківське право: українське та європейське. /За ред. П.Д. Біленчука. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 1999. – 400 с.
32. Банк Франции: Спец. Издание Банка Франции, 1996 г. – 226 с.
33. Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: Изд–во БЕК, 1993. – 301 с.
34. Белых Л.П. Устойчивость коммерческих банков. Как банкам избежать банкротства. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 192 с.
35. Биржевое дело: Учебник /под ред. В.Аю ГалановаЮ А.И. Басова. – М.: Финансы и статистика, 1998ю. – 304 с.
36. Битяк Ю. П., Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В., Зуй В. В.Адміністративне право України: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Ю.П. Битяк (ред.). — Х. : Право, 2001. — 528с.
37. Бобраков Ю.И. США: Центральный банк и экономика. – М.: Наука, 1988. – 160 с.
38. Боринець С.Я. Розвиток сучасних грошово-валютних відносин (національний і міжнародний аспекти). – К.: Педагогіка, 1997. – 160 с.
39. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
40. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – М.: Юрид.лит., 1967. – 240 с.
41. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит, 1976. – 215 с.
42. Бровкина Е.Г., Прудиус И.П. Финансово–кредитная система государства. – К.: Сирин, 1997. – 224 с.
43. Бугулов В.М., Бугулова Т.В. Національний банк і його операції: Конспект лекцій. – К.: МАУП, 1997. – 44 с.
44. Валютный рынок и валютное регулирование: Учебное пособие /Под ред. И.Н. Платоновой. – К.: МАУП, 1997. – 475 с.
45. Василенко И.А. Административно–государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 2000. – 200 с.
46. Виноградов П.Г. Очерки по теории права /Теория государства и права. В.Н. Хропанюк. – М.: Интерстиль, 1999. – 937 с.
47. Виттас Д. Взаимодополняющее конкурентное взаимодействие финансовых посредников и рынков. – CECFP, Мировой банк, сентябрь 1989.
48. Вишневский А.А. Банковское право Англии. – М.: Статут. 2000. – 300 с.
49. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права. – К.: ІДП ім.. В.М. Корецього НАНУ, 2001. – 180 с.
50. Введение в теорию государственно–правовой организации социальных систем /Под общ. ред. Е.Б. Кубко. – К.: Юринком, 1997. – 192 с.
51. Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. - Київ, 1997. – 40 с.
52. Витанович І. Українські землі під Австрією та Угорщиною. – ЕУ, 1928. – 187 с.
53. Вступ до банківської справи /Під ред. М.І. Савлука. – К.: Лібра, 1998. – 343 с.
54. Гальчинський А. Теорія грошей: Навчально-методичний посібник. – К.: Основи, 1998. – 413 с.
55. Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации: юридический статус, организация, функции, полномочия. – М.: Изд-во МНИМП, 1997. – 208 с.
56. Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк у системі влади. Бесіди про Конституцію. – К., 1997. – 36 с.
57. Готівковий обіг в Україні: 4–те вид. – К.: Компас, 2001. – 68 с.
58. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – К.: Основи, 1996. – 180 с.
59. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
60. Гуревич Е.А. Очерки советского банковского права. – Л., 1952. – 130 с.
61. Дідківска Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для ВНЗ. – К.: Знання-Прес, 2002. – 214 с.
62. Дзюблик О.В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах ринкового реформування економіки. – К.: Поліграф книга, 2000. – 512 с.
63. Доморацкая Э.И., Маклаков В.В. Государство и экономика во Франции. – М.: Наука, 1981. – 224 с.
64. Дорошенко Д. Історія України. Українська Гетьманська держава. – Ужгород, 1932. – 463 с.
65. Евстигнеев В.Р. Валютно–финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный семантический анализ. – М.: Наука, 1997.– 271 с.
66. Європейський Союз. Директиви Європейського Союзу: довідник /Укл. Олесова І.Г. та ін. – Львів: Леонорм, 1998. – 288 с.
67. Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право. – М.: ИНФРА-М, Форум, 1998. – 264 с.
68. Ефимова Л.Г. Банковское право: Учебное и практическое пособие. – М.: БЕК, 1994. – 360 с.
69. Ефимова Л.Г., Новоселева Л.А. Банковские договоры. – М.: БЕК, 1992. – 84 с.
70. Жданов А.А. Исламская концепция миропорядка: международно–правовые, экономические и гуманитарные аспекты. – М., 1991. – 84 с.
71. Жоль К.К. Філософія і соціологія права. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 480 с.
72. Жуков А.И. Услуги коммерческих банков: зарубежный опыт и практика. – М.: Консалтингбанкир, 1995. – 224 с.
73. Заверуха І.Б. Банківське право: Навчальний посібник. – Л.: Астролябія, 2002. – 222 с.
74. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Дизайн і захист грошових знаків України. – Л., 2000. – 112 с.
75. Зивс С.Л. Источники права. – М., 1982. – 239 с.
76. Зозуля Я. Велика українська революція. Матеріали до історії відновлення української державності: Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року. – Нью-Йорк, 1967. – 468 с.
77. Иванов А.И. Банковское дело. Настольная книга по немецкому банковскому делу. – М., Промстройбанк России, изд–во “Логос”,1996. – 168 с.
78. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М., 1961. – 264 с.
79. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: «Юридическая литература», 1975. – 880 с.
80. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории "хозяйственного права" – Статут, 2000. — 777с.
81. Исторический очерк Банка Франции. Специальное издание Банка Франции, 1994. – 78 с.
82. Казимагомедов А.А., Ильясов С.М. Организация денежно-кредитного регулирования. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 272 с.
83. Каким будет банк ХХІ века? /Беззуб А.А., Окунев И.В., Шохина В.А. – Д., 2001. – 250 с.
84. Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – М., НОРМА, 2001. – 283 с.
85. Карасева М.В. Финансовое право. Общая часть: Учебник. – М.: Юрист, 2000. – 256 с.
86. Карманов Є.В. Банківське право України: Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2000. – 464 с.
87. Катрич А.С. Роль банков в устранении кризисных явлений в российском обществе. Банковская деятельность в системе социально-экономической информации. – М.: Дело, 1999. – 290 с.
88. Качан О.О. Банківське право: Навч. Посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 288 с.
89. Коган М.Л. Предприятие и банк: операции и сделки, права и обязанности. – М., 1993. – 215 с.
90. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
91. Козырин А.Н. Валютный контроль внешнеторговой деятельности. – М.: Новый юрист, 1998. – 277 с.
92. Козюк В.В. Центральний банк і грошово-кредитна політика. – Тернопіль: Джура, 1999. – 260 с.
93. КолесниковВ.И.,Кроливецкая Л.П. и др. Банковское дело. – М.: Финансы и статистика, 1995.
94. Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. – М.: НП “Журнал Вопросы экономики”, 2001. – 400 с.
95. Коломойцев В.Е. Альтернатива розрусі. – К.: Молодь, 2000. – 407 с.
96. Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М.: Юрист, 1998. – 416 с.
97. Комментарии законов РФ. – М.: Фонд «Правова культура», 1998. – 416 с.
98. Конституційне право України /За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.
99. Конституция РФ. Комментарий /Под ред. Б.А.Топорнина, Ю.М. Батурина, Р.Г. Орехова. – М., 1994. – 226 с.
100.Конституції нових держав Європи та Азії . – К.: Укр. Правн.фундація, вид–во „Право”, 1996. – 544 с.
101.Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1894. – 283 с.
102.Коропецький І.С. Українська економічна думка в ХІХ ст. – К., 1991 р. – 264 с.
103.Костіна Н.І. Гроші та грошова політика: Навчальний посібник. – К.: НІОС, 2001. – 224 с.
104.Костюченко О.А. Банківське право: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 1998.
105.Кочетков В.М. Забезпечення фінансової стійкості сучасного комерційного банку: Монографія. – К.: Знання, 2002. – 238 с.
106.Кравець В.М., Кравець Ю.В. Західноєвропейський банківський бізнес: становлення і сучасність. – К.: Знання-Прес, 2003. – 470 с.
107.Кравцова С.Ю. Правовой режим установого капитала банка. – М.: Изд–во „Дело”, 1999. – 120 с.
108.Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. – К.: Ін Юре, 1997. – 47 с.
109.Кротюк В.Л. Національний банк — центр банківської системи України. Організаційно–правовий аналіз. — К.: Вид. Дім «Ін Юре». — 248 с.
110.Кузнецов К.А. Теория права. – Выпуск первый. – Одесса, книгоиздат, 1918. – 100 с.
111.Кураков Л.П., Тимирясов В.Г., Кураков В.Л. Современніе банковские системы. Учебное пособие. – М.: Гелиос АРВ, 2000. – 320 с.
112.Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения. – М., Юрид. Лит, 1974. – 184 с.
113.Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права Учебник. – М., издательство «Спарк», 1998 г. – 448 с.
114.Левита Р.Я. Истроия экономических учений: Полный курс в кратк. изложении. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 224 с.
115.Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М.: Юриздат, 1962. – 238 с.
116.Лейст О.Э. Санкции и ответствнность по советскому праву (теоретические проблемы). – М.: изд–во МГУ, 1981. – 240 с.
117.Лекции о деятельности центральных банков /Под редакцией М. Роккаса и К. Мастропаскуа. – Рим, 1996. – 238 с.
118.Лисовицкий В.Н. История экономических учений: Учебное пособие. – Х.: Консум, 2002. – 320 с.
119.Лобанова Т.Н. Банки: организация и персонал. – М.: Городец, 2000. – 280 с.
120.Лукич Радомир. Методология права. – М., Прогресс, 1981. – 302 с.
121.Лютий Т. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки: Монографія. – К.: Атака, 1999. – 240 с.
122.Маркова О.М., Сахарова Л.С., Сидоров В.Н. Коммерческие банки и их операции: Учеб. пособие. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 288 с.
123.Матвієнко В. Держава і банки. – К.: Демократична Україна, 1996. – 159 с.
124.Мандрица В.М., Рукавишникова И.В., Дружинин Д.Н. Финансовое право /Под ред. проф. В.М. Мандрицы. – Ростов н/д: Феникс, 1999. – 448 с.
125.Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник /Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 1994. – 592 с.
126.Методично-нормативний посібник з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. – К.: Міністерство юстиції України, 2000 р.
127.Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729-1903). Опыт исследования. – Харьков, 1904. – 360 с.
128.Міжнародні валютно–кредитні відносини: Підручник /За ред. А.С. Філіпенка. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
129.Миркин Я.М. Ценные бумаги и фондовый ринок: Учебник. – М., 1995. – 144 с.
130.Молчанов А.В. Коммерческий банк в современной России: теория и практика. – М., 1996. – 269 с.
131.Мороз Ю.Н. Вексельное дело. – К.: Наукова думка, Лад. 1996. – 472 с.
132.Наговицин А.Г., Иванов В.В. Валютный курс. Факторы. Динамика. Прогнозирование.. -М.: ИНФРА-М, 1995. (Практикум банкира). – 176 с.
133.Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник /За ред. А.М. Мороза та М.Ф. Пуховнікої. – К.: КНЕУ, 1999. – 368 с.
134.Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госиздат юрид.лит., 1960. – 511 с.
135.Немецкая банковская система /Под ред. Юргена Штайна. – Кельн: Изд–во Банк–Ферлаг ГмбХ, 1993. – 46 с.
136.Немецкий Федеральный банк. Денежно–политические задачи и инструменты. – Спец.издание НФБ, Франкфурт–на–Майне, 1993. – 178 с.
137.Новая единая европейская валюта евро /Под ред. В.И. Рыбина. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 392 с.
138.Носкова И.Я. Международные валютно-кредитные отношения: Учебн. пособие. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 168 с.
139.Общая теория финансов: Учебник /Л. А. Дробозина, Ю. Н. Константинова, Л. П. Окунева и др.; Под ред. Л. А. Дробозиной. — М. : Банки и биржи, 1995. — 254 с.
140.Общая теория права и государства. Учебник. /Под ред. В.В. Лазарева. 2–е изд, перераб. и доп. – М.: Юрист, 1996. – 472 с.
141.Олейник О.М. Основы банковского права: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1997. – 424 с.
142.Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2002. – 240 с.
143.Организация деятельности коммерческих банков /Под общ. ред. Г.И. Кравцовой. – Мн.: БГЭУ, 2001. – 512 с.
144.Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – М.: Изд. дом «ИНФРА-М», Изд-во «Весь Мир», 2001. – 720 с.
145.Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при ВС РФ, 1992. – 290 с.
146.Основы права Европейского Союза: схемы и комментарии: Учебн. Пособие /под ред. проф. С.Ю. Кашкина. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 137 с.
147.Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – 244 с.
148.Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці, вид-во „Рута”, 2000. – 340 с.
149.Петражицкий Л.И. Теория права и государства. – Спб.: изд-во Лань, 2000. – 608 с.
150.Петрова Г.В. Налоговое право. Учебник для вузов. М.; Издательская группа ИНФРА . М-НОРМА, 1997. – 271 с.
151.Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997.
152.Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. – М. : ИНФРА–М, 1996. – 192 с.
153.Право Європейського Союзу. Загальна частина. Підручник для студентів вищ. навч. закл. /Опришко В.Ф. - К.: КНЕУ, 2002. – 500 с.
154.Правовое регулирование банковской деятельности / Под ред. проф. Е.А. Суханова. – М.: Учебно-консультационный центр “ЮрИнфо”, 1997. – 320 с.
155.Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Бородянка, 1993. – 130 с.
156.Раєвський К.Є., Конопатська Л.В., Домрачев В.М. Банківський нагляд. – К.: Знання, 2003. – 174 с.
157.Раковский Л.Э. Сахарная промышленность Украины во второй половине ХІХ ст. Социально-экономический очерк. – Чернигов, 1992. – 68 с.
158.Регулирование рынков ценных бумаг в США. – К.: ЮФИ, 1993. – 96 с.
159.Рейснер М. Право. Наше право. Чужое право. Общее право. – Ленинград–Москва: Госиздат, 1925. – 275 с.
160.Рибак О.Й., Табачук Г.П., Хміль Л.М. Операції Ощадного банку України: Навчальний посібник. – К.: Знання, 1998. – 153 с.
161.Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М., 1960. – 189 с.
162.Рудинская Е.В., Мартынюк Е.А., Квач Я.П. Банковская система Украины: Основные характеристики и стратегии развития. – Одесса: Астропринт, 2001. – 153 с.
163.Сабанти Б.М. Теория финансов: Учеб. изд. – М.: Менеджер, 2000. – 192 с.
164.Савченко Л.А. Правовий статус Рахункової палати України. – Ірпінь: АДПСУ, 2002. – 131 с.
165.Севрук В.Т. Банковские риски. – М.: Дело Лтд, 1995. – 72 с.
166.Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – Х.. «Консум», 2000. – 704 с.
167.Смирнов А.Л. Лизинговые операции. – М.: Издательство АО «Консалтбанкир», 1995. – 136 с.
168.Советское административное право. /Под ред. П.Т. Василенкова. – М.: Юрид. лит., 1990. – 260 с.
169.Сурилов А.В. Теория государства и права. – К.; Одеса: Вища школа. – 439 с.
170.Теория права и государства /Под ред. Г.Н. Манова. – М., 1995. – 180 с.
171.Теория государства и права /Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА–ИНФРО, 2000. – 616 с.
172.Теория государства и права /Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М.: ЮНИТИ, 2000. – 640 с.
173.Теорія держави і права: Навчальний посібник /Колодій А.М., Копєйчиков В.В. та ін. – К.: Юрінформ, 1995. – 368 с.
174.Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М.: Юринформцентр, 1998. – 798 с.
175.Тихомиров Ю.А. Сравнительное правоведение. – М.: Норма, 1996. – 527 с.
176.ТихомировЮ.А. Публичное право. – М.: БЕК, 1995. – 496 с.
177.Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. – 257 с.
178.Топорнин Б.. Европейское право: Учебник. – М.: Юристъ, 2001. – 456 с.
179.Тосунян Г.А. Государственное управление в области финансов и кредита в России. – М.: Дело, 1997. – 304 с.
180.Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело ЛТД, 1995. – 304 с.
181.Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. – М., 1999. – 448 с.
182.Усач Б.Ф. Аудит: Навчальний посібник. – К.: Знання–Пресс, 2002. – 223 с.
183.Усов В.В. Деньги. Денежное обращение. Инфляция: Учеб. пособие для вузов – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. – 544 с.
184.Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – М.: “Все для вас”, 1993. – 320 с.
185.Уставъ Государственнаго Банка. – С.-Петерьбургъ, Типо-литография Р.С. Вольпина. – 1904. – 14 с.
186.Учебник финансоваго права С.И. Иловайскаго. – Одесса, Типо-Хромо-Лит. А.Ф. Соколовскаго, 1904. – 366 с.
187.Халевинская Е.Д. Евробанк: политическая структура, банк развития, коммерческий банк. – М.:Финансы и статистика, 1992. – 92 с.
188.Хорошенькая Н.Г., Козенко Ю.А. Центральный эмиссионный банк: структура, значение, опыт: Учеб. пособие. – Волгоград, 1997. – 88 с.
189.Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ-ХХ вв. – М., 1950. – 552 с.
190.Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений /Под ред. профессора В.Г. Стрекозова. – М.: Интерстиль, 1998. – 377 с.
191.Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Хрестоматия. – М.: Интерстиль, 1999. – 937 с.
192.Філіпенко А.С. Економічний розвиток. Європейський контекст. – К.: Знання, 2002. – 120 с.
193.Філіпченко А.С., Сивашов Ю.Д. Економічні стратегеми України: дискусія інтелектуалів/ За ред. В.П. Резнікова. К.: Либідь, 1998. – 272 с.
194.Фінансове право: Навчальний посібник для студентів юрид.вузів та факультетів /Під заг. ред. проф. Л.К. Воронової. – К.: Вентурі, 1988. – 384 с.
195.Финансовое право: Учебник /Отв.ред. Н.И. Химичева. – М.: Изд–во БЕК, 1997. – 525 с.
196.Фінансове право: Підручник /Під заг. ред. проф. Л.К. Воронової – Х.: Консум, 1998. – 496 с.
197.Финансы. Денежное обращение. Кредит /Под ред. проф. Л.Н. Дробозиной. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1997. – 479 с.
198.Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 – 2001 рр. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – 288 с.
199.Черданцев А.Ф. Толкование права /Общая теория государства и права. Академический курс. – М.: Юрид. Лит., 1979. – 168 с.
200.Чиркин В.Е. Государственное управление. Элементарный курс. – М.: Юристъ, 2001. – 320 с.
201.Шаров А.Н. Конвертируемость валют. – К.: Нива, 1995. – 295 с.
202.Шевченко Р.І. Банківські операції: Навчально-методичний посібник. – К.: Знання, 2003. – 276 с.
203.Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К.: Український центр правничих студій, 2001. – 302 с.
204.Шенаев В.Н., Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. Зарубежный опыт и возможности его использования в России. – М.: Изд-во АО „Консалтбанкир”, 1994 . – 112с.
205.Шейндлин В.В. Сущность советского права. – М.: МГУ, 1959. – 140 с.
206.Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. – К., Ін Юре., 1997. – 48 с.
207.Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). – М., 1995. – 556 с.
208.Эвентов Л.Я. Иностранные капиталы в русской промышленности. - М.-Л., 1931. – 154 с.
209.Эриашвили Н.Д. Банковское право: Учебник для вузов. - М.: Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 1999. – 383 с.
210.Юрій С.І., Стоян В.І., Мац М.Й. Казначейська система: Підручник. – Тернопіль: Карт–бланш, 2002. – 590 с.
211.Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. – К.: Скарби, 1998. – 288 с.
212.Ющенко В.А., Міщенко В.І. Валютне регулювання: Навчальнй посібник. – К.: Тов-во “Знання”, КОО, 1999. – 359 с.
213.Яценко А.С. Философия права Соловьева. – С.-Петербург: Сенатская типография, 1912. – 43 с.
Чотири автори
214.Албегова И.М. и др.Государственная экономическая политика /И.М. Албегова, Р.Г. Емцов, А.В. Холопов; Под общ. ред. А.В. Сидоровича. -М.: Дело и сервис, 1998. – 320 с.
215.Голубович А.Д., Ситнин А.В., Хенкин Б.Л., Самоукина Н.В. У правление банком: организационные структуры, персонал, внутренние коммуникации. 2-е изд., испр. и доп. – М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 1995. –208 с.
216.Стельмах В.С., Єпіфанов А.О., Гребеник Н.І., Міщенко В.І. Грошово–кредитна політика в Україні. /За ред. В.І. Міщенка. – К.: Знання, КОО, 2000. – 305 с.
П’ять та більше авторів
217.Банкіське право України: Навч. посібник. кол.авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. /За заг. Ред. А.О. Селіванова. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2000. – 384 с.
218.Реверчук С.К., Ковалюк О.М., Стрельбицька Л.М., Крупка М.І. та ін. Влада. Банки. Бізнес: політекономія взаємодії і розвитку: Наукова монографія /За ред. д.е.н. С.К. Реверчука. – К.: Атака, 2002. – 320 с.
219.Становлення та розвиток цивільних і трудових відносин у сучасній Україні: Монографія /Кол. авторів: Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, Г.В. Єрьоменко та ін.; наук.ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
220.Стельмах В.С., Д’яконова І.І., Сало І.В., Сенищ П.М., Соколенко Т.І. Фінансово–кредитна система України – Росії (ХУІІІ–ХХ ст. ) /За ред. д.е.н., проф. І.В. Сала. – Суми: Слобожанщина, 2000.
221.Філософія / Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін. – За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997.
Багатотомні видання
222. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Т. 1. – Свердловск: Свердлов.юрид.ин–т, 1972. – 396 с.
223. Алексеев С.С. Общая теория права. Т.1. – М.: Юрид. Лит., 1981. – 360 с.
224. Алексеев С.С. Общая теория государства и права. Т. 2. – М.: Юрид. Лит., 1982. – 486 с.
225. Банковский портфель – 2 /Отв. ред. Ю.И. Коробов, Ю.Б.Рубин, В.И. Солдаткин. – М.: СОМИНТЭК, 1994. – 748 с.
226. Борьба с преступностью в Украинской ССР. Том 2. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. – 764 с.
227. Витте С.Ю. Воспоминания. Т. 2. В 2-х т. – М., 1960. – 639 с.
228. Данилишин Б.М. Благосостояние наций: эволюция парадигмы развития: Монография. В. 2-х кн. – Кн. 1: Эволюция экономических отношений. – К.: Знання, 2002. – 356 с.
229. Замятина К.Г. Правовая природа правоотношений по долгосрочному кредитования. Ученые записки Пермского государственного университета. Кн. 4, вып. 2. – Т., 1959. – 164 с.
230. Історія України. Курс лекцій. У 2-х к. Кн. 2. ХХ ст./Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. – К.: Либідь, 1992. – 464 с.
231. История Киева. Т. 1. В 2-х т. –К. Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР,1963.– 663 с.
232. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997–2001. У 2–х кн. Книга 2 /Відповід. редакт. К.ю.н. П.Б. Євграфов.- К.: Юрінком Інтер, 2001. – 504 с.
233. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 2001–2002. Книга 3 /Відповід. редакт. К.ю.н. П.Б. Євграфов.- К.: Юрінком Інтер, 2002. – 384 с.
234. Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. Золотые страницы финансового права России. Т. 2. – М., Статут, 2000. – 461 с.
235. Мигулин П.П. Русский государственный кредит 1769-1899. Т.1. – Харьков, 1903. – 257 с.
236. Научно–практический комментарий к Банковскому кодексу Республики Беларусь. В 2–х кн. Кн. 1./В.В. Жуков, Д.А. Калимов, В.И. Киблов и др. – Мн.: Дикта, 2002. – 592 с.
237. Научно–практический комментарий к Банковскому кодексу Республики Беларусь. В 2–х кн. Кн. 2./Д.А., Калимов, А.М. Ковалева, С.В. Овсейко и др. – Мн.: Дикта, 2002. – 704 с.
238. Орлов М.Ф. О государственном кредите. 1832 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. – 432 с.
239. О понятии источника права //Учен. Записки МГУ. – Кн.2. – М., 1946. – Вып. 116.
240. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т. 2. 3-тєвидання. Copyright by Ukrainische Freie Universitat und Ukrainischer Verlag, Munchen, 1976.– К.: Либідь, 1995. – 608 с.
241. Посадове право у Федеральному банку ФРН (вибрані матеріали) в 3–х частинах. Спец. видання. – К., 1998р.
242. Сперанский М.М. План финансов. 1810 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. - М.: Статут, 1998. – 432 с.
243. Старовойтенко І. Економічний розвиток Києва; самоврядування; міське господарство. „Історія Києва”, Т. 1. Київ, 1918 р. – 288 с.
244. Тосунянг Г.А. Банковская система России. Настольная книга банкира. Книга 1. – М.: Дека, 1995. – 688 с.
245. Тосунян Г.А., Викулин А.Ю. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы. Часть І. – М.: Дело, 2000. – 224 с.
246. Тургенев Н.И. Опыт теории налогов. 1818 г. /В книге: У истоков финансового права. Т. 1. (Серия «Золотые страницы российского финансового права») /Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. – М.: Статут, 1998. – 432 с.
247. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Т. 1. Правила та порядок. – К.: Сфера, 1999. – 196 с.
Перекладнівидання
248.Адамс Р. Основы аудита: Пер. с англ. /Под ред. Я.В. Соколова. – М.: Аудит: ЮНИТИ, 1995. – 398 с.
249.Аренс Е.А., Лоббек Дж. К. Аудит: Пер. с арнгл. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 560 с.
250.Ауриемма М.Дж., Коли Р.С.: Пер. с англ. Индустрия банковских пластиковых карточек. – М.: 1997. – 240 с.
251.Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. Пер. з англ. – К. : вид-во “Україна”, 1999. – 554 с.
252.Боди Е., Мертон Р. Финансі: Пер. с англ.. – М.: Изд. Дом „Вильямс”, 2000. – 592 с.
253.Бухвальд Б. Техника банковского дела: Пер. с нем. – М., 1993. – 234 с.
254.Ведель Ж. Аминистративное право Франции /пер. с фр. – М., 1973. – 138 с.
255.Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право (Учреждения – Счета – Операции – Услуги): Пер. с фр. /Под ред. В.Я. Лисняка. – М.: АО “Финстатинформ”, 1996. – 566 с.
256.Гайгер Линдвуд Т. Макроэкономичкская теория и переходная экономика: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М., 1996. – 560 с.
257.Годме П. М. Финансовое право: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1978. – 430 с.
258.Государственные финансы Канады /Пер. с англ.: Сев.-Осет.научн.центр; Владикавказский ин–т упр. /Под общ.ред А.Л. Кедрина, В.Д. Дзгоева. – М.: ОАО „НПО „Экономика”, 2000. – 399 с.
259.Дериг Х.-У. Универсальный банк – банк будущего. Финансовая стратегия на рубеже века: Пер с нем. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 384 с.
260.Долан Е. Дж, Кэмпбелл К.Д., Кэмпбелл Р.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ.; Под общ. ред. В. Лукашевича, М.Ярцева. – СПб., 1994. – 496 с.
261.Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 814 с.
262.Кернз Вольтер. Вступ до права ЄС: Пер. з англ.. – К.: Знання, 2002. – 381 с.
263.Кэмпбелл Р. Макконнел, Стенли Л.Брю. Економикс: Принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. 11–го изд. – К.: Хагар–Демос, 1993. – 758 с.
264.Лэттер Т. Выбор режима валютного курса: Пер. с англ. – Лондон: Центр по изучению деятельнсоти центральных банков, 1996. – 34 с.
265.Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран / Под общ. ред. проф. Л.П. Павловой. – Т. 1 Банки. Книга 1. – М.: АО «Финстатинформ», 1994. – 325 с.
266.Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран / Под общ. ред. проф. Л.П. Павловой. – Т. 1 Банки. Книга 2. – М.: АО «Финстатинформ», 1994. – 420 с.
267.Масунага Рей. Основные проблемы системы Центрального Банка. Изучение примера Банка Япони /пер. с. яп. – ЯЦМФ, 1997. – 16 с.
268.Менкью Н. Макроэкономика: Пер. с англ. – М.: Издв-во МГУ, 1994. – 802 с.
269.Мишкін Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків: Пер. з англ. – Київ, Основи, 1998. – 963 с.
270.Нильс Расмуссен, Кристофер Дж.Эйхорн. Бюджетирование сегодня: обзор и тенденции: пер. с англ.- John Wiley & Sons; 2000. – 360 с.
271.Нікбахт Ейсан, Гроппеллі Анжеліко. Фінанси: Пер. з англ. В.Овсієнка та В.Мусієнка – К.: вид-во „Основи”, 1993. – 382 с.
272.Поллард А.М., Пассейк Ж.Г., Эллис К.Х., Дейли Ж.П. Банковское право США: Пер. с англ. – М., 1992. – 540 с.
273.Полицатто В.П. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональных рамок для банков. – Вашингтон, ИЭР МБ, 1992. – 55 с.
274.Портер Р.С. Введение в регулирование, надзор и анализ банковской деятельности: Институт экономического развития /пер с англ. – Вашингтон, 1993. – 120 с.
275.Пратт А.Л. Обманные операции в банковском деле. Пер. с. англ. – М.: Перспектива, 1995. – 224 с.
276.Ривуар Ж. Техника банковского дела: Пер.с фр. /Общ.ред. И.В.Широких. – М.:Изд.гр."Прогресс","Универс", 1993. – 650 с.
277.Смит В. Происхожение центральних банков: Русский перевод: Институт Национальной Модели Экономики. – М., 1996. – 288 с.
278.Смітсон Вільям та ін. Зміст законів про спостережні ради центрального банку. Пер. з англ. – Tasic, Lisabon, 1996. – 8 с.
279.Тревельян Дж. М. История Англии от Чосера до королевы Виктории: Пер. с англ. – Смоленск: Русич, 2001. – 624 с.
280.Туском Ж. Міжнародне право: Пер. з фр. – К.: Арт Ек, 1998. – 416 с.
281.Хоггарт Г. Введение в денежно-кредитную политику: Пер с англ.. – Лондон: Центр по изучению деятельности центральных банков, 1996.- 32 с.
282.Федеральна резервна система США /підготовлено Робертом П. Блеком – переклад на укр. – Львів: Атлас, 1995. – 92 с.
283.Фридмен М. Если бы деньги заговорили…: Пер. с англ. – М.: Дело, 1999. – 160 с.
284.Ципеліус Р. Філософія права: Підручник /Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300 с.
285.Шенг Эндрю. Банковский надзор: принципы и практика. Институт экономического развития Мирового банка, русская версия.– Вашингтон, 1990. – 38 с.
Іноземні видання
286.Balance of Payments Compilation Guide. – English, BOPCFA, 1995. – 470 p.;
287.Balance of Payments Manual. – English, BPM–EA, 1993. – 339 p.
288.BankSoundnessandMacroeconomicPolicy. – 1996, IMF. – 215 p.
289.BarltropC.J., McNaughtonD. InterpretingFinancialStatement. – Washington, 1992. – Р. 124-127.
290.Bodie Z. and GraneD. The Transformation of Banking: A Functional Perspective. – Harvard Business Review, March – April, 1996.
291.Britain`s Banking and Financial Institutions. – London: Foreign & Commonwealth Office, 1997. – Р.12.
292.CaprioG., Folkerst–LandauD., LaneD. Bulding Sound Finance in Emerging Market Economies. – 1994. –358 p.;
293.Central and Eastern Europe: Roads to Growth. – 1992. – 322 p.
294.Central Bank Independence and Macroeconomic Performance: Sone Comparative Evidence. – Harvard University, CEPR & NBER, 1991. – Р.3.
295.CurrentLegalIssuesAffectingCentralBanks, VolumeI. – 1992. – 642 pp.
296.CurrentDevelopmentsinMonetaryandFinancialLaw, VolumeI. – 1999, IMF. – 644 p.
297.CurrentLegalIssuesAffectingCentralBanks, Volume ІI. – 1994. – 650 p.;
298.Effros Robert C. Current Legal Issues Affecting Central Banks, Volume III, 1995. – 648 p.;
299.Effros Robert C. Current Legal Issues Affecting Central Banks, Volume IV, 1997. – 983 p.;
300.Ellinger E.P., Lomnicka E. Modern Banking Law. – Oxford, 1994.
301.Evi Bodi, Robert C. Merton. Finance. – Prentice Hall, a PEC, New Jersey, 2000. – 592 р.
302.Gindi I.H. The Principles and Practice of Bank Supervision: Main Features, and Evaluation and Possible Alternative //IMF Central Banking Seminar, 1984.
303.Gramlich, L. Bundesbankgesetz, Währungsgesetz, Münzgesetz, Kommentar. – München, 1988.
304.Grane D., K. Froot, S. Mason, R.C. Merton… The Global Financial System: A Functional Perspective. – Boston: Harvard Business School Press, 1995. – Р. 54–59.
305.GregoireR. TheFrenchCivilService. – Brussels, 1974. – Р. 15–22;
306.GuidetotheGATS. An Overview of issues for Further Liberalization of Trade in Services. – WTO, 2001. –704p.
307.Jackson Howell E., Symons Jr., Edward L. Regulation of financial institutions. Selected Statutes, regulations and forms. – West Group. – St.Paul: MINN, 1999.
308.JarchowH.–J. Theorie und Politik des Geldes. Geldmarkt, Bundesbank und geldpolitisches Instrumentarium, Auflage, Vandenhoeck & Ruprecht, Goettingen. – 1992. – S. 63.
309.John C. Strick. The Economics of Government Regulation: Theory and Canadian Practice. – Toronto: Thompson Educational Publishing, 1990. – 235 р.
310.Kennecott Copper Corp. V. Environmental Protection Agency, 462 F. 2d 846 - 1972, D.C.Cir.
311.Le Role de la banque centrale et la politique monetaire. Banque de France. – DGCF, 1996. – N 32. – # 3.2.
312.Lovett William A. Banking and Financial Institutions Law. Fourt Edition. – St. Paul: MINN. – West Publishing Co. – 1997.
313.Macey Jonatan R., Miller Geoffrey P. Banking Law and Regulation. Second Edition. – Aspen Law & Business. - 1997.
314.Malloy Michael P. Banking Law and Regulation. I–III volumes. – Aspen Law & Business. - 1999.
315.Merton R.C. A Functional Perspective of Financial Intermediation. – Financial Management 24, Summer 1995
316.McNaughton D., Carlson D.G., Dietz C.T. Building Strong Management and Responding to Change. – Washington, 1992. – 321 р.
317.NigroF., NigroL. ModernPublicAdministration. – N.Y., 1970. – 88 p.
318.Opening markets in financial services and the role of the GATS. – WTO, 1997. – 55p.
319.Pigou, Arthur C. The Economics of Welfare,4 th Edition. – London: MacMillan & Co, 1938.
320.Recent Developments in Banking Law – presented by Committee on Banking Law. – ABA. – Columbus, Ohio, 2000.
321.Report of the Committee on pay and computation system of the Central Banks of the Group of Ten countries. – BWC, 2000.
322.R. de Roover. New Interpretations of History of Banking. – Chicago: University of Chicago Press, 1974;
323.RoskinM., CordR., JohnsI. IntroducingPoliticalScience. – N.Y., 1982. – 220 р.
324.SaidEl–Naggar. InvestmentPoliciesintheArabCountries. – 1990. – 391 p.;
325.Shaw E.R., Howcroft J. B. Banking Law. – Oxford, 1985.
326.Shleifer, A. and R. Vishny. Yhe Grabbing Hand: Government Pathologies and their Cures. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1998.
327.World Economic Survey. – New-York: UN, 1993. – 260 pp.
Збіркинаукових праць
328.Задача і позиція Бундесбанку: Матеріали банківського семінару з питань незалежності. – Київ, березень 1997р.
329.Матеріали семінару „Банківське законодавство та його роль у стабілізації та розвитку економіки”, організованого НБУ, Комітетом з питань фінансів та банківської діяльності ВРУ та Світовим банком – Київ, 10 лютого 1999 р.
330.Нормотворча діяльність: Збірник нормативно-правових актів та методичних рекомендацій. – К.: Видавничий дім „Ін Юре”, 2001. – 288 с.
331.О понятии источника права //Учен. Записки МГУ. Кн.2. – М., 1946. – Вып. 116.
332.Плотніков О. Макроекономічні аспекти реформування фінансової системи України //Система державних фінансів України: шляхи забезпечення прозорості та оптимальної децентралізації фінансових потоків: Матеріали форуму експертів. Київ: Інститут Схід–Захід, 2 березня 2001 р.
333.Правовое регулирование государственного финансового контроля в зарубежных странах: Аналитический обзор и сборник нормативных документов /Составители: С.О. Шохин, В.И. Шлейников. – М.: Прометей, 1998. – 324 с.
334.Проблеми економічної безпеки в Україні: Аналітична доповідь. – Київ, березень 1997 р. Український центр економічних і політичних досліджень. – 54 с.
335.Проблемы юридической техники: Сборник статей /Подр ед д.ю.н. проф. В.М. Баранова. – Нижний яновгород, 2000. – 823 с.
336.Тодика Ю. Функціонування державної влади в аспекті конфліктологій //Правова держава: Щорічник наукових праць. – Випуск восьмий. –К., 1997.
Словники
337.Банковско–финансово–правовой словарь–справочник (автор–сост. Л.К. Воронова. – К.: А.С.К., 1998. – 288 с.
338.Локшина С.М. Краткий словарь иностранных слов. – 9-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1987. – 632 с.
339.Ожегов С.И. Словарь русского языка /Под ред. д. филол. н., проф. Н.Ю. Шведовой. Издание 16-е, исправленное. – М. Русский язык, 1984. – 1984 с.
340.Островская О.М. Банковское дело: Толковый словарь. – М.: Гелиос АРВ, 1999. – 400 с.
341.Словник іншомовних слів /за ред. чл.–кор. АН СРСР О.С. Мельничук. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1974.
342.Галлиган Дж.Д. Неофициальная разработка правовых норм //: Административная юстиция в новых европейских демократиях. – К.,2000. С. 195 – 210.
343.Кучеренко І.М.: Становлення та розвиток цивільних і трудових відносин у сучасній Україні: Монографія /Кол. авторів: Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, Г.В. Єрьоменко та ін.; наук.ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 69–70.
344.Казанцев С.Я., Згадай О.Э. Компьютерные справочные правовые системы в юридической практике. /Проблемы юридической техники: Сборник статей /Под ред. Д.ю.н. В.М. Баранова. – Нижний Новгород, 2000. – С. 256-263.
345.Лебедев В.А. Бумажные деньги. Речь, читанная на акте Императорского С.–Петербургского Университета 8 февраля 1889 г. профессором В.А. Лебедевым. – СПб, 1889. – С. 409–459.
346.Любский М.С. Проблемы независимости центральных банков в переходных экономиках: юридические и экономические аспекты //Банки в переходных экономиках (научный доклад). – М.: ЭПИКОМ, 1998. – С. 10 – 26.
347.Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення /В посібнику: Банківське право України /Під. заг. ред. А.О. Селіванова. – С. 245 – 260.
348.Америка: сталий розвиток. Новий консенсус заради майбутнього. Президентська рада США з питань сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – 185 с.
349.Базельский комитет по банковскому надзору: Сб. документов и материалов /Сост. Ю.В. Кузнец. – М., 1997.
350.Банки і банківська діяльність: нормативно–правове забезпечення розвитку кредитних відносин в Україні //Семінар: „Нормативно–правове регулювання банківського кредитування та реалізація принципу рівності прав боржника та кредитора” – Київ: 21 березня 2001 р.
351.Банковский диалог между Россией и Америкой. – 15 November 2001. (Распространено Офисом международных информационных программ Государственного департамента США.
352.Бокрош Л. Розвиток фінансового сектора України. Нова стратегія реформ. – червень 2001.– С.
353.Барт Дж. Р., Капрі Д., Левін Р. Банківське регулювання та нагляд: що працює найкраще? /Неофіційний переклад/ – Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ, червень 2001.– 53 с.
354.Воронова Л.К. Про правовий статус Національного банку України та його Ради за новим Законом України „Про Національний банк України”//Реферативний огляд чинного законодавства України /За ред. В.В. Цвєткова, Є.Б. Кубко. – К.: Салком, 2000. – 296 с.
355.Гегенхаймер Гері. Закон про комерційні банки: основні розділи та положення /Матеріали семінару „Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” – Україна, Пуща–Озерна, 4–5 червня 1999 р. – С.4.
356.Государственный банк. Данные по конторе и отделениям на 1906-1915 гг. // СПб. – 1916. – С. 241, 244.
357.Жаліло Я.А. Регулювання ринкової економіки: сучасний досвід розвинених країн. Випуск 1. – К.: НІСД, 1996. – 79 с.
358.Законодательство о кредитовании и расчетах. Сборник законодательных и ведомственных материалов по кредитованию и расчетам. //Под ред. М.В. Выносова. Изд-во 4-е, перераб. и доп. – М.: Госфиниздат, 1936. – С. 198-199.
359.Кардона Мішель. Фінансові стандарти в новій глобальній фінансовій архітектурі. /Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ. – К., червень 22-23, 2001.
360.Клейн М. Гроші, політика та майбутнє міжнародної фінансової системи. Частина Б: Матеріали конференції “Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ”. – С. 12.
361.Методично-нормативний посібник з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. – К.: Міністерство юстиції України, 2000 р. – 120 с.
362.Министерство финансов 1802-1902 //СПб., 1902. – ч. 1. – С.452.
363.Національні нормативи аудиту. Кодекс професійної етики аудиторів України. – К.: Основа, 1999. – 274 с.
364.Недбайло П.Е. О толковании советских законов //Доклады и сообщения Львовского университета, 1957. – Вып. 7. – Ч. 2.
365.Нормотворча діяльність: Збірник нормативно-правових актів та методичних рекомендацій. – К.: Ін Юре, 2001.
366.Орлюк О.П. Банківська діяльність як специфічний об’єкт оподаткування //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи розвитку)”. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 19–20 грудня 2001р.
367.О создании Департамента банковского надзора ЦБ РФ // ДиК. – 1994. – № 2. – С. 7.
368.Подання Шведського банку на конференції SantaFeInstitute 27 та 28 березня 1998 р. у Лондоні.
369.Про взаємовідносини та співробітництво України з Європейським Союзом: Парламентські слухання /О.В. Кулаков, Т.О, Бурячок, С.Г, Плотян та ін. – К.: ЦТІ „Енергетика та електрифікація”, 2003. – 254 с.
370.Рыжкова Е.А. Влияние норм Шариата на финансовое право мусульманских стран. – Опыт регулирования банковских отношений в мусульманских странах. //Финансовое право зарубежных стран. Сборник научных трудов. Выпуск ІІ. – М.: МГИМО, 2001. – С. 17–22;
371.Роу А., Сігельбаум П., Кінг Т. Аналіз стану фінансового сектора на перехідному етапі в колишніх республіках Радянського Союзу. – Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ, червень 2001.
372.Система державних фінансів України: шляхи забезпечення прозорості та оптимальної децентралізації фінансових потоків /Матеріали Форуму експертів, Київ, 2 березня 2001 р. За ред. І. Бурковського. – К.: Київський центр Інституту Схід–Захід. – 120 с.
373.Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ , червень 2001. – К. – 124 с.
374.Фінанси і банківська діяльність: сучасний стан перспективи розвитку. Парламентські слухання, 2 квітня 2003 р. – К.: вид–во НБУ, 2003. – 34 с.
Журнали
375.Австрійський уряд йде на зустріч ЄС євро //Галицькі контракти. – № 29. – 15–21 липня 2002 р.
376.Арестархов О. Война и мир //Бизнес. – № 6 (52). – 10.02.2003. – С. 25.
377.Аржевитин С. Разгульные времена для банков закончились //Укр.Инвест. Газета, 5.10.1999, № 39. – С. 11.
378.Аржевітін С. Етапи створення банківської системи України //Вісник НБУ. – 1997. – № 3. – С. 35–37.
379.Атлас М.С. Государственный банк дореволюционной России //Вестник Банка России. – 2000. - № 7. – С. 304.
380.Бальцерович Л. “Шоковая терапия” банковской системы невозможна //Эксперт С-З. – 2002. – № 10.
381.Банки и банкиры //Новый Век. – 1.12. 2001. – С. 6–7.
382.Банківські рахунки //Галицькі контракти. – № 29. – 15–21 липня 2002 р.
383.Банковское кредитование //Финансы. – 1993. – № 3. – С. 20-21.
384.Банковская система начала работать на экономику, а не на себя... //Бизнес. – № 6 (473), 11 февраля 2002 г. – С. 11.
385.Банковская тайна //Юридическая практика. – № 4 (266). – 26 января 2003 г. – С. 3.
386.Барановський О. Банківська таємниця //Вісник НБУ. – 2000. – № 2. – С. 39;
387.За матеріалами Агенції „Українські новини”//Бизнес. – № 23 (490) від 10. 06. 2002 р. – С. 15.
388.Безклубий І. Цінні папери: поняття, зміст, юридичні характеристики //Право України. – 2001. – № 9. – С. 33 – 38;
389.Бейкун А. Позитивна тенденція розвитку категорії „система” як елемента структурно-функціональної побудови органів державного управління //Право України. – 2001. – № 12. – С. 51 – 54.
390.Блаженное невидение рисков: Обзор форума по риск–менеджменту //Фортис. – 2002. – № 1. – С. 46–51.
391.Бойтер В. Шинкаренко И. В последующие 6-8 месяцев Украине придется работать в более сложной экономической среде //Бизнес. - № 11 (530), 17.03.2003 г. – С. 148-150.
392.Бураковський І. Банківська система Японії: загальна характеристика // Банківська справа. — 1995. — № 1.– С. 31-35.
393.Бюлетень Національного банку України. – 2002. - № 7. – С. 46.
394.Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України //Право України. – 1998. – №1. – С.34–38.
395.Викулин А. Банковская тайна как объект правового регулирования //Государство и право. – 1998. – № 7. – С. 66–72.
396.Воробей О. Підробка сучасних паперових грошових знаків //Право України. – 2001. – № 6. – С.106 – 107.
397.Воробець Л. Поняття банківського кредиту та кредитних операцій банку //Право України. – 2002. - № 12. – С. 65.
398.Галицька О. Україна залишиться без готівкових євро? //Галицькі контракти. – № 48. – 26 листопада – 2 грудня 2001 р. – С. 15.
399.Галицька О. Банкіри роблять ставку на... пенсіонерів //Галицькі контракти. – № 46, 12 – 18 листопада 2001 р. – С. 16–17.
400.Гальчинський А.С. Відокремити К. Маркса від більшовизму //Економіка України. – 1996. – № 8. – С. 53.
401.Гейвандов Я.А. Некоторые организационные и правовы аспекты совершенствоания управления денежно–кредитной сферой в Российской Федерации //Банковское право. – 1999. – № 1.
402.Гейвандов Я.А. Государственное регулирование денежной и кредитной сферы в России (некоторые вопросы и перспективы) //Государство и право. – 2001. – № 11. – С. 38–48.
403.Гейдар І.І., Кравченко В.І. Грошові реформи в зарубіжних країнах //Фінанси України. – 1996. – № 3-4. – С.62-67.
404.Геращенко В. Перспективы развития банковской системы России /Бюллетень финансовой информации. – № 7. – июль 2000 г. – С. 4–41.
405.Гончаренко В. Кредитні спілки і кооперативні банки та особливості їх розвитку в Україні //Вінсик НБУ. – № 1. – 2000. – С. 47-53.
406.Горячек І. Ключові принципи ефективного банківського нагляду //Вісник НБУ. – 1999. – № 5. – С. 35–36.
407.Грачева Е.Ю. Финансовый контроль как подотрасль финансового права //Финансовое право. – 2002. – № 2. – С. 57-62.
408.Гриценко Г. России нужна банковская система с полным резервированием /Полит. Россия. – 06.11.2001.
409.Джужа О., Голосніченко Д., Чернявський С. Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності: кримінологічний аналіз //Право України. – 2000. – № 11. – С. 43 – 45.
410.Дембо Л.И. О принципах построения системы права //Сов. государство и право. – 1956. – № 8. – С. 91-94.
411.Дробязко А.А., Сушко В.И. Банки Укрины. Обобщенный портрет по результатам деятельности в 2000 году //Финансовые риски. – 2001. – № 1. – С. 88-98.
412.Дюфло Р., Юргелевич С. Реформування фінансового сектору України в контексті вступу до СОТ //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 8.
413.Дюфло Р., Юргелевич С., Савельєв О. Доступ філій іноземних банків в Україну//Українсько-європейський журнал міжнародного та порівняльного права. Том 1. – 2002. – Випуск 3. – С. 56.
414.Ейнарс Репне. – Незалежний центральний банк – стабільна національна валюта //Вісник НБУ. – 1999. – Лютий. – С. 32.
415.Економічна статистика в Україні //Перспективні досліження. Міжнародний центр перспективних досліджень. – 2000. – листопад. – № 13. – С. 43.
416.Ерпылева Н. Международное банковское право: механизм правового регулирования банковской деятельности //Государство и право. – 1996. – № 12. – С. 89–98.
417.Ерпылева Н.Ю. Правовое регулирование банковской деятельности в Европейском Союзе: законодательство и практика его применения //Адвокат. – 1998. – № 5. – С. 93–102.
418.Ерпылева Н.Ю. Европейское банковское право: механзим правового регулирования банковской деятельности //Государство и право. – 1998. – № 3. –С. 71–81.
419.Ефимова Л.Г. Правовы последствия отзыва лизцензии у коммерческого банка //Хозяйство и право. – 1995. – № 8. – С. 84–91.
420.Ефимова Л.Г. Коммерческий банк: предприятие или учржедение //Хозяйство и право. – 1992. – № 7.
421.Ефимова Л.Г., Тосунян Г.А. Опыт правового регулирования деятельности органов управления кредитной системой Франции и проблемы совершенствования банквоской системы России //Государство и право. – № 7. – С. 139–148.
422.Єфімов О. Правова природа індосаменту переказного та простого векселя //Право України. – 1999. – № 4. – С. 30 – 32;
423.Загальні питання розвитку фінансового ринку в Україні //Kyiv, Financial Markets International, Inc., 2000. – С. 180.
424.Заєць І. Обласний поділ в Україні: етапи та тенденції розвитку //Право України. – 1999. – № 9. – С. 110 – 115.
425.Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) //Право України. – 1998. – № 11. – С. 23–25;
426.Карманов Є. Банківська таємниця як об’єкт цивільно–правового регулювання //Право України. – 2001. – № 12. – С. 110 – 113.
427.Карманов Є. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України //Право України. – 2001. – № 4. – С. 30.
428.К вопросу о капитализации банков //Деловая столица. –№ 50/84. – 16.12.2002. – С. 13.
429.Киримова Е.А. Система современного российского права: Понятие и проблемы развития //Правоведение. – 1997. - № 4. – С. 166–168.
430.Київський банківський союз // Бизнес. – № 23 (490) від 10.06.2002 р. – С. 15.
431.Козловська О., Козловський М. Українські гроші: з історії виникнення, функціонування, становлення //Молода Галичина. – 30.01.1996 р.
432.Козловський А.А. Гносеологічна трансформація права //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.прац. Вип. 48: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 5–12.
433.Козменко А.Д., Нікіфоров П.О. Формування національної банківської системи України: загальні принципи і правове забезпечення //Ерліхівський збірник. – 1995. – Випуск 2. – С. 142–146.
434.Козубовський Г. Основні номінали грошового обігу України Х – ХХ століть //Фінанси України. – 1996. – № 10. – С. 121 – 128;
435.Колісник В. Золотовалютні резерви України та економічна безпека держави: законодавче врегулювання //Право України. – 2001. – № 8. – С. 61 – 64.
436.Комаринська З. Банки та банківська справа в Західній Україні //Вісник НБУ. – 2000. – № 11. – С. 58–61.
437.Компанієць С. Внутрішній аудит у банках //Вісник НБУ. – 1998. – № 9. – С. 58–59.
438.Коноваленко Т. Становлення і розвиток банківської справи в Японії //Вісник НБУ. – 1998. – № 3. – С. 27–35.
439.Костицький В. Закон концентрації банківського капіталу: необхідність та шляхи здійснення //Право України. – 2002. - № 2. – С. 56.
440.Кошовий Д. Кабмін видавив із НБУ 200 млн грн для економіки //Галицькі контракти. – № 7.– 11–17 лютого 2002 р. –– С. 4–5.
441.Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних: законодавча і виконавча влади: проблеми співвідношення та конституційно–правового статусу //Віче. – 1994. – № 7. – С. 17–32;
442.Криворучко С. Інформаційна взаємодія Національного банку, комерційних банків та їхніх установ з органами державної податкової служби України //Вісник НБУ. – 2000. – № 7. – С. 15.
443.Кротюк В., Іоффе А. Правові аспекти банківської таємниці //Право України. – 1988. – № 12. – С. 63;
444.Кротюк В. Правове регулювання банківської таємниці //Вісник НБУ. – 1999. – № 8. – С. 14–18.
445.Кротюк В. Конституційно-правове регулювання статусу Національного банку України і гарантії його незалежності. //Право України. – 1999. - № 4. – С. 21-26.
446.Кротюк В. Становлення і перспективи розвитку банківського нагляду в Україні //Вісник НБУ. – 2001. – № 7. – С. 2 – 6.
447.Кротюк В., Іоффе А. Правові аспекти банківскьої таємниці //Право України. – 1998. – № 12.- С. 62–66.
448.Ксенз Л. Банкиры делают брэнды // Деловая столица. – № 38 (72). – 23.09.2002. – С. 30.
449.Курт Шулер. Пост–вашингтонский консенсус по денежно–кредитной политике //Трансформация, октябрь 1998. – № 5. – С.20.
450.Лавринович И. Леонид Кучма о... //Бизнес. - № 6 (52). - 10 февраля 2003 г. – С. 12.
451.Лисенко І. Українські локальні картки переходять на чіп //Галицькі контракти. – № 39. – 24–30 вересня 2001 р.
452.Лысенко Е. Финансисты меняют акценты //Деловая столица. – № 7. – 17.02.2003. – С. 12.
453.Лысенко Е. В Нацбанке грядут кадровые перемены //Деловая столица. – № 38 (72) – 23.09.2002 г. – С.11.
454.Лысенко Е., Проводова Н. Как «надуваются» банки //Деловая столица.Финансы. –№ 38 (72) . – 23.09.2002.
455.Львин Б. О некоторых вопросах банковской и денежной системы //Полит. Россия. – 09.09.1998.
456.Малишко О. Регулювання мінімальної достатності власного капіталу комерційних банків України, Росії, Німеччини та Великобританії //Банківська справа. – 1998. – № 2. – С. 54–58.
457.Мельник М.Д. Особливості нової системи економічних нормативів діяльності комерційних банків України //Фінанси України. – 1998. – № 7. – С. 112–114.
458.Мещеряков В., Патрушев Є. Правове регулвюання відносин, що виникають з діяльності банків //Ерліхівський збірник. – 1995. – Випуск 1. – С. 205–210.
459.Мировые рынки в 2001 г. //Баланс и финансы. – 16.01.2002 г.
460.За матеріалами Агенції „Українські новини” // Бизнес. - № 23 (490) від 10.06.2002 р. – С. 15.
461.Министерство финансов 1802-1902 //СПб., 1902. – ч. 1. – С. 452.
462.Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729-1903).Опыт исследования. – Харьков, 1904. – С. 234.
463.Найстабільніша у світі //Галицькі контракти. – № 36. – 3–9 вересня 2001 р. – С. 14–15.
464.Назаренко Є.В. Закон у системі нормативних актів України. //Право України. – 1995. – № 12. – С. 11 – 12;
465.Никифорчин З. Від міняльного бізнесу до сучасних банківських установ //Вісник НБУ. – 2000. – № 3. – С. 62–65.
466.Ніщимна С. Вдосконалення банківської системи України: деякі питання. //Право України. – 2001. – № 10. – С. 55.
467.Огієнко В., Раєвська Т. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб – гарант захисту „малих вкладників в Україні” //Вісник НБУ. – 2001. – № 6. – С. 39–44.
468.Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій літературі і громадській думці ХІХ-ХХ ст. – Нью-Йорк, 1953.
469.О капитализации банковских учрежедений... //Бизнес. – № 7. – 17.02. 2003. – С. 34 – 35.
470.Опришко В. Українські банки: спеціалізація чи універсалізація? //Вісник НБУ. – 2001. – № 7. – С. 6–10.
471.Оніщук О. Розвиток ринку послуг в Україні у контексті вступу до світової організації торгівлі //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 2.
472.Орлюк О.П. Банківське право і банківське законодавство: співвідношення понять // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2001. – № 42.;
473.Орлюк О.П. Банківське законодавство в системі законодавства України //Ерліхівський збірник. Наукові доповіді. Випуск 3. – Чернівці: “Рута”, 2002. – С. 70–76.
474.Орлюк О.П. Становлення банківської системи України у ХУІІІ – ХХ ст. Ч. 1 – 3. //Науковий Вісник Чернівецького університету ім. Федьковича. – 2003.
475.Орлюк О.П. Особливості правового статусу ощадних банків //Науковий вісник Чернівецького університету. – 2000. – Випуск 82. – С. 86–89.
476.О рублевом эквиваленте минимального размера уставного капитала, необходимого для создания кредитной организации, и минимального размера собственных средств (капитала) банка, ходатайствующего о получении Генеральной лицензии на осуществление банковских операций, на II квартал 2001 года //Вестник Банка России. - № 23 (523). - 11.04.2001.
477.Павлодский Е.А. Обзор законов о банках и банковской деятельности стран – членов СНГ //Право и кономика. – 1995. - № 3-4.
478.Паламарчук В.О. та Бойченко О.К. Банківська діяльність за умов перехідної економіки: економіко-правові аспекти //Фінанси України. – 1998. – № 3. – С. 29–40.
479.Пасічник В.В. Правові гарантії незалежності Національного банку України та перспективи їх зміцнення //Вісник НБУ. – 1997. – № 3.
480.Пацуркцівський П.С. Місце фінансового права в системі права. //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.прац. Вип. 48: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 36.
481.Переход на чиповые карточки. Е-миграция //Бизнес. - № 11 (530), 17.07.2003 г. – С. 45.
482.Петрик О.І. Деякі аспекти банківскьої реформи в Україні //Вісник НБУ. – 1996. – № 1. – С. 14–17.
483.Пискотин М.И. Об учебном курсе „Основы банковского права РФ” //Государство и право. – 1996. – № 1. – С. 107 –108.
484.Погорілко В., Малишко М. Правова система – система права – система законодавства суверенної України //Право України. – 1993 – № 9 – 10. – С. 10 – 12.
485.По итогам 2002 года...// Бизнес. – № 7. – 17 февраля 2003. – С.35.
486.Поленина С.В. Система права и система законодательства в современныъ условиях //Правоведение. – 1987. –№ 5. – С. 29–36.
487.Посікіра Р. Банківське законодавство: поняття, стан, перспективи //Право України. – 1998. – № 7. – С. 76– 79.
488.Потоцкая О. Форма воровства по В. Ющенко //Бизнес. – 1999. – № 11.
489.Пятницький В. Регулювання торгівлі послугами в рамках СОТ //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 6.
490.Раєвський К.Є. Ринкове реформування банківської системи в Україні: концептуальні положення //Вісник Національного банку України. – 1996. - № 1. – С. 29-31.
491.Репне Е. Незалежний центральний банк – стабільна національна валюта //Вісник НБУ, 1999. – Лютий. – С. 32.
492.Реформирование международных финансовых институтов //Эл. журнал государственного департамента США, Том 6, № 1. Февраль 2001 г.
493.Романенко К. Что должен и чего Центральный банк не должен делать. //Бизнес. – 1998. – № 51.
494.Савлук М.І. Роль банківської системи в реформуванні економіки України. //Фінанси України. – 1996. – № 6. – С. 38-45.
495.Саніахметова Н.О. Поняття суб’єктів підприємницької діяльності //Право України. – 2001. – № 9. – С. 28 – 32.
496.Святоцький О., Чушенко В. Питання теорії і практики конституціоналізму в Україні // Право України. – 1998. – № 2. – С.17–20.
497.Селіванов А.О. Фінансові і банківські інститути в законодавчій системі України: проблеми правового регулвюання //Проблеми фінансового права. Міжнародна наукова конференція. Випуск 1. – Чернівці: Рута, 1996. – С. 43–45.
498.Селіванов В., Цвєтков В. Від „здорового глузду” до теорії державного управління.//Право України. – 2001. – № 5. – С. 18 – 23.
499.Селіванов В., Діденко Н. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні //Право України. 2001. – № 11. – С. 15-21.
500.Селіванов В. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі права України //Право України. – 1996. – № 12. – С. 30-33.
501.Селиванов В. Правова політика України (деякі теоретичні питання сутності, змісту та технології) //Право України. – 2001. – № 12 – С. 6 – 13
502.Сивовлас К. Несекретная тайна //Комп&ньон. – № 52 . – 25 декабря – 29 декабря 2000. – С. 20 – 22.
503.Скотар М. Операції комерційних банків з векселями //Право України. – 1999. – № 1. – С. 36 – 38.
504.Современные оффшорные технологии управления корпоративными финансами. Аналитический обзор группы экспертов FORTIS //Фортис. Журнал финансового менеджмента. – 2002. - № 1. – С.64.
505.Сохань І.І. Становлення банківської системи України (1991—1994 рр.) // Банківська справа. — 1996. — № 3. — С. 34—46.
506.Статистический временник Российской империи, серия ІІ, вып. 11. // СПб, 1875.
507.Статистика русских банков// СПб, 1875.
508.Спасибо–Фатєєва І. Акціонерне товариство як система ризиків //Право України. – 1999. – № 9. – С. 116 – 117.
509.Стельмах В. Национальный банк Украины – первые десять лет жизни //Мир денег. – 2001. – № 2. – С.13.
510.Стельмах В. Доля гривні й банківської системи України //Вісник НБУ. – 2000, серпень. – С.5.
511.Степаненко А., Ковальчук Т. Про деякі аспекти діяльності комерційних банків //Банківська справа. – 1995. –№ 1. – С. 25.
512.Степаненко А.И. Право нагляду – політика сприяння. //Вісник НБУ. – 1995. – № 1 – С. 10.
513.Степаненко А.І. Банківський нагляд в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення //Банківська справа. – 1996. – № 5.
514.Сугоняко О., Кампо В.,Жуков А. Конституція і розвиток банківської діяльності: актуальні правові проблеми //Вісник НБУ. – 2000. – № 6. – С. 26–30.
515.Султан Хаваджа М., Руда О. Оцінка нового Закону України „Про Національний банк України” в контексті автономії центрального банку //Економіст. – 2000. – № 3. – С. 73–79.
516.Талько В. Проблеми врегулювання відносин з міжнародними економічними організаціями //Право України. – 1999. – № 9. – С. 106 – 109.
517.Телятник Л. Правовий аналіз цінних паперів як засобів грошового обігу, обігу позичкового капіталу //Право України. – 1997. – № 3. – С. 23 – 25;
518.Тигіпко С. За повідомленням кореспондентів УНІАН. – 30 січня 2003 р.
519.Тосунян Г., Викулин А. Исключительная правоспособность банка //Хозяйство и право. – 1999. – № 5. – С. 58–59.
520.„Україна” одноразового використання. – К.: ПІК (політика і культура). – 2001. – № 22 (105). – С. 20—21.
521.У Києві створена Національна Іпотечна Асоціація. За матеріалами Агенції „Українські новини” // Бизнес. – № 23 (490) від 10.06.2002 р. – С. 15.
522.Цхведиани В. Развитие банковской системы…//Бизнес. – № 7. – 17 февраля 2003 г. – С. 34 – 35.
523.Цвік М. Взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник академії правових наук України. — 1995. – № 3. – С. 27–34;
524.Чаусов В. Бюджетирование бизнес-деятельности банка //Фингид. - 14.11.2002.
525.Чухно А.А. Грошові реформи у постсоціалістичних країнах: зміст і наслідки //Фінанси України. – 1997. – № 5. – С. 5-14.
526.Шадрик Ф. Огляд елементів нагляду //Вісник НБУ. – 1995. – № 1. – С. 32–34.
527.Шадрик Ф. Цілі і завдання банківського нагляду //Вісник НБУ. – 1995. – № 1. – С. 40.
528.Шепель А.О. Деякі правові аспекти європейської інтеграції України //Часопис Київського університету права. – 2002. – № 1. – С. 81–82.
529.Швейцарія застосувала до України економічні санкції ФАТФ //Україна сьогодні. Єфір-Дайджест. – 30.01.2003. – С. 16.
530.Щодо розвитку НСМЕП //За повідомленнями Департаменту інформатизації НБУ – 11.11.2002 р.
531.Эбзеев Б.С. Толкование Конституции Конституционным Судом РФ: теоретические и практические проблемы //Государство и право. – 1998. - № 5. – С. 7.
532.Ющенко В.А. Економічні тенденції та перспективи розвитку фінансового сектора в економіці України //Фінанси України. – 1997. – № 5. – С. 64–72.
533.Якимчук М.К. Форми управлінської діяльності в органах прокуратури //Науковий вісник Чернівецького університету. – 2001. – Випуск 105. Правознавство. – С. 87 – 91.
Іноземні журнали
534.Downes. P., Vaez–Zadeh R. The Evolving Role of Central Banks //Central Banks Department, INF. – 1991, Р.4–6.
535.Djankov, S., Rafael La Porta, F. Lopez–deSilanes, A. Shleifer. The Regulation of Entry //Quarterly Journal of Economics, forthcoming, 2001.
536.Gesetz ueber Deutshe Bundesbank. –N 12. – S. 23;
537.Global Anti–Money–Laundering Guidelines for Private Banking. – Wolfsberg AML Principles, 1–st revision, May 2002., Switzerland.
538.Guidance for Financial Institutions in Detecting Terrorist Financing. – 24 April 2002, Paris.
539.THEECONOMIST. Фокус-группа. – Брюссель. 24 грудня 2001 р. – 20 січня 2002 р.
540.Levine R., N. Loayza, T. Beck. Financial Intermediation and Growth: Causality and Causes //Journal of Monetary Economics, forthcoming, 2000.
541.Modern off-shore technologies of corporate financial management. // Fortis Financial Management Journal, 2002. – № 1. - p. 68.
542.Official Journal of European Communities. – N L 322, 12.12.1977. – Р. 30–37.
543.Official Journal of European Communities. – N L 386, 15.12.1989. – Р. 1–13.
544.PublicAdministration //EncyclopediaAmericana, N 22. – Р. 744;
545.Le Role de la banque centrale et la politique monetaire. Banque de France. – DGCF, 1996. – N 32. – # 3.2.;
546.Ukraine: The Financial Sector and The Economy: The New Policy Agenda. 2001 / The World Bank., 2002.
547.Wie brauchbar sind Multiplik atorprognosen für die Geldmengesteuerung der Bundesbank? //Krelit und Kapital. Heft 2. – Berlin, 31 Jahrgang 1998.
548.Zdrachal P. Finanznachrichten, N 7. – 17.02.1978.
Енциклопедії
549.Банківська енциклопедія /Під ред. д.ек.н., проф. А.М. Мороза. – К.: Ельтон, 1993. – 336 с.
550.Економічна енциклопедія. Т. 1./За ред. С.В. Мочерного. – К.: Академія, 2000. – 864 с.
551.Мітюков І.О., Александров В.Т., Ворона О.І., Недбаєва С.М. Фінансові послуги України. Енциклопедичний довідник. Том 1. – К.: Укрбланковидав, 2001. – 758 с.
552.Популярна юридична енциклопедія /Кол. Авт.: В.К. Гіжевський, В.В. Головченко..... В.С. Ковальський (кер.) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
553.Российская юридическая енциклопедия. /Под ред. А.Я. Сухарева. – М.:Изд. дом ИНФРА – М, 1999. – 1110 с.
554.Российская банковская энциклопедия. – М., 1995. – 340 с.
555.Справочник банкира /Под ред.проф. Уткина. – М.: Ассоциация авторов и судей «ТАНДЕМ», Экмос, 1988. – 432 с.
Тези доповідей
556.Богословська І.: Доповідь на міжнародній конференції “Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ”. –Київ, 22–23 червня 2001р.
557.Джозефсон М. Конкуренція і банківський нагляд: Семінар із системної перебудови банків. – 1997 р.
558.Задача і позиція Бундесбанку: Матеріали банківського семінару з питань незалежності. – Київ, березень 1997р.
559.Орлюк О.П. Банківська діяльність як специфічний об’єкт оподаткування: Доповідь на науково-практичній конференції „Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи розвитку)” 19–20 грудня 2001 р. в Академії державної податкової служби України (м. Ірпінь).
560.Центральні банки в різних країнах з точки зору їх незалежності: Матеріали семінару.
Автореферати дисертацій
561.Агафонова Н.В. Правовий режим акредитиву як форми безготівкових розрахунків: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2002. – 20 с.
562.Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів в практиці арбітражних судів України: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2001. – 20 с.
563.Боброва О.В. Правове основы государственного регулирования банковского кредитования: Автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юр. наук. – Саратов, 2002. – 23 с.
564.Бородина Н.М. Правовое регулирование деятельности территориальных учреждений Центрального банка Российской Федерации: Автореф. дис. на соиск. уч. ст. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – 25 с.
565.Бринцев О.В. Сутність правових спорів у сфері підприємництва та способи їх вирішення: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – Х., 2001. – 20 с.
566.Гуторова Н.О. Проблеми кримінально–правової охорони державних фінансів України: Автореф. дис. на здоб. наук. ст. докт. юрид. наук. – Харків, 2002. – 38 с.
567.Залюбовська І.К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб забезпечення законності у сфері державного управління: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Одеса, 2002. – 20 с.
568.Кириченко С.О. Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – К., 2001. – 20 с.
569.Кротюк В.Л.Правовий статус Національного банку України: Автореф. дис. на здоб. наук.ступ. канд. юрид. наук. – Київ, 1999. – 20 с.
570.Лисенкова О.С. Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Київ, 2001. – 19 с.
571.Лихолат І.П. Раціональне та позараціональне в праві (на матеріалах законотворчості): Автореф. дис. на доб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – К., 2001. – 20 с.
572.Лобода Ю.П. Цінність держави як її соціальна сутність (теоретико–методологічні аспекти дослідження): Автореф. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук – Одеса, 2001. – 19 с.
573.Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико–правовий аспект): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2002. – 19 с.
574.Маркелова К.А. Банковская тайна: правовые аспекты: Автореф. дис. на соиск. уч. ст. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – 25 с.
575.Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. Автореф. дис.на здоб. наук. ступ. доктора юрид. наук. – К, 2001. – С. 19.
576.Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922–1934 рр.): історико–юридичний аналіз: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2001. – 20 с.
577.Патрушев Є.М. Правові основи діяльності комерційних банків України по розрахунках: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Київ, 1995. – 21с.
578.Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми методології права: Автореф. дис. на здоб. наук. ст. докт. юрид. наук. – К., 1999. – 38 с.
579.Перепелиця М.О. Правове регулювання статусу платників податків і зборів в Україні: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – Х., 2002. – 20 с.
580.Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. докт. юрид. наук. – Харків, 2002. – 29 с.
581.Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції України: питання теорії і практики в контексті світового досвіду. Автор. дис. на здоб. наук. ступ. канд.. юрид. наук. – Одеса, 2001. – 20 с.
582.Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні проблеми): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук – Х., 2001. – 20с.
583.Чернявський С.С. Методика розслідування злочинів у сфері банківського кредитування: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2002. – 20 с.
Нормативно-правові акти:
Кодекси
584.Бюджетний кодекс України. Прийнятий 21 червня 2001 р. N 2542-III //Відомості Верховної Ради. – 2001. – N 37–38. – Ст. 189.
585.Господарський кодекс України. Затверджений Законом України від 16 січня 2003 р. № 436–ІУ.
586.Господарський процесуальний кодекс України //Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N 6. - Ст.56. – із наступними змінами та доповненнями, в редакції Закону України N 2539-III від 21.06.2001 р.
587.Кодекс України про адміністративні правопорушення.
588.Кримінальний кодекс України, затверджений Законом України від 5 квітня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. - 2001. - N 25-26. - Ст.131.
589.Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. /Від. Ред.: В.И. Шакун, С.С. Яценко. – К.: АСК, 1999. – 1088 с.
590.Цивільний кодекс України. . Затверджений Законом України від 16 січня 2003 р. № 435–ІУ.
591.Цивільний кодекс України. Затвердежний Законом Української РСР 18 липня 1963 р. № 1540–06 – з наступними змінами і доповненнями //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1996. – № 2.
592.Декларація про державний суверенітет України (прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.) //Відомості Верховної Ради УРСР, 1990 р., № 31, ст. 429.
593.Конституція України (прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.). – Київ: Україна. – 1996.
594.Закон Української РСР „Про економічну самостійність Української РСР” від 3 серпня 1990 р. № 142–ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990 р. – № 34. – Ст. 499.
595.Закон України „Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 14. – Ст.168. – з наступними змінами.
596.Закон України „Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 24. – Ст.272.
597.Закон „Про банки і банківську діяльність” від 20 травня 1991 р. //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст.281. – з наступними змінами і доповненнями.
598.Закон України „Про власність” від 26 березня 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст.249.
599.Закон України „Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р. //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1992. – № 38. – Ст. 508.
600.Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст.793. – з наступними змінами та доповненнями.
601.Закон України „Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 23. – Ст. 243. – з наступними змінами.
602.Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. N 3723-XII //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст.490. – з наступними змінами та доповненнями.
603.Закон України „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р. № 185 //Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 40. – Ст. 364.
604.Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та його деражвами–ченами. Ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. № 237/94–ВР //Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 46. – Ст.415.
605.Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. № 335/94-вр //Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 4. – Ст. 28. – з наступними змінами та доповненнями.
606.Закон України „Про приєднання України до Статуту Ради Європи” від 31 жовтня 1995 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 38. – Ст.. 287.
607.Закон України „Про Рахункову палату України” від 11 липня 1996 р. № 315/96–ВР //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. із змінами і доповненнями, внесеними рішеннями Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. № 7–зп //Офіційний вісник України. – 1998. –№ 1. – Ст. 23.
608.Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – N 49. – Ст.272.
609.Закон України „Про Рахункову палату України” від 11 липня 1996 р. Закон з редакційними уточненнями, внесеними у зв'язку з прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 23.12.97 N 7-зп //Відомості Верховної Ради України. – 1998. – N 24. Ст.137 – з наступними змінами.
610.Закон України “Про систему оподаткування” в редакції Закону від 18 лютого 1997 р. № 77/97-вр // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 16. - Ст.119. – з наступними змінами.
611.Закон України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції //Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. – Ст. 263.
612.Закон України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 15. – Ст. 67. – з наступними змінами.
613.Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. N 679-XIV //Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 29. – Ст. 238. - Із змінами, внесеними згідно із Законами № 1458-III від 17.02.2000, ВВР, 2000, N 14-15-16, ст.121; N 1658-III від 20.04.2000, ВВР, 2000, N 29, ст.230; N 1919-III від 13.07.2000, ВРР, 2000, N 42, ст.351; N 2121-III від 07.12.2000, ВВР, 2001, N 5-6, ст.30; N 2740-III від 20.09.2001, ВВР, 2002, N 5, ст.30; N 2922-III від 10.01.2002, ВВР, 2002, N 17, ст.117.
614.Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІУ //Відомості Верховної Ради України. – 1999. – N 42-43. – Ст. 378.
615.Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції Закону від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5–6. - Ст.30.
616.Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” від 17 лютого 2000 р. N 2120-III // Відомості Верховної Ради. – 2000. – N 14–15–16. – Ст.121. – з наступними змінами та доповненнями.
617.Закон України „Про обіг векселів” від 5 квітня 2001 р. № 2374 //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 24. – Ст. 158. – з наступними змінами.
618.Закон України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 29. – Ст. 137.
619.Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 1. – Ст. 1.
620.Закон України “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб” від 20 вересня 2001 р. № 2740-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 5. – Ст.30.
621.Закон України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2001 р. N 1458-III //Відомості Верховної Ради . – 2001. – N 2-3. – Ст.10. – з наступними змінами.
622.Закон України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ //Відомості Верховної Ради України. – 2001. – N 10. – Ст.44. – з наступними змінами.
623.Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України в зв`язку з прийняттям Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 10 січня 2002 р. № 2922-ІІІ //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – N 17. – Ст.117.
624.Закон України „Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 21 листопада 2002 р. № 228–ІУ //Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 3. – Ст. 12.
625.Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 24 грудня 2002 р. № 349-ІУ //Офіційний вісник України. – 2003. – N 3. – Ст.61.
626.Закон України від 28 листопада 2002 р. “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" // Урядовий кур'єр. – 2002. – № 47.
627.Закон України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” від 26 грудня 2002 р. N 380-ІУ //Офіційний вісник України. – 2003. – N 2. – Ст.46.
628.Закон України „Про внесення мін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержавних злочинним шляхом” від 6 лютого 2003 р. // Урядовий кур'єр. – 2003. – № 16.
629.Проект Закону України „Про Національний банк України”. Сектор реєстрації законопроектів ВРУ, реєстраційний № 0940.
630.Проект Закону про Раду Національного банку України. Сектор реєстрації законопроектів ВРУ, реєстраційний № 2321 від 21.12.1998 р.
631.Проект Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) надходжень, одержаних злочинним шляхом”. – Сектор реєстрації законопроектів ВРУ, № 1156-1 від 14.06.2002 р.
Постанови Верховної Ради України
632.Постанова Верховної Ради Української РСР „Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 року N 873-XII //Відомості Верховної Ради Української РСР. 1991. -N 25. - Ст. 282
633.Постанова Верховної Ради України від 01.02.1996 р. Про введення в дію Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про банки і банківську діяльність" //Відомості Верховної Ради України. – 1996. –N 7. – Ст.29.
634.Стенограма 54-го засідання Верховної Ради України від 12 травня 1999 р.
Укази Президента України
635. Указ Президента України “Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб -вкладників комерційних банків України” від 10.09.1998 р. № 996/98 //Офіційний Вісник України. – 1998. – № 37 від 01.10.98.
636. Указ Президента України „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” від 03 жовтня 1992 р. № 493/92 (із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 493/98 від 21.05.98 р. //Урядовий кур`єр. 1992. – № 42–43.
637. Указ Президента України „Про Державне казначейство України” від 27 квітня 1995 р. № 335/95 Із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента України від 27 січня 1999 року N 70/99, від 15 лютого 1999 року N 173/99 //Урядовий кур'єр. – 1995. – N68-69 від 11.05.95.
638. Указ Президента України „Про грошову реформу в Україні” від 25 серпня 1996 р. //Урядовий кур'єр. – 1996. – N161-162 від 29.08.96.
639. Указ Президента України „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. № 503/97 – зі змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 1327/97 від 04.12.97 р. та № 1235/98 від 10.11.98 р. //Офіційний вісник України. – 1997. – С. 24. – С. 11.
640. Указ Президента України „Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11.06.1998 р. № 615/98 із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 587/2000 //Офіційний вісник України. – 1998. – № 24. – Ст. 870; 2000. – № 39. – Ст. 1648
641. Позачергове Послання Президента України до Верховної Ради України „Про заходи щодо економічної стабілізації та стимулювання виробництва” від 19 листопада 1998 р.
642. Указ Президента України “Про утворення Кредитно–гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва” від 20 травня 1999 р. //Офіційний вісник України. – 1999. – № 26. – Ст. 39.
643. Указ Президента України „Про Програму інтеграції України до Єропейського Союзу” від 14 вересня 2000 р. № 1072/2000 //Офіційний вісник України. – 2000. – № 39. – Ст. 1648.
644. Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Затверджено Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. № 1033/2000 (із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 11 грудня 2000 р. № 1329/2000 //Офіційний вісник України. – 2000. – № 35. – Ст.1481.
645. Указ Президента України від 14 липня 2000 р. „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” //Офіційний вісник України. – 2000. – № 29. – 04.08.2000.
646. Послання Президента України до Верховної Ради України „Україна: поступ у ХХІ століття: Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 – 2004 рр.” від 23 лютого 2000 р. № 276а/2000.
647. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України” (справа про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб) від 27 квітня 2000 р. № 7–рп/2000 //Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 1997 – 2001 рр. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 89–96.
648. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (справа про податки) від 5 квітня 2001 р. /Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 1997 – 2001 рр. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 363–367.
Декрети Кабінету Міністрів України
649.Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. № 15–93 //Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 17. – Ст. 184. – зі змінами та доповненнями
Постанови Кабінету Міністрів України
650.Постанова КМУ від 28 грудня 1992 р. № 731 „Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчій характер” //ЗП України. – 1993. – № 1–2. – Ст. 28.
651.Постанова КМУ від 11 грудня 1996 р. № 1504 „Про запровадження Єдиного державного реєстру нормативних актів та здійснення правової інформатизації України” //ЗП України. – 1996. – № 21. – Ст. 586.
652.Постанова КМУ від 12 червня 1998 р. № 852 „Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. – із внесеними змінами.
653.Концепція адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Схвалена Постановою КМУ від 16 серпня 1999 р. № 1496 //Офіційний вісник України. – 1999. - № 33. – Ст. 1735.
654.Постанова КМУ від 21 травня 1999 р. № 876 „Про деякі питання управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України” //Офіційний вісник України. – 1999. – № 23. – Ст. 83.
655.Постанова КМУ від 19 квітня 1997 р. N 361 „Про проведення міжнародного аудиту Ощадбанку”.
656.Постанова КМУ від 15 травня 2002 р. № 676 „Про затвердження Програми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на 2002 рік”
657.Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України “Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)” від 28.08.2001 №1124.
658.Постанова КМУ і НБУ від 28 січня 2000 р. N 166 „Про реалізацію статті 64 Закону України „Про Національний банк України” при визначенні пенсії відповідно до Закону України „Про державну службу” //Офіційний вісник України. – 2000. – № 5. – Ст. 165
Акти Національного банку України
659. Регламент Ради Національного банку України. Затверджено рішенням Ради НБУ від 22 грудня 2000 р. № 4. – К., 2000. – 13 с.
660. Регламент роботи Правління НБУ. Затверджений постановою Правління НБУ від 30.06.1995 р. № 164 //Архів НБУ за 1995 рік, матеріали засідань Правління НБУ.
661. Статут Національного банку України. Затверджений постановою Президії Верховної Ради України від 07.10.1991 р. № 1605–ХІІ //Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. – К.:ІнЮре,1998. – Т. 1.
662. Постанова Правління НБУ від 19.03.2003 № 123 „Про затвердження Змін до Правил бухгалтерського обліку операцій з використанням платіжних карток у банках України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 08.04.2003 № 274/7595.
663. Постанова Правління НБУ від 13.03.2003 № 107 Про внесення змін до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Зареєстровано: Мін'юст України від 21.03.2003 № 229/7550
664. Постанова Правління НБУ від 12.03.2003 № 103 „Про затвердження Правил здійснення фізичними особами переказів іноземної валюти в межах України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 25.03.2003 № 235/7556 .
665. Постанова Правління НБУ від 12.03.2003 № 102 „Про внесення змін до Положення про організацію торгівлі банківськими металами на валютному ринку України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 21.03.2003 № 226/7547
666. Постанова Правління НБУ від 05.03.2003 № 82 „Про затвердження Положення про оформлення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті, заяв про купівлю або продаж іноземної валюти до уповноважених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання”. Зареєстровано: Мін'юст України від 20.03.2003 № 224/7545.
667. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 54 „Про затвердження Змін до Інструкції про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 17.02.2003 № 119/7440
668. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 51 „Про затвердження Тимчасового положення про порядок довгострокового рефінансування (підтримання ліквідності) банків Національним банком України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 24.02.2003 № 150/7471.
669. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 58 „Про здійснення переказування коштів у національній та іноземній валюті щодо оплати робіт та послуг нерезидентів”. Зареєстровано: Мін'юст України від 17.02.2003 № 132/7453 .
670. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 53 „Про затвердження Змін до Правил здійснення переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної їм із-за кордону іноземної валюти”. Зареєстровано: Мін'юст України від 17.02.2003 № 125/7446.
671. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 50 „Про схвалення Кодексу професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ та Змін до Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України”
672. Постанова Правління НБУ від 12.02.2003 № 45 „Про внесення змін до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”. Зареєстровано: Мін'юст України від 17.02.2003 № 121/7442 .
673. Постанова Правління НБУ від 29.01.2003 № 140 „Про затвердження Програми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на 2003 рік”
674. Постанова Правління НБУ від 29.01.2003 № 30 „Про внесення змін до Положення про валютний контроль”. Зареєстровано: Мін'юст України від 14.02.2003 № 115/7436.
675. Постанова Правління НБУ від 29.01.2003 № 35 „Про затвердження Положення про порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України з метою придбання облігацій зовнішніх державних позик України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 17.02.2003 № 120/7441.
676. Постанова Правління НБУ від 29.01.2003 № 36 „Про здійснення операцій з цінними паперами українських емітентів” Зареєстровано: Мін'юст України від 05.02.2003 № 90/7411.
677. Постанова Правління НБУ від 29.01.2003 № 26 „Про затвердження Змін до Положення про механізми рефінансування банків України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 06.02.2003 № 98/7419.
678. Постанова Правління НБУ від 17.01.2003 № 9 „Про затвердження Змін до Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень”. Зареєстровано: Мін'юст України від 03.02.2003 № 84/7405.
679. Постанова Правління НБУ від 13.01.2003 № 7 „Про затвердження Змін до Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні”. Зареєстровано: Мін'юст України від 29.01.2003 № 70/7391.
680. Постанова Правління НБУ від 28.12.2002 № 538 „Про затвердження Положення про порядок здійснення Національним банком України наглядових функцій щодо банків, діяльність яких пов'язана з державною таємницею”. Зареєстровано: Мін'юст України від 24.01.2003 № 56/7377.
681. Постанова Правління НБУ від 12.12.2002 № 502 Про затвердження Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України та змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 14.01.2003 № 21/7342.
682. Постанова Правління НБУ від 11.12.2002 № 497 „Про затвердження Змін до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 03.01.2003 № 4/7325.
683. Постанова Правління НБУ від 09.12.2002 № 479 „Про затвердження Змін до Положення про порядок подання до Національного банку України аудиторського звіту та висновку за результатами перевірки річної фінансової звітності банку”. Зареєстровано: Мін'юст України від 27.12.2002 № 1012/7300.
684. Постанова Правління НБУ від 04.12.2002 № 470 „Про внесення змін до Інструкції N 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 06.12.2002 № 961/7249
685. Постанова Правління НБУ від 25.11.2002 № 447 „Про внесення зміни до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 29.11.2002 № 931/7219
686. Постанова Правління НБУ від 12.11.2002 № 431 „Про затвердження Інструкції про складання проміжної (квартальної) фінансової звітності банків України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 27.11.2002 № 922/7210.
687. Постанова Правління НБУ від 31.10.2002 № 420 „Про затвердження Змін до Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень”. Зареєстровано: Мін'юст України від 01.11.2002 № 863/7151 .
688. Постанова Правління НБУ від 30.10.2002 № 415 „Про внесення зміни до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 12.11.2002 № 890/7178
689. Постанова Правління НБУ від 20.09.2002 N 352 „Про затвердження Положення про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України”. Зареєстрвоано: Мінюст України від
690. Постанова Правління Національного банку України “Про схвалення Методичних рекомендацій з питань розроблення банками України програм з метою протидії легалізації (відмиванню) грошей, отриманих злочинним шляхом” від 30.04.2002 р. №164.
691. Затверджене Постановою Правління НБУ N 38 від 28.01.2002 р. /Зареєстровано в Мінюсті України 06.03.2002 р. за № 231/6519.
692. Інструкція про консолідацію фінансової звітності банків України. Ззатверджена Постановою Правління НБУ № 422 від 05.10.2001 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.11.2001 р. за № 968/6159.
693. Постанова НБУ N 375 від 31.08.2001 „Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень„. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 жовтня 2001 р. за N 906/6097.
694.Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. Зареєстровано в Мінюсті України 26 вересня 2001 р. за № 841/6032.
695. Постанова Правління НБУ N 369 від 28.08.2001 р. „Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства” (із змінами, внесеними згідно з Постановами НБУ N 563 від 29.12.2001 р.; N 81 від 28.02.2002 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.09. 2001 р. за N 845/6036.
696. Положення про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій. Затверджене Постановою Правління НБ№ № 275 від 17.07.2001 р. (зареєстровано в Мінюсті України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921).
697. Положення про сертифікацію осіб на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку. Затверджено Постановою Правління НБУ N 273 від 16.07.2001 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.08.2001 р. за N 691/5882.
698. Постанова Правління НБУ № 271 від 16.07.2001 р. „Про затвердження Положення про Кваліфікаційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ”. Зареєстрована в Мінюсті України 03.08.2001 р. за № 661/5852.699. Постанова Правління НБУ № 271 від 16.07.2001 р. „Про затвердження Положення про сертифікацію аудиторів банківських установ”. Зареєстрована в Мінюсті України 03.08.2001 р. за № 661/5852.700. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 р. за № 841/6032.
701. Постанова Правління НБУ N 259 від 04.07.2001 р. “Про затвердження Правил проведення перевірок пунктів обміну іноземної валюти на території України”. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.07.2001 р. за N 622/5813.
702. Постанова Правління НБУ № 495 „Про затвердження Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України” від 22.12.2000.
703. Постанова Правління НБУ N 451 від 16.11.2000 р. “Про затвердження Правил надання банками на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю інформації і документів”. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24.11.2000.
704. Постанова Правління НБУ № 215 від 26.05.2000 р. „Про затвердження Положення про застосування НБУ до банків та інших фінансово–кредитних установ заходів впливу за порушення банківського законодавства та внесення змін до нормативно–правових актів Національного банку”
705. Постанова Правління НБУ N 94 від 09.03.2000 р. “Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово–кредитних установ у разі невиконання ними законних вимог Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно–правових актів Національного банку України”. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.03.2000 р.
706. Про затвердження Положення про валютний контроль. Постанова Правління НБУ N 49 від 08.02.2000 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 квітня 2000 р. ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою Нацбанку N 106) від 14.03.2001.
707. Постанова Правління НБУ № 156 від 31.03.1999 р. “Про затвердження змін та доповнень до Положення про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства Зареєстровано: Мін'юст України від 22.04.1999 № 250/3543.
708. Постанова Правління НБУ № 147 від 30.03.1999 р. “Про законодавче врегулювання питання формування комерційними банками статутних фондів”.
709. Постанова Правління НБУ № 127 від 18.03.1999 р. “Про затвердження Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України”. Зареєстровані в Мінюсті України від 18.03.1999 р. № 171/3464. – з наступними змінами.
710. Постанова Правління НБУ N 129 від 18.03.1999 р. “Про затвердження Порядку встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют”. Зареєстровано в Мінюсті України від 18.03.1999 р. N 630. – з наступними змінами.
711. Постанова Правління НБУ № 109 від 15.03.1999 р.
712. Постанова Правління НБУ № 249 від 24.05.1999 р. „Про посилення контролю за операціями з готівкою”
713. Постанова Правління НБУ № 587 від 14.12.1999 р. „Про створення належних умов Державної податкової адміністрації України щодо контролю з питань оподаткування, належного забезпечення надходження коштів до Державного бюджету України та вдосконалення порядку обміну інформацією між Національним банком, комерційними банками та їх установами і органами Державної податкової адміністрації України”. Зареєстровано: Мін'юст України від 20.12.1999 №885/4178.
714. Постанова Правління НБУ від 17.11.97 р. № 380 „Про затвердження Положення про структуру системи банківського нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комерційних банків”
715. Положення про Комісію Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків. Затверджене Постановою Правління НБУ N 470 від 09.11.1998 р. (зареєстровано в Мінюсті України – реєстр. N 596 від 17.12.1998 р.) - зі змiнами, внесеними Постановою Правлiння НБУ N 231 вiд 13.05.1999 р., реєстр. N 648 вiд 13.05.1999 р. //"Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності": Додаток до журналу "Вісник Національного банку України". – 1999. – № 1. – Ст.3.
716. Правила визначення платіжності гривні й монет. Затверджені Наказом Голови правління НБУ № 71 від 26.08.96 р.
717. Постанова Правління НБУ № 115 від 16.05.1995 р. „Про затвердження Положення про застосування НБУ санкцій за порушення банківського законодавства” ( Положення втратило чинність на підставі Постанови Нацбанку N 38 від 04.02.98 ).
718. Положення про службу банківського нагляду Національного банку України, затверджене наказом Голови Правління НБУ від 12.07.1994 р. № 110.
719. Лист НБУ „Про розгляд запитів від банків” від 15.10.2002 N 25–112/1290–6363.
720. Лист Юридичного департаменту НБУ N 18–111/4785–8021 від 21.12.2001р. 721. Листи Департаменту пруденційного нагляду НБУ N 43–111/799 від 19.04.1999 р.; N 43–311/3244 від 11.11.1999 р.722. Лист НБУ N 43–312/794–1739 від 20.03.2001 р.
Акти органів державної влади
723. Наказ Міністерства юстиції України від 26.11.1997 р. № 74/5 „Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації відомчих нормативних актів та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів у Міністерстві юстиції України” //Офіційний вісник України. - 1997. – № 50. – С. 313.
724. Рекомендації з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актівю Затвердежно Постановою колегії Міністерства юстиції України від 27.03.1998 р. № 3 //Нормотворча діяльність: Збірнк Нормативно–правоих актів та методичних рекомендацій – К.: Ін Юре. – 2001. – С. 181–201.
725. Методичні рекомендації щодо проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів. Схвалені постановою колегії Міністерства юстиції України від 21.11.2000 р. № 41 //Нормотворча діяльність: Збірнк Нормативно–правоих актів та методичних рекомендацій – К.: Ін Юре. – 2001. – С. 231–240.
726. Рішення Печерського районного суду міста Києва по справі №2–3296/02. – Закон і Бізнес. – № 34 – 35, 28.09.2002.
727. Наказ Міністерства фінансів України від 26.11.2002 р. № 999
728. Наказ ДПА України № 23 від 25 січня 2001 р.
729. Наказ ДПАУ № 415 від 27.08.1998 р. “Про порядок надання органам державної податкової служби установами банків інформації про наявність та рух коштів на рахунках клієнтів (на вимогу) та інформації про здійснення разових грошових операцій у великих розмірах”
730. Положення про єдиний казначейський рахунок. Затверджено наказом Головного управління Державного казначейства України від 21 березня 1997 р. № 28. Зареєстровано в Мінюсті України 21.03.1997 за № 102/1906.
Іноземне законодавство
731. Регламент Ради ЄС № 1103/97 від 17 червня 1997 р., що базується на ст. 235 Маастрихтської угоди, а також Регламент Ради ЄС № 1/98 від 20 листопада 1997 р.
732. Конституція Азербайджанської Республіки. Прийнята референдумом Азербайджанської республіки 12 листопада 1995 р. Набрала чинності з 27 листопада 1995 р.;
733. Конституція Республіки Бєларусь (із змінами та доповненнями). Прийнята на республіканському референдумі 24 листопада 1996 р. і у відповідності із ст. 1 Закону РБ „Про порядок вступу в силу Конституції Республіки Бєларусь” вступила в силу з дня її опублікування;
734. Конституція Республіки Вірменія. Прийнята 5 червня 1995 р.;
735. Конституція Грузії. Прийнята 24 серпня 1995 р.;
736. Конституція Республіки Казахстан. Прийнята на республіканському референдумі 30 серпня 1995 р. (Із змінами та доповненнями, внесеними Законом РК від 7 жовтня 1998 р.;
737. Конституція Киргизької Республіки. Прийнята на дванадцятій сесії Верховної Ради Республіки Киргизстан 5 травня 1993 р. (в редакції Законів КР від 16 лютого 1996 р., № 1, 21 жовтня 1998 р., № 134);
738. Конституція Республіки Молдова. Прийнята 30 липня 1994 р. (із змінами та доповненнями, внесеними Законом РМ від 19 липня 1996 р.);
739. Конституція Російської Федерації. Прийнята всенародним голосуванням 12 грудня 1993 р.
740. Конституція Республіки Таджикистан. Прийнята референдумом 6 листопада 1994 р.;
741. Конституція Туркменистану. Прийнята Верховною Радою та промульгована Президентом 18 травня 1992 р. в м. Ашгабаті;
742. Конституція Республіки Узбекистан. Прийнята 8 грудня 1992 р. на одинадцятій сесії Верховної Ради Республіки Узбекистан двадцятого скликання (із змінами та доповненнями, внесеними Законом РУ від 28 грудня 1993 р.);
743. Закон ФРН про статус державних службовців в редакції від 27 лютого 1985 р. /Посадове право у Федеральному банку ФРН. Ч.1. – С. 43, 53.
744. Закон „О Немецком Федеральном банке” в редакции от 22 октября 1992 г. //Франкфурт–на–Майне, НФБ. Денежно–политические задачи и инструменты. Спец. ИзданиеНФБ, 1993. – № 7. – С. 124–136.
745. Закон ФРН „Про кредитну справу” 1976 р. із змінами від 1985 р.
746. Закон ФРН „Про Німецький кооперативний банк” 1975 р.
747. Закон ФРН „Про Німецький компенсаційний банк” від 1975 р.
748. Закон РРФСР від 2 грудня 1990 р. „Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії)” //Ведомости Верховного Совета РСФСР. – 1990. - № 27. – Ст. 356.
749. Закон РРФСР від 2 грудня 1990 р. „Про банки і банківську діяльність в РРФСР” //Ведомости Верховного Совета РСФСР. – 1990. - № 27. – Ст. 357.
750. Федеральный Закон от 11.01.1995 г. „О Счетной палате Российской Федерации” //Собрание законодательства РФ, 1995 г, № 3, ст. 1677.
751. Федеральный закон „О внесении изменений и дополнений в Закон РСФСР „О Центральном банке РСФСР (Банке России)” от 26 апреля 1995 г. //Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 18. – Ст. 1593.
752. Закон Франции № 93–980 „Об уставе Банка Франции и деятельности и надзоре за кредитными учреждениями” от 4 августа 1993 г., с изменениями и дополнениями закона № 93–1444 от 31 декабря 1993 г.
753. Закон Іспанії „Про автономію Банку Іспанії” від 24 травня 1994 р.
754. Закон Естонії “Про кредитні установи” від 9 лютого 1999 р.
755. Закон Латвії “Про кредитні установи” від 5 жовтня 1995 р.
756. Закон Болгарії “Про банки” від 25 червня 1997 р.
757. Закон Болгарії „Про адміністративну процедуру” від 16 лютого 1979 р.
758. Закон Польщі “Про банки” від 29 серпня 1997 р.
759. Закон Словаччини “Про банки і банківську діяльність” від 14 серпня 1992 р.
760. Закон Румунії “Про банки і банківську діяльність” від 5 березня 1998 р.
761. Закон Словенції “Про банківську діяльність” від 5 лютого 1999 р.
762. Закон Чехії “Про банки” від 24 квітня 1992 р.
763. Закон Республики Молдова “О финансовых учреждениях” от 21 июля 1995 г. № 550–ХІІІ.
764. Указ Президента Республики Казахстан, имеющий силу Закона, „О банках и банковской деятельности в Республике Казахстан” от 7 июля 1998 г.
765. Указ Президента РФ от 25 июля 1996 г. „О мерах по обеспечению государственного финансового контроля в Российской Федерацииї” //СЗ РФ. –1996. – № 31. – Ст. 3696.
766. Постанова Болгарського національного банку “Про ліцензії та дозволи, які надаються Болгарським національним банком” від 7.01.2002 р. № 2.
767. Постанова Чеського національного банку “Щодо необхідних умов для подання заявки про надання банківської ліцензії” від 2.02.1999 р. № 33.
768. Постанова Національного банку Словаччини “Щодо подання заявки філією іноземного банку для одержання ліцензії на здійснення банківської діяльності, мінімального розміру коштів, які надаються іноземним банком своїй філії на території Словацької Республіки, та методу документування виконання умов для надання філії ліцензії на здійснення банківської діяльності” від 5.06.1998 р. № 6.
769. Постановление Правления ЦБ РФ „О рублевом эквиваленте минимального размера уставного капитала, необходимого для создания кредитной организации, и минимального размера собственных средств (капитала) банка, ходатайствующего о получении Генеральной лицензии на осуществление банковских операций, на II квартал 2001 года” //Вестник Банка России. – № 23 (523). – 11.04.2001.
Міжнародні стандарти та банківські директиви
770. Директива ЄС від 17 квітня 1989 р. „Про власні кошти кредитних організацій” (89/2999/ЄЕС);
771. Директива ЄС від 18 грудня 1989 р. „Про індекси платоспроможності кредитних організацій” (89/647/ЄЕС);
772. Директива ЄС від 6 квітня 1992 р. „Про нагляд за кредитними організаціями на консолідованій основі” (92/30/ЄЕС);
773. Директива ЄС від 21 грудня 1992 р. „Про моніторинг і контроль за крупними кредитними ризиками кредитних організацій” (92/121/ЄЕС);
774. Директива ЄС від 15 березня 1993 р. „Про достатність капіталу інвестиційних інститутів і кредитних організацій” (№\:\ЄЕС);
775. Директива ЄС від 30 травня 1994 р. „Про схеми по захисту вкладів в кредитних організаціях” (94/19/ЄС);
776. Директива ЄС від 29 червня 1995 р. „Про покращання нагляду за кредитними організаціями” (95/26/ЄС).
777. Global Anti–Money–Laundering Guidelines for Private Banking. – Wolfsberg AML Principles, 1–st revision, May 2002., Switzerland.
778. Регламент Ради ЄС № 1103/97 від 17 червня 1997 р.
779. Регламент Ради ЄС № 1/98 від 20 листопада 1997 р.
780. Рішення Банку Міжнародних Розрахунків від 01.10.2001 р. „Про належне ставлення банків до клієнтів (стандарти Базельського Комітету банківського нагляду)”. Переклад департаменту міжнародних зв'язків НБУ.781. Угода про Міжнародний валютний фонд 1945 р.782. Угода про Міжнародний банк реконструкції та розвитку 1945 р.783. Угода про Міжнародну фінансову корпорацію 1956 р.784. Женевські вексельні конвенції 1930 р.785. Конвенція ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви 1995 р.786. Оттавські конвенції від 28 травня 1988 р. про міжнародний лізинг та міжнародний факторинг.
787. Базельські основні принципи ефективного банківського нагляду. Публікація № 30 від 1997 р.
788. Базельська угода щодо зближення систем банківського регулювання у відношення зміни капіталу та стандартів, що поширюються на капітал. Публікація № 4 від 1988 р.
789. Принципи управління ризиками при електронних банківських послугах. Публікація № 82 від 2001 р.
790. Принципи управління кредитними ризиками. Публікація № 75 від 2000 р.
791. Принципи управління ризиками процентних ставок. Публікація № 29 від 1997 р.
792. Мінімальні стандарти нагляду за міжнародними банківськими групами та їх трансграничними установами. Публікація № 10 від 1992 р.
793. Уніфіковані правила по інкасо. Публікація МТП 1995 р. № 522.
794. Уніфіковані правила для міжбанківського рамбурсування по документарних акредитивах.Публікація МТП 1995 р. № 525.
795. Форс-мажорні обставини. Публікація МТП 1985 р. № 421 (Е).
796. Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів.Публікація МТП 1993 р. № 500.
797. Правила для електронного використання разом з новою практикою.Публікація МТП 2001 р. № 500/2 і № 5000/3.
798. Уніфіковані правила по договірних гарантіях. Публікація МТП 1978 р. № 325.
799. Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу. Публікація МТП 1992 р. № 458.
800. Уніфіковані правила проведення телетрасміссійного обміну торговими даними. Публікація МТП 1992 р. № 452.
801. Міжнародна практика резервних зобов’язань. Публікація МТП 1998 р. № 590.
Законодавство СРСР
802. Конституція (Основний Закон) Української РСР від 20 квітня 1978 р. (зі змінами та доповненнями ) //Відомості Верховної Ради УРСР, 1978 р., № 18, ст.268.
803. Закон СРСР „Про Державний банк СРСР” від 22 грудня 1990 р. //Ведомости Верховного Совета СССР. – 1990. - № 52. – Ст. 1154.
804. Закон СРСР „Про банки і банківську діяльність” від 22 грудня 1990 р.//Ведомости Верховного Совета СССР. – 1990. - № 52. – Ст. 1155.
805. Декрет РНК України від 14 лютого 1919 р. Про конфіскацію акціонерних капіталів бувших приватних банків //Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. 1917 – 1925 гг. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. – Киев: Высшая школа, 1966. – С. 137.
806. Декрет РНК “Про грошові знаки республіки” від 14 травня 1921 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. – С. 258.
807. Зібрання законодавства СРСР. - 1927 р. - № 4. - Ст. 44.
808. Кримінальний кодекс України. Постанова Всеукраїнського ЦВК 23 серпня 1922 р. Введений з 15 вересня 1922 р. / Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. – С. 515.
809. Кримінальний кодекс УРСР 1927 р.Постанова Всеукраїнського ЦВК від 8 червня 1927 р.“Про введення в дію Кримінального кодексу УРСР в редакції 1927 р.”Введений в дію з 1 липня 1927 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 2. – С. 331.
810. Правила по контокоррентным счетам. – М., 1930.
811. Постанова РНК “Про тримання державними установами та підприємствами своїх поточних рахунків в установах Держбанку” від 31 січня 1922 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. – С. 373.
812. Постанова РНК “Про валютні і золоті угоди державних і кооперативних установ і підприємств” від 26 лютого 1923 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. – С. 554.
813. Постанова РНК “Про чеканку золоточервонців” від 21 листопада 1922 р.//Собрание уложений РНК РРФСР – 1923. - № 1. - Ст. 12.
814. Положення про державні трудові ощадні каси РРФСР, затверджене Постановою РНК РРФСР від 26.12.1922 р. //Собрание уложений РНК РРФСР – 1923. – № 1. – Ст. 12.
815. Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 27.11. 1925 р. //Збірник законодавства СРСР. - 1925. - № 81. - Ст. 612.
816. Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 20.02.1929 р. //Збірник законодавства СРСР. - 1929. - № 17. - Ст. 140.
817. Статут Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затверджений постановою РМ СРСР № 433 від 20.11.1948 р. //Збірник законодавства СРСР. - 1948. - № 7. - Ст.89.
818. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про затвердження Статуту Держбанку СРСР” від 29 жовтня 1960 р. № 1146 //Собрание постановлений Правительства СССР. – 1960. - № 18. – Ст.160.
819. Положення про установи Держбанку СРСР від 10 серпня 1961 р. Затверджене постановою Правління Держбанку СРСР //Собрание постановлений Правительства СССР. – 1961. - № 10. – Ст.162.
820. Постанова Ради Міністрів СРСР „Про затвердження Статуту Всесоюзного банку фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР)” від 1 жовтня 1964 р. № 822 //Собрание постановлений Правительства СССР. – 1965. - № 19. – Ст. 122.
821. Статут Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затверджений постановою РМ СРСР № 623 від 11.07.1977 р. //Збірник законодавства СРСР. - 1977. - № 21. - Ст.131.
822. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про внесення змін до Статуту Держбанку СРСР (нова редакція)” від 18 грудня 1980 р. № 1167. //Собрание постановлений Правительства СССР. – 1981. - № 3. – Ст.12.
823. Постанова РМ СРСР „Про вдосконалення системи банків в країні та посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки”від 17 червня 1987 р. № 821 //Собрание постановлений Правительства СССР. – 1987. - № 37. – Ст.121.
824. О переводе государственных специальных банков СССР на полный хозрасчет и самофинансирование. Постановление СМ СССР № 280 от 31.03.1989 г.//СП СССР. - 1989. - № 21. - Ст. 64.
825. Устав Государственного банка СССР. Утвержден Постановлением СМ СССР № 1061 от 1 сентября 1988 г. //СП СССР. - 1988. - № 32. - Ст. 91.
Річні звіти та локальні акти банківських установ
826.Статут Державного ощадного банку України. Затверджено Спостережною Радою Банку. Зареєстровано Національним банком України 26 травня 1999 р.
827.Устав Государственного специализированного коммерческого сберегательного банка Украины (Сбербанк Украины). Утвержден постановлением Совета Сберегательного банка Украины. Протокол № 1 от 3 сентября 1991 г.
828.АКБ „Правекс-Банк”. Річний звіт 2001 рік.
829.Банк „Фінанси і кредит”. Річний звіт. 2001 рік.
830.Промінвестбанк України. Річний звіт. 2000 рік.
Додаток А
Окремі дані про банки України
| Показники | 1991 | 1992 | 1993 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 |
| Кількість банків за реєстром (на кінець року) | 76 | 133 | 211 | 228 | 230 | 229 | 227 | 214 | 203 |
| Із загальної кількості: | |||||||||
| державні | ... | ... | ... | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 |
| акціонерні товариства: | ... | ... | ... | 159 | 169 | 177 | 184 | 178 | 173 |
| відкриті | ... | ... | ... | 96 | 119 | 125 | 133 | 125 | 124 |
| закриті | ... | ... | ... | 63_50 | 52 | 51 | 53 | 49 | |
| товариства з обмеженою відповідальністю | ... | ... | ... | 67 | 59 | 50 | 41 | 34 | 28 |
| Кількість банків за участю іноземного капіталу | ... | ... | ... | 12 | 12 | 14 | 22 | 28 | 30 |
| у тому числі зі 100%-м іноземним капіталом | ... | ... | ... | 1 | 1 | 2 | 6 | 9 | 8 |
| Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій | ... | ... | ... | 115 | 134 | 146 | 157 | 161 | 153 |
| Крім того, кількість інших фінансових установ, яким надано ліцензію | - | - | - | - | 4 | 2 | 2 | 2 | 1 |
| Сплачений статутний фонд діючих банків у гривневому еквіваленті, млн. грн. | ... | 0.5 | 15 | 87 | 541 | 1098 | 1636 | 2103 | 2910 |
| Кількість ліквідованих банків у зв'язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин | ... | 3 | 6 | 11 | 1 | 11 | 10 | 16 | 11 |
Додаток Б
Окремі дані про банки України
| Показники | 2000 | 2001 | 2002 | |
| Кількість банків за реєстром (на кінець року) | 195 | 189 | 182 | |
| У тому числі зареєстровано протягом року | 1 | 3 | 5 | |
| Із загальної кількості Банки за організаційно-правовою формою господарювання: | ||||
| - акціонерні товариства: | 169 | 164 | 155 | |
| відкриті | 120 | 115 | 107 | |
| у тому числі державні | 2 | 2 | 2 | |
| закриті | 49 | 49 | 48 | |
| - товариства з обмеженою відповідальністю | 26 | 25 | 26 | |
| - кооперативні | - | - | 1 | |
| Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення банківських операцій (на кінець періоду) та надають звітність | 154 | 153 | 157 | |
| Банки за участю іноземного капіталу*: | ||||
| - кількість банків | 31 | 28 | 20 | |
| у тому числі зі 100% іноземним капіталом | 7 | 6 | 7 | |
| - статутний капітал, млн. грн. | 725 | 946 | 1046 | |
| у тому числі зі 100% іноземним капіталом, млн. грн. | 225 | 226 | 365 | |
| Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій (на кінець періоду) | 149 | 149 | 153 | |
| крім того, кількість інших фінансово-кредитних установ, яким надано ліцензію | 1 | 1 | 1 | |
| Сплачений статутний капітал діючих банків у гривневому еквіваленті, млн. грн. | 3666 | 4576 | 6003 | |
| Кількість банків, виключених з Державного реєстру (за період) | 9 | 9 | 12 | |
Додаток В
Про підсумки діяльності банків України на ринку платіжних карток за 1 квартал 2003 року
За станом на 1 квітня 2003 року 78 банків (майже 50% від загальної кількості) є членами внутрішньодержавних та міжнародних платіжних систем та здійснюють емісію та еквайринг платіжних карток.
Загальна кількість емітованих карток українськими банками за 1 квартал 2003 року збільшилась на 19 % і на зазначену дату становить понад 7335 тис. шт., з них:
внутрішньодержавних – на 9 % до 1589 тис., у тому числі:
НСМЕП на 41 % – більше 187 тис.; одноемітентні (внутрішньобанківські) майже на 5 % – більше 1387 тис.
міжнародних – на 22 % до 5746 тис., у тому числі:
MasterCard майже на 24 % – більше 2514 тис.; VISA на 21 % – більше 3143 тис.
Лідерами за кількістю емітованих платіжних карток залишаються "ПриватБанк” – понад 2755 тис., Промінвестбанк – понад 1209 тис. (з них близько 842 тис. локальні внутрішньобанківські), АППБ "Аваль” – понад 707 тис., ВАТ "Державний ощадний банк України” – понад 431 тис. (з них близько 262 тис. локальні внутрішньобанківські), АКБ "Надра” – понад 411 тис., "Перший Український Міжнародний банк” – понад 358 тис. карток.
Кількість банкоматів, що обслуговують картки, за цей квартал збільшилась на 638 одиниць (24 %) – до 3256, платіжних терміналів – на 914 (4 %) до 22628.
З них на 1 квітня 2003 року:
держателів внутрішньодержавних платіжних карток обслуговували 484 банкомати, 1261 платіжний термінал; держателів міжнародних платіжних карток обслуговували 2898 банкоматів, 21478 платіжних термінали.
Протягом 1 кварталу 2003 року держателями платіжних карток українських банків було здійснено близько 24 млн. операцій на суму 6.3 млрд. грн., з них на 1 квітня 2003 року обсяг:
операцій зі зняття готівкових коштів складає 6 млрд. грн.(95 % від загальної кількості операцій); платежів за товари та послуги – 300 млн. грн. (5 % від загальної суми операцій).
За 1 квартал 2003 року залишки банків на карткових рахунках виросли на 12 % з 1.925 до 2.164 млрд. грн., з них на карткових рахунках фізичних осіб збільшились з 1.843 млрд. грн. до 2.085 млрд. грн., а юридичних осіб зменшились з 81.7 млн. грн. до 78.9 млн. грн.
За станом на 01.04.2003 залишки на карткових рахунках населення у національній валюті становлять 54.1 % від загальної суми, а в іноземній валюті – 45.9 %. У суб'єктів господарювання відповідно залишки на карткових рахунках у національній валюті за станом на 01.04.2003 становлять 68.9 % від загальної суми, а в іноземній валюті – 31.1 %.
Департамент платіжних систем Національного банку України
Додаток Ѓ
Склад Ради Національного банку України
| Члени Ради | Посада |
| Призначені Верховною Радою України: | |
| постановою від 16 липня 1999 року №992-XIY | |
| Альошин Валерій Борисович | Народний депутат України |
| Буряк Сергій Васильович | Народний депутат України |
| Порошенко Петро Олексійович | Народний депутат України, заступник Голови Ради НБУ |
| Шпиг Федір Іванович | Народний депутат України |
| Юшко Ігор Олегович | Радник Президента України |
| постановою від 18 травня 2000 року №1722-ІІІ | |
| Плужніков Ігор Олександрович | Народний депутат України |
| Тимошенко Юлія Володимирівна | Народний депутат України |
| Призначені Президентом України: | |
| Указом від 9 жовтня 2000 року №1125 | |
| Гальчинський Анатолій Степанович | Радник Президента України, директор Інституту стратегічних досліджень |
| Галієв Ернест Едуардович | Народний депутат України |
| Осика Сергій Григорович | Народний депутат України |
| Хорошковський Валерій Іванович | Міністр економіки та з питань європейської інтеграції |
| Шаров Ігор Федорович | Народний депутат України |
| Указом від 16 січня 2003 року №28/2003 | |
| Горбаль Василь Михайлович | Народний депутат України |
| Льовочкін Сергій Володимирович | Перший помічник Президента України |
| Тігіпко Сергій Леонідович | Голова Національного банку України - за посадою згідно за Законом України "Про Національний банк України" |
| Головою Ради Національного банку України обрано Гальчинського Анатолія Степановича | |
Додаток Д
Правління Національного банку України
| Члени Правління | Посада | Дата затвердження |
| Тігіпко Сергій Леонідович | Голова Національного банку України | 24.12.2002 |
| Яценюк Арсеній Петрович | Перший заступник Голови Національного банку України | 21.01.2003 |
| Шлапак Олександр Віталійович | Заступник Голови Національного банку України | 22.01.2003 |
| Сенищ Павло Миколайович | Заступник Голови Національного банку України | 17.02.2000 |
| Кротюк Володимир Леонідович | Заступник Голови Національного банку України | 28.08.2000 |
| Гребеник Наталія Іванівна | Директор Департаменту монетарної політики | 04.02.2000 |
| Яременко Сергій Олександрович | Директор Департаменту валютного регулювання | 04.02.2000 |
| Кірєєв Олександр Іванович | Директор Генерального департаменту банківського нагляду | 10.10.2001 |
| Ричаківська Віра Іванівна | Головній бухгалтер - директор Департаменту бухгалтерського обліку | 28.02.2000 |
| Савченко Анатолій Стефанович | Директор Департаменту інформатизації | 04.02.2000 |
| Іванюк Ігор Михайлович | Директор Департаменту персоналу | 30.08.2000 |
| Кандибка Ольга Михайлівна | Директор Фінансового департаменту | 15.05.2001 |
| Пасічник Василь Васильович | Директор Юридичного департаменту | 15.05.2001 |
| Степаненко Анатолій Іванович | Начальник Головного управління Національного банку України по м.Києву і Київській області | 28.02.2000 |
| Бурдюгов Анатолій Федорович | Начальник Головного управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим | 28.02.2000 |
Додаток Е
Організаційна структура Національного банку України
Центральний апарат Національного банку України
Підрозділ при Національному банку України
Філії (територіальні управління) Національного банку України
Структурні одиниці (підрозділи) і спеціалізовані підприємства Національного банку України
Структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.
Центральний апарат Національного банку України
Керівництво Група економічних Радників Голови Секретаріат Голови Апарат Ради Національного банку України Управління зв'язків з громадськістю та засобами масової інформації Управління контролю ризиків Департамент монетарної політики Департамент бухгалтерського обліку Економічний департамент Редакція періодичних видань Національного банку України Департамент готівково-грошового обігу Музей грошей Національного банку України Департамент перевезення цінностей та організації інкасації Департамент валютного регулювання Департамент валютного контролю та ліцензування Генеральний департамент банківського нагляду Департамент реєстрації та ліцензування банків Департамент реорганізації та ліквідації банків Департамент інспектування та моніторингу банків Департамент інформатизації Фінансовий департамент Юридичний департамент Департамент персоналу Департамент платіжних систем Департамент аудиту Департамент зовнішньоекономічних відносин Департамент економічного аналізу, досліджень та прогнозування Управління діловодства Департамент банківської безпеки Адміністративний департамент Департамент організації виробництва і господарської діяльності
Підрозділ при Національному банку України
Центральна бібліотека
Філії (територіальні управління) Національного банку України
Управління Національного банку України у Вінницькій області Управління Національного банку України у Волинській області Управління Національного банку України у Дніпропетровській області Управління Національного банку України у Донецькій області Управління Національного банку України у Житомирській області Управління Національного банку України у Закарпатській області Управління Національного банку України у Запорізькій області Управління Національного банку України у Івано-Франківській області Управління Національного банку України у Кіровоградській області Головне управління Національного банку України по м.Києву і Київській області Головне управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим Управління Національного банку України у Луганській області Управління Національного банку України у Львівській області Управління Національного банку України у Миколаївській області Управління Національного банку України у Одеській області Управління Національного банку України у Полтавській області Управління Національного банку України у Рівненській області Управління Національного банку України у Сумській області Управління Національного банку України у Тернопільській області Управління Національного банку України у Харківській області Управління Національного банку України у Херсонській області Управління Національного банку України у Хмельницькій області Управління Національного банку України у Черкаській області Управління Національного банку України у Чернівецькій області Управління Національного банку України у Чернігівській області
Структурні одиниці (підрозділи) і спеціалізовані підприємства Національного банку України
Операційне управління Центральне сховище Державна скарбниця Центральна розрахункова палата Навчальний центр Господарсько-експлуатаційне управління Банкнотно-монетний двір Фабрика банкнотного паперу Група управління проектами міжнародних кредитних ліній
[1] Хоча в науці фінансів існують теорії, згідно з якими прообразом банку можна назвати храми, що існували за часів Стародавнього Єгипту, Вавілонського царства, Римської імперії тощо. В таких храмах на тимчасове зберігання розміщувалися дорогоцінні метали та каміння заможних власників. Зазначені цінності відповідно до укладених домовленостей поверталися господарю або через певний проміжок часу, або на його першу вимогу. В окремих випадках за можливість користування цінностями у власних цілях храм міг сплатити певні кошти власникові. Тобто, це можна розглядати як аналогію із сучасними депозитами.
[2] Історія походження банківських установ розглянута багатьма науковцями. Див., зокрема: [322] R. de Roover. New Interpretations of History of Banking. – Chicago: University of Chicago Press, 1974; [28] Банковскоедело/Подред. О.И. Лаврушина. – М.: Банки и биржи. НКЦ, 1992. – 428 с.; [253] Бухвальд Б. Техника банковского дела: Пер. с нем. – М., 1993. – 234 с.; та ін.
[3] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран / Под общ. ред. проф. Л.П. Павловой. – Т. 1 Банки. Книга 1. – М.: АО «Финстатинформ», 1994. – С. 7; [253] Бухвальд Б. Техника банковского дела. – С. 15–24.
[4] [246] Тургенев Н.И. Опыт теории налогов. 1818 г. /В книге: У истоков финансового права. Т. 1. (Серия «Золотые страницы российского финансового права») /Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. – М.: Статут, 1998. – С. 249.
[5] Проф. О.І. Лаврушин зазначав, що пізнання сутності банку, як і будь–якого іншого явища, вимагає відповіді не на питання про те, чим він займається, які операції виконує або виконував в процесі свого історичного розвитку, а про те, якими він характеризується якостями, що виражають його істотну визначеність, яка його специфіка, в чому заключається його основа і, кінець кінцем, яка внутрішня структура банку – і звідси які операції, що випливають із сутності, банк переважно повинен виконувати. – [29] Банковское дело /Под ред. О.И. Лаврушина.– М.: Финансы и статистика, 1998. – С. 5.
[6] В юридичній науці ще з початку 90–х років триває дискусія з приводу можливості віднесення України до країн із романо–германською системою. Див., наприклад: [484] Погорілко В., Малишко М. Правова система – система права – система законодавства суверенної України //Право України. – 1993 – № 9 – 10. – С. 10 – 12.
[7] Див, наприклад: [545] Le Role de la banque centrale et la politique monetaire. Banque de France. – DGCF, 1996. – N 32. – # 3.2.; [303] Gramlich, L. Bundesbankgesetz, Währungsgesetz, Münzgesetz, Kommentar. – München, 1988.
[8] Див., зокрема: [67] Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право. – М.: ИНФРА-М, Форум, 1998. – С. 27.
[9] [542] Official Journal of European Communities. – N L 322, 12.12.1977. – Р. 30–37.
[10] [543] Official Journal of European Communities. – N L 386, 15.12.1989. – Р. 1–13.
[11] [770] Директива ЄС від 17 квітня 1989 р. „Про власні кошти кредитних організацій” (89/2999/ЄЕС); [771] Директива ЄС від 18 грудня 1989 р. „Про індекси платоспроможності кредитних організацій” (89/647/ЄЕС); [772] Директива ЄС від 6 квітня 1992 р. „Про нагляд за кредитними організаціями на консолідованій основі” (92/30/ЄЕС); [773] Директива ЄС від 21 грудня 1992 р. „Про моніторинг і контроль за крупними кредитними ризиками кредитних організацій” (92/121/ЄЕС); [774] Директива ЄС від 15 березня 1993 р. „Про достатність капіталу інвестиційних інститутів і кредитних організацій” (№\:\ЄЕС); [775] Директива ЄС від 30 травня 1994 р. „Про схеми по захисту вкладів в кредитних організаціях” (94/19/ЄС); [776] Директива ЄС від 29 червня 1995 р. „Про покращання нагляду за кредитними організаціями” (95/26/ЄС).
[12] [48] Вишневский А.А. Банковское право Англии. – М.: Статут. 2000. – С. 5–9.
[13] Див., зокрема: [300] EllingerE.P., LomnickaE. ModernBankingLaw. – Oxford, 1994. – P. 34 – 35; [325] ShawE.R., HowcroftJ. B. BankingLaw. – Oxford, 1985. – P. 11; [573] Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико–правовий аспект): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2002. – С. 10–11.
[14] [597]Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. - 1991. - N 25. - Ст.281 - з наступними змінами та доповненнями.
[15] [615]Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5–6. - Ст.30.
[16] [161] Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М., 1960. – С. 161.
[17] [60] Гуревич Е.А. Очерки советского банковского права. – Л., 1952. – С. 16; [161] Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – С. 161.
[18] [89]Коган М.Л. Предприятие и банк: операции и сделки, права и обязанности. – М., 1993. – С. 3; [141]Олейник О.М. Основы банковского права: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1997. – С. 33.
[19] [68]Ефимова Л.Г. Банковское право: Учебное и практическое пособие. – М.: БЕК, 1994. – С. 4–5; [79]Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.: «Юридическая литература», 1975.
[20] Комплексний характер банківських відносин розкривався автором у статтях: [472]Орлюк О.П. Банківське право і банківське законодавство: співвідношення понять // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2001. – № 42.; [473]Орлюк О.П. Банківське законодавство в системі законодавства України //Ерліхівський збірник. Наукові доповіді. Випуск 3. – Чернівці: “Рута”, 2002. – С. 70–76.
[21] Аналогічна ситуація спостерігається і в РФ, де за статистичними даними на кінець 2001 р. лише 3% національних інвестицій здійснювалося банками [351] //Банковский диалог между Россией и Америкой. – 15 November 2001. (Распространено Офисом международных информационных программ Государственного департамента США.
[22] Можна назвати ряд наукових досліджень у зазначеній сфері, зокрема: [18] Аминов Д.И., Ревин В.П. Преступность в кредитно-банковской сфере в вопросах и ответах. – М., 1997. – С. 36; [409] Джужа О., Голосніченко Д., Чернявський С. Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності: кримінологічний аналіз //Право України. – 2000. – № 11. – С. 43 – 45; [396] Воробей О. Підробка сучасних паперових грошових знаків //Право України. – 2001. – № 6. – С.106 – 107.
[23] [196] Фінансове право: Підручник /Під заг. ред. проф. Л.К. Воронової – Х.: Консум, 1998. – С. 10; [195] Финансовое право: Учебник /Отв.ред. Н.И. Химичева. – М.: Изд–во БЕК, 1997. – С. 7; [124] Мандрица В.М., Рукавишникова И.В., Дружинин Д.Н. Финансовое право /Под ред. проф. В.М. Мандрицы. – Ростов н/д: Феникс, 1999. – С. 10; [142] Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 2002. – С. 7.
[24] Говорячи про державні фінанси, з якими пов’язана діяльність центробанку, слід відмітити багатоаспектність наукових досліджень. Див., зокрема: [566]Гуторова Н.О. Проблеми кримінально–правової охорони державних фінансів України: Автореф. дис. на здоб. наук. ст. докт. юрид. наук. – Харків, 2002. – С. 10–11; [275]Пратт А.Л. Обманные операции в банковском деле. Пер. с. англ. – М.: Перспектива, 1995. – 224 с; [3]Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг. – М.: Финансы и статистика, 1992.
[25] [184]Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – М.: “Все для вас”, 1993. – С. 23; [316]McNaughton D., Carlson D.G., Dietz C.T. Building Strong Management and Responding to Change. – Washington, 1992. – Р. 321.
[26] [141]Олейник О.М. Основы банковского права. – С. 20.
[27] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Т. 1. Книга 1. – С. 16.
[28] [10]Агарков М.М. Основы банковского права: Курс лекций. Учение о ценных бумагах. – М.: БЕК, 1994. – С. 7.
[29] Див., наприклад: [154] Правовое регулирование банковской деятельности / Под ред. проф. Е.А. Суханова. – М.: Учебно-консультационный центр “ЮрИнфо”, 1997. – С. 16; [29] Банковское дело /Под ред. О.И. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика, 1998. – С. 25–26; [30] Банківські операції: Підручник /під ред. Мороза А.М. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 36– 40; [31] Банківське право: українське та європейське /За ред. П.Д. Біленчука. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 1999. – С. 34 – 37; [73] Заверуха І.Б. Банківське право: Навчальний посібник. – Л.: Астролябія, 2002. – С. 22–23.
[30] [236] Научно–практический комментарий к Банковскому кодексу Республики Беларусь. В 2–х кн. Кн. 1. /В.В. Жуков, Д.А. Калимов, В.И. Киблов и др. – Мн.: Дикта, 2002. – С. 37. – Ст. 8.
[31] Ряд авторів наголошує на тому, що найбільші сьогодні у світі банки – універсальні або подібні до них. Найбільші банки Європи – переважно універсальні – мають значно кращий рейтинг, ніж такі ж банки Північної Америки та Японії. Див.: [259] Дериг Х.-У. Универсальный банк – банк будущего. Финансовая стратегия на рубеже века: Пер с нем. – М.: Междунар. отношения, 1999. – С. 27.
[32] Банк набуває статусу спеціалізованого у разі, якщо понад 50 відсотків його активів є активами одного типу. В той же час банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо понад 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
[33] [68]Ефимова Л.Г. Банковское право. – С. 27; [561]Агафонова Н.В. Правовий режим акредитиву як форми безготівкових розрахунків: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2002. – С. 8 – 9.
[34] Див, наприклад: [141]Олейник О.М. Основы банковского права. – С. 25.
[35] [420]Ефимова Л.Г. Коммерческий банк: предприятие или учржедение //Хозяйство и право. – 1992. – № 7; [419]Ефимова Л.Г. Правовы последствия отзыва лизцензии у коммерческого банка //Хозяйство и право. – 1995. – № 8. – С. 84–91.
[36] [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. – М., 1999. – С. 205.
[37] [184] Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – С. 175–176.
[38] Теорія банківської справи виділяє такі банківські операції: 1) депозитні; 2) кредитні; 3) розрахункові; 4) валютні; 5) емісійно–касові; 6) фондові; 7) лізингові; 8) трастові (довірчі); 9) факторингові; 10) касове виконання бюджетів. Див.: [42]Бровкина Е.Г., Прудиус И.П. Фінансово-кредитная система государства. – К.: Сирин, 1997. – С. 86.
[39] [255]Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право (Учреждения – Счета – Операции – Услуги): Пер. с фр. /Под ред. В.Я. Лисняка. – М.: АО “Финстатинформ”, 1996. – С. 13.
[40] На сьогодні в Україні немає єдиного законодавчого акта, який би визначив перелік юридичних осіб, що мають право займатися підприємницькою діяльністю, хоча є досить велика кількість законодавчих актів, які визнають за окремими юридичними особами право займатися підприємницькою діяльністю. У Цивільному кодексі РФ юридичні особи поділяються на комерційні організації, що мають на меті одержання прибутку, і некомерційні організації, які не мають на меті одержання прибутку і які не розподіляють прибуток між учасниками (стаття 50). Отже, головним принципом поділу на комерційні і некомерційні організації в Росії є два критерії: перший – мета організації – одержання чи неодержання прибутку; другий – право на його отримання її учасниками. Що ж стосується поняття комерційної чи не комерційної організації, то українське законодавство не знає такого визначення юридичних осіб, хоча поняття “комерційні” застосовується у законодавчих актах. Так, відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” (1991 р.) до банківської системи входять комерційні банки. Див.: [219]Кучеренко І.М.: Становлення та розвиток цивільних і трудових відносин у сучасній Україні: Монографія /Кол. авторів: Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, Г.В. Єрьоменко та ін.; наук.ред. Я.М. Шевченко. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 69–70.
[41] Суттєву відмінність вказаного принципу прибутковості як визначальної риси банківської діяльності являє ісламська банківська система, в якій закріплена відмова фінансистів від позичкового відсотка. В ісламську систему входять шість інструментів (інститутів), що дозволяють ісламським банкам і фінансовим установам успішно опечатувати, не беручи участь у процентних угодах. Це Mudhaarabah (спеціальне партнерство), Mushaarakan (регулярне партнерство), QardulHasanah (безпроцентна позичка), Zakah (обов’язкова благодійність), BaitulMaal (державне казначейство) і Центральний ісламський банк. – [295] CurrentLegalIssuesAffectingCentralBanks, VolumeI. – 1992. – 642 p.; [324] SaidEl–Naggar. InvestmentPoliciesintheArabCountries. – 1990. – 391 p.; [370] Рыжкова Е.А. Влияние норм Шариата на финансовое право мусульманских стран. – Опыт регулирования банковских отношений в мусульманских странах //Финансовое право зарубежных стран. Сборник научных трудов. Выпуск ІІ. – М.: МГИМО, 2001. – С. 17–22; [70] Жданов А.А. Исламская концепция миропорядка: международно–правовые, экономические и гуманитарные аспекты. – М., 1991. – С. 84.
[42] Розгорнута характеристика суб’єктів підприємницької діяльності подана в статті д.ю.н. Н.О. Саніахметової Поняття суб’єктів підприємницької діяльності [495] //Право України. – 2001. – № 9. – С. 28 – 32.
[43] [397] Воробець Л. Поняття банківського кредиту та кредитних операцій банку //Право України. – 2002. - № 12. – С. 65.
[44] [642]Указ Президента України “Про утворення Кредитно–гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва” від 20 травня 1999 р. //Офіційний вісник України. – 1999. – № 26. – Ст. 39. – У грудні 2002 р. Президент України визнав діяльність Кредитно-гарантійної установи такою, що не відповідає поставленим цілям і завданням, і запропонував розробити новий акт, який врегульовуватиме діяльність аналогічної організації в сфері мікрокредитування.
[45] [141]Олейник О.М. Основы банковского права. – С. 25.
[46] З 2000 р. у банківській системі України була зафіксована тенденція, згідно з якою близько 60–80% вкладів фізичних осіб у вітчизняних банках становлять вклади населення, здебільшого – осіб пенсійного віку. Середній депозит українського пенсіонера становить у столиці близько 2,5 тис. грн, у регіоні – 1,2 – 1,5 тис. грн. При цьому пенсіонер вважається найвигіднішим клієнтом через те, що він найдовше триває кошти в банках. Зокрема, банк „Фінанси і кредит” у жовтні 2001 р. розіграв призи вкладникам – пенсіонерам. За активністю називають три регіони – Київська, Полтавська та Донецька області. Банку вдалося залучити на пенсійні рахунки близько 9,5 млн грн з 6 листопада 2001 р. Приватбанк увів спеціальний депозитний вклад для пенсіонерів, які отримують пенсію у відділеннях Приватбанку. Відсотки (25% річних) вкладникам виплачують щомісячно, термін депозиту – один рік. Можна говорити, що пенсійний вклад – це певний бонус для пенсіонера, а в майбутньому – величезний інвестиційний потенціал. Див., зокрема: [398]Галицька О. Банкіри роблять ставку на... пенсіонерів //Галицькі контракти. – № 46, 12 – 18 листопада 2001 р. – С. 16–17.
[47] Свого часу на виключному характері банківської діяльності наголошували: [519] Тосунян Г., Викулин А. Исключительная правоспособность банка //Хозяйство и право. – 1999. – № 5. – С. 58–59; [563] Боброва О.В. Правове основы государственного регулирования банковского кредитования: Автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юр. наук. – Саратов, 2002. – С. 20.
[48] [694] Інструкція затверджена Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 вересня 2001 р. за № 841/6032.
[49] Договори з НБУ про участь в ЄІС „Реєстр позичальників” уклали банки, сумарні активи яких складають 81,3% від активів банківської системи України. Загальна кількість банківських установ – учасників ЄІС „Реєстр позичальників” (з урахуванням філій) складає 407. За станом на 24.09.2002 р. Загальна заборгованість суб’єктів підприємницької діяльності, інформація про які внесена банками до бази даних, становить 692 млн грн. (за даними НБУ).
[50] Дослідження управління банків наглядно довели, наскільки важливі такі блоки. Банківський персонал, його підбір, оцінка управління командою, організаційна культура, мотивація, взаємовідносини тощо. Це питання неодноразово розглядалося в науково-практичних дослідженнях. Див, зокрема: [119] Лобанова Т.Н. Банки: организация и персонал. – М.: Городец, 2000. – 180 с.
[51] Фінансові ризики – можливість зазнати фінансових втрат у результаті невизначеності ситуації. Операційні ризики – ризики прямих або непрямих збитків, викликаних неадекватним або такими, що не склалися, внутрішніми процесами, людьми, системами або зовнішніми подіями – визначення Базельського комітету з питань банківського нагляду, січень 2001 р. – [411]Дробязко А.А., Сушко В.И. Банки Укрины. Обобщенный портрет по результатам деятельности в 2000 году //Финансовые риски. – 2001. – № 1. – С. 88. [508]І. Спасибо–Фатєєва в статті „Акціонерне товариство як система ризиків” визначає такі ризики, як ризик ціни (або ринковий ризик); ризик ліквідності, ризик супротивної сторони, ризик з договору, регулятивний ризик (що є найбільш характерним для країн із перехідною економікою) та ризик шахрайства //Право України. – 1999. – № 9. – С. 116 – 117.
[52] Блаженное невидение рисков: [390]Обзор форума по риск–менеджменту //Фортис. – 2002. – № 1. – С. 46 –51; [165]Севрук В.Т. Банковские риски. – М.: Дело Лтд, 1995. – 72 с.
[53] Для дослідження і попередження ризиків у фінансовій сфері у 1996 р. була створена міжнародна організація GARP, яка об’єднує ризик-менеджерів світу і нараховує понад 15000 членів.
[54] Це питання більш детально було розглянуто у доповіді автора „Банківська діяльність як специфічний об’єкт оподаткування” на науково-практичній конференції „Бюджетно-податкова політика в Україні (проблеми та перспективи розвитку)” 19–20 грудня 2001 р. в Академії державної податкової служби України (м. Ірпінь) [366]. Див. також: [648] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (справа про податки) від 5 квітня 2001 р. /Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 1997 – 2001 рр. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 363–367; [579] Перепелиця М.О. Правове регулювання статусу платників податків і зборів в Україні: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – Х., 2002. – С.12–13.
[55] [255]Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право:учреждения, счета, операции, услуги. – М.: Финстатинформ, 1996. – С. 11.
[56] [499]Селіванов В., Діденко Н. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні //Право України. 2001. – № 11. – С. 15.
[57] [148] Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 41.
[58] [10] Агарков М.М.Основы банковского права: курс лекций. – М., 1994. – С. 12–14.
[59] Див., зокрема: [60] Гуревич И.С. Очерки советского банковского права. – Л.: изд-во ЛГУ, 1959. – С.12–14; [190] Хропанюк В.Н. Теория государства и права /Под ред. профессора В.Г. Стрекозова. – М.: Интерстиль, 1998. – С. 298.
[60] [257] Годме П. М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – С. 9.
[61] Наприклад: [229]Замятина К.Г. Правовая природа правоотношений по долгосрочному кредитованию. Ученые записки Пермского государственного университета. Кн. 4, вып. 2. – Т, 1959. – С. 77.
[62] [255] Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право: учреждения, счета, операции, услуги. – С. 7.
[63] [68] Ефимова Л.Г. Банковское право. – С. 4 – 5.
[64] [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело Лтд, 1995. – С. 197 – 200.
[65] [244] Тосунян Г.А. Банковская система России. Настольная кника банкира. Книга 1. – М.: ДеКА, 1995. – С. 126.
[66] [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть: Учебник /Под общ. ред. акад. Б.Н. Топорнина. – М.: Юристъ, 1999. – 448 с.
[67] Див.: [483] Пискотин М.И. Об учебном курсе „Основы банковского права РФ” //Государство и право. – 1996. – № 1. – С. 107 –108.
[68] [223] Алексеев С.С. Общая теория права. Т.1. – М.: Юрид. Лит., 1981.– С.109; [4] Алексеев С.С. Государство и право. – М.: Юриздат, 1993. – С. 195; [169] Сурилов А.В. Теория государства и права. – К.; Одеса: Вища школа – С. 222. – Ці питання були більше детально розглянуті автором в монографії: Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 104 с.
[69] Див., наприклад: [155] Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Бородянка, 1993. – С. 76–80; [190] Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений /Под ред. профессора В.Г. Стрекозова. – М.: Интерстиль, 1998. – С. 290; [486] Поленина С.В. Система права и система законодательства в современныъ условиях //Правоведение. – 1987. –№ 5. – С. 29–36; [96] Комаров С.А. Общая теория государства и права. Учебник. – М.: Юрист, 1998. – С. 272 – 273; [101] Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб, 1894. – С. 298-302; [429] Киримова Е.А. Система современного российского права: Понятие и проблемы развития //Правоведение. – 1997. - № 4. – С. 166–168.
[70] [247] Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії. В 3 т. Том 1. Правила та порядок /Пер. з англ.. Н. Комарова. – К.: вид–во Сфера, 1999. – С. 181; [500] Селіванов В. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі права України //Право України. – 1996. – № 12. – С. 30-33; [499] Селіванов В., Діденко Н. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні //Право України. 2001. – № 11. – С. 15–21; [149] Петражицкий Л.И. Теория права и государства. – Спб.: изд-во Лань, 2000. – С. 508; [410] Дембо Л.И. О принципах построения системы права //Сов. государство и право. – 1956. – № 8. – С. 91.
[71] [147] Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології. – Чернівці: ЧДУ, 1997. – С. 11 – 12.
[72] [570] Лисенкова О.С. Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. к. юр. н. – К., 2001. – С.5.
[73] Див, наприклад: [171] Теория государства и права /Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. - М.: НОРМА – ИНФРА, 2000. – С. 327–328.
[74] Див, зокрема: [166] Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – Х.: Консум, 2000. – С. 276.
[75] [90] Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 69.
[76] [96] Комаров С.А. Общая теория государства и права. – С. 284.
[77] Див, зокрема: [432] Козловський А.А. Гносеологічна трансформація права //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.прац. Вип. 48: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 10.
[78] [159] Рейснер М. Право. Наше право. Чужое право. Общее право. – Ленинград–Москва: Госиздат, 1925. – С. 271.
[79] Див., наприклад: [110] Кузнецов К.А. Теория права. Выпуск первый. – Одесса, книгоиздат, 1918. – С. 97. В свою чергу, В.С. Соловйов вбачав в праві не панування певного одного принципу, індивідуального або суспільного, а їх рівновагу. – [213] Яценко А.С. Философия права Соловьева. – С.-Петербург: Сенатская типография, 1912. – С. 43.
[80] На такій позиції стоїть С.В. Поленина. Див.: [169] Сурилов А.В. Теория государства и права.– С. 225.
[81] [480] Пацуркцівський П.С. Місце фінансового права в системі права //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук.прац. Вип. 48. Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 36.
[82] [190] Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – С. 296 – 298.
[83] [96] Комаров С.А. Общая теория государства и права. – С. 143.
[84] [251] Бернхем В. Вступ до права та правової системи США /пер. з англ. – К. : вид-во Україна, 1999. – С. 45.
[85] [148] Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 71.
[86] [86] Карманов Є.В. Банківське право України: Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2000. – С. 28.
[87] [236] Научно-практический комментарий к Банковскому кодексу Республики Беларусь. В 2-х кн. Книга 1. /В.В. Жуков, Д.А. Калимов, В.И. Киблов и др. – Мн.: Дикта, 2002. – С. 12.
[88] [84] Карасева М.В. Финансовое правоотношение. – М., НОРМА, 2001. – С. 18–19.
[89] [139] Общая теория финансов. – М., 1995. – С. 32; Финансы. – 1993. – № 3. – С. 20–21.
[90] [613]Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. //Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 29, ст. 238. – з наступними змінами.
[616]Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” від 17 лютого 2000 р. N 2120-III //Відомості Верховної Ради України, 2000 р., N 14–15–16, ст.121. – з наступними змінами та доповненнями. Ст. 13 Закону закріплює, що НБУ у 2000 році вносить перевищення кошторисних доходів над кошторисними видатками Національного банку України до Державного бюджету України в обсязі 500 000 тис грн. Порядок перерахування зазначених платежів визначається спільним рішенням Міністерства фінансів України і Національного банку України.
[621Закон України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2001 р. N 1458-III //Відомості Верховної Ради України, 2001 р., N 2–3, ст.10. – з наступними змінами. Ст.8 Закону закріплює також суму перерахування в розмірі не менш як 500 000 тис грн.
[627]Закон України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” від 26 грудня 2002 р. N 380-ІУ //Офіційний вісник України, 2003 р., N 2, ст.46. – Ст.5 Закону закріплює суму перерахування в розмірі 700 000 тис грн.
[91] [584] Бюджетний кодекс України. Прийнятий 21 червня 2001 р. N 2542-III //Відомості Верховної Ради України, 2001 р., N 37–38, ст. 189.
[92] [217] Банкіське право України: Навч. посібник. Кол.авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. /За заг. ред. А.О. Селіванова. – К.: Ін Юре, 2000. – С. 28-29.
[93] [310] Kennecott Copper Corp. V. Environmental Protection Agency.– 1972, D.C.Cir.
[94] [342]Галлиган Дж.Д. Неофициальная разработка правовых норм //В кн.: Административная юстиция в новых европейских демократиях. – К.,2000. – С. 195.
[95] [177] Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М., 1982; [199] Черданцев А.Ф. Толкование права //Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х т.; [364] Недбайло П.Е. О толковании советских законов //Доклады и сообщения Львовского университета, 1957. – Вып. 7. – Ч. 2.; [78] Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М., 1961; [120] Радомир Лукич. Методология права. – М., Прогресс, 1981. – С. 204-210; [112] Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения. – М., Юрид. Лит, 1974. – С. 13-15.
[96] [49] Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права. – К.: ІДП ім.. В.М. Корецього НАНУ, 2001. – С.14.
[97] Не можна провести чітку лінію між офіційними та неофіційними правовими нормами, однак допоможуть ідентифікувати неофіційні правові норми такі критерії:
– право розробляти неофіційні правові норми притаманне адміністративному органу, а не спеціально надане йому вищестоящим законом;
– процедури для розробки неофіційних правових норм залишені на розгляд адміністративного органу, а не визначені вищестоящим законом. Внаслідок неофіційна розробка норм, вірогідно, відбувається за допомогою неофіційних процедур;
– зокрема, неофіційні правові норми часто розроблятимуться за відсутності юридичних вимог дати повідомлення або консультуватися з зацікавленими сторонами, хоч неофіційні консультації, ймовірно, мають місце;
– неофіційні правові норми, зазвичай, є об’єктом перевірки вищестоящим органом, таким, як парламент або міністерство, перш ніж вони наберуть чинності;
– неофіційні правові норми часто не публікуються і не стають широко відомими. Див: [342] Галлиган Дж.Д. Неофициальная разработка правовых норм. – С. 598–599.
[98] [723] Офіційний вісник України. – 1997. – № 50. – С. 313.
[99] Мінюст України проводить правову експертизу проектів нормативно-правових актів, в тому числі постанов НБУ, на підставі Методичних рекомендацій щодо проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, схвалених постановою колегії Мінюсту України від 21.11.2000 р. № 41 [725]. Завданнями правової експертизи проекту нормативно-правового акту є:
– об’єктивне й повне дослідження поданого на розгляд експертів проекту відповідно до предмета експертизи виходячи із загальносуспільних та загальнодержавних інтересів, засад побудови правової системи;
– розроблення у разі необхідності пропозицій щодо внесення до проекту або інших пов’язаних з ним нормативно-правових актів необхідних змін і доповнень;
– підготовка обґрунтованого експертного висновку зі всебічною оцінкою проекту нормативного правового акта.
[100] Зазначені Рекомендації застосовуються при підготовці нормативних актів, які:
– зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;
– мають міжвідомчий характер, тобто є обов’язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також підприємств, установ і організацій, що не належать до сфери управління органу, який видав нормативний акт, та незалежно від форм власності. [330] /Нормотворча діяльність: Збірник нормативно-правових актів та методичних рекомендацій. – К.: Ін Юре, 2001. – С. 181–201.
[101] [639] Указ Президента України „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. № 503/97 (зі змінами, внесеними згідно з Указами Президента № 1327/97 від 04 грудня 1997 р. та № 1235/98 від 10 листопада 1998 р.
[102] [12]Административная юстиция в новых европейских демократиях. – К.., 2000. – С. 605–606.
[103] [606] Закон України „Про приєднання України до Статуту Ради Європи” від 31 жовтня 1995 р. //Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 38, ст. 287.
[104] [611] Закон України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2Ю 4Ю 7 та 11 до Конвенції //Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 40, ст. 263.
[105] [640] Затверджено Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/98 із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 587/2000 //Офіційний вісник України. – 1998. – № 24. – Ст. 870; 2000. - № 39. – Ст. 1648.
[106] [644] Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Затверджено Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. № 1033/2000 (із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 11 грудня 2000 р. № 1329/2000 //Офіційний вісник України. – 2000. – № 35. – Ст.1481.
Основними завданнями Національної ради є: підготовка пропозицій щодо: 1) виконання зобов'язань України стосовно зближення чинного і майбутнього законодавства України з законодавством Європейського Союзу, передбачених Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами визначення пріоритетних напрямів розвитку законодавства України з урахуванням норм і стандартів Європейського Союзу; 2) забезпечення координації здійснюваних органами державної влади заходів щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, сприяння їх взаємодії у цій сфері; 3) здійснення моніторингу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу; 4) забезпечення аналізу й узгодження проектів законів та інших нормативно-правових актів у пріоритетних сферах адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
[107] [653] Постанова Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1496 //Офіційний вісник України. – 1999. – № 33. – Ст. 1735.
[108] На виконання рекомендацій Верховною Радою України 28 литопада 2002 р. було прийнято Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", підписаний Президентом України 7 грудня 2002 р. // Урядовий кур'єр. – 2002. – № 47 [626]. – На вимогу міжнародних фінансових організацій й з метою зняття з України санкцій, встановлених за рекомендаціями FATF, 6 лютого 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон України „Про внесення мін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержавних злочинним шляхом” [628].
[109] Див., наприклад: [359] МішельКардона. Фінансові стандарти в новій глобальній фінансовій архітектурі //Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ. – К.: 22-23 червня 2001 р.
[110] [578] Петрова Г.В. Налоговое право: Учебник для вузов.- М.: ИНФРА. М-НОРМА, 1997. – С. 117.
[111] [239] О понятии источника права //Учен. Записки МГУ. – Кн.2. – М., 1946. – Вып. 116. – С. 3; [207] Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). – М., 1995. – С. 36; [223] Алексеев С.С. Общая теория права. Т.1. – М., 1981. – С. 315; [75] Зивс С.Л. Источники права. – М., 1982. – С. 22–23. Особливо увагу слід звернути на нові теоретичні концепції в розумінні права, закладені в останні роботи Алексеева С.С.: [8] Философия права.. – М.: Норма, 1999. – 336 с.; [5] Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.; [6] Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 752 с.; [7] Тайна права. Его понимание, назначение, социальная ценность. –М.: НОРМА, 2001. – 176 с., а також науковій праці [46] Віноградова П.Г. Очерки по теории права /Теория государства и права. В.Н. Хропанюк. – М.: Интерстиль, 1999. – 937 с. [191].
[112][170] Теория права и государства /Под ред. Г.Н. Манова. – М., 1995. – С. 22–23.
[113] [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. – С. 128.
[114] Див., наприклад: [68] Ефимова Л.Г. Банковское право. – М.: БЕК, 1994; [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело, 1995; [141] Олейник О.М. Основы банковского права. – М.: Юрист, 1997.
[115] [236] Научно-практический комментарий к Банковскому кодексу Республики Беларусь. Кн. 1. – С. 14-15.
[116] [203] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К.: Український центр правничих студій, 2001 . – С. 132.
[117] [732] Конституція Азербайджанської Республіки. Прийнята референдумом Азербайджанської республіки 12 листопада 1995 р. Набрала чинності з 27 листопада 1995 р.; [735] Конституція Грузії. Прийнята 24 серпня 1995 р.; [737] Конституція Киргизької Республіки. Прийнята на дванадцятій сесії Верховної Ради Республіки Киргизстан 5 травня 1993 р. (в редакції Законів КР від 16 лютого 1996 р., № 1, 21 жовтня 1998 р., № 134); [733] Конституція Республіки Бєларусь (із змінами та доповненнями). Прийнята на республіканському референдумі 24 листопада 1996 р. і у відповідності із ст. 1 Закону РБ „Про порядок вступу в силу Конституції Республіки Бєларусь” вступила в силу з дня її опублікування; [736] Конституція Республіки Казахстан. Прийнята на республіканському референдумі 30 серпня 1995 р. (Із змінами та доповненнями, внесеними Законом РК від 7 жовтня 1998 р.; [738] Конституція Республіки Молдова. Прийнята 30 липня 1994 р. (із змінами та доповненнями, внесеними Законом РМ від 19 липня 1996 р.); [740] Конституція Республіки Таджикистан. Прийнята референдумом 6 листопада 1994 р.; [734] Конституція Республіки Вірменія. Прийнята 5 червня 1995 р.; [742] Конституція Республіки Узбекистан. Прийнята 8 грудня 1992 р. на одинадцятій сесії Верховної Ради Республіки Узбекистан двадцятого скликання (із змінами та доповненнями, внесеними Законом РУ від 28 грудня 1993 р.); [741] Конституція Туркменистану. Прийнята Верховною Радою та промульгована Президентом 18 травня 1992 р. в м. Ашгабаті; [739] Конституція Російської Федерації. Прийнята всенародним голосуванням 12 грудня 1993 р.
[118] [539] Конституція України (прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.). – Київ: Україна. – 1996.
[119] [203] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – С. 132.
[120] [217] Банківське право України: Навчальний посібник /За заг. ред. А.О. Селіванова – С. 39–40.
[121] Див, зокрема: [514] Сугоняко О., Кампо В., Жуков А. Конституція і розвиток банківської діяльності: актуальні правові проблеми //Вісник НБУ, червень 2000. – С. 26.
[122] [581] Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції України: питання теорії і практики в контексті світового досвіду. Автор. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – Одеса, 2001. – С.1.
[123] Див. [108] Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 31.
[124] [589] Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. /Від. Ред.: В.И. Шакун, С.С. Яценко. – К.: АСК, 1999. – 1088 с. – Глава УІ. Господарські злочини.
[125] [588] Затверджений Законом України від 5 квітня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2001 р. – N 25–26. – Ст.131.
[126] Див., зокрема: [209] Эриашвили Н.Д. Банковское право: Учебник для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 1999. – С. 11.
[127] Див.: [504] Современные оффшорные технологии управления корпоративными финансами. Аналитический обзор группы экспертов FORTIS //Фортис. Журнал финансового менеджмента. – 2002. – № 1. – С.64.
[128] [55] Гейвандов Я.А. Центральний банк Российской Федерации: юридический статус, организация, функции, полномочия. – М.: Изд-во МНИМП, 1997. – С. 12.
[129] [297] CurrentLegalIssuesAffectingCentralBanks, VolumeI. – 1992. – Р.4; [63] Доморацкая Э.И., Маклаков В.В. Государство и экономика во Франции. – М.: Наука, 1981. – С. 57– 58.
[130] [145] Основы законодавства капиталистических стран о банковской системе. – М., 1992. – С. 46–49.
[131] [327] World Economic Survey. – New-York: UN, 1993. – 260 pp.
[132] Див., зокрема: [361] Методично-нормативний посібник з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. – К.: Міністерство юстиції України, 2000 р. – С. 23.
[133] [630] Проект Закону про Раду Національного банку України - Реєстраційний № 2321 від 21.12.1998 р.
[134] [445] Кротюк В. Конституційно-правове регулювання статусу Національного банку України і гарантії його незалежності. //Право України. – 1999. - № 4. – С. 21–26.
[135] [629] Законопроект виносили не один раз на розгляд парламенту, і кожного разу виникала активна дискусія. На засіданні Верховної Ради України 12 травня 1999 р. народний депутат І.О. Юшко, який заявляв у другому читанні законопроект, зазначив, що підготовка законопроекту до другого читання зайняла понад півроку. В Комітет з питань фінансів та банківської діяльності надійшло понад 600 поправок, 360 з яких було враховано. Ціла низка положень цього законопроекту викликала серйозні дискусії на концептуальному рівні, як в робочій групі, так і в комітеті //Стенограма 54-го засідання Верховної Ради України від 12 травня 1999 р. [634].
[136] [56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний Банк у системі влади. – К., 1997. – С. 20–21.
[137] [659] Регламент Ради Національного банку України. Затверджено рішенням Ради НБУ від 22 грудня 2000 р. № 4. – К., 2000. – 13 с.
[138] [602] Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. N 3723-XII //Відомості Верховної Ради України, 1993 р., N 52, ст.490. – з наступними змінами та доповненнями.
[139] [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело ЛТД, 1995. – С.149.
[140] [241] Посадове право у Федеральному банку ФРН. В 3 ч. – К., 1998.
[141] [743] Закон ФРН про статус державних службовців в редакції від 27 лютого 1985 р. /Посадове право у Федеральному банку ФРН. Ч.1. – С. 43, 53.
[142] [605] Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”. Введений в дію Постановою ВРУ № 335/94-94 від 28 грідня 1994 р. //Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 4, ст. 28, 29. – з наступними змінами та доповненнями.
[143] [614] Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІУ //Відомості Верховної Ради України. – 1999. - N 42-43. – Ст. 378.
[144] [618] Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. № 2346 //Відомості Верховної Ради України. - 2001 р.. - № 29. - Ст. 137.
[145] Зокрема, 25 січня 2001 р. наказом № 23 ДПА України скасовано наказ ДПАУ № 415 від 27.08.1998 р. “Про порядок надання органам державної податкової служби установами банків інформації про наявність та рух коштів на рахунках клієнтів (на вимогу) та інформації про здійснення разових грошових операцій у великих розмірах”, який становив ту непереборну проблему у взаємовідносинах між НБУ та ДПАУ [728, 729].
[146] [622] Закон України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” //Відомості Верховної Ради України. - 2001 р. - N 10. - Ст.44.
[147] В якості коментаря можна згадати порядок регламентації банківської таємниці в законодавстві СРСР. Зокрема, відповідно до ст. 16 Положення про кооперативний кредит, затвердженого ЦВК і РНК СРСР 18.01.1927 р. Зібрання законодавства СРСР. – 1927. – № 4. – Ст. 44., а також Циркуляру Наркомюсту УРСР від 19 жовтня 1927 р. “Про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб кредитно-кооперативних товариств та осіб, які ревізують та обслідують їх, за розголошення відомостей про вкладників та внесені ними вклади” видача довідок про вклади, поточні рахунки, переводи та інші кредитні операції дозволося лише на вимогу судово-слідчих органів, з точним дотримання встановленого для цього порядку. Осіб, винних у вчиненні правопорушення, притягували до відповідальності за ст. 109 КК УРСР (позбавлення волі до 2 років) / Борьба с преступностью в Украинской ССР. Том 2. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. – С. 387, 344. [226]
[148] Див.: [385] Юридическая практика. – № 4 (266). – 26 января 2003 г. – С. 3.
[149]
[539] THEECONOMIST. Фокус-группа. – Брюссель. 24 грудня 2001 р. – 20 січня 2002 р.
[150] [86]Карманов Є.В. Банківське право України: навчальний посібник. – С. 26.
[151] [645] Офіційний Вісник України. – 2000. – №29.
[152] [99] Конституция РФ. Комментарий /Под ред. Б.А.Топорнина, Ю.М. Батурина, Р.Г. Орехова. – М., 1994.
[153] [88] Качан О.О. Банківське право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 12.
[154] [564] Бородина Н.М. Правовое регулирование деятельности территориальных учреждений Центрального банка Российской Федерации: Автореф. дис. на соиск .науч. степ. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – С. 10–11.
[155] [236] Научно-практический комментарий к Банковскому кодексу РБ. Кн. 1. – С. 19.
[156] Див.: [477] Павлодский Е.А. Обзор законов о банках и банковской деятельности стран – членов СНГ //Право и кономика. – 1995. – № 3–4.
[157] [181] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. - С.146.
[158] [50] Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем /Под общ. ред. Е.Б. Кубко. – К.: Юринком, 1997. – С. 52.
[159] [586] Господарський процесуальний кодекс України //Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 6, ст.56. – з наступними змінами та доповненнями, в редакції Закону України N 2539-III від 21 червня 2001 р.
[160] [608] Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України, 1996 р., N 49, ст.272. Такий же висновок можна зробити й на підставі аналізу теоретичних розробок, в яких зачіпається питання правового статусу Конституційного Суду України, зокрема: [206] Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 12–14; [19] Андрійко О.Ф. Державни контроль у сфері виконавчої влади України. – К.: Ін Юре, 1999. – С. 28–29; [582] Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні проблеми): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук – Х., 2001. – С. 10.
[161] [600] Закон України „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. - 1991 р. - № 53. - Ст.793. – з наступними змінами та доповненнями.
[162] Див., зокрема: [344] Казанцев С.Я., Згадай О.Э. Компьютерные справочные правовые системы в юридической практике /Проблемы юридической техники: Сборник статей /Под ред. Д.ю.н. В.М. Баранова. – Нижний Новгород, 2000. – С. 256–263.
[163] Публічний (від лат.publicus – суспільний, народний) – відкритий, гласний, суспільний; публікація (від лат. publico – оголошую всенародно) – вміщення оголошення, твору в пресі, передача по радіо, телебаченню для загального відома; те, що надруковано //[341] Словник іншомовних слів /за ред. чл.–кор. АН СРСР О.С. Мельничук. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1974. – С. 560. Згідно тлумачного словника С.І. Ожегова „оприлюднювати” – оголосити для загального відому, опублікувати; „публікувати” – оголошувати, розголошувати в друкованому органі //[339] Словарь русского языка /под ред. Н.Ю. Шведовой – М.: Русский язык, 1984. - С. 367, 547.
[164] Можливість оскарження актів державних органів у сучасних умовах аналізується в роботах: [562] Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів в практиці арбітражних судів України: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2001. – С. 8 – 9; [565] Бринцев О.В. Сутність правових спорів у сфері підприємництва та способи їх вирішення: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – Х., 2001. – С. 9 – 11.
[165] [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело ЛТД, 1995. – С. 212.
[166] [141] Олейник О.М. Основы банковского права. Курс лекций. – М.: Юрист, 1997. – С. 61–62.
[167] [528] Шепель А.О. Деякі правові аспекти європейської інтеграції України //Часопис Київського університету права. – 2002. – № 1. – С. 81–82; [146] Основы права Европейского Союза: схемы и комментарии: Учеб. пособие /Под ред. д.ю.н., проф. С.Ю. Кашкина. – М.: ИНФРА-М. – 2002. – С. 8.
[168] [217] Банківське право України: Навч. Посібник. Кол.авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. /За заг. Ред. А.О. Селіванова. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2000. – С. 29..
[169] [153] Право Європейського Союзу. Загальна частина. Підручник для студентів вищ. навч. закл. /Опришко В.Ф. - К.: КНЕУ, 2002. – С. 12.
[170] За період із 1982 р. Базельський комітет видав понад 80 публікацій у сфері банківської діяльності // [236] Научно-практический комментарий к Банковскому кодексу РБ. – Кн.. 1. – С. 29–30.
[171] [575] Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. Автореф. дис.на здоб. наук. ступ. доктора юрид. наук. – К, 2001. – С. 19.
[172] Питанню доцільності створення спеціалізованих банків у сучасних економічних умовах присвячено ряд наукових доробок. Див., зокрема: [470] Опришко В. Українські банки: спеціалізація чи універсалізація? //Вісник НБУ. – 2001. – № 7. – С. 6–10.
[173] [696] Затверджене Постановою Правління НБУ № № 275 від 17.07.2001 р. (зареєстровано в Мінюсті України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921).
[174] Якщо відповідну ліцензію буде отримано, банк зможе ряд операцій здійснювати на її підставі, без отримання додаткових дозволів (зокрема, це лізинг, послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток тощо). Для здійснення ряду інших банківських операцій (зокрема, операцій з валютними цінностями, в тому числі неторговельних; ведення кореспондентських рахунків тощо) банк поряд із отриманою банківською ліценцією повинен отримати від НБУ письмовий дозвіл.
[175] [181] Банковское право РФ. Общая часть. – С. 133–135.
[176] Зокрема банки „Аваль”, „Авторитет”, „АЖИО”, „Аллонж”, „Аркада”, „ВаБанк”, „Київ”, „Кредит промбанк”, „Мрія”, „Славутич”, „Транс банк”, „Український кредитно-торговий банк”, „Укринбанк”, „Укргазбанк”, „Укрсоцбанк”, „Фінанси і кредит”, „МКБ” „Правекс-Інвест” тощо. За словами її президента Л. Чернівецького, КБС у співробітництві з НБУ та АУБ братиме активну участь у вдосконаленні банківського законодавства. „Ми плануємо залучити до роботи в наглядовій раді КБС до десяти авторитетних народних депутатів, і активно лобіювати в Верховній Раді законопроекти, які б сприяли б розвитку банківської системи країни, а також підтримуватиме керівництво НБУ та його зусилля, спрямовані на стабілізацію грошової системи України зокрема, і економіки в цілому” //Бизнес. – № 23 (490) від 10.06.2002 р. – С. 15. [430].
[177] За матеріалами Агенції „Українські новини” // Бизнес. – № 23 (490) від 10.06.2002 р. – С. 15. [460].
[178] [206] Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.О. Конституційний Суд України. – К.: Ін Юре., 1997. – С. 18.
[179] [531] Эбзеев Б.С. Толкование Конституции Конституционным Судом РФ: теоретические и практические проблемы //Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 7.
[180] [181] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Экмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть. – С. 137.
[181] [255]Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. – М.: Финстатинформ, 1996. – С. 11.
[182] [81] Исторический очерк Банка Франции. Специальное издание Банка Франции: Пер. с фр. – М., 1996. – С. 48–52.
[183] Для визначення стосунків у сферах, які не регулюються законом, банкіри виробили Моральний кодекс банкіра. – Див: [551] Мітюков І.О., Александров В.Т., Ворона О.І., Недбаєва С.М. Фінансові послуги України. Енциклопедичний довідник. Том 1. – К.: Укрбланковидав, 2001. – С. 121.
[184] Однією з визначальних характеристик держави є власна валюта. І тому цілком логічним є поява в Україні власних грошових знаків за часів утворення на її території стародавньої держави – Київської Русі. Формування її грошової системи датується ІХ- початком ХІІ століття. Початковою базою її обігу були західноєвропейські та арабські срібні монети, що в певній мірі відповідали грошово-ваговим нормам Русі. В кінці Х століття в обігу з’явилася гривня (слово “гривня” походить від обруча – прикраси із золота або срібла, що носилося на шиї (на загривну). Гривня важила 48 золотників (один золотник мав вагу 4,266 г срібла). Розрізнялися срібна гривня – вагова одиниця, що відповідала певній кількості (вазі) срібла, і гривня-кун – грошово-розрахункова одиниця, що виражала відоме число монет.
У Київській Русі ХІ ст. в обігу була київська гривня, що мала форму шестикутного бруска і важила біля 160 г. Крім того, в грошовому обігу в ХІІ ст. були новгородські гривні – довгасті срібні бруски з вагою біля 200 г. Оберталися також гривні чернігівські, литовські та інші.
[185] [240] Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т. 2. 3-тє видання. Copyright by Ukrainische Freie Universitat und Ukrainischer Verlag, Munchen, 1976.– К.: Либідь, 1995. – С. 407.
[186] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ) /За ред. д.е.н., проф. І.В. Сала. – Суми: Слобожанщина, 2000. – С. 108.
[187] [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. – М.: НП „Журнал Вопросы экономики”, 2001. – С. 165.
[188] Діяльність зазначених банків опиралася, переважно, на наданні довгострокових кредитів під невеликі відсотки. Зокрема, Дворянський банк давав позички строком до 3 років в розмірі до 10 тис крб. В 1757 р. строк повернення позичок був збільшений ще на один рік, а в 1761 р. до 8 років. Діяльність Купецького банку виявилася менш вдалою, оскільки позички не поверталися позичальниками, і у 1782 р. банк був ліквідований. До того ж уряд із самого початку дивився на кошти банків як на джерело фінансування видатків, й ніякого відношення до господарства не мав. В 1758 р. рішенням Сенату 7 тис крб. із Дворянського та Купецького банків було спрямовано на утримання італійської комічної опери.
[189] [235] Мигулин П.П. Русский государственный кредит 1769-1899. Т.1. – Харьков, 1903. – С. 243.
[190] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ) – С. 113– 114.
[191] [102] Коропецький І.С. Українська економічна думка в ХІХ ст. – К., 1991 р. – С. 29; Оглоблін О. Проблема української економіки в науковій літературі і громадській думці ХІХ-ХХ ст. – Нью-Йорк, 1953. – С 14.
[192] [186] Учебник финансоваго права С.И. Иловайскаго. – Одесса, Типо-Хромо-Лит. А.Ф. Соколовскаго, 1904. – С. 41– 42.
[193] [242] Сперанский М.М. План финансов. 1810 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. /Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. – М.: Статут, 1998. – С. 81.
[194] [246] Тургенев Н.И. Опыт теории налогов. 1818 год. /Цитируется по: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. – М.: Статут, 1998. – С. 268.
[195] [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. – Київ, 1997. – С. 6.
[196] [185] Уставъ Государственнаго Банка. - С.-Петерьбургъ, Типо-литография Р.С. Вольпина. – 1904.
[197] Підтвердження цього факту є положення статті 72 Статуту Державного банку, згідно якої Державному Банку надається право здійснювати наступні комерційні операції: 1) облік векселів та інших строкових зобов’язань; 2) видачу позичок та відкриття кредитів; 3) прийом вкладів: грошових і на зберігання; 4) покупку та продаж векселів та інших цінностей; 5) перевід сум та інші комісійні операції. Державний банк Російської імперії мав своєрідні риси: відсутність емісійної самостійності (випуск кредитних білетів на вимогу уряду); впровадження в собі функцій відділення державного казначейства (випуск за спеціальною вказівкою кредитних білетів з комерційною метою, переоблік векселів інших банків тощо). – [189] Хромов П.А. Экономическое развитие России в ХІХ-ХХ вв. – М., 1950. – С. 401.
[198] [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. – С. 8.
[199] [506] Статистический временник Российской империи. Серия ІІ. Вип. 11; Статистика русских банков // СПб, 1875. – С. 83.
[200] [39] Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К.: Либідь, 1996. – С. 458.
[201] [238] Орлов М.Ф. О государственном кредите. 1832 год. /Цитується за: У истоков финансового права. Т. 1. / Под ред. д.ю.н. А.Н. Козырина. – М.: Статут, 1998. – С. 301.
[202] [94] Коломиец А. Финансовые реформы русских царей (от Ивана Грозного до Александра Освободителя). Очерки. – М., НП “Журнал Вопросы экономики”, 2001. – С. 337.
[203] [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. - К., 1929. – С. 15.
[204] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст.) – С. 131.
[205] [231] История Киева. Т. 1. В 2-х т. - К. Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР. ,1963. – С..351.
[206] [506] “Статистический временник Российской империи”, серия ІІ, вып. 11; [507] “Статистика русских банков”.// СПб, 1875. – С. 502.
[207] [379] Атлас М.С. Государственный банк дореволюционной России //Вестник Банка России. – 2000. - № 7. – С. 304.
[208] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). – С.124.
[209] [243] Старовойтенко І. Економічний розвиток Києва; самоврядування; міське господарство. – Історія Києва, Т. 1. Київ, 1918 р. – С. 405.
[210] В цілому по банківській системі країни станом на 1881 р. було надано викупних позичок на 748,5 млн крб. З цієї суми утримані борги поміщиків колишнім кредитним установленням в сумі 302,7 млн крб; банківських білетів видано на 168,3 млн крб, 5%- викупних свідоцтв – на 191,5 млн крб, інших паперів, що засвідчували право отримання доходу по викупній операції – на суму вище 85 млн крб. /Министерство финансов 1802-1902 //СПб., 1902. – ч. 1. – С. 452. [362].
[211] [51] Венгерська В.О. Утворення та діяльність державних банківських установ на Правобережні Україні у другій половині ХІХ століття. – С. 326.
[212] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). – С. 133.
[213] [157] Раковский Л.Э. Сахарная промышленность Украины во второй половине ХІХ ст. Социально-экономический очерк. – Чернигов, 1992. – С. 28.
[214] [227] Витте С.Ю. Воспоминания. Т. 2. В 2-х т. – М., 1960. – С. 522.
[215] [462] Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729-1903).Опыт исследования. – Харьков, 1904. – С. 234.
[216] [230] Історія України. Курс лекцій. У 2-х к. Кн. 2. ХХ ст./Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 8-9.
До речі, помітну роль у розвиткові промисловості країни відіграли казенні замовлення, урядові позички, державне регулювання цін. Були налагоджені тісні зв’язки між банківськими монополіями, Державним банком і царським урядом, що значною мірою сприяло розвиткові державно-монополістичних тенденцій в економіці країни та зрощуванню монополій з державним апаратом. Так, з середини 90-х років ХІХ ст. з початком державно-монополістичного регулювання цукрової промисловості, державної регламентації цукрового експорту, в процесі дальшого зрощування цукрової промисловості з петербурзькими і московськими банковими монополіями сформувався й зміцнів цукровий синдикат, який на початку ХХ ст. повністю монополізував цукровий ринок.
[217] [208] Эвентов Л.Я. Иностранные капиталы в русской промышленности. - М.-Л., 1931. – С. 85.
[218] [234] Лебедев В.А. Финансовое право. Учебник. Золотые страницы финансового права России. Т. 2. – М., Статут, 2000. – С. 147.
[219] [231] История Киева. Т. 1. В 2-х т. – К. :Институт истории Академии наук СССР. Изд-во АН УССР,1963. – С. 463.
[220] [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. – С. 33.
[221] [52] Витанович І. Українські землі під Австрією та Угорщиною. – ЕУ, 1928. – С. 527.
[222] Станом на 31 грудня 1913 р. вексельний портфель Київської контори Державного банку досяг 29077 тис крб (проти 14 086 тис на 31 грудня попереднього року). В приватних банках на 31 грудня 1913 р. було векселів на 53159 тис крб (проти 47987 тис на цю ж дату попереднього року). Основні операції Київської контори Державного банку та приватних позичкових установ на 1 грудня 1914 р. складали: дисконт та позички – 224 млн крб, вклади та поточні рахунки – 147 млн крб. Государственный банк. Данные по конторе и отделениям на 1906–1915 гг. // СПб. – 1916. – С. 241, 244. [356].
[223] [17] Альтерзон С.Г. Нарис розвитку київської кредитової системи. – С. 78.
[224] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). – С. 205 – 206.
[225] [76] Зозуля Я. Велика українська революція. Матеріали до історії відновлення української державності: Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року. – Нью-Йорк, 1967. – С. 73.
[226] [198] Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 – 2001 рр. - К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 246–248.
[227] [64] Дорошенко Д. Історія України. Т. ІІ. Українська Гетьманська держава. – Ужгород, 1932. – С. 283–286.
[228] [805] Декрет РНК України від 14 лютого 1919 р. „Про конфіскацію акціонерних капіталів бувших приватних банків” //Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. 1917 – 1925 гг. /Автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. – Киев: Высшая школа, 1966. – С. 137.
[229] [806] Декрет РНК “Про грошові знаки республіки” від 14 травня 1921 р. //Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. – С. 258.
[230] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). – С. 213.
[231] [811] Постанова РНК “Про тримання державними установами та підприємствами своїх поточних рахунків в установах Держбанку” від 31 січня 1922 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. –С. 373.
[232] [812] Постанова РНК “Про валютні і золоті угоди державних і кооперативних установ і підприємств” від 26 лютого 1923 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. –С. 554.
[233] [813] Постанова РНК “Про чеканку золоточервонців” від 21 листопада 1922 р.
[234] [230] Історія України. Курс лекцій. Кн. 2. ХХ ст. – С. 211.
[235] [808] Кримінальний кодекс України. Постанова Всеукраїнського ЦВК 23 серпня 1922 р. Введений з 15 вересня 1922 р. / Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. –С. 515.
[236] [809] Кримінальний кодекс УРСР 1927 р.Постанова Всеукраїнського ЦВК від 8 червня 1927 р.“Про введення в дію Кримінального кодексу УРСР в редакції 1927 р.”Введений в дію з 1 липня 1927 р. /Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 2. – С. 331. Історико–правовий аспект зміни повноважень карних органів та їх компетенція, в тому числі, в сфері банківських відносин, містить робота: [576] Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922–1934 рр.): історико–юридичний аналіз: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юр. наук. – К., 2001. – С. 8 – 9.
[237] [813] Собрание уложений РНК РРФСР – 1923. – № 1. – Ст. 12.
[238] [815] Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 27.11. 1925 р. //Збірник законодавства СРСР. – 1925. – № 81. – Ст. 612.
[239] [59] Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – С. 209.
[240] [816] Положення про державні трудові ощадні каси Союзу РСР, затверджене Постановою ЦВК та РНК СРСР від 20.02.1929 р. /Збірник законодавства СРСР. – 1929. – № 17. – Ст. 140.
[241] [358] Законодательство о кредитовании и расчетах. Сборник законодательных и ведомственных материалов по кредитованию и расчетам. //Под ред. М.В. Выносова. Изд-во 4-е, перераб. и доп. – М.: Госфиниздат, 1936. – С. 198-199.
[242] [810] Правила по контокоррентным счетам. – М., 1930.
[243] [230] Історія України. Курс лекцій. Кн. 2. ХХ ст. – С. 289.
[244] [820] Собрание постановлений Правительства СССР. – 1965. - № 19. – Ст. 122.
[245] [818] Собрание постановлений Правительства СССР. – 1960. - № 18. – Ст.160.
[246] [817] Статут Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затверджений постановою РМ СРСР № 433 від 20.11.1948 р. /Збірник законодавства СРСР. - 1948. - № 7. - Ст.89; [821] Статут Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затверджений постановою РМ СРСР № 623 від 11.07.1977 р. /Збірник законодавства СРСР. - 1977. - № 21. - Ст.131.
[247] [822] Собрание постановлений Правительства СССР. – 1981. - № 3. – Ст.12.
[248] [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство России: опыт, проблемы, перспективы. – М.: Дело ЛТД, 1995. – С. 110.
[249] [220] Фінансово-кредитна система України – Росії (ХУІІІ-ХХ ст. ). – С. 247.
[250] [823] Собрание постановлений Правительства СССР. – 1987. - № 37. – Ст.121.
[251] Статутний фонд банку визначався в сумі 1500 млн. крб. і служив забезпеченням зобов’язань Державного банку. Його завданнями визначалися: централізоване управління грошово-кредитною системою країни, проведення єдиної кредитної політики, координація діяльності банків СРСР та організація розрахунків між ними, організація і зміцнення грошового обігу, касове виконання бюджету, участь в формуванні зведеного валютного плану країни, кредитування, фінансування та розрахункове обслуговування підприємств і організацій невиробничої сфери. – [825] Устав Государственного банка СССР. Утвержден Постановлением СМ СССР № 1061 от 1.09.1988 г. //СП СССР. – 1988 г. – № 32. – Ст. 91.
[252] О переводе государственных специальных банков СССР на полный хозрасчет и самофинансирование. [824] Постановление СМ СССР № 280 от 31.03.1989 г. //СП СССР. – 1989. – № 21. – Ст. 64.
В основу діяльності банків було покладено прибуток (доход) банків як узагальнений показник ефективності роботи і головне джерело укріплення та розвитку банківських установ, соціального розвитку та матеріального стимулювання їх колективів. Джерелами кредитних ресурсів визначалися фонди банків, залишки коштів підприємств, організацій та кооперативів на розрахункових, поточних рахунках, депозити, а також вклади населення на рахунках, відкритих в установах спеціалізованих банків СРСР. Крім того в Держбанку СРСР створювався Фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи СРСР. Він формувався за нормативами, визначеними урядовими актами, за рахунок частини залучених банками ресурсів та депозитів
[253] [597] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст.281.
[254] [632] Постанова Верховної Ради Української РСР „Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 року N 873-XII //Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – N 25. – Ст. 282.
[255] Слід зазначити, що процес прийняття банківського законодавства в Україні відбувався фактично паралельно з реформуванням цієї сфери в Російській Федерації, що свідчило про проведення чергового етапу масштабного реформування кредитної системи. Верховна Рада РРФСР прийняла 2 грудня 1990 р. закони РРФСР „Про Центральний банк РРФСР (Банк Росії)” і „Про банки і банківську діяльність в РРФСР” // Ведомости Верховного Совета РСФСР. – 1990. - № 27. – Ст. 356, 357. [748, 749]. Цікаво, що трохи пізніше (22 грудня 1990 р.) були прийняті Закони СРСР „Про Державний банк СРСР” та „Про банки і банківську діяльність” // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1990. - № 52. – Ст. 1154, 1155. Однак прийняття зазначених нормативних актів вже не могло більш-менш помітно вплинути на діяльність кредитно-банківської системи Радянського Союзу, оскільки саме з кінця 1990 – початку 1991 рр. почався процес формування самостійних банківських систем радянських республік, які поступово оголошували про свою незалежність.
[256] Див, наприклад: [301]EviBodi, RobertC. Merton. Finance. – PrenticeHall, aPEC, NewJersey, 2000. – Р. 64–68; [304]GraneD., K. Froot, S. Mason, R.C. Merton… The Global Financial System: A Functional Perspective. – Boston: Harvard Business School Press, 1995. – Р. 54–59. Достатньо цікавим є монографічне дослідження: [15] Албегова И.М. и др.Государственная экономическая политика /И.М. Албегова, Р.Г. Емцов, А.В. Холопов; Под общ. ред. А.В. Сидоровича. -М.: Дело и сервис, 1998. – 320 с.
[257] Останні дослідження в країнах із перехідною економікою свідчать, що пасивний (замкнений) капітал у них перевищує надходження іноземного капіталу приблизно в двадцять разів //[373] Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ: Матеріали конференції 22–23 червня 2001 р. – К., 2002. – С.12. Свого часу на такі особливості перехідних економік звертали увагу європейські та американські фінансисти: [292] G. Caprio, D. Folkerst–Landau, D. Lane. Bulding Sound Finance in Emerging Market Economies. – 1994. –358 p.; [293] Central and Eastern Europe: Roads to Growth. – 1992. – 322 p.
[258] [298] Robert C. Effros. Current Legal Issues Affecting Central Banks, Volume III, 1995. – 648 p.; [299] Volume IV, 1997. – 983 p.; [187] Халевинская Е.Д. Евробанк: политическая структура, банк развития, коммерческий банк. – М.: Финансы и статистика, 1992. – С. 4 – 9.
[259] [492] Реформирование международных финансовых институтов // Ел. журнал государственного департамента США, Том 6. – № 1. – Февраль 2001 г.
[260] За 1991–2001 рр. такі надходження склали 3,9 млрд дол. – [332] Плотніков О. Макроекономічні аспекти реформування фінансової системи України //Система державних фінансів України: шляхи забезпечення прозорості та оптимальної децентралізації фінансових потоків: Матеріали форуму експертів. Київ: Інститут Схід–Захід, 2 березня 2001 р. – С. 14; [516] Талько В. Проблеми врегулювання відносин з міжнародними економічними організаціями //Право України. – 1999. – № 9. – С. 106 – 109. На таком увзаємозв`язку наголошують увагу економісти. Див., наприклад: [264] Лэттер Т. Выбор режима валютного курса: Пер. с англ. – Лондон: Центр по изучению деятельности центральных банков, 1996. – 34 с. Менкью Н. Макроэкономика: Пер. с англ. – М.: Издв-во МГУ, 1994. – 802 с. [256] Гайгер Линдвуд Т. Макроэкономичкская теория и переходная экономика: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М., 1996. – 560 с.
[261] На цьому акценутють свою увагу більшість фахівців, що досліджують сферу банківської діяльності, не дивлячись на спеціалізацію. Див., наприклад, роботи: [105]Кочетков В.М. Забезпечення фінансової стійкості сучасного комерційного банку: Монографія. – К.: Знання, 2002. – 238 с.; [106]Кравець В.М., Кравець Ю.В. Західноєвропейський банківський бізнес: становлення і сучасність. – К.: Знання-Прес, 2003. – 470 с.; [122] Маркова О.М., Сахарова Л.С., Сидоров В.Н. Коммерческие банки и их операции: Учеб. пособие. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 288 с.; [192]Філіпенко А.С. Економічний розвиток. Європейський контекст. – К.: Знання, 2002. – 120 с.; [202] Шевченко Р.І. Банківські операції: Навчально-методичний посібник. – К.: Знання, 2003. – 276 с.
[262] Див, наприклад: [145] Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения при ВС РФ, 1992. – С. 4.
[263] У спеціальній літературі такі установи також носять назву „небанківських” або ”парабанківських”.
[264] [338] Локшина С.М. Краткий словарь иностранных слов. – 9-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1987. – С. 466.
[265] [339] Ожегов С.И. Словарь русского языка /Под ред. д. филол. н., проф. Н.Ю. Шведовой. Издание 16-е, исправленное. – М. Русский язык, 1984. – С. 624.
[266] [221] Філософія / Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін. – За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 477.
[267] Див., зокрема: [2] Аверьянов А.Н. Системное познание мира. – М., 1985. – С. 165 – 191; [22] Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М., 1981. – С. 99 – 117; [389] Бейкун А. Позитивна тенденція розвитку категорії „система” як елемента структурно-функціональної побудови органів державного управління //Право України. – 2001. – № 12. – С. 51 – 54.
[268] [22] Афанасьев В.Г. Общество: системность., познание и управление. – С. 53.
[269] [217] Банківське право України: Навч. посібник. Кол.авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. /Заг. ред. А.О. Селіванова. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2000. – С. 56.
[270] [427]Карманов Є.В. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України //Право України. – 2001. – № 4. –С. 28–33.
[271] [371] Роу А., Сігельбаум П., Кінг Т. Аналіз стану фінансового сектора на перехідному етапі в колишніх республіках Радянського Союзу. – Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ, червень 2001.
[272] Российская банковская энциклопедия. – М., 1995. – С. 51.
[273] [179] Тосунян Г.А. Государственное управление в области финансов и кредита в России. – М.: Дело, 1997. – С. 127; [130] Молчанов А.В. Коммерческий банк в современной России: теория и практика. – М., 1996. – С. 29; [554] Российская банковская энциклопедия. – М., 1995. – С. 51; [340] Островская О.М. Банковское дело: Толковый словарь. – М.: Гелиос АРВ, 1999. – С. 43.
[274] На даній позиції стоїть і Банківська енциклопедія, яка визначає банківську систему як сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв’язку, що існує в тій чи іншій країні в певний період; складова частина кредитної системи //[549] Банківська енциклопедія /Під ред. д.ек.н., проф. А.М. Мороза. – К.: Ельтон. – С. 21.
[275] [619] Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. //Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 1. - Ст. 1.
[276] [104] Костюченко О.А. Банківське право: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 1998. – С. 19–20.
[277] [654] Державний Ощадбанк України був створений шляхом реорганізації на підставі постанови КМУ від 21 травня 1999 р. № 876 „Про деякі питання управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України” //Офіційний вісник України. – 1999. – № 23. – Ст. 83. Його статут був зареєстрований НБУ 26 травня 1999 р. – Особливості правового статусу Ощадбанку України досліджувалися автором у статті: [475] Орлюк О.П. Особливості правового статусу ощадних банків //Науковий вісник Чернівецького університету. – 2000. – Випуск 82. – С. 86–89.
[278] В Україні створення промислово–фінансових груп є достатньо проблематичним з позиції невигідності за фіскальною ознакою. Однак за своєю суттю існуючі угруповання можуть розглядатися саме як ФПГ у їх класичному розумінні.
[279] [53] Вступ до банківської справи /Під ред. М.І. Савлука. – С. 123.
[280] Див., наприклад: [309] John C. Strick. The Economics of Government Regulation: Theory and Canadian Practice. – Toronto: Thompson Educational Publishing, 1990. – 235 р.
[281] Див., зокрема: [360] Клейн М. Гроші, політика та майбутнє міжнародної фінансової системи: (неофіційний переклад). – Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ, червень 2001.
[282] [26] Банковское дело / Под ред. Ю. А. Бабичевой. — М.: Экономика, 1994. – С. 9.
[283] [253] Бухвальд Бруно. Техника банковского дела. – С. 15–16.
[284] К.Р. Тагірбеков пропонує інституційну схему побудови банківської системи, що базується на декількох принципах: 1. Ієрархічний принцип – виділяє в банківській системі окремі сегменти – рівні на підставі відносин внутрішньоструктурної підпорядкованості; 2. Функціонально-регулюючий принцип – розділяє банківську систему на окремі сегменти – шари на підставі функцій, що їх здійснюють складові банківської системи, спеціалізації здійснюваних ними операцій, а також характеру наглядових вимог, жорсткості повноважень банківського нагляду; 3. Організаційно-ієрархічний принцип – максимально повне виділення всіх функціонуючих елементів банківської системи, в тому числі і тих, що входять до внутрішніх ієрархій: центральний апарат, територіальні відділення, польові установи, розрахунково-касові центри, відділення, інформаційно-аналітичні центри, газети, журнали, обмінні пункти, банкомати тощо. – [144] Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – М.: Изд. дом «ИНФРА-М», Изд-во «Весь Мир», 2001. – С. 35.
[285] [50] Введение в теорию государственно-правовой организации социальных систем /Под общ. ред. Е.Б. Кубко. – К.: Юринком, 1997. – С. 33; [572] Лобода Ю.П. Цінність держави як її соціальна сутність (теоретико–методологічні аспекти дослідження): Автореф. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук – Одеса, 2001. – С.15.
[286] [77]Иванов А.И. Банковское дело. Настольная книга по немецкому банковскому делу. – М., Промстройбанк России, изд–во «Логос»,1996. – С. 10.; [228]Данилишин Б.М. Благосостояние наций: эволюция парадигмы развития: Монография. В. 2-х кн. – Кн. 1: Эволюция экономических отношений. – К.: Знання, 2002.
[287] Більш повно функції системи розглядалися в наступних доповідях: [315] MertonR.C. AFunctionalPerspectiveofFinancialIntermediation. – FinancialManagement 24, Summer 1995; [290] BodieZ. andD. Grane. The Transformation of Banking: A Functional Perspective. – Harvard Business Review, March – April, 1996. З позицій практичного застосування доцільно ознайомитися з роботами: [404] Геращенко В. Перспективы развития банковской системы России /Бюллетень финансовой информации. – № 7. – июль 2000 г. – С. 4 – 41.
[288] [245] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы. Часть І. – М.: Дело, 2000. – С. 94.
[289] [234] Лебедев В.А. Финансовое право: Учебник. Золотые страницы финансового права России. Т. 2. – М.: Статут. – 2000.– С. 147.
[290] Див., наприклад: [266] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Т. 1. Банки. Книга 2. – С. 8; [24] Банки и банковские операции: Учебник для вузов /Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – С. 6–7; [167] Смирнов А.Л. Лизинговые операции. – М.: Издательство АО «Консалтбанкир», 1995. – С. 3
[291] Наприклад, д.ек.н. Паламарчук В.О. та Бойченко О.К. у своєму науковому дослідженні запропонували класифікувати комерційні банки за цілим рядом ознак, у тому числі: 1) за порядком створення (перепрофільовані, новостворені); 2) за характером спеціалізації (універсальні, спеціалізовані); 3) за територією діяльності (регіональні, республіканські, міжнародні); за розміром (великі, середні, малі); 4) за формою власності (загальнодержавні, муніципальні, колективні, приватні, зі стопроцентною іноземною інвестицією, змішані); 5) за характером відносин (банки–гаранти, банки–кореспонденти, уповноважені); 6) за ступенем впливу (монополісти, аутсайдери); 7) за структурою (багатопрофільні, безфіліальні); за ступенем контролю (контролюючі, контрольовані); 8) за фінансовим станом (стійкі (стабільні), проблемні, кризові, банкрути) тощо. – Банківська діяльність за умов перехідної економіки: економіко-правові аспекти //[478] Фінанси України. – 1998. – № 3. – С. 50.
[292] [693] Постанова НБУ N 375 від 31.08.2001 „Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень„ (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 жовтня 2001 р. за N 906/6097).
[293] [427] Карманов Є. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України //Право України. – 2001. – № 4. – С. 30.
[294] Зазначені особливості неодноразово підкреслювалися в юридичній літературі. Див.: [24] Банки и банковские операции: [24] Учебник для вузов /Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – С.10; Банковское дело: [27] Учебник / Под ред. В.И. Колесникова, Л.П. Кроливецкой. – 3-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1997. – С. 14.
[295] Публічні інтереси в даному випадку тлумачаться як суспільні, без задоволення яких не можна, з однієї сторони, реалізувати приватні інтереси, а з іншої – забезпечити цілісність, стійкість та нормальний розвиток організацій, держав, націй, соціальних верств, держави в цілому /[176] Ю.А. Тихомиров. Публичное право. – М. – С. 54–55; [280] Туском Ж. Міжнародне право: Пер. з фр. – К.: Арт Ек, 1998. – С. 139.
[296] Якщо з 1991 по 1997 рр. в Україну надійшло 1,3 млрд дол іноземних інвестицій, то нелегальний витік капіталу за кордон оцінюється у 20 млрд дол // [334] Проблеми економічної безпеки в Україні: Аналітична доповідь. – Київ, березень 1997 р. Український центр економічних і політичних досліджень. – С. 37.
[297] У науковій літературі неодноразово висловлювалася пропозиція прийняти Банківський кодекс, що, на погляд автора, не є доцільним, виходячи зі змісту банківської діяльності та її динамічного розвитку. Див.: [487] Посікіра Р. Банківське законодавство: поняття, стан, перспективи //Право України. – 1998. – № 7. – С. 76– 79.
[298] Так, станом на 1 січня 1997 р. несплачена в строк заборгованість складала 417 млн грн. Несплачені в строк відсотки за позичками банків зросли за 1996 р. на 40,2% і вимірювалися 586 млн грн.. – [334] Проблеми економічної безпеки в Україні: Аналітична доповідь. – Київ, березень 1997 р. Український центр економічних і політичних досліджень. – С. 40–41.
[299] [352] Бокрош Л. Розвиток фінансового сектора України. Нова стратегія реформ. – Україна, фінансовий сектор: Нова стратегія реформ, червень 2001.
[300] [522] Цхведиани В. Развитие банковской системы…//Бизнес. – № 7. – 17 февраля 2003 г. – С. 34 – 35.
[301] [546] Ukraine: The Financial Sector and The Economy: The New Policy Agenda. 2001 / The World Bank, 2002.
[302] Див, наприклад: [471] Оніщук О. Розвиток ринку послуг в Україні у контексті вступу до світової організації торгівлі //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 2.
[303] Репутація і імідж є основним аргументом на користь торговельної марки, в тому числі і банку. Найбільш ефективним інструментом формування репутації та торгівельної марки є PR. Банк приділяє велику увагу розміщенню різноманітної інформації щодо його діяльності, участі у фінансових рейтингах, співробітництву із СМІ. Див.: [448] Ксенз Л. Банкиры делают брэнды // Деловая столица. – № 38 (72). – 23.09.2002. – С. 30.
[304] [452] Лысенко Е. Финансисты меняют акценты //Деловая столица. – № 7. – 17.02.2003. – С. 12.
[305] [490] Раєвський К.Є. Ринкове реформування банківської системи в Україні: концептуальні положення //Вісник Національного банку України. – 1996. – № 1. – С. 29-31.; [439[]] Костицький В. Закон концентрації банківського капіталу: необхідність та шляхи здійснення //Право України. – 2002. - № 2. – С. 56.
[306] [510] Стельмах В. Доля гривні й банківської системи України //Вісник НБУ. – 2000, серпень.
[307] На кінець 2002 р. крупними іноземними інвесторами в українські кредитно-фінансові установи виступають банки Австрії (18,9 % всього залученого капіталу); Польщі (16,5 %) і Нідерландів (10%). Серед зарубіжних інвесторів, що вклали кошти в українські банки, – дві міжнародні фінансові організації, 38 компаній і фірм, 11 банків і 4 фізичних особи. Всього в Україні нараховується 20 банків з іноземним капіталом, 7 з яких належать повністю нерезидентам. Станом на 1 жовтня 2002 р. регулятивний капітал банків в іноземними інвестиціями складав 1, 75 млрд грн (19,5 % загальної суми капіталу банків України), а їхня частка в активах досягла 15,6 %. – [428] К вопросу о капитализации банков //Деловая столица. – № 50/84. – 16.12.2002. – С. 13.
[308] [618] Закон України від 5 квітня 2001 р. „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” //Відомості Верховної Ради України, 2001р., № 29, ст. 137.
[309] [556] Доповідь І. Богословської на конференції “Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ”. – Київ, 22–23 червня 2001р.
[310] Останніми роками спостерігається тенденція досягнення міжнародного консенсусу відносно необхідності зміцнення платіжних систем шляхом відпрацювання міжнародно визнаних стандартів та практики у відношенні їхньої структури та функціонування. Особливу роль в цьому процесі відіграє Комітет по платіжних та розрахункових системах центральних банків країн “Групи десяти”. У травні 1998 р. за його ініціативою було створено Робочу групу по принципах та практичних аспектах платіжних систем, метою якої було розроблення ключових принципів для системно значущих платіжних систем. До складу зазначеної групи увійшли не лише банки країн “Групи десяти” та Європейського центрального банку, а й ще 11 національних центральних банків країн різних регіонів світу, а також представники Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Після кількарічної роботи групи було представлено на розгляд учасників зазначені ключові принципи для системно значущих платіжних систем. – [321] Report of the Committee on pay and computation system of the Central Banks of the Group of Ten countries. – BWC, 2000. – Першим ключовим принципом називається наявність добре відпрацьованої правової бази в усіх юрисдикціях.
[311] [360] Клейн М. Гроші, політика та майбутнє міжнародної фінансової системи. Частина Б. //Матеріали конференції “Україна. Фінансовий сектор: нова стратегія реформ”. – С. 12.
[312] [368] Подання Шведського банку на конференції SantaFeInstitute 27 та 28 березня 1998 р. у Лондоні.
[313] [451] Лисенко І. Українські локальні картки переходять на чіп //Галицькі контракти. – № 39, 24-30 вересня 2001 р.
[314] [530] За повідомленнями Департаменту інформатизації НБУ – 11.11.2002 р.
[315] [481] Переход на чиповые карточки. Е-миграция //Бизнес. - № 11 (530), 17.07.2003 г. – С. 45.
[316] Станом на 17.01.2003 р. проблема капіталізації встала перед 10 фінансовими установами.
[317] [454] Лысенко Е., Проводова Н. Как «надуваются» банки //Деловая столица. Финансы. – № 38 (72) . – 23.09.2002.
[318] Раніше питання капіталізації та встановлення мінімальних розмірів статутних фондів комерційних банків визначалися такими актами, як: [633] Постанова Верховної Ради України від 01.02.1996 р. (на 1.01.98 р. вимагався мінімальний капітал в сумі, еквівалентній 1 млн екю); [708] Постанова НБУ № 147 від 30.03.1999 р., якою цей строк був пролонгований. Постановою НБУ № 156 від 31.03.1999 р. було визначено, що в строк до 01.07.1999 р. банки зобов’язані забезпечити нарощування капіталу в розмірах, передбачених для збереження ліцензій на відповідні види банківської діяльності. – Капіталізаційна програма НБУ, розрахована до 2007 року, визначає, що залежно від статуса фінансові установи станом на 1 січня 2004 р. повинні сформувати нові нормативи мінімального капіталу: міжрегіональні банки – EUR 5,5 млн, регіональні – EUR 3, 5 млн, місцеві – EUR 1, 15 млн.
[319] [830] Промінвестбанк України. Річний звіт. 2000 рік.
[320] [381] Банки и банкиры //Новый Век. – 1.12. 2001. – С. 6–7.
[321] [829] Банк „Фінанси і кредит”. Річний звіт. 2001 рік.
[322] [828] АКБ „Правекс-Банк”. Річний звіт 2001 рік.
[323] Вітчизняний ринок банківських металів сьогодні поділяють на дві частини за ціновою ознакою. Перша – так звані банки першої хвилі: „Правекс-Банк”, „ВАБанк”, „Кредит промбанк”, „Форум”, вони тримають ціну на золото від 63070 грн/г (йдеться про стограмові злитки). Вигідно відрізняється друга частина банків – ці фінустанови відносять до другої хвилі (передусім через те, що вони пізніше вийшли на металевий ринок). До них зараховують „Ощадбанк”, „Укрсоцбанк”, „Брокбізнесбанк”. Ці банки працюють у межах нової цінової політики, встановлюючи менші ціни на свої злитки – на рівні 59–60 грн/г золота. В той же час можуть статися певні цінові зміни, оскільки Мінфін України своїм наказом від 26.11.2002 р. № 999 змінив закупівельні ціни на дорогоцінні метали. [727].
[324] Див., зокрема: [144] Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – С. 75 – 76.
[325] [184] Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – С. 80–81 (автор також наводить три схеми побудови банку: пірамідальну, географічну та функціональну); [144] Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – С. 76; [215] Голубович А.Д., Ситнин А.В., Хенкин Б.Л., Самоукина Н.В. У правление банком: организационные структуры, персонал, внутренние коммуникации. 2-е изд., испр. и доп. – М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 1995. – 208 с.
[326] В цьому контексті достатньо цікавими є наступні статті в сфері бюдежтування бізнес-діяльності банків: [524] Чаусов В. Бюджетирование бизнес-деятельности банка /Фингид. - 14.11.2002; [270] Нильс Расмуссен, Кристофер Дж.Эйхорн. Бюджетирование сегодня: обзор и тенденции.- JohnWiley & Sons; 2000.
[327] За підсумками 2002 року в структурі кредитно–інвестиційного портфелю вітчизняних банків переважають кредити суб`єктам підприємницької діяльності – на їх частку припадає 80 – 90% портфелю. Вага цінних паперів більше всього в кредитно–інвестиційному портфелі Укрсоцбанка – 27,2%. Частка депозитів фізичних осіб протягом року зросла у членів АУБ до 34,4%. Причому набільш активно залучають депозити громадян великі банки: у ПриватБанку, який є лідером по залученню депозитів фізичних осіб, вони зросли з 1408 млн грн. до 2615 млн грн., а їх частка в зобов`язаннях банку зросла до 53,31% //[485] Бизнес. – № 7. – 17 февраля 2003. – С. 35.
[328] [393] Бюлетень Національного банку України. – 2002. - № 7. – С. 46.
[329] Залежність сучасної економічної діяльності від доступу до ринку фінансових послуг виходячи зі стандартів ГАТС достатньо повно висвітлені в наступних роботах: [306] GuidetotheGATS. An Overview of issues for Further Liberalization of Trade in Services. – WTO, 2001. –704p.; [318] Opening markets in financial services and the role of the GATS. – WTO, 1997. – 55p.
[330] Мається на увазі пропозиція, представлена Україною Секретаріату СОТ у грудні 2001 року та розіслана учасникам раунду переговорів про вступ України до СОТ, який відбувся у кінці червня 2002 року. Конкретніше – Горизонтальні розділи про послуги і про фінансові послуги.
[331] [412] Дюфло Р., Юргелевич С. Реформування фінансового сектору України в контексті вступу до СОТ //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 8.; [489] Пятницький В. Регулювання торгівлі послугами в рамках СОТ //Україна – СОТ. Інформаційний бюлетень. – 2002. – Випуск № 2. – С. 6.
[332] [413] Дюфло Р., Юргелевич С., Савельєв О. Доступ філій іноземних банків в Україну//Українсько-європейський журнал міжнародного та порівняльного права. Том 1. – 2002. – Випуск 3. – С. 56.
[333] Зокрема: [754] Закон Естонії “Про кредитні установи” від 9 лютого 1999 р. (ст. 2, 12, 97, 98); [755] Закон Латвії “Про кредитні установи” від 5 жовтня 1995 р. (ст. 3, 20, 96, 107); [757] Закон Болгарії “Про банки” від 25 червня 1997 р. (ст. 1, 12, 15, 16, 62); [758] Закон Польщі “Про банки” від 29 серпня 1997 р. (ст. 40, 131); [759] Закон Словаччини “Про банки і банківську діяльність” від 1992 р. (ст. 1, 10, 25); [760] Закон Румунії “Про банки і банківську діяльність” від 5 бережня 1998 р. (ст. 6, 8, 15, 40, 67); [761] Закон Словенції “Про банківську діяльність” від 5 лютого 1999 р. (ст. 4, 52, 53); Закон Чехії “Про банки” від 1992 р. (ст. 1, 5, 7, 10).
[334] [766] Постанова № 2 Болгарського національного банку від 7.01.2002 р. “Про ліцензії та дозволи, які надаються Болгарським національним банком”.
[335] [762] Закон Чехії “Про банки” від 1992 р.; [767] Постанова № 33 Чеського національного банку від 2.02.1999 р. щодо необхідних умов для подання заявки про надання банківської ліцензії.
[336] [768] Постанова № 6 Національного банку Словаччини від 5.06.1998 р. щодо подання заявки філією іноземного банку для одержання ліцензії на здійснення банківської діяльності, мінімального розміру коштів, які надаються іноземним банком своїй філії на території Словацької Республіки, та методу документування виконання умов для надання філії ліцензії на здійснення банківської діяльності.
[337] [518] Тигіпко С. За повідомленням кореспондентів УНІАН. – 30 січня 2003 р.
[338] [288] BankSoundnessandMacroeconomicPolicy. – 1996, IMF. – 215 p.
[339] Див., наприклад, дослідження поточного розвитку у валютному та фінансовому праві: [296] CurrentDevelopmentsinMonetaryandFinancialLaw, VolumeI. – 1999, IMF. – 644 p.
[340] [204] Шенаев В.Н., Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. Зарубежный опыт и возможности его использования в России. – М.: Изд-во АО „Консалтбанкир”, 1994 . – С. 33.
[341] [22] Афанасьев В.Г. Общество: системность, познане и управление. – С. 53.
[342] [245] Тосунян Г.А., Викулин М.И. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы. – С. 108.
[343] [245] Тосунян Г.А., Викулин М.И. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы. – С. 109.
[344] [136] Немецкий Федеральній банк. Денежная политика Федерального банка. – С. 198.
[345] [50] Введение в теорию государственно–правовой организации социальных систем /Под общ. ред. Е.Б. Кубко. – К.: Юринком, 1997. – С.24.
[346] Історичний аналіз становлення і розвитку банківської системи України проведено автором в наукових статтях: [474] Орлюк О.П. Становлення банківської системи України у ХУІІІ – ХХ ст. Ч. 1 – 2. //Науковий Вісник Чернівецького університету ім. Федьковича. – 2003. – № 154, 161.
[347] Див.: [613] Закон України „Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. //Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 29, ст. 238 (із наступними змінами та доповненнями); [702] Постанова Правління НБУ № 495 „Про затвердження Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України” від 22.12.2000 – із наступними змінами.
[348] [55] Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации: юридический статус, организация, функции, полномочия. – М.: Изд-во МНИМП, 1997. – С. 27.
[349] [763] Закон Республики Молдова «О финансовых учреждениях» от 21 июля 1995 г. № 550–ХІІІ.
[350] [143] Организация деятельности коммерческих банков /Под общ. ред. Г.И. Кравцовой. – Мн.: БГЭУ, 2001.– С.22.
[351] Див, наприклад: [282] Федеральна резервна система США /підготовлено Робертом П. Блеком – переклад на укр. – Львів: Атлас, 1995. – С. 88–89; [37] США: Центральный банк и экономика. – М.: Наука, 1988. – С. 151–155; [204] Шенаев В.Н., Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. Зарубежный опыт и возможности его использования в России. – С. 35.
[352] Див.: [48] Вишневский А.А. Банковское право Англии. – С. 10–11, 205–208; [204] Шенаев В.Н., Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. Зарубежный опыт и возможности его использования в России. – С. 35.
[353] [258] Государственные финансы Канады /Пер. с англ.: Сев.-Осет.научн.центр; Владикавказский ин–т упр. /Под общ.ред А.Л. Кедрина, В.Д. Дзгоева. – М.: ОАО „НПО „Экономика”, 2000. – С. 349–350.
[354] Міжнародний досвід свідчить, що політика дорогих грошей не дає змоги розв’язати структурні проблеми, водночас просте зниження кредитних ставок також не дає результату, не будучи доповненим спеціальною інвестиційною політикою, особливо у світлі наростання відкритості економік, за якої зміни в ціні капіталу тягнуть за собою зміну платіжних балансів, валютних курсів тощо. – Див., зокрема: [357] Жаліло Я.А. Регулювання ринкової економіки: сучасний досвід розвинених країн. Випуск 1. – К.: НІСД, 1996. – С. 45.
[355] Маються на увазі, в першу чергу, позабанківські кредитно-фінансові установи.
[356] [87] Катрич А.С. Роль банков в устранении кризисных явлений в российском обществе. Банковская деятельность в системе социально-экономической информации. – М.: Дело, 1999. – С. 13.
[357] Наприклад, в Польщі мінімальний розмір капіталу банків як місцевих, так і філій іноземних банків становить 5 млн євро (ст. 32 Закону Польщі “Про банки” від 29 серпня 1997 р. [758]). В якості коментара доцільно ознайомитися також з деякими актами ЦБ РФ, в тому числі: О рублевом эквиваленте минимального размера уставного капитала, необходимого для создания кредитной организации, и минимального размера собственных средств (капитала) банка, ходатайствующего о получении Генеральной лицензии на осуществление банковских операций, на II квартал 2001 года //Вестник Банка России. – № 23 (523). – 11.04.2001. [769].
[358] [769] Бизнес. – № 7. – 17 февраля 2003 г. – С. 34 – 35.
[359] [384] Банковская система начала работать на экономику, а не на себя... //Бизнес. – № 6 (473), 11 февраля 2002 г. – С. 11.
[360] До асоціації входить 38 фінансово–кредитних установ країни , зокрема банки „Аваль”, „Авторитет”, „АЖІО”, „Аллонж”, „Аркада”, „ВаБанк”, „Київ”, „Кредит промбанк”, „Мрія”, „Славутич”, „Трансбанк”, „Український кредитно-торговий банк”, „Укринбанк”, „Укргазбанк”, „Укрсоцбанк”, „Фінанси і кредит”, МКБ „Правекс-Інвест” тощо. Асоціація займається розробкою законів та поправок до чинної нормативної бази для полегшення роботи банків по іпотечному кредитуванню та випуску довгострокових зобов’язань. Нова структура буде також досліджувати ринок нерухомості в регіонах. До асоціації збираються також вступити і державні структури – Мінфін, Мінагрополітики, Мінекономіки, Пенсійний фонд і Держкомітет по земельних ресурсах. УНІА не є банківським об’єднанням в розумінні чинного законодавства, але її діяльність також спрямована на створення нових правових норм в сфері банківської діяльності. // [387] Бизнес. За материалами Агентства „Українські новини”. – № 23 (490) от 10. 06. 2002 г. – С. 15.
[361] Нова структура буде „моніторити” ринок нерухомості в регіонах. Президент УНІА І. Мітюков зазначав, що до її складу збираються увійти і державні структури – Мінфін, Мінагрополітики, Мінекономіки, Пенсійний фонд і Держкомітет по земельних ресурсах.
[362] Зокрема, протягом 2002 р. Національним банком було зареєстровано 5 банків, в тому числі перший кооперативний банк – Місцевий кооперативний банк „Артем–Банк”.
[363] Наприклад: [204] Шенаев В.Н., Наумченко О.В. Центральный банк в экономическом регулировании. Зарубежный опыт и возможности его использования в России. – С. 6.
[364] [479]Пасічник В.В. Правові гарантії незалежності Національного банку України та перспективи їх зміцнення //Вісник НБУ. – 1997. – № 3.; [188]Хорошенькая Н.Г., Козенко Ю.А. Центральный эмиссионный банк: структура, значение, опыт: Учеб. пособие. – Волгоград, 1997. – С. 12 – 16.
[365] Г.А. Тосунян у своєму дослідженні відзначає подвійну правову природу Банку Росії і розглядає його як державне унітарне підприємство, яке в той же час здійснює банківські операції і виступає як комерційна організація. – [179] Тосунян Г.А. Государственное управление в области финансов и кредита в России. – С. 134 – 150.
[366] [493] Романенко К. Что должен и чего Центральный банк не должен делать //Бизнес. – 1998. – № 51.
[367] [380]Бальцерович Л. “Шоковая терапия” банковской системы невозможна //Эксперт С-З. – 2002. – № 10.
[368] На такій позиції стоїть, зокрема Керуючий Банку Латвії Ейнарс Репне. – [414] Незалежний центральний банк – стабільна національна валюта //Вісник НБУ. – 1999. – Лютий. – С. 32.
[369] [291] Britain`s Banking and Financial Institutions. – London: Foreign & Commonwealth Office, 1997. – Р.12.
[370] [95] Коломойцев В.Е. Альтернатива розрусі. – К.: Молодь, 2000. – С. 180–182.
[371] Див.: [56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк у системі влади. – К., 1997. – С. 27.
[372] Конституційний статус НБУ, його подвійна правова природа та керівне положення в банківській системі України розглянув В.Л. Кротюк у роботі: [109] Національний банк — центр банківської системи України. Організаційно–правовий аналіз. — К.: Вид. Дім «Ін Юре». — 248 с.
[373] [109] Кротюк В.Л. Там же. – С. 12–13.
[374] [36] Битяк Ю., Зуй В. Адміністративне право. Загальна частина: Конспект лекцій. — Харків: Нацюракадемія України, 1996. – С. 25.
[375] [21] Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций. – М.: Юрид. лит, 1997. – С. 171. Заслуговує на увагу позиція В. Селіванова та В. Цвєткова, викладена в статті: [498] Від „здорового глузду” до теорії державного управління //Право України. – 2001. – № 5. – С. 18 – 23.
[376] [45] Василенко И.А. Административно–государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 2000. – С. 29–30; [305] GregoireR. TheFrenchCivilService. – Brussels, 1974. – Р. 15–22; PublicAdministration //EncyclopediaAmericana, N 22. – Р. 744; [317] NigroF., NigroL. ModernPublicAdministration. – N.Y., 1970. – Р. 25.
[377] Див., зокрема: [45] Василенко И.А. Административно–государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – С. 88; [33] Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: Изд–во БЕК, 1993. – С. 103–108; [323] RoskinM., CordR., JohnsI. IntroducingPoliticalScience. – N.Y., 1982. – Р. 201–202.
[378] Аналогічно правові форми управління аналізуються при характеристиці інших органів державної влади та управління. Див, наприклад: [533] Якимчук М.К. Форми управлінської діяльності в органах прокуратури //Науковий вісник Чернівецького університету. – 2001. – Випуск 105. Правознавство. – С. 87 – 91.
[379] [14] Административное право /Под ред. А.Е. Лунева. – М.: Юрид. лит., 1967. – С. 172.; [254] Ведель Ж. Аминистративное право Франции. – М., 1973. – С. 138; [33] Бахрах Д.Н. Адмнистративное право. – С. 142–143.
[380] Див.: [56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк у системі влади. – С. 23.
[381] [488] Потоцкая О. Форма воровства по В. Ющенко //Бизнес. – 1999. – № 11.
[382] В.Л. Кротюк у своєму дисертаційному дослідженні „Правовий статус Національного банку України” запропонував такий перелік основних функцій НБУ: забезпечення стабільності національної грошової одиниці; визначення та проведення грошово–кредитної політики; емісія грошей та організація їх обігу; зовнішньоекономічна; банківське обслуговування; валютне регулювання і валютний контроль; банківський нагляд, а також деякі інші функції, покладені на НБУ законами України //[569] Кротюк В.Л. Автореф. Дис. на здоб. наук.ступ. к.ю.н. – Київ, 1999. – С.12; Ж. Матук виділяє 5 основних загальних функцій, а в деяких випадках, у певні періоди вони виконували і більш специфічну, економічну функцію: 1) функція емісії банкнот; 2) функція управління векселями; 3) функція державного банку та управління і державного обслуговування; 4) функція головного банку; 5) дисциплінарна функція; 6) особлива економічна функція. – [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Т.1. Кн.1. – С. 261.
[383] [354] Воронова Л.К. Про правовий статус Національного банку України та його Ради за новим Законом України „Про Національний банк України”//Реферативний огляд чинного законодавства України /За ред. В.В. Цвєткова, Є.Б. Кубко. – К.: Салком, 2000. – С. 90.
[384] [592] Декларація про державний суверенітет України (прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.) //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 31. - Ст. 429.
[385] [594] Закон Української РСР „Про економічну самостійність Української РСР” // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 34. - Ст. 499.
[386] [632] Постанова Верховної Ради України від 20.05.91 р. „Про порядок введення в дію Закону України „Про банки і банківську діяльність” //Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 52. - Ст.282.
[387] [505] Сохань І.І. Становлення банківської системи України (1991—1994 рр.) // Банківська справа. — 1996. — № 3. — С. 34—46.
[388] [135] Немецкая банковская система /Под ред. Юргена Штайна. – Кельн: Изд–во Банк–Ферлаг ГмбХ, 1993. – С. 6–8.
[389] Див.:[56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк у системі влади. – С. 21.
[390] [146] Основы права Европейского Союза: схемы и комментарии: Учеб. пособие /Под ред. д.ю.н., проф. С.Ю. Кашкина. – С. 116.
[391] Ряд авторів досліджували питання щодо інтеграції в ЄС, зокрема: [65] Евстигнеев В.Р. Валютно–финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный семантический анализ. – М.: Наука, 1997. – С. 32–34; [67] Ерпылева Н.Ю. Международное банковское право; [262] Вольтер Кернз. Вступ до права ЄС: Пер. з англ.. – К.: Знання, 2002. – С.72.
[392] [329] Матеріали семінару „Банківське законодавство та його роль у стабілізації та розвитку економіки”, організованого НБУ, Комітетом з питань фінансів та банківської діяльності ВРУ та Світовим банком – Київ, 10 лютого 1999 р.
[393] Склад ФРС:
1. Рада управителів федерального резерву (7 членів, яких призначає Президент і затверджує Сенат). Рада управителів здійснює керівництво операціями системи на всіх етапах та в усіх галузях, забезпечує регламентацію та контроль діяльності резервних банків.
2. 12 банків федерального резерву, розташованих у 12 географічних регіонах (зокрема, Нью–Йорк, Бостон, Філадельфія, Клівленд, Атланта тощо). Вони зосереджені довкола резервних депозитів, відповідають за клірингові операції, займаються збереженням депозитів Казначейства, видають векселі федерального резерву, контролюють процес створення депозитів тощо.
3. Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку, що складається з 7 членів Ради управителів федерального резерву та 5 президентів банків федерального резерву. Федеральний комітет відповідає за операції на відкритому ринку.
4. Федеральна консультативна рада, що складається з 12 членів–представників кожного банку федерального резерву, які відповідають за координацію між банківським сектором та Системою федерального резерву. Консультативна рада надає рекомендації з питань діяльності ФРС, кредитної політики, операцій із золотом, емісії банкнот, операцій з іноземними банками.
5. Комерційні банки – члени (агенти) Системи федерального резерву, близько 6000 банків. На їх частку приходиться приблизно 75% активів комерційних банків США. – [37] Бобраков Ю.И. США: Центральный банк и экономика. – М.: Наука, 1988. – С. 17–22.
[394] Проблема незалежності ФРС досліджувалася рядом авторів, в тому числі на її користь висловився відомий американський економіст [269] Фредерік С. Мишкін: Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. – Київ, Основи, 1998. – С. 488–491. Див. також: [348] Америка: сталий розвиток. Новий консенсус заради майбутнього. Президентська рада США з питань сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – С. 22– 28.
[395] Існує навіть вираз: „Не всі німці вірять у бога, але всі німці вірять у свій Бундесбанк”.
[396] [744] Закон „О Немецком Федеральном банке” в редакции от 22 октября 1992 г. //Франкфурт–на–Майне, НФБ. Денежно–политические задачи и инструменты. Спец. Издание НФБ, 1993. – № 7. – С. 124–136.
[397] [536] „Gesetz ueber Deutshe Bundesbank”, N 12. – S. 23; [307] H.–J. Jarchow. Theorie und Politik des Geldes. Geldmarkt, Bundesbank und geldpolitisches Instrumentarium, Auflage, Vandenhoeck & Ruprecht, Goettingen. – 1992. – S. 63.
[398] [81] Исторический очерк Банка Франции. Специальное издание Банка Франции, 1994. – С. 1 – 8.
[399] [414] Репне Е. Незалежний центральний банк – стабільна національна валюта //Вісник НБУ, 1999. – Лютий. – С. 32.
[400] [751] Федеральный закон „О внесении изменений и дополнений в Закон РСФСР „О Центральном банке РСФСР (Банке России)” от 26 апреля 1995 г. //Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 18. – Ст. 1593.
[401] [402] Гейвандов Я.А. Государственное регулирование денежной и кредитной сферы в России (некоторые вопросы и перспективы) //Государство и право. – 2001. – № 11. – С. 38–48; [401] Гейвандов Я.А. Некоторые организационные и правовы аспекты совершенствования управления денежно–кредитной сферой в Российской Федерации //Банковское право. – 1999. – № 1.
[402] [515] Султан Хаваджа М., Руда О. Оцінка нового Закону України „Про Національний банк України” в контексті автономії центрального банку //Економіст. – 2000. – № 3. – С. 73–79.
[403] Див., наприклад: [267] Основные проблемы системы Центрального Банка. Изучение примера Банка Японии. /Р. Масунага. – 1997, июль. – С. 1–4; [346] Любский М.С. Проблемы независимости центральных банков в переходных экономиках: юридические и экономические аспекты //Банки в переходных экономиках (научный доклад). – М.: ЭПИКОМ, 1998. – С. 10 – 26.
[404] [354] Воронова Л.К. Про правовий статус Національного банку України та його Ради за новим Законом України „Про Національний банк України”//Реферативний огляд чинного законодавства України. /За ред. В.В. Цвєткова, Є.Б. Кубко. – С. 90.
[405] [802] Конституція (Основний Закон) Української РСР від 20 квітня 1978 р. (зі змінами та доповненнями ) //Відомості Верховної Ради УРСР, 1978 р., № 18, ст.268.
[406] У Латвії строк повноваожень Керуючого Банку Латвії – 6 років з можливістю повторного переобрання. Див.: [414] Репне Е. Незалежний центральний банк – стабільна національна валюта //Вісник НБУ, 1999. – Лютий. – С. 32.
[407] В якості прикладу можна навести Постанову КМУ і НБУ від 28 січня 2000 р. N 166 „Про реалізацію статті 64 Закону України „Про Національний банк України” при визначенні пенсії відповідно до Закону України „Про державну службу” //Офіційний вісник України. – 2000. – № 5. – Ст. 165. [658].
[408] [354] Воронова Л.К. Про правовий статус Національного банку України та його Ради за новим Законом України „Про Національний банк України” – С. 92.
[409] [661] Стаття 19 Статуту Національного банку України. Затверджений постановою Президії Верховної Ради України від 07.10.1991 р. № 1605–ХІІ //Банківська справа в Україні: законодавчі і нормативні акти. – К.: Ін Юре,1998. – Т. 1.
[410] [660] Регламент роботи Правління НБУ. Затверджений постановою Правління НБУ від 30.06.1995 р. № 164 //Архів НБУ за 1995 рік, матеріали засідань Правління НБУ.
[411] До таких повноважень можна віднести: а) затвердження курсу НБІ для виконання доручених завдань, що стосуються грошової політики; б) нагляд за діяльністю Комісьйон Екзекутіва (внутрішнього органу НБІ) стосовно виконання діяльності, пов`язаної з її грошово-кредитною політикою; в) затвердження різних інформативних доповідей, які Національний Банк Іспанії зобов`язаний подавати Парламенту, Уряду та Міністерству Фінансів; г) затвердження, на подання Комісьйон Екзекутіва, внутрішніх правил Національного Банку Іспанії; д) затвердження річних звітів та пропозицій по розподілу прибутків Національного Банку Іспанії тощо.При цьому заслуговує на увагу регламентація можливої матеріальної зацікавленості членів Консейо де Гобірно. По-перше, Радникам забороняється протягом цього строку своєї діяльності виконувати професійну діяльність, пов`язану з кредитними установами, фінансовими ринками та приватними фінансовими установами. По-друге, члени Консейо де Гобірно не можуть: купляти чи володіти майном та пов`язаними з ним правами; виконувати будь-яку діяльність, яка може зашкодити незалежності та справедливості виконання їх функцій чи викликати конфлікти інтересів; використовувати привілейовану інформацію. По-третє, керівництво будь-якими цінними паперами, які можуть бути переуступленими або подібним майном, яким такі особи, їх дружини (чоловіки) та діти володіють на час їх призначення, повинно бути передане фінансовій компанії, належним чином зареєстрованій Комісією Фондової Біржі. Під час перших трьох місяців після їх призначення та раз на рік члени Консейо де Гобірно зобов`язані подати декларацію Міністру Громадського Адміністрування, яка б містила інформацію про їх діяльність та майно. Аналогічна вимога стосується їх дружин (чоловіків) та дітей.
[412] До основних функцій Ради відносяться: а) визначення операцій, які виконує Національний банк, зокрема види придбання та реалізації позик та кредитів; б) видання казначейських рахунків; в) встановлення характеру та збільшення обсягу гарантій, які повинні надаватися боржникам у світлі виконання грошової політики; г) визначення зобов`язань, згідно з якими контекст грошової політики може застосовуватись до кредитних установ, зокрема щодо обов`язкових резервних курсів. Служба в Раді Грошової Політики є виключним видом діяльності для її членів, за винятком викладацької діяльності та участі в міжнародних організаціях з дозволу Ради Монетарної Політики.
[413] Основними функціями Консело Економіко е Сосіаль є: 1) надання висновків щодо попередніх проектів основних опціонів та планів економічного та соціального розвитку; 2) надання висновків щодо економічного та соціального курсу та його втілення; 3) аналіз позиції установ Португалії та ЄС в контексті економічного та соціального курсу та надання висновків щодо використання фондів ЄС, а також щодо структурних та специфічних фондів останнього; 4) надання висновків про пропозиції стосовно географічних планів національної перспективи та стосовно питань соціальної та економічної реструктуризації та розвитку, які Уряд бажає подати на розгляд; 5) регулярний аналіз економічної та соціальної ситуації в країні тощо /[278] Смітсон Вільям та ін. Зміст законів про спостережні ради центрального банку. – Tasic, Lisabon, 1996. – 8 с.
[414] Див., наприклад: [169] Сурилов А.В. Теория государства и права. – К. – Одесса: Выща шк., 1989. – С. 62.
[415] Див.: [173] Теорія держави і права: Навчальний посібник /Колодій А.М., Копєйчиков В.В. та ін. – К.: Юрінформ, 1995. – С. 95–96.
[416] Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 8. За визначенням С.І.Ожегова: „Законність – дотримання законів, положення, при якому суспільне життя й діяльність забезпечуються законами”. – [339] Ожегов С.И. Словарь русского языка. /Под ред. Н.Ю. Шведовой. 16 изд., испр. – М.: Рус.яз., 1984. – С. 179.
[417] Можна назвати роботи: [90] Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 201 – 214; [464] Назаренко Є.В. Закон у системі нормативних актів України //Право України. – 1995. – № 12. – С. 11 – 12; [71] Жоль К.К. Філософія і соціологія права. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 355–367; [284] Ципеліус Р. Філософія права: Підручник /Пер. з нім. – К.: Тандем, 2000. – С. 177–191; [98] Конституційне право України. //За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій,1999. – С. 162; [578] Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми методології права: Автореф. дис. на здоб. наук. ст. докт. юрид. наук. – К., 1999. – С. 31; [148] Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 36 – 47; [247] Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Т. 1. Правила та порядок. – К.: Сфера, 1999. – 105–109; [568] Кириченко С.О. Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – К., 2001. – С. 6–7; [581] Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції України: питання теорії і практики в контексті світового досвіду: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Одеса, 2001. – С. 4–5; [571] Лихолат І.П. Раціональне та позараціональне в праві (на матеріалах законотворчості): Автореф. дис. на доб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – К., 2001. – С. 11 – 13; [501] Селиванов В. Правова політика України (деякі теоретичні питання сутності, змісту та технології) //Право України. – 2001. – № 12 – С. 6 – 13. тощо.
[418] Л.А. Савченко визначає такі загальні функції управління, як планування, прогнозування, регулювання, керування, організація, координація і контроль, що є взаємопов’язаними та взаємодіють одна з одною. – [580] Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ.. докт. юрид. наук. – Харків, 2002. – С. 12 – 13.
[419] [109] Кротюк В.Л. Національний банк – центр банківської системи України. – С. 56.
[420] Це питання більш детально розкрито в роботі автора: Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права й банківського законодавства. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 104 с.
[421] В.Б. Аверьянов вважає, що виявлення органічного зв’язку виконавчої влади зі змістом державного управління є однією з вихідних передумов правильного розуміння суті самої виконавчої влади. – [1] Аверьянов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К..: Ін Юре, 1997. – С. 5. А.С. Гальчинський свого часу зазначав, що „лише на основі теоретичних, якщо хочете, філософських узагальнень ... знання можуть виявити глибинні тенденції суспільного розвитку, тільки на основі їх можливе прийняття обґрунтованих і вірних управлінських рішень”. – [400] Гальчинський А.С. Відокремити К. Маркса від більшовизму //Економіка України. – 1996. – № 8. – С. 53.
[422] Принцип взаємодії гілок державної влади досліджувався, зокрема: [108] Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних: законодавча і виконавча влади: проблеми співвідношення та конституційно–правового статусу //Віче. – 1994. – № 7. – С. 17–32; [336] Тодика Ю. Функціонування державної влади в аспекті конфліктологій //Правова держава: Щорічник наукових праць. – Випуск восьмий. –К., 1997. – С. 56–63; [523] Цвік М. Взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник академії правових наук України. — 1995. – № 3. – С. 27–34; [567] Залюбовська І.К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб забезпечення законності у сфері державного управління: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Одеса, 2002. – С. 8 – 10 тощо.
[423] [394] Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України //Право України. – 1998. – №1. – С.34–38; [425] Журавльова Г. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) //Право України. – 1998. – № 11. – С. 23–25; [496] Святоцький О., Чушенко В. Питання теорії і практики конституціоналізму в Україні // Право України. – 1998. – № 2. – С.17–20.
[424] На зміну ролі центрального банку в економіці великий вплив мають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори, що нерідко перебувають у залежності від якості керівництва банку. Див., зокрема: [534] Downes. P., Vaez–Zadeh R. The Evolving Role of Central Banks – Central Banks Department, INF. – 1991, Р.4–6; [294] Central Bank Independence and Macroeconomic Performance: Sone Comparative Evidence. – Harvard University, CEPR & NBER, 1991. – Р.3.
[425] Див., зокрема: [548] Zdrachal P. Finanznachrichten, N 7. – 17.02.1978.
[426] Подібна норма закріплена в законодавстві США: Президент Федеральної резервної системи подає річний звіт Конгресу та двічі на рік інформує про стан економіки і грошової політики.
[427] [558] Задача і позиція Бундесбанку: Матеріали банківського семінару з питань незалежності. – Київ, березень 1997р.
[428] Див.: [560] Центральні банки в різних країнах з точки зору їх незалежності: Матеріали семінару. – С. 4–6.
[429] Аналогічна норма міститься і в Законі РФ „О центральном банке РФ (Банке России)”, де в ст. 2 закріплено, що „ЦБ здійснює повноваження з володіння, користування та розпорядження закріпленим майном”, тобто має по відношенню до нього обмежене речове право – право господарського відання. Свої видатки він здійснює за рахунок власних доходів. – Див.: [97] Комментарии законов РФ. – М.: Фонд «Правова культура», 1998. – С.105.
[430] [392] Бураковський І. Банківська система Японії: загальна характеристика // Банківська справа. — 1995. — № 1.– С. 31.
[431] [204] Шенаев В.Н. , Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. – С. 19.
[432] [277] Смит В. Происхожение центральних банков. (1936 г.): Русский перевод : Институт Национальной Модели Экономики. – М., 1996. – С. 10–11.
[433] Тут, зокрема, виникає питання з приводу можливості розповсюдження повноважень Рахункової палати України щодо здійснення фінансового контролю за використанням коштів Державного бюджету України в межах компетенції, встановленої ст. 98 Конституції України та Закону України „Про Рахункову палату”. Як коментар можна привести норми законодавства РФ, згідно з яким Рахункова палата РФ має право здійснювати контроль за банківською системою, діяльністю ЦБ РФ, уповноважених банків та інших кредитно–фінансових установ в частині обслуговування федерального бюджету, федеральних позабюджетних фондів, а також контроль за ЦБ по обслуговуванню державного боргу РФ. – Статьи 2, 19 Федерального Закона от 11.01.1995 г. „О Счетной палате Российской Федерации” //Собрание законодательства РФ, 1995 г, № 3, ст. 1677. [750].
[434] Див.: [560] Центральні банки в різних країнах з точки зору їх незалежності: Матеріали семінару. – С. 5; [269] Фредерік С. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. – С. 488–490.
[435] [174] Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М.: 1998. – С. 216.
[436] [55] Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации: юридический статус, организация, функции, полномочия. – С. 49.
[437] [702] Зареєтровано в Міністерстві юстиції України 26.01.02 р. № 81/5272; із змінами, внесеними згідно з Постановою НБУ № 495 від 04.12.2001 р. (далі по тексту – Положення).
[438] [509] Стельмах В. Национальный банк Украины – первые десять лет жизни //Мир денег. – 2001. – № 2. – С.13.
[439] Див. зокрема: [424] Заєць І. Обласний поділ в Україні: етапи та тенденції розвитку //Право України. – 1999. – № 9. – С. 110 – 115.
[440] [32] Банк Франции: Спец. Издание Банка Франции, 1996 г. – С. 12.
[441] До функцій філій Банку Франції входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, зокрема, по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу та експертизи; збір та аналіз економічної та фінансової інформації на регіональному рівні, зокрема, за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних галузях економіки. – [152] Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. – М. : ИНФРА–М, 1996. – С. 20.
[442] [752] Закон Франции № 93–980 „Об уставе Банка Франции и деятельности и надзоре за кредитными учреждениями” от 4 августа 1993 г., с изменениями и дополнениями закона № 93–1444 от 31 декабря 1993 г.
[443] В Італії в кожній провінції завданнями філій Банку Італії є: 1) рефінансування місцевих банків та всіх банків, що мають операційні структури на місцях; 2) нагляд за місцевими банками (тобто банками, що мають головні контори в провінції); 3) вивчення та аналіз економічних та фінансових тенденцій на місцевому рівні, надання спеціальних звітів в Департамент досліджень в Римі або надання консультаційних послуг місцевому відділу нагляду; 4) діяльність в якості місцевого відділення Казначейства, прийняття грошових надходжень та здійснення виплат від імені держави. Ці операції проводяться через рахунок Казначейства, що знаходиться в Центральній Конторі в Римі; 5) емісія банкнот та їх вилучення; 6) проведення операцій по наданню місцевих клірингових послуг; 7) функціонування в якості представництва італійського Офісу іноземних валют.
Кожна філія має директора та заступника директора та включає в себе наступні відділи: секретаріат, який також виконує завдання нагляду, але коли нагляд надзвичайно інтенсивний із-за присутності багаточисленних місцевих банків, його здійснює спеціальних підрозділ по нагляду (їх нараховується в країні понад 30); бухгалтерський та казначейський відділи (останні були недавно об`єднані в рамках одного відділу внаслідок проведення реформи обробки даних в цій галузі); касовий відділ, відповідальний за всю діяльність, пов’язану з банкнотами та цінними паперами. З метою забезпечення координації діяльності всіх місцевих філій було створено 12 адміністративних округів. – [117] Лекции о деятельности центральных банков /Под редакцией М. Роккаса и К. Мастропаскуа. – Рим, 1996. – С. 221–222.
[444] [55] Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации. – С. 59.
[445] [136] Немецкий Федеральный банк. Денежно–политические задачи и инструменты. – Спец.издание НФБ, Франкфурт–на–Майне, 1993. – С. 126–127. – До компетенції Центрального Банку землі в Німеччині відносяться: 1) угоди із землею та із землями, а також з публічними адміністраціями землі або земель; 2) угоди з кредитними інститутами його регіону, якщо вони не підпадають під компетенцію Ради директорів.
[446] Для Центральних банків земель: вільне ганзійське місто Бремен і землі Нижня Саксонія та Анхальтинська Саксонія; вільне ганзійське місто Гамбург, землі Меккленбург–Форпоммерн і Шлезвіг–Хольштейн.
[447] [564] Бородина Н.М. Правовое регулирование деятельности территориальных учреждений Центрального банка Российской Федерации: Автореф. дис. на соиск. уч. ст. канд. юрид. наук. – Саратов, 2000. – С.3.
[448] Див., зокрема: [109] Кротюк В. Л. Національний банк – центр банківської системи України. – 248 с.; [211] Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. – К.: Скарби, 2000. – 336с.
[449] Н.М. Бородіна в своєму дослідженні виділяє три групи принципів: загальноправові; принципи, що є загальними для всієї системи установ та підрозділів Центрального банку; специфічні принципи, що обумовлюють особливості діяльності територіальних установ ЦБ.
[450] [564] Бородина Н.М. Правовое регулирование деятельности территориальных учреждений Центрального банка Российской Федерации. – С. 12.
[451] [174] Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – С. 309.
[452] [602] Закон України „Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. //Відомості Верховної Ради України, 1993 р., №52, ст.490. (з подальшими змінами та доповненнями).
[453] Див.: [241] Посадове право у Федеральному банку ФРН (вибрані матеріали) в 3–х частинах. Спец. видання. – К., 1998р.
[454] Щодо компетенції Президента України на рекомендацію кандидатури Голови НБУ див. також: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України” (справа про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб) /[647] Конституційний Суд України. Рішення, висновки. 1997 – 2001 рр. Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 89 – 96.
[455] Див.: [560] Центральні банки в різних країнах з точки зору їх незалежності: Матеріали семінару.
[456] Поняття банківської таємниці – тема окремої наукової дискусії, що потребує відповідного наукового обґрунтування. Проблема підіймалася, зокрема, в таких наукових роботах як: [386] Барановський О. Банківська таємниця //Вісник НБУ. – 2000. – № 2. – С. 39; [225] Банковский портфель – 2 /Отв. ред. Ю.И. Коробов, Ю.Б.Рубин, В.И. Солдаткин. – М., 1994. – С. 645; [217] Банківське право України /За заг. ред. А.О. Селіванова. – К., 2000. – С. 319; [104] Костюченко О.А. Банківське право. – К., 1988. – С. 51; [443] Кротюк В., Іоффе А. Правові аспекти банківської таємниці //Право України. – 1988. – № 12. – С. 63; [444] Кротюк В. Правове регулювання банківської таємниці //Вісник НБУ. – 1999. – № 8. – С. 15; [426] Карманов Є. Банківська таємниця як об’єкт цивільно–правового регулювання //Право України. – 2001. – № 12. – С. 110 – 113; [466] Ніщимна С. Вдосконалення банківської системи України: деякі питання //Право України. – 2001. – № 10. – С. 55; [502] Сивовлас К. Несекретная тайна //Комп&ньон. – № 52 . – 25 декабря – 29 декабря 2000. – С. 20–22.
[457] [141] Олейник О.М. Основы банковского права. – С. 208.
[458] Див. наприклад: [426] Карманов Є. Банківська таємниця як об’єкт цивільно–правового регулювання //Право України. – 2001. – № 12. – С. 113.
[459] [255] Гавальда К., Стуфле Ж. Банковское право. – С. 102.
[460] 12 березня 2003 р. Конституційний Суд України зобов’язав НБУ відповідати на запити народних депутатів. В той же час Нацбанк, розглядаючи звернення депутатів, повинен діяти у відповідності з законами “Про Національний банк України” та “Про банки і банківську діяльність”.
[461] Державне регулювання економікою за допомогою грошово-кредитних інструментів є впливом на кількість і ціну (процентну ставку) позичкового капіталу, щоб відповідно до цілей державної економічної політики впливати на попит і механізми використання кредитів у національній економіці. – Див.: [11] Адамик Б.П. Національний банк і грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-блаш, 2002. – С. 37.
[462] [263] Кэмпбелл Р. Макконнел, Стенли Л.Брю. Економикс: Принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. 11–го изд. – К.: Хагар–Демос, 1993. – С. 298.
[463] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Т. 1 Банки. Книга 1. – С. 279; [62] Дзюблик О.В. Організація грошово-кредитних відносин суспільства в умовах ринкового реформування економіки. – К.: Поліграф книга, 2000. – С. 35; [260] Долан Е.Дж, Кэмпбелл К.Д., Кэмпбелл Р.Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ.; Под общ. ред. В. Лукашевича, М.Ярцева. – СПб., 1994. – С. 45-46; [103] Костіна Н.І. Гроші та грошова політика: Навчальний посібник. – К.: НІОС, 2001. – С. 27; [114] Левита Р.Я. Истроия экономических учений: Полный курс в кратк. изложении. – М.: Финансы и статистика, 2001. – С. 160–164.
[464] У 2001 р. українська валюта разом із мексиканським песо виявилася найкращою в планетарному масштабі, зміцнилася по відношенню до долара на 5,5% і 6,3% відповідно. [459] Мировые рынки в 2001 г. //Баланс и финансы. – 16.01.2002 г.
[465] [53] Вступ до банківської справи /Під ред. М.І. Савлука. – С. 117–118; [54] Гальчинський А. Теорія грошей: Навчально-методичний посібник. – К.: Основи, 1998. – С. 9-10; [58] Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навчальний посібник. – К.: Основи, 1996. – С. 17-19; [82] Казимагомедов А.А., Ильясов С.М. Организация денежно-кредитного регулирования. – М.: Финансы и статистика, 2001. – С. 24; [9] Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. – М.: Финстатинформ, 1995.
[466] [751] В ст. 35 Закону РФ „Про Центральний банк РФ (Банк Росії)” закріплено, що до методів грошово–кредитної політики відносяться: 1) процентні ставки по операціях БР; 2) нормативи обов’язкових резервів, що депонуються в БР (резервні вимоги); 3) операції на відкритому ринку; 4) рефінансування банків; 5) валютне регулювання; 6) встановлення орієнтованого росту зростання грошової маси; 7) прямі кількісні обмеження.
[467] [137] Новая единая европейская валюта евро /Под ред. В.И. Рыбина. – М.: Финансы и статистика, 1998. – С. 47.
[468] Основоположним для переходу до євро став Регламент Ради ЄС № 1103/97 від 17 червня 1997 р., що базується на ст. 235 Маастрихтської угоди [778], а також Регламент Ради ЄС № 1/98 від 20 листопада 1997 р, що визначив технічні характеристики монет євро [779] .
[469] [449] Курт Шулер. Пост–вашингтонский консенсус по денежно–кредитной политике //Трансформация, октябрь 1998. – № 5. – С.20.
[470] З особливостями застосування таких методів можна ознайомитися в таких економічних роботах: [216] Стельмах В.С., Єпіфанов А.О., Гребеник Н.І., Міщенко В.І. Грошово–кредитна політика в Україні /За ред. В.І. Міщенка. – К.: Знання, КОО, 2000. – 305 с; [92] Козюк В.В. Центральний банк і грошово-кредитна політика. – Тернопіль: Джура, 1999. – 260 с.; [121] Лютий Т. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки: Монографія. – К.: Атака, 1999. – 240 с.; [133] Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник /За ред. А.М. Мороза та М.Ф. Пуховнікої. – К.: КНЕУ, 1999. – 368 с.; [281] Хоггарт Г. Введение в денежно-кредитную политику: Пер с англ. – Лондон: Центр по изучению деятельности центральных банков, 1996.- 32 с.
[471] В історичному плані визначення та механізми емісії грошей залежать, не в останню чергу, від форм грошей, що використовуються. Є цілий ряд наукових досліджень в сфері номіналів грошового обігу, зокрема: [220] Стельмах В.С., Д’яконова І.І., Сало І.В., Сенищ П.М., Соколенко Т.І. Фінансово–кредитна система України – Росії (ХУІІІ–ХХ ст. ). /За ред. д.е.н., проф. І.В. Сала. – Суми: Слобожанщина, 2000; [434] Козубовський Г. Основні номінали грошового обігу України Х – ХХ століть //Фінанси України. – 1996. – № 10. – С. 121 – 128; [345] Лебедев В.А. Бумажніе деньги. Речь, читанная на акте Императорского С.–Петербургского Университета 8 февраля 1889 г. профессором В.А. Лебедевым. – СПб, 1889. [234] Лебедев В.А. Финансовое право: Учебник. /Золотые страницы финансового права России. Т. 2. – М.: Статут, 2000. – С. 409 – 459.
[472] [42] Бровкина Е.Г., Прудиус И.П. Финансово–кредитная система государства. – К.: Сирин, 1997. – С. 41; [261] Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – С. 124; [183] Усов В.В. Деньги. Денежное обращение. Инфляция: Учеб. пособие для вузов – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. – С. 156.
[473] Зокрема, в США є 3 основних емітенти: казначейство, центральний банк (ФРС) та комерційні банки. Казначейство випускає невеликі купюрні грошові білети (вартістю 1–10 дол), срібні долари та розмінну монету. Казначейська емісія складає 11% готівкової грошової маси, причому основна її частина приходиться на монети. Головним засобом готівково–грошового обігу служать банкноти федеральних резервних банків. Третій вид емісії – гроші безготівкового (міжбанківського) обігу досягли в 1980 р. 70% грошової маси. – [269] Фредерік С. Мишкін. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків. – С. 86 – 90.
[474] Див. наприклад: [42] Бровкина Е.Г., Прудиус И.П. Финансово–кредитная система государства. – С. 44 – 45.; [54] Гальчинський А. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи, 1996. – С. 270–281.
[475] Реформа проводилася від 2 до 16 вересня 1996 р. За встановленим курсом 1,76 грн /1 дол було перераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, вклади громадян. Перше потрясіння українська валюта пережила 19 листопада 1997 р. – курс долара на позабіржовому ринку сягнув позначки 2 грн/1 дол і пішов далі (до 2,3 грн./1 дол). Тоді він вперше пробив дірку в стелі відведеного для нього НБУ коридору – перший валютний коридор помістився у межах 1,75–1,95 грн/1 дол. Найбільших втрат національна валюта зазнала 1998 р.: цього року змінилися два валютних коридори – 1,8–2,25 грн/1 дол. та 2,5–3,5 грн/1 дол. Тоді саме й розпочалася епопея серпнево–вересневих фінансових криз: курс гривні покотився після російських фінансових потрясінь. Восени на українську валюту вплинула вже вітчизняна криза – на паливному ринку. На кінець року девальвація становила 60%.
Результатом стало введення адміністративних обмежень на валютному та кредитному ринках. Четвертий валютний коридор гривня отримала у лютому 1999 р. 3,4–4,6 грн/1 дол. Безпораднішими українські гроші були знову в серпні – вересні: вони знецінилася до 4,20/1 дол. Тоді НБУ за старою традицією заспокоював валютний ринок командними заходами. Останній валютний коридор здав свої позиції 23 лютого 2000 р., коли НБУ офіційно перейшов до політики плаваючого курсу. Методи регулювання залишися старими. Перший іспит гривня витримала у вересні 2000 р., коли у серпні–вересні не відбулося фінансової кризи. Тоді офіційний курс зупинився на вже звичній позначці 5,43 грн/1 дол. Зокрема, директор Департаменту валютного регулювання С. Яременко говорив: „Одна справа – робити прогнози в умовах стійких, розвинених економік. Інша – при перехідній економіці, яка дуже сильно залежить від зовнішніх умов.” – [463] Найстабільніша у світі //Галицькі контракти. – № 36. – 3–9 вересня 2001 р. – С. 14–15.
[476] [638] Указ Президента України від 25.08.1996 р. „Про грошову реформу в Україні”; Правила визначення платіжності гривні й монет. Затверджені Наказом Голови правління НБУ № 71 від 26.08.96 р.; [57] Готівковий обіг в Україні: 4–те вид. – К.: Компас, 2001. – 68 с. – Слід зауважити, що початок грошової реформи в Україні пов’язують із виданням Указу Президента України „Про реформу грошової системи України” від 7 листопада 1992 р.
Достатньо цікавим є досліження у сфері обігу гривні: [74] Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Дизайн і захист грошових знаків України. – Л., 2000. – 112 с.
У свою чергу, більшість пострадянських республік провели власні грошові реформи на протязі 1993 р. Зокрема були введені в обіг такі національні валюти, як: літ у Литві (25.07.93); лат в Латвії (01.03.93); сом в Киргизії (06.04.93); наприкінці 1993 р. введені національні валюти в Молдові, Азербайджані, Казахстані, Узбекистані.
[477] [16] Алисов Е.А. Валютные отношения в Украине. – Х.: Консум, 1998. – С. 31. Поняття цінних паперів неодноразово розглядалося в юридичній літературі. Див., зокрема: [388] Безклубий І. Цінні папери: поняття, зміст, юридичні характеристики //Право України. – 2001. – № 9. – С. 33 – 38; [517] Телятник Л. Правовий аналіз цінних паперів як засобів грошового обігу, обігу позичкового капіталу //Право України. – 1997. – № 3. – С. 23 – 25; [422] Єфімов О. Правова природа індосаменту переказного та простого векселя //Право України. – 1999. – № 4. – С. 30 – 32; [503] Скотар М. Операції комерційних банків з векселями //Право України. – 1999. – № 1. – С. 36 – 38.
[478] [450] Лавринович И. Леонид Кучма о... //Бизнес. - № 6 (52). - 10 февраля 2003 г. – С. 12.
[479] Вимоги мінімальних резервів використовуються практично в усіх економічно розвинених країнах, за винятком Великобританії, Канади і Люксембургу. В Бельгії мінімальні резерви офіційно були введені лише у 1988 р. / [204] Шенаев В.Н., Науменко О.В. Центральный банк в процессе экономического регулирования. – С. 69.
[480] З 1.03.2002 р. НБУ знизив окремі нормативи формування банками обов’язкових резервів до 2 – 6 % залежно від виду залучених коштів із діючих 6–10%. Послаблення торкнулося лише коштів у нац. валюті. Норма резервування за короткостроковими коштами та депозитами фіз. осіб знижена із 10% до 6% (у валюті залишилася на рівні 12%). За довгостроковими – із 6% до 2% (у валюті – 10%). Вдвічі зменшилися обов’язкові резерви під довгострокові кошти та депозити фіз. осіб – із 8% до 4% (у валюті – 10%). Попередны рівні резервування 6 – 14% були встановлені з 10 грудня 2001 р. До того понад 9 місяців діяли ставки 9–15%. Перше грудневе зниження норм резервування вивільнило для банків майже 300 млн грн, останнє – повинно було додати ще 200 млн грн. Зменшення норми обов’язкових норм резервування дає можливість вирівняти падіння дохідності, яку ми маємо на різниці залучення і видачі кредитів, оскільки кредитні ставки поповзли донизу. Однак зменшення резервів знижує надійність банківської системи, а занадто велике збільшення ліквідності посилює ризик зростання інфляції. Див., зокрема: [440] Кошовий Д. Кабмін видавив із НБУ 200 млн грн для економіки //Галицькі контракти. – № 7.– 11–17 лютого 2002 р. –– С. 4–5.
[481] Рівень процентної ставки порівняно з іншими монетарними агрегатами також напряму залежить від ступеня автономії центробанку. Однак реальний ВВП не залежить від рівня автономії ЦБ.
[482] Див.: [53] Вступ до банківської справи /Під ред. М.І. Савлука. – С. 120; [268] Менкью Н. Макроэкономика: Пер. с англ. – М.: Издв-во МГУ, 1994. – С. 306; [283] Фридмен М. Если бы деньги заговорили…: Пер. с англ. – М.: Дело, 1999. – С. 124; [43] Бугулов В.М., Бугулова Т.В. Національний банк і його операції: Конспект лекцій. – К.: МАУП, 1997. – С. 39; [256] Гайгер Линдвуд Т. Макроэкономичкская теория и переходная экономика: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М., 1996. – С. 267-268.
[483] [162] Рудинская Е.В., Мартынюк Е.А., Квач Я.П. Банковская система Украины: Основные характеристики и стратегии развития. – Одесса: Астропринт, 2001. – С. 9.
[484] Ці показники неодноразово піддавалися критиці з боку банкірів. – Див.: [123] Матвієнко В. Держава і банки. – К., 1996. – С. 25. Аналогічний процес був зафіксований в той же час і в РФ, де ЦБ РФ встановлював ставки на рівні 240%, що негативно вплинуло на процес відтворення. – Див., наприклад: [163] Сабанти Б.М. Теория финансов: Учеб. изд. – М.: Менеджер, 2000. – С. 29.
[485] [547] Wie brauchbar sind Multiplik atorprognosen für die Geldmengesteuerung der Bundesbank?//Krelit und Kapital. Heft 2. – Berlin, 31 Jahrgang 1998; [24] Банки и банковские операции. – С. 77.
[486] Див., зокрема: [276] Ривуар Ж. Техника банковского дела: Пер.с фр. /Общ.ред. И.В.Широких. – М.: Изд.гр."Прогресс","Универс", 1993. – С. 52.
[487] [93] Колесников В.И.,Кроливецкая Л.П. и др. Банковское дело. – М.: Финансы и статистика, 1995. – С. 174; [158] Регулирование рынков ценных бумаг в США. – К.: ЮФИ, 1993. – С. 19 – 24.
[488] На цьому наголошували ті автори, що торкалися у своїх дослідженнях питання обігу грошей, конвертоаності валют та вартості національної валюти. Див., наприклад: [201] Шаров А.Н. Конвертируемость валют. – К.: Нива, 1995. – 295 с. [183] Усов В.В. Деньги. Денежное обращение. Инфляция: Учеб. пособие для вузов – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. – 544 с.; [138] Носкова И.Я. Международные валютно-кредитные отношения: Учебн. пособие. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995.; [30] Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник /За ред. А.М. Мороза та М.Ф. Пуховнікої. – К.: КНЕУ, 1999. – 368 с.;[124] Мандрица В.М., Рукавишникова И.В., Дружинин Д.Н. Финансовое право /Под ред. проф. В.М. Мандрицы. – Ростов н/д: Феникс, 1999. – 448 с.
[489] Див., зокрема: [212] Ющенко В.А., Міщенко В.І. Валютне регулювання: Навчальнй посібник. – К.: Тов-во “Знання”, КОО, 1999. – С. 9-10; Шаров А.Н. Конвертируемость валют. – К.: Нива, 1995. – С. 27; Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник /Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 1994. – С. 35-37; [264] Лэттер Т. Выбор режима валютного курса: Пер. с англ. – Лондон: Центр по изучению деятельнсоти центральных банков, 1996. – С. 5-6; [44] Валютный рынок и валютное регулирование: Учебное пособие /Под ред. И.Н. Платоновой. – К.: МАУП, 1997. – С. 4; [38] Боринець С.Я. Розвиток сучасних грошово-валютних відносин (національний і міжнародний аспекти). – К.: Педагогіка, 1997. – С. 21-23.
[490] Аналогічний зміст закладають у ці визначення науковці, що здійснюють дослідження у сфері монетарної політики. – Див., наприклад: [260]Эдв. Дж. Долан, К. Д. Кэмпбелл, Р. Дж. Кэмпбэлл. Деньги, банковское дело и денежно–кредитная политика: Пер. с англ. – СПб.: Санкт–Петерб.оркестр, 1994. – С. 488; [197] Финансы. Денежное обращение. Кредит /Под ред. проф. Л.Н. Дробозиной. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1997. – С. 431–439; [9] Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. – М.: Финстатинформ, 1995. – С. 124–129; [132] Наговицин А.Г., Иванов В.В. Валютный курс. Факторы. Динамика. Прогнозирование.. –-М.: ИНФРА–М, 1995; (Практикум банкира). – С. 27– 28.
[491] [340] Островская О.М. Банковское дело. – С. 74, 81. Зокрема, в Україні в останні два роки АКБ „Фінанси і кредит” є найбільшим оператором на ринку постачання іноземної готівкової валюти (поряд із банками „Аваль”, „Укрсоцбанк”, „Приватбанк”). Адже 28 банків, які вже уклали з ним угоди на придбання євро, зв’язані з банком „Фінанси і кредит” лише звичайними договорами. Євро коштують при завезенні трохи дорожче ніж долари. Якщо, приміром, з долара сплачують 0,05% від суми, то з євро – 0,07%, хоча євро долають вдвічі меншу відстань, ніж долар – євро з Франкфурта, а долар – з Нью–Йорка. – [398] Галицька О. Україна залишиться без готівкових євро? // Галицькі контракти. – № 48. – 26 листопада – 2 грудня 2001 р. – С. 15.
[492] Приблизно таке розмежування використовується як в юридичних, так і в економічних дослідженнях. Див., зокрема: [54] Гальчинський А. Теорія грошей. – К.: Основи, 1998. – С. 320–321. В свою чергу компетенція державних органів в сфері валютного регулювання та валютного контролю розглядалася багатьма вченими, зокрема: [20] Артемов Н.М. Валютный контроль. – М., 2001. – 126 с.; [16] Алисов Е.А. Валютные отношения в Украине. – Х.: Консум, 1998. – 142 с.; [91] Козырин А.Н. Валютный контроль внешнеторговой деятельности. – М.: Новый юрист, 1998.
[493] Це питання досліджувалося в статті к.ю.н. Колісника В. „Золотовалютні резерви України та економічна безпека держави: законодавче врегулювання”. Автор. Зокрема, визначив в якості пріоритетних напрямів використання золотовалютних резервів для забезпечення стабільності грошової одиниці України та її платоспроможності: цільове спрямування, дозвільний характер, компетентність органів, додержання режиму державної таємниці, мінімальний ризик при проведенні операцій. Автором також запропоновано прийняти закон „Про валютні резерви України” //Право України. – 2001. – № 8. – С. 61 – 64. [435].
[494] Див., зокрема: [510] Стельмах В. Доля гривні й банківської системи України //Вісник НБУ. – 2000, серпень. – С. 5.
[495] [709] Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджені Постановою Правління НБУ № 127 від 18.03.1999 р. № 127, зареєстровані в Мінюсті України від 18.03.1999 р. № 171/3464. – із наступними змінами.
[496] [710] Порядок встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до іноземних валют, затверджений Постановою Правління НБУ N 129 від 18.03.1999 (реєстр. N 630 від 18.03.1999 р.) – із наступними змінами.
[497] До таких інструментів можна віднести:
– законодавче встановлення частки вартості цінних паперів, яку покупці повинні сплатити за власний рахунок, а не за рахунок позичок банків;
– встановлення обмежень на надання банками споживчих кредитів населенню;
– встановлення обмежень на надання банками всіх видів позичок (кредитні стелі) тощо.
[498] Див., наприклад: [265] Матук Ж. Финансовый системы Франции и других стран. – С. 271; Банковская система Украины. – С. 27– 29; [58] Гриценко Г. России нужна банковская система с полным резервированием /Полит. Россия. – 06.11.2001; [455] Львин Б. О некоторых вопросах банковской и денежной системы /Полит. Россия. – 09.09.1998.
[499] Зокрема, НБУ хоче рефінансувати комерційні банки в рамках overnight без вимоги застави (лише за показниками комерційних банків). Зараз банки повинні надати для отримання кредиту в забезпечення держоблігації або авальовані векселі. НБУ також збільшитиме строки кредитів, що виділяються на тендерах, до одного року на відміну від попередньо існуючих 9 місяців. В планах НБУ – дозволити так звані валютні свопи, коли рефінансування здійснюється під заставу валюти //[376] Арестархов О. Война и мир //Бизнес. – № 6 (52). – 10.02.2003. – С. 25.
[500] З 1998 р. грошово-кредитна статистика, що надається Національним банком України, відповідає міжнародним стандартам. Вона відображає стан грошових агрегатів, обсяг міжнародних резервів, баланс банківської системи та НБУ, величину процентних ставок (кредитні, депозитні та ставки рефінансування) і обсяг кредитів та депозитів банків. НБУ також розробляє методологію обчислень у зазначеній сфері. Крім того, НБУ узагальнює дані банківської звітності, які відображають стан банківської системи (прибуток, капітал тощо). Повний перехід на міжнародні стандарти в статистиці вдалося, на думку експертів, здійснити насамперед завдяки впровадженню міжнародних стандартів у банківський бухгалтерський облік / Див, зокрема: [415] Економічна статистика в Україні // Перспективні досліження. Міжнародний центр перспективних досліджень. – 2000. – листопад. – № 13. – С. 43.
[501] [285] Шенг Эндрю. Банковский надзор: принципы и практика. Институт экономического развития Мирового банка, русская версия.– Вашингтон, 1990. – С. 5–7.
[502] [527] Шадрик Ф. Цілі і завдання банківського нагляду //Вісник НБУ. – 1995. – № 1. – С. 40.
[503] [513] Степаненко А.І. Банківський нагляд в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення //Банківська справа. – 1996. – № 5.
[504] [117] Лекции о деятельности центральных банков /Отв. ред. М. Роккас и К. Мастропаскуа. – Рим, 1996. – С. 135.
[505] [274] Портер Р.С. Введение в регулирование, надзор и анализ банковской деятельности: Институт экономического развития. – Вашингтон, 1993.
[506] [25] Банковский надзор и аудит: Учебное пособие /Под общ. ред. И.Д. Мамоновой. – М.: ИНФРА-М, 1995. – С. 6–7; [156]Раєвський К.Є., Конопатська Л.В., Домрачев В.М. Банківський нагляд. – К.: Знання, 2003. – С. 6 – 8.
[507] [77] Иванов А.И. Банковское дело. Настольная книга по немецкому банковскому делу. – Москва: Промстройбанк России, Логос, 1996. – С. 23.
[508] [77] Иванов А.И. Там же. – С. 25.
[509] Див.: [168] Советское административное право /Под ред. П.Т. Василенкова. – М.: Юрид. лит., 1990. – С. 240–268; [567] Залюбовська І.К. Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади як засіб забезпечення заонності у сфері державного управління: Автореф. на здоб наук. ступ. канд. юр. наук. – Одеса, 2002. – С.9.
[510] [13] Административное право: Учебник /Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 2000. – С. 182–183.
[511] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. Т. 1. Банки. Книга 1. – С. 283–294.
[512] [152] Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков: Зарубежный опыт. – С. 139.
[513] [347] Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення /В посібнику: Банківське право України /Під. заг. ред. А.О. Селіванова. – С. 238.
[514] Г.А. Тосунян зазначає: „Якщо ж врахувати, що право видання нормативних актів, які зачіпають права та інтереси суб`єктів нижчого рівня банківської системи, передано самим законом органу управління банківською системою, який є для них по суті вищестоящим органом, то стає очевидною наявна можливість відноситися до таких ринкових інститутів як комерційні банки та інші кредитні установи, що здійснюють банківські операції, як до безпосередньо підпорядкованих організацій.” – [179] Тосунян Г.А. Государственное управление в области финансов и кредита в России. – С. 189.
[515] [407] Грачева Е.Ю. Финансовый контроль как подотрасль финансового права //Финансовое право. – 2002. – № 2. – С. 57.
[516] [355] Гегенхаймер Гері. Закон про комерційні банки: основні розділи та положення /Матеріали семінару „Закон про комерційні банки та його роль в забезпеченні умов ефективної банківської діяльності в Україні” – Україна, Пуща–Озерна, 4–5 червня 1999 р. – С.4.
[517] [273] Полицатто В.П. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональных рамок для банков. – Вашингтон, ИЭР МБ, 1992. – С. 3–4.
[518] [13] Административное право: Учебник /Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – С. 35.
[519] [200] Чиркин В.Е. Государственное управление. Элементарный курс. – М.: Юристъ, 2001. – С. 81, 93.
[520] [42]Бровкина Е.Г., Продиус И.П. Финансово–кредитная система государства. – К.: Сирин, 1997. – С. 89.
[521] [302] Gindi I.H. The Principles and Practice of Bank Supervision: Main Features, and Evaluation and Possible Alternative. //IMF Central Banking Seminar, 1984.
[522] [557] До основних елементів такого закону, на думку М. Джозефсона (Конкуренція і банківський нагляд //Семінар із системної перебудови банків. – 1997 р.), повинні включатися такі:
– орган банківського нагляду повинен мати повноваження щодо видачі й відкликання ліцензій на здійснення окремих банківських операцій на підставі чітко сформульованих вимог до ліцензування банків;
– він повинен мати повноваження встановлювати економічні нормативи, якими банки повинні керуватися в своїй діяльності;
– він повинен мати повноваження щодо запиту інформації в будь–якій сфері і в будь–які строки стосовно фінансового стану банків і дотримання ними економічних нормативів;
– він повинен мати повноваження здійснювати інспекції з відвідуванням банків, в тому числі мати доступ до будь–якої інформації як в самих банках, так і в поза їх приміщеннями;
– він повинен мати повноваження вживати заходи у відношенні банків, в тому числі й до відсторонення від посади та заміни членів правління й керівництва з метою забезпечення дотримання економічних нормативів;
– він повинен мати повноваження вживати заходи у відношенні банків навіть при відсутності очевидних порушень економічних нормативів, якщо банк притримується будь–якої іншої практики, яка може підірвати його надійність й ефективність при відсутності заходів по виправленню ситуації;
– він повинен мати повноваження вживати заходи щодо опіки й, при необхідності, ліквідації банку й контролювати здійснення таких заходів.
[523] [296] Current Developments in Monetary and Financial Law, Volume I. – IML, 1999. – 125–129 pp.
[524] [319] Pigou, Arthur C. The Economics of Welfare,4 th Edition. – London: MacMillan & Co, 1938.
[525] [326] Shleifer, A. and R. Vishny. Yhe Grabbing Hand: Government Pathologies and their Cures. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1998.
[526] [535] Djankov, S., Rafael La Porta, F. Lopez–deSilanes, A. Shleifer. The Regulation of Entry //Quarterly Journal of Economics, forthcoming, 2001.
[527] [353] Барт Дж. Р., Капрі Д., Левін Р. Банківське регулювання та нагляд: що працює найкраще? /Неофіційний переклад/. – Київ, 22–23 червня 2001 р. – С. 18–19.
[528] Країни без надмірно великих державних режимів страхування депозитів мають вищий розвиток банків та меншу крихкість банків. Країни, що накладають менше регуляторних обмежень на банківську діяльність, мають вищу результативність банків та нижчу ймовірність зазнати великої банківської кризи. Країни, що не накладають суворих обмежень на входження на ринок іноземних банків, мають вищу стабільність банківського сектора. Країни з політикою, що сприяє приватному моніторингу банків, мають кращу результативність банків. Таким чином, юридичні та регуляторні реформи, які сприяють та допомагають приватному моніторингу фінансових установ, являють собою корисну фінансову стратегію.
[529] Див.: [540] Levine R., N. Loayza, T. Beck. Financial Intermediation and Growth: Causality and Causes //Journal of Monetary Economics, forthcoming, 2000.
[530] [349] Базельский комитет по банковскому надзору: Сб. документов и материалов /Сост. Ю.В. Кузнец. – М., 1997. Принцип 1 стосується попередніх умов ефективного банківського нагляду; принципи 2–5 – процедур ліцензування банківської діяльності та погодження змін у характерах власності та участі банку в капіталі інших організацій; принципи 6–15 охоплюють ризики в банківській діяльності та пруденційні правила і вимоги; принципи 16–20 – методи поточного банківського нагляду; принцип 21 стосується вимог щодо надання банками інформації; принцип 22 – офіційних повноважень наглядових органів; принципи 23–25 – організації нагляду за банками, які здійснюють транснаціональні банківські операції.
[531] [406] Горячек І. Ключові принципи ефективного банківського нагляду //Вісник НБУ. – 1999. – № 5. – С. 35–36.
[532] Див. Постанову Кабінету Міністрів України і Національного банку України “Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)” від 28.08.2001 №1124. [657].
[533] Guidance for Financial Institutions in Detecting Terrorist Financing. – 24 April 2002, Paris.
[534] [537] Global Anti–Money–Laundering Guidelines for Private Banking. – Wolfsberg AML Principles, 1–st revision, May 2002., Switzerland. 30 жовтня 2000 р. представниками одинадцяти провідних банків світу (Sociеte Generale, Deutsche Bank AG, ABN AMRO Bank N.V., Banco Santander Central Hispano S.A., Credit Suisse Group, UBS AG, HSBC, Barclays Bank, The Chase Manhattan Private Bank, Citibank N.A., J.P. Morgan) на підставі висловленої ініціативи булопідписаноЗагальні директиви з протидії відмивання доходів в приватному банківському секторів (Вольфсберзькі принципи).
[535] Актуальність такого завдання отримала нового змісту після прийняття 11 березня 2003 р. Європейською комісією Програми “Розширена Європа – сусідство: нові рамки взаємовідносин з нашими східними та південними сусідами”, термін дії якої розрахований на 5-10 років. Україна отримала статус спеціального сусіда.
[536] [656] Затверджена постановою КМУ від 15.05.2002 р. № 676 „Про затвердження Програми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, на 2002 рік”.
[537] Див. також : [703] Правила надання банками на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю інформації і документів. Затверджені Постановою Правління НБУ N 451 від 16.11.2000 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2000 р.
[538] В судових ораганах м. Києва розглядалися позови народного депутата України Л. Чернівецького щодо незаконності прийнятої постанови КМУ. Див., зокрема: [726] Рішення Печерського районного суду міста Києва по справі №2–3296/02. – Закон і Бізнес. – № 34 – 35, 28.09.2002. Апеляційний суд м. Києва скасував зазначену постанову КМУ.
[539] [690] Постанова Правління Національного банку України “Про схвалення Методичних рекомендацій з питань розроблення банками України програм з метою протидії легалізації (відмиванню) грошей, отриманих злочинним шляхом” від 30.04.2002 р. №164.
[540] Зазначеною Інструкцією повинні бути скасовані дві попередні постанови НБУ „Про посилення контролю за операціями з готівкою” (№ 249 від 24.05.1999 р.) та „Про створення належних умов Державної податкової адміністрації України щодо контролю з питань оподаткування, належного забезпечення надходження коштів до Державного бюджету України та вдосконалення порядку обміну інформацією між Національним банком, комерційними банками та їх установами і органами Державної податкової адміністрації України” (№ 587 від 14.12.1999 р.) [712,713].
[541] При цьому значними є операції по безготівкових розрахунках за угодами на суми, що перевищують еквівалент 50 000 євро, або угоди з готівкою на суми, що перевищують еквівалент 10 000 євро за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим НБУ. Сумнівними є операції, що мають такі ознаки: 1) операція здійснюється за незвичних або невиправдано заплутаних умов; 2) операція не є економічно виправданою або суперечить законодавству України.
[542] [615] Ідентифікація особи не є обов'язковою: 1) у разі здійснення її працівниками, які регулярно здійснюють операції від імені клієнта і раніше були ідентифіковані; 2) у разі здійснення угод між банками. Усі документи, що були підставою для здійснення угод, зазначених у ст. 64 Закону, а також письмові результати ідентифікації пов'язаних з ними осіб банк зобов'язаний зберігати протягом п'яти років з дня виконання угоди.
[543] [619] Згідно зі ст. 18 Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” фінансові установи зобов'язані ідентифікувати особу споживача фінансових послуг, здійснюючи перевірку факту існування юридичних осіб – споживачів фінансових послуг шляхом отримання від них та/або від відповідних органів державної влади матеріалів про підтвердження державної реєстрації такої особи, включаючи інформацію щодо її назви, організаційно-правової форми, місцезнаходження, посадових осіб та їх повноважень; перевірку повноважень особи, яка має намір діяти від свого імені або від імені іншого споживача фінансових послуг. У разі, якщо виникає сумнів щодо того, що особа діє від свого імені, фінансова установа повинна здійснити заходи для ідентифікації вигодонабувача. Критерії віднесення операцій до сумнівних та незвичних визначаються Кабінетом Міністрів України.
[544] [541] Modern off-shore technologies of corporate financial management. // Fortis Financial Management Journal, 2002. – № 1. – Р. 68.
[545] [529] Швейцарія застосувала до України економічні санкції ФАТФ //Україна сьогодні. Єфір-Дайджест. – 30.01.2003. – С. 16.
[546] За різними даними в Австрії з населенням близько 8 млн чоловік існує приблизно 25 млн ощадних книжок, причому майже всі вони видані на анонімні рахунки. Наприкінці квітня фізичним та юридичним особам на цих рахунках належало коштів на суму більш як 124,5 млрд євро //[375] Галицькі контракти. – № 29. – 15–21 липня 2002 р.
[547] [152] Поляков В.П., Московкина Л.А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. – С. 140.
[548] Див.: [152] Поляков В.П., Московина Л.А. Структура и функции центральных банков. Зарубежный опыт. – С. 141; [184] Усоскин В.М. Современный коммерческий банк: управление и операции. – С. 55; [218] Реверчук С.К., Ковалюк О.М., Стрельбицька Л.М., Крупка М.І. та ін. Влада. Банки. Бізнес: політекономія взаємодії і розвитку. /За ред. д.е.н., проф. С.К. Реверчука. – К.: Атіка, 2002. – С. 68–69.
[549] [273] Полицатто Винсенто. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональных рамок для банков. – С. 24–25.
[550] Основні функції Служби Фінансового Контролю: а) загальний нагляд за застосуванням федерального банківського законодавства; б) встановлення правил та видання інструктивних матеріалів, що регулюють порядок реєстрації статутів та ділову практику національних банків, контроль за їх діяльністю та ліквідацєю; в) надання чартерів новоствореним національним банкам. – Див. наприклад: [180] Тосунян Г.А. Банковское дело и банковское законодательство в России: опыт, проблемы, перспективы. – С. 86–87.
[551] [37] Бобраков Ю.И. США: Центральный банк и экономика. – М.: Наука, 1988. – С. 17–18.
[552] [47] Виттас Д. Взаимодополняющее конкурентное взаимодействие финансовых посредников и рынков. – CECFP, Мировой банк, сентябрь 1989.
[553] [267] Масунага Рей. Основные проблемы системы Центрального Банка. Изучение примера Банка Японии. – ЯЦМФ, 1997. – С. 11, 13.
[554] [55] Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации. – С. 32–33.
[555] Див.: [367] ДиК. – 1994. – № 2. – С. 7.
[556] [765] Указ Президента РФ от 25 июля 1996 г. „О мерах по обеспечению государственного финансового контроля в Российской Федерацииї” //СЗ РФ. –1996. – № 31. – Ст. 3696.
[557] Наглядова діяльність Банку Росії передбачає перевірку об’єкта, а при виявленні будь-яких порушень – направлення йому обов’язкових для виконання приписів з вимогою усунення виявлених порушень, а також застосування встановлених законодавством санкцій Банк Росії, за загальним правилом, не втручається в оперативну діяльність кредитних установ. Лише в чітко визначених законом випадках, як правило, в якості санкцій за невиконання своїх приписів, а також у випадку реальної загрози інтересам вкладників
Банк Росії втручається в оперативну діяльність кредитних установ й призначає тимчасову адміністрацію по управлінню цією організацією на строк до 18 місяців (ст. 55, ст. 75 Федерального закону РФ „Про банки і банківську діяльність”) [749].
Інші заходи відповідальності, які може застосувати Банк Росії, не повинні зачіпати оперативної діяльності кредитної установи. Крім того, заходи відповідальності повинні застосовуватися до кредитних організацій лише в порядку нагляду (ст. 75 федерального закону „Про Центральний банк РФ”). Тобто, в законодавстві відсутня можливість застосування заходів відповідальності з боку Банку Росії до кредитних організацій в порядку контролю. Хоча на практиці можливі випадки, коли центробанк застосовує контрольні заходи, керуючись підзаконними актами. [751].
[558] [245] Тосунян Г.А., Викулин А.Ю. Деньги и власть. Теория разделения властей и проблемы банковской системы. – С. 96–97.
[559] [144] Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – С. 30.
[560] [764] Указ Президента Республики Казахстан, имеющий силу Закона, „О банках и банковской деятельности в Республике Казахстан” от 7 июля 1998 г.
[561] Банк Естонії підтримує створення об’єднаного фінансового нагляду для досягнення ефективності в усіх частинах фінансового сектора. Першочерговою метою Банку Естонії при створенні об’єднаного фінансового нагляду є забезпечення того, щоб у ході процесу об’єднання і в його результаті не послабився б загальний нагляд і, перш за все спроможність банківського нагляду. В свою чергу, при здійсненні наглядової діяльності Банк Естонії виходить з міжнародних норм і практики. Крім того, враховуючи схильність фінансового сектора до мікро- і макроризиків, центральний банк при необхідності залишить більш жорсткі, ніж прийняті в міжнародній практиці, нормативи надійності та інші заходи регуляції.
[562] [597] Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. //Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 281. (із наступними змінами та доповненнями).
[563] [629] Проект Закону України „Про Національний банк України”. Реєстраційний № 0940. Прийнятий в третьому читанні Верховною Радою України.
[564] Розподіл повноважень був здійснений у такий спосіб:
– щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;
– щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
– щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
[565] Інструкцію передбачалося покладення на НБУ повноважень у таких сферах: 1) контроль за дотриманням обов’язкових нормативів і оціночних показників регулювання діяльності комерційних банків; 2) раннє регулювання; 3) упереджу вальні заходи; 4) застосування штрафних санкцій за порушення обов’язкових нормативів та заходи впливу за порушення оціночних показників; 5) економічний аналіз діяльності комерційних банків (аналіз капіталу банку, якості активів, надходжень, ліквідності, менеджменту). [втратила чінність; 700].
[566] Система ”CAMEL test” розроблена Федеральною Резервною системою США і включає: C – Достатність капіталу (Capital adequacy); A – Якість активів (Asset quality); M – Компетентність керівництва (Management); E – Доходність (Earnings); L – Ліквідність (Liquidity).
[567] [532] Ющенко В.А. Економічні тенденції та перспективи розвитку фінансового сектора в економіці України //Фінанси України. – 1997. – № 5. – С. 64–72.
[568] [718] Див. П. 1.3. Положення про службу банківського нагляду Національного банку України, затвердженого наказом Голови Правління НБУ від 12.07.1994 р. № 110.
[569] До департаментів та управлінь банківського нагляду НБУ були віднесені:
1. Департамент реєстрації та ліцензування банків - здійснює реєстрацію та ліцензування діяльності комерційних банків;
2. Департамент безвиїздного нагляду - відповідає за проведення економічного аналізу та розробки нормативів регулювання діяльності банків;
3. Департамент інспектування банків - безпосереднє інспектування діяльності банків;
4. Департамент з питань роботи з проблемними банками - займається вирішенням проблем, пов’язаних із функціонуванням проблемних банків, які у встановленому порядку отримали сукупний рейтинг „граничний” (4) та „незадовільний” (5);
5. Управління координації з питань банківського нагляду - координує інформацію щодо банківського нагляду.
– [714] Положення „Про структуру системи банківського нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комерційних банків”, затверджене Постановою Правління НБУ від 17.11.97 р. № 380.
[570] [715] Положення про Комісію Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків. Затверджене Постановою Правління НБУ N 470 від 09.11.1998 р. (зареєстровано в Мінюсті України – реєстр. N 596 від 17.12.1998 р.) – із змiнами, внесеними Постановою Правлiння НБУ N 231 вiд 13.05.1999 р., реєстр. N 648 вiд 13.05.1999 р.) //"Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності": Додаток до журналу "Вісник Національного банку України". – 1999. – № 1. – Ст.3.
[571] Завданнями Комісії є:
– забезпечення стабільності та надійності банківської системи, а також захисту кредиторів і вкладників банків;
– визначення пріоритетних питань діяльності банківського сектора економіки та напрямів їх вирішення;
– проведення політики пруденційного банківського нагляду з метою забезпечення підтримки довіри суспільства до банків;
– розроблення стратегії і тактики банківського нагляду, вибір дійових інструментів для здійснення інтегрованого нагляду за банками;
– вдосконалення процесів, що запроваджуються з метою забезпечення монолітності, послідовності та консолідованості нагляду;
– сприяння наданню необхідних повноважень відповідним рівням системи банківського нагляду для забезпечення її чіткої роботи, в тому числі щодо удосконалення потоків інформації, координації зусиль у системі банківського нагляду, делегування повноважень, подальшого розвитку процедур щодо своєчасного й ефективного прийняття рішень та реагування тощо;
– сприяння законодавчому забезпеченню діяльності банківського нагляду, ініціювання нових і удосконалення чинних законів та нормативних актів, опрацювання пропозицій, що надходять із зовнішніх джерел, періодичний перегляд загальної інфраструктури банківського законодавства;
– розроблення методологій, які забезпечують необхідною інформацією про стан банківської системи, тенденції фінансового розвитку, розроблення системних питань та запланованого реагування;
– розроблення заходів щодо запобігання злочинності та правопорушенням у банківській системі;
– накопичення міжнародного досвіду та організація співробітництва з питань банківського нагляду з міжнародними організаціями і налагодження контактів з національними наглядовими інстанціями;
– проведення підготовки кваліфікованих висновків про проекти Законів України та нормативні акти Національного банку України;
– проведення комплексної оцінки фінансово-економічного стану банківської системи в цілому, визначення тенденцій її розвитку та надання пропозицій Правлінню НБУ щодо адекватного реагування.
[572] Див., зокрема: [347] Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення /В посібнику: Банківське право України /Під. заг. ред. А.О. Селіванова. – С. 245.
[573] Основними функціями департаменту пруденційного нагляду були:
– розробка політики і стратегії та системи організації банківського нагляду; – розробка методології, інструкцій, положень та інших нормативних документів НБУ з банківського нагляду; – участь у підготовці законодавчих і розробці нормативних актів НБУ; – розробка статистичної звітності щодо банківського нагляду; – збір і аналіз інформації від комерційних банків, регіональних управлінь НБУ і аналіз діяльності банківсь кої системи в цілому; – контроль за виконанням банками економічних нормативів; – збір і зведення інформації про діяльність банків і їх фінансовий стан за матеріалами безвиїзного контролю та інспектування банків на рівні регіональних управлінь НБУ і підрозділів Центрального банку, а також аудиторських фірм; – визначення рейтингових оцінок за системою САМЕL; – контроль за виконанням банком виправних заходів тощо.
[574] Функціями відділу є:
– розгляд пакетів документів щодо реєстрації комерційних банків і погодження відкриття філій;
– контроль за своєчасністю подання комерційними банками змін і доповнень до установчих документів;
– розгляд пакетів документів щодо ліцензування новоствореного банку та розширення ліцензії діючого;
– розгляд питань про відкликання ліцензії та дозволів на проведення банківських операцій у зв’язку з порушенням законодавчо-нормативних актів;
– розгляд пакета документів щодо ліквідації філій і участь у роботі ліквідаційної комісії;
– отримання від банків звітності, її аналіз й узагальнення, і на основі цього розробка пропозицій щодо усунення недоліків у їх діяльності;
– здійснення контролю за дотриманням банками економічних нормативів, установлених НБУ;
– застосування санкцій до банків, які систематично порушують чинне законодавство, економічні нормативи, не виконують розпоряджень НБУ щодо поліпшення їх фінансового стану;
– проведення комплексних і цільових (тематичних) перевірок банківських установ області, реалізація результатів перевірок і контроль за усуненням виявлених недоліків;
– визначення загальної рейтингової оцінки за системою САМЕL;
– підготовка зауважень і пропозицій до проектів законів України, інструкцій, нормативних актів і методичних вказівок НБУ з питань організації грошово-кредитної політики, розрахунків, організації банківського нагляду за діяльністю банків та ін.
[575] Див, зокрема: [446] Кротюк В. Становлення і перспективи розвитку банківського нагляду в Україні //Вісник НБУ. – 2001. – № 7. – С. 2 – 6.
[576] Метою введення інституту „істотної участі” є недопущення у банківську систему та до управління банком осіб, які не мають бездоганної ділової репутації та достатньої власної фінансової стабільності, що загрожуватиме інтересам вкладників та інших кредиторів банку. Банкам забороняється випуск акцій на пред'явника. Критерій „істотної участі” поширюється на членів виконавчого органу і наглядової ради юридичної особи, а також на її власників. У світовій банківській практиці прийнято, що в річних звітах солідні фінансові установи розкривають інформацію не лише щодо персоналій керівних і наглядових органів, а й про акціонерів, які мають „істотну участь”. Згідно з четвертим принципом Базельських стандартів, орган нагляду країни повинен мати повноваження щодо розгляду і відхилення пропозицій про передачу іншим особам значних пайок або контрольних пакетів в існуючих банках. Керуючись ст. 73 Закону „Про банки і банківську діяльність”, НБУ у разі грубого чи систематичного порушення власником істотної участі у банку вимог законодавства має право застосувати до такого акціонера відповідний захід впливу – заборону використовувати право голосу придбаних акцій (паїв). Згідно зі ст.74 Закону, у разі встановлення заборони користуватися правом голосу відповідно до придбаних акцій (паїв) право брати участь у голосуванні передається довіреній особі, яка призначається НБУ за поданням банку [615].
[577] [511] Степаненко А., Ковальчук Т. Про деякі аспекти діяльності комерційних банків //Банківська справа. – 1995. –№ 1. – С. 25.
[578] [56] Гетьман В.П., Килимник Ю.В. Національний банк у системі влади. Бесіди про Конституцію. – К., 1997. – С. 31.
[579] [347] Пасічник В.В. Банківський нагляд: правові засади та проблеми здійснення //В посібнику: Банківське право України /Під. заг. ред. А.О. Селіванова. – С. 243.
[580] Цитується по: [512] Степаненко А.И. Право нагляду – політика сприяння //Вісник НБУ. – 1995. – № 1 – С. 10.
[581] [645] Офіційний вісник України. – 2000. – № 29. – 04.08.2000.
[582] Див., зокрема: [372] Система державних фінансів України: шляхи забезпечення прозорості та оптимальної децентралізації фінансових потоків /Матеріали Форуму експертів, Київ, 2 березня 2001 р. За ред. І. Бурковського. – К.: Київський центр Інституту Схід–Захід. – С. 116.
[583] [423] Загальні питання розвитку фінансового ринку в Україні //Kyiv, Financial Markets International, Inc., 2000. – С. 180.
[584] [377] Аржевитин С. Разгульные времена для банков закончились //Укр.Инвест. Газета, 5.10.1999, № 39. – С. 11.
[585] [333] Правовое регулирование государственного финансового контроля в зарубежных странах: Аналитический обзор и сборник нормативных документов /Составители: С.О. Шохин, В.И. Шлейников. – М.: Прометей, 1998. – С. 47.
[586] [164] Савченко Л.А. Правовий статус Рахункової палати України. – Ірпінь: АДПСУ, 2002. – С. 39.
[587] Цю особливість фінансового планування в ринкових умовах неодноразово підкреслювали вчені. Див., наприклад: [195] Финансовое право /Под ред. Проф. Химичевой Н.И. – С. 52; [124] Мандрица В.М., Рукавишникова И.В., Дружинин Д.Н. Финансовое право /Под ред. проф. В.М. Мандрицы. – Ростов н/д: Феникс, 1999. – С. 28.
[588] При цьому, як свідчить міжнародний досвід, контролюватися повинні такі етапи діяльності банків:
– отримання дозволу на діяльність в якості банку, яке в багатьох випадках повинно поновлюватися при будь-якій зміні капіталу; – його спеціалізована банківська діяльність; – створення агентств, філій, інших відокремлених підрозділів; – набуття долей участі в капіталі інших компаній та вступ нових акціонерів з метою участі в капіталі самого банку;– злиття та придбання часток участі.
[589] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. – С. 287 – 288.
[590] [273] ПолицаттоВинсенто. Разумное регулирование и банковский надзор. – С.21.
[591] [285] Шенг Э. Банковский надзор: принципы и практика. – С. 13.
[592] [218] Влада. Банки. Бізнес: Політекономія взаємодії і розвитку. – С. 64.
[593] У банківській справі існують різні наукові підходи до визначення видів контролю, здійснюваного центральним банком. Зокрема, Тагірбеков К.Р., розглядаючи базові засади здійснення банківського нагляду, визначає такі його види:
1. вступний контроль – право і механізм встановлювати правила та обмеження, а також контролювати у відповідності з ними вступ нового банку або кредитної установи на ринок (підготовчі етапи формування, отримання ним ліцензій та реєстрації, стартовий етап роботи, а також розвиток філіальної мережі, освоєння операцій, нових галузей, території функціонування);
2. оздоровче регулювання – право і механізм аналізу та діагностики стану банків та кредитних установ, право вимагати та контролювати проведення необхідних поновлювальних заходів, право нав’язувати ці заходи, відслідковувати та оцінювати їх з точки зору приведення, з мінімальними витратами, діяльності підконтрольних структур до рамок нормативних умов та обмежень;
3. примусові заходи – право і механізм виявлення та оцінки проблемного стану банків та кредитних установ, право застосовувати достатньо жорсткі та адекватні ситуаціям заходи як одиночні, так і комплексні або послідовні, в залежності від їх дійовості або від реакції на них піднаглядових структур. Можуть тягнути за собою різку зміну політики банку;
4. ліквідаційний контроль – право і механізм ідентифікації і фіксації кризового стану банків та кредитних установ, коли їх діяльність не лише створює загрозу, але й приносить пряму відчутну шкоду їх клієнтам, банківській і кредитній системам, а внаслідок цього – і стану економіки країни, її стабільності. – [144] Основы банковской деятельности (Банковское дело) /Под ред. К.Р. Тагирбекова. – С. 515–517.
5.
[594] [265] Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран. – С. 287.
[595] Див., наприклад: [526] Шадрик Ф. Огляд елементів нагляду //Вісник НБУ. – 1995. – № 1. – С. 32–34.
[596] Див, наприклад: [286] Balance of Payments Compilation Guide. – English, BOPCFA, 1995. – 470 p.; [287] Balance of Payments Manual. – English, BPM–EA, 1993. – 339 p.
[597] Більш повно із функціями та завданнями фінансової звітності можна ознайомитися у виданні: [252] Боди Е., Мертон Р. Финансі: Пер. с англ.. – М.: Изд. Дом „Вильямс”, 2000. – С. 110–156.
[598] [700] Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. (із змінами, внесеними згідно з Постановами НБУ № 39 від 28.01.2002 р., № 81 від 28.02.2002 р., № 186 від 20.05.2002 р.) /Зареєстровано в Мінюсті України 26 вересня 2001 р. за № 841/6032.
До щоденних форм звітності належать форми: Баланс комерційного банку; Звіт про структуру активів та пасивів за строками; Звіт про відкриті валютні позиції; Інформація щодо обсягу валюти, яка знаходиться на окремому депозитному рахунку в Національному банку, для розрахунку значень відкритої валютної позиції. Разом із щоденним балансом надається відповідна інформація для розрахунку нормативу адекватності регулятивного капіталу та таких економічних нормативів, як: максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента; великі кредитні ризики; максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру; максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам; інвестування в цінні папери окремо за кожною установою.
До щомісячних форм звітності належать такі форми, як:
– баланс комерційного банку (подається щомісяця);
– балансовий звіт комерційного банку;
– звіти про: 1) дотримання економічних нормативів; 2) дотримання нормативів ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції; 3) кредитний портфель; 4) класифіковані кредитні операції за формами власності; 5) залишки за депозитами; 6) списану безнадійну заборгованість; 6) 20 найбільших кредиторів банку;
– розрахунок резерву на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків;
– інформація про формування комерційним банком резерву для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості;
– інформація про включення субординованого боргу в розрахунок регулятивного капіталу банку;
– розрахунок резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами;
– розрахунок резерву під прострочені нараховані доходи за активними операціями банків.
До квартальних форм звітності належить така форма звітності, як Інформація про вклади фізичних осіб у комерційних банках.
[599] Див.: Про затвердження змін до Правил організації фінансової та статистичної звітності банків України (Доповнення 24). Постанова Правління НБУ N 4 від 09.01.2001 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.02.2001 р. за N 97/5288. [зміни - 686].
[600] Згідно з встановленими чинним законодавством вимогами висновок щодо діяльності банку має містити: 1) загальну оцінку фінансового стану банку; 2) оцінку дотримання банком економічних нормативів і розмір регулятивного капіталу; 3) інформацію територіального управління Національного банку про застосування заходів впливу до банків за порушення банківського законодавства; 4) відомості про суми нарахованих, стягнених або нестягнених штрафів; 5) основні відомості про проведені перевірки діяльності банку.
[601] [289] BarltropC.J., McNaughtonD. InterpretingFinancialStatement. – Washington, 1992. – Р. 124-127.
[602] [711] Положення втратило чинність на підставі Постанови Нацбанку № 109 від 15.03.1999 р.
[603] Див., наприклад: [721]Листи Департаменту пруденційного нагляду НБУ N 43–111/799 від 19.04.1999 р.; N 43–311/3244 від 11.11.1999 р.[604] [655] Постанова КМУ від 19 квітня 1997 р. N 361 „Про проведення міжнародного аудиту Ощадбанку”.
[605] [699]Право на отримання сертифіката мають громадяни України, які мають вищу економічну та/або юридичну освіту (не нижче освітнього рівня спеціаліста та магістра), досвід роботи за фахом не менше ніж три роки поспіль на посадах аудитора, бухгалтера, ревізора, юриста, фінансиста або економіста та склали кваліфікаційний іспит.Слід зауважити, що законодавство дієво врегульовує питання відповідальності аудиторів за порушення його вимог. Зокрема, заходи впливу застосовуються до аудитора Комісією НБУ на підставі: – виявлення фактів невідповідності висновків аудиторської фірми (аудитора) щодо підтвердження фінансової звітності банківських установ у результаті здійснення аудиторських перевірок і звітів про перевірки банківських установ, що були проведені за один і той самий звітний період відповідними рівнями системи банківського нагляду або самостійними структурними підрозділами центрального апарату Національного банку; – розглянутих аудиторських звітів та висновків про перевірку банківських установ, що подаються до Національного банку; – інформації від Аудиторської палати України або державних контрольних і правоохоронних органів про неналежне виконання аудиторами своїх професійних обов'язків.Питання про вжиття до аудитора заходів впливу розглядається на Комісії після отримання від нього звітів або пояснень щодо допущених ним порушень чинного законодавства України, нормативно-правових актів Національного банку, Національних нормативів аудиту та Кодексу професійної етики аудитора України. За неналежне виконання професійних обов'язків до аудитора Комісією можуть застосовуватися такі заходи впливу як попередження, зупинення чинності сертифіката на строк до одного року або анулювання сертифіката. –
[698] Постанова Правління НБУ № 271 від 16.07.2001 р. „Про затвердження Положення про Кваліфікаційну комісію Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ та Положення про сертифікацію аудиторів банківських установ” /Зареєстрована в Мінюсті України 03.08.2001 р. за № 661/5852.[606] [691] Затверджене Постановою Правління НБУ N 38 від 28.01.2002 р. /Зареєстровано в Мінюсті України 06.03.2002 р. за № 231/6519.
[607] Як приклад можна навести положення ст. 34 закону Республіки Молдови „Про фінансові установи”, де говориться, що банк зобов’язаний укласти договір з незалежною аудиторською організацією, яка:
а) надає банку допомогу у веденні бухгалтерського обліку у відповідності з принципами, встановленими Національним банком;
б) складає доповідь про діяльність банку за рік та дає висновок про достовірність відображення фінансового положення банку в його звітах у відповідності з чинним законом;
с) перевіряє правильність методів та процедур внутрішнього аудиту і контролю банку і дає рекомендації по усуненню порушень;
д) інформує Національний банк про будь-які протиправні дії працівників банку або його філій, а також про будь-які помилкові дії, пов’язані з управлінням і виконанням операцій, які можуть завдати матеріальної шкоди банку або його філіям [763].
[608] [117] Морелли Марчелло. Инспекции „на местах”. Лекция ХХІІ.: Лекции о центральном банке Италии. – С. 183 –185.
[609] [722] Зокрема, листом за N 43–312/794–1739 від 20.03.2001 р. НБУ інформував банки країни про те, що Директор Генерального департаменту банківського нагляду уповноважений підписувати розпорядження на проведення позапланових перевірок банків та банківських установ.
[610] Див., наприклад: [705] Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово–кредитних установ у разі невиконання ними законних вимог Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно–правових актів Національного банку України. Постанова Правління НБУ N 94 від 09.03.2000 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.03.2000 р.
[611] [701] Правила проведення перевірок пунктів обміну іноземної валюти на території України. Затверджені постановою Правління НБУ N 259 від 04.07.2001 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.07.2001 р. за N 622/5813.
[612] Реквізити Акта перевірки: 1) назва банку, що перевірявся; 2) прізвище та ініціали керівника банку; 3) місце проведення перевірки; 4) строк проведення перевірки; 5) дата та номер розпорядження та/або доручення на перевірку; 6) вид перевірки (планова чи позапланова); 7) метод проведення перевірки: комплексний чи за окремими питаннями ; 8) період, за який проводилася перевірка; 9) порядок здійснення перевірки: суцільна чи вибіркова; 10) прізвища, ініціали та посади керівника та членів робочої групи; 11) дата складання акта; 12) що було встановлено під час перевірки.
[613] Зараз подання консолідованої звітності та її форми передбачені Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою Постановою Правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. (із наступними змінами) і врегульовані Інструкцією про консолідацію фінансової звітності банків України, затверджену Постановою Правління НБУ № 422 від 05.10.2001 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.11.2001 р. за № 968/6159 [700] – За пропозицією НБУ розширюються вимоги щодо звітності материнського банку (його також можуть назвати центральним кооперативним банком). Такий ранг може бути присвоєний в двох випадках: якщо частка у статутному капіталі іншої юридичної особи, що належить банку, складає не менше 10%; якщо банк, що не володіє акціями, може здійснювати вплив на діяльність підприємства. При цьому під впливом розуміють можливість призначати або звільняти більшість членів адміністративного, управлінського або наглядового органу юридичної особи, впливати на визначення кредитної, інвестиційної та облікової політики, на прийняття рішень з основних напрямків діяльності юридичної особи через укладені угоди або іншим шляхом. На жаль, відсутня вказівка на методи, якими повинні керуватися ревізори центробанку, коли почнуть визначати такі можливості, здійснюючи свої наглядові повноваження. Крім того, материнський банк повинен складати консолідовану звітність, включаючи дані всіх учасників своєї консолідованої звітності. Відповідальність за достовірність усіх даних буде нести керівництво материнського банку, яке, таким чином, буде вимушене перевіряти інформацію, що йому передають учасники консолідованої групи.
[614] У своєму листі „Про розгляд запитів від банків” від 15.10.2002 N 25–112/1290–6363 НБУ заявив, що метою чіткого дотримання банками вимог законодавства та однозначного трактування філіями банку вимог нормативно–правових актів НБУ, а також зменшення документообігу всі запити до НБУ слід надсилати через банк–юридичну особу. Запити від філій банку розглядатися не будуть [719].
[615] Починаючи із середини 1997 р., кількість ліквідованих та виключених із реєстру банків різко збільшилася. Якщо у 1995 р. був ліквідований 1 банк, у 1996 р. – 11, у 1997 р. – 10, у 1998 р. – 16, за 10 місяців 1999 р. – 11 банків. Станом на 10.11.1999 р. в Книзі реєстрації комерційних банків, кредитних установ і товарних бірж нарахувалося 203 комерційних банка, з яких 13 працювали в режимі фінансового оздоровлення. В 1999 р. на роботу в цей режим переведено 15 банків, а по 18 банках було прийнято рішення про скасування такого режиму (тобто, або банк “виправився” і був “виведений” в загальний режим роботи, або ж навпаки, – було прийнято рішення про його ліквідацію); діяльність 4 банків була припинена; 36 КБ перебували в стадії ліквідації.
[616] [520] „Україна” одноразового використання. – К.: ПІК (політика і культура). – 2001. – № 22 (105). – С. 20—21.
[617] [115] Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М.: Юриздат, 1962. – С.91.
[618] [40] Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – М.: Юрид.лит., 1967. – С. 82–83.
[619] [23] Базылев Б.Т. Ответственность в советском праве: Учеб. пособие. – Красноярск: Красн. ун–т, 1977. – С. 35.
[620] [134] Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госиздат юрид.лит., 1960. – С. 67.
[621] [40] Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – С. 42.
[622] [194] Фінансове право: Навчальний посібник для студентів юрид.вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1988. – С.30.
[623] [195] Финансовое право: Учебник /Отв.ред. Н.И. Химичева. – М.: Изд–во БЕК, 1997. – С. 32–33.
[624] [222] Алексеев С.С. Проблемы теории права. Т. 1. – Свердловск: Свердлов.юрид.ин–т, 1972. – С. 187; [41] Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит, 1976. – С. 64.
[625] [205] Шейндлин В.В. Сущность советского права. – М.: МГУ, 1959. – С. 94.
[626] [23] Базылев Б.Т. Ответственность в советском праве: Учебное пособие. – Красноярск: Красн. ун–т, 1977. – С. 29.
[627] [134] Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – С. 64.
[628] [140] Общая теория права и государства. Учебник. /Под ред. В.В. Лазарева. 2–е изд, перераб. и доп. – М.: Юрист, 1996. – С. 42–43.
[629] Див., наприклад: [55] Гейвандов Я.А. Центральный банк Российской Федерации. – С. 189.
[630] Див., наприклад: [717] Порядок застосування НБУ і його регіональними управліннями санкцій при здійсненні ними контрольних функцій визначений в Положенні про застосування НБУ санкцій за порушення банківського законодавства, затвердженому Постановою Правління НБУ № 115 від 16.05.1995 р.; [704] Положення про застосування НБУ до банків та інших фінансово–кредитних установ заходів впливу за порушення банківського законодавства та внесення змін до нормативно–правових актів Національного банку, затверджене Постановою Правління НБУ № 215 від 26.05.2000 р.
[631] В Російській Федерації, зокрема, санкції, які застосовуються Банком Росії, можуть бути двох основних видів: первинні санкції, тобто санкції, що застосовуються до кредитної організації щодо конкретної обставини вперше, і наступні – більш жорсткі санкції, що застосовуються до кредитної організації у випадку, якщо нею не були усунені конкретні порушення, за які вже застосовувались первинні санкції. Винятком із загального правила є застосування наступних санкцій без застосування первинних у тому випадку, якщо здійснені порушення або операції кредитної організації завдали реальну загрозу інтересам вкладників. До первинних санкцій, які застосовуються Банком Росії, федеральне законодавство відносить: 1) вимога (припис) до кредитної організації усунути виявлене порушення; 2) стягнення штрафу в розмірі до 0,1 % розміру мінімального статутного капіталу; 3) обмеження проведення окремих операцій на строк до 6 місяців. Наступні санкції до кредитних організацій застосовуються у випадку невиконання у встановлений БР строк приписів про усунення виявлених порушень або застосовуються як первинні при загрозі інтересам клієнтів. Зокрема, до наступних санкцій відносяться: 1) стягнення із кредитної організації штрафу до 1% від розміру сплаченого статутного капіталу, але не більше 1 % від мінімального розміру статутного капіталу; 2) зміна для кредитної організації обов`язкових нормативів на строк до 6 місяців; 3) введення заборони на здійснення окремих банківських операцій, передбачених виданою ліцензією, на строк до 1 року, а також на відкриття філій на строк до 1 року; 4) призначення тимчасової адміністрації по управлінню кредитною організацією на строк до 18 місяців; 5) відкликання ліцензії на здійснення банківський операцій у встановленому законодавством порядку.
[632] [615] Відоповідно до ст. 73 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р., такими заходами впливу можуть бути:
1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;
3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
4) видати розпорядження щодо:
а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;
д) заборони надавати бланкові кредити;
е) накладення штрафів на:
- керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;
є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
з) реорганізації банку;
и) призначення тимчасової адміністрації.
[633] Див. зокрема: [699] Положення про сертифікацію осіб на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку. Затверджено Постановою Правління НБУ N 273 від 16.07.2001 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.08.2001 р. за N 691/5882.
[634] [695] Затверджене Постановою Правління НБУ N 369 від 28.08.2001 р. „Про затвердження Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства” (із змінами, внесеними згідно з Постановами НБУ N 563 від 29.12.2001 р.; N 81 від 28.02.2002 р. /Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.09. 2001 р. за N 845/6036.
[635] Крім „Ощадбанку”, уповноваженими банками по обслуговуванню Пенсійного фонду України є також „Аваль”, „Промінвестбанк”, „ПриватБанк”, „Укрсоцбанк”, „Правекс–банк” і „УкрСиббанк”.
[636] [453] Лысенко Е. В Нацбанке грядут кадровые перемены //Деловая столица. – № 38 (72) – 23.09.2002 г. – С.11.
[637] Рішення про призначення тимчасового адміністратора або ліквідатора можуть бути оскаржені в суді за відсутності підстав, визначених законодавством. При розгляді в суді справи, порушеної внаслідок або у зв'язку із застосуванням Закону „Про банки і банківську діяльність” проти НБУ або його службовця, тимчасового адміністратора або ліквідатора тимчасовий адміністратор, ліквідатор або спеціаліст, призначений представляти або допомагати тимчасовому адміністратору або ліквідатору, несуть відповідальність за шкоду, завдану внаслідок рішень, дій або бездіяльності, виконаних згідно з обов'язками та повноваженнями або в ході їх виконання в рамках тимчасової адміністрації або ліквідації банку, якщо такі дії або бездіяльність були умисними. Шкода, заподіяна внаслідок професійної помилки тимчасового адміністратора або ліквідатора, відшкодовується згідно з законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ, договорами про страхування фінансового ризику. Оскарження або інший судовий розгляд, пов'язаний із оскарженням, не зупиняють тимчасову адміністрацію, ліквідацію банку та інші оскаржувані заходи та рішення.
[638] [706] Про затвердження Положення про валютний контроль. Постанова Правління НБУ N 49 від 08.02.2000 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 квітня 2000 р. ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою Нацбанку N 106) від 14.03.2001.
[639] [689] Стаття 7 Положення про порядок проведення виїзних перевірок щодо дотримання банками та фінансовими установами вимог валютного законодавства України, затверджене постановою Правління НБУ від 20.09.2002 N 352.
[640] [720]Лист Юридичного департаменту НБУ N 18–111/4785–8021 від 21.12.2001 р. [641] [780] Рішення Банку Міжнародних Розрахунків від 01.10.2001 р. „Про належне ставлення банків до клієнтів (стандарти Базельського Комітету банківського нагляду)”. Переклад департаменту міжнародних зв'язків НБУ.Похожие рефераты:
Комплексний заклад ресторанного господарства
Розвиток електричної мережі ВАТ "Львівобленерго"
Шпоры по международной экономике
Теоретичні основи теплотехніки
Телевізійний приймач з можливістю прийому сигналів у форматі MPEG-2
Бизнес-план Создание фирмы по производству узлов для ЭВМ
Психоаналитическое исследование Э.Фромма в работе Бегство от свободы
Організація вантажних робіт при перевезенні глини
Характеристика и оценка деятельности ОАО "Омский агрегатный завод"
Проектирование станции технического обслуживания для грузовых автомобилей
Шпаргалки по геометрии, алгебре, педагогике, методике математики (ИГПИ)
Організація виробництва в підприємствах агропромислового комплексу