Реферат: Дуалізм «конфуціанство – даосизм» у китайському культурному світогляді.

План

1. Конфуціанство: ü Центральні засади конфуціанства; ü Школи Мен Цзи та Сюнь Цзи; ü Чи є конфуціанство релігією? 2. Даосизм: ü Поняття даосизму; ü Засновник даосизму - Лао Цзи; ü Теорія інь-ян; ü Даоський мислитель Чжуан Цзи; ü Основні засади та світоглядні риси даосизму; 3. Висновок. 4. Список використаної літератури. Китайська школа думки уходить своїм корінням в глибину віків. Її історія нараховує більш ніж два з половиною тисячоліття, протягом яких формувалась традиція, яку називають «китайським мисленням». Вже в 221 р. до н.е., коли династія Цинь об`єднала Китай, в країні існували різні філософські течії, основними з них були школи конфуціанського і даосського напрямків. Конфуціанство. Конфуціанство (жу цзя – школа великих книжників) – так, як і даосизм, зародилося в Китаї в VI – V до н.е. Входить в Сан цзяо – одну з трьох головних релігій Китая. Філософська система конфуціанства була створеня Кун Цзи (Конфуцієм). Попередниками конфуціанців були виходцями з потомственних чиновницьких родин, які у випадку втрати офіційної посади перетворювались на мандрівних вчителів. Ці люди заробляли на життя викладанням давніх книг, які стали пізніше частиною Тринадцятикнижжя Шицзін, Шуцзін, Лицзі, а також втраченої потім Юецзін (Книги про музику). Першим етапом конфуціанства була діяльність самого Кун Цзи, який також належав до мандрівних вчителів. В його викладенні конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної природи людини, сім`ї та керування державою. Базовою для Кун Цзи можна вважати концепцію «неба» та «небесного веління», тобто долі. Людина, яка наділена небом певними якостями, має діяти згідно з ними, з моральними законами і удосконалювати їх за допомогою освіти. Мета цього удосконалення – досягнення рівня ідеальної людини (цзюнь-цзи), яка дотримується Лі – етикету. Центральне місце у вченні Кун Цзи займає концепція Жень (гуманності) – ідеальних стосунків між людьми в родині, суспільстві та державі. Основним принципом цієї концепції є «Чого не бажаєш собі – не роби іншим». Поняття гуманність трактувалось Кун Цзи дуже широко і включала в себе цілий набір якостей: скромність, справедливість, стриманість, любов до людей тощо. Жень – це високий та майже недосягаємий ідеал, сукупність досконалостей, які мали тільки предки – із сучасників Кун Цзи, включая себе, вважав гуманним тільки своєго рано помершого учня Янь Хуея. На цій базі Кун Цзи розвивав свої політичні концепції, виступаючи за чіткий розподіл обов`язків між члена ми суспільства, ображчиком якого має бути родина. При цьому Кун Цзи відкидає закон. Характерною рисою вчення Кун-Цзи є антропоцентризм. Його майже не цікавить проблема космогонії, він мало уваги приділяє духам та потойбічному світу, хоча вважає небо не тільки частиною природи, але і вищою духовною установчою силою у світі, а жертвопринесення предкам – найважливішим вираженням поваги до них. Особливе місце у Кун Цзи займала концепція Сяо – синівської шанобливості до батьків і старших взагалі. Сяо вважалось основою Жень та інших чеснот і найефективнішим методом керування країною. Велика увага приділялась Юе – музиці, як найкращому засобу зміни поганих нравів та звичаїв, а також Лі – етикету, правилам благопристойності, які регулювали поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Загальне визнання конфуціанство отримало тільки після смерті Кун Цзи. На відміну від даосизму, конфуціанство підтримувало китайську державну ієрархічну систему. Однією з головних засад конфуціанства є вчення чжен мін (виправлення імен), яке вимагало від кожної людини твердо пам`ятати своє місце у суспільстві. Після смерті Кун Цзи конфуціанство розпалося на дві школи: 1. Мен Цзи 2. Сюнь Цзи Мен Цзи (371-289 до н.е.). Мен Цзи вважав, що шлях до справедливого врядування лежить через удосконалення особистості. Якщо правитель діє у згоді з народом, це схвалюється волею неба, якщо ні – він втрачає довіру неба і може бути скинутим. Потрібно керувати, спираючись на природу людини, вона добра та справедлива, негідне ж управління її псує. Шлях вдосконалення людини – через розвиток людської доброти, гуманності, милосердя, співчуття, скромності і інших вроджених етичних якостей. Мен Цзи писав «Прагнення природи людини до добра подібно прагненню води текти вниз». Ці слова вказують на ототожнення соціального і природного, етична якість людини уподібнюється до природної необхідності. Сюнь Цзи (313-238 до н.е.). Іншу позицію зайняв Сюнь Цзи, один з найвизначніших мислителів конфуціанської школи. В трактаті «Сюньцзи», в двадцять третій главі «Про злу природу людини» сказано, що людина народжується з бажанням наживи, заздрісною та злобною. «Тому необхідим є вплив на людину за допомогою виховання і закона, потрібно змусити її дотримуватися норм ритуалу і виконувати свій долг, тільки тоді у людини з`явиться поступливість і вона стане культурною, що приведе до порядку». Сюнь Цзи піддав критиці вчення Мен Цзи про природну доброту людини: навіщо тоді потрібні були б ритуали та виховання почуття долга? Вони з`явились не з вроджених якостей людини, а в результаті діяльності мудреців та законодавців. Люди тому й намагаються бути доброчинними, бо людина по природі зла. Нікчемна людина може стати досконалою, але вона цього не хоче. Тому, щоб стати досконалим потрібна моральна діяльність. Погляди Сюнь Цзи цілком відповідали ортодоксальним конфуціанським положення про суспільну ієрархію і почуття долга кожного соціального прошарку. Це був видатний філософ, якого цікавили проблеми будови світу. Розподіливши природу на верх та низ, небо й землю, Сюнь Цзи говорив про природнє походження речей: «сили інь і ян викликають визначні зміни», «через гармонію цих сил народжуються речі, вони отримують (від неба) все необхідне, щоб існувати і вдосконалюватися. Людина не бачить того, що діється (всередині), вона бачить лише результат і тому називає це тим, що походить від духу... Коли діяльність неба здійснена і результат досягнутий, народжується людина, спочатку плоть, а потім дух». Сюнь Цзи вважає, що людина сама встановлює закони Піднебесної, тобто людського суспільства, природнє – тільки передумова її існування, людина має навчитися використовувати силу неба в своїх інтересах. Здатність пізнавати – вроджена властивість людини, також як і можливість бути пізнаною – закономірність речей. Сюнь Цзи надавав великого значення чуттєвому досвіду (за допомогою зору, слуху тощо), який складає основу «збору знань». Особливе місце в його теорії пізнання належить проблемі «звільнення від ілюзій» (Гл. 21 трактату «Сюньцзи»). Однобічність підходу до речей – основа ілюзій. Мислення дозволяє виділити спільне в речах – пізнати їх сутність. А головне, в чому, як вважають дослідники, проявилась оригінальність його теорії пізнання – це зв`язок теорії з практикою, вміння дотримуватись принципів своєї теорії у житті. Вчення Сюнь Цзи систематизувало ідеї конфуціанства і стало передумовою і джерелом його подальшого розвитку в середні віки. Ідеї Сюнь Цзи мали великий вплив на філософів періоду Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.), але потім аж до XIX століття домінувало вчення Мен Цзи. Конфуціанство зайняло домінуюче положення в Китаї при імператорі У-ді, коли Дун Чжуншу запропонував ліквідувати інші вчення і зробити єдиним об`єктом шанування конфуціанство. Дун Чжуншу поєднав конфуціанство з вченням про космічні сили Інь і Янь і п`яти першоелементах У-син. Почуття – джерела зла – частина природи людини; через виховання вона стає доброю та довершеною. Виховувати людину повинен правитель, виконуючи цим волю неба (в цьому моменті Дун Чжуншу протистоїть Мен Цзи). Ця трактовка стосунків між підданими та правителем розвилася в майбутньому в концепцію «трьох зв`язків»: правитель-підданий, батько-син, чоловік-жінка, де перші компоненти відповідають домінуючій силі Янь і є ображчиком для других, які відповідають підлеглій силі Інь. Філософський напрямок в конфуціанстві в виді натурального дуалізму почався лише з кінця XI століття н.е. Чи є конфуціанство релігією? В конкретних умовах китайської імперії конфуціанство грало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута їм на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральне вдосконалення індивіду в рамках корпорацій і в рамках суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини державних норм, була, по суті, еквівалентом тої сліпої і дещо містичною (іноді навіть з екстазом) віри, яка лежить в основі інших релігій. Ця заміна буда логічною, природньою саме в Китаї, де раціональне начало ще з давнини витіснило емоції та містику, Вищим Божеством вважалось суворе та орієнтоване на доброчинність Небо і де в якості великого пророку виступав не віроучитель, схильний до видінь та одкровень (на зразок Іісусу, Моісею, Мухаммеду або Будди), а мудрець-мораліст Конфуцій. Не будучи релігією в повному сенсі слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія. Конфуціанство – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних та соціальних процесів – словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. В певному сенсі можна сказати, що саме дякуючи конфуціанству із усім його культом давнини і консерватизмом, китайська держава і суспільство не тільки проіснувало більше двох тисяч років в майже незмінному вигляді, а й набуло такої гігантської сили консервативної інерції, що революційне ХХ століття, яке на перший погляд покінчило із конфуціанством як офіційною ідеологією і активно розвінчало цю доктрину, поки що далеко не вправі вважати себе переможцем над усіма традиціями, які восходять до конфуціанства. Навіть більше – в світлі сучасних процесів трансформації і вестернізації Сходу багато в цьому сенсі як раз навпаки. Протягом двох тисячоліть конфуціанство формувало уми і почуття китайців, впливало на їх психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їх побут на уклад життя. В цьому сенсі конфуціанство не уступає ні одній з інших видатних релігій світу, а де в чому навіть переважає їх Конфуціанство помітно пофарбувало в свої кольори всю національну культуру Китая, національний характер його населення. Воно змогло стати незамінним, причім ця його незамінність зовсім не лишилася у минулому. Справа в тому, що велика кількість вихованих конфуціанством рис національного характеру – соціальна дисципліна в поєднанні з вмінням при необхідності задовольнятись малим та не нарікати; працелюбність та любов до знань, постійний імпульс до самовдосконалення, міцність соціально-родинних зв`язків та інші - активно сприяла тому феномену, який проявив себе на початку століття, а потім і в післявоєнний час. Даосизм Даосизм – інше, не менш значуще, ніж конфуціанство (даосизм виник одночасно з ним) філософське вчення Давнього Китаю. Його творцем був міфічний філософ Лао Цзи (або Лао Дань). Китайський письменник Лу Сінь в своїх сатиричних казках навіть зобразив мниму зустріч двох великих мислителів давнини. Даосизм зазнав долю буддизма, поступово перетворившись на релігіозну секту, яка і сьогодні діє в Китаї. Лаоцзи . Лаоцзи приписують авторство відомої книги давнини «Даодецзін», яка, безумовно, має не тільки національне, а й світове значення, як яскравий документ мислення давньої людини. Дослідники творчості Лаоцзи зауважують близькість ідей Лаоцзи до ідей Геракліта, давньогрецького філософа. Вони жили майже в один час і хочу складно говорити на вплив їх один на одного, але збіги вражають уяву. «Даодецзін» в перекладі означає «Книга про путь і доброчинності». «Дао» означає «путь», «шлях», «русло ріки», «де» - закон поведінки, образець моральності. Книга «Даодецзін» складається з афоризмів, в яких проводиться паралель між законом природності і закономірностю людської поведінки – де. Трактат складається з двох частин – в першій річ іде більше про природу, в другій – про людину. «Дао» - це не річ, а прихований від почуттів людини закон змін речей – «дао є пустим, але, коли воно діє, воно здається невичерпним». Небо і земля довговічні. Дао є невидимим, нечутним, воно називається найдрібнішим, але у дії воно нездоланне, воно розтікається всюди. «Дао народжує одне, одне народжує два, два народжує три, а три – всі створіння. Всі істоти носять у собі інь і ян, вони наповнені ци і створюють гармонію» (Даодецзін, 2ч., 42). «Ци» - це енергія матеріальних часток, світовий ефір. Інь-Ян. Теорія інь-ян уходить своїм корінням у глибину віків, але за своє концептуальне оформлення вона вдячна Цзоу Яню, який жив в IV ст. до н.е. Століття опісля вийшли коментарі до «Книги перемен», де також роглянуті теоретичні основи цього вчення. Інь (темне, жіноче) і ян (світле, чоловіче) олицетворяють два типи всесвітніх сил, які втілені в п`яти елементах, які в свою чергу складають суть проявленого світу. Так само як Дао встановлює рівновагу, інь і ян потребують в ній. Подібно до сонячної та тіньової сторін гори (саме цей образ ліг в основу термінологічного оформлення концепції), інь та ян неподільні та доповнюють одне одного. Життя не може бути пофарбованим лише в темні кольори або навпаки; думати інакше – означає проявляти нерозсудливість. Графічно концепцію виражає символ тайцзи: Чорний колір символізує інь, а білий – ян. Дві протилежності складають єдине ціле, доповнюючи одна іншу і перетікаючи одна в одну. Символ демонструє одвічний дуалізм всього сущого. До того ж всі речі характеризуються наявностю як чоловічого, так і жіночого начал, проявів як темних, так і світлих аспектів, причому жіноче начало обов`язкого містить елемент чоловічого, і навпаки. Зауважимо, що символ уособлює невпинний рух, нескінченний процес. В цьому сенсі теорія не залишає місця статичній рівновазі, утверджуючи динамічність балансу сил. Даосизм розглядає світ як поток вічної зміни і розвитку: буття перетворюється на небуття, порожнечу, а з неї знову народжуються речі, і вони знову повертаються в дао, як в своє першоджерело. Дія дао – боротьба протилежностей. «Даодецзин» демонструє взірці високої діалектики взаємопроникнення протилежностей: «неповне стає повним, криве стає прямим, порожнє стає наповненим, старе змінюється на нове, те, чого мало, стає більшим» («Даодецзін», 1ч.). Ідея розвитку виражена в положенні: «В світі найслабші перемагають найсильніших». «Людина при народженні є слабкою, а після смерті твердою та міцною. Всі істоти і рослини при народженні слабкі та тендітні, а при загибелі – тверді та міцні. Тверде та міцне – це те, що гине, а ніжне та слабке є те, що починає жити». «Найм`якша і найслабша істота є нездоланною в подоланні твердого та міцного. Слабкі долають сильних, м`ягке долає тверде.» («Даодецзін», 2ч., 76,78). Етика Лаоцзи – це вчення про золоту середину. Мудрець уникає крайностей, він діє, але не бореться, постійно вдосконалюється. Треба зливатися з «природностю», розуміючи, що вона не знає мети. Природнє дао нагадує натягнення луку. Коли його розтягують, він стискається, результат – політ стріли. Якщо народ пригнічувати, він повстає і знищує своіх гнобителів. Мудра людина задовольняється малим. Ідеал Лаоцзи – простота та природність людей давнього суспільства, куди він пропонує повернутись, бо там не було ні багатих, ні бідних, не було насильства та війн, не було знарядь праці та зброї, не було письма, але люди були счастливими. Таємні товариства Китая, які виступали в опозиції до державної влади знаходили підтримку в цих даоських ідеях. Крім Лаоцзи не можна не назвати іншого даосього мислителя, Чжуан Цзи (IV-III ст. до н.е.), автора трактату, який названий його ім`ям. Втім, «Чжуан-цзи» навіть не хочеться називати сухим словом «трактат»: так багато в ньому парадоксів, притч, ексцентричних образів, перетлумачених в дусі даоської філософії і літературного блиску. Чжуанцзи (369-286 до н.е.). Книга «Чжуанцзи» складається з трьох частин: внутрішня, зовнішня та змішана. Внутрішня частина викладає філософські проблеми. Чжуанцзи (Чжуан Чжоу) схилявся до містицизму. Щоб досягти пізнання дао, потрібно відмовитися, відволіктися від усього реального як іллюзорного. «Одного разу Чжуан Чжоу наснилося, що він метелик, що весело літає. Він насолоджувався від душі і не освідомлював, що він – Чжоу. Але раптом прокинувся і здивувався, що (він) – Чжоу і не міг зрозуміти: чи то Чжоу наснилося (що він) – бабочка, чи то метелику – (що він) Чжоу. Це називається перетворенням речей, тоді як між мною (Чжоу) і метеликом безсумнівно є різниця». Чжуанцзи – філософ-поет, який покладався на метафору, уособлення природи, інтуіцію. Для його розуміння потрібний відповідний интуітивний підхід. «Безумні промови» Чжуанцзи як вираження парадоксальності його мислення, яке вивертає навиворіт сутність істини – такий погляд на Чжуанцзи В.В. Малявіна, автора дуже оригінального і цікавого дослідження про Чжуанцзи. Чи може західноєвропейська настанова на раціоналізм допомогти зрозуміти китайського мислителя? Ні, вважає В.В. Малявін. Піздні даоси спиралися не тільки на натурфілософію і діалектику Лаоцзи, але й на містицизм та релятивізм Чжуанцзи. І ці тенденції сприяли перетворенню даоської філософії в релігію. Так що ж таке даосизм? Це питання здавно привертає увагу дослідників Китая, але дати на нього коротку та ясну відповідь виявилося дуже важко. Бо «даосизм» - поняття дуже багатовимірне і багатозначне. Саме слово «дао» зовсім не є ексклюзивним надбанням даосизму. Воно належить усій китайській думці, і кожен філософ давнього Китає бачив в ньому позначення істини або, точніше, найглибшої правди та праведного шляху життя. Всі китайські мудреці – прихильники Дао. І хоча це поняття дало назву даосизму (дао цзяо), нічого власне даоського в ньому немає. Це одна з найважливіших категорій всієї китайської культури. Специфічним є лише її осмислення даосизмом. Якщо в конфуціанстві Дао – шлях морального вдосконалення і правління на основі етичних норм, то в даосизмі Дао космологізується, набуваючи значення вищого першопринципу, світової субстанції, джерела всього сущого. Даос живе тим, що є живим завжди – капіталом духу. Даосизм є перш за все виправдання традиції. Правда Дао – це те, що дається нам перше, ніж ми пізнаємо самі себе, і вона є тим, що перейде від нас до наступних поколінь після того, як ми підемо. Що ж це? «Класики» даоської традиції дають по формі туманну, але по суті дуже точну відповідь: все те, що існує «саме по собі» (цзи жань), що не народжено людськими міркуваннями та занепокоєнням, що не несе на собі відбитку натуги, напрягу, насильства. Мудрість прихильника Дао – це не знання і не мистецтво, а деяке вміння «не затемнювати марними діями величний спокій буття». Даосизм, таким чином, втілює всю серцевину східної думки, яка завжди вимагала від людини знайти повноту свого буття через самоусунення, проявити глибину небажання, яка ховає у собі найдуховніше бажання. Тому даосизм не є філософією в класичному розумінні цього слова, бо він не цікавиться визначеннями понять, логічними доказами і іншими процедурами чистого умогляду. Не є він і релігією трансцедентного Бога, який вимагає від своїх шанувальників віри та слухняності. Його не можна, нарешті, звести і до мистецтва, майстерності, практики у власному значенні слова, бо мудрість Дао не затверджує необхідності щось робити. Скоріш, даосизм – це «шлях цільного існування», в якому умогляд і дія, дух и матерія, свідомість і життя виявляються зібраними у вільній, безмежній, хаотичній єдності (і сюй). Така єдність, як і більшість основних понять даосизму, наскрізь парадоксальна, і тому даоські вчителі замовкають, коли в них просять це пояснити. Як сказано в «Дао-де-цзін», головному каноні даосизму: «Той, хто знає – не говорить, той хто говорить – не знає». І в іншому місці «Коли нечестива людина чує про Дао, вона сміється. Якщо б вона не сміялась, це не було б Дао». Даоські мудреці нічого не доводять і не проповідують. Вони навіть не вчать якомусь певному способу життя. Їх мета – дати правильну життєву орієнтацію, вказати шлях до осередку життєвого досвіду – вічно відсутній та всюдисущого. Не будучи в суворому сенсі, як вже говорилось, ні філософією, ні релігією, даосизм поєднує в собі риси і того й іношого. За вченням даосів, воістину існує лише величне Дао – передвічного, безкінечного, немисливого, що не має «образу, смаку або аромату», що ніким не створене, воно «саме собі стовбур, саме собі корінь», що охоплює і містить в собі все суще. Даоси називають його «вищим Вчителем», «небесним предком», «матір`ю світу» або «творцем речей», але всі вони не чекають від нього конкретної зацікавленості в їх особистій долі або долі Всесвіту, бо у світі все відбувається «саме по собі», кожна мить часу і кожна частинка буття абсолютно самодостатні. Це означає, що саме Дао не є, по суті, принципом світобудови. Дао, як стверджується в даоській літературі, «не може володіти навіть собою», воно «має, не володіючи». Дао миттєво і безперестану змінюється, «втрачає себе в світі кінечного і тимчасового». Але «воістину, немає нічого постійнишого за непостійність» - в своєму самоперетворенні Дао буде вічним. Звідси і те важливе місце, яке займає в даосизмі вчення про космогенез – створення усього сущого. Даоси вчать, що світ виник з первозданого Хаосу, який вони також називають Единим диханням (і ци), Одвічним диханням (юань ци) або Великою пустотою (тай сюй). Створення світу є результатом спонтанного поділу первинного Хаосу. Спочатку Хаос, або Едине дихання, розподілився на два полярних начала – чоловіче - світле, активне Ян і жіноче - темне, пасивне Інь; з «двох начал» виділился «чотири образи», які відповідали чотирьом сторонам світу; «чотири образи» породили «вісім просторів» світобудови і т.п. Ця схема записана в найдавнішому китайському каноні «І цзін» («Книга Перемен»), який містить спільний для всієї китайської традиції збірник графічних символів світового процесу Дао. Світ, за уявленнями даосів, є «перетворене Єдине», плід метаморфози Дао. В даоській традиції у зв`язку з цим говорилося і про перевтілення першолюдини, якою вважався напівлегендарний основоположник даосизму Лао Цзи. Світ для даосів – це «перетворене тіло» (хуа шень) Лао Цзи. А це означає, що між серцем людини і тілом передвічного Дао існує глибинний внутрішній зв`язок. Людина і світ в даосизмі нерозривні та взаємозамінні. Тема перевтілення, творчих метаморфоз буття – центральна тема даоської думки. Для даосів ні форми, ні безформене не є реальними. Або, як розповідається в даоських книжках, «порожнеча не може здолати десять тисяч речей». Справжня реальність для даосів – це саме перевтілення. Даоси міркують в категоріях не сутностей або ідей, а відношень, функцій, впливів. Для них в світі «нічого нема», але самі зв`язки між речами, без сумнівів, є реальними. Істини, можливо, взагалі немає. Але метафора істини, численні відблиски реальності точно існують. Отже, даоська картина світу – це нескінченно складний, насправді хаотичний узор явищ, де немає ні одного привілейованого образу, однієї «єдино вірної» ідеї. Як писав Чжуан Цзи: «Вся безліч речей – немов розкинуті тенета, і ніде не знайти початку». Для традиційної китайської філософії була нехарактерною віра в безсмертя конкретно душі. Реальною визнавалась тільки єдина психофізична цілісність живої істоти. Сам дух розумівся досить натуралістично: як витончена матеріально-енергетична субстанція (ци). Після смерті тіла це «ци» розсіювалось в природі. До того ж даозизм успадкував від шаманізму вчення про численність душ – тварин (по) і мислячих (хунь). Тіло виступало єдиною ниткою, яка зв`язувала їх воєдино. Смерть тіла призводила до роз`єднання і гибелі душ. Тому вже в давній давнині велике значення надавалося засобам продовження фізичного життя, довголіття (шоу) стало однією з найважливіших цінностей китайської культури. Проте даосизм не задовольнився ідеалом простого фізичного, хай навіть і нескінченного продовження життя. Істинний даоський безсмертний (сянь) в процесі руху по шляху безсмертя радикально трансформував, перетворював своє тіло, яке згідно з даоським вченням набувало надприродної сили і здібності: вміння літати в повітрі, ставати невидимим, одночасно знаходитися в декількох місцях і навіть стискати час. Але основна трансформація в процесі занять даоською медитацією – духовна: безсмертний в повній мірі відчував і переживав даоську картину світу, реалізуючи ідеал єдності із всім сущим та з Дао як таємничою першоосновою світу. Шлях до безсмертя за даоським ученням передбачав заняття складними методами особливого психофізичного тренування, яке нагадувало індійську йогу. Вона передбачала два аспекта: вдосконалення духу та вдосконалення тіла. Перший полягав у заняттях медитацією, спогляданням Дао і єдності світу, єднанням з Дао. Використовувались також і різноманітні складні візуалізації божеств, які символізували собою особливі стани свідомості та типи життєвої енергії. Даосизм іноді називають національною релігією Китая, але це визначення не зовсім вірно. По-перше, даосизм розповсюдився і серед деяких інших народів, які живуть по сусідству із китайцями. По-друге, даоси не тільки не проповідували свою релігію в суспільстві, а й, навпаки, старанно приховували свої таємниці від непосвячених і навіть не дозволяли бути присутнім на найважливіших молебнах. До того ж даосизм завжди був розділений на безліч самостійних сект, де «мистецтво Дао» передавалось від вчителя до учня в таємниці від сторонніх. Тим не менш даосизм без перебільшення можна назвати істинним фокусом китайської культури, адже він забезпечував наступність між елітарною мудрістю Дао та віруваннями прстого люди, принципами внутрішнього вдосконалення і всім життєвим укладом китайців. Для даосів їх релігія була лише чимось схожим на «корисну ілюзію», адже зразки богів, як і весь видимий світ, уявляли собою, за їх поняттями, тільки «відблиски» сокровенного Дао. Говорячи про китайську культуру, ми звикли розглядати її як дещо єдине і цільне. Проте, це зовсім невірно стосовно китайської давнини. Подібно до того, як сам Китай (тоді царство Чжоу) був поділений, починаючи з середини 1го тисячоліття до н.е. на безліч окремих царств, які ворогували між собою, також і культура його являла собою картину значного різноманіття; існувало декулька типів культур, які тільки пізніше були сплавлені у великому загальнокитайському синтезі. Найбільше відрізнялись одна від одної культури півночі та півдня Китая. Якщо для півночі, яка дала початок конфуціанству, характерна увага до етичної проблематики та ритуалу, розумове прагення до раціонального переосмислення архаїчних основ цивілізації, то на півдні переважала стихія міфопоетичного мислення, процвітала екстатичність шаманських культів. І даосизм, який дозрів, мабуть, на лоні південної традиції, тим не менш поєднав у собі екзальтовану архаїку півдня та раціональність півночі. Перша дала йому зміст, інша наділила формою, надав створений нею філософський спосіб освоювання дійсності для вираження неясних і неусвідомлюваних творчих потенцій. Без південної традиції даосизм не став би даосизмом, без північної – не зміг би сказати про себе мовою великої культури і книжної освіченості. Висновок. Отже, споконвіку в Китаї поряд існували дві релігії (обидві з яких назвати релігіями в суворому сенсі цього слова неможливо) – конфуціанство та даосизм, які мали великий та воістину неоціненний вплив на розвиток китайської культури, на формування китайської нації взагалі, світогляду китайців тощо. Дуалізм конфуціанство-даосизм спостерігався протягом усієї історії Піднебесної, елементи конфуціанства та даосизму перепліталися або навпаки відторгали одне одного, створивши в результаті неперевершений за своєю оргигінальностю та самобутністю феномен китайської культури та філософії. Список використаної літератури. 1. Антологія даоської философії. Переклад/склад. В.В. Малявін, Б.Б. Виноградський. - М.,1994. 2. Васільєв Л.С. Исторія релігій Сходу. – М.: Вища школа, 1988. 3. Містерія Дао. Маслов А. А.— М.: Сфера, 1996 4. Мудреці Китая. Ян Чжу, Лецзи, Чжуанцзи / Пер. с кит. Л.Д. Позднеєвої. – СПб.: Видавництво «Петербург – XXI век» спільно з ТОО «Лань», 1994. 5. Полікарпов В.С. Історія релігій. – М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. 6. Полікарпов В.С. Лекції з культурології. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. 7. Рубін В.А. Благородний муж та влада в класичному конфуціанстві // Восток 1994 № 5. - С. 139. 8. Торчінов Е.А. Даосизм: Досвід історико-релігійного опису. – СПб.: Видавництво «Лань», 1998. 9. Чжуан-цзи. Ле-цзи / Пер. с кит., вступ. ст. і примітки. В.В. Малявіна. – М.: Мысль, 1995. Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия

Реферат: Дуалізм «конфуціанство – даосизм» у китайському культурному світогляді.

Похожие рефераты: