Похожие рефераты | Скачать .docx | Скачать .pdf |
Курсовая работа: Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa
ЗМІСТ
Вступ.................................................................................................................4
1 Літературний огляд.........................................................................................6
1.1 Біологічні основи паразитології................................................................6
1.2 Класифікація паразитичних форм тврин..................................................9
1.3 Вплив паразита на хазяїна........................................................................11
1.4 Шляхи розселення та пошук хазяїна.......................................................16
2 Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa.........................................................................................24
2.1 Тип найпростіші (Protozoa).................................................................24
2.1.1 Клас Саркодові (Sarcodina).......................................................26
2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)......................................................28
2.1.3 Клас Споровики (Sporozoa)........................................................31
2.1.4 Клас Імфузорії (Imfusoria)..........................................................34
2.2 Тип Плоскі черви (Plathelimintes).......................................................36
2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes).........................................................36
2.2.2 Клас Стьожкові черви (Castoidea).............................................39
2.3 Тип Круглі черви (Nemathelimites).....................................................41
2.3.1 Клас Власне Круглі черви (Nematoda)...........................................42
2.4 Тип Кільчасті черви (Annelida)..........................................................44
2.5 Тип Членистоногі (Arthoropoda).........................................................46
2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea).....................................................48
2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnaidea)............................................48
2.5.3 Клас Комахи (Insecta).................................................................51
2.6 Тип Хордові (Chordata).......................................................................54
Висновок.........................................................................................................57
Література.......................................................................................................59
ВСТУП
Паразити людини зустрічаються у типах найпростіших, плоских і круглих червів, членистоногих. Паразитичних червів із типів плоских і круглих червів звичайно об'єднують під загальною назвою гельмінтів.
Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато безхребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються паразитичні, які селяться на інших рослинах.
На відміну від інших організмів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший живий організм, а не нежива природа.
Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких паразитичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при проходженні через кишки людини.
Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як середовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб викликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдання регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».
Різниця між паразитизмом і хижацтвом полягає у тому, що хижак використовує свою здибич раз, при цьому вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як правило, вона не гине.
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяїном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна присутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворювання, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (мета-церкарії сисунів, трихінела) формуються сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Виникають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічнихвидів.
1 ЛІТЕРАТУРНИЙ ОГЛЯД
1.1 Біологічні основи паразитології
Тварини становлять значну частину біосфери і відіграють важливу роль у кругообігу речовин у природі й економіці. Тварини — джерело основного білкового харчування, незамінних амінокислот. Від тварин людина отримує сировину для виготовлення одягу (шкіра, шерсть) і багато інших продуктів, у тому числі й лікарські засоби.
Медичне значення мають: 1) тварни-паразнти —збудники хвороб; 2) переносники збудників хвороб (вірусів, бактерій, тварин-паразитів); 3) тварини, які хворіють на ті ж хвороби, що й людина, і, отже, можуть бути джерелом захворювання для людини або природним осередком збудників хвороб, якими може хворіти людина; 4)отруйні тварини; 5) тварини — продуценти лікарських речовин.
У антропобіоценозі, як і в будь-якому біоценозі, між ного співчленами встановлюються аліментарні зв'язки, які включають у себе продуценти, консументи і редуценти; є різні форми співжиття (симбіозу) — як синергічні, так і антагоністичні. Людина як співчлен антропобіоценозу не ізольована від процесів, які відбуваються в ньому. З цими процесами нерідко пов'язані шляхи розповсюдження збудників хвороб, тому на деяких закономірностях, які характерні для біоценозів, спинимося детальніше [1].
Будь-яке співжиття, організмів, які належать до різних видів, необхідно вважати симбіозом(гр. simbiosis — співжиття). Є три форми симбіозу: мутуалізм — кожнийз організмів приносить іншому певну користь, де позитивний симбіоз; синойкія і коменсалізм — симбіоз з однобічною користю, без шкоди для іншого партнера; паразитизм антагоністичний, негативний для одного із партнерів симбіозу. Між цими формами співжиття існують перехідні форми. Нерідко у одних і тих же партнерів спостерігаються зміни взаємовідносин. Так, для людини вегетативні дрібні форми дизентерійної амеби є коменсалами, а вегетативні великі її форми — паразитами.
Мутуалізм (лат. mutus— взаємний) досить поширений серед рослин і тварин. Наприклад у комарів, вошей, оводів, мухи цеце і ряду інших комах у різних органах є спеціальні утвори, які заселені бактеріями або одноклітинними грибами. Нерідко ці утвори розташовані поблизу яєчників; і симбіонти, потрапляючи у яйцеві клітини, передаються з покоління в покоління. У клітинах комах партнери мають сприятливі умови для існування і в свою чергу, виділяють речовини, які сприяють перетравлюванню їжі їхніми хазяїнами.
У кишках людини постійно живе кишкова паличка (Escherichiacoii), яка живиться їхнім вмістом, одночасно з її діяльністю пов'язаний синтез у кишках вітамінів групи В і стримування розвитку хвороботворних бактерій (черевного тифу, дизентерії).
Синойкія(rpsyn— разом, oikos— будинок) —співжиття, при якому один партнер використовує ін шого як житло. Коменсалізм (франц. commensal— співтрапезник) —такий тип симбіозу, при якому один партнер використовує організм іншого як житло і як джерело харчування, але не шкодить йому.
Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує - інший, організм (хазяїн) як середовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб викликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдання регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».
Різниця між паразитизмом і хижацтвом полягає у тому, що хижак використовує свою здибич раз, при цьому вона гине; паразит використовує свою жертву тривалий час, і, як правило, вона не гине [2].
Паразитизм широко розповсюджений у природі (бактерії, гриби, багато безхребетних). Паразитичний спосіб життя ведуть і віруси. Серед вищих рослин також зустрічаються паразитичні, які селяться на інших рослинах, наприклад повитиця, вовчок та інші.
На відміну від інших організмів основою зовнішнього середовища паразитичних організмів е інший живий організм, а не нежива природа (вода, грунт, повітря). Вчення про організм як середовище існування найбільш повно розроблене Є. Н. Павловським. Середовищем по відношенню до паразита будуть як органи хазяїна, так і інші організми, які населяють хазяїна. Це середовище першого роду. Але па разити, пов'язані і з зовнішнім середовищем, яке оточує хазяїна (середовище другого роду) і діє на паразитів опосередковано, через тіло, хазяїна.
Сукупність усіх паразитів які одно-часно живуть у якому небудьорганізмі, Є. Н. Павловський назвав паразитоценозом, оскільки у будь-якому організмі одночасно поряд із паразитами є й інші симбіонти,то О.П. Маркевич запропонував сукупність їх разом з організмами хазяїна називати симбірценозом. Компонентами симбіо-ценозу є віруси, рикетсії, спірохети, бактерії, гриби, найпростіші, гельмінти, членистоногі тощо: Всередині сим-біоценозу між окремими компонентами і організмом хазяїна встановлюються складні,взаємовідносини [1].
Взасмовідносини між хазяїном і усім комплексом симбіонтів, які складають симбіоз, забезпечують нормальне уснування організму хазяїна.
У нормі в тілі людини і тварин кількість мікросимбіонтів більша, ніж власних клітин. З ними пов'язаний синтез ряду білків — ферментів, вітамінів, яких не можуть самостійно синтезувати багато макроорганізмів. Тільки у присутності паразитичних симбіонтів формується імунітет, утворюються імунокомпетентні клітини.
Взаємовідносини між організмом хазяїна і усім комплексом симбіоценозу є також джерелом патологічного процесу (хвороби) у організмі хазяїна.
Розвиток патогенних грибків у тілі людини стримується симбіотичними бзктеріями-коменсалами. Існування їх може бути пригнічене при лікуванні хворого антибіотиками, чим створюються сприятливі умови для патогенних грибків, тому впровадження у медичну практику антибіотиків несподівано викликало почастішання захворювань, які викликаються паразитичними грибами, зокрема роду Candida(кандидамікоз).
Численні факти переконують у тому, що захворювання, які викликаються паразитами, розвиваються внаслідок різноманітних відносин між макроорганізмом і комплексом усього симбіоценозу. Встановлено, що люди, які страждають гельмінтозами (тобто вражені паразитичними червами — гельмінтами), важче хворіють на туберкульоз, черевний тиф, деякі хвороби нервової системи і багато інших. Це обов'язково має знати і враховувати лікар і при лікуванні будь-якої хвороби — необхідно лікувати пацієнта і від супутніх хвороб, які викликаються паразитичними організмами. При цьому не слід забувати, що кожний організм разом з усім своїм симбіоценозом є частиною біоценозу (з усіма його біотичними і абіотичними факторами). Щодо людини, то окрім перерахованих факторів відіграють роль і соціальні умови [3].
1.2 Класифікація паразитуючих, форм тварин
Справжніми паразитами є тільки ті організми, для яких паразитичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відріз-няти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, по-трапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при проходженні через кишки людини [2].
У особливу групу виділяють факультативних паразитів, тобто тварин, які звичайно живуть у вільному стані, але при випадковому потраплянні до відповідних хазяїв можуть існувати за їх рахунок. Так, у 1925 р. гельмінтологічна експедиція, яка працювала під керівництвом К. І. Скрябіна, при обстеженні шахтарів Донбасу виявила у їхніх кишках яйця, личинки і дорослі учерви двох видів із роду Rhabdites, які звичайно живуть у грунті. Личинки одного із ґрунтових круглих червів (Aloinema) можуть селитися у кишках молюска Аrion, при цьому вони досягають значно більших розмірів, ніж у вільній природі, правда, завершити свій розвиток у таких умовах не можуть. В. О. Догель відзначає, що факультативний паразитизм має інтерес з точки зору питання про походження паразитизму.
За часом, який перeбувaють паразити у хазяїна, їх ділять на тимчасових і постійних. Перші пов'язані з хазяїном тільки під час приймання їжі. Паразитизм порівняно слабо відбився на їх організації, бо більшу частину життя вони проводять у вільному стані. Це п'явки, ґедзі, комар мухи-жигалки, блохи тощо. Постійні паразити, якправило, не залишають хазяїна. Для них хазяїн не тільки джерелоїжі, а й постійне місце існування. Такими є малярійні плазмодії, лямблії, кариди трихінел, коростяні свербуни і багато інших. У цьому випадку разом з хазяїном гине і паразит. За місцем існування розрізняють па-разитів: зовнішніх та, або ектопаразитів, які живуть на зовнашніх покривах, (наприклад, п'явки, кровосисні комахи), і внутрішніх, або ендопаразитів (паразити крові, кишок та інших органів, наприклад, малярійний плазмодій,аскарида, трихінела) [4].
Багатоектопаразитів виникло від хижаків. Наприклад, клопи із роду Reduvinsе вільноживучнми хижаками, які живляться комахами, але один із видів цього роду може нападати на людинуі живитися кров'ю. Тут тільки один крок до облігатного ектопаразитизму. У деяких випадках переходу до ектопаразитизму сприяв сидячий спосіб життя. Так, вусоногі рачки прикріпляються до підводних предметів, але для ряду видів рачків такими предметами стають живі організми, а один з видів навіть став глибоко проникати у шкіру китів. 1 тут можливий перехід від синойкії до паразитизму.На ряді прикладів вдається прослідкувати перехід від екто- до ендопаразитизму. Так, один із сисунів є ектопаразитом на зябрах пуголовків жаби, але у процесі метаморфозу переселяється у сечовий міхур, де завершує свій розвиток і перетворюється на ендопаразита. Пухоїди — ектопаразити птахів— виникли від комах, які спочатку поселилися у гніздах і живилися нагромаджуваними там рослинними і тваринними рештками, а з часом перейшли до живлення пір'ям мешканців гнізда. Але пухоїд пелікана мігрував у його піддзьобок і почав живитися кров'ю. Тут видно поступовість переходу від синойкії до екдо-, а потім до ендопаразитизму.
Moжливий перехід до кишковогоендопаразитизму деяких паразитів із типу найпростіших і нематод, які були, спочатку факультативними, В. О. Догель, розвиваючи гіпотезу про подібний перехід від вільноживучих форм до паразитичних серед ґрунтових круглих червів, писав: «Знахідка Скрябіним Rhabditesсаме у Донбасі не випадкова. Там, у глибоких підземних шахтах, тисячі людей щоденно і на невеликому порівняно просторі досить тісно контактують із землею, у якій живуть вільні паразити; таким чином, для цього організму відкривається шлях до переходу у паразитичнийстан».
Походження кровопаразитів у деяких із хребетних хазяїв пов'язано Із зміною місця локалізації колишніх кишкових паразитів, проникнення їх у кров'яне русло. Можливий також інший шлях. Найпростішими кровопаразитами хребетні заражаються звичайно через кусання членистоногими [5].
Можна припустити, що у ендопаразитів первинним місцем мешкання були кишки членистоногих, із яких вони при смоктанні крові спочатку випадково потрапляли у кров'яне русло нового хазяїна, а потім уже пристосовувались і до нового хазяїна і нового способу передавання від одного хазяїна до іншого.
1.3 Вплив паразита на хазяїна
Вплив паразита на хазяїнарізноманітний. Перш за все паразит, знаходячись у тілі хазяїна, діє механічно. Так, міхур ехінокока тисне на органи, порушуючи їх функціонування. Стьожкові черви і аскариди можуть викликати кишкову непрохідність. Кишкова непрохідність може бути наслідком не тільки механічної закупорки, а й рефлекторних спазмів у відповідь на подразнення стінки кишок паразитами. Печінкові сисуни і аскариди можуть закупорювати жовчні протоки і стати причиною жовтяниці.
Паразити кишок використовують частину їжі, яка перетравлена їх хазяїном, що може зумовити виснаження хазяїна. Виділяючи продукти життєдіяльності, паразити постійно отруюють організм отруйними хімічними речовинами — токсинами. Токсини малярійних плазмодіїв викликають приступи малярії. Аскариди і анкілостоми виробляють речовини, які розчиняють еритроцити. Спеціальним експериментами було доказано, що екстракт із стьожкового черв'яка впливає на моторну фінкцію кишок. Слина кровосисних членистоногих також має токсичні властивості [6].
Ряд паразитів сприяє проникненню у тіло хазяїна інших хвороботворних організмів. Наприклад, волосоголовці, анкілостоми, личинки аскариди, порушуючи цілісність стінок кишок, сприяють проникненню хвороботворних мікроорганізмів у порожнину тіла. Збудники деякиххвороб проникають у організм ха зяїна через укуси крово-сисних членистоногих тобто трансмі-сивним шляхом.
Продукти життєдіяльності багатьох паразитів токсичні. Вони призводять до приступів гарячки (при малярії), недокрів'я (при дифілоботріозі), загального нездужання, зниження працездатності (при багатьох гельмінтозах), до затримки розвитку у дітей (при анкілостомідозі). Патогенна дія паразитичних червів часто виражається у алергічних реакціях враженого організму, а вони призводить до порушення регулюючих систем хазяїна, зокрема його нейрогуморальної системи [4].
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопристосованості. Між паразитом і хазяїном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини. Але для хазяїна присутність паразита не байдужа. Якщо паразити не викликають захворювання, то виникають захисні реакції. Так, навколо тканинних паразитів (метацеркарії сисунів, трихінела) формуються сполучнотканинні капсули, які у певній мірі ізолюють паразита. Виникають також у хазяїна імунні реакції, тобто на видовому рівні між хазяїном і паразитом відбувається взаємна адаптація, яка забезпечує існування паразита і хазяї як біологічнихвидів.
Як уже відзначалось, паразитизм характеризується антагоністичними взаємовідносинами у системі паразит— хазяїн, проте вираженість цього антагонізму у різних системах різна і склалась вона у процесі філогенетичного розвитку. Упроцесі сумісної еволюції макро- і мікроорганізми ніби "притирались" один до одного. У філогенетично молодих системах паразит— хазяїн антагонізм більш гострий, ніж у старих системах, де він виражений значно слабше. Існує думка, що у ряді випадків згладжування анта гонізму у цій системі зумовлене біохімічним зближенням антигенних структур обох партнерів. У зв'язку з цим, як правило, при гельмінтозах стійкого імунітету не виникає. Тому одними і тими ж гельмінтозами людина може хворіти багаторазово, що необхідно мати на увазі при проведенні профілактичних заходів. З іншого боку, при паразитуванні ряду найпростіших (лейшманій, трипаносом) виробляється стійкий імунітет, що дає можливість проводити профілактичну імунізацію [2].
Знаходячись у організмі хазяїна, постійний паразит забезпечений їжею. Зв'язок із зовнішнім середовищем, особливо ендопаразитів, опосередкований через організм хазяїна. Внаслідок цього у будові багатьох паразитів є тенденція до спрощення. Типовим прикладом зміни організації у зв'язку з паразитичним способом життя є ракоподібне - сакуліна. Ця тварина, яка паразитує на інших ракоподібних, втратила членистість тіла, органи чуттів, травну систему. Воно складається із безформного мішка, який наповнений статевими залозами і яйцями. Про належність сакуліни до класу ракоподібних стало відомо тільки завдяки вивченню її зародкового розвитку.
Нерідко спрощення організації супроводжується зменшенням розмірів паразита, що сприяє проникненню його до хазяїна. Можна припустити, що у вірусів надзвичайно малі розміри і спрощення організації (аж до втрати клітинної будови) пояснюються пристосуванням до внутрішньоклітинного паразитування. У багатьох паразитів спрощення супроводжується втратою органів чуттів, а в деяких, які живуть у кишках або крові, відсутні травні системи. Навпаки, у тимчасових ектопаразитів у кишках є пристосування до можливого більшого наповнення. У цьому одна з причин того, що у кишках п'явок і кліщів є бічні вирости.
У паразитів добре розвинені,органи прикріплення; присоски у сисунів; при-соски, гачки, ботрії у стьожкових, червів; чіпкі кінцівки у ряду паразитичних членистоногих тощо. Ендопаразити живуть у безкисневому середовищі, тому у них з'явились спеціальні пристосування для процесів життєдіяльності в цих умовах. У гельмінтів — мешканців кишок — клітини на поверхні тіла виділяють речовини, які перешкоджають перетравленнюпаразитів ферментами травних соків хазяїна [7].
Характерними рисами паразитів е добрий розвиток органів розмноження і величезна плодючість, що викликано двома причинами. По-перше, багате харчування забезпечує можливість інтенсивного розмноження. По-друге, у результаті природного добору виживають тільки ті паразити, які набувають здатності до, інтенсивного розмноження у зв'язку з труднощами поширення, необхідністю зміни хазяїнів і загибеллю великої кількості зародків. Крім того, яйця гельмінтів і цисти найпростіших дуже стійкі до несприятливих умов абіотичного середовища.
У результаті імунної відповіді хазяїна на паразитів, які у ньому поселилися, нерідко у останніх знижується інтенсивність росту та падає продуктивність статевих клітин.
На систему паразит — хазяїн впливають фактори зовнішнього середовища. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і соціального середовища на організм хазяїна можуть сприяти підсиленню патогенної дії паразитів.
Чисельність паразитів у будь якій популяції хазяїнів, як і в тілі кожного окремого хазяїна не повинна перевищувати певного рівня, бо виникає загроза існування популяції хазяїна, а за ним і паразитів. У взаємовідносинах у системі паразит — хазяїн існує кілька механізмів, які грунтуються на принципі зворотного зв'язку і підтримують чисельність популяції паразитів на певному рівні. Інколи вслід за перенаселенням популяції паразитів у тілі хазяїна настає зниження росту паразитів, загибель частини з них, зниження репродуктивності.
Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення чисельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у життєвих циклах паразитів. Так, сисун частину життєвого циклу проводить у тілімолюсків, де інтенсивно розмножується партеногенетично. Велика кількість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії розвитку сисуни проходять у хазяїнів інших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.
Як відзначалось вище, на рівні особини паразит звичайно наносить шкоду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтенсивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до виснаження її харчових ресурсів і викликати загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) паразитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьому проявляється позитивна роль паразитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природних біогеоценозах, то це ніяк не стосується людського суспільства. Паразитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колективах людей необхідно здійснювати профілактичні заходи [1].
Розподіл паразитів у популяціїхазяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мірою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояснюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у людини, личинкові стадії сисунів у молюсків).
1.4 Шляхи розселення паразитів та пошук хазяїна
Розселення тварин —важлива умова збереження виду.
Особливо важливо розселення для паразитів, оскільки суперінвазія призводить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здатність залишати на певній стадії розвитку одного хазяїна та знаходити інших.
Перехід від одного хазяїна до іншого, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смертністю, оскільки ймовірність знаходження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої частини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується великою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рухливої личинки, 2) за допомогою неактивної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забезпечують перечікування несприятливих умов.
Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просторі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.
Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.
Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефективне переміщення остаточного хазяїна, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на території свого житла.
Якщо цикл розвитку включає переносника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наявності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в пошуку остаточного хазяїна, а потрапляє до нього завдяки наявним харчовим зв'язкам [8].
Паразити можуть змінювати поведінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. Наприклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно повільніше, тому частіше стають здобиччю хижаків.
У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується , за рахунок синхронізації їх циклу розвитку з біоритмамн і поведінкою хазяїна. Наприклад, яйця Schistosomahаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить велика (проміжний хазяїн — водний молюск).
Прикладом синхронізації циклів паразита і переносника можуть бути філярії Wuchereriabankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник — комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання крові. Вдень личинки концентруються .в судинах внутрішніх
Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот — перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проникнення) . Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)
К. І.,Скрябін і Р.С. Шульц(1931) серед , паразитичних червів , виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку : гео- і біогельмінтів,найсприятливішим середовищем є грунт, що й дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприклад, кривоголовки).
Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'яком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитіввключають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину — в інших. Організм, у тілі якого паразит знаходиться у статевозрілій стадії і розмножується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus — остаточний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шляхом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно переходять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них називають першим проміжним, а другого— другим проміжним, або додатковим, хазяїном [3].
У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'язкові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяїна, паразит не гине, хоч і не розвивається далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резервуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуарний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного хазяїна.
У кишках людини може паразитувати стьожковий черв'як — лентець широкий. Людина для нього є остаточним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим — багато видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого — плероцеркоїди — при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.
Способи проникання паразита в організм хазяїна залежать від біологічних особливостей паразита. Передавання біогельмінтів найчастіше здійснюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збудників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на поверхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносників не обов'язкова, значно частіше враження здійснюється без них. Такі необов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.
У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, передавання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних переносників із типу членистоногих на теплокровних тваринах. Звичайно у тілі таких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножується (наприклад, малярійний плазмодій у тілі комара). Специфічні обов'язкові переносники називаються облігатними.
Отже, у розповсюдженні деяких паразитів беруть участь облігатні переносники. Наприклад, збудник малярії — малярійний плазмодій — передається людині малярійним комаром Anopheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio— передавання), а хвороби, які передаються таким шляхом, називаються трансмісивними.
Є. Н. Павловський виділив особливу групу хвороб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони існують у певних біогеоценоз ах незалежно від людини, але коли люди потрапляють у ці біогеоценози, то можуть бути враженими [9].
Існування осередків таких хвороб зумовлене наявністю трьох груп організмів: І) організмів, які є збудниками хвороби; 2) організмів, які є хазяїнами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів — переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне. Збудник лейшманіозу — один з видів найпростіших— лейшманія (Leischmaniamajor). Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які живуть у пустині,— піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих — москіти.
Багато паразитичних хвороб є природно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередковими хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуари збудника. Переважна більшість природно-осередкових хвороб передається трансмісійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляхами передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).
Із майже півтора мільйонів видів тварин близько 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і локалізуватися в багатьох її органах (рисунок1.1).
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Рисунок 1.1 - Локалізація паразитів у тілі людини
У зв'язку з цим одним зрозділів науки про паразити — паразитології — є медична паразитологія.
Характерна риса паразитів — їхня патогенність (гр. pathos — страждання, genos — народження), тобто здатність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворювання, яке викликається одноклітинним паразитом, лейшманією, називається лейшманіозом, дизентерійною амебою — амебіазом, печінковим сисуном, або фасцілою,— фасціольозом тощо.
Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джерелом збудників цих хвороб € вражена людина. Хвороби, збудники яких вражають організм тварин і людини, називаються зоонозами. При цьому джерелом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохетами, бактеріями, рикетсіями, називаються інфекційними. Хвороби, які пов'язані зі збудниками тваринної природи — найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазійними [7].
Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розвиток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організмі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати подальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для людини.
Для запобігання враженню паразитарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профілактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне поширення паразитів людини, як і хвороби (паразитози), які вони викликають, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.
Роль вітчизняних учениху розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу — збудника амебіазу, П. Ф. Веронський — збудника одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль — паразитів органів травлення— лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв — збудниківалярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Мечников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський проводив дослідження паразитичних червів і надрукував перший атлас гельмінтів людини.
Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видатні вчені.
В. О. Догель (1882—1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і створив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890—1962) автор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членистоногих. Ці вчення лягли в основу заходів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з малярією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напрямок успішно розвивається його численними учнями і послідовниками.
Є. Н. Павловський (1884—1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'язане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успішно продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].
К. І. Скрябін (1878—1972)—організатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експедицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тварин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагностики, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.
О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Українське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розвинув учення про паразитоценози [3].
2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA
2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)
До цього типу відносять приблизно 20 — 25 тис. видів. Найпростіші дуже поширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види — у грунті. Багато найпростіших пристосувались до життя у тілі інших організмів — рослин, тварин, людини.
У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них — протозоологія і як її розділ — медична протозоологія.
До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких складається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважати, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Протоплазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одноклітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).
Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин найпростіших з клітинами багатоклітинних вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого — самостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини цілого, повністю від нього залежать і виконують спеціалізовані функції.
Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коливаються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2—3 см.
Частини тіла найпростіших, які виконують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органоїди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми тощо), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітинних як самостійних організмів.
Органоїдами руху у різних представників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких найпростіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органоїдів саморегуляції, виділення і дихання. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у вигляді раковини.
У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари — екто- і ендоплазму. Ектоплазма розташована зовні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворюється периферична плівка — пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властивостей живої цитоплазми.
Багато найпростіших у несприятливих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круглої форми, перестають живитися, процеси обміну речовин у них уповільнюються, зовні вони вкриваються щільною оболонкою, яка захищає від висихання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розселяються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у організм людини із забрудненою їжею і водою.
Явище подразливості у найпростіших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мірою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.
Тип Найпростіші поділяється на чотири класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].
Клас Саркодовіналічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових — мешканці моря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до паразитичного способу життя. Основна властивість саркодових — здатність утворювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоплення їжі.
Амеба дизентерійна ( Еntаmoebahislolytica) —збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петербурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.
Локалізується у товстих кишках людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (formamagna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).
|
|
Рисунок 2.1 - Схема життєвого циклу амеби дизентерійної (Entamoebahistolytica)
Умови, які необхідні для перетворення одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різні несприятливі фактори — переохолодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу formaminuta у formamagna. Необхідною умовою є також присутність певних видів кишкових бактерій.
Амеби, занурюючись у стінки кишок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнення, частота яких досягає 3—10 і більше разів за добу. Хвороба може закінчитися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно пам'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Практично здорові носії — явище досить поширене. Профілактикою є собиста гігієна — миття рук перед прийманням їжі і після відвідування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання продуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно перенести різних збудників хвороб [11].
Амеба кишкова (Entamoebacoli). Непатогенна, морфологічно подібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і цисти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виділяє і в стінку кишки не проникає. Циста містить звичайно 8 ядер, але зустрічаються цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13— 25 мкм (Рисунок 2.2).
|
Рисунок 2.2 - Цисти амеб кишок людни
Амеба ротова (Entamoebagingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба часто зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейкоцитами. Патогенне діяння — сумнівне.
Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].
2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)
Відомо приблизно 6—8 тис. видів джгутикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони рухаються. Розташовані джгутики на передньому кінці тварин. Джгутик — ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речовини, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (ниткоподібні структури) завтовшки 25— 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгутик до базального зернятка, яке знаходиться в ектоплазмі. Якщо джгутиків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку називають ундулюючою мембраною.Форма тіла звичайно стала.
Джгутикові — гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Багато перейшли до паразитичного способу життя. Медичний інтерес становлять джгутикові, які паразитують у тілі людини.
Трипаносома (Trypanosomabruceigambiense)—збудник трипаносомозу — африканської сонної хвороби.У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лімфі, лімфатичних вузлах, спинномозковій рідині, тканинах спинного і головного мозку.Зустрічається у ряді екваторіальних районів Західної Африки.
Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплющене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній поділ).
Трипаносома — типова трансмісивна хвороба з природними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша частина життєвого циклу трипаносоми проходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossinapalpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зустрічається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (велика і дрібна рогата худоба, спині, собаки, також дикі тварини). За останніми даними, саме людина — основний резервуар збудника.
При смоктанні мухою крові хворої людини трипаносоми потрапляють до її шлунку. Тут вони розмножуються і проходять ряд стадій розвитку. Повний цикл розвитку триває близько 20 днів. Мухи, у тілі яких є трипаносоми інвазійної стадії, при кусанні можуть вражати людину.
У хворого трипаносомозом спостерігаються м'язова слабість, виснаження, розумова депресія, сонливість. Хворобливий стан триває 7—10 років І при відсутності лікування закінчується смертю. Особиста профілактика зводиться до приймання лікарських препаратів, які можуть запобігти зараженню при кусанні мухами цеце [12].
Лейшманії — збудники лейшманіозів, трансмісивних.хвороб, з природними осередками. Лейшманії відкрив російський лікар П. Ф. Боровський у 1898 р. У 1.903—1904 pp. нові види лейшманій відкрили англійські лікарі У. Лейшман і Ч. Донован. Лейшманії можна поділити на: дерматотропні (локалізуються у шкірі) і вісцеротропні (локалізуються у внутрішніх органах).
До збудників дерматотропного лейшманіозу відносять види Leischmaniatropicaminor, L. tropicamajor, L. tropicamexicana та ряд інших.Локалізується у клітинах шкіри.
Лейшманії дуже малі (2— 4 мкм, іноді до 8 мкм). Це внутрішньоклітинні паразити. У життєвому циклі вони проходять дві стадії: безджгутикову, круглясту, або овальну (у організмі людини та інших хребетних), і джгутикову, яка має видовжене тіло (у організмі комах переносників). Джгутикові форми утворюються також у штучних культурах. Переносником збудника є дрібні комахи — москіти (Phlebotomus). Природним резервуаром для L. tropicaminorслужить людина, а для L. tropicamajor — гризуни (піщанки, ховрашки, хом'яки тощо), які у природних умовах вражені іноді до 70 %.
При шкірному лейшманіозі утворюються круглясті виразки на відкритих частинах тіла, переважно на обличчі, які довго не заживають.Особиста профілактика полягає в індивідуальному захисті від кусання москітами.
Лейшманії зустрічається у країнах Середземномор'я і Середній Азії (збудник — L. infantum). У ряді країн Азії, Африки і Південної Америки захворювання лейшманіозом викликається також іншими видами лейшманій. Найчастіше хворіють діти до 12 років. Захворювання супроводжується непе ріодичним підвищенням температури, збільшенням селезінки і печінки, зменшенням вмісту еритроцитів у крові.
Профілактикою є ндивідуальний захист від москітів.
Трихомонади — збудники хвороб, які загалом називають трихомо-нозами.
Трихомонадакишкова(Trichomonashominis) — збудник кишкового трихомонозу.
Локалізується у товстих кишках.Географічне поширення — повсюдне.Трихомонада кишкова — маленький джгутиконосець завбільшки 5—15 мкм, овальної форми, з одним міхуроподібним ядром, З—4 джгутиками і ундулюючою мембраною. Тіло пронизане опірним стрижнем, який закінчується загостреним шипом на задньому кінці тіла. Живиться бактеріями, які ковтає клітинним ротом, а також осмотичне — рідкими речовинами.
Зараження відбувається через їжу і воду, які забруднені фекаліями, що містять трихомонади. Патогенне значення не встановлене, бо .трихомонада кишкова зустрічається у кишках здорових людей і хворих кишковими хворобами.
Профілактиката, що й при інших кишкових протозоозах.
Трихомонада піхвова(Т. vaginalis) — збудник урогенітального трихомонозу. Локалізується сечостатеві шляхи жінок та чоловіків. Географічне поширення — повсюдне.
Морфологічні особливості. Має значно більші розміри, ніж трихомонада кишкова, - 7-30 мкм. Форма тіла найчастіше грушоподібна, має 4 джгу тики, ундулюючу мембрану й опірний стрижень, який закінчується шипом.Ця трихомонада викликає запальні пронеси у статевих шляхах. Зараження відбувається переважно статевим шляхом, а також при користуванні загальною білизною і предметами особистої, гігієни; джерелом інфекції може стати недостатньо стерильний гінекологічний інструмент [13].
2.1.3 Клас споровики (Sporozoa)
Клас налічує близько 1350 видів. Споровики - паразитичні огранізми. Загальною рисою для яких є відсутність у зрілих форм будь-яких оргноїдів руху, а також складні життєві цикли з чергуванням статевого і безстатевого розмноження. Для багатьох видів споровиків властиве безстатеве розмноження — внутрішнє пупкування. У одній із стадій циклу розпитку споровиків утворюються спори (точніше, сгюрозоїти). Паразитичним спосіб життя споровиків привів до спрощення їх організації: вони не мають органоїдів живлення і травления. Живлення, дихання, виділення здійснюються всією поверхнею тіла.
Токсоплазма (Toxoplasmagondii) —збудник токсоплазмозу.
Локалізується в клітинах головного мозку, печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, м'язів та інших органів людини, а також усіх видів ссавців і багатьох видів птахів.
Географічне поширення — повсюдне.
Токсоплазми, які локалізуються всередині клітини хазяїна, називають ендозоїдами. Ендозоїд має форму півмісяця (розмір 4—7x2—4 мкм). Один кінець його загострений, інший — круглястий. У центрі знаходиться ядро. На загостреному кінці токсоплазми при дослідженні під електронним мікроскопом виявляється коноїд — утворення, яке подібне до присоски. За його допомогою паразит фіксується на поверхні клітини при прониканні у неї.
Для ендозоїда властиве безстатеве розмноження шляхом поздовжнього поділу і ендогонії (внутрішнього пупкування). У результаті багаторазових поділів у цитоплазмі клітини хазяїна нагромаджується велика кількість токсоплазм, які розтягують зовнішню мембрану клітини. Скупчення токсоплазм під клітинною мембраною називається псевдоцистою. Після руйнування враженої клітини токсоплазма проникає у нову. При хронічному токсоплазмозі крім псевдоцист утворюються і справжні цисти. Це звичайно великі (до 100 мкм) скупчення токсоплазм, які складаються з кількох сотень паразитів, вкритих товстою оболонкою. Цисти у клітинах хазяїнів можуть зберігати життєздатність до кількох років.
Людина заражається токсоплазмом звичайно при куштуванні сирого м'ясного фаршу або споживанні м'яса, яке недостатньо оброблене термічне. Крім того, можливе зараження ооцнст'ами, які виділяються кішками з фекаліями, при забрудненні рук грунтом або при безпосередньому контакті з кішкою. Паразити, які потрапили у травний канал, проникають у стінки тонких кишок, потім лімфою заносяться у лімфатичні вузли, де розмножуються і по кровоносних судинах потрапляють у органи локалізації.
У дорослих людей проникнення в організм токсоплазм рідко призводить до гострого захворювання з підвищенням температури, збільшенням лімфатичних вузлів, висипом. Частіше спостерігається безсимптомне паразитоносійство або ж хвороба протікає хронічно без характерних симптомів. За деякими даними, серед населення зустрічається від 10 до 30 % таких клі-нічно здорових носіїв токсоплазм. В окремих випадках може настати загострення хронічного токсоплазму з запальними процесами і враженням нервової тканини, очей, серцевого м'яза тощо.
Небезпечне зараження токсоплазмозом жінок під час вагітності, бо токсоплазми можуть проникнути з організму матері через плаценту в організм плоду і викликати його загибель, У інших випадках можуть народжуватися мертві або нежиттєздатні діти з різними каліцтвами. Інколи народжуються діти з гострим природженим токсоплазмом, який характеризується високою температурою, набряками, висипом. Результатом природженого токсоплазмозу може бути відставання розумового розвитку аждо ідіотії.
Людина, як і інші проміжні хазяїни, джерелом зараження бути не може. Необхідне обмеження контакту з кішками, дотримання правил особистої гігієни, не слід використовувати в їжу сире і недостатньо термїчно оброблене м'ясо.
Малярійні плазмодії — збудники малярії рептилій, птахів, багатьох видів ссавців. Для людини патогенними є чотири види: Plasmodiumvivax — збудник триденної малярії, P. malariae — збудник чотириденної малярії, P. falciparum — збудник тропічної малярії, P. ovale — збудник малярії типу триденної. Ці види малярійних плазмодіїв відрізняються морфологічними і біологічними особливостями, термінами розвитку в організмі людини і характером хвороби, яку вони викликають [10].
Остаточними хазяїнами плазмодіїв — збудників малярії людини — є комарі роду Anopheles, яких називають малярійними, проміжним хазяїном є людина.
Заражаючись плазмодіями при ссанні крові хворого на малярію, комар потім заражає іншу людину, вводячи їй плазмодіїв з своєю слиною при укусі. Разом зі слиною зараженого комара у кров людини потрапляє плазмодій на стадії спорозоїтів, які з током крові розносяться по всьому тілу і проникають у печінку.
Для розвитку плазмодія у тілі комара необхідна певна температура. Для P. vivax— не нижче -4-16 °С. Малярія—тяжка хвороба, яка характеризується появою виснажливих приступів. Приступи супроводжуються ознобом і підвищенням температури до 40 °С. Плазмодії руйнують велику кількість еритроцитів, що при відсутності лікування може призвести до анемії і навіть смерті.
Для лабораторного діагнозу проводять мікроскопічне дослідження мазків або великої краплі крові, у яких виявляють шизонти і гаметоцити. Кров рекомендується брати під час приступу або зразу після нього.
Малярія широко розповсюджена у багатьох країнах, особливо з тропічним і субтропічним кліматом.
У районах поширення малярії рекомендується захищатися від укусів комарів (спати під тюлевими запонами над ліжком, змащувати відкриті частини тіла відлякуючими комарів речовинами тощо) [13].
2.1.4 Клас Інфузорії (Infusoria)
Класналічує близько 6 тис. видів. Це найбільш складно побудовані найпростіші. Органоїди їх руху — вінки, тобто топкі ниткоподібні вирости цитоплазми. Війки значно коротші, ніж джгутики, кількість їх велика, вони вкривають усе тіло тварини. Війки зберігаються все життя або є лише на ранніх стадіях розвитку. Другою особливістю війчастих є наявність у кожної особини двох ядер: великого (макронуклеус) і малого (мікронуклеус). Інколи може бути кілька мікронуклеусів. Більшість інфузорій — мешканці морських і прісних водойм; деякі види живуть у вологому грунті або піску. Ряд видів — паразити тварин і людини.
Паразитична інфузорія — балантидій (Balantidjumcoli, рисунок 2.3) —збудник балантидіазу. Локалізація — у товстих кишках. Географічне поширення — повсюдно, але переважає у країнах з жарким кліматом.
Балантидій належить до найбільших найпростіших, його розміри З0—200х20— 70 мкм, форма тіла овальна. Уся інфузорія вкрита короткими війками, довжина яких навколо перистома дещо більша, ніж на інших частинах тіла. Є дві пульсуючі вакуолі. Добре виражені мікро- і макронуклеус. Останній звичайно має бобоподібну форму. Розмножується балантидій діленням упоперек.
Зараження відбувається цистами через забруднену воду, їжу, руки. Цисти можуть розноситися мухами. Джерелом поширення балантидіазу можуть бути свині, у кишках яких паразитує балантидій.
У людини паразитоносіиство не завжди супроводжується захворюванням; але якщо балантидій прони кає у стінки кишок, то викликає кровотечні виразки і відповідно кривавий понос.
|
Рисунок 2.3 - Балантидій (Balantidiumcoli)
У тяжких випадках, якщо невчасно почати лікування, можлива смерть. З метою діагностики проводять мікроскопічне дослідження фека-ліїв, у яких при балантидіазі виявляється слиз, кров, гній і безліч паразитів.Профілактика та, що і при інших кишкових протозойних хворобах [14].
2.2. Тип Плоскі черви (Piathclminthes)
Плоских червів відомо близько 7300 видів. Вони зустрічаються у морських і прісних водах, грунті; багато перейшло до паразитичного способу життя.
Для тварин, які належать до типу плоских червів, властиві:
- тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і мезодерми у ембріонів;
- наявність шкірно-м'язового мішка ( покриви тіла зростаються з м'язами);
- відсутність порожнини тіла (простір між органами заповнений паренхімою);
- двобічна (білатеральна) симетрія;
- форма тіла стиснена у спинно-черевному напрямку (дорсовентральному);
- наявність розвинених системорганів: м'язової, травної, видільної, нервової і статевої.
Із цього типу можна розглянути два класи: сисуни (Trematodes) і стьожкові (Cestoidea), які включають паразитів, що мають медичне і ветеринарне значення [10].
2.2.1 Клас Сисуни (Tpematodes)
Класналічує близько 3 тис. видів. Усі сисуни —паразитичні організми. За будовою вони подібні до війчастих червів (планарій), а відмінності їх у основному пов'язані з паразитичним способом життя. Для сисунів властиві складні життєві цикли. Статевозріла гермафродитна стадія сисунів називається маритою. Тіло марити сплющене у вигляді листка. Рот розташований на черевному боці переднього кінця тіла і озброєний сильною мускулистою присоскою. Крім цієї присоски існує ще одна на черевному боці, за допомогою якої сисун прикріплюється до організму хазяїна.
Стінку тіла складає шкірно-м'язовий мішок, до якого входить тегумент (зовнішній покрив), який зрісся з м'язами, що лежать під ним. Тегумент утворений шаром клітин, які злилися між собою і утворилась загальна маса цитоплазми (синтицій).
Ротовий отвір веде до мускулистої глотки, яка являє собою сильний сисний апарат. За глоткою іде стравохід і звичайно розгалужені кишки, які закінчуються сліпо.
Нервова система розташована у вигляді навкологлоткового нервового кільця і трьох пар нервових стовбурів, які відходять від нього. Нервові стовбури зв'язані між собою перемичками, бічні стовбури розвинені краще. Завдяки цьому нервова система нагадує решітку.
Видільна система представлена добре розвиненими розгалуженими протонефридіями. Протонефридії починаються в глибині паренхіми клітина ми зірчастої форми, які називають кінцевими, або термінальними. Ці клітини численні. розк.идані у паренхімі усього тіла. Майже усі сисуни — гермафродити. Чоловіча статева система складається із пари сім'яників, двох сім'япроводів, які зливаються у сім'явипорскувальний канал, і копулятивного органа (цируса). Жіноча статева система складна. Яєчник, жовточники, сім'яприймальник відкриваються у оотип, де здійснюються запліднення і остаточне формування запліднених яєць. Із жовточників надходить поживний матеріал для яєць. Сюди ж надходять виділення спеціальних залоз — тілець Меліса. Із оотипу яйця переміщуються у матку і виводяться назовні через статевий отвір, У деяких сисунів запліднення відбувається у сім'яприймальннку. Запліднення звичайно перехресне. Рідше спостерігається самозапліднення.
Для сисунів властиві спеціалізація і спрощення будови деяких органів, які зумовлені паразитичним способом життя. Спеціалізація проявляється у наявності присосок, шипів, гачків та інших утворів на поверхні тіла, доброму розвитку статевих органів. У проходженні складних життєвих циклів та інтенсивному розмноженні на різних стадіях життєвого циклу. Морфологічна дегенерація (спрощення організації) виражається відсутністю органів чуттів у статево зрілих форм, які є ендопаразитами.Складні життєві цикли сисунів пов'язані з проходженням низки стадій розвитку. На цих стадіях здійснюється статеве розмноження як із заплідненням, так і без нього, тобто партеноге-нетично, що забезпечує величезну кількість потемків, яка необхідна для підтримання існування виду.Сисуни виникли, мабуть, від війчастих червів, які перейшли до паразитичного способу життя. У людини і свійських тварин паразитує кілька видів сисунів. Хворобу, яка викликається сисунами, називають трематодозом [15].
Печінковий сисун,абофасціолa (Fasciolahepatica), — збудник фасціольозу.
Фасціола живе у жовчних протоках печінки, жовчном міхурі, а інколи у підшлунковій залозі та в інших органах.Марита фасціоли досягає у дов-жину 3—5 см.
Фасціола розвивається із зміною хазяїнів. Остаточними хазяїнами її є травоїдніссавці велика і дрібна рогата худоба, коні, сиплі, кролі тощо). Зрідка фасіїіола зустрічається у людини. Проміжний хазяїн — ставкових малин (Galbatruncalula).
Яйце фасніоли починає розпиватися при потраплянні у воду. У життєвому циклі фасніолн інвазійною (тобто здатного заражати) для проміжного хазяїна стадією служить мірацидій. Худоба найчастіше заражається при поїданні трави на заплавних луках і споживанні води, в якій можуть знаходитись адолескарії. Людина звичайно заражається через овочі.
Фасціоли впливають на хазяїна механічно. Продукти їх життєдіяльності токсичні і мають алергічну дію. Фасціоли заковтують еритроцити, лейкоцити і епітелій жовчних протоків, чим травмують навколишні тканини. Прн інтенсивній інвазії можливі циротичні зміни в печінці.
Лабораторний діагноз ставиться на підставі знаходження яєць фасціоли у фекаліях. Знання біологічних особливостей і життєвого циклу необхідні для організації боротьби і вироблення раціональних профілактичних заходів. Заходи особистої профілактики: не споживати сиру воду із небезпечних щодо цього водойм; ретельно мити овочі, які використовуються у їжу в сирому вигляді.
Ланцетоподібний сисун (Dicrocoeliumlanceatum) — збудник дикроцеліозу.
Ланцетоподібний сисун паразитує у печінці великої і дрібної рогатої худоби та деяких інших тварин; дуже рідко зустрічається в людини.
Географічне поширення — повсюдне.
Довжина ланцетоподібного сисуна близько 10 мм, форма тіла ланцетоподібна. Від фасціоли він відрізняється будовою кишок. Яйця цього гельмінта за забарвленням варіюють від жовтавого до темно-брунатного, мають овальну форму, на одному з боків мають маленьку кришечку.
Розвиток відбувається із зміною проміжних хазяїнів. Остаточні хазяїни—травоїдні ссавці. Перший проміжний хазяїн — наземні молюски, другий — мурашки. У зовнішнє середовище яйця цього сисуна потрапляють з фекаліями остаточного хазяїна [12].
2.2.2 Клас Стьожкові черви (Cestoidea)
Відомо близько 1800 видів стьожкових червів. Всі вони — облігатні ендопаразити, у статевозрілій стадії паразитують у кишках, їх тіло сплющене у спинночеревному (дорсовентральному) напрямку, має форму стрічки. На передньому кінці знаходиться голівка — сколекс, далі — шийка, потім стробіла, яка складається із члеників — проглотид.
Круглястий, або сплющений, сколекс має органи фіксації, найчастіше у вигляді чотирьох мускулистих присосок або двох поздовжніх присисних щілин — ботрій. У багатьох, крім присосок, на вершині сколекса є ще невеликий хоботок, озброєний віночком або кількома рядами кутикулярних гачків. Відомі органи фіксації й іншого типу. Наявність тих чи інших органів прикріплення і їх кількість характеризують різні види цестод. Нові проглоти-ди відчленовуються від шийки, внаслідок чого раніше утворені проглотили поступово відсуваються назад і в міру дозрівання у них яєць відриваються.
Зовні тіло черв'яка вкрите шкірно-м'язовим мішком. Його поверхневий шар — тегумент — морфологічно подібний до такого у сисунів а функціонально аналогічний слизовій оболонці кишок хребетних. У виявлено ряд травних ферментів.
Травна система відсутня, Цестоди живуть у кишках хазяїна, де оточені рідким поживним матеріалом, який вони всмоктують осмотично усією поверхнею тіла. Органи, виділення — протонефридії. Нервова система складається з переднього нервового вузла (ганглія), який розташований у сколексі, і двох головних бічних стовбурів, які тягнуться вздовж усього тіла. Органи чуттів, крім органів дотику, відсутні.
Запліднення перехресне, але інколи спостерігається злиття статевих клітин, які утворюються у одному і тому ж членику або різних члениках одного і того ж черв'яка [12].
Ціп’як озброєний (Taeniasolium)—збудник теніозу.
У стьожковій стадії — паразит тонкої кишки, у стадії фіни локалізується в основному у м'язах. У людини виявляється в очах, центральній нервовій системі.
Географічне поширення — повсюдне.
Статевозрілі форми досягають у довжину 2—3 м. Остаточний хазяїн — людина. Проміжний хазяїн — свиня, зрідка людина. Зараження свиней відбувається при поїданні нечистот, у яких можуть виявитися проглотиди ціп'яка озброєного. Зараження людини відбувається при споживанні в їжу сирої або недостатньо термічно обробленої свинини.
Ціп'як неозброєний (Таепіarhynchussaginatus) — збудник теніарінхозу.
У стьожковій стадії паразитує у кишках людини.
Географічне поширення — повсюдне.
У статевозрілому стані ціп'як неозброєний досягає у довжину 4—7 м.
Остаточний хазяїн - людина, проміжний - велика рогата худоба.
За характером захворювання подібне до теніозу. Діагноз ставиться при виявленні лроглотид, які можна виявити не тільки у фекаліях. Вони активно виповзають із анального отвору і повзають по тілу й білизні, привертаючи увагу хворого. Яйця цього ціп'яка можна виявити також за допомогою зскрібка з періанальних складок. Фінозна стадія у організмі людини не розвивається.
Особиста гігієна заключається в тому, щоб не їсти сиру або напівсиру яловичину. Заходи громадської профілактики аналогічні таким, як і при теніозі.
Ліквідація теніаринхозу цілком реальна, оскільки хворі легко виявляються; е радикальні засоби лікування і розроблено профілактичні заходи, які полягають у розриванні епідемічного ланцюга. Для уникнення зараження худоби проводиться активний вияв хворих серед населення країни. Особливо ретельно обстежуються працівники, які обслуговують тваринництво. Лікування хворих обов'язкове. Здійснюються заходи по санітарному благоустрою населених пунктів. Для запобігання зараженню людей підсилюється ветеринарна експертиза туш на м'ясокомбінатах, бойнях і ринках. Проводиться велика санітарноосвітницька робота [13].
2.3 Тип Круглі черви
Тип Круглі черви (Nemathelminthes) налічує близько 500 видів круглих червів, які живуть у різних середовищах: морських і прісних водах, грунті, органічних речовинах, які гниють або бродять. Багато круглих червів пристосувалось до паразитування. Ряд видів цікавлять медиків, бо є паразитами людини.
Для тварин, які відносяться до типу круглих червів, властиві: 1) тришаро-вість, тобто розвиток екто-, енто- і мезодерми у ембріонів; 2) наявність первинної порожнини тіла і шкірно-м'язового мішка; 3) білатеральна симетрія;4) видовжене несегментрване тіло, яке на поперечному розрізі круглясте; 5) наявність систем органів — м'язо юі, травної, нервової і статевої; 6) роздільностатевість; 7) поява третього, заднього відділу травної системи і анального отвору.
У систематичному відношенні тип круглих червів поділяють на кілька класiiit з яких ми розглянемо тільки основний клас власне круглих червів (нематод). Усі круглі черви, які паразитують у людини, відносяться до цього класу [15].
2.3.1 Клас Власне круглі черви (Nematoda)
Шкірно-м'язовний мішок нематод утворений кутикулою, гіподермою і мускулатурою. За даними Ю. К. Богоявленського, у типового представника круглих червів — аскариди людської — кутикула складається з 10 шарів. Вона виконує функцію зовнішнього скелета (опори для м'язів) і захисту від механічних і хімічних факторів. Гіподерма, яка розташована під кутикулою, складається із суцільної маси протоплазми: клітини з рідкими ядрами і вакуолями, меж між ними немає (синцитій). Гіподерма пронизана численними фібрилами. У гіподермі активно відбуваються обмінні процеси й інтенсивний біосинтез. Вона є також бар'єром, який затримує шкідливі для гельмінта речовини.
Під гіподермою розташована мускулатура, яка складається з окремих клітин, зібраних у 4 тяжі поздовжніх м'язів, відділених один від одного валиками гіподерми— спинним, черевним і двома бічними.
Всередині шкірно-м'язового мішка розташована первинна порожнина тіла, або псевдоцель, заповнена рідиною. Особливість цієї порожнини полягає в тому, що вона не вистелена мезодермальним епітелієм. У ній розташовуються внутрішні органи нематод. Крім того, у порожнині під великим тиском знаходиться рідина, що створює опору для соматичної мускулатури. До складу органів входить невелика і, як правило, постійна кількість клітин.
Травна системапочинається ротовим отвором, який розташований на передньому кінці тіла і оточений трьома «губами». Травна система являє собою пряму трубку, яка ділиться на той відділи—передній, середній і задній. Передній і задній відділи ектодермального походження, середній — ентодермального. Закінчується кишка анальним отвором, який розташований на задньому кінці тіла я черепного боку. У деяких нидів анальний отвір відсутній.
Кровоносна і дихальна системи відсутні, що вказує па примітивність організації нематод. Дихання здійснюється через покриви або біоенергетичний процес відбувається за типом аноксибіозу (бродіння) [7].
Видільна система своєрідна. Вона представлена 1—2 одноклітинними шкірними залозами, які замінили про-тонефридії. Від залози відходять вирости у вигляді двох бічних каналів, які лежать у бічних валиках гіподерми. Ззаду канали закінчуються сліпо, а в передній частині сполучаються у один непарний канал, який відкривається назовні порою позаду «губ». Функція виділення властива і особливим фагоцитарним клітинам, які розташовані вздовж видільних каналів. У клітинах нагромаджуються нерозчинні продукти дисиміляції, а також інородні тіла, які потрапляють у порожнину тіла.
Нервова системаскладається з на-вкологлоткового кільця, від якого відходять нервові стовбури — спинний, черевний і 4 бічні. Стовбури сполучені між собою комїсурами. Органи чуттів розвинені слабо. Вони представлені органами дотику і, ймовірно, органами хімічного чуття — горбиками, які розташовані переважно навколо рота, а в самців і дотикових горбиків на задньому кінці тіла.
Статеві органи трубчастої будови. У самки вони звичайно парні, а у самця — непарні. Чоловічий статевий апарат складається із сім'яника. За ним іде сім'япровід, який переходить у сім'явипорскувальний канал, що відкривається у задню кишку. Жіночий статевий апарат починається правим і лівим яєчниками, потім ідуть правий і лівий яйцеводи у вигляді трубок великого діаметра, права і ліва матки, які мають невеликий діаметр. Обидві матки сполучаються у загальну піхву, яка відкривається назовні на череві. Розмноження тільки статеве.
Запліднені яйця починають розливатися в матці, але остаточне формування личинки у більшості видів відбувається тільки у зовнішньому середовищі при наявності кмсию повітря. У деяких нематод спостерігається живородіння. Ріст і розвиток личинок супроводжуються рядом послідовних линянь, при яких личинка звільняється від старої кутикули, яка замінюється новою. Для життєвого циклу більшості видів паразитичних круглих червів властива відсутність зміни хазяїнів.
Гострик (Enterobiusvermicularis) —збудник ентеробіозу.
Паразитує у нижніх відділах тонкої кишки. Поширений скрізь. Морфофізіологічні особливості. Гострик — невеликий черв'як білого кольору. Довжина самок близько 10 мм, самців — 2—5 мм. Задній кінець тіла самця спіралеподібне зігнутий. Яйця гострика безбарвні, несиметричні, сплющені з одного боку. Живляться гострики вмістом кишок.
Гострик — паразит тільки людини. Зміни хазяїнів нема. Самка з дозрілими заплідненими яйцями спускається до анального отвору, переважно вночі, коли слабне тонус його сфінктера, виходить назовні і відкладає на шкіру промежини людини від 10 до 15 тис, яєць, після чого гине. Самки, повзаючи, викликають сильне свербіння.
Яйця гострика на шкірі людини досягають інвазійної зрілості через 4— 6 год. Особи, які страждають ентеробіозом, під час сну розчухують сверблячі місця. Яйця потрапляють на пальці, особливо нагромаджуючись під нігтями. З рук вониможуть бути занесені у рот самим же хворим (аутореінвазія), а також розсіюються по білизні і оточуючих предметах. Тривалість життя гострика близько 1 місяця [10].
2.4 Тип кільчасті черви(Annelida)
Тип Кільчасті черви налічує близько 6800 видів, представники яких живуть у прісних і солоних водах і в грунті. Вивчення кільчастих червів важливе для розуміння шляхів філогенезу тваринного світу. Деякі види мають медичне значення.
Для тварин типу кільчастих червів (перстеняків) властиві: 1) тришаровість, тобто розвиток екто-, ендо- і мезодерми у ембріонів; 2) вторинна порожнина тіла; 3) шкірно-м'язозий мішок; 4) двобічна симетрія; 5) гомономна метамерія, або сегментація тіла; 6) наявність основних систем органів: травної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової, статевої; 7) замкнена кровоносна система; 8) видільна система у вигляді метанефридіїв; 9) нервова система складається з надглоткового ганглія і черевного (парного або непарного) ланцюга, з'єднаних навкологлотковнми комісурами; 10) наявність примітивних органів руху.
Важливими прогресивними рисами у будові кільчастих червів необхідно назвати появу целомічної порожнини і видільної системи у вигляді метане-фридїїв. Целом відрізняється від первинної порожнини наявністю целомічної вистилки. З одного боку вона прилягає до стінки тіла, утворюючи соматоплевру, а з другого — до стінки кишкової трубки, утворюючи спланхноплевру.
Поява целому забезпечує перстенякам (анелідам) більш високий, ніж у інших червів, рівень процесів життєдіяльності. Целомічна рідина, яка омиває органи тіла, поряд з кровоносною системою постачає їм кисень і поживні речовини, а також сприяє видаленню продуктів дисиміляції і пересуванню фагоцитів.
Видільна система кільчастих червів — метлнефридн тісно пов'язана з целомічною порожниною. Метанефридії починаються у порожнині тіла лійкою, від якої відходить протока у сусідній сегмент тіла, тут вона робить кілька петель і відкривається назовні видільною порою на бічній стінці тіла. У кожному сегменті є пара метанефридіїв (правий і лівий). Лійка і протока мають війки, які викликають рух екскретованої рідини.
Кільчасті черви — це ланка у родоводі тваринного світу. З ними філогенетичне пов'язані типи членистоногих і молюсків (м'якотілих).
Роль кільчастих червів у біосфері Істотна. Багато морських анелід (поліхе-ти) є основною їжею риб, тому мають велике значення в кругообігу речовин у природі. Деякі з лоліхет туземці островів Полінезії використовують у їжу. Черв'яки, які живуть у грунті, відіграють важливу роль у підвищенні родючості грунтів. У медицині використовується п'явка медична (Hirudomedicinalis). У ротовій порожнині цієї п'явки є 3 рухливі щелепи, якими вона робить ранку на шкірі жертви і живиться її кров'ю. Ротова порожнина переходить у глотку, куди відкриваються протоки залоз, які виділяють секрет — гірудин. Він перешкоджає зсіданню крові.
П'явка медична поширена у південних районах Європи: на Україні, в Молдові, на Кавказі. Живе у неглибоких з густою рослинністю болотах, зустрічається також в озерах, ставках, тих заплавах річок. Живиться кров'ю риб, жаб, ссавців. При пересиханні водойм п'явки зариваються у грунт і впадають у стан заціпеніння.
У зв'язку з широким використанням п'явок з метою лікування їх не тільки виловлюють у природних водоймах, але й розводять спеціально. Використання п'явок лікарями відоме здавна. Нині їх використовують для зниження артеріального тиску, при підвищеному виутрішньоочному. При тромбозах і тромбофлебітах гірудин знижує зсідання крові і сприяє розчиненню тромбів. Використовуються п'явки і при лікуванні інших хвороб.
Відомі випадки паразитування деяких видів п'явок у носовій порожнині і носоглотці, куди вони можуть заповзати, якщо людина п'є з водойми, нахилившись до води, або при нирянні [15].
2.5 Тип Членистоногі (Arthropocia)
До членистоногих належить більш як 1 млн. видів. Це найбагатшнй представниками тип тварин. Цьому сприяла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, властивих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак з кільчастими червами, що вказує на їхню філогенетичну спорідненість.
Роль членистоногих у природі, в кругообігу речовин і біосфері неоціненна. Велике також їхнє економічне значення як шкідників і опилювачів культурних рослин, як тварин, які використовуються у їжу, тощо. Членистоногі становлять великий медичний інтерес, бо серед них трапляються паразити людини, проміжні хазяїни паразитів, переносники збудників трансмісивних хвороб і отруйні тварини. Більшість таких членистоногих відносять до класів павукоподібних (вивчає арахнологія) і комах (предмет ентомологи). Павукоподібні і комахи, які мають медичне значення, складають предмет вивчення медичної арахноентомології, яка є розділом медичної паразитології.
Для тварин, які належать до типу членистоногих, характерні: 1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародкових листків у ембріона; 2) білатеральна симетрія; 3) гетерономна членистість проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції; 4) злиття сегментів у відділи тіла; 5) поява членистих кінцівок, що являють собою багаточленний важіль; 6) диференціація м'язів і поява смугастої мускулатури; 7) зовнішній хітиннзований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення м'язів; 8) порожнина тіла — міксоисль, яка утворюється під час ембріонального розвитку в результаті злиття первинної і вторинної порожнини тіла; 9) наявність систем органів: тривної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової, ендокринної, статевої.
Травна системаскладається з трьох відділів: переднього, середнього і заднього, який закінчується анальним отвором. Середній відділ має травні залози.
Органи дихання. Будова їх залежить від умов життя: у водних форм — зябра, які здатні використовувати розчинений у воді кисень, у наземних—легені і трахеї, які пристосовані до використання кисню повітря.
Органи виділення у різних класів побудовані неоднаково. У деяких це дуже видозмінені мета нефридії (видільні залози ракоподібних), у інших видільні органи нового типу— мальпігієві трубочки (у павукоподібних і комах).
Кровоносна система. У порівнянні з кільчастими червами вона більш прогресивна у зв'язку з наявністю пульсуючого органа — серця, яке розташоване на спинному боці тіла. Проте на відміну від кільчастих червів у членистоногих кровоносна система незамкнена.
Нервова система така ж, як і у кільчастих червів; складається із надглоткового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюга. Але у членистоногих відбулося злиття нервових вузлів, особливо у головному відділі. Крім нервової системи функцію регуляції виконують ендокринні залози.
Подібність членистоногих до кільчастих червів говорить про їх філогенетичну спорідненість. Прогресивним порівняно з кільчастими червами у членистоногих є: гетерономна метамерія, поява кінцівок, розвиток м'язової системи, складніша будова нервової системи, поява серця, зовнішній хітинизований скелет, який захищає тіло і до якого прикріплюються м'язи. Членистоногі характеризуються численнимипристосуваннями до різних умов середовища, різноманітною будовою органів дихання, живлення й руху.
Основні класи: ракоподібні, павукоподібні, комахи [14].
2.5.1 Клас Ракоподібні (Crustacea)
Класвключає близько 25 тис, видів тварин, які живуть переважно у морських і прісних водоймах. Він поділяється на два підкласи — нижчі і вищі раки.
Нижчі раки звичайно живуть у товщі води і входять до складу планктону. Вони мають важливе значення у біосфері — є солідною частиною харчового раціону багатьох риб і китоподібних. Циклопи і діалтомуси — проміжні хазяїни стьожака широкого і ришти.
Вищі раки — мешканці морських і прісних водойм. На суші з цього класу живуть тільки стоноги та деякі раки (краб-злодій пальмовий). Річковий рак, краби, омари використовуються людиною в їжу. Крім того, багато раків (некрофаги) мають санітарне значення, бо звільняють водойми від трупів тварин. Прісноводні раки і краби у країнах Сходу є проміжними хазяїнами для сисуна легеневого [15].
2.5.2 Клас Павукоподібні (Arachnoidea)
Класналічує близько 35 тис. видів. Ці членистоногі пристосовані до життя на суші. Вони мають органи повітряного дихання. Навіть ті з павукоподібних, які вторинно переселилися у воду, дихають атмосферним повітрям. Характерною особливістю павукоподібних є тенденція до злиття члеників тіла, з утворенням головогрудей ї черевця. У більш примітивних (фаланги) обидва відділи ще зберігають сегментацію. Скорпіони мають сегментацію тільки на черевці, у павуків черевце вже не сегментоване, а кліщі втратили навіть поділ тіла на головогруди і черевце.
Тіло вкрите хітинизованою кутикулою з гіподермою клітинної будови під нею. Похідними гіподерми є павутинні та отруйні залози. Отруйні залози розташовані, як правило, біля основи хеліцер. У павукоподібних б пар кінцівок. З них 2 перші пари — хеліцери і педи-пальпн — пристосовані до захоплення і подрібнення їжі. Інші 4 пари виконують функцію руху; це ходильні ніжки. Під час ембріонального розвитку на черевці закладається кілька пар кінцівок, але згодом вони перетворюються у павутинні бородавки.
Травна системапристосована до живлення напіврідкою їжею. Нерідко травні ферменти вводяться у тіло жертви і після того, як її тканини перетравляться, всмоктуються хижаком. Глотка павукоподібних виконує функцію сисного апарата.
Дихальна система представлена або пластинчастими легенями, або трахеями. Ті й інші відкриваються назовні отворами — стигмами на боках члеників. У легеневих мішках розташовані численні листкоподібні складки, в яких є кровоносні капіляри. Легені павукоподібних гомологічні зябрам ракоподібних. Трахеї —це система розгалужених трубочок, які підходять безпосередньо до всіх органів, де і здійснюється тканинний газообмін.
Що стосується видільної системи, удеяких павукоподібних є видозмінені метанефридії. У багатьох форм утворюються мальпігієві судини, які складаються з однієї або кількох пар виростів кишкової трубки (на межі середньої і задньої кишок), розташованих у порожнині тіла. З них продукти життєдіяльності надходять у задній відділ кишок.
Кровоносна системанайскладніша у скорпіонів і павуків, у яких дихання легеневе. У цих тварин кровоносна система подібна до такої в ракоподібних. Простіша будова кровоносної системи у павукоподібних, які дихають трахеями. Найпростіша кровоносна система у кліщів: у них її може не бути зовсім або вона складається з мішкоподібного серця і пари остій (отворів).
Нервова системахарактеризується концентрацією складових частин. У деяких форм черевний нервовий ланцюг зливається в один головогрудий ганглій.
Усі павукоподібні роздільностатеві. Статевий диморфізм добре виражений.
Скорпіони (Scorpiones) мають розчленоване на головогруди і черевце тіло. Черевце членисте і складається з двох відділів: широкого переднього і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвостом». Останній членик черевця здутий і має гострий, кігтеподібний шип — жало; всередині цього членика є дві отруйні залози, що відкриваються двома отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, перегинаючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.
Скорпіони — живородящі. Самка народжує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4—5 років.
Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у земляних нірках, під корою, в тріщинах скель і глинобитних стінах будівель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полювання. Живляться комахами, павуками тощо. Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну протнскорпюнну сироватку.
Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що має близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.
Кліщі (Асагіnа). Тіло не розчленоване на відділи і не сегментоване, овальної або кулястої форми. Ротовачастина тіла складаться з пари верхніх щелеп, або хеліцер, і педнпальп. Хеліцери і пединальии зближені і утворюють хоботок. Ротовий апарат кліщів колючо-сисного і гризучого типів. У кліщів імагінальної стадії 4 пари ніг, на кінці яких е особливі кігтикн і подушечки для прикріплення до хазяїна.
Розвиток кліщів відбувається з метаморфозом. Самка відкладає яйця, з них розвиваються личинки, у яких немає задньої пари ніг, стигм, трахей І статевого отвору. Після першого линяння личинка перетворюється у німфу,яка має 4 пари кінцівок і недорозвинені статеві залози. Залежно від виду кліщів спостерігається одна німфальна форма або кілька. Після останнього линяння німфа перетворюється в імаго — статевозрілу форму.
Кліщі завдають великої шкоди тваринництву. Серед них зустрічаються постійні й тимчасові паразити людини. Останні нерідко є переносниками збудників трансмісивних хвороб людини і свійських тварин [10].
2.5.2 Клас Комахи, (Іnsecta)
Комахи — вищі безхребетні, їхнє тіло чітко розділене на голову, груди і черевце. Грудний відділ складається з трьох сегментів; кожний має пару ніг. Отже, у комах 3 пари кінцівок. Другий і третій сегменти, крім того, можуть мати по парі крил. Черевце складається з 6—12 члеників.
Крила є у більшості комах. У деяких комах обидві пари крил розвинені добре. У ряду двокрилих для літання використовується тільки перша пара, а друга дуже редукована (збереглися невеликі рудименти—дзижчальця, які є органами рівноваги). Крила мають поздовжні і поперечні жилки, всередині каналу яких проходять нерви і трахеї. Жилкування крил має велике систематичне значення.
Відомі і безкрилі комахи. Одні з них — первиннобезкрилі. Відсутність у них крил вказує на примітивність організації. Вториннобезкрилі (воші, блохи, клопи) втратили крила у результаті паразитичного способу життя. Покриви тіла і м'язова система. Комахи мають хітинизований покрив, під яким залягає одношаровий гіподермальний епітелій. Шкіра багата на різноманітнї залози: пахучі, воскові, линяння тощо. М'язи смугасті.
Травна система характеризується різноманітністю будови щелепного апарату і складністю диференціювання кишок. Починається травна система ротом, який веде у ротову порожнину. Сюди відкриваються протоки слинних залоз. У гусениць більшості метеликів слинні залози трансформовані у прядильні. Передній відділ кишок має розширення — воло. У робочих бджіл у волі під впливом ферментів квітковий нектар перетворюється у мед. Перетравлення і всмоктування їжі у комах здійснюється у середній кишці, яка переходить у задню, що відкривається назовні анальним отвором.
Органи дихання — трахеї, тобто система розгалужених трубок, яка розподіляє повітря по тілу і постачає його до всіх органів.
Органи виділення — мальпігієві судини — численні трубочки, які впадають у кишки на межі середньої і задньої. Просвіт їх заповнений зернами сечової кислоти — головним продуктом дисиміляції у комах.
Органи кровообігу. Серце і аорта розташовані на спинному боці черевця. У зв'язку з тим що є розгалужена сітка трахей, кровоносна система розвинена слабо і позбавлена функції переносника кисню. Рідину, яка циркулює по кровоносній системі, називають гемолімфою. У ній знаходяться білі кров'яні тільця. У деяких комах (наприклад, жуків-наривників) гемолімфа отруйна.
Нервова система. У черевному нервовому ланцюзі дуже виражена тенденція до концентрації гангліїв у головному відділі, а у деяких комах (наприклад, мух) концентрація поширюється ї на грудний відділ, в якому усі ганглії зливаються у суцільну масу. Ці зміни у будові нервової системи ведуть до вдосконалення її діяльності,
Органи чуттів комах добре розвинені. Очі дорослих комах найчастіше фасеткові, але можуть бути і простими. Є також органи рівноваги, смаку і нюху, у деяких — слуху. Система відтворення. Усі комахироздільностатеві. Розвиток відбувається з метаморфозом. При повному метаморфозі комахи проходять стадії яйця, личинки, лялечки і дорослої форми (імаго). При неповному метаморфозі випадає стадія лялечки.
Практичне значеннякомах дуже велике. Вони є головними запилювачами квіткових рослин. Близько 30 % європейських квіткових рослин (у тому числі важливі сільськогосподарські культури) запилюються комахами. Риючі комахи відіграють значну роль у ґрунтоутворенні. Деякі корисні комахи одомашнені (бджола, тутовий і дубовий шовкопряди). Величезну користь людині приносять хижі комахи, поїдаючи інших комах — шкідників культурних рослин і лісу.
Комахи-паразити, личинки яких розвиваються у яйцях і личинках інших комах (оси і їздці), скорочують чисельність шкідливих комах. Оскільки більшість інсектицидів не байдужі для людини, свійських тварин і корисних комах, використання хижих і паразитичних комах для боротьби з шкідниками (біологічні способи боротьби) необхідно застосовувати набагато ширше.
Медичне і ветеринарне значення комах полягає переважно у тому, що серед них немало паразитів, які завдають прямої шкоди здоров'ю або з ними пов'язане поширення збудників трансмісивних хвороб.
Клас комах ділиться на велику кількість рядів. В основу класифікації покладено характер метаморфозу, будова ротових органів і крил. До комах з неповним перетворенням відносяться ряди прямокрилих (коники, сарана), тарганових, напівтвердокрилих (або клопів), бабок, вошей тощо [7].
До комах з повним перетворенням належать ряди твердокрилих (або жуків), лускокрилих (або метеликів), перетинчастокрилих, бліх, двокрилих тощо.
Ряд Тарганові (Blattodea). Багато видів живуть у відкритій природі. Медичний інтерес становлять чорний тарган (Blattaorientalis) і рижий, або прусак (Blattellagermanica). Розміри першого 20—26мм, другого 8—11 мм. Самці чорного таргана мають розвинені передні крила, у самок вони редуковані. У прусака обидві статі мають розвинені крила, Самки тарганів відкладають яйця у коконах. Розвиток зародка триває кілька місяців. Так, у прусака при температурі +22 °С цей період триває 172 дні. Висока температура прискорює метаморфоз, низька — уповільнює. Обидва види звичайно поселяються у теплих приміщеннях, але у Середній Лзії і в Криму зустрічаються і у природі. Живучи у помешканнях, таргани живляться хлібом, овочами, м'ясом, іншими продуктами. Вони нерідко живляться нечистотами і виділеннями людини (мокротиння, фекалії), тому можуть стати механічними переносниками хвороботворних організмів, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Для боротьби з тарганами використовують інсектициди, приманки з бурою тощо.
Ряд Клопи (Heteroptera). Більшість представників цього ряду живляться соками рослин. Деякі клопи, у тому числі блощиця (Сіtnех lectularius), перейшли до паразитичного способу життя. Слина блощиці містить отруйний секрет, тому укуси її болючі. Перенесення блощицею будь-яких збудників хвороб не встановлено. Дорослі блощиці та їхні личинки можуть довго (по кілька місяців) голодувати. Для боротьби з клопами використовують інсектициди, знищують гризунів — хазяїнів клопів і бліх.
Також існує цікавий представник родини Справжні Мухи – Муха Цеце.
Мухи цеце є облігатними переносниками трипаносом — збудників африканського трипаносомозу. Епідеміологічне .значення мають два види: Glossinapalpallis і G. morsitans.
G. palpallisпоширена у західних районах Африки. Розміри коливаються від 10 до 13,5 мм, на спині є дві великі темні плями. Тривалість життя 3— б місяців. За цей час самка 6—12 разів народжує одну живу личинку, яку відкладає на поверхні грунту. Живуть ці мухи переважно у заростях кущів по берегах річок і озер, поблизу житла людини. Живляться переважно кров'ю людини, рідше — кров'ю свійських і диких тварин. Для знищення місць помешкання мух вирубують кущі й дерева по берегах водойм, біля житла людини, уздовж доріг. Використовують також інсектициди для знищення дорослих мух.
Glossinamorsilansдрібніша, завдовжки до 10 мм. За забарвленням більш світла. Біологія розвитку така ж, як І у попередньої мухи. Живе у посушливих районах саван. Живиться переважно кров'ю диких тварин, на людину нападає рідко[8].
2.5 Тип Хордові (Chordata)
Тип Хордові налічує близько 40 тис. видів, які живуть в океанах, морях, прісних водоймах і на суші.
Еволюція органічного світу досягла найвищих рівнів розвитку у типі хордових, а серед них — у підтипі хребетних. Вивчення еволюції хребетних дає змогу зрозуміти особливості будови тіла людини.
Хребетні мають велике народногосподарське і медичне значення. Багато з них є проміжними хазяїнами паразитів людини або резервуаром збудників хвороб.
Хордові мають комплекс ознак, які специфічні для них і не зустрічаються у тварин, що належать до інших типів тварин. Упродовж спинної частини тіла тягнеться хорда. Хорда – твердий, пружний стижень, який складається з особливих клітин, що тісно прилягають одна до одної. Хорда виконує роль внутрішнього скелета. Вона є опорою для внутрішніх органів і надає тілу певної пружності, що має велике значення при зариванні у грунт.
До хордових належать: риби, земноводні(жаби, тритони та ін.), плазуни(ящірки, змії черепахи, крокодили), птахи та звірі.
Ланцетник - напівпрозора тварина, завдовжки - 4-8 см.
Живе у морях тропічної та помірної зон, зокрема у Чорному морі, на невеликій глибині, в місцях з піщаним чистим дном. Тіло ланцетника блідо-рожеве, з боків сплюснуте, на передньому та задньому кінцях – загострене. Хвостовий відділ облямований шкірною складкою – хвостовим плавцем, що своєю формою нагадуєхірургічний інструмент- ланцет. Більшу частину ланцетник проводить, зарившись у пісок і виставивши назовні передній кінець тіла, на якому міститься рот, оточений 10-20 парами щупалець. Якщо ланцетника потривожити, він відпливає на невелику відстань і знов занурюється в грунт.
Травна система ланцетника проста – ротова порожнина переходить у широку глотку, за нею йде кишка, що відкривається назовні на черевній частині тіла перед хвостовим відділом. Ротова порожнина покрита зсередини війчастими клітинами. Війки весь час рухаються і разом з водою заганяють через рот у глотку і далі в кишку одноклітинні водорості й найпростіших, якими ланцетник живиться [5].
Дихання відбувається водночас із живленням.
Кровоносна система замкнута, складається з двох основних кровоносних судин – спинної і черевної, а також численних відгалуджень і капілярів.
Органи виділення у ланцетника мають таку саму будову як і в Кільчастих червів.
Центральна нервова система (спинний мозок) міститься на спині ланцетника, над хордою, що має вигляд довгої порожнистої трубки.
Ланцетник відрізняє світло від темряви, хоча не має справжніх очей. Світло сприймається скупченням світлочутливих клітин, які містяться над нервовою трубкою. На тілі ланцетника є клітини дотику [15].
ВИСНОВОК
Паразитизм —форма антагоністичного співжиття онанізмів, щo відносяться до різних видів, при якому один з організмів (паразит) використовує інший, організм (хазяїн) як середовище існування, і джерело живлення, існуючи за його рахунок, чим, Звичайно, завдає шкоди хазяїну, але, як правило, не такої значної, щоб викликати його загибель. В. О. Догель дає паразитизму таке визначення: «Паразити — це такі організми, які використовують інші живі організми як середовище існування Т джерело їжі, покладаючи при цьому (частково або повністю) на своїх, хазяїв завдання регулювання своїх взаємовідносин з навколишнім середовищем».
Справжніми паразитами є тільки ті організми, дляяких паразитичний спосіб життя — обов'язкова форма існування. Bід справжніх (облігатних) паразитів необхідно відрізняти несправжніх. До них належать організми, які живуть вільно, але, потрапивши у інший організм, здатні прожити у ньому деякий час. До них відносяться, наприклад, личинки мух, які залишаються живими при проходженні через кишки людини.
Паразит і хазяїн становлять єдину взаємозв'язану систему, яка існує у певних умовах середовища. Тривала сумісна еволюція системи паразит — хазяїн привела до певної взаємопри-стосованості. Між паразитом і хазяїном на рівні організму виникають тісні взаємовідносини.
На систему паразит — хазяїн впливають фактори зовнішнього середовища. Встановлено, що несприятливі впливи абіотичного, біотичного і соціального середовища на організм хазяїна можуть сприяти підсиленню патогенної дії паразитів.
Для запобігання враженню паразитарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профілактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне поширення паразитів людини, як і хвороби (паразитози), які вони викликають, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.
ЛІТЕРАТУРА
1. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2000. - 499 с
2.Одум Ю. Экология. В 2 т. - М.: Мир, 1986. - Т. 1-2.
3.Федоренко А.П. Охорона рідкісних видів фауни. - К.: Урожай, 1985.
4.Природа Черкащини. Колектив авторів. К. 1971, с. 124.
5.Банников А.Г. Мир животных и его охрана. - М.: Педагогика, 1978.-125с.
6. Тварини Червоної книги. - К.: Урожай, 1990. - 205 с.
7.Природа Украинской ССР. Животный мир. - К.: Наук, думка, 1985.-240с.
8.Ковальчук Г.В. Зоологія з основами екології. - К.: Вища шк., 1988.- 295 с.
9. Сокур І.Т. Звірі нашої країни. - К.: Рад. шк., 1971. - 128 с.
10.Червона книга України: Тваринний світ.-К., 1994.
11. Жизнь животных:В 6 т. - М.:Просвещение, 1968-1971. - Т. 1-6.
12. Зедлаг У. Животный мир Земли. - М.: Мир, 1975. - 208 с.
13.Наумов С.П. Зоология позвоночных. - М.: Просвещение, 1973. -421 с.
14.Наумов Н.П., Карташев Н.Н. Зоология позвоночных: В 2 ч. -М.: Высш. шк., 1979. - Ч. 1-2.
15.Самарський Л.О. Зоологія хребетних. - К.: Вища шк., 1976. - 456 с.
Похожие рефераты:
Тип членистоногі: загальна характеристика
Значення наземного середовища в житті людини
Формування знань про тварин в учнів 3 класу на уроках "Я і Україна. Природознавство"
Стан мінерального обміну у бичків та шляхи його корекції
Структурно-функціональна характеристика тонкої кишки
Особливості епізоотології, діагностики, лікування та профілактики демодекозу собак в умовах м. Києва
Особливості перебігу інфекційних захворювань та туберкульозу у тварин та людини
Форми організації навчання природознавству в початковій школі
Лікувально-профілактичні заходи при гельмінтозах свиней