Реферат: Правознавство

Міністерство освіти і науки України

Луцький національний технічний університет

Правознавство

Конспект лекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форм навчання

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

Луцьк 2008

УДК 34 (07)

ББК 67я7

З - 51

Правознавство. Конспект лекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форм навчання, Земко Алла Михайлівна. - Луцьк: ЛНТУ, 2008. - 204 с.

Посібник містить конспект лекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форми навчання, короткий словник юридичних термінів. Видання також містить питання до екзамену та список рекомендованої літератури.

Затверджено науково-методичною радою ЛНТУ, протокол № ___ від “___” ____________ 2008 р.

Рекомендовано до друку радою ННВ інституту управління та бізнесу ЛНТУ, протокол № 1 від 28 червня 2008 р.

Затверджено на засіданні кафедри філософії ЛНТУ, протокол № 1 від

27 серпня 2008 р.

ЗМІСТ

ЛЕКЦІЯ 1. Основи державного (конституційного) права України

1.1. Загальна характеристика держави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави

1.2. Форми держави

1.3. Загальна характеристика права. Поняття норм права. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види

1.4. Система права. Предмет і метод правового регулювання

1.5. Державне право України. Апарат держави як система

державних органів

1.6. Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України

1.7. Правове положення Президента України та Кабінету Міністрів України

1.8. Органи місцевого самоврядування в Україні

ЛЕКЦІЯ 2. Адміністративне право України

2.1. Поняття адміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини

2.2. Державне управління. Суб’єкти адміністративного права

2.3. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи

2.4. Суть і види адміністративних стягнень

2.5. Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності

2.6. Органи, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

ЛЕКЦІЯ 3. Цивільне право (загальна частина)

3.1. Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового регулювання

3.2. Зміст цивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін

3.3. Поняття і види угод (правочинів)

3.4. Форми угод (правочинів

3.5. Поняття та строки позовної давності

3.6. Право власності

3.7. Захист права власності. Поняття індикаційного та негаторного позовів

ЛЕКЦІЯ 4. Цивільне право (друга частина). Зобов’язальне право. Спадкове право

4.1. Поняття зобов’язального права. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань

4.2. Цивільно-правовий договір

4.3. Система та види цивільно-правових договорів

4.4. Недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

4.5. Поняття та підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини

4.6. Поняття та порядок спадкування за законом

4.7. Поняття та порядок спадкування за заповітом

ЛЕКЦІЯ 5. Трудове право (перша частина)

5.1. Поняття трудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин

5.2. Поняття, види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форма трудового договору

5.3. Випробування при прийнятті на роботу

5.4. Підстави припинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника

5.5. Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

5.6. Поняття, види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні роботи

5.7. Правове регулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні, поняття, види та тривалість відпусток

ЛЕКЦІЯ 6. Трудове право (друга частина)

6.1. Правове регулювання оплати праці

6.2. Матеріальна відповідальність працівників

6.3. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень

6.4. Особливості правового регулювання праці жінок і праці молоді

6.5. Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах

6.6. Розгляд трудових спорів судами

6.7. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працюючих

ЛЕКЦІЯ 7. Кримінальне право України

7.1. Поняття кримінального права. Предмет і метод правового регулювання. Дія кримінального закону в часі і просторі

7.2. Поняття, ознаки і елементи злочину

7.3. Обставини, що виключають злочинну діяльність

7.4. Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину

7.5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників

7.6. Обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність за вчинення злочину

7.7. Поняття і мета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством

ЛЕКЦІЯ 8. Сімейне право України

8.1. Сімейне право. Загальні положення про шлюб і сім’ю

8.2. Порядок укладання та розірвання шлюбу

8.3. Права і обов’язки подружжя, дітей та інших членів сім’ї

8.4. Позбавлення батьківських прав

8.5. Шлюбний договір

8.6. Аліментні обов’язки батьків і дітей

8.7. Влаштування дітей сиріт і дітей, позбавлених

батьківського піклування

ЛЕКЦІЯ 9. Земельне право. Житлове право

9.1. Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України

9.2. Види земель та їх правовий режим

9.3. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами

9.4. Форми власності на землю. Право користування землею

9.5. Оренда землі. Охорона земель

9.6. Вирішення земельних спорів

9.7. Житлове право України: загальна характеристика. Житловий кодекс України

9.8. Право громадян на житло і форми його реалізації

9.9. Приватизація державного житлового фонду

ЛЕКЦІЯ 1. ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО (КОНСТИТУЦІЙНОГО) ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Загальна характеристика держави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави

Держава і право виникли на певній стадії розвитку людського суспільства. Традиційною концепцією виникнення держави і права є так звана класова, або соціально-економічна. Її суть полягає у тому, що держава і право виникли одночасно і головною причиною їх виникнення була поява класів і непримирима боротьба між ними. Вдосконалювались засоби праці, збільшувалась кількість продукції, виникли три великі суспільні поділи праці:

· відділення скотарства від землеробства;

· поява ремесла;

· відокремлення торгівлі від виробництва і поява класу купців.

Це призвело до появи надлишкового продукту, приватної власності на засоби виробництва і як наслідок - майнової нерівності та можливості експлуатувати чужу працю, утворення класів з протилежними інтересами і непримирима боротьба між ними. Суспільна влада первісного суспільства стала неспроможною управляти ним за наявності класових суперечностей. Для стримування класової боротьби виникла держава, яка спеціальними засобами управління і примусу покликана була забезпечувати інтереси економічно панівного класу.

Держава – це політико-територіальна організація соціально-неоднорідного суспільства, яка має спеціальний апарат управління і примусу, надає своїм рішенням загальнообов’язкової сили і є засобом управління справами цього суспільства.

Роль держави в організації суспільства та здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, базовим елементом політичної системи. Тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, неподільною в межах її території, виступає офіційним представником усього населення чи його більшості. Тільки держава уособлює суверенітет народу та нації, здатна реалізувати права нації на самовизначення. На державу покладена охорона прав людини і громадянина, задоволення загально соціальних і загальнолюдських потреб. З метою ефективного управління суспільством держава видає загальнообов’язкові для усіх правила поведінки у вигляді юридичних форм, а також індивідуально-юридичні приписи, необхідні для регулювання прав та обов’язків конкретних осіб у певних життєвих ситуаціях.

Ознаки держави:

· наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою та необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

Суверенітет – це верховенство державної влади над усіма іншими владами, що існують у суспільстві, а також незалежність державної влади як всередині держави, так і за її межами.

· монополія на встановлення правопорядку і підтримання його силою.

Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу. Держава – політична організація, покликана охороняти встановлений порядок у суспільстві;

· територія.

Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори, посольства, консульства держави за її кордоном та інші об’єкти;

· наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення країни;

· апарат держави - специфічний апарат, наділений владними повноваженнями – система органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, контроль, регулювання);

· наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи, яка закріплює встановлені та санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя;

· населення. Держава поширює свою юрисдикцію на усіх людей, які перебувають в межах країни.

В Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року записано, що Україна є демократична держава, державний механізм якої функціонує за принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом. Її територія є недоторканою і неподільною. Як суб’єкт міжнародного права Україна має економічну самостійність і виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, виступає офіційним представником усього суспільства і вирішує загальносуспільні справи.

Суверенні права держави:

· право встановлювати закони;

· право встановлювати податки;

· право суду і помилування;

· право мати власну грошову одиницю;

· право оголошувати війну та укладати мир.

Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Компоненти і принципи правової держави:

1. Верховенство закону і права.

2. Право розуміння (визнання прав і свобод людини як природні і невідчужувані).

3. Визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність.

4. Вимога правового закону (закон повинен виходити від права).

5. Правова форма взаємовідносин між особою і державою, їх взаємна відповідальність.

6. Вимога правової організації влади (право оскаржити в суді будь-яке незаконне рішення будь-якого державного органу).

7. Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

8. Пов’язання всіх державних органів законом і правом.

9. Принцип для громадян – «дозволено все, що законом не заборонено», для держави та її органів – «дозволено те, що законом встановлено».

10. Вимога правових форм економічних відносин.

11. Загальність судового захисту, незалежність та авторитет судової влади.

1.2. Форми держави

Устрій держави характеризують її форми. В них втілюється організація верховної влади, структура та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб та громадян. У форми держави виділено:

· Форма державного правління.

· Форма державного устрою.

· Державний (політичний) режим.

Форма державного правління відображає, як побудовані та утворюються органи державної влади.

Виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково належить одноосібному главі держави і, як правило, передається у спадок.

Форми монархії:

· Абсолютна – вся влада належить главі держави;

· Обмежена (конституційна) – повноваження глави держави обмежені.

Республіка - це форма державного правління, у якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається на певний строк.

Види республіки:

· Парламентська республіка характеризується тим, що верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду недовіру, яка, як правило, тягне його відставку. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

· Президентська республіка – президент обирається народом, є главою держави, очолює гілку виконавчої влади, формує уряд. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Зміна президента тягне відставку уряду.

· Змішана республіка (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) – президент пропонує склад уряду, який має затверджуватись парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.

Форма державного устрою – відображає адміністративно – територіальний устрій держави, співвідношення центральних і місцевих органів державної влади.

У форми державного устрою виділено:

· Унітарна держава – це держава, складові якої не мають суверенітету та інших ознак державності; існує єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на територію країни; існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція.

· Федерація – це союзна держава, яка складається з утворень (суб’єктів федерації), які мають певні ознаки державності: систему органів, законодавство, право виходу з федерації тощо.

· Конфедерація – союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети.

· Імперія – це примусово утворена, як правило, через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою, як унія. Це об’єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

Державний (політичний) режим – система способів та методів здійснення державної влади.

Державні режими поділяють на:

· Демократичний – характеризується децентралізацією влади, можливістю громадян брати участь у формуванні органів державної влади.

· Антидемократичний (авторитарний, тоталітарний) - характеризується зосередженням влади в руках однієї особи або групи осіб або повним контролем держави над усіма сферами, звуження або й ліквідація окремих прав і свобод людини і громадянина тощо.

1.3. Загальна характеристика права. Поняття норм права. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види

Право виникло з виникненням держави. Існування суспільства неможливе без встановлення певних правил поведінки, соціальних норм, таких, як норми моралі, звички, норми громадських організацій тощо.

Право – це сукупність встановлених державою загальнообов’язкових норм (правил поведінки), котрі виражають волю народу держави і гарантовані державою, встановлюють загальні правила поведінки, закріплюють права та обов’язки учасників суспільних відносин.

Право сприяє упорядкованості суспільних відносин, організації в сфері

господарського, соціально-культурного і політичного життя суспільства.

Право має ряд обов’язкових ознак:

· Встановлюється або санкціонується державою.

· Має відповідати ідеалам справедливості і свободи.

· Складається з норм, тобто правил поведінки загального характеру.

· Право – це норми загальнообов’язкового характеру.

· Право – це система норм, що зв’язані між собою, утворюючи інститути та галузі права.

· Право – гарантоване державою.

Право складається з норм.

Норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється державою і охороняється методами державного примусу.

Ознаки норми права:

· Норма права – це загальне правило поведінки.

· Норми права нерозривно пов’язані з державою.

· Норма права – основний регулятор суспільних відносин.

· Норми права чітко визначають права і обов’язки суб’єкта.

· Норми права у випадку їх невиконання підтримуються методами державного примусу.

Зв’язок норм права з державою полягає у тому, що:

· вони виражають волю держави;

· закріплюються державою в нормативно-правових актах;

· це державні владні веління;

· охороняються державним примусом.

Норма права має таку структуру:

· Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови і обставини, за яких ця норма буде здійснюватись.

· Диспозиція – частина норми, в якій міститься саме правило поведінки, права чи обов’язки суб’єктів.

· Санкція – частина норми, яка містить заходи державного примусу, що застосовуються у випадку порушення диспозиції.

Зв’язок права з державою визначається певними формами – джерелами права.

Джерела права – це офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, які виходять від держави і яким держава надає загальнообов’язкового юридичного значення.

Види джерел права:

· Правовий звичай – історично складені звичаї та традиції, яким держава надала загальнообов’язкового значення і дотримання якого гарантувала державним примусом (стародавні, середньовічні, релігійно – традиційні правові системи).

· Правовий прецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому держава надала загальнообов’язкового юридичного значення і таке рішення є зразком для вирішення аналогічних справ (англо-саксонська правова система).

· Нормативно-правовий договір – добровільно узгоджені декількома суб’єктами загальні правила поведінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).

· Нормативно-правовий акт – офіційний документ компетентних органів держави, який складається з юридичних норм, виходить від строго певних правотворчих органів, має встановлену форму, реквізити, порядок вступу в силу і сферу дії.

Нормативно-правовий акт є на сьогодні основним джерелом права практично в усіх правових системах. Чільне місце в системі нормативно-правових актів посідає закон.

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради) або безпосередньо самого народу (референдум), що встановлює основні, первинні юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Закони складають юридичну базу для правотворчої діяльності державних органів влади і управління. Всі ці органи видають підзаконні акти.

Підзаконний акт – нормативно-правовий акт органів державної влади і управління, який приймається на основі закону, для його виконання, повинен відповідати вимогам закону і не може йому суперечити.

До підзаконних актів належать Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, інструкції та нормативні накази міністерств і відомств, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти органів місцевого самоврядування, нормативні накази та інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

1.4. Система права. Предмет і метод правового регулювання

Щоб зрозуміти природу права і його значення в громадянському суспільстві необхідно розглянути його внутрішню структуру, що складає систему права.

Система права – це структура права, створена зв’язком норм, інститутів, галузей, розділів, що забезпечує цілісність і регулятивні властивості права.

Найбільшим підрозділом системи права є галузь права.

Галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.

Галузі права:

· Державне (конституційне).

· Адміністративне.

· Трудове.

· Цивільне.

· Кримінальне.

· Сімейне.

· Земельне.

· Аграрне.

· Екологічне тощо.

Інститут права – це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин (інститут дарування в цивільному праві, інститут притягнення до кримінальної відповідальності в кримінальному праві та ін).

Основним критерієм розмежування права на галузі та інститути є предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це суспільні відносини, що регулюються правом. Наприклад предметом регулювання цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини; трудового права – трудові відносини працівників і ін.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів регулювання людської діяльності.

В системі права використовують два головних методи правового регулювання:

· Імперативний.

· Диспозитивний.

Імперативний (владний) метод – передбачає правове положення суб’єктів, побудоване на субординації, підпорядкованості;точні приписи підвладному суб’єкту та штрафні каральні санкції (адміністративне право, кримінальне, фінансове, виправно-трудове).

Диспозитивний метод – передбачає рівноправність сторін – суб’єктів правовідносин, юридичним фактом, як правило, виступає договір, в якому суб’єкти самі встановлюють взаємні права і обов’язки, за порушення яких наступають майнові поновлювальні санкції (цивільне, сімейне, трудове право).

1.5 Державне право України. Апарат держави як система державних органів

Державне (конституційне) право – це галузь права, сукупність правових норм, котрі виражають і закріплюють основи суспільного устрою і політики держави, основні права, свободи і обов’язки громадян, функції, організацію, принципи діяльності вищих органів державної влади та управління, Автономної Республіки Крим, областей, міст, районів і органів місцевого самоврядування, організацію і принципи діяльності органів правопорядку, судової системи, прокуратури.

Предметом регулювання державного права є суспільні відносини, котрі регулюються вказаними нормами. Коло цих відносин в загальному вигляді визначене Конституцією України. До них відносяться:

· Відносини, що визначають правовий статус людини і громадянина (конституційні права, свободи, обов’язки, гарантії їх дотримання).

· Відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані з державно-територіальним устроєм України.

· Відносини щодо організації та діяльності державного апарату України.

· Відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.

· Відносини політичного характеру (форма правління, форма державного устрою тощо).

· Найважливіші економічні відносини (наприклад, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту).

Суб’єктами (учасниками) таких суспільних відносин є український народ, органи влади і управління, громадяни, громадські організації.

Об’єктами державно-правових відносин є дії майнового і немайнового характеру, які виступають в різних правових формах. Як правило, вони виражають основи державного і суспільного устрою, а конкретизують ці відносини інші галузі права. Все це обумовлює тісний зв’язок державно-правових відносин з іншими відносинами по предмету правового регулювання. Місце державного права в системі права України основоположне для всіх галузей права. Наприклад, в нормах державного права закріплене загальне право власності, тоді як у нормах цивільного права ці правові відносини детально регламентуються.

Поміж джерел конституційного права України провідна роль відводиться Конституції України. Будучи нормативно-правовим актом, Конституція закріплює організацію і діяльність органів, що здійснюють публічну владу на підставі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та громадянами.

Важливе місце поміж джерел конституційного права посідають акти всеукраїнського референдуму. Їх юридична природа обумовлюється засадою конституційного ладу, що народ є носієм державного суверенітету, а, отже виступає як єдине джерело державної влади в Україні.

Важливим інститутом державного права є система державних органів – державний апарат, через який здійснюється державна влада, функції держави. До державних органів належать відповідні установи, організації (міністерства); одноособові представники держави (Президент); вищі та місцеві органи влади; виконавчі органи; судові органи, органи прокуратури.

Самостійне місце в системі державних органів займають Збройні Сили, Національна гвардія, органи СБУ, органи попереднього розслідування, виправні установи. Спільним для усіх державних органів є наявність державно-владних повноважень, обсяг і характер яких залежить від цілей та завдань кожного з них і визначаються відповідними законодавчими актами.

Найбільш об’ємне місце в системі державних органів займають органи державної влади та управління.

Відповідно до Конституції вся влада в Україні належить народові, який здійснює її безпосередньо (через референдум) або через систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система органів державної влади України побудована за принципом розподілу влади на:

· Законодавчу.

· Виконавчу.

· Судову.

Кожен із цих видів влади характеризується своїм об’єктом компетенції; порядком формування; організаційними і правовими формами діяльності.

Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України.

Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі.

До органів судової влади відносяться суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України, який є главою держави, виступає від її імені, бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними. Ці повноваження Президента України є необхідним елементом „системи стримувань і противаг”, яка забезпечує необхідний баланс гілок влади і передбачає відповідні контрольні повноваження і по відношенню до Президента України з боку Верховної Ради України.

1.6. Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Лише вона має повноваження приймати закони, які є актами найвищої юридичної сили. Верховна рада складається з однієї палати, її конституційний склад – 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

1.7. Правове положення Президента України та Кабінету Міністрів України

1.8. Органи місцевого самоврядування в Україні

ЛЕКЦІЯ 2. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

2.1. Поняття адміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини

Адміністративне право є самостійною галуззю права України, з допомогою якого держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного управління, розвиває і закріплює його демократичні основи.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з організацією та функціонуванням органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування; відносини у сфері управління окремими галузями народного господарства, культури, медицини, освіти, науки тощо.

Предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають і розвиваються в зв’язку та з приводу реалізації функцій державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:

· вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;

· суб’єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

· їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Переважно це – зобов’язання, заборони та адміністративно-правовий примус. Отже метод регулювання адміністративного права – імперативний, передбачає нерівність сторін – учасників правовідносин; метод влади й підпорядкування.

Первинними елементом адміністративного права є адміністративно-правові норми.

Адміністративно-правові норми (АПН) регулюють правове положення органів управління, державних службовців, громадських організацій, закріплюють різноманітні форми, методи і види державного управління. АПН регулюють адміністративні правила, встановлюють їх зміст та регулюють застосування. Наприклад: Правила дорожнього руху, Правила користування громадським транспортом.

Адміністративно-правові норми – це правила поведінки, що затверджені і санкціоновані державою, вони носять імперативний характер і є загальнообов’язковими. При недотриманні АПН держава застосовує методи державного примусу.

Адміністративно-правовим нормам притаманні такі особливі ознаки:

· закріплюють владні та внутрішньо організаційні відносини;

· метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);

· гарантування державного переконання та примусу при їх реалізації;

· органічне об’єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

За цільовим характером АПН поділяються на:

· Загальні (норми, що закріплюють загальні положення і принципи державного управління).

· Спеціальні (закріплюють права та обов’язки органів та посадових осіб).

· Процесуальні (закріплюють порядок та процедуру здійснення прав та обов’язків суб’єктів: суддя розглядає адмінматеріали про дрібне хуліганство).

За змістом АПН можна також класифікувати на:

· Зобов’язальні (ті, які спонукають до певної поведінки).

· Заборонні (забороняють певну поведінку).

· Дозвільні (дозволяють певну поведінку суб’єкта).

Адміністративні правовідносини – це реальні суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління. Вони виникають в результаті реалізації адміністративно-правових норм і при наявності юридичних фактів – подій або вчинків (дій). Вчинки, як вольові юридичні факти, поділяються на правомірні та неправомірні (правопорушення або делікти).

Основними ознаками адміністративним правовідносин є:

· вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

· характеризуються наявністю сторін – суб’єктів адміністративного права;

· за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов’язки;

· є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій тощо;

· здійснення суб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Адміністративне законодавство – це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління.

До системи адміністративного законодавства входять:

· Конституція України.

· Закони, що регулюють питання державного управління та кодекси.

· Укази та розпорядження Президента України.

· Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.

· Міжнародні договори та угоди.

· Акти центральних органів державної виконавчої влади України та АРК: міністерств, державних комітетів, Головних управлінь.

· Акти місцевих державних адміністрацій.

· Рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

2.2. Державне управління. Суб’єкти адміністративного права

Управління – це організуюча, ціленаправлена діяльність людей для досягнення поставлених цілей та завдань.

Управління носить соціальний характер і є однією з умов розвитку людського суспільства. Суб’єктами управління виступають люди, їх об’єднання та суспільство в цілому. Соціальне управління ділиться на державне і громадське.

Державне управління – це виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління , що охоплює всі сторони життя суспільства. В якості безпосередніх об’єктів виступають всі галузі господарського, соціально-культурного, адміністративного будівництва.

Державному управлінню властиві такі риси:

· діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

· воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;

· останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

· форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів являється ціленаправленою і активною, здійснюється безперервно і оперативно, наповнена організаційним змістом, постійно вдосконалюється. Виконавчо-розпорядчі органи виробляють програми управління (управлінські рішення), реалізують їх, направляють, організують і контролюють діяльність підпорядкованих об’єктів, забезпечують їх взаємодію.

Виконавчо-розпорядча діяльність характеризується юридично-владними, розпорядчими аспектами. Це адміністративна діяльність, що виражається в повному підпорядкуванні об’єкта управління його суб’єкту.

Держава наділяє суб’єктів управління певним об’ємом повноважень, можливістю прийняття і реалізації нормативних та індивідуальних актів, які містять в собі обов’язкові приписи; здійснення контролю і перевірки виконання; надає цим суб’єктам право застосовувати адміністративний примус. В зв’язку з цим управлінські відносини є владно-організаційними, субординацій ними, розпорядчими.

Одна з важливих особливостей виконавчо-розпорядчої діяльності полягає в тому, що вона завжди підзаконна. Закони визначають її направленість, засоби досягнення поставлених цілей, компетенцію органів управління, форми та методи їх роботи. Суб’єкти управління застосовують норми законодавчих актів до конкретних обставин, що виникають в управлінні. Їх реалізація здійснюється через правотворчу діяльність, тобто видання обов’язкових правил поведінки, що деталізують, конкретизують вимоги відповідного закону.

Принципами державного управління є:

· Законність.

· Участь громадян в управлінні.

· Творчий, науковий підхід до прийняття управлінських рішень.

· Гласність, врахування громадської думки.

· Колегіальність та одноособовість.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) – це підзаконна виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Суб’єктами адміністративного права є:

· Органи державного управління.

· Державні службовці.

· Громадські організації.

· Трудові колективи.

· Фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства).

Усі вони наділені конкретним об’ємом прав і обов’язків у сфері державного управління.

Орган державного управління – це частина державного апарату, що має певну структуру, компетенцію (включаючи адміністративно-владні повноваження), штат службовців, яка створена державою для безперервного та безпосереднього здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності.

В залежності від територіальних меж діяльності органи управління діляться на:

1. Вищі органи державного управління, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України (Кабінет Міністрів України).

2. Центральні органи державного управління, які здійснюють управління підпорядкованими галузями (міністерства, державні комітети, відомства).

3. Місцеві органи державного управління, виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється в межах адміністративно-територіальних одиниць (державні адміністрації).

4. Органи управління державними підприємствами, об’єднаннями, установами і організаціями, які керують безпосередньо даним виробничим або соціально-культурним об’єктом (адміністрація заводу, навчального закладу, лікувальної установи).

Фізичні особи, як суб’єкти адміністративного права повинні мати адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність.

Адміністративна правоздатність – це здатність особи бути носієм суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління. Вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Адміністративна дієздатність – це визнана державою спроможність своїми власними діями реалізувати права та набувати нових особистих прав, виконувати обов’язки у сфері державного управління. В повному обсязі вона виникає з 18 років, в окремих випадках з 16. Конкретний обсяг прав і обов’язків залежить від віку, освіти, стану здоров’я, статі тощо.

2.3. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти накладення на порушника загальнообов’язкових правил, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового або морального характеру. Тим самим порушник (громадянин або посадова особа) відповідає перед державою за свої неправомірну поведінку.

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, конкретне відображення адміністративного примусу.

Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що її підставою є, як правило, адміністративне правопорушення (адміністративний проступок).

Законодавство про адміністративні правопорушення регулює широке коло питань адміністративної відповідальності. Основним джерелом правоохоронних норм є Кодекс України про адміністративні правопорушення (прийнятий в грудні 1984 року). Паралельно з цим кодексом діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але містяться в законодавчих міжгалузевих актах (Митний кодекс, Повітряний кодекс, Закон України „Про охорону державного кордону”, „Про надзвичайний стан” тощо).

До кола органів, що затверджують загальнообов’язкові правила, за порушення яких у Кодексі встановлено адміністративну відповідальність, належать Міністерство охорони здоров’я, що затверджує санітарні правила, Міністерство транспорту (правила користування громадським транспортом) та ін. Ці норми мають „двоповерхову структуру”: диспозицію норми (заборону) конструює міністерство, а санкцію (стягнення) до неї подає Кодекс.

Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок) – протиправна, провинна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, на власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління і за які законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Адміністративний проступок як вид правопорушення відрізняється від злочину за ступенем суспільної небезпеки. Його слід відрізняти і від дисциплінарного проступку, який пов’язаний з трудовою чи службовою дисципліною працівників або військовослужбовців і за який законодавством передбачена відповідальність в дисциплінарному порядку.

Ознаками адміністративного проступку є протиправність, провинність, суспільна шкода та адміністративна карність.

Протиправність означає, що дія або бездіяльність, які складають адміністративний проступок, прямо заборонені адміністративно-правовими нормами.

Дія (управління автомобілем без водійського посвідчення) або бездіяльність (проживання без реєстрації) завжди провинні.

Провинність, як психічне відношення особи до своєї поведінки і її наслідків, може бути навмисною або необережною.

Ступінь і форми вини враховуються при накладення стягнень або звільнення від адміністративної відповідальності.

Особи, які діяли в стані крайньої необхідності або необхідної оборони, або які знаходились в стані неосудності до адміністративної відповідальності не притягуються.

Суспільна шкода адміністративного проступку означає, що він наносить шкоду суспільним відносинам, державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління. Шкода може бути як матеріальна, так і моральна або організаційна.

Адміністративна карність проступку проявляється в тому, що за його вчинення законом передбачена адміністративна відповідальність. Адміністративна карність означає можливість застосування до порушника адміністративного стягнення.

Склад адміністративного правопорушення утворюють чотири елементи:

· Об’єкт проступку – суспільні відносини, що охороняються адміністративним правом і на які посягає протиправне діяння.

· Об’єктивна сторона – сукупність передбачених законом ознак, що характеризують зовнішні прояви проступку: місце, час, спосіб, обстановка, що стосуються проступку, і самі дія чи бездіяльність.

· Суб’єкт – осудна особа, яка досягла до моменту здійснення проступку 16-річного віку (громадяни, посадові особи, іноземці та особи без громадянства).

· Суб’єктивна сторона: вина (навмисна чи необережна), мета, мотиви здійснення проступку.

2.4. Суть і види адміністративних стягнень

Заходи юридичної відповідальності за вчинені адміністративні правопорушення можна поділити на такі групи:

· Адміністративні стягнення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення.

· Адміністративні стягнення, передбачені іншими законами, що встановлюють адміністративну відповідальність.

· Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Накладення стягнення необхідне для забезпечення дотримання загальнообов’язкових правил, покарання і виховання порушника та попередження нових правопорушень.

Види адміністративних стягнень, що закріплені в КпАП України:

· Попередження – це офіційне застереження уповноваженою посадовою особою порушника про неприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень, що оформляється письмово або в іншій установленій формі. Це найменш обтяжливе для правопорушника адміністративне стягнення, однак воно тягне ті ж самі наслідки, що й інші стягнення. Зокрема, при повторному вчиненні адміністративного проступку підвищується ступінь юридичної відповідальності правопорушника.

· Штраф – найпоширеніший вид адміністративного стягнення -стягнення з порушника певної грошової суми в дохід держави.

· Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (предмет після примусового вилучення реалізується за рахунок порушника, а йому передається виручена сума за вирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета).

· Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення - примусове, безплатне перетворення майна у власність держави. Конфіскованим може бути тільки предмет – приватна власність порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

· Позбавлення спеціального права, наданого цьому громадянинові, на термін до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (управління транспортними засобами, права полювання).

· Виправні роботи строком до двох місяців з відбуттям їх за місцем постійної роботи порушника та з утриманням до 20 % його заробітку в дохід держави (призначається тільки в судовому порядку).

· Адміністративний арешт – це фізичне обмеження свободи особи на строк до 15 діб з використанням порушника на фізичних роботах без оплати. Адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних проступків з підвищеним ступенем суспільної небезпеки, зокрема, дрібне хуліганство, прояв неповаги до суду, злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця та інші правопорушення. Не застосовується до вагітних жінок, жінок, які мають дітей до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та інвалідів I-II групи (призначається тільки в судовому порядку).

· Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування , призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

Наявність в системі адміністративних стягнень різних за характером та тяжкістю санкцій дозволяє враховувати при їх накладенні ступінь суспільної шкоди та особу порушника.

До адміністративних стягнень, передбачених іншими законами, слід віднести:

А) до іноземців та осіб без громадянства Законом „Про правовий статус іноземців” передбачено спеціальний вид стягнення – видворення за межі України, якщо дії цих осіб суперечать інтересам безпеки та охорони громадського порядку; якщо має місце грубе порушення законодавства України про правовий статус іноземців тощо. Іноземець, стосовно якого прийняте рішення про адміністративне видворення, зобов’язаний покинути територію України у встановлений термін. У випадку ухилення від добровільного виїзду з України, згідно рішення, правопорушник підлягає адміністративному видворенню у примусовому порядку, яке забезпечують органи внутрішніх справ.;

Б) до політичних партій та громадських організацій відповідно до Законів „Про політичні партії в Україні”, „Про об’єднання громадян” передбачено тимчасову заборону (зупинення) окремих видів діяльності або усієї діяльності; примусовий розпуск (ліквідація); попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної партії;

В) до суб’єктів господарювання за вчинення адміністративних проступків у сфері економіки відповідно до Закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, до Господарського Кодексу – анулювання ліцензії на певний вид діяльності, скасування державної реєстрації.

До неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

· Зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого.

· Застереження.

· Догана або сувора догана.

· Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

2.5. Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності заснований на таких принципах:

· Своєчасне, повне, всебічне, об’єктивне з’ясування обставин справи та вирішення її у точній відповідності з законом.

· Доказ проступку і вини особи.

· Законність.

· Рівність громадян.

· Відкритий розгляд справи.

· Забезпечення права на захист.

Як складова адміністративного процесу провадження у справах про адміністративні правопорушення поділяється на такі стадії:

· Порушення справи про адміністративне правопорушення.

· Розгляд справи й винесення щодо неї постанови.

· Оскарження й опротестування постанови.

· Виконання винесеної постанови.

Провадження за справою про адміністративне правопорушення починається зі складання відповідного протоколу уповноваженою на це посадовою особою (працівник міліції, державний інспектор, контролер тощо).

Протокол не складається, якщо штраф стягується на місці і порушник цьому не перечить. За сплату штрафу видається відповідна квитанція (безквитковий проїзд тощо).

У протоколі про адміністративне правопорушення зазначається: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за даний проступок; прізвища та адреси свідків і потерпілих; пояснення порушника, докази, перевірка пояснень порушника, забезпечення його прав.

Протокол підписується особою, яка його склала, і порушником, а при наявності свідків і потерпілих – і ними також. У разі відмови порушника підписати протокол, у ньому робиться про це запис. Порушник має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови його підписати.

Для складання протоколу і для засвідчення особи правопорушника може бути доставлено до відділу міліції на термін не більше як на одну годину. Допускається проведення обшуку і огляду його речей.

Оформлений належним чином протокол та інші матеріали надсилаються до органу, який уповноважений розглядати справу про це порушення.

Адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то вона вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в п’ятнадцятиденний строк з дня отримання протоколу. Для деяких правопорушень встановлений п’яти-, семи-, трьох- або і одноденний термін розгляду справ про адміністративне правопорушення.

Орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання:

· Чи належить до його компетенції розгляд даної справи.

· Чи правильно складений протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення.

· Чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду.

· Чи витребувані необхідні додаткові матеріали.

· Чи підлягають задоволенню клопотання особи, притягуваної до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Справи, як правило, розглядаються органом (посадовою особою) за місцем скоєння правопорушення, за місцем обліку транспортного засобу або за місцем проживання порушника за його особистою участю. На розгляд справи можуть бути викликані й свідки, потерпілі, експерти, перекладачі. Інтереси порушника може захищати адвокат. У ході розгляду з’ясовуються всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини справи, розмір збитків, наявність у проступку складу злочину.

У ході розгляду справи колегіальним органом ведеться протокол засідання.

Завершується розгляд справи ухваленням мотивованої постанови про накладення адміністративного стягнення, про застосування засобів впливу, про припинення справи. За результатами розгляду матеріали можуть бути передані прокурору чи органу попереднього розслідування. Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи, а його копія на протязі 3-х діб вручається або пересилаються особі, відносно якої вона була винесена, а також потерпілому на його прохання. Це дає змогу реалізувати право на оскарження.

Постанова може бути оскаржена у десятиденний термін від дня винесення або опротестована прокурором. Постанова суду про накладення адміністративного стягнення є остаточною й оскарженню в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення не підлягає, однак вона може бути опротестована прокурором в порядку нагляду.

Порядок виконання постанови залежить від виду накладеного стягнення. Наприклад, штраф має бути оплачений протягом 15 діб з дня вручення порушнику копії постанови. Якщо порушник в добровільному порядку не сплатить штраф, то його стягнення проводиться з заробітку порушника, або постанова направляється державному виконавцю для стягнення штрафу шляхом реалізації майна порушника.

Виконанням постанови по справі про адміністративне правопорушення адміністративне провадження завершується.

2.6. Органи, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Справи про адміністративне правопорушення в межах своєї компетенції мають право розглядати такі органи:

· адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах сільських, селищних, районних у містах, міських рад;

· виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;

· районні (міські) суди (судді);

· органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи).

Адміністративні комісії є колегіальними органами, вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які віднесені до компетенції інших органів, і утворюються відповідними органами місцевого самоврядування у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення.

Суди (судді) уповноважені розглядати такі справи про адміністративні проступки:

· Усі справи про проступки, вчинені неповнолітніми особами у віці від 16 до 18 років.

· Справи про проступки, за вчинення яких законом передбачені адміністративні стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт, конфіскації та оплатного вилучення предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом проступку тощо.

Четверта група органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення це:

· Органи внутрішніх справ.

· Органи державного пожежного нагляду.

· Органи залізничного транспорту.

· Органи автомобільного та електротранспорту.

· Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні.

· Органи державної податкової служби України.

· Військові комісаріати.

· Установи державної санітарно-епідеміологічної служби.

· Органи земельних ресурсів.

· Органи лісового господарства.

· Органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів тощо.

ЛЕКЦІЯ 3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА)

3.1. Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового регулювання

Цивільне право – це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Предметом правового регулювання цивільного права є майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Майнові відносини складають основну сферу регулювання цивільного права. Вони виникають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Характерною їх ознакою є те, що вони матеріальні, об’єктивні, основуються на рівності їх учасників, є самостійними вольовими відносинами і їх учасники відокремлені один від одного майново. Вони незалежні і виступають один до одного як сторонні особи. За змістом майнові відносини слід розуміти як знаходження майна у певної особи і перехід цих майнових благ від однієї особи до іншої.

Для особистих немайнових відносин характерні такі ознаки:

· Вони позбавлені економічного змісту.

· Предметом особистих немайнових відносин є нематеріальні блага (ім’я, честь, гідність, авторство, право на життя, охорону здоров’я, на сім’ю, безпечне довкілля, на свободу і особисту недоторканість тощо; для юридичних осіб – недоторканість ділової репутації, таємниця кореспонденції, право на найменування, товарний знак тощо).

· Вони виникають з приводу таких нематеріальних благ, котрі невід’ємні від особи.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов’язані з особою суб’єкта і їх можна поділити на дві групи:

· Особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промислові зразки, торгівельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).

· Особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров’я, на особисту та сімейну таємницю тощо.

Цивільному праву притаманний диспозитивний метод правового регулювання. Особливість його полягає в тому, що:

· Норми цивільного права виходять від рівності правового положення сторін, їх не підпорядкованості. Це означає, що жоден із суб’єктів цивільного права не може визначати з власної ініціативи поведінку іншого суб’єкта, на відміну від інших галузей публічного права (адміністративного, фінансового тощо).

· Виникнення цивільно-правових відносин базується на волевиявленні сторін. Тобто, суб’єкти цивільного права є самостійними і право відношення між ними може виникнути тільки в тому разі, якщо між ними є домовленість (договір) про це.

· Цивільне право надає учасникам правовідносин право і можливість самим встановлювати взаємні права і обов’язки.

· Існує особливий порядок захисту цивільних прав і вирішення цивільно-правових спорів, який здійснюється судами загальної юрисдикції або третейськими судами.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

· Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

· Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

· Свобода договору.

· Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

· Судовий захист цивільного права та інтересу.

· Справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основними складовими елементами її є правові норми, які, в свою чергу, об’єднуються у певну споріднену категорію цивільно-правових відносин – цивільно-правові інститути (наприклад, інститут права власності, цивільно-правового договору, позовної давності тощо). При цьому серед інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин. Вони утворюють Загальну частину цивільного права (це норми про: основні положення; суб’єктів та об’єкти цивільних прав; правочини; представництво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позовна давність).

Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права. До них належать норми про: особисті немайнові права; речове право; право інтелектуальної власності; зобов’язальне право; спадкове право.

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) та звичайні. До основних законів належить Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та мають їй відповідати. Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливіших законів України – Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року і складається з шести Книг. Крім цього, цивільні відносини можуть регулюватися актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, актами інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим. При цьому, цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

3.2. Зміст цивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін

Цивільно-правові відносини – це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, в яких учасники виступають як майново та організаційно відокремлені, юридично рівні носії суб’єктивних прав і обов’язків, здійснення котрих забезпечується можливим застосуванням до порушників примусових заходів майнового характеру.

Суб’єктами цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка від свого імені може набувати майнові та особисті немайнові права, нести зобов’язання, бути позивачем і відповідачем в суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи:

· організаційна єдність, закріплена в Статуті чи положенні. Вона характеризується наявністю стійких взаємозв’язків між членами, учасниками, акціонерами;

· державна реєстрація відповідно до закону. Юридична особа підлягає обов’язковій державній реєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи тощо;

· наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа має такі самі цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх (цивільна дієздатність) через свої органи, які діють відповідно до установчих документів. Саме установчі документи є юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи. Це комплект документів установленої законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб’єкт цивільного права. Для різних юридичних осіб – це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішенням про створення є засновницький договір. По-друге, це статут юридичної особи ;

· наявність можливості виступати позивачем і відповідачем в суді;

· майнова відокремленість. Кожна юридична особа має майно, яке належить їй на праві власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших організацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи;

· самостійна цивільно-правова відповідальність за своїми зобов’язаннями належним їй майном;

· участь у цивільному обігу від власного імені. Юридична особа має своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму, інформацію про характер її діяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації, яка проводиться у виконавчому комітеті міської або районної державної адміністрації за її місцезнаходженням.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Фізичні особи як суб’єкти цивільно-правових відносин наділені цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю.

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права і обов’язки. Така правоздатність визнана за всіма фізичними особами. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, а в деяких випадках і до народження і припиняється у момент смерті особи. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Наявність дієздатності означає її можливості особисто здійснювати різні юридичні дії – укладати угоди, розпоряджатись майном, приймати спадщину або відмовлятись від неї, відповідати за заподіяну шкоду, видавати довіреності тощо.

В повному обсязі цивільна дієздатність виникає з досягненням 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла вісімнадцяти років, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Цивільне законодавство розрізняє декілька видів дієздатності:

· Повна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь-які передбачені законом права, приймати на себе і нести будь-які зобов’язання. Її набуває фізична особа, яка досягла 18 років. До цього віку повна дієздатність виникає у разі реєстрації шлюбу. Повна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, а також особі, яка досягла 16 років і бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної дієздатності здійснюється за рішенням органів опіки і піклування.

· Часткова дієздатність – її мають особи до 14 років. Вони вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Особа з частковою цивільною дієздатністю не несе відповідальність за заподіяну нею шкоду.

· Неповна дієздатність – це здатність особи набувати і здійснювати лише ті права і обов’язки, які вказані в законі. Її мають особи у віці від 14 до 18 років. Особи з неповною цивільною дієздатністю мають ті ж права, що й особи з частковою цивільною дієздатністю, а, крім того, право: самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією та іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатись вкладом, внесеним нею на своє ім’я. На укладення інших правочинів потрібна згода батьків або піклувальників та органу опіки та піклування. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки і піклування може обмежити право особи з неповною цивільною дієздатністю самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

· Обмежена цивільна дієздатність – встановлюється за рішенням суду стосовно фізичної особи, якщо вона:

А) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

Б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом вона зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над такою особою встановлюється піклування, і вона не може укладати угоди, крім дрібних побутових, а також не вправі самостійно розпоряджатись своїми доходами. Суд може поновити цивільну дієздатність особи, якщо особа одужала або перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.

· Недієздатність – такою особа визнається за рішенням суду, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного захворювання не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину, а відповідальність за заподіяну такою особою шкоду несе її опікун.

3.3. Поняття і види угод (правочинів)

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Це вольовий акт, дія, спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер.

Класифікація право чинів здійснюється за певними критеріями:

1. За кількістю сторін

· Односторонні – передбачають волевиявлення однієї сторони, але можуть здійснюватись декількома особами (заповіт, довіреність). Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.

· Двосторонні – взаємні або договори – це погоджена дія двох або більше сторін - передбачають зустрічне волевиявлення, що здійснюється для досягнення протилежних цілей (купівля продаж, найм).

· Багатосторонні – передбачають участь трьох і більше сторін, здійснюються для досягнення однакових цілей (договір про спільну діяльність).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право чину (або за ознакою від платності)

· Відплатні – породжують правовідносини, де кожна із сторін вправі вимагати від іншої певні майнові або грошові цінності (купівля-продаж, міна).

· Безвідплатні - породжують правовідносини, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності або виконати дію.

3. За моментом вчинення

· Консенсуальні – для їх вчинення достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. В момент досягнення згоди право чин вважається вчиненим і у сторін виникають права і обов’язки (купівля-продаж, підряд).

· Реальні – для їх вчинення крім досягнення згоди, потрібно ще й передати річ чи кошти. Права і обов’язки виникають у сторін з моменту їх передачі (дарування, зберігання).

4. Залежно від значення підстав право чину для його дійсності

· Каузальні – правочини, дійсність яких залежить від конкретної підстави – цілі (наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів).

· Абстрактні – правочини, для дійсності якого ціль не має значення (вексель, гарантія).

Крім цього, правочини також поділяються на:

· Умовні – правочини, в яких виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому;

· Безумовні – право чини, що не містять будь яких умов.

Окремим видом правочинів є:

· фідуціарні – правочини, які містять довірчий характер (договір доручення, довіреність);

· нефідуціарні – правочини, що не мають довірчого характеру.

Законом передбачені вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину:

· зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству, а також моральним засадам суспільства;

· особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

· волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

· правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;

· правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (тобто не може бути фіктивним);

· правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на:

· правочини з вадами суб’єктного складу;

· правочини з вадами волі;

· право чини з вадами форми;

· правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин – це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети його укладання.

Удаваний правочин – це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. В такому правочині також відсутня основа – учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсним інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

3.4. Форми угод (правочинів)

Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово.

· Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (наприклад, купівля речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю), за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, довіреність, договір застави).

За участю юридичних осіб правочини також можуть вчинятися в усній формі. У цьому випадку закон зобов’язує продавця видати юридичній особі документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

· У письмовій формі вчиняються правочини між юридичними особами; між фізичними і юридичними особами, крім тих, які можуть вчинятися в усній формі; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім тих, які повністю виконуються в момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:

а) його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінюються сторони;

б) якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв’язку;

в) якщо він підписаний стороною (сторонами) правочину.

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується уповноваженими особами та скріплюється печаткою.

Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Такий підпис засвідчується нотаріально або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст право чину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

· У передбачених законом випадках правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення. Вимоги щодо обов’язкової нотаріальної форми встановлені для: довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об’єктів; договору купівлі-продажу об’єкта приватизації; заповіту; договору дарування валютних цінностей на суму більше, як п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян тощо.

Нотаріальна форма правочину може бути передбачена угодою сторін у будь-якому випадку.

· Державна реєстрація правочину – правочин підлягає державній реєстрації у випадках, визначених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, управління нерухомим майном, оренда земельної ділянки тощо.

Правочини, які підлягають державній реєстрації, є вчиненими лише з моменту державної реєстрації. Тобто до здійснення державної реєстрації укладений сторонами правочин не є вчиненим та жодних цивільних наслідків не породжує.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на показах свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимог щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Недотримання передбаченої законом нотаріальної форми правочину тягне нікчемність правочину. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню право чину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

3.5. Поняття та строки позовної давності

Якщо відновлення порушеного права не досягнуто в добровільному порядку, особа може звернутись за захистом своїх порушених прав і законних інтересів до суду. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний та спеціальний.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична особа, юридична особа чи держава.

Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:

· про стягнення неустойки (штрафу або пені);

· про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;

· про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

· у зв’язку з недоліками проданого товару;

· про розірвання договору дарування;

· у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

· про оскарження дій виконавця заповіту;

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного право чину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, про що укладається письмовий договір, однак не може бути скорочена.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, він може його відновити або продовжити.

Позовна давність не поширюється:

· на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

· на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу;

· на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

· на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

· на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

· на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв”.

3.6. Право власності

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Тобто володіти означає фактично мати річ. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне – це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має.

Добросовісне володіння – це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. Недобросовісні набувачі знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування – право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпорядження – це право власника визначати юридичну і фактичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади. Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншим власникам. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього власника.

Підставами припинення права власності є:

· відчуження власником свого майна (купівля продаж, дарування тощо);

· відмова власника від права власності. Особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності;

· припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом;

· знищення майна. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру;

· викуп пам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Якщо ж власник не вживе заходів щодо збереження пам’ятки, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка переходить у власність держави;

· викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю. Такі дії здійснюються за згодою власника або за рішенням суду. Рішення про викуп приймається в межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше як за рік до викупу. До викупної ціни включаються ринкова вартість ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю з власником йому може бути надана інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни;

· викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту;

· звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника. Відбувається на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, та виконавчого листа у разі, якщо власник не виконав взяті на себе зобов’язання, в тому числі і забезпечені цим майном;

· реквізиція. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності, майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Якщо після припинення надзвичайної ситуації реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо;

· конфіскація. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно;

· припинення юридичної особи чи смерті власника.

Конституцією України, Законом України „Про власність” ти Цивільним Кодексом України передбачені такі форми власності в Україні:

· державна;

· приватна;

· колективна.

Право колективної власності як власність юридичних осіб не знайшло своєї підтримки у новому Цивільному Кодексі України. Законодавець виходить з того, що колектив не є єдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупність окремих осіб, він не є цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностями власника. Право власності колективу – це право власності певним чином організованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної особи. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати у цивільному обігу і брати в ньому участь: здійснювати присвоєння і виконувати правомочності власника – володіння, користування і розпорядження. Тому право колективної власності слід називати правом власності юридичних осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватись природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законодавством, може здійснюватись іншими суб’єктами.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Спільна власність має місце тоді, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне й те ж саме майно. Відносини спільної власності можуть виникати за участю різноманітних суб’єктів права власності – фізичних, юридичних осіб, держави, громад тощо. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні й розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей стосовно об’єкта права. Право спільної власності може бути двох видів – спільна часткова власність, коли частки співвласників визначені, і спільна сумісна власність, коли частки не визначені.

3.7. Захист права власності. Поняття віндикаційного та негаторного позовів

Захист права власності є однією зі складових поняття охорони права власності. Захист права власності – це застосування судовими органами в разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених цивільним законодавством, і спрямованих на відновлення прав власника. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Захист суб’єктивних цивільних прав здійснюється у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Ці способи можна розділити на речево-правові, зобов’язально-правові та особливі способи захисту. До речево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови.

Віндикаційний позов – це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов:

· необхідно, щоб власник був фактично позбавлений володіння;

· щоб майно, яке належить власнику, збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено;

· віндикація можлива лише до індивідуально-визначеного майна, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке належить йому на праві власності;

· позивач і відповідач не знаходяться у зобов’язальних відносинах щодо цього майна.

Позивачем за віндикаційним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем – фактичний володілець майна, незаконність володіння якого повинна бути доведена в суді. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добросовісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло від власника поза його волею (загублено, викрадено), а недобросовісні – у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від добросовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовісного набувача власник вправі витребувати повернення і відшкодування всіх доходів, які особа отримала або повинна була отримати від цього майна, а від добросовісного – лише за час, коли він дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов – це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном. Позивачем виступає власник майна. Відповідачем є особа, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати в повному обсязі його право власності на власний розсуд. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист права власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негаторний позов не може бути пред’явлений після припинення протиправної поведінки. У цьому разі власник може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою третьої особи.

ЛЕКЦІЯ 4. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (ДРУГА ЧАСТИНА). ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. СПАДКОВЕ ПРАВО

4.1. Поняття зобов’язального права. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань

4.2. Цивільно-правовий договір

Договір – одна із центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення. У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до статті 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків.

4.4. Недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

Зобов’язання з відшкодування шкоди – це такі цивільно-правові зобов’язання, в яких потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) повного відшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна в натурі або відшкодування збитків. У зв’язку з тим, що підставою для виникнення таких зобов’язань є правопорушення (делікт), такі зобов’язання прийнято називати деліктними зобов’язаннями. Зобов’язання з відшкодування шкоди є одним із видів недоговірних зобов’язань у зв’язку з тим, що їх виникнення відбувається не на підставі договору, а є наслідком настання передбаченого законом факту порушення права „поза договором”. Основною функцією зобов’язань з відшкодування шкоди є компенсаційно-відновлювальна функція, реалізація якої має забезпечувати особі, яка зазнала шкоди, відновлення її майнових і особистих немайнових прав і благ.

Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

4.5. Поняття та підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини

Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

4.6. Поняття та порядок спадкування за законом

4.7. Поняття та порядок спадкування за заповітом

ЛЕКЦІЯ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО (перша частина)

5.1. Поняття трудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин

Трудове право України – це галузь права, система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, та тісно пов'язані з ними суспільні відносини (працевлаштування, з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, з розгляду трудових спорів і щодо встановлення умов праці на підприємствах) на основі поєднання договірних засад і централізованого та локального встановлення прав і обов'язків суб'єктів із застосуванням специфічних санкцій для їх належного здійснення.

Предметом правового регулювання трудового права є трудові та пов’язані з ними інші суспільні відносини.Трудові відносини займають центральне місце - це відносини найманої праці, тобто відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і власником або уповноваженим органом чи фізичною особою.

Крім того, до предмета трудового права належать також відносини:

· працевлаштування (зайнятості);

· з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації на виробництві;

· щодо контролю за дотриманням законодавства про працю;

· щодо встановлення умов праці (колективно-трудові);

· з вирішення трудових спорів (процедурні відносини).

Метод правового регулювання трудового права – це специфічний спосіб, що виражається переважно в договірному виникненні, зміні і припиненні правовідносин, в поєднанні централізованого і локального правового регулювання і в можливості застосування спеціальних правових санкцій для забезпечення належного здійснення учасниками цих правовідносин своїх прав і обов’язків.

Трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власне трудові), а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікації за місцем праці та відносини, пов’язані з наглядом і контролем за дотриманням трудового законодавства,вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.

5.2. Поняття, види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форма трудового договору

5.3. Випробування при прийнятті на роботу

5.4. Підстави припинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника

5.5. Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

5.6. Поняття, види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні роботи

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу.

Надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації.

5.7. Правове регулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні, поняття, види та тривалість відпусток

ЛЕКЦІЯ 6. ТРУДОВЕ ПРАВО (друга частина)

6.1. Правове регулювання оплати праці

Колективним договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

6.2. Матеріальна відповідальність працівників

6.3. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень

6.4. Особливості правового регулювання праці жінок і праці молоді

ПРАЦЯ ЖІНОК

6.5. Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах

6.6. Розгляд трудових спорів судами

6.7. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працюючих

Розірвання трудового договору за скороченням чисельності чи штату працівників відбувається на підставі п.1 ст.40 КЗпЗ України.

ЛЕКЦІЯ 7. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

7.1. Поняття кримінального права. Предмет і метод правового регулювання. Дія кримінального закону в часі і просторі

Кримінальне право – це сукупність юридичних норм, що встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Функціями кримінального права є:

· охоронна – кримінальне право охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права;

· регулятивна – спеціальні норми кримінального права дозволяють не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання забороняючи їй вчиняти суспільно-небезпечні діяння, у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину;

· запобігальна – деякі громадяни виконують заборони кримінального закону, побоюючись відповідальності та покарання, інші не вчиняють злочинів тому, що їх поведінка в цілому є позитивною та правомірною.

Предметом кримінального права є злочин та покарання. Метод регулювання – імперативний.

Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України, який набрав чинності 1 вересня 2001 року.

Складається КК України з двох частин – Загальної частини (15 розділів, 108 статей) і Особливої частини (20 розділів, 340 статей). У

У Загальній частині містяться загальні, найбільш принципові норми загального значення, які визначають загальні засади кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, покарання тощо. Ці норми застосовуються до всіх злочинів.

В Особливій частині визначається КК України визначено вичерпний перелік діянь, які є злочинами та покарання, які застосовуються до осіб, що їх вчинять.

Дія кримінального закону в просторі визначається за принципами:

7.2. Поняття, ознаки і елементи злочину

7.3. Обставини, що виключають злочинну діяльність

У кримінальному кодексі України визначаються обставини, що виключають злочинність діяння, хоча зовні воно має ознаки кримінального злочину. Такі діяння спрямовані на захист інтересів громадян, суспільства, держави і тому вони визнаються суспільно корисними і не є кримінально протиправними.

До обставин, які виключають злочинність діяння, відноситься:

· необхідна оборона;

· уявна оборона;

· затримання особи, що вчинила злочин;

· крайня необхідність;

· фізичний або психічний примус;

· виконання наказу або розпорядження;

· діяння пов’язане з ризиком;

· виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

7.4. Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину

Проте, якщо особа відмовилась від доведення посягання до кінця у зв’язку з фактичною неможливістю його успішного завершення, вона не може вважатись такою, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки тут матиме місце не добровільна, а вимушена відмова, або невдала спроба, замах на злочин. Наприклад, особа вирішила вбити іншу особу, підшукала вогнепальну зброю та боєприпаси, але в момент пострілу рушниця дала осічку через несправність.

Добровільна відмова може здійснюватись на стадіях готування до злочину та замаху на злочин.

7.5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників

7.6. Обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність за вчинення злочину

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями:

· покарання призначається в межах санкції статті;

· суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо);

· суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

7.7. Поняття і мета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством

Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне покарання виконує такі функції:

ЛЕКЦІЯ 8. СІМЕЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

8.1. Сімейне право. Загальні положення про шлюб і сім’ю

Сімейне право – це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов’язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім’ї. Ця галузь права регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім цього, сімейне право регулює та охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо.

Предметом правового регулювання сімейного права є сукупність відносин, що регулюються та охороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистих немайнових прав та обов’язків і майнових прав та обов’язків, що виникають на ґрунті шлюбу та сім’ї.

8.2. Порядок укладання та розірвання шлюбу

8.3. Права і обов’язки подружжя, дітей та інших членів сім’ї

Шлюб зумовлює існування особистих немайнових та майнових прав і обов’язків подружжя, дітей та інших членів сім’ї.

До особистих немайнових прав та обов’язків подружжя відноситься:

· право на материнство та батьківство;

8.4. Позбавлення батьківських прав

8.5. Шлюбний договір

Шлюбний договір – це угода між подружжям, спрямована на встановлення, зміну чи припинення майнових прав та обов’язків між ними.

8.6. Аліментні обов’язки батьків і дітей

8.7. Влаштування дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

Влаштування дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування здійснюється шляхом:

· усиновлення;

· встановлення опіки та піклування;

· встановлення патронату над дітьми;

· передачі дитини в прийомну сім’ю;

· передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу.

Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення. Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні.

Забороняється посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства.

ЛЕКЦІЯ 9. ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО. ЖИТЛОВЕ ПРАВО

9.1. Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України

Земельне право як галузь права — це система юридичних норм, які регулюють відносини з використання та охорони земель як природного об’єкта, умови і засобу виробництва з метою організації і раціонального, використання та охорони, охорони прав та законних інтересів суб'єктів земельних відносин.

Метод земельного права (сукупність засобів і способів впливу правових норм на учасників земельних відносин) складається із встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників земельних правовідносин і застосовування до них заходів державного примусу при невиконанні ними правових норм. Для сучасного земельного права характерним є поєднання імперативного і диспозитивного методів правового регулювання.

Імперативний метод полягає у встановленні державою обов'язкових для виконання приписів і заборон та заходів юридичної відповідальності за їх невиконання. Сьогодні імперативні способи регулювання земельних відносин застосовуються в основному до відносин, які складаються у сфері державного управління землями (ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель і т.п.).

У сучасний період на зміну імперативному методу все більше приходить диспозитивний метод регулювання земельних відносин, який передбачає можливість учасників земельних відносин самостійно визначати модель своєї поведінки, але в межах, визначених законом.

Для земельного права останніх років став характерним і метод екологізації, який виражається в закріпленні вимог щодо покращення екологічної ситуації, екологічних принципів використання земель, захисту їх від негативних впливів виробничої та іншої діяльності.

Принципи земельного права – це нормативно-керівні засади регулювання усіх видів земельних відносин, а також реалізації земельно-правових норм. Принципи земельного права зафіксовані в ст. 5 Земельного кодексу, до яких відносяться:

· поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

· забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

· невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження землею;

· забезпечення раціонального використання та охорони земель забезпечення гарантій прав на землю;

· пріоритету вимог екологічної безпеки.

В нормах земельного законодавства закріплені й інші принципи, до якихможна віднести:

· принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористания;

· використання земель за цільовим призначенням;

· платності землевикористання;

· державного контролю за дотриманням земельного законодавства та ін. Норми земельного права містяться у джерелах земельного права - нормативно-правових актах, що включають норми, які регулюють земельні суспільні відносини. За своєю юридичною силою джерела земельного праваподіляються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Серед законів, які регулюють відносини, особливе місце належить Конституції України. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіх галузей права України, в тому числі і земельного. У Конституції врегульовані лише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, у ст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою.

До інших законів - джерел земельного права можна віднести Земельний кодекс України, Закони України "Про оренду землі", "Про плату за землю", "Про природно-заповідний фонд України" та інші.

Ядром усієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 року. Він є нормативно-правовим актом кодифікованого характеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Він конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин, визначає основний зміст практично усіх інститутів земельного права.Земельний кодекс починається із загальних положень, які визначають завдання та принципи земельного законодавства. Детально визначено в кодексі:

· повноваження Верховної Ради України в галузі земельних відносин;

· органів місцевого самоврядування;

· виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.

9.2. Види земель та їх правовий режим

Усі землі, які знаходяться в межах України, складають її земельний фонд, який передбачає наявність загального правового режиму усіх земель незалежно від форми власності на землю та її цільового призначення.Разом з тим, існують і істотні відмінності між землями, що зумовлено різними способами їх використання, різним цільовим призначенням, особливостями правової охорони і т. Ін. За даними та іншими критеріями землі можуть поділятися на окремі види. Залежно від виконуваних функцій, землі поділяються на використовувані та невикористовувані. Використовувані, у свою чергу, поділяються на землі, що використовуються як просторова база для розміщення різних об'єктів виробничого, невиробничого та іншого призначення, як засіб виробництва у сільському господарстві, а також землі, які виконують природно-заповідні, рекреаційні, оздоровчі функції.

Важливе правове значення має поділ земель за основним цільовим призначенням на категорії.

Категорія земель - це частина земельного фонду України, яка характеризується основним цільовим призначенням та особливостями правового режиму.

Основні категорії земель:

· землі лісового фонду;

· землі водного фонду;

· землі оздоровчого призначення;

· землі рекреаційного призначення;

· землі історико-культурного призначення;

· землі сільськогосподарського призначення;

· землі житлової та громадської забудови;

· землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

· землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншогопризначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Кожна категорія земель має особливий правовий режим.

Правовий режим земель - це встановлений законом порядок використання та охорони земель, допустимі межі і способи розпорядження ними.

Правовий режим земель можна поділити на:

· загальний, який властивий всьому складу земель України;

· особливий, властивий окремим категоріям земель;

· спеціальний або конкретний, властивий конкретним земельним ділянкам.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Основну частину земель сільськогосподарського призначення займають сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та ін.).Основним цільовим призначенням цієї категоріїземель є їх використання як основного засобу виробництва у сфері сільськогосподарської діяльності. Цим викликані і особливості їх правового режиму, який полягає в охороні земель сільськогосподарського призначення від не сільськогосподарського використання.

Особливій правовій охороні підлягають особливо цінні сільськогосподарські землі, землі дослідних посівів науково-дослідних установ і навчальних закладів. Їх вилучення для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених законом.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Межа населеного пункту – це у мовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює його територію від інших територій.

Рішення про встановлення і зміну меж міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим обласних Київської чи Севастопольської міської рад; про встановлення і зміну меж сіл і селищ - Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською чи Севастопольською міською радою за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад.Цільове призначення земель даної категорії полягає в тому, що вони служать територіальною операційною базою для розміщення житлових, соціально-побутових споруд, об'єктів, призначених для задоволення потреб населення.Основними складовими частинами земель житлової та громадської забудови є земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражного будівництва, земельні ділянки житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів, земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків.

Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким, відповідно до закону, призначенням надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

За своїм цільовим призначенням, землі природно-заповідного фонду складаються з видів:

· природних територій та об'єктів (природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ);

· штучно створених об'єктів (ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва).

Правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду, порядок використання їх земель визначається Законами України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. та "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р.

Землям, які належать до даної категорії, властива особлива правова охорона вилучення їх з господарського обігу. Вони переважно знаходяться у державній власності. Закон забороняє вилучення таких земель і використання їх не за цільовим призначенням.

Землями оздоровчого призначення є землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

До природних лікувальних ресурсів відносять мінеральні води, лікувальні грязі і т. ін. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Місцевості, які мають природні лікувальні властивості в установленому законом порядку, можуть бути визнані курортами. На територіях курортів встановлюються округи і зони санітарної охорони.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.До них відносять земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, території будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів і т. ін. На землях рекреаційного призначення забороняєтьсядіяльність, яка перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам’ятки історії та культури, історико-культурні заповідники, городища, кургани, давні поховання, історичні поселення, інші об'єкти, які - мають історико-культурну цінність.Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів та комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

Землями лісового фонду є землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.До земель лісового фонду не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, полезахисними лісовими смугами, окремими деревами і групами дерев та чагарниками на сільськогосподарських угіддях і т. ін. Особливістю правового режиму цих земель є те, що він повністю підпорядкований правовому режиму лісів, що ростуть на цих землях. Тому правовий режим земель лісового фонду визначається не лише земельним, а й лісовим законодавством.

Землі водного фонду - до них відносять землі, зайняті водними об'єктами – морями, річками, озерами, водосховищами та ін., а також: землі, виділені під смуги відводу і водоохоронні зони водних об'єктів.

Оскільки основним цільовим призначенням цих земель є забезпечення використання і охорони вод, їх правовий режим значною мірою визначається водним законодавством. Землі водного фонду використовуються для задоволення життєвих, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також водогосподарських, природоохоронних, промислових, енергетичних, транспортних, рибогосподарських та інших потреб.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.Основне цільове призначення цих земель - бути операційною базою для розміщення та функціонування промислових та інших підприємств та об'єктів.

9.3. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами

Земельним кодексом України встановлено порядок набуття права на землю (права власності і права користування земельною ділянкою).

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Громадянам земельні ділянки можуть передаватися у власність безоплатно у разі:

· приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

· одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальнихсільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

· одержання земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Для безоплатної приватизації земельної ділянки, що перебуває у його користуванні, громадянин подає заяву до районної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельні ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, особистого селянського господарства, садівництва,будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд дачного та гаражного будівництва, подають заяву до відповідної районної державної адміністрації або місцевої ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення про передачу земельної ділянки у власність приймається у місячний строк.У разі відмови органу місцевого самоврядування чи органувиконавчої влади у передачі земельної ділянки у власністьпитання вирішується у судовому порядку.

Новим, раніше невідомим нашому земельному законодавству способом набуття права на земельну ділянку для громадян, є набувальна давність.Цей спосіб полягає в тому, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Земельні ділянки у постійне користування юридичним особам надаються сільськими, селищними, міськими радами (із земель комунальної власності), районними та обласними радами (із земель спільної власності територіальних громад) та районними, обласними державними адміністраціями (із земель державної власності у межах населених пунктів та поза їх межами). У визначених законом випадках земельні ділянки юридичним особам надаються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінетом Міністрів України.

Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування, звертається із клопотанням до відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. До клопотання про відведення земельної ділянки додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування. Рішення про надання земельної ділянки у постійне користування юридичним особам приймається у місячний строк. Відмову у наданні земельної ділянки може бути оскаржено у судовому порядку.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами, форми яких затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Громадяни та юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод (купівлі-продажу, міни, дарування та ін.). Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог земельного законодавства.

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. Вони повинні містити:

· назву сторін;

· вид угоди;

· предмет угоди;

· документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

· відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки та обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

· договірну ціну;

· зобов'язання сторін.

Земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах (земельні торги). Земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу.

9.4. Форми власності на землю. Право користування землею

Загальні, найбільш важливі положення, що стосуються регулювання відносин власності на землю, відображені в Конституції України, в якій зазначено, що „Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону” (ст. 14 Конституції України).Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності на землю, які є рівними перед законом.

Специфіка відносин власності на землю відображена у земельному законодавстві, зокрема у Земельному кодексі України. Останній розкриває зміст права власності на землю як сукупність повноважень володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.

Право володіння землею - це право фактичного панування над землею, яке створює необхідні юридичні передумови для здійснення двох інших повноважень - користування та розпорядження. Володіти землею може і не власник, але тільки відповідно до закону. Володіння землею здійснюється шляхом перенесення на місцевість проектів землеустрою із закріпленням меж: земельної ділянки в натурі. Право користування землею - це закріплена законом можливість господарської експлуатації землі і використання її корисних властивостей. Право користування тісно пов’язане з правомочністю володіння.

Право розпорядження землею — це встановлена законом можливість визначати юридичну долю земельної ділянки (право продавати земельну ділянку, дарувати і т.п.).

Найбільш поширеним об'єктом права власності на землю є земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Земельний кодекс України закріплює три форми власності на землю:

· приватну,

· комунальну;

· державну.

Суб'єкти різних форм власності на землю є рівноправними.

Суб'єкти права власності на землю є:

· громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

· територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо (через місцеві референдуми) або через органи місцевого самоврядування (місцеві ради) - на землі комунальної власності;

· держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності.

Досить поширеною є приватна власність на землю, яка була запроваджена Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. Земельний кодекс України визначає особливості права приватної власності на землю. Найбільш чисельною групою суб'єктів права приватної власності на землю є громадяни.

За Земельним кодексом України 1992 р. тільки громадяни України могли бути приватними власниками земельних ділянок. Зараз і іноземні громадяни, і особи без громадянства в ряді визначених законом випадків можуть теж бути власниками земель в Україні.

Підстави набуття громадянами України права власності на землю:

· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

· безоплатна передача із земель державної та комунальної власності;

· приватизація земельних ділянок, які раніше були надані їм у користування;

· прийняття спадщини виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Особливістю права приватної власності на землю громадян України є те, що вони мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок у власність тільки для конкретних цілей і не більше визначених законом розмірів, зокрема:

· для ведення фермерського господарства;

· для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

· для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

· для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

· для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара; о для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Для вказаних цілей і не більше вказаних розмірів земельні ділянки громадянам України передаються безоплатно.

Суб'єктами права приватної власності на землю є також юридичні особи, але не всі, а тільки засновані громадянами України, та юридичні особи України. Вони можуть набувати земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

· придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

· внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

· прийняття спадщини;

· за іншими підставами, передбаченими законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності тільки на землі несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами та іноземними юридичними особами, протягом року підлягають відчуженню.

Право комунальної власності на землю як окрема форма власності Земельним кодексом України закріплена вперше. Її суб'єктами є територіальні громади сіл, селищ, міст (жителі відповідного населеного пункту). У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Земельний кодекс визначає перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, зокрема, землі загального користування населених пунктів, землі під залізницями, автомобільними дорогами, під об'єктами природно-заповідного фонду та інші.Територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують своє право власності на землі через відповідні органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради. Вони набувають землю у комунальну власність у разі:

· передачі їм земель державної власності;

· примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної небезпеки;

· прийняття спадщини;

· придбання за цивільно-правовими угодами.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі органів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, районних державних адміністрацій. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель приватної та комунальної власності.

Підстави набуття державою права власності на землю:

· відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

· придбання за цивільно-правовими угодами;

· прийняття спадщини;

· передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

· конфіскації земельної ділянки

У виняткових випадках іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій. Правовий режимтаких земель визначається міжнародними договорами.

Право власності на земельну ділянку виникає після отримання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами.

Поряд із правом власності на землю повноваження щодо володіння і користування земельними ділянками можуть базуватися і на інших правових засадах. До них відноситься і право користування землею.

Право користування землею є похідним від права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід частини правомочностей власника ділянки до землекористувача. Земельний кодекс України передбачає право постійного користування земельною ділянкою і право оренди земельної ділянки, як заснованого на договорі платного строкового (тимчасового) користування.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній та комунальній власності, без встановленого строку.Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Земельне законодавство закріплює права та обов’язки землекористувачів.

Права землекористувачів:

· самостійно господарювати на землі;

· власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

· використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також: інші корисні властивості землі;

· на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

· споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Обов’язки землекористувачів:

· забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

· додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

· своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

· не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

· підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

· своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевогосамоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

· дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленнямземельних сервітутів та охоронних зон.

Земельне законодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою - право земельного сервітуту. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вони встановлюються за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право: проходу та проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; прогону худоби по наявному шляху; прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, іншихлінійних комунікацій і т.п.

9.5. Оренда землі. Охорона земель

Однією з правових форм використання земель, широко використовуваниху світі, є оренда, Відносини щодо оренди землі регулюються в Україні нормами кількох нормативно-правових актів, основними з яких є Земельний кодекс і Закон "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Основні ознаки оренди землі:

· строковість, яка виражається в передачі земельної ділянки на визначений в договорі оренди строк. Згідно із ст.93 Земельного кодексу України, оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років;

· платність, оскільки однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата за земельну ділянку - платіж:, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форми і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договорі оренди;

· цільовий характер визначений договором оренди земельної ділянки;

· самостійна господарська діяльність орендаря, яка виражена в забороні орендодавцю втручатися в діяльність орендаря, якщо він не порушує умов договору.

Орендна плата може встановлюватися у таких формах:

· грошовій;

· натуральній;

· відробітковій.

Сторони можуть передбачати у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначати інші форми плати.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності:

· громадян;

· юридичних осіб України;

· територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності);

· держави.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, що розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.

Відносини по оренді землі оформляються договором оренди - угодою сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням: на строк до 5 років - за бажанням однієї із сторін договору; на строк більше 5 років - в обов'язковому порядку.Закон визначає перелік істотних умов договору оренди земельної ділянки, відсутність однієї з яких може бути підставою для відмови у державній реєстрації цього договору або для визнання його недійсним.

У договорі оренди земельної ділянки вказуються:

· об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

· термін договору оренди;

· орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду;

· цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

· умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

· існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

· сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження абознищення об'єкта оренди чи його частини;

· відповідальність сторін;

· якісний стан земельних угідь;

· порядок виконання зобов'язань сторін.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.

Державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Вона проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Рішення про відмову у державній реєстрації може бути оскаржено у судовому порядку.

За загальним правилом зміна умов договору оренди земельної ділянки можлива за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо зміни умов договору оренди спір вирішується у судовому порядку.

Договір оренди земельної ділянки припиняється у разі:

· закінчення терміну, на який було укладено договір;

· розірвання договору оренди;

· одержання орендарем земельної ділянки у власність;

· примусового викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

· смерті громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмовиспадкоємців чи інших визначених законом осіб від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;

· ліквідації юридичної особи – орендаря.

Відповідно до Закону "Про оренду землі", договір оренди земельної ділянки може бути розірвано за взаємною згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами їх обов'язків, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки та в інших передбачених законом випадках.

Земельний кодекс України визначає охорону земель як систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як складних природних утворень з врахуванням загальних, регіональних особливостей, і ставить наступні завдання:

· обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

· захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

· захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

· збереження природних водо-болотних угідь;

· попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

· консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Для забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадянприймаються відповідні нормативи і стандарти, що визначають вимоги щодо якості земель, допустимого шкідливого впливу на них.

Для поліпшення стану та продуктивності порушених земель здійснюється їх рекультивація. Рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. При рекультивації порушених земель знятий ґрунт наноситься на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву.

Значної шкоди родючості ґрунтів завдає забруднення хімічними та іншими небезпечними речовинами, які при перевищенні нормативів їх застосування замість користі заподіюють шкоду природі. Закон забороняє господарську та іншу діяльність, яка зумовлює забрудненняземель і ґрунтів понад встановлені гранично допустиміконцентрації небезпечних речовин.

Земельним законодавством розроблені види економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, яке включає:

· надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

· виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

· звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами.

Одним із правових засобів охорони земель є юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Відповідно до ст. 221 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність за такі порушення:

· укладення угод з порушенням земельного законодавства;

· самовільне зайняття земельних ділянок;

· псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

· невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

· порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

· знищення межових знаків;

· не проведення рекультивації порушених земель та інші правопорушення.

9.6. Вирішення земельних спорів

Земельні спори - це спори, що виникають між громадянами чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами держави, є одним із способів захисту прав та законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів.

Здебільшого спори виникають з приводу використання земельних ділянок. Предметом спору можуть бути також земельні інтереси громадян та юридичних осіб. Наприклад, відмову органу місцевого самоврядування надати земельну ділянку громадянин вправі оспорити в судовому порядку.

Порядок вирішення земельних спорів регулюється Земельним кодексом України, який за підвідомчістю поділяє їх на такі, що підвідомчі:

· судам;

· органам місцевого самоврядування;

· органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Тільки у судовому порядку вирішуються земельні спориз приводу володіння, користування і розпорядження земельнимиділянками, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, атакож спори щодо розмежування територій сіл, селищ,міст, районів та областей.

Органами місцевого самоврядування вирішуються земельні спори у межах населених пунктів щодо:

· меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян;

· додержання громадянами правил добросусідства;

· спори щодо розмежування меж: районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

Рішення органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів власники землі та землекористувачі можуть оскаржувати у судовому порядку.

Порядок судового розгляду земельних спорів регулюється Цивільним процесуальним законодавством України.

Земельне законодавство встановлює порядок розгляду спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Вони розглядаються за заявою однієї із сторін у місячний термін з дня її подання.

Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття і може бути оскаржене у судовому порядку.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право:

· знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки;

· брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази,порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення;

· заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони;

· одержувати копію рішення щодо земельного спору і, в разі незгоди з цим рішенням,оскаржувати його.

Рішення по земельних спорах (крім прийнятих у судовому порядку) вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення. Виконання рішення може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

9.7. Житлове право України: загальна характеристика. Житловий кодекс України

Житлове право - це галузь законодавства, яке визначає умови і порядок забезпечення громадян України житловим приміщенням, порядок, умови і способи приватизації житлового фонду, утримання та використання житла.

Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі:

· управління житловим фондом;

· реалізації права на житло;

· експлуатації та охорони житлового фонду;

· капітального та поточного будівництва житла;

· надання людині й громадянину житлових приміщень у користування;

· розгляду житлових спорів;

· виключення з житлового фонду житлових будинків та приміщень, що не придатні для проживання, та ін.

Відповідно до Конституції України, держава повинна проводити курс на послідовне забезпечення права громадян на житло. В Конституції зазначено:

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату, відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (Ст.47 Конституції України).

Проте, досвід свідчить, що проблем розвитку житлового господарства дуже багато. В суспільстві висловлюється стурбованість щодо ситуації, яка склалася із забезпеченням населення житлом.

Житлове законодавство України сприяє забезпеченню державної житлової політики та відповідних інтересів кожного громадянина, ефективному використанню й охороні житлового фонду. Нині воно розвивається динамічно, що зумовлено необхідністю переходу від старої системи найму житла до нової, яка ґрунтується в основному на відносинах власності, притаманних ринковій економіці.

Необхідно зазначити, що Житловий кодекс (ЖК) поки що не приведено у відповідність з потребами суспільства. Він не враховує нові нормативніакти, не відображає питань, пов'язаних з приватизацією житла. Кодекс врегульовує питання найму житла в ситуаціях, коли наймодавцем є держава. Звичайно, він зазнав "косметичних" поправок шляхом внесення до нього змін та доповнень, які не можуть повною мірою врегульовувати реалії нашого життя. Нині розробляється проект нового ЖК України. Однак підготовка і прийняття цього документа затягуються. Отже, чинний Житловий кодекс залишається основним нормативним документом, що регулює питання забезпечення громадян житловими приміщеннями, користування ними та інші питання, пов'язані з наймом приміщень державного житлового фонду.

Законодавчу базу, що передбачає державне регулювання у сфері житлового права, становлять закони та інші підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції, нормативні акти державних відомств, а також нормативно-правові акти колишнього СРСР з питань, які не врегульовані законодавством України, що не суперечать Конституції та законам нашої держави.

Частину нормативної бази з житлового права становлять також укладені і ратифіковані Україною міжнародно-правові договори, які є невід'ємною частиною її законодавства з житлових питань і доповнюють останнє обов'язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, і отже, визначають рамки його подальшого розвитку.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону України "Про правонаступництво України" (1991 р.), наша країна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, а також стала правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та її інтересам.Закони Української РСР та інші акти, ухвалені її ВерховноюРадою, діють на території України, оскільки вони не суперечать законамУкраїни, прийнятим після проголошення незалежності України.

Основними завданнями житлового законодавства є регулювання житлових відносин з метою:

· забезпечення конституційного права громадянина України на житло;

· належного використання і збереження всіх видів житлового фонду;

· зміцнення законності в царині житлових відносин в умовах ринкової економіки.

Житловий кодекс України прийнято 30 червня 1983 р. і введено в дію з 1 січня 1984 р. Він складається з семи розділів (193 статей):

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Управління житловим фондом.

Розділ III. Забезпечення громадян житловими приміщеннями. Користування житловими приміщеннями.

Розділ IV. Забезпечення збереження .житлового фонду, його експлуатації та ремонту.

Розділ V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.

Розділ VI. Вирішення житлових спорів.

Розділ VII. Заключні положення.

У розділі І (Загальні положення) містяться норми права, що регулюють: право громадян України на житло; основні завдання житлового законодавства; житловий фонд України і його види, інші загальні питання.

Норми житлового права містяться також у Законах України „Про власність” (1991 р.), „Про приватизацію державного житлового фонду” (1992 р.), „Про місцеве самоврядування” (1997 р.), „Про об'єднання співвласників багатоповерхового будинку” (2001 р.).

Органи місцевого самоврядування є основними власниками житла в Україні й мають широкі повноваження в галузі житлової політики.

9.8. Право громадян на житло і форми його реалізації

Житло - одна з основних матеріальних умов життєдіяльності людини. Законодавство України надає людині і громадянину право мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чигромадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права у повному обсязі.Порядок надання житла громадянам України вкористування з державного та громадського житлового фондів передбачено у гл. 1 ЖК України. У ній закріплено право громадян нажитло, на його одержання і вказано вік, з якого особа має такесуб'єктивне право, порядок визнання осіб такими, щопотребують соціального захисту в питанняхзабезпечення житлом.

Згідно зі ст. 31 ЖК України, кожен громадянин України, який потребує поліпшення житлових умов, має право одержати в користування житлове приміщення в будинках житлового фонду (державного і громадського) в порядку, передбаченому законодавством України. Житлові приміщення таким громадянам надаються переважно у вигляді окремої квартири на сім'ю.

Право на одержання житла настає в особи з виповненням їй 18 років, а якщоособа зареєструвала шлюб чи стала до роботи в передбачених законом випадках, то й раніше.

Право на отримання житла в будинках державного та громадського житлового фонду мають громадяни, яких визначено як таких, що потребують поліпшення житлових умов. Підстави визнання громадянина таким, що потребує поліпшення житлових умов, визначені ст. 34 ЖК та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень.Насамперед потребуючими поліпшення житлових умов визначаються громадяни, які забезпечені житловою площею на одну особу нижче встановленого рівня. Рівень забезпеченості, а також норму середньої забезпеченості житлом визначають обласні Ради народних депутатів з врахуванням житлової ситуації області. Отже, громадяни, забезпечені житловою площею менше визначеного рівня мають право бути зарахованими на квартирний облік. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються також громадяни, які проживають в житлових приміщеннях, що не відповідають встановленим санітарним і технічним вимогам (аварійний стан, розташування житлового приміщення у підвалі та напівпідвалі тощо). Проживання тривалий час за договором оренди в будинках приватного житлового фонду, в гуртожитках, проживання в одній кімнаті по дві і більше сім'ї, незалежно від родинних відносин або осіб різної статі, старших за 9 років, крім подружжя, теж є підставами для визнання громадян потребуючими поліпшення житлових умов.

Квартирний облік потребуючих поліпшення житлових умов здійснюється як за місцем проживання особи у виконавчому органі відповідної ради, так і за місцем роботи. Громадянам, які перебувають на квартирному обліку потребуючих поліпшення житлових умов, житло надається в порядку черговості.

Чинний Житловий кодекс передбачає порядок:

· першочергового надання житла;

· позачергове надання житла;

· надання житла в порядку загальної черги.

Зокрема, в першу чергу житло надається інвалідам праці І і II групи, сім'ям осіб, які загинули при виконанні державних чи громадських обов'язків, багатодітним сім'ям (троє і більше неповнолітніх дітей), сім'ям при народженні близнят та інших категорій осіб згідно із ст. 45 ЖК. Позачергово житлові приміщення надаються особам, чиє житло в результаті стихійного лиха стало непридатним для проживання; особам, які скеровуються на роботу в іншу місцевість в порядку державного розподілу після закінчення навчальних закладів та інших категоріям громадян згідно із ст. 46 ЖК.

За проектом нового ЖК громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право:

· на одержання пільгового кредиту для будівництва чи придбання власного житла;

· на першочергове придбання у власність житла в державному та комунальномужитловому фонді загального призначення, або першочерговий вступ до об'єднаннязабудовників багатоквартирних житлових будинків.

Ті ж особи, які потребують соціального захисту мають право на одержання у найм чи оренду житла у фонді соціального призначення. Таке житло не підлягає приватизації. Користування ним здійснюється на підставі договору оренди. Житло таким громадянам надається за кошти держави в порядку черговості.

Діючий Житловий кодекс передбачає максимальну норму забезпеченості житлом на одну особу - 13,65 кв.м. житлової площі на особу. За проектом нового Житлового кодексу норма забезпеченості житлом встановлюється лише для громадян, які потребують соціального захисту і отримують житло за рахунок коштів держави. Така норма - 21 кв.м. загальної площі на одну особу.

Житлові приміщення надаються на підставі рішення виконавчого комітету місцевої Ради (якщо облік здійснювався за місцем проживання), на підставі рішення адміністрації підприємства, установи, організації (якщо облік здійснювався за місцем роботи) або за рішенням компетентного органу громадської організації (якщо житло надається з громадського житлового фонду).

Житлове приміщення може бути надано з перевищенням норми житлової площі, якщо воно складається з однієї кімнати (однокімнатна квартира) або призначається для осіб різної статі, старших за 9 років, крім подружжя.Додаткова житлова площа надається окремим категоріям громадян у вигляді кімнати або в розмірі десяти квадратних метрів. Громадянам, що хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, а також громадянам, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи, розмір додаткової житлової площі може бути збільшено згідно з чинним законодавством.Згідно з Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду, виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.

В основі виникнення у громадянина права на користування конкретним житловим приміщенням, що надається в будинку державного і громадського житлового фонду, лежать такі юридичні факти, як, рішення місцевих рад (спільне рішення адміністрації і профкому) про надання житла і ордер на право заняття житлових приміщень. Лише разом з договором зазначені адміністративно-правові акти породжують право на користування житлом. Рішення і ордер по змісту є нерозривними адміністративними актами.

Ордер - це такий акт, з допомогою якого реалізується рішення, і в якому конкретизуються права і обов’язки учасників житлових правовідносин.Ордер може бути видано лише на вільне житлове приміщення. Ордер дійсний протягом 30 днів. Бланки ордерів зберігаються як документи суворої звітності. Ордер вручається громадянинові, на ім'я якого він виданий, або за його дорученням іншій особі. При одержанні ордера пред'являються паспорти (або документи, що їх замінюють) членів сім'ї, включених до ордера.При вселенні в надане житлове приміщення громадянин здає ордер у житлово-експлуатаційну організацію, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації. Одночасно подаються паспорти усіх членів сім'ї, включених до ордера, з відміткою про виписку з попереднього місця проживання.

Ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері житлове приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання житлового приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання житлових приміщень.

Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.Право користуватись житлом реалізується на підставі договору житлового найму. Укладання договору житлового найму приміщення передбачає ст. 61 ЖК України.

Договір найму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду - це угода, в силу якої наймодавець зобов'язується надати наймачу за плату житлове приміщення в безстрокове користування для проживання в ньому, а наймач зобов'язується використовувати житло за призначенням, вносити квартирну шиїту і плату за комунальні послуги.

За проектом нового Житлового кодексу України підставою для заселення у фонді соціального призначення є договір оренди житла. Такий договір укладається у письмовій формі між власником житла і орендарем. Орендарями житла можуть бути лише громадяни, визнані як такі, що мають право на одержання житлових приміщень у фонді соціального призначення в порядку встановленому Кабінетом Міністрів (соціально незахищені особи).Правовою підставою користування житловим приміщенням у фонді загального призначення є договори найму та оренди житла. Договір найму житла - це договір, за яким наймодавець надав наймачу та членам його сім'ї житло у безстрокове володіння та проживання для постійного користування. Договір оренди - це договір, за яким орендодавець надає орендарю житло у володіння і користування на узгоджений між сторонами строк за плату.Згідно ст. 63 ЖК, предметом договору може бути окрема квартира або інше ізольоване житлове приміщення, що складається з однієї або декількох кімнат, а також одноквартирний житловий будинок.Не можуть бути самостійним предметом договору приміщення, що хоч і є ізольованим, але розміром менше норми, встановленої для надання одній особі; частина кімнати або кімната пов'язана з іншою спільним входом, підсобні приміщення, кухні, коридори, кладовки, ванні кімнати і ін. Нежилі і підсобні приміщення можуть надаватися громадянам в користування тільки у складі квартири або разом з ізольованим житловим приміщенням. Не можуть бути предметом найму і не житлові приміщення, що мають самостійне господарське призначення: приміщення складів, сараїв, контор.

Наймач має право:

· користуватися житловим і не житловим приміщеннями і їх устаткуванням, поселити інших осіб в зайняте житлове приміщення, зберігати за собою житлове приміщення при тимчасовому виїзді, в ряді випадків бронювати його;

· обмінювати житлове приміщення на інше;

· вимагати надання житлового приміщення меншого розміру взамін займаного;

· здавати житло під найм, в порядку зміни договору вимагати його розділу, а при об'єднанні в одну сім'ю з іншими наймачами, що проживають в одній квартирі, вимагати укладення одного договору.

Розірвання договору найму житлових приміщень на вимогунаймодавця.

Ст. 108 ЖК встановлює такі загальні умови:

· тільки у випадках, передбачених законом;

· тільки у судовому порядку.

Частина 3 ст.109 ЖК передбачає загальне правило: при розірванні з ініціативи наймодавця договору найму житлового приміщення і виселенні наймача і членів його сім'ї наймодавець зобов'язаний надати йому інше житлове приміщення за винятками, прямо передбаченими законом. Житло, яке надається при розірванні і виселенні умовно поділяється на: інше благоустроєне житло; інше житло.

Згідно із ст. 113 ЖК України, інше благоустроєне приміщення, яке надається у зв'язку з виселенням з передбачених законом підстав:

· має знаходитися в межах даного населеного пункту;

· бути благоустроєним відповідно до умов даного населеного;

· відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

Якщо особи займали окрему квартиру, їй має бути надана окрема квартира. Якщо наймач займав більше однієї кімнати, йому надається житло з такою ж кількістю кімнат. За розміром житло, що надається у зв'язку з виселенням, не може перевищувати норм з розрахунку 13,65 кв.м житлової площі на особу.Згідно із ст. 114 ЖК України, інше житлове приміщення, яке надається у зв'язку з виселенням, повинно знаходитися в межах даного населеного пункту і відповідати санітарним і технічним вимогам.

Виселення з житлових приміщень державного чи громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного житла допускається з підстав, передбачених ст.110 ЖК :

· якщо будинок, в якому знаходиться житлове приміщення, підлягає зносу;

· якщо будинку загрожує обвал;

· якщо будинок за рішенням компетентних органів підлягає переобладнанню в нежитловий.

Ст. 116,117 ЖК передбачають виселення без надання іншого житлового приміщення осіб, які:

· систематично руйнують або псують житлове приміщення;

· використовують його не за призначенням;

· систематично порушують правила співжиття;

· позбавлені батьківських прав, якщо спільне проживання з дітьми щодо яких вони позбавлені батьківських прав є неможливими.

Виселення із зазначених підстав є можливим, якщо заходи впливу, що застосовувалися до таких осіб (попередження відповідних органів), виявилися безрезультатними.

9.9. Приватизація державного житлового фонду

Приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (сараїв, підвалів тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.Кожен громадянин України мас право приватизувати займане ним житло безкоштовно або з частковою доплатою тільки один раз.

Нормативно-правовою базою приватизації є Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду". Передбачений в Законі механізм не застосовуються при передачі у власність житлових приміщень з громадського житлового фонду та фонду житлово-будівельних кооперативів. В ст. 2 цього Закону визначено перелік житлових приміщень, які не можуть бути приватизовані:

· квартири-музеї;

· квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв заповідників;

· кімнати в гуртожитках;

· квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей);

· квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Способами приватизації є:

· безоплатна передача у власність житла з розрахунку санітарної норми 21 кв.м загальної площі на наймача та кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв.м загальної площі на всю сім'ю. Якщо житло приватизує одна особа, вона теж мас право на приватизацію додаткових 10 кв.м загальної площі;

· оплатна приватизація здійснюється у випадку, коли загальна площа квартири перевищує норму безоплатної приватизації. Надлишок житлової площі може бути оплачений громадянами житловими чеками або грошима.

Житлові чеки - це особливий вид державних цінних паперів, які одержують всі громадяни України. Чеки використовуються при приватизації житла, а також: частки майна державних підприємств.

Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність:

· однокімнатні квартири;

· квартири, одержані у разі виселення або відселення всіх сімей з будинків, які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержали за ці будинки грошової компенсації;

· квартири, в яких мешкають громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

· квартири, в яких мешкають громадяни, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави трьох ступенів, ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни - інтернаціоналісти, інваліди І і II груп, інваліди з дитинства, ветерани праці, ветерани Збройних Сил та репресовані особи, реабілітовані згідно із Законом "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні";

· квартири, в яких мешкають сім'ї загиблих при виконанні державних і громадських обов'язків та на виробництві;

· квартири, в яких мешкають багатодітні сім'ї (троє і більше неповнолітніх дітей).Особа, яка виявила бажання приватизувати займану нею та членами їїсім'ї квартиру, подає заяву до органу приватизації. Такі органи створюються місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами, організаціями. До заяви додаються документи про склад сім'ї, про пільги, якщо такі є, та інші необхідні дані. Рішення про приватизацію повинно бути винесене у місячний термін з дати подачі заяви. Квартира передається у спільну сумісну або спільну часткову (з визначенням частки на кожного члена сім'ї) власність. Передача квартири у власність оформляється Свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації та в органах технічної інвентаризації і не потребує нотаріального посвідчення.

Короткий словничок юридичних термінів

Держава – це політико-територіальна організація соціально-неоднорідного суспільства, яка має спеціальний апарат управління і примусу, надає своїм рішенням загальнообов’язкової сили і є засобом управління справами цього суспільства.

Суверенітет – це верховенство державної влади над усіма іншими владами, що існують у суспільстві, а також незалежність державної влади як всередині держави, так і за її межами.

Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Форма державного правління відображає, як побудовані та утворюються органи державної влади.

Монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково належить одноосібному главі держави і, як правило, передається у спадок.

Республіка - це форма державного правління, у якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається на певний строк.

Форма державного устрою – відображає адміністративно – територіальний устрій держави, співвідношення центральних і місцевих органів державної влади.

Унітарна держава – це держава, складові якої не мають суверенітету та інших ознак державності; існує єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на територію країни; існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція;

Федерація – це союзна держава, яка складається з утворень (суб’єктів федерації), які мають певні ознаки державності: систему органів, законодавство, право виходу з федерації тощо;

Конфедерація – союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети;

Імперія – це примусово утворена, як правило, через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Державний (політичний) режим – система способів та методів здійснення державної влади.

Право – це сукупність встановлених державою загальнообов’язкових норм (правил поведінки), котрі виражають волю народу держави і гарантовані державою, встановлюють загальні правила поведінки, закріплюють права та обов’язки учасників суспільних відносин.

Норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється державою і охороняється методами державного примусу.

Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови і обставини, за яких ця норма буде здійснюватись.

Диспозиція – частина норми, в якій міститься саме правило поведінки, права чи обов’язки суб’єктів.

Санкція – частина норми, яка містить заходи державного примусу, що застосовуються у випадку порушення диспозиції.

Джерела права – це офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, які виходять від держави і яким держава надає загальнообов’язкового юридичного значення.

Правовий звичай – історично складені звичаї та традиції, яким держава надала загальнообов’язкового значення і дотримання якого гарантувала державним примусом.

Правовий прецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому держава надала загальнообов’язкового юридичного значення і таке рішення є зразком для вирішення аналогічних справ (англо-саксонська правова система).

Нормативно-правовий договір – добровільно узгоджені декількома суб’єктами загальні правила поведінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).

Нормативно-правовий акт – офіційний документ компетентних органів держави, який складається з юридичних норм, виходить від строго певних правотворчих органів, має встановлену форму, реквізити, порядок вступу в силу і сферу дії.

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради) або безпосередньо самого народу (референдум), що встановлює основні, первинні юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Підзаконний акт – нормативно-правовий акт органів державної влади і управління, який приймається на основі закону, для його виконання, повинен відповідати вимогам закону і не може йому суперечити.

Система права – це структура права, створена зв’язком норм, інститутів, галузей, розділів, що забезпечує цілісність і регулятивні властивості права.

Галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.

Інститут права – це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний вид однорідних суспільних.

Предмет правового регулювання – це суспільні відносини, що регулюються правом.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів регулювання людської діяльності.

Імперативний (владний) метод – передбачає правове положення суб’єктів, побудоване на субординації, підпорядкованості;точні приписи підвладному суб’єкту та штрафні каральні санкції (адміністративне право, кримінальне, фінансове, виправно-трудове).

Диспозитивний метод – передбачає рівноправність сторін – суб’єктів правовідносин, юридичним фактом, як правило, виступає договір, в якому суб’єкти самі встановлюють взаємні права і обов’язки, за порушення яких наступають майнові поновлювальні санкції (цивільне, сімейне, трудове право).

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЕКЗАМЕНУ

1. Загальна характеристика держави. Державний суверенітет.

2. Поняття і риси правової держави.

3. Форми держави.

4. Загальна характеристика права. Поняття норм права.

5. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види.

6. Система права. Предмет і метод правового регулювання.

7. Конституція України - основний закон держави.

8. Державне право України. Апарат держави як система державних органів.

9. Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні.

10.Правовий статус народного депутата України.

11.Правове положення Президента України та Кабінету Міністрів України.

12.Органи місцевого самоврядування в Україні.

13.Поняття адміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини.

14.Державне управління. Суб’єкти адміністративного права.

15.Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.

16.Суть і види адміністративних стягнень.

17.Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності.

18.Органи, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

19.Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового регулювання.

20.Зміст цивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін.

21.Поняття і види угод (правочинів).

22.Форми угод (правочинів).

23.Поняття та строки позовної давності.

24.Право власності.

25.Захист права власності. Поняття віндикаційного та негаторного позовів.

26.Поняття зобов'язального права. Суб'єкти зобов'язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань.

27.Цивільно-правовий договір.

28.Система та види цивільно-правових договорів.

29.Недоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

30.Поняття та підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини.

31.Поняття та порядок спадкування за законом.

32.Поняття та порядок спадкування за заповітом.

33.Поняття трудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин.

34.Поняття, види та порядок укладання трудового договору.

35.Контракт як особлива форма трудового договору.

36.Випробування при прийнятті на роботу.

37.Підстави припинення трудового договору.

38.Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

39.Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

40.Поняття, види та тривалість робочого часу.

41.Порядок встановлення та обмеження щодо нічних та надурочних робіт.

42.Правове регулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові, неробочі дні.

43.Поняття, види та тривалість відпусток.

44.Правове регулювання оплати праці.

45.Матеріальна відповідальність працівників.

46.Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень.

47.Особливості правового регулювання праці жінок.

48.Особливості правового регулювання праці молоді.

49.Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах.

50.Розгляд трудових спорів судами.

51.Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працюючих.

52.Поняття кримінального права. Предмет і метод правового регулювання. Дія кримінального закону в часі і просторі.

53.Поняття, ознаки і елементи злочину.

54.Форми вини в кримінальному праві. Види умислу і необережності.

55.Обставини, що виключають злочинну діяльність. Необхідна оборона, крайня необхідність.

56.Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину.

57.Поняття і форми співучасті. Види співучасників.

58.Обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність за вчинення злочину.

59.Поняття і мета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством.

60.Сімейне право. Загальні положення про шлюб і сім’ю.

61.Порядок укладання шлюбу.

62.Порядок розірвання шлюбу.

63.Права і обов’язки подружжя дітей та інших членів сім'ї.

64.Позбавлення батьківських прав.

65.Шлюбний договір.

66.Аліментні обов'язки батьків і дітей.

67.Усиновлення (удочеріння).

68.Опіка і піклування.

69.Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України.

70.Види земель та їх правовий режим.

71.Набуття права на землю громадянами та юридичними особами.

72.Форми власності на землю. Право користування землею.

73.Оренда землі.

74.Охорона земель.

75.Вирішення земельних спорів.

76.Житлове право України: загальна характеристика. Житловий кодекс України.

77.Право громадян на житло і форми його реалізації.

78.Приватизація державного житлового фонду.

Список використаних джерел

1. Основи держави і права України /За ред. М.Костицького, М.Настюка. – Львів, 2004.

2. Конституція України.

3. Декларація про державний суверенітет 16.07.90р.

4. Акт проголошення незалежності України 24.08.91р.

5. Основи конституційного права України. - К., 1997.

6. Правознавство. Навчальний посібник. -К., 1999.

7. Правознавство /За ред. М.Настюка. - Львів, 1995.

8. Основи держави і права України / За ред. І.Усенко. - К., 1993.

9. Основи держави і права О.Михайленко. - Київ, 1995.

10. Правознавство. Навчальний посібник /За ред. П. Пилипенка. - Львів, 2003.

11. Закон України „Про місцеве самоврядування” від 27.05.1997 р.

12. Закон України „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р.

13. Закон України „Про статус народного депутата” від 22.03.2001.

14. Основи правознавства. Для студента та абітурієнта / За ред.

Бармак М., Бармак О. - Тернопіль, 1999.

15. Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування. Муніципальне право. - К., 2000.

16. Державна служба в Україні. - К., 2002.

17. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права. - К., 2000.

18. Конституційне право України /За ред. Погорілка В.Ф. - К., 1999.

19. Конституційне право України /За ред. В.Я.Тація, В.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. - К., 1999.

20. Закон України „Про місцеве самоврядування” від 27.05.1997 р.

21. Закон України „Про вибори Президента України” від 05.03.1999 р.

22. Колпаков В.К. Адміністративне право України. - К., 1999.

23. Коваль Л. Адміністративне право. - К., 1994.

24. Кодекс про адміністративні правопорушення.

25. Адміністративне право / За ред. Битяк Ю.П. - Х., 2000.

26. Бандурка О.М., Тищенко М.М., Адміністративний процес. Підручник. - К., 2001.

27. Васильєв А.С. Административное право Украины. - Х., 2001.

28. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). -К., 1998.

29. Забарний Г.Г. Калюжний Р.А. Терещук О.В., Шкарупа В.К. Адміністративне право України. - К., 2001.

30. Гончарук С.Т. Суб’єкти адміністративного права України. Навчальний посібник. - К., 1998.

31. Цивільний Кодекс України (набрав чинності з 01.01.2004 року).

32. Цивільний процесуальний кодекс України.

33. Закон України "Про власність" від 07.02.1991р. зі змінами і доповненнями.

34. Емельянов В.П. Гражданское право Украины. Практическое пособие. - Изд. 4-е. - Х., 2000.

35. Шевченко Я.М. Цивільне право України. Академічний курс. - К., 2004.

36. Гражданское право / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М., 1998. – Т.1.

37. Заїка Ю.О., Співак В.М. Право власності і спадкове право: Навч. посіб. - К., 2000.

38. Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник /

За ред. О.В. Дзери. - К., 1998.

39. Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А. Цивільно-правові документи. - К., 1996.

40. Фурса С.Я., Фурса Є.І. - Спадкове право. – К., 2002.

41. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: В трех томах. – М.: Зерцало, 2003.

42. Бойко М.Д. Трудове право України: Навчальний посібник. - Курс лекцій. – К., 2002;

43. Пилипенко П.Д. Трудове право України: Академічний курс. Підручник. – К., 2004;

44. Пилипенко П.Д. Основи трудового право України: Навчальний посібник. – Львів, 2005;

45. Стичинський А.І. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. – К., 2003;

46. Прокопенко В.І. Трудове право України. Підручник. – Х., 2000.

47. Короткін В.Г. Трудове право: прийняття на роботу і звільнення. Навчально-методична розробка. - К., 2000.

48. Бущенко П.А., Пєтухова І.А. Трудове право України. Вид. 2-ге, випр. та доп. - Х., 2002.

49. Карпенко Д.О. Трудове право України. - К., 1999.

50. Практикум з трудового права України: Навч. посіб. - Х., 1999.

51. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. - Х., 1999.

52. Дмитренко Ю.П. Трудове право України. Курс лекцій. - К., 2001.

53. Кодекс законів про працю України.

54. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами. -К.: ЮРінком Інтер, 1998 р.

55. Закон України „Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993 р.;

56. Закон України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999 р.

57. Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) ” від 03.03.1998р.

58. Закон України „Про зайнятість населення” від 01.03.1991 р.

59. Закон України „Про відпустки” від 15.11.1996 р.

60. Закон України „Про оплату праці” від 24.03.1995 р.

61. Закон України „Про охорону праці” від 24.03.1995 р.

62. Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 р.

63. Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій. Затв. Постановою Кабінету Міністрів від 3.04.1993 р. № 170.

64. Типова форма контракту з працівником: Затв. Наказом Міністерства праці України від 15.04.1994 р. № 23.

65. Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах, організаціях, затв. Наказом Мінпраці України, Мінюсту України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 р.

66. Типове положення про службу охорони праці, затв. Наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 03.08.1993 р.

67. Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2001 р., № 1094.

68. Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.12.1993 р., № 256.

69. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками, затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.1993 р.,№ 241.

70. Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31.03.1994 р., № 46.

71. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми, затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 22.03.1996 р., № 59.

72. Н.В.Чернишов, М.В.Володько, М.А.Хазін. Кримінальне право України. -К., 1995.

73. Кримінальний кодекс України.

74. Кримінально-процесуальний кодекс України.

75. Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р. зі змінами та доповненнями.

76. Брич Л.П., Навроцький В.О. Кримінальне право України: загальна частина: Підручник. - К., 2000.

77. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Х., 2001.

78. Матишевський П.С. Кримінальне право України. - К., 2001.

79. Сімейний кодекс України.

80. Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). - Х., 1997.

81. Житловий кодекс України зі змінами та доповненнями.

82. Закон „Про приватизацію державного житлового фонду”

від 19.06.1992 р. зі змінами та доповненнями.

83. Земельний кодекс України.

84. Закон України „Про плату за землю” від 19.09.1996 р. зі змінами та доповненнями.

85. Закон України „Про оренду землі” від 06.10.1998 р. зі змінами та доповненнями.

86. Коваленко Г.І., Галянтич М.К. Житлове право України. - К., 2002.

87. Законодавство України про землю: Збірник нормативних актів. - К., 2001.

Підприємництво

Шпоры по Праву

Умови і порядок укладення шлюбу

Юридичний аналіз складу злочину "Хуліганство"

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом

Кримінальне право України

Міжнародне приватне право

Роль прокурора у вирішенні судом цивільного позову у кримінальній справі

Договір як регулятор сімейних майнових відносин

Угода сторін як підстава розірвання трудового договору

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Кримінально-правова характеристика співучасті у злочині

Адміністративне право України

Злочинність неповнолітніх та її особливості

Правове регулювання сімейних відносин за участю іноземців та осіб без громадянства

Трудове право

Юридичні гарантії як правові засоби реалізації та захисту службово-трудових прав працівників СБ України

Поняття та ознаки вбивства