Реферат: Архітектура Романського періоду

АРХІТЕКТУРА РОМАНСЬКОГОПЕРІОДУ

Романської називається архітектура західноєвропейських країн у період з XI по XIII століття. В основі її розвитку лежали традиції античного Рима, що продовжували розвиватися з урахуванням культури цих країн.

Традиції романського стилю виникли не на порожнім місці. Їм передував період розвитку архітектури раннього Середньовіччя, що продовжувався протягом п'яти сторіч — з V по Х століття. Але виділяти його в окрему главу не має змісту, тому що цей час характеризувався застоєм у всіх напрямках громадського життя. Народи країн Західної Європи поступово забули правила будівництва римлян, різко знизилася загальна якість зведених будинків. Наприклад, при зведенні гробниці короля Теодориха в місті Равенне в 530 році будівельники не змогли правильно розрахувати і звести купол. Замість цього вони знайшли величезний камінь, видовбали його на зразок купола і використовували для перекриття. Чогось і говорити про те, що зовнішній вигляд такої будівлі залишав бажати кращого.

Основними типами споруджень раннього Середньовіччя були храми, монастирські комплекси й укріплені житла феодалів, що одержали розвиток пізніше, у Середні століття. Серед храмів переважали баптистерії — круглі в плані будинку, що має перекриття у формі купола. Будувалися і васильки, що одержали таке широке поширення у Візантійській імперії. Першими зі споруджень подібного роду були храм Святого Петра, побудований у 330 році, і василька Святого Павла, IV-V століття (обидві в Римі). Пізніше почали будуватися храми не тільки в Римі, але й в інших містах (василька Святого Аполлінарія в Равенне, VI століття).

Ці будинки були витягнутими в плані і мали від трьох до п'яти нефів, відділених від центрального простору рядами колон. Сонячне світло проникало в приміщення через вікна, що знаходяться у верхній частині стін.

Опори, що підтримують перекриття, являли собою аркади з плоскими перекриттями. На місці розташування вівтаря влаштовувалася апсида і трансепт (поперечний неф) — додатковий простір, що призначався для священиків. Перед входом у храм досить часто влаштовувався атрій (двір, оточений галереями), у центрі якого знаходилася чаша, що використовується при проведенні обряду водохрещення.

Згодом цей тип храму удосконалився: була збільшена площа трансепта, перед ним з'явився додатковий простір, назване нартексом. Воно призначалося для людей, що ще не прийняли християнства, — їх називали оголошеними.

Вхід розташовувався в західній частині храму. По обидва боки від нього знаходилися вежі, що є не тільки декоративною прикрасою, але і зміцненням — багато храмів раннього Середньовіччя одночасно були самими захищеними будинками, тому при нападі на місто в них ховалися жінки, діти і старі.

Наприкінці періоду раннього Середньовіччя над средокрестьем деяких храмів стали зводити чи куполи намети, що мають форму куполів.

Такі храми будувалися в країнах Західної Європи протягом п'яти сторіч. Вони повторювали один одного по плануванню, оформление фасаду й інтер'єра також не особливо відрізнялося. У XI столітті почався розквіт зодчества, приведший до появи всіляких архітектурних шкіл, будівництву монастирських ансамблів і закладці нових міст.

Особливо багато було побудовано монастирських ансамблів у період правління Карла Великого (768-814 роки). У центральній частині території монастиря знаходилася базиліка з ризницею (приміщенням для збереження риз і церковного начиння), поруч розташовувалася бібліотека зі скрипторием (майстерні, у якій створювалися рукописні книги).

У Середні століття одним з найстрашніших нещасть були пожежі — вони случалися часто і цілком знищували дерев'яні будівлі. Поч цьому до початку XI століття (цей період у наслідку назвали початком розвитку романського стилю) зодчі відмовилися від дерева і знову стали использовать для зведення монументальних споруджень цегла і камінь,

Перекриття будівель, на відміну від будинків періоду раннього Середньовіччя, сталі робити склепінними. Головний неф перекривали цилиндрическим зводом, бічні нефи — хрестовими. Іноді купол возводили на місці перетинання головного нефа і трансепта, причому в цьому випадку, як правило, установлювали додаткові опори, на який і спирався звід. Перехід від квадратної підстави до барабана здійснювався за традицією за допомогою чи тромпів вітрил.

Через перехід до зводів циліндричної форми масив стін сильно збільшилися, тому зодчі прагнули змінити конструкції таким чином, щоб рівномірно розподілити тиск. Для цього споруджувалися хрестові зводи і подпружные арки. У стінах, у місцях найбільшої дії розпірних конструкцій установлювалися контрфорси.

Пізніше, у XII столітті, сталі споруджуватися зводи, у яких гладка внутрішня поверхня сполучалася з гуртами — арками, що зміцнюють ребра зводу. Звичайно гурти продовжувалися уздовж несущих опор, утворюючи тонкі напівколони з базами і капітелями.

Як будівельний матеріал застосовувалися гірські породи, що вдавалося добути в безпосередній близькості від самого будівництва, — найчастіше це був вапняк. У деяких районах Франції використовувалися породи вулканічного походження, в Італії — мармур, у Нормандії — граніт. Там, де не було родовищ яких-небудь порід (на півночі Франції, у Нідерландах, Німеччині), використовували обпалену цеглу.

Перед початком кладки камінь обтесували з боків і лицьової сторони (внутрішня частина стіни залишалася неопрацьованої). Різьблення на камені також наносили заздалегідь.

Незважаючи на те що романські зодчі багато в чому спиралися на традиції античного Рима, вони цілком відмовилися від кладки цегли насухо і від бетонної кладки шарами, що мають горизонтальну довжину. У Середні століття зводили стіни, що включають до трьох шарів чи каменю цегли, із забуткой з розчину і кам'яного баласту. Потім укладали зовнішній ряд, найчастіше з тесаных кам'яних блоків, скріплених розчином.

Для виконання зводів використовувалися дерев'яні кружала і камені, яким штучно придавалась клинчатая форма. Для скріплення каменів застосовувався розчин. Камені могли бути неоднаковими по довжині і висоті, звичайно рівну висоту мали тільки камені одного рівня, а самі ряди могли мати різну висоту. Однак стіни не штукатурилися, тому сама кладка повинна була бути акуратної, декоративної. Іноді стіни декорувалися плитками різних відтінків.

Застосовувалися й інші елементи, що додають зовнішнім стінам декоративність. Насамперед це були арки, що прикрашали дверні і віконні прорізи. Самі прорізи на ранніх етапах розвитку романського стилю мали напівциркульне, а пізніше — склепінне завершення. Масиви зовнішніх стін декорувалися аркатурами, що часто доповнювалися скульптурними фризами.

Вхід у храм розташовувався в західній частині фасаду і являв собою один чи три портали, виконані у виді декількох рядів колон, перекритих напівциркульними чи стрілчастими архівольтами.

Внутрішні приміщення намагалися прикрашати, але, у порівнянні з мами Візантійської імперії, ці прикраси були дуже скромні. Як правило, вони включали невеликі чи мозаїки фрески.

Початок II тисячоріччя ознаменувалося тим, що в цей період у странах Західної Європи одночасно закінчилися війни, усілякі нещастя і природні катаклізми, що продовжувалися тут на протязі 150 років. Почався черговий період розквіту архітектури. У Франції, Німеччини й інших країн стали створюватися школи, причому усі вони, незважаючи на деякі розходження, розвивалися приблизно в одному напрямку.

Завдяки Хрестовим походам і паломничествам жителі европейских країн стали більше дізнаватися про спосіб життя, традиціях і лантухтурі народів Сходу, що не могло не відбитися на їхньому житті. Ставналагоджуватися торгові зв'язки. З'явилися мандрівники. Усе це привело до будівництва доріг, мостів і готелів, причому будівництвом займалися переважно монастирі.

Як уже було відзначено вище, феодали Середньовіччя проживали в укріплених житлах, що іменувалися замками. Вони зводились на піднесених місцях, з яких зручніше було спостерігати 34 місцевістю і вести оборону у випадку воєнних дій. Замки являлись центрами поселень — навколо них тіснилися будівлі тих, хто обробляв землі феодалів, пас худобу і т.д.

У центрі двору розташовувалася донжон — головна вежа, у XI столітті служившая житлом феодалу. Нижній поверх був коморами, на другому розташовувалися спальні пана, його чоловіки і дітей, на третьому знаходилися кімнати слуг. Вежа мала ще підземелля, яка використовувалося для висновку в ньому злочинців селища. На криші стояв дозорець і уважно оглядав місцевість.

Пізніше, у XII столітті, феодал з родиною переселявся у вежу тільки під час воєнних дій, а в інший час проживав у будинку, який розташовувався в стін донжона, але не був так добре укріплений. Крім донжона і будинку феодала, на території замка, як правило, розташовувалася капела (невелика каплиця). На внутрішньому дворі малися різні господарські і підсобні приміщення.

Замок феодала (чи монастир) і вирослі поруч будівлі зіставляли основу міста. Найчастіше замок розташовувався на чи горі скелі, був добре захищений, мав великий запас продовольства і міг витримувати тривалу облогу. Одним з них був Каркасон - замок герцогів тулузских, що розташовувався на неприступній скелі в підніжжя Піренеїв. Інші житлові будівлі знаходилися внизу, на рівнині.

Подібне поселення не завжди переростало в місто, але, якщо це відбувалося, його центром уже був не чи замок монастир, а ринкова площа. На ній піднімався головний міський собор. Пізніше поруч із собором стали будувати будинок ратуші (органа міського самоврядування). У центральній частині міста також розташовувалися житла правителів міста, найбільш багатих городян, купців, старшин ремісничих цехів.

Вдома інших жителів розташовувалися, у залежності від професій, у відведених для цього місцях. Так, існували вулиці і навіть цілі квартали зброярів, ювелірів, ткачів, кравців, булочників, аптекарів і інших. У містах Середньовіччя був дуже низький рівень упорядженості: вони не мали водопроводу і каналізації. Бруківки місцями були викладені каменем, але через те, що помиї виливалися прямо на вулицю, у місті майже завжди було дуже брудно, тому досить часто виникали епідемії.

Починаючи з XII століття в багатьох містах малося регулярне планування. Місто поділяли на чотири рівних квартали дві широкі прямі вулиці, що перетинаються в центрі під прямим кутом. Навколо міста зводився високий і добре укріплений чи пояс кілька поясів фортечних стін. За стінами влаштовувався рів, через який можна було перейти по звідних мостах. У мостів і міських воріт вдень і вночі стояла стража. На ніч мости піднімалися, ворота защіпалися, а вулиці загороджувалися товстими ланцюгами.

Через того що простір був обмежений фортечними стінами, місто не могло рости вшир. Тому він був дуже тісно забудований, до одноповерхових будинків пристроювалися другі, треті поверхи, балкони. Середня висота житлових будинків складала від 20 до 30 м, церков — 1 ОС-150 м.

Вулиці були дуже вузькими — максимальна ширина складала 7 м, але найчастіше вона була набагато менше — 5, 3 і навіть 2 м. З", на таких вулицях не могли роз'їхатися два екіпажі, тому приходилося об'їжджати найбільш вузькі чи ділянки йти пішки.

З роками забудовувалися усі вільні ділянки міста, навіть площі. Житлові будинки мали фасад невеликої довжини. Справа в тім, що в Середні століття в містах був уведений податок на надмірну довжину вуличного фасаду будинку, тому городяни будували будинку з невеликим фасадом усього в два-три вікна. Основний масив будинку розташовувався в глибині ділянки. І все-таки наставав момент, коли жителям міста ставало занадто тісно на території, обмеженої фортечними стінами. Вони починали будувати будинку за стінами, найчастіше уздовж чи доріг рік. Потім зводили черговий пояс стін.

Однак нові стіни не могли охопити всі будівлі. Деякі групи будинків усе-таки залишалися незахищеними (вони називалися посадами). У випадку воєнних дій посади знищувалися в першу чергу, а жителі, що не устигли вчасно укритися за фортечними стінами, гинули.

У багатьох містах Європи, заснованих у період Середньовіччя, можна знайти залишки таких поясів фортечних стін. Але найчастіше вони вже цілком зруйновані, і на їхньому місці пролягають бульвари і кільцеві вулиці.

З розвитком архітектури усе більше значення стала здобувати живопис і скульптура. Інтер'єр храмів, а пізніше і будинків багатих городян декорувався фресками. Скульптури стали розміщати не тільки в приміщеннях, але і використовувати для прикраси фасадів. Година незвичайні, фантастичні форми придавались капітелям колон — з каменю висікалися різні орнаменти, рослинні й інші візерунки: чи голови фігурки неіснуючих тварин, чи чудовиська людей.

У порівнянні з періодом раннього Середньовіччя досить сильно змінився зовнішній вигляд і оздоблення церков. Справа в тім, що в XI-XIII століттях часто відбувалися теологічні суперечки між представниками різних напрямків, з'являлися єресі, проти яких церква борола і навіть повідомляла Хрестові походи. Тому, щоб зберегти і підсилити свій вплив на всі сторони громадського життя, церква прагнула залякати населення, особливо неписьменних, котрих була більшість. Священики вимовляли проповіді, у яких лякали віруючих пекельним вогнем, уготованным їм за їхні земні гріхи.

Тим же цілям служили і виразні форми: фрески в церквах розповідали про борошна грішників у пеклі, Страшному суді, що очікував усіх християн, і т.д. І одночасно з цим середньовічні живописці зображували на стінах церков історичні сюжети, ілюстрації до байок, віршам і навіть романам. Досить часто на фресках можна було побачити зображення фантастичних істот, яких люди нібито зустрічали в реальному житті. Їхні описи звичайно бралися з чи літописів народних сказань. Найбільше часто зображувалися аспіди (так у Середні століття називали отрутних змій) і василіски — міфічні отрутні чудовиська з тулубом жаби, хвостом змії і головою півня з гребенем у формі діадеми.

Архітектурні спорудження, що відносяться до романського стилю, незважаючи на деякі розходження, у цілому будувалися в одному напрямку. Це, як видно, відбувалося тому, що майстри і будівельники, що брали участь у зведенні якого-небудь монументального спорудження, після закінчення будівництва відправлялися в інші міста і країни Європи в пошуках роботи й учили нових майстрів, сприяючи поширенню у всіх країнах єдиного архітектурного напрямку.

Протягом розвитку романського стилю в країнах Західної Європи склалися різні школи. Серед них особливо виділялися школи Бургундії, Аквитании, Провансу у Франції, а також Саксонська і Рейнська в Німеччині. На узбережжя Адріатичні моря в багатьох, особливо монументальних, спорудженнях, можна було помітити вплив архітектурних традицій Візантійської імперії.

Франція

Архітектурні пам'ятники, що відносяться до романського стилю, можна знайти в багатьох європейських країнах, але більше всього їх збереглося на території сучасної Франції. Церкви і монастирі були побудовані в основному в доріг, по яких проходило безліч прочан, особливо до півдня від ріки Луари.

Ці храми були просторими, розрахованими на велику кількість віруючих — парафіян, що живуть неподалік, і прочан. Вони являли собою трьох- чи пятинефные васильки з трансептами, що іноді теж складалися з трьох нефів. Поблизу вівтаря півколом розташовувалися каплиці для збереження всіляких християнських реліквій.

Одним з перших споруджень подібного типу була церква Сен-Мартен у місті Турі, що розташовувались у середньому плині Луари. Вона була побудована в Х-Х1 століттях. Небагато пізніше церкви схожого планування стали зводитися по всій території Франції. Вони відрізнялися строгими формами і скромним, навіть аскетичным оздобленням.

Найчастіше зводилися просто гладкі стіни, нічим не прикрашені ні зовні, ні усередині. Єдиною прикрасою багатьох храмів були лише різьблені колони.

При виборі місця для будівництва перевага віддавалася пагорбам, чи височинам скелям, що здавалися неприступними. Усі вони мали відмітну рису — їхні бічні нефи, на відміну від багатьох грузинських, вірменських чи візантійських храмів, що будувалися в той же час, знаходилися на одному рівні з центральним нефом. Така церква Нотр-Дам дю Пір (Богоматері, покровительки портів) у Клермоне, побудована в 1099—1185 роках, і багато храмів провінції Овернь. .

Храми провінції Пуату, що лежить у західній частині Франції, багато в чому нагадували будівлі Оверни — вони мали такі ж товсті" масивні, міцні стіни. Весь вигляд соборів суворий і строгий. Однак можна помітити перші вдалі спроби якимсь образом прикрасити фасади. Наприклад, у Пуатье майстра покрили скульптурним різьбленням весь західний фасад церкви Нотр-Дам ла Гранд (Богоматері Великої). У XI—XIII століттях головним економічним, культурним і религиозним центром Франції була Бургундія, тому немає нічого здивувавши в тім, що головна архітектурна школа країни з'явилася; саме тут. Великий вплив на розвиток традицій романського стиля зробив головний монастир Бургундії, що розташовувався в Клюни.

У монастирі, чи абатстві (так називалися католицькі монастирі), у Клюни розташовувався центр ордена бенедиктинцев. У той час; орден мав великий вплив не тільки у Франції, але і за її межі*, мі (заснований він в Італії), тому архітектурний ансамбль повинний був; вражати усіх, хто відвідував його.

Головна церква мала довжину 127 м, ширину 40 м, висоту центрального нефа 40 м і була найбільший із усіх християнських храмів) Європи. Вона являла собою пятинефную васильку з двома трансептами і нартексом великої довжини. Спорудження прикрашали п'ять веж: дві з них розташовувалися на кінцях великого трансепта, дві — по обидва боки західного фасаду й одна — на средокрестье. В спорудження було досить масивним, тому для його укріпленні) уперше використовувалися контрфорси, поміщені в зовнішніх стін?

Згодом головну церкву монастиря використовували як стало при будівництві численних храмів не тільки у Франції, але за її межами (собор Сен-Лазар в Отэне, 1112—1132 роки, і інші

Крім монастиря в Клюни, за правилами бургундської школи була побудована церква Магдалини у Везлэ. Це трехнефная василька з великим хором і капелами. При будівництві даного спорудження французькі зодчі вперше перекрили центральний і бічний нефи хрестовими зводами.

На півдні і південно-заході Франції, особливо на узбережжя Середземного моря, у будівлях був помітний вплив архітектурних традицій античної Греції і Рима. У ті часи на місці Провансу — однієї з провінцій, що знаходяться тут, розташовувалися грецькі колонії, згодом приєднані до Римської імперії.

Деякі з античних будівель ще існували в період Середньовіччя і служили зразком для французьких будівельників. Можливо, тому християнські храми, возводимые тут, більше нагадують античні будівлі: вони мають невеликий внутрішній простір, що складається з залу, іноді доповненого невеликим нефом. Поруч із храмом, як правило, знаходився невеликий дворик, оточений галереєю, — клуатр.

Внутрішня прикраса храмів бути досить простим, зате фасади багато оброблялися скульптурами, завдяки чому будівлі ставали схожими не на християнські церкви, а на римські арки. У кам'яних плитах висікалися всілякі орнаменти, що нагадують римські. Колони прикрашалися капітелями, виконаними за правилами коринфского ордера. Як приклад подібних споруджень можна привести церква абатства Сен-Жиль, побудовану в XI— XII століттях, і церква Сен-Трофим в Арле (XII століття).

Храми Нормандії являли собою прості, суворі будівлі, що більше нагадували не церкви, а укріплені замки. Вони майже не прикрашалися; строгість форм небагато оживляли лише високі вежі. Ці спорудження відрізнялися від всіх існуючих на території Франції храмів плануванням. Як і в інших провінціях, це були трьох- чи пятинефные васильки, але трансепт звичайно включав тільки один неф, капели були відсутні. Така церква Санта-Тринита в Каене, побудована в Х1-ХІІ століттях.

Архітектори Середньовіччя приділяли велику увагу культовим спорудженням. Правила будівництва світських будівель на початку романського періоду тільки починали формуватися, а основний розквіт будівництва палаців і усіляких світських архітектурних ансамблів приходиться на кінець романського і на готичний періоди. Исключение складає міцність Гайяр, побудована в 1189—1199 роках у Нормандії англійським королем Ричардом Левине Серце. Вона була призначена для захисту англійських володінь на материку. При її зведенні архітектори використовували самі новітні правила будівництва фортифікаційних споруджень на Сході.

У XII столітті при прикрасі фасадів і інтер'єрів церков усе частіше й частіше стали створювати скульптури. Однієї із самих старих і кращих була тулузская скульптурна школа. Її майстра виконували рельєфи, що згодом використовували для обробки церков. Сюжетами рельєфів служили релігійні мотиви. Наприклад, церква Сен-сер-нен у Тулузі була декорована рельєфом, що зображував Ісуса Христа, портал церкви абатства Сен-Пьер у Муассаке (перша половина XII століття) прикрашав рельєф, на якому скульптор постарався зобразити апостола Петра.

Ранні рельєфи характеризуються лінійним малюнком, складки одягу не виліплені, а намальовані глибоко врізаними лініями, фігури розроблені погано і виглядають безтілесними. Однак рельєфи того часу повні динаміки й експресії, фігури, хоч і не дуже точно зображені, виглядають так, начебто зараз зійдуть з рельєфу.

Що стосується композицій тулузских рельєфів, те усі вони повторюють один одного: у центрі розташовується головна фігура (Христос, Діва, чи Марія один з апостолів), по розмірі набагато перевищуюча; інші. Інший простір заповнювався невеликими фігурками апостолів, ангелів, людей і т.д.

На формування бургундської скульптури зробила вплив лангедокская — рельєфи обох цих шкіл мали більш м'які, плавні форми, обличчям придавалось одухотворене вираження. Такий рельєф, "Страшний суд" у тимпані порталу церкви Сен-Лазар в Отэне. Він быа виконаний скульптором Жизлебертом у 1130—1140 роках. У централь^ ний частини композиції майстер помістив велику фігуру Христа, а також зобразив боротьбу між ангелами і чортами за людські душі'. Простір, що залишився, він заповнив маленькими, зляканими фігурками людей, з жахом ожидавших своєї долі.

У розвитку скульптури Провансу можна помітити забуте вплив античного Рима: портали прикрашаються не тільки барельєфами, але і скульптурами християнських святих. Багато в чому схожа на неї і скуль? птура Оверни. А в північній частині Франції церкви не прикрашалися рельєфами: це мистецтво початок розвиватися набагато пізніше, у готичну епоху.

Німеччина

У XI-XII століттях на території Німеччини не припинялися жорстокі феодальні міжусобні війни. У зв'язку з цим головну увагу при будівництві споруджень приділялося їхньому зміцненню, а не прикрасі фасаду. Тому архітектурні пам'ятники тих часів характеризуються простотою, навіть аскетичностью.

На території Німеччини закладалися і росли нові міста: Вормс, Шпейер, Майнц і інші. Багато хто з них пізніше, у XIV-XV століттях, стали великими економічними і торговими центрами. У цих містах зводилися перші церкви, в архітектурі яких були присутні риси романського стилю.

Ці спорудження більше походили не на християнські храми, а на добре укріплені фортеці: їхньої стіни були товстими, гладкими і не мали ніяких прикрас, крім вузьких вікон, схожих на бійниці. В обох кутах, як правило, зводилися товсті, приосадкуваті вежі з перекриттями у формі конусів. Для того щоб зовнішній вигляд церков не сильно отпугивал парафіян, гладкий простір стін і веж намагалися доповнювати аркатурами, що розташовували під карнизами. Такі церкви Михайла (XI століття), Годерхардта (XII століття), побудовані в Гильдесгейме, і багато інших храмів.

Особливо виділяється собор у Вормсе, побудований у Х1-Х1П століттях (мал. 76). Він являє собою васильку з перекриттями у виді хрестових зводів. Напроти прольотів центрального нефа розташовуються по двох прольоту бічних нефів (така конструкція була поширена в Німеччині й одержала назву зв'язаної). У фасаді спорудження присутні прості, строгі лінії, переважає арковий мотив. У кутах собору піднімаються вежі з перекриттями у формі конусів і невеликих віконець.

У плані собор має форму хреста з однією подовженою галуззю. Над средокрестьем був установлений купол на восьмигранному барабані. Сам купол, як і перекриття веж, теж мав форму конуса, але з вісьма гранями. У період розвитку романського стилю на території Німеччини сформувалися кілька шкіл. Спорудження рейнської школи характеризувалися зв'язаними перекриттями (як у собору у Вормсе). Будівлі саксонської школи являли собою васильки. Відмітної особливий- ностью вестфальской школи були зальні спорудження з трьома нефами, як правило, однаковими по висоті.

Наприкінці XII — початку XIII століття вэ багатьох спорудженнях Німеччини були присутні деякі риси, характерні для готичного стилю. Однієї з таких будівель був Бамбергский собор. На його місці піднімався храм, побудований у XI столітті, але він згорів, і в 1185 році там же почалося зведення нового собору. У 1237 році він був цілком закінчений, оброблений і освячений.

Його форми й обробка відповідають правилам романського стилю, але завдяки великій кількості вікон, декоративним тягам, а також художньому оформленню порталів це спорудження не виглядає похмурою і неприступною міцністю, а більше все-таки нагадує храм. Крім того, він перекритий стрілчастими хрестовими зводами, для зміцнення яких зводилися арки з каменів у формі клинів (нервюри).

Інший собор, побудований у Наумберге в середині XIII століття, багато в чому нагадує Бамбергский. Його західні хори прикрашені статуями і всілякими рельєфами в готичному стилі. Однак у Німеччині зводилися не тільки собори. До наших днів збереглися руїни усіляких світських споруджень, у тому числі феодальних замків і палаців, у яких проживали імператори (вони називалися пфальцами). Наприклад, у 1067 році недалеко від міста Эйзенаха був закладений замок Вартбург. З всього ансамблю найкращим способом збереглося його найбільш укріплене спорудження — палац, побудований у 1190—1250 роках і подвергшийся великої реконструкції в XIX столітті.

Що стосується скульптури, то в Німеччині вона не одержала такого розвитку, як у Франції. Фасади церков і світських споруджень дуже рідко декорувалися рельєфами і статуями. В основному скульптура використовувалася для прикраси інтер'єра.

Італія

Зовсім по іншому шляху розвивалася романська архітектура в Італії, де сильніше, ніж у країнах Європи, почувався зв'язок з Римською імперією. Крім того, на Апеннінскому півострові малися будівельні матеріали, що використовувалися ще римлянами і яких не було в деяких країнах Європи, — насамперед мармур. Видимо, тому італійські будівлі нагадували архітектурні спорудження античного Рима. Крім того, в Італії, на відміну від європейських країн, більше значення придавалось не релігійної, а світського життя.

В Італії в період Середньовіччя сформувалося кілька архітектурних шкіл. Одна з них, розташована в південній частині Італії, ґрунтувалася на візантійських традиціях у сполученні з досягненнями країн Сходу (церкви міста Палермо). Минулого й інші школи й архітектурні напрямки, що розвивалися в різних куточках країни. Але головної і найбільш развитой архітектурною школою усе-таки вважається венеціанська. Вона не тільки ґрунтувалася на багатьох архітектурних традиціях Візантійської імперії, але і була їхньою продовжувачкою. Як приклад можна привести знаменитий венеціанський собор Сан-Марко. Він був побудований ще у візантійську епоху, але кілька разів перебудовувався в XII-XVII століттях (це говорить про те, що в його архітектурі можна знайти риси не тільки романського, але і готичного стилю, а також епохи Відродження і навіть ісламістського).

Більшість церков, що будувалися в середньовічній Італії, характеризуються досить простим плануванням. Крім будинку самої церкви, поруч піднімаються дзвіниці, баптистерії (круглі чи багатогранні в плані спорудження, що призначалися для проведення обряду водохрещення) і клуатри (криті галереї, що оточували двір прямокутної форми перед будинком церкви).

Портали багатьох церков прикрашали навіси, що спиралися на двох ,| колон, що доповнювалися кам'яними зображеннями різний тварин, найчастіше львів. Для прикраси зовнішніх стін використовувався білий мармур, а в деяких містах, наприклад у Таскане, — мармур самих різних квітів (церква Сан-Миниато аль Монте, кінець XI — початок XIII століття).

Одним із самих знаменитих споруджень Італії, що відносяться до романського стилю, є пизанский комплекс із відомої усім падаючою вежею. При погляді на нього відразу стає видно, що в ньому виразилася вся любов італійців до красивих, пропорційних будинків. Під час будівництва на соборі навіть був висічений напис:

"Ніщо не порівнянне з білосніжним мармуровим храмом". І дійсно, сполучення білосніжного мармуру з зеленим лугом, на якому зведений комплекс, і синім високим італійським небом чудово.

Пизанский комплекс включає собор, вежу-дзвіницю і баптистерій. Основний масив собору був побудований зодчим Бускетто. Його освячення пройшло в 1118 році. Собор являє собою базиліку з дуже високим центральним нефом. Наприкінці XIII століття Райналдо прибудував до собору фасад.

У 1147 році під керівництвом Бонанно почалося будівництво вежі-дзвіниці. Згодом ґрунт під нею Просіла, і вежа сильно нахилилася. Незважаючи на цей недолік, помилуватися падаючою вежею приїжджають туристи з усього світу.

Через шістьох років був споруджений баптистерій. Його будівництвом керував зодчий Диотисальви. Усі три будинки комплексу прикрашені арками.

Внутрішні приміщення собору оброблені чередующимися мраморными плитами чорного і білого кольорів. Згодом подібний спосіб прикрашати будинку (він був названий пизанским) можна було зустріти й в інших містах: Лукке, Пистойи, Ареццо і навіть на острові Сардинія, що лежить у Середземн море досить далеко від Апеннінского півострова,

Дуже багато церков, що відносяться до романського стилю, збереглося на півночі Італії — у Ломбардії. Найвідомішими з них є Сант-Амброджо в Милане (VI століття, перебудована в XI— XII століттях), Сан-Дзено Маджоре у Вероні і численні собори в Модене, Феррарі, Парме й інших містах.

Церква Сан-Дзено Маджоре справедливо вважається одним із кращих архітектурних шедеврів романського стилю у Вероні (мал. 77). Рис. 77. Церква Сан-Дзено Маджоре з дзвіницею (праворуч) і червоною вежею (ліворуч). XIII століття Він був побудований у IV-V століттях, потім перебудовувався в IX столітті. Але ці будівлі не збереглися до наших днів. Третій етап перебудови собору почався в 1120 році, тобто в епоху романського стилю. Згодом, в епоху готики, також проводилися деякі перебудови, але зовнішній вигляд церкви не занадто змінився. Була перероблена стеля, прибудовані готичні апсиди і т.д.

Поруч з церквою Сан-Дзено Маджоре (Святого Зіновія) розташовується дзвіниця (перша половина XII століття) і знаменита червона вежа (XIII століття), про яку писав Данте в XVIII частини "Чистилища".

Церква, як і багато споруджень романського періоду, має строгий і простий фасад. Але в неї є відмінна риса, що є характерною рисою не романського стилю, а готичного, — кругле вікно-розетка, над виконанням якого трудився майстер М. Бриоло-то. Карнизи прикрашені тонкими, витонченими фризами (скульптор Ада-минода Сан-Джорджо).

Портал церкви був зведений тільки після того, як розібрали іншу, більш стару церкву, побудовану ще до початку розвитку романського стилю. Сьогодні перед порталом розташовується невеликий портик з балдахіном, опорою якого служать колони. У підставі колон знаходяться кам'яні львы, що охороняють вхід у церкву. Фасад багато прикрашений рельєфами з зображенням сцен зі Старого і Нового Завіту.

Період Середньовіччя в Італії вважається розквітом декоративної скульптури. Саме тоді церкви і світські будинки стали прикрашатися ' рельєфами. Найбільше часто різьбленням покривалися портали, капітелі й архівольти. Італійські майстри вирізували в камені зображення напівлюдей і напівзвірів, причому по майстерності виконання ці роботи найбільш близькі до скульптур Проторенессанса. Найбільше талантливые з майстрів виконували цілі рельєфні картини. Найчастіше мотивами були біблійні чи сказання світські добутки (байки Эзопа і т. д), а також легенди (наприклад, про короля Артурі і лицарях Круглого столу). Для прикраси Моденского собору, побудованого в 1107 році, скульптор Виллегельм створив рельєфи, на яких зобразив саме короля Артура.

Історія зберегла імена багатьох талановитих італійських Майстрів того часу, що створювала рельєфи і скульптури для прикраси фасадів і інтер'єрів церков, палаців і інших будівель. Наприклад, рельєфи хору Пармского собору створив Бенедетто Антелами (Антельми).

Італійські майстри перейняли багато візантійських традицій, у тому числі мистецтво складання мозаїк. Правда, перші мозаїчні картини в Італії були виконані грецькими майстрами (собор у Чефа-лу, 1148-1189 роки), але незабаром італійські живописці освоїли це мистецтво і стали створювати великі по довжині мозаїки (Па-латинська капела, 1154—1166 роки).

На рубежі XIII-XIV століть італійські майстри вирішили відмовитися від візантійських традицій. У їхніх утворах усе частіше й частіше спостерігалися риси, більше властивій епосі Проторенессанса.

Інші країни Західної Європи

Серед інших країн,Західної Європи архітектурні традиції найбільше цікаво розвивалися в Іспанії. При цьому в іспанських будівлях відбилася вся історія країни того періоду. З VIII по XV століття проходила Реконкіста, тобто звільнення корінним населенням території Пиренейского півострова, захопленого арабами (у ті роки їх називали маврами, звідси назва їхніх будівель — мавританські).

Крім того, місцеві феодали постійно вели міжусобні війни. Тому багато міст і поселення були одночасно добре укріпленими фортецями, тобто минулого оточені поясами високих, товстих, міцних фортечних стін з вежами і ровами, через які перекидалися звідні мости.

Особливо складними і міцними були зміцнення міст у Кастилії. Народи саме цієї області першими почали війну за незалежність і в міру звільнення території намагалися якнайшвидше звести свої міста й оточити їх поясами високих міцних стін. Очевидно, від цього і відбулася назва області: у перекладі з іспанського слово, що означає "міцність". Як приклад подібних споруджень можна привести палац Алькасар, побудований у IX столітті і подвергшийся істотній перебудові в XVI. У Толедо збереглися до наших днів добре укріплені в'їздні ворота, що носять назву "Ворота сонця".

Найбільший інтерес представляють архітектурні пам'ятники Астурии. Пізніше стиль, що склався в цій області, одержав назву астурийского. У цих спорудженнях ще видні брутальність і простота, характерні для будівель дороманского періоду, і одночасно в них присутні риси мавританської архітектури. Серед численних соборів, побудованих у той період, особливо виділяються церкви Сан-Мигуэль де Лино і Санта-Мария де Наранко, що знаходяться в Овьедо.

На розвиток традицій романського стилю в Іспанії великий вплив зробила сусідня з нею Франція. Так, одним з перших споруджень романського стилю була церква Сант-Яго де Компостеляа, побудована в 1078-1128 роках. Вона являла собою васильку, по плануванню багато в чому напоминавшую собор Сен-Сернен у Тулузі. Головний фасад спорудження прикрашав портал, що носить назва "Портик небесного блаженства", створений Матео. Він був декорований складними рельєфами, що переходили на поверхню арок і тимпанів. Споруджувалися і собори, що мали центрическую планування (церква Віра Круз у Сеговии, 1208 рік).

Багато церков, особливо в Кастилії, мали європейське планування, але в прикрасах фасаду й інтер'єра домінуючим був мавританський стиль. Такі собор у Саламанке(1120—1178 роки) і церква Сан-Висенте в Авиле (XII століття).Як і в інших країнах Європи, фасади й інтер'єри церков у Іспанії прикрашалися рельєфами. Причому над ними найчастіше трудилися) раби-араби, тому зображувані ними картини більше нагадували східні орнаменти. Чимало арабів було і серед архітекторів.

Католицька релігія в Іспанії дуже впливала на всі сфери життя суспільства. Крім усього іншого, вона вирішувала, яким повинні бути церкви, які мотиви найбільше підходять для того, щоб зобразити їх на чи рельєфах фресках, і т.д. Адже основним заказчиком продовжували залишатися саме представники церкви. У Х1-Х1ІІ століттях в Іспанії початку розвиватися і фрескова живопис. Для перших фресок характерний твердий, простий малюнок с жирним контуром і скуповуючи колірна гама. Подібні фрески прикрашають стіни церкви Сан-Клементе де Тауль і капели Сан-Исидро в місті Леоні. Пізніше іспанські майстри навчилися виконувати розписи на дереві. Багато зображуваних предметів були об'ємними (такі картини називалися "фронталес").

Архітектурні традиції Англії складалися під впливом Франції, особливо північної її частини — Нормандії (нормани, завоювавши в 1066 році Англію, принесли на острів і свої культурні традиції). У той час в Англії відбувалася боротьба за владу між королем і найбільшими феодалами.

Англійські будівлі багато в чому нагадували французькі — це минулого всі ті ж строгі монументальні спорудження з високими центральними нефами, суворими вежами. Замки і церкви по зовнішньому вигляді практично не відрізнялися друг від друга.

З XII століття конструкції стали доповнюватися високими нервюрными зводами, щоправда, вони поки ще не були додатковим кріпленням для стін, а виконували чисто декоративну функцію (собор у Дер-хеме, 1096-1133 роки).

Згодом собори придбали риси, характерні тільки для англійської архітектури: вони стали мати велику довжину, а трансепт переносився ближче до центральної частини. Вежа, що розташовувалася над средокрестьем, мала велику висоту, чим вежі західного фасаду.

У готичний період багато хто зі споруджень були перебудовані, тому сьогодні досить важко привести приклади будівель, у зовнішньому вигляді яких присутні риси тільки романського стилю. Крім собору в Дерхеме, прикладом романської архітектури може служити церква в Чи, зведена в другій половині XII століття. Основою для нього послужив собор Сан-Тринита у французькому місті Кане.

Наприкінці XII — XIII столітті в багатьох будівлях з'являлося усе більше і більше деталей нового періоду, що згодом був названий готичним.

Реферат: Архітектура Романського періоду

Франція

Німеччина

Італія

Інші країни Західної Європи

Похожие рефераты: