| Похожие рефераты | Скачать .docx | Скачать .pdf |
Дипломная работа: Особливості початкового етапу розслідування злочинів
“Особливості початкового етапу розслідування злочинів”
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Загальні положення методики розслідування злочинів
1.1. Історія, поняття, завдання, предмет і структура методики розслідування
1.2. Класифікація і структура окремих методик розслідування злочинів
1.3. Поняття криміналістичної характеристики злочину
1.4. Організована злочинність
Розділ 2. Аналіз методик розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою
2.1. Загальні положення
2.2. Характеристика розслідування діяльності організованих злочинних груп
2.3. Проблеми виявлення функціональних ролей учасників злочинних груп
Розділ 3. Тактика допиту при розслідуванні злочинів, здійснених організованими злочинними групами
3.1. Особливості тактики допиту при розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами
3.2. Тактичні прийоми і тактичні комбінації при допиті
3.3. Особливості тактики допиту на очній ставці учасників організованих злочинних груп
Висновки і пропозиції
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми дослідження. Криміналістика (від лат. crimen - злочин, criminalis - злочинний) - галузь специфічних наукових знань про злочинну діяльність та її антипод - діяльність по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочинів, по встановленню істини в процесі судочинства. Виявляючи закономірності цих видів діяльності, на базі їх пізнання криміналістика розробляє засоби і методи боротьби зі злочинністю, вирішення питань, які потребують спеціальних пізнань по цивільним, арбітражним та інших справам, що знаходяться у провадженні правоохоронних органів. Цими засобами і методами криміналістика озброює оперативних співробітників органів дізнання, експертів, слідчих і судів. У цьому полягає її соціальна функція, її прикладний, практичний характер.
Як і будь-яка самостійна сфера наукового знання криміналістика має свій предмет, вирішує свої специфічні завдання за допомогою великого арсеналу методів наукового дослідження. Її розвиток відбувається по визначених законах, які являють собою модифікацію загальних законів розвитку наукового знання: закон безперервності накопичення наукового знання, закон інтеграції і диференціації наукового знання, закон зв'язку і взаємного впливу науки і практики тощо. З розвитком держави і суспільства виникла потреба боротьби з правопорушеннями, із злочинністю, а отже, і виникли спеціальні органи, державні і суспільні, на які покладена задача ведення цієї боротьби. До виникнення криміналістики ці органи керувалися у своїй діяльності переважно життєвим досвідом і здоровим глуздом, хоча і тоді уже використовувалися деякі засоби і методи, які засновувалися на даних науки того часу, наприклад засоби визначення підроблених монет, виявлення підробок у документах, установлення знарядь заподіяння ушкоджень й ін.
Криміналістика, поряд з кримінальним процесом і теорією оперативно-розшукової діяльності, знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю і являє собою систему наукових положень, прийомів і засобів розкриття і розслідування злочинів. Як відомо, вона складається з чотирьох основних складових вэаємопов’язаних і взаємообумовлених частин:
-Загальна теорія криміналістики
-Криміналістична техніка
-Криміналістична тактика
-Методика розслідування окремих видів злочинів.
Суспільна небезпека організованої злочинності дуже велика. По-перше, вона заподіює державі і громадянам величезний матеріальний збиток. Вважається, що приблизно 30% прибутків підприємців ідуть до мафії. За сім останніх років злочинці вивезли за кордон понад 30 млрд. дол. Іноземні спеціалісти називають й удвічі більші суми. По-друге, відбувається зрощування злочинності з легальним підприємництвом. Мафіозні групи одержують "кришу" у вигляді офіційно діючих фірм, казино, ресторанів, акціонерних компаній і т.п. Найчастіше важко провести грань між легальним і нелегальним бізнесом. Вважається, що більше 30 українських комерційних банків так чи інакше пов'язані з організованою злочинністю, а 10 тис. фірм знаходяться під її контролем[1] . По-третє, організована злочинність зрощується і з державним апаратом, що особливо небезпечно. Багато злочинців будь-якими шляхами намагаються потрапити до влади: стати депутатом Верховної Ради, чиновником високого рангу або на худий кінець депутатом місцевого законодавчого органа. По-четверте, завдяки організованій злочинності у протизаконну діяльність втягується велике число людей. У 1999 р. Міністерство внутрішніх справ України зафіксувало існування більш 3 тис. організованих злочинних груп. Якщо підсумувати їх чисельність, то це біля 80 тис. чоловік, хоча називаються і більш значні цифри[2] . Торік Конгрес США опублікував доповідь про організовану злочинність в Україні, у якій говориться про 700 тис. чоловік[3] . Думаю, це перебільшення. Напевно, мова йде про весь контингент робітників сумнівних фірм, контрольованих мафією. Зрозуміло, що далеко не всі ці люди є злочинцями. По-п'яте, спостерігається тенденція інтернаціоналізації організованої злочинності. Кожна десята група є міжнародною або має міжнародні зв'язки. По-шосте, з'являються нові форми злочинних дій - наркобізнес, торгівля зброєю, крадіжка автомашин, продаж жінок за кордон, торгівля людськими органами і радіоактивними матеріалами, замовлені убивства.
Проблема злочинності і, зокрема, її організованих форм останнім часом є предметом обговорення на найвищому державному рівні, оскільки діяльність злочинних організацій набула надзвичайної гостроти і почала негативно впливати на хід перебудовчих процесів, зміцнення української державності, практичну реалізацію прав, свобод і законних інтересів громадян. Виникло реальне протистояння злочинності діючій владі.
Останнім часом в Україні намітилася стійка негативна тенденція щодо зростання кількості злочинів. Змінюється структура злочинності: індивідуальна злочинність поступається місцем груповій, групова переростає на організовану, а остання, виходячи на міжнародний рівень, стає транснаціональною. Статистичні дані свідчать, що тільки у 1998 році та за 9 місяців 1999 року виявлено 1948 організованих злочинних груп, які скоїли 15132 злочини [4] .
Означена ситуація вимагає з боку держави внесення суттєвих коректив у стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, розробки і здійснення дійових заходів для зміцнення законності і правопорядку в країні. На жаль, протягом останнього часу саме поняття “організована злочинність” є джерелом суперечок і розбіжностей серед науковців та практичних працівників правоохоронних структур. Не уніфіковане поняття “організована злочинність” і міжнародними експертами Організації Об’єднаних Націй. Визначення цього поняття в Законі України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, на мій погляд, є дуже вузьким і повною мірою не відображає всієї складності цього кримінально-правового явища, а також проблем, з ним пов’язаних. Донедавна обговорення проблеми організованої злочинності зводилося до традиційних аспектів цього явища. Проте сьогодні її характер змінився. Те, що раніше вважалося місцевим або національним питанням, переросло на серйозну регіональну і глобальну проблему та стало серйозно непокоїти міжнародне співтовариство держав.
В дипломній роботі використано наукові дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема: Ю.Александрова, Л.Багрій-Шахматова, П.Біленчука, Ф.Бурчака, А.Волобуєва, В.Глушкова, О.Гурова, Н.Гутарєвої, І.Даньшина, О.Джужи, А.Долгової, А.Закалюка, В.Зеленецького, А.Зелінського, М.Камлика, І.Карпеця, М.Коржанського, Я.Кондратьєва, О.Костенка, М.Костицького, В.Крутова, В.Куца, І.Лановенка, О.Литвака, В.Лихолоба, В.Лунєєва, В.Матвійчука, П.Михайленка, В.Смітієнка, В.Тація, А.Трайніна, І.Туркевич, В.Шакуна та інших вчених, що дало можливість сформувати основу наукового розуміння організованої злочинності, притаманних їй найбільш суттєвих і характерних ознак, визначити загальні особливості методики розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою.
Робота виконана згідно з основними напрямами, визначеними Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996–2000 роки, затвердженою Указом Президента України від 17 вересня 1996 року № 837 та відповідним наказом МВС України з цього питання, Законом України від 30 червня 1993 року № 3341-ХІІ “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, Законом України від 5 жовтня 1995 року №356-ВР ”Про боротьбу з корупцією”, указами Президента України від 5 серпня 1996 року № 968 “Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні” та від 10 квітня 1997 року № 319 “Про Національну програму боротьби з корупцією”.
Об’єктом дослідження є злочини, вчинені організованими злочинними групами.
Предметом дослідження є сучасні методики розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними групами.
Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності, історичності, пріоритету фактів, конкретної істини і загальнолюдських цінностей, що передбачають об'єктивний аналіз подій і явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.
При аналізі джерел з метою виявлення загальних і особливих рис у процесах і подіях автор використовував загальнонаукові методи: історичний; логічний; проблемно-порівняльний; і спеціально-історичні: синхронний; метод паралелей; з використанням: структурно-функціонального, діалектичного і конкретно-історичного підходів.
Мета і основні завдання дослідження. Головною метою дипломної роботи є аналіз теоретичних положень та практичних напрацювань правоохоронних та судових органів, які займаються проблемами організованої злочинності, визначення основних положень методики розлідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою, і на цій основі аргументувати найбільш реальні та раціональні шляхи подальшої діяльності правоохоронних структур держави в боротьбі з організованою транснаціональною злочинністю.
Виходячи з цього автор вирішував у роботі наступні завдання: визначити і уточнити поняття організованої злочинності; висвітлити основи методики розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою і опрацювати окремі практичні пропозиції для правоохоронних органів держави з метою підвищення ефективності діяльності у цьому напрямку .
Джерелами дослідження були Конституція України, відповідні закони України, чинне кримінальне законодавство, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Митної служби та Державного комітету у справах охорони Державного кордону України, а також рішення та резолюції ООН та міжнародні конвенції, матеріали міжнародних конгресів і конференцій з питань протидії організованій злочинності, аналітичні довідки НБ Інтерполу в Україні, підрозділів МВС, СБУ, Держмитслужби, Держкомкордону. Також були використані результати анкетування працівників правоохоронних органів України та дослідження кримінальних справ і оперативної інформації.
Структура дипломної роботи зумовлена її метою та поставленими завданнями і складається з вступу, трьох розділів, які охоплюють десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел у кількості 63 найменувань. Повний обсяг дипломної роботи складає 98 сторінок.
Розділ 1. Загальні положення методики розслідування злочинів
1.1. Історія, поняття, завдання, предмет і структура методики розслідування
Перші методичні рекомендації, які використовувались в рамках сучасного карного судочинства, відносяться до першої половини XIX ст. Розроблені на основі емпіричних знань і життєвого досвіду, вони стосувалися послідовності дій слідчого при розслідуванні різних видів злочинів у відповідності зі зводом законів[5] .
До перших творів такого роду відносяться, наприклад, "Основы уголовного судопроизводства с использованием россйского уголовного судопроизводства" Я. Баршева (Спб., 1841), "Правила и формы о производстве следствий, составленные по своду законов" Е. Колоколова (М., 1850) та ін. В "Основах..." Я. Баршева підкреслювалося, що встановлення предмета карного судочинства припускає вивчення "кращих кримінально-судових актів і ознайомлення з образом дослідження і вирішення найважливіших карних випадків"[6] , а також складання плану слідства, говорилося про послідовність, і про зміст дій слідчого при розслідуванні убивств, крадіжок, підробок та інших видів злочинів.
Знання таких рекомендацій вимагали від представників поліції і жандармерії при здачі екзаменів з роду їхньої професійної діяльності. Перетворення системи доказів, яка існувала, викликало зростаючий інтерес не тільки до розширення кола речових доказів ("німих свідків"), розробки і застосуванню при розслідуванні злочинів засобів і методів їхнього збирання і дослідження, але і до формулювання окремих методико-криміналістичних рекомендацій. Так, О.О. Квачевський вперше виділив у розслідуванні злочинів первинні слідчі дії (огляд, обшук, допит, виїмку, огляд та ін.) і докладно виклав прийоми їх проведення[7] .
Істотний крок вперед у вирішенні задачі по створенню наукових методів розслідування злочинів був зроблений ученими на початку XX ст., коли наука у відповідь на кількісні і якісні зміни злочинності була покликана озброїти поліцейських і судових чиновників адекватним арсеналом криміналістичних рекомендацій. Саме в цей період створюються перші об'єктивні передумови для виділення знань криміналістичного характеру з карно-процесуальної науки на самостійну наукову галузь.
Нова галузь наукових знань, яка зародилася, спочатку називалася "карною технікою", незважаючи на те, що російська наукова громадськість вже в 90-х рр. XIX ст. одержала можливість ознайомитися з працями австрійського вченого Г. Гросса та ін. західноєвропейських учених, у яких ця галузь знань іменувалася самостійною наукою - криміналістикою[8] .
У перше десятиліття XX ст. помітне місце в процесі формування методико-криміналістичних рекомендацій у царській Росії, до складу якої тоді входила Україна, зайняли роботи Е.Ф. Буринського, які визначили принцип залежності змісту, засобів, прийомів і методів розслідування злочинів від досягнень інших наук і глибокого вивчення; в них він обґрунтував необхідність, і узагальнення способів і засобів здійснення злочинів для наступної розробки заходів протидії злочинній діяльності.
Важливе значення для органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю мало практичне керівництво С.Н. Трегубова, яке знайомило читача із широким колом криміналістичних засобів і прийомів і яке містило рекомендації по розслідуванню пожеж, підпалів і залізничних катастроф[9] .
Ще один крок на шляху формування криміналістичних методичних рекомендацій був зроблений Б.Л. Бразолем. У його праці поряд з "методологією" огляду й обшуку давалися рекомендації з дій слідчого на місці залізничної катастрофи.[10] Приблизно в цей же час побачили світ численні довідкові видання, у яких викладалися переважно рекомендації техніко-криміналістичного характеру, тактичні прийоми проведення обшуку, огляду й інших слідчих дій і тільки в незначному ступені методичні вказівки по розслідуванню окремих категорій злочинів[11] .
Незважаючи на зрослий науковий рівень криміналістичних робіт зазначеного часу, у цілому багаж дореволюційної російської криміналістики був явно недостатній для того, щоб можна було говорити про неї як про самостійну науку. Тим більше не було достатніх основ для виділення в рамках "карної техніки" окремого розділу - методики розслідування конкретних видів злочинів. Потрібно було здійснити гігантську роботу з формування теоретичних основ криміналістики, яка б обгрунтовувала її зміст і місце в системі наукового знання і розробку науково-практичних рекомендацій технічного, тактичного і методичного характеру на основі глибокого вивчення і наукового осмислювання практики боротьби зі злочинністю. Тільки шляхом вирішення цих насущних завдань можливо було удосконалювати оперативно-розшукову, слідчу й експертну практику - джерело криміналістичної науки.
Дані проблеми криміналістики особливо мали потребу у своєму вирішенні в роки першої світової війни й у післяреволюційний час, коли злочинність у Росії досягла по істині свого апогею. Однак драматизм соціально-політичних і економічних подій, що відбувалися в Росії, у друге десятиліття XX ст. і в наступні роки істотно сповільнив процес становлення криміналістичної науки. Потреби практики боротьби зі злочинністю задовольнялися в основному за рахунок видання перекладної криміналістичної літератури західноєвропейських країн, які носили методичний відтінок. Серед робіт такого роду були праці А. Гельвіга "Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів)" (1925), Г. Шнейкерта "Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття" (1925), Е.Аннушата "Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки" (1927).
До перших російських методичних робіт відносяться "Інструкція органам міліції про порядок проведення дізнань" (1924), серія підготовлених М.С.Строговичем методичних листів, у яких узагальнювався досвід розслідування посадових і господарських злочинів в галузі капітального будівництва (1932), публікації статей у журналах, що містять коротку інформацію про методику розслідування по конкретних кримінальних справах. У 1924-1929 р. виходять у світ багатопланові роботи з криміналістики, що торкаються проблеми методики розслідування окремих видів злочинів. І.М.Якимов у "Практичному керівництві до розслідування злочинів" шукав шляхи вирішення проблеми загального методу розслідування по побічних доказах[12] , розрізняючи в системі карної тактики особливу частину - науковий метод розслідування злочинів[13] . В.І.Громов уперше виділив методичні рекомендації в системі криміналістики в самостійний розділ науки[14] . На його думку, зроблені на основі досвіду минулого узагальнюючі практичні висновки про методи роботи, які містять систематизовані практичні вказівки по найбільш раціональному проведенню розслідування, можуть полегшити роботу слідчого по кримінальній справі. "Успіх розслідування кримінальних справ, майже завжди залежить від уміння методично правильно побудувати і провести роботу, кінцевою метою якої є розкриття злочинів"[15]
Не менш плідними по творчій активності для перших вітчизняних вчених-криміналістів в галузі методики розслідування виявилися і 30-і роки.[16]
Обґрунтування факту існування методики розслідування злочинів привело до того, що в першому вузівському підручнику, методика розслідування розглядалася як один із трьох самостійних розділів криміналістики поряд з карною технікою і карною тактикою[17] .
Виникненню і становленню методики розслідування злочинів як самостійного розділу в системі вітчизняної криміналістики, що заявила про своє існування, сприяли великий емпіричний матеріал, накопичений багатий досвід застосування при розслідуванні злочинів криміналістичних засобів, прийомів і методів, необхідний для теоретичних узагальнень і формулювання закономірностей, що відносяться до галузі протиправної діяльності і до діяльності по організації і здійсненню розслідування.
В другій книзі згаданого підручника викладені конкретні окремі методики по розслідуванню побутових убивств, терористичних актів, грабежів, розбоїв, статевих злочинів, підпалів, розкрадань соціалістичної власності, посадових і господарських злочинів. Окремі методики носили описовий характер. У структурному плані їх поєднував лише виклад первинних слідчих дій. При цьому просліджувалася помилкова, з погляду сьогоднішніх криміналістичних знань, рекомендація С. Голунського: висувати слідчі версії і складати план розслідування лише після проведення первинних слідчих дій[18] . Послідовність роботи при складанні плану розслідування зводилася С.Голунським до наступної схеми:
а) оцінка зібраного матеріалу з обов'язковим з'ясуванням і урахуванням соціально політичної обстановки, у якій відбувався злочин;
б) визначення можливих версій розслідування;
в) накреслення питань, які треба з'ясувати, щоб перевірити кожну з версій;
г) накреслення слідчих дій, які треба зробити, щоб з'ясувати ці питання;
д) визначення термінів здійснення слідчих дій, необхідних для перевірки версій.[19]
Ці рекомендації, що ґрунтуються на узагальненні накопиченого на той час досвіду проведення розслідування по кримінальних справах, з'явилися першими цеглинками у фундаменті майбутньої окремої криміналістичної теорії про слідчу версію і планування розслідування злочинів. Незважаючи на помилковість деяких із зазначених рекомендацій, у цілому вони мали важливе значення для формування окремих методик, особливо якщо врахувати, що ще не були розроблені теоретичні основи методики розслідування злочинів.
У підручнику по криміналістиці, виданому в 1938 р., збереглася тричленна система криміналістичної науки.[20] Заключний розділ криміналістики - окрема методика (так його в той час було прийнято називати) - представлений як особлива частина техніки і тактики розслідування злочинів і розглянутий у другій книзі цього підручника[21] . В першому розділі викладені погляди Б.М.Шавера про предмет, метод і завдання методики розслідування окремих видів злочинів. Під методикою розумілася "частина науки криміналістики, яка узагальнює досвід розслідування окремих видів злочинів, визначає відповідно специфічним особливостям даної категорії справ найбільш доцільні прийоми і методи їхнього розслідування...". Крім визначення предмета методики розслідування окремих видів злочинів (чи окремої методики), глава містила ряд суттєвих положень, які зіграли важливу роль у розвитку криміналістичної методики[22] . Власне кажучи погляди Б.М. Шавера були покладені в основу подальшого формування й удосконалювання системи наукових положень (чи загальних положень) методики розслідування злочинів. Саме він уперше запропонував керуватися при розслідуванні злочинів принципом "від методу здійснення злочину - до методу його розкриття", що у згорнутому вигляді виражає сучасне представлення про поняття загального методу розслідування, і висловив ідею прогнозування ще невідомих, але можливих способів здійснення злочинів на основі вивчення конкретних даних про розслідування окремих категорій злочинних зазіхань. Б.М. Шавером сформульовані і завдання окремої методики:
а) з найбільшою точністю установити, де звичайно залишаються сліди злочинів даного виду;
б) з найбільшою точністю визначити коло осіб, серед яких варто шукати злочинця по справах даної категорії;
в) визначити коло осіб, серед яких імовірніше всего можуть бути свідки;
г) визначити специфіку застосування засобів і прийомів техніки і тактики при розслідуванні злочинів певного виду.
У даних поглядах проглядаються елементи криміналістичної характеристики злочину, поняття якого тоді ще не було відоме криміналістичній науці - про нього заговорять учені-криміналісти майже через 30 років. Автор згаданої глави досить критично поставився до ідеї криміналістичного обліку злочинів за способом їхнього здійснення, думаючи, що "радянський криміналіст найменше повинен розраховувати на повторюваність стандартних способів здійснення злочинів" у зв'язку з тенденцією зникнення в радянському суспільстві професійної злочинності. Він рішуче виступав проти формування криміналістичної логіки, до розробки якої призивав В.И. Громов, необґрунтовано, на наш погляд, відзначивши, що "ніяких особливих, спеціальних криміналістичних логічних понять, ніяких спеціальних логічних законів, за допомогою яких можна було розкривати таємниці злочинів, не існує. Тільки загальні закони діалектичної логіки, застосовувані у всіх галузях науки, можуть і повинні застосовуватися і при розслідуванні злочинів".
У наступних главах підручника викладаються окремі методики розслідування злочинів. Характерним для них є те, що вони мають різну структуру. В одних випадках виклад методик починається з предмета доведення, в інших - з початкових слідчих дій і т.п. Однак у конкретних окремих методиках стали помітні спроби розгляду питань застосування технічних і тактичних прийомів з урахуванням тих особливостей, що характерні для розслідування конкретних видів злочинів[23] .
В післявоєнні роки в заключному розділі підручників по криміналістиці автори стали виділяти групу положень, загальних для розслідування окремих видів злочинів. Цьому сприяло створення всесоюзних криміналістичних дослідницьких центрів і самостійних вузівських кафедр криміналістики, розгортання наукових досліджень у всіх галузях криміналістичної науки і конкретні спроби авторів формулювання деяких теоретичних концепцій і понять, що згодом будуть покладені в обґрунтування окремих теорій, що складають зміст загальних положень криміналістичної методики.
Прообразом майбутніх загальних положень методики став перший розділ другої книги післявоєнного підручника по криміналістиці, написаний Б.М. Шавером. Вона називалася "Основні положення методики розслідування окремих видів злочинів". У ній сформульоване і визначення методики, під якою розуміється "частина науки радянської криміналістики, що узагальнює досвід розслідування окремих видів злочинів, визначає в суворій відповідності з вимогами радянського карно-процесуального закону і специфічних особливостей кожної категорії кримінальних справ наукові прийоми і методи розкриття, розслідування і попередження цих злочинів". У підручнику методики викладаються вже за єдиною схемою: завдання розслідування; початкові слідчі дії; особливості предмета доведення; основні прийоми і методи виявлення і фіксації доказів; виявлення обставин, що сприяли здійсненню злочинів.
На цьому етапі розвитку загальні положення окремих методик залучали до себе явно недостатню увагу вчених-криміналістів. У виданих у різні роки в чотирьох виданнях підручника по криміналістиці Б.М. Шавера й О.О. Вінберга нічого нового в теоретичному плані за окремою методикою не містилося. Напевне, процес поповнення загальних положень окремих методик стримувався існуючими в той час представленнями про предмет криміналістичної науки тільки як про засоби, прийоми і методи розслідування і попередження злочинів[24] .
Бурхливий розвиток загальних положень методики пов'язаний зі зміною в 60-х роках поняття предмета криміналістики. Уведена Р.С. Бєлкіним і підтримана більшістю вчених-криміналістів двочленна структура предмета науки - досліджувані закономірності злочинної діяльності і діяльності по збиранню, дослідженню, оцінці і використанню доказів і засновані на їхньому пізнанні засобу, прийоми і методи розкриття, розслідування і запобігання злочинів - сприяла інтенсивному формуванню загальних положень криміналістичної методики[25] .
До них віднесені правові основи методики, загальні принципи організації розслідування[26] , дані про спосіб здійснення злочину, що мають особливе значення для криміналістичних методик[27] , організаційні заходи щодо розкриття, розслідуванню і запобіганню злочинів[28] , криміналістична характеристика і класифікація злочинів[29] , представлення про періодизацію етапів процесу розслідування[30] . Надалі в загальні положення методики включені принципи, що характеризують процес розслідування чи характерні риси окремих методик, які [31] відображають принципи формування окремих криміналістичних[32] методик . З включенням у предмет криміналістики вказівки на досліджувані нею закономірності виникнення доказової інформації про злочин і злочинця й ін. учені-криміналісти стали розкривати окремі прояви загальних закономірностей предмета цієї науки стосовно до специфіки технічних засобів і тактичних прийомів, що мають місце в розслідуванні конкретних видів злочинів.
До змісту криміналістичної методики включили загальні положення, які відображають сутність, характер, спрямованість і форми прояву закономірностей збирання, дослідження, оцінки і використання доказів, і стосовні до цього розділу науки окремі криміналістичні теорії, які спираються на ці закономірності[33] .
Таким чином, загальні положення методики по своєму кількісному і якісному стану склалися в 60-80-х роках у розвинену систему наукових знань, що істотно наблизила теоретичні представлення криміналістичної методики до практичної діяльності по розкриттю, розслідуванню і попередженню злочинів. Роботи О.Н.Колесниченка, В.Г.Танасевича, Р.С.Бєлквна, В.О.Образцова, О.В. Дулова, О.М. Васильєва, М.П.Яблокова, М.О.Селеванова, А.А.Ейсмана, І.О. Возгрина, І.М. Лузгіна, О.Р.Ратинова, Г.Г.Зуйкова, Л.Я.Драпкіна, І.Ф. Герасимова, О.Я.Баєва, Г.А. Зорина та інших вчених-криміналістів в цьому процесі зіграли помітну роль.
Але це зовсім не означає, що існуюча теоретична система окремих методик позбавлена яких би то не було недоліків і всі пропоновані авторами положення досить адаптовані до відповідного емпіричного матеріалу, пройшли перевірку практикою і необхідним корегуванням. Деякі з них позначені лише загалом.
На сучасному етапі розвитку криміналістичної методики удосконалювання системи наукових положень здійснюється шляхом узагальнення, філософського пояснення емпіричного матеріалу, що накопичується, і пізнання наукових фактів, що відносяться до сфер здійснення і приховання злочинів та їхнього розкриття, розслідування і попередження. Важлива роль у цьому процесі належить одній з теорій, що формуються - вченню про загальний метод розслідування злочинів, яке здатно інтегрувати вже накопичені знання, поглибити їх, перетворити в цілісну картину з погляду діалектико-матеріалістичного методу пізнання[34] .
Такі наші уявлення про шлях, пройдений криміналістичною методикою від зародження перших рекомендацій з методики розслідування до перетворення її на систематизоване теоретичне знання і розроблену на його основі систему науково-практичних рекомендацій з методики розкриття, розслідування і попередження окремих видів злочинів.
Завдання успішного розслідування злочинів, як показує слідчий досвід не можуть бути вирішені досить швидко і методично правильно тільки за допомогою засобів і прийомів криміналістичної техніки і тактики. Професійно розкрити злочин і вирішити всі інші завдання їхнього розслідування, практично неможливо, не керуючись при цьому спеціальними науково-розробленими системами методів ведення слідства і попередження злочинів.
Методика розслідування окремих видів злочинів як частина криміналістики має своєю основною і головною задачею озброїти слідчих необхідним комплексом знань і навичок розкриття, розслідування і попередження окремих видів злочинів у різних слідчих ситуаціях, що виникають у процесі зазначеного виду криміналістичної діяльності. У той же час саме в рамках специфічних методів розслідування різних видів злочинів практично реалізуються і всі рекомендації криміналістичної техніки і тактики. Вона органічно погоджує технічні засоби, способи їхнього використання і тактику слідства зі специфікою методів розслідування окремих видів злочинів[35] .
З метою вирішення задач, що стоять перед методикою, у ній виявляється, вивчається й узагальнюється все типове й особливе, наявне в практиці вчинення різних видів злочинів і в діяльності по їх розслідуванню. Методика розслідування окремих видів злочинів уявляє собою розділ криміналістики, що вивчає досвід вчинення і практику розслідування злочинів, розробляє на основі пізнання їх закономірностей систему найбільш ефективних методів розслідування і попередження різних видів злочинів. У структурі методики розслідування умовно виділяється дві частини: загальні положення і окремі криміналістичні методики.
Загальні положення - це теоретичні основи криміналістичної методики, що включають дослідження предмета, системи, завдань, принципів, джерел, зв'язків даної частини криміналістики з іншими галузями наукового знання, найважливіших питань побудови, розробки і використання окремих криміналістичних методик і проблем здійснення розкриття, розслідування і запобігання злочинів.
Окремі криміналістичні методики уявляють собою комплекси теоретично обґрунтованих рекомендацій, що мають прикладний характер і призначених слідчим (оперативним працівникам) для їхньої роботи при розкритті, розслідуванні і запобіганні злочинів різних видів.
Джерелами криміналістичної методики є:
-право;
-практика боротьби зі злочинністю;
-наука[36] .
Їх положення дали початок сучасному розвитку даного розділу криміналістики. Норми права визначають загальні умови карного судочинства і тому лежать в основі виробітку загальних положень криміналістичної методики і кожної окремої криміналістичної методики. Вивчення практики розкриття, розслідування і запобігання злочинів сприяє виробленню ефективних рекомендацій з розслідування окремих видів злочинів. Наукові знання і насамперед положення попередніх частин криміналістики й інших галузей наук, дозволяють найбільше ефективно вирішувати проблеми боротьби зі злочинністю, і зокрема розслідування злочинів.
1.2. Класифікація і структура окремих методик розслідування
злочинів
Одним з важливих напрямків удосконалювання боротьби зі злочинністю є постійне поповнення слідчої практики новими окремими криміналістичними методиками, покликаними підвищувати ефективність організації і здійснення запобігання, розкриття і розслідування різних видів злочинів. Важливе значення в пізнанні криміналістичної методики має класифікація окремих криміналістичних методик.
У сучасних роботах, присвячених теорії криміналістичної методики, класифікацію окремих методик прийнято проводити за кількома підставами.
З погляду відносини до карного закону методики підрозділяються на:
-видові
-особливі[37] .
Перші з них побудовані по видах злочинів (наприклад, методика розслідування убивств, методика розслідування крадіжок, методика розслідування шахрайства і т.д.).
До особливих відносяться окремі методики в якості основи побудови яких можуть бути узяті: місце вчинення злочину, особистість злочинця, особистість потерпілого, час, що пройшов з моменту вчинення злочину, й ін. (наприклад, методика розслідування злочинів на залізничному, водному і повітряному транспорті; методики розслідування злочинів, вчинених неповнолітніми і рецидивістами; методики розслідування нерозкритих злочинів минулих років і ін.).
За рівнем конкретизації методики розслідування злочинів можуть бути:
-одноступінчатими
-багатоступінчатими[38] .
Наприклад, методика розслідування крадіжок містить у собі не тільки загальні рекомендації з їхнього розслідування, але і методики розслідування крадіжок державного чи суспільного майна, а також методику розслідування крадіжок особистого майна громадян. У свою чергу методика розслідування крадіжок особистого майна громадян підрозділяється на методику розслідування квартирних крадіжок, методику розслідування кишенькових крадіжок, методику розслідування крадіжок автомашин і т.д.
За обсягом окремі методики розслідування злочинів підрозділяються на:
-повні
-скорочені[39] .
Повні розробляються для проведення всього процесу розслідування того чи іншого виду злочинів. Скорочені призначаються для використання при розслідуванні якогось одного етапу. Так, досить широке поширення мають криміналістичні методичні рекомендації з проведення первинних слідчих дій.
Незважаючи на різноманіття й особливості окремих криміналістичних методик розслідування злочинів у них міститься і ряд загальних, типових елементів, які утворюють їхню структуру. Найбільш важливими типовими елементами окремих криміналістичних методик є[40] :
-криміналістична характеристика злочинів;
-коло обставин, що підлягають встановленню;
-типові слідчі ситуації, що виникають на різних етапах розслідування, версії і планування;
-первинні й наступні слідчі та оперативно-розшукові заходи;
-особливості тактики проведення найбільш характерних для розслідування даного виду злочинів окремих слідчих дій;
-взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами;
-особливості використання спеціальних пізнань при розслідуванні;
-особливості попередження даного виду злочинів.
Розслідування злочинів умовно ділитися на три етапи:
1. початковий;
2. наступний;
3. заключний.
На початковому етапі проводяться невідкладні слідчі дії й оперативно-розшукові заходи, спрямовані на встановлення факту здійснення злочину, переслідування злочинця по «гарячих слідах», виявлення і закріплення доказової інформації.
До типових слідчих дій можна віднести:
-огляд місця події;
-допит потерпілого і свідків;
-затримання і допит підозрюваного;
-огляд підозрюваного, у деяких випадках і потерпілого;
-проведення обшуків за місцем проживання і роботи підозрюваного, його родичів, знайомих;
-проведення впізнання предметів (викраденого, знарядь злочину й ін.) і підозрюваного;
-призначення експертиз[41] .
На наступному етапі продовжується робота з виявлення і закріплення доказів, встановленню і затримці невідомих злочинців, з наступним проведенням заходів щодо відпрацьовування їхньої причетності), розшуку викраденого й ін.
До типових слідчих дій наступного етапу можна віднести наступні:
-допити й очні ставки;
-обшуки;
-слідчі експерименти;
-перевірка й уточнення показань на місці;
-призначення і проведення судових експертиз;
-пред'явлення обвинувачення.
На заключному етапі кримінальна справа готується для направлення в суд. З цією метою проводиться оцінка зібраних доказів, визначається підсудність, складається обвинувальний висновок і справа передається прокурору для перевірки і підписання обвинувального висновку.
1.3. Поняття криміналістичної характеристики злочину
Будь-який злочин як суспільно небезпечне діяння, його види можна охарактеризувати з різних сторін. Так, повне юридичне знання про злочин складається із сукупності даних, які характеризують його в кримінально-правовому, процесуальному, кримінологічному і криміналістичному відношеннях. Основне призначення криміналістичної характеристики полягає в тому, щоб сприяти швидкому розкриттю і розслідуванню відповідного злочину, постачаючи для цього співробітника міліції зведеннями про типові для даного виду злочинів ознаки.
Розслідування - це процес пізнання такого специфічного явища як злочин. Приступаючи до пізнання всіх обставин злочину, яких може бути багато і які можуть мати велику кількість різноманітних ознак, слідчий поки не знає, які з них будуть грати вирішальне значення для встановлення істини. У цій ситуації знання всієї сукупності типізованих у системі криміналістичної характеристики даного виду злочинів закономірно взаємозалежних елементів, дозволяє слідчому по окремих з них, уже відомих до початку розслідування з великою часткою імовірності судити про інших.
Наприклад, при огляді місця події - наркологічного диспансеру, було встановлено, що зламано двері кабінету головлікаря та із сейфа викрадені наркотичні препарати, більше нічого не пропало. Сейф досить важкий, однак зрушений з місця, замок сейфа кваліфіковано зламаний. Таким чином, маючи мінімум інформації, а саме: про предмет злочинного зазіхання і способи вчинення злочину слідчий, використовуючи знання про криміналістичну характеристику даного виду злочинів висунув обґрунтовану версію про те, що крадіжку здійснила група злочинців-наркоманів, які володіють навичками злому такого типу замків.
Звичайно криміналістична характеристика включає наступний набір елементів, що містять узагальнені відомості про:
спосіб вчинення і приховання злочину;
обстановку при якій відбувається злочин;
предмет злочинного зазіхання;
мотиви і цілі;
властивості особи злочинця;
властивостях особи потерпілого[42] .
Структура криміналістичної характеристики для окремих видів і груп злочинів не однакова: в одних характеристиках деякі елементи переважають, мають більше криміналістичне значення, в інших - втрачають його. Усе залежить від ролі, яку цей елемент грає в розкритті даного виду злочинів. Так, відомості про спосіб здійснення навмисних злочинів є, як правило, найбільш важливими, а в необережних злочинах грають допоміжну, похідну роль. Злочини проти життя, здоров'я і свободи особи - це збірне поняття, яке охоплює: різні види навмисних і необережних убивств, доведення до самогубства, заподіяння тілесних ушкоджень, побої, катування, зараження венеричною хворобою, незаконне здійснення абортів, зґвалтування, викрадення чи підміна дитини й інші дії.
У даному випадку розглядаються лише найбільш небезпечні і розповсюджені з названих злочинів. Методика їхнього розслідування має деякі подібні риси (об'єкт зазіхання, дії злочинців, мотиви і т.д.), що дозволяє об'єднати її в одному розділі. Так, розслідування зґвалтувань, убивств, тілесних ушкоджень, здійснених групою осіб, має ряд загальних прийомів розшуку, встановлення і викриття злочинців. Версії про суб'єкт злочину по справах про убивства, зґвалтування, тяжкі тілесні ушкодженнях нерідко мають єдині підстави: типові особливості місця здійснення злочину, характер матеріально-фіксованих слідів, подібні прийоми маскування й ін. Спостерігаються загальні прийоми до тактики допиту, огляду, обшуку по цих справах. Є подібні риси в криміналістичних характеристиках злочинів проти життя, здоров'я і свободи особи.
Структура криміналістичної характеристики названих видів злочинів включає дані про :
-обстановку вчинення злочину (місце, час);
-спосіб вчинення і приховання злочину;
-особу злочинця;
-особу потерпілого;
-мотиви діяння;
-наслідки.
Відомо, що між окремими елементами криміналістичної характеристики існують закономірні зв'язки, що саме сприяє розкриттю особливо небезпечних злочинів. Їх встановлюють шляхом ретельного вивчення слідів злочину, у яких відображаються дії злочинця, ознаки використаних ним знарядь, ознаки самого злочинця чи потерпілого.
Для більшості злочинів проти життя, здоров'я і свободи особи характерні утворення слідів насильства на тілі й одязі потерпілого, оточуючих предметах, порушення обстановки. По ознаках цих слідів і змін можна приблизно судити про механізм злочину, вік, стать, фізичну силу, навички і уміння, деякі психічні аномалії злочинця, мотиви. Пояснюючи походження слідів, їхній зв'язок між собою, час і особливості освітлення, слідчий може робити ймовірні умовисновки про особистість злочинця, визначати шляхи його пошуку. Методика розслідування злочинів проти життя, здоров'я і свободи особи будується з обліком типових слідчих ситуацій, характерних головним чином для початкового етапу роботи зі справи.
Зміст цих ситуацій визначається характером події, особливостями вихідної ситуації й іншими об'єктивними і суб'єктивними факторами. Назвемо лише два види ситуацій, типових для розглянутих злочинів. Це, зрозуміло, не виключає існування багатьох варіантів у їхньому різноманітному переплетенні.
Складні (несприятливі) ситуації. Ці ситуації виникають у випадках замаскованих убивств, зґвалтувань з наступним убивством жертви, заподіяння тілесних ушкоджень у бійці на ґрунті хуліганської поведінки, коли злочинець сховався, і в інших випадках, що супроводжувалися продуманим прихованням слідів злочину. На першому етапі можливе кілька напрямків розслідування, у яких центральне місце займають встановлення і розшук злочинця. Необхідно з'ясувати й установити:
-дані, що характеризують особу потерпілого і його взаємини з винним;
-мотиви і цілі діяння;
-конкретні сліди, які вказують на особу злочинця, використані ним знаряддя злочину, зброю, спосіб здійснення і приховання слідів злочину;
-ознаки викраденого майна.
Прості (сприятливі) ситуації. Вони сприяють швидкому і повному розкриттю злочинів. Такі ситуації виникають у випадках побутових убивств, катувань, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень, у присутності свідків. Як правило, для цих ситуацій характерні: наявність даних про місце, час, обставини вчинення злочину, особи потерпілого і злочинця. Вирішення ситуації починається з аналізу вихідної інформації, отриманої при допиті заявника, огляду місця події, обстеження. Очевидність події не виключає можливих перешкод на шляху розслідування, особливо при встановленні наміру і цілі взаємин винного і потерпілого. Не виключена і протидія з боку злочинця, що ускладнює ситуацію, робить її проблемною (складною) і, відповідно, вимагає прийняття більш складних тактичних рішень.
Розслідування злочинів проти життя. Методика розслідування навмисних убивств багато в чому залежить від правильного використання криміналістичної характеристики цих злочинів. Закономірні зв'язки між її елементами допомагають будувати версії, цілеспрямовано організовувати пошук злочинця, виявляти докази. Так, наприклад, помічені зв'язки між особою злочинця, способом вчинення і приховання убивств, місцем, часом, знаряддями убивства, жертвою злочину. Як правило, убивства за допомогою використання хімічних речовин, які володіють токсичними властивостями (хлорофос, снотворні, болезаспокійливі й інші лікарські препарати), здійснюються особами з числа близьких родичів, знайомих, які користаються довірою з боку жертви.
Убивства за допомогою заподіяння множинних тілесних ушкоджень холодною зброєю, побутовими предметами, ціпками, каменями, з вогнепальної зброї з близької відстані звичайно здійснюють підлітки і чоловіки до 23 років, а старше 24 років - особи з психопатичними рисами, які страждають швидкою збудливістю, які систематично вживають алкоголь, дебіли, особи, у минулому засуджені за аналогічні злочини. Убивства, шляхом нанесення множинних тілесних ушкоджень відбуваються з ревнощів, помсти особами, близько зв'язаними з потерпілими. Жінки уникають ушкоджувати обличчя, вони наносять побої від верхньої третини лобової частини голови і далі до потиличної її області. Чоловіки, навпаки, з метою ускладнити упізнання трупа, спотворюють обличчя. Найчастіше убивства відбуваються в житлових приміщеннях, на вулицях у вечірній час, поблизу місць, де продаються спиртні напої, у парках, лісовій місцевості, на берегах водойм. Убивства в квартирах, на дачах, в індивідуальних будинках частіше відбуваються близькими родичами по мотивах користі, ревнощів, помсти або сторонніми в сукупності і розбійними нападах.
При розслідуванні убивств підлягають встановленню і доведенню:
1. наявність факту убивства, вид насильницької смерті, час її настання;
2. місце, час вчинення злочину, обставини, що передують убивству, спосіб його вчинення, спосіб приховання слідів злочину;
3. дані про особу потерпілого, його взаємини зі злочинцем;
4. винність, мотив і ціль убивства;
5. дані, що характеризують особу убивці.
Типові ситуації початкового періоду розслідування залежать від дій злочинця, місця, часу, умов убивства, часу, що пройшов з моменту його вчинення, змісту вихідної інформації. Як правило, для порушення кримінальної справи необхідна наявність інформації, з якої прямо вбачається кримінальний характер події або є підстави припускати наявність злочину. Наприклад, при виявленні трупа з ознаками самогубства, нещасливого випадку не виключаються версії про доведення до самогубства або інсценування під нещасливий випадок, що зобов'язує порушити кримінальну справу і провести розслідування.
Для справ про убивство типові наступні ситуації:
1. Виявлено труп з ознаками насильницької смерті. Відома особа потерпілого, обставини убивства (побутове, у бійці в присутності свідків), особа підозрюваного. У цій ситуації будуються версії про ціль і мотиви убивства, його обставини. Проводиться допит заявників(очевидців), затримка і допит підозрюваного, огляд місця події і трупа, призначається судово-медична експертиза трупа і речових доказів.
2. Виявлено непізнаний труп чи частини розчленованого трупа. Задача першого етапу розслідування полягає в тому, щоб зібрати відомості, необхідні для побудови версій про особу потерпілого, місце, час, обставини, мотиви убивства, особи підозрюваного. Проводяться: огляд місця виявлення трупа і самого трупа, речовинних доказів, дактилоскопіювання і фотографування трупа, орієнтування органів міліції про факт виявлення трупа, його прикмети і одяг, вивчення заяв про безвісну відсутність, вивчення кримінальних справ про убивства, розбої, крадіжки, ознайомлення з матеріалами про осіб без певного місця проживання. Проводяться оперативні заходи щодо розшуку злочинця і встановленню особи потерпілого. У випадку виявлення розчленованого трупа особлива увага звертається на предмети, у яких знаходилися частини трупа (валіза, клейонка, газета, цебро, тканина і т.п.). На них можуть зберегтися позначки, написи, інші ознаки, що вказують на особу потерпілого і злочинця. При виявленні трупа новонародженої дитини проводиться огляд трупа і мести його виявлення, предметів, у котрі був загорнений труп, у жіночих консультаціях установлюються жінки, які приховували вагітність, які мали дитину, що зникла. Призначають судово-медичну експертизу трупа для з'ясування питань про народження дитини живою чи мертвою, причину і час смерті, спосіб позбавлення життя, скільки часу після пологів жила дитина, групу, тип і резус приналежності крові й ін.
3. Надійшла інформація про безвісну відсутність особи. У цій ситуації необхідно конкретизувати дані про особу, рід занять, професію безвісно відсутнього, час, передбачувані причини відсутності, можливе місце перебування, взаємини з родичами, товаришами по службі, знайомими, риси характеру, захворювання, інтереси, про речі, які узяв відсутній чи, навпаки, не взяв. Вивчення цих обставин дозволяє будувати ряд версій про причини безвісної відсутності (хвороба, смерть, небажання повертатися до родини, випадкова загибель при невстановлених обставинах і, нарешті, убивство). Підставами для виникнення версії про убивство можуть бути: неприязні відносини потерпілого з родичами; наявність речей, які людина в звичайних умовах при від'їзді зобов'язана взяти із собою; наявність слідів крові в приміщенні, де жив відсутній; пряма зацікавленість родичів, знайомих у смерті особи, неправдоподібні, суперечливі пояснення їх щодо обставин і причин безвісної відсутності.
4. Наявні дані, що навмисне убивство замасковане інсценуванням з метою приховати факт і обставини убивства. Типовими інсценуваннями бувають створення видимості: самогубства, нещасного випадку на залізничному транспорті, шосейній дорозі, на воді, виробничого травматизму, загибелі у вогні, падіння з висоти, необережного поводження зі зброєю, самоотруєння, природна смерть від переохолодження, захворювання, алкогольного сп'яніння, а також інсценування необхідної оборони, вчинення убивства іншими особами й інші види інсценувань.
1.4. Організована злочинність
Після досить тривалого періоду замовчування (з 40-х років), вітчизняні кримінологи вперше змогли відкрито заявити про існування в нашій країні організованої злочинності. Дослідження в частині організованої злочинності проводилися нині доктором юридичних наук, професором О.Гуровим, у ВНДІ МВС СРСР. Усім відомі голосні публікації в журналах «Родина», «Огонек» і книга «Імперія страху». Реакція на них, як у фахівців, так і в «обивателя» звичайно не однакова. У підручниках повна «Кримінологічна характеристика професійної (організованої) злочинності» з'явилася лише в 1994 році (під ред. Кузнецової і Міньковського[43] . В одному з останніх (під ред. Кудрявцева і Емінова /с.з. 233-256/) вона іменується «Професійна злочинність та її попередження». Обидва, вищевказані, розділи написані одним автором - А.Гуровим. Але було б невірно стверджувати, що вона не вивчалася. Про неї згадувалося або як про пережиток, або як про частину рецидиву. Звичайно ж про її існування не писалося і не говорилося вголос. Але кожен «обиватель» знав і знає, що гаманець при вході в суспільний транспорт треба забрати подалі.
Отже, із книг, художніх фільмів, історії кримінології нам відомо, що ще наприкінці 19-го століття Паризька таємна поліція виділяла професійних злочинців (особи, що систематично роблять крадіжки, шахрайства й інші злочини проти власності, досягаючи при цьому великої спритності і майстерності); тип «професійного злочинця» був виділений у класифікації правопорушників на Гейдельбергскому з'їзді міжнародного союзу криміналістів у 1897 році (основною його рисою називалася - завзятість, небажання відмовлятися від свого поводження з використанням визначених навичок); Ч.Ломброзо виділяв цей тип злочинця; у Росії ряд правознавців, у т.ч. С.Познишев і І.Фойницький) виступали проти вживання терміна «професійний»; його ще називали «звичний, завзятий, хронічний, непоправний» і т.д.[44]
Офіційно боротьба з цим небезпечним соціальним недугом почалася з прийняттям 23 грудня 1989 року постанови З'їзду народних депутатів колишнього СРСР "Про посилення боротьби з організованою злочинністю", однак фактично вона була розчпочата в загальних проблемах боротьби зі злочинністю в цілому і, отже, втратила бажану гостроту й ефективність і звелася на нівець. Потім були прийняті ще ряд нормативних актів, присвячених цим питанням, проте і вони вирішити проблему організованої злочинності не змогли. Скоріше відбулося зворотне: тенденції розвитку цього відразливого явища прийняли масового, загрозливого життя суспільства характер.
Напрямок основних видів промислу організованої злочинності:
-незаконний обіг наркотиків;
-незаконний обіг озброєнь;
-розкрадання радіоактивних матеріалів;
-фальшивомонетництво;
-відмивання злочинних доходів;
-викрадення автомобілів;
-розкрадання і контрабанда предметів мистецтва;
-рекет і шантаж з метою вимагання коштів та ін.
У широкому змісті під організованою злочинністю варто розуміти особливу протиправну діяльність злочинних організацій, які заздалегідь планують стратегію і тактику кількаразового вчинення злочинів, що мають усередині себе чіткий розподіл ролей, свого роду спеціалізацію. Однак, не всі злочини, скоєні кількома особами, навіть найтяжчі, можна відносити до скоєних організованою злочинною групою. Лише тоді, коли злочинці попередньо об’єдналися, узгодили свої дії при підготовці замаху і скоєнні самого злочину, відпрацювали план, підпорядкували цьому плану колективні зусилля і дії, можна говорити про виникнення організованої злочинної групи. Сюди ж необхідно віднести і такі умови, як конспірація злочинного угрупування, а також забезпечення його життєдіяльності шляхом використання елементів комерції, спрямованої на легалізацію злочинних прибутків, організацію торгівлі, найпростіших виробництв, придбання нерухомості та інше, що надає можливість злочинцям мати вигляд законослухняних громадян. Світова практика свідчить, що майже у всіх розвинених країнах організована злочинність базується на традиційних видах протиправного промислу – кримінально-комерційній діяльності, де найбільш широко представлені незаконні фінансово-банківські операції, торгівля наркотиками, зброєю, організація проституції, крадіжок та контрабанди автомобілів. Особливе місце у цьому переліку відводиться фінансово-банківським злочинам, які дають можливість злочинним організаціям зосередити у своїх руках значні суми, отримані за незаконну торгівлю наркотиками, металом, енергоресурсами, зброєю, та кошти вилучені у населення шляхом створення фінансових пірамід. Останні в подальшому легалізуються і використовуються злочинцями на свій розсуд.
Загальними ознаками, за якими можна визначити, що ми маємо справу з організованою злочинною групою, є:
-стійкість, тобто об'єднання осіб для занять злочинною діяльністю на більш-менш тривалий період, а не для здійснення одного чи декількох злочинів;
-планування злочинної діяльності (загальнокарної, господарсько-посадової або інтегрованої, тобто змішаної із залученням для досягнення своїх злочинних намірів державних структур);
-наявність ієрархічної структури, як мінімум двоступеневої - організатор і виконавці.
При подальшому розвитку організована злочинна група починає ускладнюватися, у неї з'являються додаткові ознаки, такі як:
-створення всіляких "кас", тобто концентрація загальних коштів з наступним їх використанням для розширення злочинної діяльності, підкупу посадових осіб, надання допомоги членам свого злочинного співтовариства;
-досить вузька спеціалізація своїх членів і диференціація їх функцій;
-розширення сфер діяльності з одночасним прагненням до їх монополізації;
-встановлення зв'язку з корумпованими посадовими особами державних установ і правоохоронних органів;
-створення власних структур "розвідки" і "контррозвідки", найчастіше під видом легальних охоронних структур, з метою активної протидії правоохоронним органам, дискредитації їх співробітників, впровадження в них "своїх людей";
-поява власної злочинної ідеології, заохочення твердої внутрішньої дисципліни і введення санкцій за її порушення;
-концентрація влади в руках керівника;
-відмінна озброєність й ін.
Звичайно, перераховані ознаки зустрічаються не у всіх організованих злочинних груп, тому що відповідно до норм карного законодавства до таких груп можна віднести злочинну групу з двох і більше осіб, що вчинили злочин у співучасті чи діяльність яких підпадає під кримінально-правовий інститут "бандитизм". По загальноприйнятій думці, боротьбу з такими групами, незважаючи на їхню небезпеку, можна успішно здійснювати і традиційним шляхом. Але коли правоохоронні органи зіштовхуються з діяльністю злочинних груп більш високого ступеня організованості (злочинних об'єднань чи злочинних організацій), то традиційні методи боротьби зі злочинністю вже не спрацьовують, що викликає необхідність адекватно удосконалювати застосовувані стосовно них форми і способи діяльності.
Що ж собою уявляють злочинні групи з високим ступенем організованості? Під злочинним об'єднанням прийнято розуміти стійке, ієрархічно структуроване об'єднання злочинних груп, що мають корумповані зв'язки з представниками державного апарату і які систематично реалізують плани вчинення організованих злочинів. Для цих співтовариств характерна корислива-насильницька спрямованість. Основною сферою їхньої діяльності є рекет і незаконний бізнес, а насильство звичайне застосовується до конкурентів, а також зрадників - членів об'єднання і рідко у відношенні сторонніх осіб, які не виконують вимоги об'єднання. У діяльності злочинних співтовариств важливе місце займає організаційна робота, тому що вони прагнуть до тривалого існування, до встановлення монополії на конкретні види злочинної діяльності на визначеній території.
Ця робота припускає:
-вербування нових членів;
-включення дрібних, розрізнених груп у свій склад;
-підтримка дисципліни, конспірації і корумпованих зв'язків.
Найбільш могутніми злочинними організованими співтовариствами є:
-сицілійська "мафія",
-американська "коза ностра",
-японська "якудза",
-колумбійська наркомафія,
-тріади Південно-Східної Азії.
Як видно з наведеного переліку, у Західній Європі (крім Італії) немає одіозних злочинних співтовариств. Однак це не означає, що там усе спокійно. На території Східної Європи, республік СНД і країн Балтії вже почувається "рука" італійських мафіозі, а на Далекому Сході - японців і китайців. На думку західних фахівців - перетворення доморослих злочинних груп, які діють на території колишнього СРСР, у мафію італійського типу цілком реальне. Тут багато загального: бідність і безвихідність більшої частини суспільства, девальвація ідеалів, слабка оснащеність правоохоронних органів, їх фінансова і матеріальна уразливість. Крім того, не можна виключати появи у мафії своєї армії, яка сформувалася з колишніх військовослужбовців, які отримали бойовий досвід в Афганістані, Таджикистані й ін.
В даний час багато чого зі сказаного знаходить цілком реальне втілення. В Україні й інших країнах СНД спостерігається широкий ріст організованих злочинних співтовариств. На чолі їх, як правило, знаходяться лідери, які не здійснюють безпосередньо злочинів, а виконують організаторські й ідеологічні функції. Це представники загальнокарних елементів (професійні злочинці - "злодії в законі" і великі представники "білокомірцевої" злочинності, бізнесмени, працівники державних структур). Далі по ієрархії йдуть, так звані, групи забезпечення і безпеки. У группу забезпечення входять особи, що теж безпосередньо не приймають активної участі в конкретних злочинах, однак:
-реалізують рішення керівництва злочинної організації;
-здійснюють контроль за діяльністю виконавців;
-розв'язують конфліктні ситуації усередині організації;
-збирають "податки" з виконавців злочинів;
-забезпечують можливість і безпеку сходок лідерів злочинних співтовариств;
-забезпечують стійкі зв'язки усередині злочинної організації й інших подібних співтовариств;
-організують охорону лідерів;
-уживають заходів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності виконавців;
-контролюють дотримання норм і традицій злочинного світу;
-виявляють і включають в організацію раніше не охоплені злочинні групи, злочинців-професіоналів та інших осіб, що мають незаконні доходи;
-легалізують злочинно добуті цінності;
-здійснюють матеріальну і моральну підтримку членам організації, які знаходиться в місцях позбавлення волі, допомагають їх родинам.
Корисні для злочинної організації особи складають групу безпеки. Це юристи, економісти, журналісти, лікарі і звичайно ж державні службовці. Виконавці злочинів (злодії, кіллери, шахраї й ін.) представляють нижню ланку злочинної організації.
Організована група — це стійке об'єднання кількох осіб, які спеціально зорганізувалися для більш-менш тривалої злочинної діяльності. Узагальнивши наведене, можна виділити такі ознаки організованої злочинної групи:
1) наявність статуту — розробленого (хоч би в загальних рисах) і схваленого учасниками групи плану злочинної діяльності і визначеної мети діяльності групи;
2) створення організаційної структури — підрозділи, їх керівники, підпорядкованість, підзвітність і їх конкретні завдання;
3) наявність організатора (керівника);
4) конспірація — прикриття своєї діяльності, налагодження корупційних зв'язків з органами влади;
5) вербування нових членів;
6) наявність загальних правил поведінки, ієрархія стосунків між учасникам організації;
7) наявність матеріальної бази — приміщень, транспорту, сховищ, коштів тощо[45] .
Згідно до положень нового (2001 року) Кримінального кодексу України (Розділ VI «Співучасть у злочині») співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.
Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом України.
Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 Кримінального кодексу України.
Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.
Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Кримінальна відповідальність співучасників.
Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини Кримінального кодексу України, яка передбачає вчинений ним злочин.
Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини Кримінального кодексу України, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.
Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини Кримінального кодексу України як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, який усвідомлював ці обставини. У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.
Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.
Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.
У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених статтею 17 Кримінального кодексу України. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець. Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину.
У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.
Розділ 2. Аналіз застосування методик розслідування злочинів, вчинених організованою злочинною групою
2.1. Загальні положення
Аналіз практики реагування органів внутрішніх справ на заяви, повідомлення про злочини дозволяє зробити висновок про те, що підвищується активність роботи апаратів УБОЗ по виявленню злочинів. Так, незважаючи на те, що як і раніше серед приводів до порушення кримінальних справ по фактах проявів діяльності злочинних структур основне місце займають заяви громадян, проте більше 20 % виявлені безпосередньо працівниками органів внутрішніх справ[46] . Хоча преса повна повідомленнями про діяльність злочинних формувань, у жодному випадку такі повідомлення не стали приводом до порушення кримінальної справи.
Помітно підвищилася якість перевірки заяв і повідомлень про злочини працівниками органів внутрішніх справ, у тому числі працівниками ВБОЗ: по 72% кримінальних справ у результаті попередньої перевірки отримані додаткові дані про злочини й особи, які їх вчинили. Основна вага роботи з розгляду заяв і повідомлень про злочини як і раніше лежить на слідчих. Ними порушуються 86% кримінальних справ про діяльність злочинних структур. Разом з тим у підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю підвищується увага до карно-процесуальної діяльності на стадії порушення кримінальних справ. Дослідження показують, що в загальному обсязі діяльності оперативних апаратів зростає частка карно-процесуальної, потребуючої досить високого ступеня підготовки в галузі карного процесу і криміналістики. По 27% вивчених кримінальних справ невідкладні слідчі дії проводилися працівниками ВБОЗ і по такій же кількості - працівниками УБОЗ. Більшість невідкладних слідчих дій було проведено протягом 3 діб. Тільки по 16% - у термін понад 10 діб[47] .
Створення підрозділів ВБОЗ, це тепер очевидно, зробило процес розслідування більш інтенсивним. Слідчими й оперативними працівниками широко використовується весь арсенал слідчих дій. По 66% кримінальних справ уже на первинному етапі проведене по 3 і більше обшуків, по 73% кримінальних справ працівниками УБОЗ-ВБОЗ з доручення слідчого виконано по 3 і більш слідчих дій. По 70% кримінальних справ працівники УБОЗ брали безпосередню участь у проведенні слідчих дій спільно зі слідчим. Треба, щоправда, відзначити, що ці показники істотно розрізняються в різних регіонах. Безсумнівний інтерес представляє практика обрання по справах про злочини організованих злочинних формувань запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Такий запобіжний захід слідчі застосовували практично по усім вивченим кримінальним справам (виключення складає лише одна кримінальна справа).
І це зрозуміло в силу суспільної небезпеки діяльності злочинних структур. Інакше виглядає судова практика з питання застосування запобіжних заходів. Останнім часом у пресі з'явилися інтерв'ю з керівниками судових органів, у яких стверджується, що кількість обвинувачуваних, якеі звільняються з-під варти за рішенням суддів досить невелика. Можливо це і так, якщо вести мову про злочинність у цілому. Однак вивчення кримінальних справ у відношенні учасників організованих злочинних структур показує, що по 19,3% з них суддями прийняті саме такі рішення (прокурорами - тільки по 2,3% кримінальних справ)[48] .
В останні роки в криміналістиці розроблені нові методи доведення , дослідження зібраних доказів. Однак широке їх застосування в даний час пов'язане з необхідністю розширення фінансування діяльності експертно-криміналістичних підрозділів, їхнього професійного зміцнення. Наприклад, істотний внесок у боротьбу з організованою злочинністю можуть внести фоноскопічні дослідження. Вони дозволяють, зокрема, перетворити в докази багато даних, отриманих шляхом проведення оперативно-розшукових заходів. Так, вивчення кримінальних справ показало, що одним з найважливіших доказів, що сприяли викриттю організаторів злочинних формувань, є результати прослуховування телефонних переговорів. Це вже непоганий показник, однак при посиленні техніко-криміналістичного забезпечення фоноскопічних досліджень він міг би бути набагато більшим. В даний час чисельність відповідних лабораторій навіть у великих економічних регіонах України вкрай мала. Фоноскопічні дослідження проводяться місяцями, що утруднює розслідування діяльності насамперед організованих злочинних співтовариств.
Те ж можна сказати і про підрозділи, які здійснюють генотипову ідентифікацію. Проведені ними дослідження вкрай дорогі. У США, наприклад, одне таке дослідження обходиться в 400 доларів[49] . Однак у результаті таких досліджень відкриваються безмежні можливості доказування. Слідами біологічного походження можна ідентифікувати людину, що значно полегшить процес пошуку і підвищить розкривання злочинів. Будь-які матеріальні витрати тут виявляться виправданими.
Розширення діяльності злочинних структур, що охоплюють багато регіонів України, ближнє і дальнє зарубіжжя, показує, що тут виникає багато проблем організації розслідування, яке виходить на рівень міждержавних відносин . Будь-які спроби слідчих розширити сферу розслідування за межі своїх регіонів відразу наштовхуються на серйозні проблеми. 64% слідчих в якості основних труднощів в процесі виявлення міжрегіональних зв'язків злочинних структур відзначили несвоєчасність виконання окремих доручень у різних регіонах України, 54% - низьку якість їхнього виконання[50] .
Тривалість виконання окремих доручень, що направляються в зарубіжні держави як фактор, що заважає роботі, відзначили 44% слідчих. Однак багато в чому це обумовлено тим, що значна частина слідчих (43%) узагалі не інформовані про порядок взаємодії з правоохоронними органами інших держав[51] .
Виникають складності при виїзді в закордонні відрядження. У прикордонних областях України, і на це вказало від 63 до 83% опитаних слідчих. При цьому в бесідах багато слідчих указали, що при добре відпрацьованій системи взаємодії з правоохоронними органами інших держав, при наявності відповідних договорів необхідність виїзду в такі відрядження в більшості випадків взагалі відпала б. У вирішенні цих проблем - величезний резерв економії державних коштів і підвищення ефективності боротьби з організованою злочинністю.
Дослідження показали, що саме по собі створення спеціалізованих служб по боротьбі з організованою злочинністю, утворення спеціалізованих слідчих підрозділів, ще не вирішує автоматично проблеми, однією з найгостріших серед яких є проблема взаємодії. Зокрема, у числі служб, взаємодія з якими викликає найбільші труднощі, багато хто з опитаних слідчих вказали підрозділи карного розшуку (47%) і апарат УБОЗ (близько 36%). Конкретно це виражається:
- у несвоєчасному і неякісному виконанні доручень - 58% опитаних;
- у тім, що слідчі не залучаються до розробки і планування операцій по реалізації оперативних матеріалів 46%;
- у тім, що слідчі недостатньо інформуються про результати оперативно-розшукової діяльності - 37%;
- у тім, що слідчо-оперативні групи не створюються чи їх склад нестабільний - 33% опитаних[52] .
2.2. Характеристика сучасного стану організації розслідування
діяльності організованих злочинних груп
Якими б якісними не були оперативні розробки учасників злочинних структур, які б сили не виділялися на це, кінцевий результат завжди пов'язаний з підсумками розслідування і судового розгляду по кримінальній справі. А ця задача стає день від дня складнішою в міру зрощення організованої злочинності з комерційними і державними структурами, у міру розвитку й удосконалення злочинних організацій. Треба прямо сказати, що в даний час керівники злочинних структур, що ухиляються від особистої участі у вчиненні злочинів, як правило залишаються безкарними. При опитуванні 64% слідчих указали, що, як правило до кримінальної відповідальності залучаються виконавці злочинів, а організатори ідуть від відповідальності. По кримінальних справах, які знаходиться у виробництві слідчих підрозділів по організованій злочинності, приблизно тільки в 20% випадків виявлені організатори злочинної групи, у 4% -навідники, у 6% - особи, що надавали технічні засоби і транспорт[53] .
Як правило виявити і довести існуючі корумповані зв'язки злочинних структур не вдається - на цю обставину вказали 46% слідчих. Іноді вдається притягнути до карній відповідальності організаторів, і то лише в зв'язку з їх особистою участю у вчиненні злочинів - 41%, в одиничних випадках - 36%. 24% слідчих узагалі відзначили, що їм ніколи не доводилося притягати до карної відповідальності організаторів злочинної діяльності (це особливо важливо при тому, що опитувалися винятково слідчі спеціалізованих підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, які мають значний стаж роботи). В анкетах часом відзначалося, що дані про наявність організаторів, корумпованих зв'язків злочинних формувань при розслідуванні були отримані, але довести це у встановленому в карно-процесуальному законі порядку не вдалося.
У процесі дослідження вивчалося питання про те, які категорії злочинів є найбільш складними для розслідування. В даний час, на думку опитаних слідчих, це злочини в сфері банківської діяльності (відзначили 59% опитаних), хабарництво і корупція (34%), групові злочини, що вимагають виявлення організаторів та інших співучасників, злочини, пов'язані з діяльністю комерційних структур (29%), кваліфіковане вимагання (26%). Тут почате дослідження вивело ще на одну актуальну проблему, що вимагає особливої уваги наукових і практичних працівників - активна протидія злочинних структур процесу розслідування. Ще кілька років назад такої проблеми практично не було, а в даний час тільки 17% опитаних слідчих вказали, що вони не зіштовхувалися з якими-небудь формами протидії. У числі найбільш розповсюджених способів протидії розслідуванню опитані вказали:
- підкуп, залякування, насильство у відношенні потерпілих, свідків, членів їхніх родин - 62%;
- незаконні дії захисників обвинувачуваних, підозрюваних - 53%;
- спроби впливати на хід розслідування через засоби масової інформації - 27%;
- спроби впливати на суддів з метою прийняття ними тих чи інших рішень, вигідних обвинувачуваним - 24%.
Дані опитування слідчих підтверджуються результатами вивчення кримінальних справ. Так, у процесі розслідування відмовилися від раніше даних показань убік, сприятливу для обвинувачуваних: свідки - по 19% кримінальних справ, потерпілі - по 9%[54] .
Цікаво, що способи протидії істотно відрізняються в різних регіонах. Так, якщо в провінційних містах спроби впливати на хід розслідування через засоби масової інформації відзначили не більше 10% слідчих, то для Києва і Київської області цей показник склав 79%.
У методичному плані необхідно озброїти слідчих і оперативних працівників засобами і методами протидії спробам злочинних структур процесу доведення по кримінальних справах. Дослідження показали, що активний вплив на учасників злочинних структур дає свої результати. З одного боку, наприклад, участь захисників на попередньому слідстві дає можливість обвинувачуваним координувати свою діяльність. По 85% вивчених кримінальних справ обвинувачувані відмовлялися від раніше даних показань, по 35% - організатор мав можливість активно впливати на показання інших співучасників. З іншого боку, слідчим і оперативним працівникам по 27% вивчених кримінальних справ вдалося "розколоти" групу, викликати протиріччя між співучасниками. У 75% випадків організатори викривалися саме їхніми показаннями, у 36% - обвинувачувані повідомили про інших співучасників, по 26% - про інші епізоди злочинної діяльності. Тому не так уже безсилі наші слідчі й оперативні працівники в боротьбі з організованою злочинністю[55] .
Було вивчене, зокрема, питання про джерела одержання професійних знань. Отримані відповіді слідчих вражають. Так, основним джерелом знань про методи розслідування діяльності злочинних структур, 67% слідчих назвали свій особистий досвід. Поради колег по роботі в якості такого джерела назвали 57%. Тільки 52% слідчих як джерело професійно необхідних знань назвали навчання в юридичному вузі. Тільки 36% слідчих поповнюють свої знання шляхом самостійного вивчення наукової літератури /а це, до речі, може свідчити одночасно і про її якість/. Мало спілкуються слідчі з оперативними працівниками, з експертами, співробітниками інших служб. Тільки 33% слідчих указали на це як на джерело одержання професійних знань про методи розслідування діяльності злочинних структур.
Методичну допомогу керівників слідчих апаратів відзначили 25% опитаних, що явно недостатньо й у якомусь ступені свідчить про рівень підготовки самих керівників.
Впадає в око низька ефективність таких форм навчання як заняття в системі службової підготовки - 15% опитаних, а також навчання на курсах підвищення кваліфікації 14%[56] .
Як повний провал методичного забезпечення діяльності слідчого апарату по розслідуванню злочинів, вчинених учасниками злочинних структур, варто розцінити той факт, що тільки 1,6% слідчих відзначили як джерело інформації, необхідної для їхньої професійної діяльності, допомогу слідчих-методистів. Навіть публікації в засобах масової інформації як джерело знань відзначили 2,4% слідчих[57] .
2.3. Проблеми виявлення функціональних ролей учасників
злочинних груп
Феномен організованої злочинності, що раніше був в основному предметом дослідження кримінологів, у даний час привертає все більшу увагу фахівців криміналістики і карного процесу. Проведені дослідження дозволили одержати ряд цікавих даних про криміналістичну характеристику злочинних структур. Вивчення матеріалів кримінальних справ показало, що в числі обвинувачуваних членів злочинних груп 63% уже були раніше засуджені за різні злочини[58] . Такий високий рівень рецидиву не можна, як це звичайно робилося раніше, ставити за провину органам внутрішніх справ. Можна сказати, навпроти, що саме успішна діяльність апаратів УБОЗ дозволила якоюсь мірою вийти на ядро злочинного світу. Тому високий рівень рецидиву повинен свідчити в даний час про позитивні сторони діяльності по розкриттю злочинів, вчинених організованими злочинними формуваннями.
Злочинність професіоналізується: 56% обвинувачуваних по кримінальних справах про злочини, вчинені учасниками злочинних структур, жили винятково за рахунок коштів, добутих злочинним шляхом. По роду занять значну частину учасників злочинних структур складають працівники комерційних організацій - 33%, працівники приватних охоронних структур - 10%, колишні спортсмени - 19%, працівники правоохоронних органів (у тому числі колишні) - 11%. Спостерігається активне залучення в діяльність злочинних структур неповнолітніх - серед обвинувачуваних вони склали 10%[59] .
Аналіз географії діяльності злочинних структур за матеріалами кримінальних справ дав трохи несподівані результати: 81% усіх злочинів були зроблені в межах одного регіону, лише 4,5% - за кордоном, тільки по 6,8% вивчених кримінальних справ є епізоди злочинів, вчинених в інших регіонах[60] .
Очевидно, що вивчення структури злочинної організації, доведення провини окремих учасників співтовариства в даний час є надзвичайно актуальною і складною проблемою як для органів розслідування, так і для науковців. Відзначається, що в даний час для злочинних структур в усі більшому ступені характерна наявність "бюрократичної надбудови", у якій виділяється група лідерів, які здійснюють стратегічне управління, формують ідеологію групи, консолідують зусилля різних членів групи, визначають інвестиційну політику.
Для криміналістів найбільш складною проблемою є визначення шляхів доведення провини цієї категорії членів злочинної структури. Першим етапом у вирішенні зазначеної наукової задачі повинна бути конкретизація цілей розслідування. Це неможливо без функціонального аналізу злочинних структур, без виявлення на його основі рольових функцій їх учасників. Можна припустити, що головним тут буде дослідження функцій злочинного управління. Саме в наявності таких функцій і їх реалізації в злочинній діяльності й полягає ключова особливість феномену організованої злочинності.
У теорії управління проблема функцій розроблена досить добре. Стосовно до проблеми організованої злочинності нас буде цікавити наступні дві групи функцій: функції процесу управління і функції забезпечення. Саме такий підхід дозволяє правильно сформулювати тактичні задачі розслідування стосовно до вивчення діяльності злочинних структур. Постановка таких задач - хоча і перший, але надзвичайно важливий етап діяльності як слідчих, так і оперативних працівників.
У числі функцій процесу кримінального управління можна виділити наступні функції:
1/ функція інформаційного забезпечення злочинної діяльності: вивчення кон'юнктури, вибір об'єктів і предметів злочинного зазіхання, збирання інформації про них, вивчення системи охорони і забезпечення безпеки, пошук осіб, які могли б сприяти виконанню злочину, пошук технічних засобів здійснення злочинів, зброї і транспорту і т.д.;
2/ функція ухвалення кримінального рішення на вчинення злочину: визначення об'єкту і предмету злочинного зазіхання, місця і часу вчинення злочину, способів його вчинення, місця збуту викраденого, способу приховування злочину, способів забезпечення безпеки злочинної діяльності, визначення виконавців, ролі кожного з них і т.д.;
3/ функція організації виконання кримінального рішення: доведення злочинного задуму до виконавців, їхній інструктаж, створення мотивації на вчинення злочину /залякування, апелювання до групових злочинних установок і кримінальних традицій, визначення частки кожного в розподілі коштів, добутих злочинним шляхом, координація злочинною групою діяльності, особливо при її здійсненні в різних регіонах, установлення контактів з іншими злочинними структурами і т.д./;
4/ функція контролю і регулювання також може бути виділена в діяльності злочинних структур, вона може здійснюватися як безпосередньо організаторами злочинного співтовариства, так і іншими членами ядра злочинного угруповання. У будь-якому випадку і на ці аспекти діяльності злочинних структур повинна бути звернена увага слідчих і оперативних працівників[61] .
Встановлення фактів, що відносяться до реалізації різних функцій злочинного управління, у комплексі дозволяє установити головний факт - наявність злочинного управління і коло його суб'єктів.
У діяльності злочинних структур повинна виявлятися і доводитися наявність ще однієї групи функцій злочинного управління. І тут прослідковується закономірність універсальності функцій для будь-яких видів організованої соціальної діяльності, у тому числі кримінальної:
1/ функція кадрового забезпечення / залучення осіб у діяльність злочинної структури, заходи для забезпечення підготовки членів злочинних структур у частині володіння зброєю, прийомами боротьби і т.д. Стосовно розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними структурами не можна обмежуватися встановленням самого факту причетності до вчинення конкретних злочинів, необхідно виявляти і доводити, хто і як утягував конкретну особу, у тому числі неповнолітніх, у діяльність співтовариства;
2/ функція матеріально-технічного забезпечення виражається в створенні фондів коштів злочинного співтовариства /"общака"/, у їхній схоронності, у визначенні порядку їхнього використання, у придбанні транспортних засобів, приміщень, зброї й інших знарядь вчинення злочину;
3/ не можна ігнорувати і функцію формування мотивацій в учасників злочинних структур. Тут мова повинна йти про виявлення проявів "злочинного виховання", впливу на психологію членів угруповання. Безумовно, при відсутності спеціальної кримінально-правової норми, що установлює відповідальність організаторів злочинних структур, більшості слідчих важко прищепити думку про необхідність поглибленого дослідження цих питань, однак і при чинному законодавстві ці фактори, узагалі ж далекі від події злочину, важливі з погляду встановлення провини керівників злочинних структур[62] .
Виявлення рольових функцій учасників злочинних структур у повному обсязі в процесі розслідування представляється завданням важким. Однак встановлення участі конкретної особи в діяльності організованої злочинної структури хоча б у рамках реалізації в якійсь частині однієї з функцій уже дозволяє судити і про наявність злочинної організації, і про провину її учасників. Вирішення цієї задачі полегшується тим, що далеко не завжди обвинувачувані і їх захисники, а також свідки чітко уявляють собі значення тієї чи іншої інформації, яка може бути використана слідчим для доведення наявності злочинної організації й індивідуалізації провини кожного з її учасників.
Розділ 3. Тактика допиту при розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами
3.1. Особливості тактики допиту при розслідуванні злочинів,
вчинених організованими злочинними групами
Стосовно до розслідування діяльності злочинних структур тактика проведення допиту має цілий ряд особливостей. Вони визначаються:
-слідчою ситуацією, яка складається при розслідуванні злочинних проявів організованої злочинності;
-кримінальною ситуацією, пов'язаною з особливостями особи учасників злочинної структури, соціально-психологічними факторами їхніх взаємин у злочинній структурі;
-специфікою тактичних цілей, що виникають перед слідчим, коли він зіштовхується зі значною по чисельності учасників, особливо небезпечною, розгалуженою, яка має корумповані зв'язки, злочинною організацією, лише частина учасників якої безпосередньо здійснювала злочини, виступаючи як виконавці чужого задуму.
Говорячи про слідчу ситуацію як про фактор, що визначає особливості тактики допиту при розслідуванні діяльності злочинних структур, у першу чергу необхідно відзначити наступне. Феномен організованої злочинності, що раніше був в основному предметом дослідження кримінологів, у даний час привертає в усе більшому ступені увагу криміналістів і фахівців в галузі оперативно-розшукової діяльності. Це викликано тим, що в процесі розслідування діяльності злочинних структур слідчі й оперативні працівники зіштовхуються із ситуаціями, які раніше не зустрічалися в при розслідуванні злочинів:
-ріст чисельності організованих злочинних структур;
-їх озброєність;
-вчинення тяжких злочинів;
-активна протидія розслідуванню;
-наявність корумпованих зв'язків в органах влади, управління, а також у правоохоронних органах;
-зміни в карно-процесуальному законодавстві, зокрема, пов'язані з участю захисника з моменту затримки підозрюваних, арешту чи залучення в якості обвинувачуваних.
Значення цих факторів неоднозначне. Наприклад, серійність у вчиненні злочинів збільшує, з одного боку, складність і обсяг роботи слідчого, з іншого боку - обсяг доказової і орієнтовної інформації, яку він може використовувати при розслідуванні. Частина адвокатів фінансується злочинними структурами, шляхом підкупу і шантажу втягується в їхню діяльність. Такі адвокати часто виходять за рамки закону при здійсненні захисту обвинувачуваних і підозрюваних. У той же час, як відзначають багато слідчих, участь захисників на ранніх стадіях розслідування позитивно позначається на процесі доказування, оскільки позбавляє обвинувачуваних можливості посилатися на нібито допущені у відношенні до них незаконних методів допиту. Особливості слідчої ситуації при розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами, позначаються і на тактиці допиту потерпілих і свідків. Багато в чому змінилися потерпілі. У багатьох випадках вони самі виявляються причетними до здійснення протиправних дій, у процесі розслідування вступають у змову з обвинувачуваними і їх представниками, піддаються залякуванню і шантажу.
Те ж можна сказати і про особистість свідків по справах про діяльність злочинних структур:
-значна частина свідків виявляється пов'язаною з діяльністю організованої злочинної групи або проживає на території, що знаходиться в сфері її інтересів;
-інформація про свідків швидко стає відомою учасникам злочинних груп, у результаті чого вони піддаються тим чи іншим формам тиску.
Говорячи про кримінальну ситуацію як про фактор, що впливає на тактику допиту при розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами, необхідно відзначити як негативний, так і позитивний вплив окремих її елементів на можливості слідчого домагатися поставлених цілей допиту. Можна виділити наступні негативні фактори кримінальної ситуації, що утрудняють проведення допиту обвинувачуваних, підозрюваних - учасників злочинних структур і пов'язаних з ними осіб:
1) наявність колективних установок на протидію органам розслідування;
2) можливості злочинної структури фінансувати окремих обвинувачуваних, підозрюваних, а також їх родини в залежності від позиції, зайнятої ними на попередньому слідстві;
3) шантаж і погрози у відношенні цих осіб у залежності від показань, що даються на попередньому слідстві;
4) формування в злочинній структурі колективної моралі, що заперечує співробітництво зі слідством;
5) попередня підготовка учасників злочинної структури до протидії органам розслідування в період до їх затримки з використанням допомоги адвокатів, колишніх працівників правоохоронних органів, а також корумпованих зв'язків у цих органах;
6) можливості встановлення зв'язку із затриманими й арештованими учасниками злочинної структури;
7) активна і найчастіше протизаконна протидія захисників, що беруть участь у проведенні допитів, встановленню істини по кримінальній справі (розголошення даних попереднього слідства, залякування і шантаж потерпілих і свідків, участь у підкупі посадових осіб правоохоронних органів і т.д.); участь захисників на попередньому слідстві дає можливість обвинувачуваним координувати свою діяльність, впливати на свідків.
8) використання допомоги залучених у злочинну діяльність корумпованих працівників правоохоронних органів, у тому числі керівних, для виявлення осіб, що співробітничають зі слідством.
Ці фактори є основними, але не єдиними, що впливають на позицію і поводження учасників організованої злочинної групи під час допиту. Позитивними факторами кримінальної ситуації, якими може скористатися слідчий, є:
1) внутрішні протиріччя і конфлікти усередині групи, викликані особистими взаємовідносинами, протиріччями з приводу розподілу доходів і т.д.;
2) протиріччя і конфлікти, що виникають у процесі самого розслідування внаслідок обрання учасникам організованих злочинних груп різних запобіжних заходів, конкуренції у визначенні ролі того чи іншого учасника в злочинній групі, розходжень у позиції окремих учасників, зайнятої в процесі попереднього слідства;
3) можливості дезорієнтації окремих учасників злочинних структур відносно даних, отриманих від співучасників;
4) можливість перевірити правдивість тих чи інших показань шляхом зіставлення результатів допиту декількох осіб.
Основні особливості змісту і тактики допиту учасників злочинних структур, свідків і потерпілих по кримінальних справах про прояви організованої злочинної діяльності пов'язані з особливостями предмета допиту, що визначають специфіку тактичних цілей допиту і його змісту. У якості однієї з найважливіших тактичних задач, розв'язуваних органами дізнання і попереднього слідства в даний час, може бути відзначена задача виявлення і викриття співучасників злочинної діяльності, установлення ролі кожного з них у злочинній структурі. Актуальність її визначається ростом організованої злочинності, особливою складністю доведення участі в злочинній діяльності організаторів злочинних структур та інших осіб, що не приймали особистої участі в події вчинення злочину, але які сприяли даному діянню. Кінцевий результат діяльності по боротьбі з організованою злочинністю завжди пов'язаний з підсумками розслідування і судового розгляду по кримінальній справі. А ця задача стає день від дня складнішою в міру зрощення організованої злочинності з комерційними і державними структурами, у міру розвитку й удосконалення злочинних організацій.
Необхідно відзначити, що криміналісти виявилися в значній мірі непідготовлені до вирішення проблем розслідування діяльності організованих злочинних структур. Основна спрямованість криміналістичних наукових досліджень була пов'язана з розробкою методів розслідування в рамках стратегії "від злочину до особи, що його вчинила." Існуючі методики розслідування окремих видів злочинів не можуть досить ефективно використовуватися при розкритті і розслідуванні злочинів, вчинених сучасними організованими злочинними співтовариствами. Очевидно, що вивчення структури злочинної організації, доведення провини окремих учасників співтовариства в даний час є надзвичайно актуальними і складними проблемами як для органів розслідування, так і для науковців. Відзначається, що в даний час для злочинних структур в усе більшому ступені характерна наявність "бюрократичної надбудови", у якій виділяється група лідерів, які здійснюють стратегічне управління, які формують ідеологію групи, консолідують зусилля різних членів групи, визначають інвестиційну політику.
Для криміналістів найбільш складною проблемою є визначення шляхів доведення провини цієї категорії членів злочинної структури. Першим етапом у вирішенні зазначеної наукової задачі повинна бути конкретизація цілей розслідування. Це неможливо без функціонального аналізу злочинних структур, без виявлення на його основі рольових функцій їхніх учасників. Можна припустити, що головним тут буде дослідження функцій злочинного управління. Саме в наявності таких функцій і в їх реалізації в злочинній діяльності й міститься ключова особливість феномена організованої злочинності. Другий етап - це пошук рішень тактичних задач, пов'язаних з виявленням ролей учасників злочинних структур. У таких рішеннях реалізуються методи розслідування діяльності злочинних структур як системи науково обґрунтованих прийомів, правил і рекомендацій з виявлення, дослідженню, використанню й оцінці доказів, застосовуваних з метою встановлення істини по кримінальній справі.
Методи розслідування орієнтовані на вирішення визначеної задачі і реалізується шляхом проведення тактичної операції.
Для розуміння функцій учасників організованих злочинних структур можна скористатися науковим апаратом теорії управління, де поняття функції розроблене досить добре. У зв'язку з проблемою організованої злочинності нас будуть цікавити наступні дві групи функцій: процесу управління і забезпечення. Саме такий підхід дозволяє правильно сформулювати тактичні задачі розслідування стосовно до вивчення діяльності злочинних структур. Постановка таких задач - хоча і перший, але надзвичайно важливий етап діяльності як слідчих, так і оперативних працівників.
У числі функцій процесу кримінального управління можна виділити наступні :
1) функція інформаційного забезпечення злочинної діяльності: вивчення кон'юнктури, вибір об'єктів і предметів злочинного зазіхання, збирання інформації про них, вивчення системи охорони і забезпечення безпеки, пошук осіб, які могли б сприяти вчиненню злочину, пошук технічних засобів вчинення злочинів, зброї і транспорту і т.д.;
2) функція ухвалення кримінального рішення про вчинення злочину: визначення об'єкту і предмету злочинного зазіхання, місця і часу вчинення злочину, способів його вчинення, місця збуту викраденого, способу приховування злочину, способів забезпечення безпеки злочинної діяльності, визначення виконавців, ролі кожного з них і т.д.;
3) функція організації виконання кримінального рішення: доведення злочинного задуму до виконавців, їх інструктаж, створення мотивації на вчинення злочину (залякування, апелювання до групових злочинних установок і кримінальних традицій, визначення частки кожного в розподілі коштів, добутих злочинним шляхом, координація злочинної групової діяльності, особливо при її здійсненні в різних регіонах, установлення контактів з іншими злочинними структурами і т.д.);
4) функція контролю і регулювання також може бути виділена в діяльності злочинних структур, вона може здійснюватися як безпосередньо організаторами злочинного співтовариства, так і іншими членами ядра злочинного угруповання. У будь-якому випадку і на ці аспекти діяльності злочинних структур повинне бути звернена увага слідчих і оперативних працівників.
Установлення фактів, що відносяться до реалізації різних функцій злочинного управління, у комплексі дозволяє довести головний факт - наявність злочинного управління і коло його суб'єктів. У діяльності злочинних структур повинна виявлятися і доводитися наявність ще однієї групи функцій злочинного управління - забезпечувальної. І тут можна побачити можливість використання функціонального підходу для аналізу організованої злочинної діяльності:
1) функція кадрового забезпечення ( залучення осіб у діяльність злочинної структури, навчання членів злочинних структур володінню зброєю, прийомами боротьби і т.д.). Стосовно до розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними структурами, не можна обмежуватися встановленням самого факту причетності до вчинення конкретних злочинів; необхідно виявляти і доводити, хто і як утягував конкретну особу, у тому числі неповнолітніх, у діяльність співтовариства;
2) функція матеріально-технічного забезпечення виражається в створенні фондів коштів злочинного співтовариства, у їх схоронності, у визначенні порядку їхнього використання, у придбанні транспортних засобів, приміщень, зброї й інших знарядь вчинення злочину;
3) функція формування мотивацій в учасників злочинних структур.
Тут мова повинна йти про виявлення проявів "злочинного виховання", вплив на психологію членів угруповання. Безумовно, при відсутності спеціальної кримінально-правової норми, що установлює відповідальність організаторів злочинних структур, більшості слідчих важко прищепити думку про необхідність заглибленого дослідження цих питань. Однак і при чинному законодавстві ці фактори, взагалі ж далекі від події злочину, важливі з погляду встановлення провини керівників злочинних структур. Виявлення рольових функцій учасників злочинних структур у повному обсязі в процесі розслідування представляється задачею важкою. Однак встановлення участі конкретної особи в діяльності організованої злочинної структури хоча б у рамках реалізації в якійсь частині однієї з функцій уже дозволяє судити і про наявність злочинної організації, і про провину її членів. Рішення цієї задачі полегшується тим, що далеко не завжди обвинувачувані і їхні захисники, а також свідки чітко уявляють собі значення тієї чи іншої інформації, що може бути використана слідчим для доведення наявності злочинної організації й індивідуалізації провини кожного її учасника.
3.2. Тактичні прийоми і тактичні комбінації при допиті
Тактичний прийом - це найбільш раціональний і ефективний спосіб дії чи найбільш доцільна лінія поведінки слідчого при збиранні, дослідженні, оцінці і використанні доказів. Тактична комбінація - це комплекс тактичних прийомів, охоплюваних єдиним задумом, спрямованим на досягнення конкретної тактичної цілі в умовах даної слідчої ситуації. Карний процес і криміналістика сформулювали цілий ряд вимог до допустимості тактичних прийомів, особливо прийомів допиту. Досягнення тактичної цілі для слідчих і оперативних працівників пов'язане не тільки з одержанням конкретного результату, але і з допустимістю засобів його досягнення.
Тактичні прийоми і тактичні комбінації:
1) не повинні порушувати норми карного процесу і норми моралі;
2) не повинні виправдувати злочинця;
3) не повинні сприяти самообмові;
4) не повинні бути засновані на фізичному чи психічному насильстві, обмані, шантажу;
5) повинні діяти вибірково;
6) прийоми не повинні бути засновані на використанні неуцтва допитуваного чи його слабоумства, дефектів зору, мови, слуху;
7) повинні враховувати вікові особливості.
Слідча практика знає чимало прикладів усіляких порушень при використанні недозволених тактичних прийомів. Так, для того, щоб одержати від дружини правдиві показання про злочинну діяльність чоловіка, оперативні працівники вирішили його скомпрометувати в її очах. Коли вона принесла передачу для чоловіка, що перебуває в слідчому ізоляторі, перед нею красива молода дівчина також "передала" передачу на ім'я її чоловіка. Після цього дружина обвинувачуваного дала показання, що викривають чоловіка.
Раніше досить часто застосовувався прийом з використанням фотомонтажу знімка ока, у яке вмонтоване зображення допитуваного. Тим самим слідчий використовував у своїх цілях неузнання обвинувачуваного. Для одержання правдивих показань від бабусі-жительки віддаленого села слідчий використовував "прилад для визначення правди" - фотозбільшувач. І тут упор був зроблений на використанні незнання допитуваної. Одному з допитуваних слідчий показав рапорт на ім'я колишнього міністра внутрішніх справ СРСР Н.Щолокова: "Прошу дозволити допитати по першому розряду " - з "резолюцією" - "Згоден" і підписом.
Приклад грубого психічного насильства: у своєму кабінеті на четвертому поверсі слідчий відкрив вікно, запропонував обвинувачуваному зняти взуття і поставив його на стілець, що стояв у вікна. На питання обвинувачуваного - "Навіщо ?" - відповів: "Звідси вже двоє втекли, ти будеш третім."
Під час допиту обвинувачуваним, проведеним слідчим прокуратури, у сусідньому кабінеті його колега шмагав паском по дивану. "Сподіваюся, до цього не дійде"- сказав слідчий.
Приклад обману: для одержання правдивих показань слідчий "домовився" з обвинувачуваним про залучення його в якості обвинувачуваного за необережне убивство і пред'явив відповідну постанову. Наступного дня пред'явив нову постанову з кваліфікацією тих же діянь як навмисного убивства.
Завжди досить широко застосовувався обман слідчими обвинувачуваних і підозрюваних, пов'язаний з обіцянками обрати запобіжний захід, не пов'язаний з позбавленням волі; а також зі складанням підроблених процесуальних документів ("протоколів" допитів співучасників, постанов про притгнення в якості обвинувачуваного по більш тяжкому складі злочину і т.д.).
Тактичні прийоми не повинні провокувати вчинення нових злочинів. Так, по кримінальній справі про розтління вітчимом малолітньої слідчий викликав на допит її мати в момент виписки дочки з лікарні після аборту. Через кілька годин вітчим і дівчинка були доставлені з будинку для огляду, що зафіксував у них ознаки полових зносин, що дозволило одержати показання визнання провини. У сучасній практиці розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними групами, були випадки фактичного шантажу обвинувачуваних рішенням про звільнення їх з під арешту, коли таке рішення створювало для них погрозу розправи з боку співучасників. По одній з кримінальних справ слідчий, формально закінчивши допит обвинувачуваного, викликав його на відверту бесіду "без протоколу", у якій обвинувачуваний досить повно розповів про всі обставини вчинення злочину. Слідчий таємно записав цю розмову на диктофон. Суд не прийняв такий "доказ". Однак, коли обвинувачуваний заявляє під час допиту про те, що про певні обставини він розповість "без запису до протоколу" слідчий не пов'язаний цими вимогами і може, навіть зобов'язаний внести дану частину показань до протоколу допиту.
Можливість багатьох із зазначених порушень при застосуванні тактичних прийомів зараз виключаються внаслідок участі захисників з моменту затримки. Проте цілком усунути можливість рецидивів таких порушень у даний час неможливо унаслідок утрати в даний час професійного ядра слідчого апарата. Важливо розуміти ущербність даних, отриманих таким шляхом, і небезпека компрометації і правоохоронних органів у цілому, і системи доказів, зібраних при розслідуванні.
Хоча допити підозрюваного, обвинувачуваного, свідка, потерпілого, експерта є самостійними слідчими діями, у тактиці їхнього проведення є багато загального. Це в першу чергу стосується особливостей рішення цілого ряду тактичних задач у процесі допиту. Такі задачі, як правило, зважуються не в результаті застосування окремого тактичного прийому, а в результаті проведення тактичної комбінації як комплексу взаємозалежних тактичних прийомів, охоплюваних єдиним задумом у рамках тактичного рішення слідчого.
Найважливішою умовою досягнення поставлених тактичних цілей допиту є попередня підготовка до нього. При розслідуванні злочинів, вчинених організованими злочинними групами, далеко не завжди слідча ситуація дозволяє слідчому чи працівникам дізнання досить ретельно готуватися до допиту. Це в першу чергу пов'язано з факторами часу:
-необхідністю відповідно до вимог кримінально-процесуального закону допитати підозрюваного після ухвалення рішення про затримку;
-необхідністю проведення тактичної операції по захвату особи, що вчинила злочин, «на гарячому»;
-виявленням очевидців відразу після виїзду на місце події;
-виявленням під час обшуку викрадених предметів, цінностей, зброї, наркотиків, інших об'єктів, що розшукуються;
-ситуацією, коли допитувана особа знаходиться в хворобливому стані, що представляє реальну небезпеку для її життя;
-необхідністю для потерпілого чи свідка термінового виїзду з населеного пункту, у якому здійснюється розслідування.
У багатьох із зазначених ситуацій доводиться говорити про поняття попереднього допиту з обмеженими тактичними цілями, досягнення яких можливо в першу чергу з використанням фактора раптовості.
У тих випадках, коли слідча ситуація дозволяє здійснювати підготовку до допиту, вона може складатися з наступних заходів.
Складання плану допиту, у якому відображаються:
-зведення про подію злочину (дати, місце, прізвища учасників, складні терміни, які необхідно використовувати при допиті) і механізм здійснення;
-дані про особистість допитуваного;
-перелік питань, які необхідно задати допитуваному, у тій послідовності, у якій вони повинні бути задані;
-перелік тактичних прийомів, які необхідно застосувати при допиті;
-перелік доказів, які необхідно пред'явити допитуваному (якщо вони містяться в кримінальній справі - із вказівкою аркушів кримінальної справи).
Криміналістичний аналіз матеріалів кримінальної справи і даних оперативно-розшукової діяльності:
-угруповання інформації, що відноситься до предмету допиту, по епізодах, датам чи особам;
-виявлення протиріч між різними джерелами доказової і орієнтаційної інформації;
-вивчення даних про особу допитуваного, родичів і знайомих;
-аналіз попередніх показань, пояснень, інформації, отриманої оперативним шляхом.
Якщо предметом допиту є складна чи незнайома для слідчого діяльність допитуваного, він повинний звернутися за консультацією до фахівця.
Якщо слідчий збирається використовувати при допиті дані, отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності, чи коли по даній кримінальній справі продовжується проведення оперативно-розшукових заходів, він зобов'язаний проконсультуватися з оперативними працівниками з питань:
-можливості і форми використання оперативних даних;
-можливостей оперативного працівника в частині попереднього забезпечення допиту і планованих тактичних прийомів і тактичних комбінацій;
-оцінки інформованості допитуваного про стан розслідування, можливої позиції особи при допиті;
-можливих наслідків допиту для зміни слідчої ситуації в той чи інший бік, оцінки тактичного ризику.
Визначення місця і часу проведення допиту (при цьому необхідно пам'ятати про обмеження, пов'язані з допитом у нічний час). Визначення способу виклику допитуваного (далеко не завжди він повинен викликатися повісткою).
Визначення кола учасників допиту:
-у залежності від особи допитуваного, віку, національності, громадянства, дипломатичного статусу, стану здоров'я - запрошення педагога, законного представника, перекладача, представника дипломатичної місії;
-фахівця чи експерта;
-посадових осіб правоохоронних органів, участь яких у допиті пов'язана зі здійсненням прокурорського нагляду чи відомчого процесуального контролю (начальник слідчого відділу), чи осіб, участь яких обумовлена виконанням визначених функцій у зв'язку з розслідуванням даної кримінальної справи чи іншої пов'язаного з нею кримінальної справи (керівник групи слідчих, інший член групи слідчих, старший групи оперативних працівників);
-захисника для участі в допиті обвинувачуваного чи підозрюваного;
-працівників міліції для забезпечення безпеки проведення допиту у випадках можливих провокацій, спроб утечі, нападу на учасників допиту, конвоювання допитуваного - обвинувачуваного чи підозрюваного, виключення можливих контактів допитуваного зі співучасниками й іншими особами. Попри все те, що найчастіше участь зазначених осіб визначено карно-процесуальним законом, необхідно уникати надмірного розширення кола учасників допиту.
Підготовка технічних засобів, використання яких передбачається під час допиту (засоби магнітного і відеозапису, телевізор і т.д.).
Вибір і підготовка приміщення для допиту. При цьому у визначених ситуаціях необхідно враховувати наступні фактори:
-безпека з погляду можливого нападу на слідчого з боку допитуваного;
-суїцидних спроб;
-спостереження за ходом допиту сторонніх осіб і підслуховування, у тому числі з використанням спеціальної апаратури;
-можливість застосування технічних засобів при допиті;
-ізоляція в необхідних випадках допитуваного від інших осіб, що можуть знаходитися в приміщенні слідчого підрозділу;
-забезпечення відповідних умов для роботи всіх осіб, що беруть участь у допиті, (необхідна кількість меблів, можливість робити записи, переглядати відео і звуко запису і т.д.);
-необхідність створити інтер'єр допиту, пов'язаний з передбачуваним застосуванням тих чи інших тактичних прийомів (розміщення предметів, які передбачається пред'являти в процесі допиту, - приховане чи "недостатньо приховане", розміщення документів таким чином, щоб допитуваний не мав можливості їх знищити чи, навпаки, мав можливість "підглядіти" їхній зміст і т.д.)
Легалізація оперативних матеріалів, що передбачається використовувати при допиті. Цей момент найчастіше не враховується слідчими. Використання даних, отриманих оперативним шляхом без відповідного оформлення, знижує доказове значення всієї слідчої дії. В даний час це особливо стосується фотознімків, магнітного і відеозапису, отриманих у результаті проведення оперативно-розшукових матеріалів. У кримінальний процес такі матеріали вводяться в такий спосіб:
а) оперативний працівник представляє керівнику органа дізнання віддруковані матеріали (фотознімки, відео- чи аудіо- касети) і рапорт, у якому вказує без розшифровки джерел :
-до якої кримінальної справи відносяться дані матеріали;
-у процесі яких із зазначених у Законі про оперативно-розшукову діяльність оперативно-розшукових дій вони отримані;
б) керівник органа дізнання зі своєю резолюцією направляє ці матеріали слідчому;
в) слідчий у присутності понятих робить огляд (відтворення) залучених до рапорту матеріалів і складає протокол про це.
Проведення необхідних слідчих дій у тих випадках, коли передбачуваний допит відповідно до тактичного рішення провадиться як частина тактичної операції у визначеному зв'язку і послідовності з іншими слідчими діями, оперативно-розшуковими й організаційно-технічними заходами. При явці чи доставленні допитуваних й інших учасників допиту в підготовчій стадії слідчий здійснює:
-інформування особи про те, у якості кого вона допитується, а також про те, що в процесі допиту будуть застосовуватися засоби магнітного і відеозапису;
-встановлення особи допитуваного;
-представлення всіх осіб, що беруть участь у допиті;
-виконання вимог кримінально-процесуального закону в частині інформування допитуваного про суть виклику на допит;
-роз'яснення допитуваного в залежності від його процесуального положення його прав і обов'язків;
-вивчення особи допитуваного і встановлення з ним психологічного контакту.
Уже на підготовчій стадії допиту слідчий може зштовхнутися з несприятливою слідчою ситуацією, пов'язаною з наступною позицією допитуваного:
Обвинувачуваний, підозрюваний відмовляється назвати себе або повідомляє про себе помилкові відомості, а документи, що засвідчують особу, відсутні. У цьому випадку слідчий роз'ясняє допитуваному, що:
а) органи розслідування мають у своєму розпорядженні можливості для встановлення його особи, особливо в тих випадках, коли особа раніше залучалася до кримінальної відповідальності;
б) невстановлення особи не позначиться на рішенні про притягання його до кримінальної відповідальності;
в) неможливо буде проінформувати родичів допитуваного про його затримку чи арешті;
г) співучасники злочину можуть скористатися такою позицією допитуваного для зменшення своєї ролі в злочинній структурі за його рахунок.
Роз'яснення цих моментів може додатково здійснювати і захисник, що є присутнім при допиті.
Допитуваний поводиться агресивно, у контакт не вступає, провокує слідчого. У цій ситуації слідчий:
а) зберігає спокій, роз'ясняючи допитуваному, що хід допиту фіксується, у тому числі в протоколі, що може вплинути на ступінь його відповідальності;
б) пропонує захиснику роз'яснити обвинувачуваному чи підозрюваному суть даної слідчої дії;
в) звертає увагу допитуваного на найсуворіше дотримання всіх його прав у процесі допиту, на можливість використання ним результатів допиту в процесі свого захисту;
г) намагається з'ясувати причини такого поводження допитуваного і позначає свою реакцію на них.
При відсутності документів, що засвідчують особу допитуваного, слідчий з'ясовує:
а) можливе місцезнаходження документів, що засвідчують особу;
б) наявність осіб, що можуть засвідчити особистість;
в) дані, передбачені анкетною частиною протоколу допиту, пропонуючи в стадії вільної розповіді додатково розповісти про всі місця проживання, роботу і навчання допитуваного, про родичів, про службу в армії, перебування на лікуванні, виїзди за кордон і про інші обставини, що можуть бути використані для встановлення особи.
Особливе значення це має при відсутності документів, що засвідчують особу, у свідка чи потерпілого. У цьому випадку паралельно з допитом необхідно дати доручення оперативним працівникам про перевірку даних, що повідомляються. При допиті по анкетній частині протоколу слідчий вирішує важливі задачі, пов'язані з встановленням освітнього і культурного рівня допитуваного. Це необхідно, зокрема, для усунення значеннєвого бар'єра, оцінки рівня розуміння допитуваним використовуваних термінів і понять. Після завершення допиту по анкетній частині протоколу допитуваному пропонується у формі вільної розповіді повідомити про події, що відбулися.
У деяких випадках недоцільно конкретизувати на цьому етапі допиту обвинувачуваних, підозрюваних інформацію, про який саме епізод злочинної діяльності йде мова. Це дозволяє, по-перше, одержати дані про невідомі епізоди злочинної діяльності, а, по-друге, непрямим шляхом одержати необхідні дані. При розслідуванні кримінальної справи про розбійний напад з використанням автотранспорту слідчий провів перший допит підозрюваного в приміщенні Державтоінспекції, пропонуючи допитуваному розповісти, що йому відомо про факт здійснення нападу на водія автотранспорту в одному з населених пунктів області. Заперечуючи участь у здійсненні даного злочину, допитуваний докладно розповів про своє місцеперебування в зазначений час. Тим самим слідчий одержав важливі для розслідування дані про те, що в момент вчинення інкримінованого злочину підозрюваний знаходився в даному населеному пункті і міг його зробити.
У стадії вільної розповіді застосовуються такі прийоми, як формування розумової задачі допитуваного, нагадування, зіставлення, уточнення, деталізація, порівняння. Зовсім неприпустимо задавати навідні запитання, вимагати підтвердження інформації, яка повідомляється допитуваним чи іншими особами.
Існує кілька видів вільної розповіді.
Хронологічний, коли допитуваний дає показання в тій послідовності, у якій відбувалися події.
По епізодах, коли допитуваний, не дотримуючи хронології, розповідає в першу чергу про цікавлячий слідство епізод злочинної діяльності.
По окремих періодах (підготовка злочину, вчинення і приховання).
По окремих місцях події, пов'язаних з одним злочином.
По особах (їх дії, взаємини з ними і т.д.).
По різних аспектах свого життя і діяльності (біографічні зведення, стан здоров'я, заняття, доходи, родичі і знайомі, участь у злочинній діяльності і т.д.).
Наступна стадія допиту - питально-відповідна. До питань, що задається слідчим, пред'являються наступні вимоги:
1.Питання повинне бути конкретним, що стосується якої-небудь однієї обставини, лаконічним і не допускати двозначного тлумачення.
2.Питання повинне виключати можливі відповіді.
3.Формулювання питання повинне цілком виключати можливість витягу з його змісту інформації, необхідної для відповіді.
4.Питання повинні задаватися у визначеній послідовності і у взаємозв'язку (випливати один з іншого) і мати ясну логічну структуру.
5.Питання задається в прямій формі.
6.Питання повинні враховувати розумовий і культурний розвиток допитуваного, а також знання ним тих чи інших сфер діяльності.
Необхідно відзначити, що часом чіткої границі між стадіями вільної розповіді і відповідною-відповідній-питально-відповідної може і не бути.
При допиті організаторів злочинних структур особливу увагу необхідно звертати на наступні питання:
-характер взаємин з іншими учасниками злочинної структури;
-інформованість про злочинну діяльність структури й інших аспектів її діяльності;
-джерела доходів і їхній розподіл;
-коло знайомств і корумпованих зв'язків;
-відношення до події злочину;
-залежність інших учасників структури від допитуваного;
-форма віддачі доручень, гарантії їхнього виконання;
-насильство і примусові міри, що застосовувалися в злочинній структурі;
-роль у діяльності комерційної структури, можливість розпоряджатися фінансовими ресурсами;
-власність, що знаходиться у володінні, джерела власності найближчих родичів;
-своєчасність і обсяг податкових виплат.
При допиті інших учасників структур основна увага повинна бути звернена на визначення їхньої ролі в злочинній структурі, а також на характер дій організаторів злочинної групи по плануванню й організації злочинної діяльності, захисту інтересів злочинної структури. Значна частина цих обставин може бути встановлена непрямим шляхом, без постановки прямих запитань, шляхом максимальної деталізації показань, розширення предмета допиту, з'ясування всіх аспектів діяльності злочинної структури, що відносяться не тільки до самого факту вчинення злочинів, але і до кримінальної ситуації, у якій ця діяльність здійснюється.
На питально-відповідній стадії допиту слідчому доводиться мати справу з наступними типовими ситуаціями.
Допитуваний здійснює протидію встановленню істини по кримінальній справі, даючи помилкові показання. Як різновиди даної ситуації розглядаються:
а) неправда, що цілком складається з вимислу;
б) заперечування (твердження типу: "я нічого не знаю");
в) часткова неправда.
У даній ситуації криміналістичною тактикою рекомендується використання наступних тактичних прийомів.
Раптова постановка питань. Тут велике значення має спостереження слідчого за відеомоторними реакціями допитуваного до і після постановки питання. Раптовість досягається шляхом:
-негайного допиту після затримки на гарячому чи виявлення і вилучення викривних допитуваного предметів і слідів;
-імітації неінформованости слідчого на попередній стадії вільної розповіді з наступною раптовою постановкою питання, що показує, що він багато знає про подію злочину і її учасників;
-постановки прямих запитань відразу ж при виявленні доказів поводження, нервозності допитуваного, його "обмовок", виявленні протиріч у показаннях.
Несподіване пред'явлення допитуваному речовинних доказів, поява яких може бути обумовлено доказами поводження.
Попередня перевірка слідчим можливих варіантів помилкових показань обвинувачуваного і їхнє раптове спростування відразу ж після одержання.
Максимальна деталізація показань і їхній аналіз під час допиту з метою виявлення і демонстрації протиріч.
Залишення допитуваного в неведенні про обсяг доказової і орієнтуючої інформації, якою володіє слідчий.
Пред'явлення доказів по наростаючій силі їхнього впливу на допитуваного.
Пред'явлення спочатку ключового доказу, що супроводжується поясненням, що даний доказ не єдиний.
Допущення легенди - допитуваному дається можливість викласти свою позицію й аргументацію, що містить свідомо помилкові зведення. У цьому випадку необхідно знайомити допитуваного з протоколом допиту після завершення визначеного етапу вільної розповіді чи після відповіді на кожне питання і пропонувати йому підписати відповідну частину протоколу. Після завершення використання даного прийому використовуються прийоми активного викриття допитуваного.
Негайне припинення неправди - прийом, зворотний попередньому. Будь-яка неправда допитуваного негайно й аргументована припиняється.
Прийом непрямого допиту чи відволікання уваги. Слідчий, свідомо знаючи, що не одержить правдивої відповіді на основні питання (наприклад, про функціональну роль допитуваних й інших осіб у злочинній структурі ), з метою маскування задає ряд інших, які здаються допитуваному не стосовними безпосередньо до події злочину, до провини допитуваних чи інших осіб. При розслідуванні діяльності злочинних структур такими бути питання щодо особи допитуваного, взаємин з іншими особами, розподілу коштів, способу життя учасників злочинних груп, їхніх характеристик, характеру моральних норм, авторитету і наявності конфліктів. При цьому слідчий має можливість одержати непрямі відповіді на цікавлячі його питання. Такий прийом може бути одним з основних при допитах учасників злочинних структур.
Прийом переривання допиту: на кілька хвилин чи годин - для з'ясування додаткових обставин, перевірки повідомлених чи зведень імітації такої перевірки у випадку її неможливості чи невдачі - це ж може бути зроблене для того, щоб у деяких випадках дати можливість допитуваному оцінити доводи і докази, пред'явлені слідчим, проконсультуватися з захисником чи законним представником; - на кілька днів - як з метою перевірки повідомлених зведень, так і з метою повторного деталізованого з'ясування всіх обставин і виявлення протиріч.
Зміна при повторних допитах послідовності питань.
Демонстрація в ході допиту поінформованості слідчого. Поінформованість може демонструватися у відношенні: особи і біографії допитуваного, його занять, сімейних і міжособистісних відносин, непорядних учинків, характеру конфліктів між різними учасниками групи, матеріального становища і т.д.
Пропозиція допитуваному повторити розповідь в іншій послідовності, якщо виникло припущення, що показання попередньо заучені.
При розслідуванні багатоепізодної кримінальної справи почати допит з епізоду, участь допитуваного в здійсненні якого підтверджується максимальною кількістю доказів.
При з'ясуванні в допитуваного ступеня участі в діяльності злочинної структури інших осіб почати з тих з них, у яких з допитуваним склалися неприязні відносини чи були конфлікти.
У тих випадках, коли допитуваний - обвинувачуваний чи підозрюваний , не бажаючи давати показання про особу співучасників чи їхню ролі в діяльності злочинних структур, запропонувати йому змоделювати дії учасників організованої злочинної групи, що залишилися на волі, звертаючи увагу на наступні обставини:
-продовження злочинної діяльності, у результаті якої можуть з'явитися нові жертви;
-характер відносини до самого допитуваного і до його родини (чи оцінять його поводження, чи будуть надавати матеріальну допомогу і т.д.);
-чи виникне небезпека з боку співучасників у відношенні допитуваного, його родичів і знайомих, якщо співучасники - члени злочинної структури залишаться на волі і зможуть уникнути відповідальності.
У тих випадках, коли показання допитуваного характеризуються неконкретністю і розпливчастістю, (що, зокрема, може бути ознакою їхньої хибності) доцільно запропонувати намалювати схему подій, що відбувалися, а потім порівняти їх зі схемами, намальованими іншими учасниками, а також зі схемами, підготовленими при огляді місця події, слідчому експерименті й інших слідчих діях.
Виклад допитуваному ймовірного ходу подій, заснованих на реальних фактах. Однак це можливо в тому випадку, коли допитуваний уже дав показання відносно даних подій чи не міг знати про ті чи інші з них.
Використання протиріч між різними фактами, що повідомляються допитуваним, чи між його показаннями і встановленими слідством фактами.
З'ясування контрольних даних, що дозволяють перевірити дані, що повідомляються.
Застосування звукозапису і відеозйомки, що допомагають не тільки спростувати можливу наступну заяву про неправильність протоколювання показань, але й здійснюють стримуючий вплив з появою установки на відмовлення від правдивих показань чи на їхню зміну.
Постановка питань від загального до особливого, що утрудняє допитуваному можливість відтворювати заздалегідь підготовлені помилкові показання.
Роз'яснення слідчим значення пред'явлених доказів, що особливо важливо, якщо докази отримані з використанням техніко-криміналістичних засобів. Так, з метою більш ефективного використання при допиті результатів балістичної експертизи, що викриває допитуваного в виконанні навмисного убивства і виключає версію про випадковий постріл, слідчий не тільки пред'явив обвинувачуваному висновок експертизи, але і продемонстрував відеозапис, на якому був зафіксований хід проведення експертизи і результати експериментів.
Участь у проведенні допиту фахівця в тих випадках, коли в процесі допиту доводиться торкатися складних технічних, технологічних й інші питаннь, що можуть бути в недостатньому ступені відомі слідчому. У цьому випадку тільки фахівець може правильно оцінити показання допитуваного і допомогти слідчому сформулювати адекватні питання.
Використання зміни темпу допиту. Уповільнений темп може застосовуватися в процесі деталізації показань, підготовки до пред'явлення доказів і постановки раптових питань. Прискорений темп допиту утрудняє допитуваному встановлення зв'язку між правдивими і помилковими фактами, і дозволяє краще використовувати протиріччя в його показаннях, не дозволяє допитуваному сховати відеомоторні реакції і докази поводження.
Використання різного роду негативних обставин, виявлених у процесі попередніх слідчих чи дій даного допиту (повідомлення допитуваним зведень, що явно суперечать відомим фактам чи можливостям людини, і т.д.).
Усунення мотивів неправдивих показань. Крім остраху відповідальності за вчинений злочин, такими мотивами можуть бути: острах мести, небажання брати участь у карному процесі як свідка, острах, що в процесі розслідування стануть відомі власні непорядні вчинки, почуття жалю до злочинця.
Переборюючи мотиви неправдивих показань, слідчий може:
-додатково роз'яснити свідку чи потерпілому обставини, при яких настає відповідальність за відмовлення від дачі показань і за дачу невірних показань, більш того, розповісти про свої дії у випадках, якщо особа буде в цьому викрита;
-розповісти про заходи, які будуть заподіяні ним чи оперативним працівникам для забезпечення безпеки допитуваного чи членів його родини;
-спробувати попередити дачу помилкових показань шляхом демонстрації своєї поінформованості, установлення нормального психологічного контакту, роз'ясненням ситуації, що склалася при розслідуванні кримінальної справи;
- роз'яснити, що тиск із боку учасників злочинних структур та інших зацікавлених осіб найбільш інтенсивний до того, як показання дані і докази по кримінальній справі ще не зібрані в повному обсязі;
-звернути увагу на позицію інших осіб, які дають правдиві показання;
-чітко сформулювати свою позицію як спрямовану не на викриття допитуваного як на самоціль, а на встановлення істини по кримінальній справі;
-не квапитися записувати відразу все те, що повідомляє допитуваний; якщо немає необхідності перед пред'явленням важливих доказів зафіксувати показання допитуваного, краще робити окремі позначки на аркуші паперу;
-не давати оцінку діям допитуваного, уникати виражень "убив", "украв " і т.д., використовувати усереднену термінологію " вистрілив", " узяв " ;
- роз'яснити в необхідних випадках, що місце проживання допитуваного буде збережене в таємниці;
Ціла група тактичних прийомів допиту може бути пов'язана зі створенням у кабінеті слідчого певної обстановки, необхідної для дезорієнтації допитуваного в тих випадках, коли він дійсно винний, шляхом розміщення перед допитом:
-предметів - цінностей, зброї схожих на викрадені;
-аналогів упаковки, у якій зберігалися цінності чи зброя;
-гіпсових зліпків слідів взуття ;
-інших речових доказів і т.д.;
Це в деяких випадках може створити у допитуваного, враження про більшу інформованість слідчого і наявності у нього достатніх доказів. Так, при розслідуванні крадіжки золотих речей, що зберігалися в металевій коробці з-під чаю, слідчий у процесі підготовки до допиту підібрав аналогічну коробку і поклав у неї цвяхи. Під час допиту "випадково" упустив коробочку з полиці. "Цвяхи" - сказав слідчий допитуваному, підбираючи коробці з підлоги. "Які цвяхи - золото" - відповів той.
Спостереження і фіксація відеомоторних і вербальних реакцій. Відеомоторні реакції:
-ознаки хвилювання;
-мимовільні рухи;
-особлива увага до речей чи документів, що знаходяться в кабінеті слідчого;
-реакція на питання слідчого.
Вербальні реакції:
-надмірно категоричне судження, автоматизм викладу;
-надмірно експансивне поводження, голосне збурювання;
-докладні й емоційні показання про обставини, що не має значення для справи;
-обмовки про деталі;
-неадекватно перебільшена реакція на заданий у числі нейтральних критичне питання.
Очевидно, що зазначеними тактичними прийомами і їхніми комплексами не вичерпуються всі можливі дії слідчого в обстановці конфліктної ситуації і неправди допитуваного.
Проміжна ситуація: відмовляючись давати правдиві показання, допитуваний "поза протоколом" готовий розповісти правду. У тих випадках, коли допитуваний у принципі готовий до співробітництва з слідством, але в силу ряду причин (небезпека для його життя, майна, інші істотні інтереси) не бажає дати правдиві показання в даний момент, слідчий може відкласти фіксацію частини показань до наступного допиту в слідчій ситуації, що змінилася: наприклад, учасники злочинної структури будуть викриті чи ізольовані або з інших причин. При цьому частина показань, що дається поза протоколом, повинна бути все рівно ретельно зафіксована і використана як орієнтуюча інформація. Однак у деяких випадках така ситуація обумовлена бравадою обвинувачуваного, бажанням показати свою невразливість, залякати слідчого, продемонструвати впливові зв'язки злочинної групи, а також іншими негативними мотивами. У цьому випадку в деяких ситуаціях слідчий може, продовжуючи допит, внести до протоколу "одкровення " допитуваного, а також його пояснення з приводу того, чому він не хоче підписувати протокол. Однак це краще зробити, попередньо ознайомивши допитуваного з тією частиною показань, що той вважає " офіційною", а тільки після того, як допитуваний підпише аркуші протоколу з цією частиною показань, пред'явити йому показання, що він, на його думку, давав поза протоколом. При цьому слідчий повинний пояснити, що він зобов'язаний записати всі зведення, що повідомив йому допитуваний, у протоколі допиту поза залежністю від того, чи буде протокол підписаний.
Ситуація, коли допитуваний сумлінно готовий дати показання, але в силу тих чи інших причин не може згадати про істотні обставини, що є предметом допиту, чи припускається помилок при розповіді про них.
Причин виникнення такої ситуації може бути багато:
-дефекти сенсорного апарату допитуваного, помилки в сприйнятті, запам'ятовуванні, збереженні й відтворенні сприйнятого;
-несприятливий фізичний, психічний чи емоційний стан у момент сприйняття подій чи у момент допиту;
-вікові особливості допитуваного, рівень освіти й інтелекту;
-мовні і термінологічні бар'єри при сприйнятті слідчим показань.
У числі основних тактичних прийомів, спрямованих на встановлення істини в процесі допиту в даній ситуації, можуть бути названі наступні:
1.Постановка уточнюючих і конкретизуючих питань.
2.Використання асоціативних зв'язків з подіями, з відомими особами, предметами і т.д.
3.Використання колекцій експертно-криміналістичних підрозділів (відтінків кольорів, зображень предметів, зброї і т.д.).
4.Пропозиція зробити замальовку, план.
5.Пропозиція докладно відтворити не тільки обставини, пов'язані із самою подією, але і попередні їй, а також наступні обставини і події.
6.Пропозиція відтворити ті чи інші обставини в зворотній послідовності.
7.Пропозиція докладно розповісти не тільки про обставини, що складають предмет допиту, але і про інші, пов'язані з ними за часом, місцем.
Необхідно відзначити, що показання в частині ознак предметів і осіб, що у наступному можуть бути пред'явлені для упізнання, повинні фіксуватися з максимальною ретельністю і старанністю. Досягти цього можна тільки в результаті застосування тактичних комбінацій, що включають цілий комплекс тактичних прийомів. Це припускає необхідність формування певнних правил - алгоритмів дій слідчих і працівників дізнання при допиті. Розробка таких алгоритмів ведеться в усьому світі. Так, наприклад, в органах поліції США рекомендується використовувати наступні групи тактичних прийомів, призначених для одержання об'єктивних показань:
ВІДНОВЛЕННЯ ОБСТАВИН: - допитуваного просять постаратися відновити в пам'яті обставини, які супроводжували вчиненню злочину; - пропонують відновити в пам'яті, як виглядала обстановка на місці події, перераховуючи можливі об'єкти; - пропонують згадати свої емоції в момент вчинення злочину чи іншої події, його реакцію на це.
ПОВІДОМЛЕННЯ УСІХ ФАКТІВ: - допитуваному роз'ясняється, що слідству необхідно повідомляти всі деталі і подробиці, що все це може мати значення для розслідування; - пропонується не опускати в показаннях навіть ті обставини, що не здаються йому важливими.
ВІДНОВЛЕННЯ ПОДІЙ У ЗВОРОТНІЙ ПОСЛІДОВНОСТІ: - допитуваному пропонується розповісти про ті чи інші події по хронології від початку до кінця, а потім повторити показання в зворотній послідовності; - пропонується почати вільну розповідь з події, яка зробила на нього найбільше враження, а потім уже від цієї події продовжити розповідь як у хронологічному порядку, так і в зворотній послідовності.
ЗМІНА ПЕРСПЕКТИВ: - допитуваному пропонується відтворювати подію не тільки з тієї фізичної перспективи (місцезнаходження, перешкоди для спостереження), яку він мав у момент спостереження, але і з інших позицій; - пропонується прийняти перспективу інших осіб, що були присутні на місці події. Питання фіксації результатів допиту в протоколі докладно описані в криміналістичній і карно-процесуальній літературі. В даний час усе більш розповсюдженою є фіксація результатів допиту за допомогою відеозапису.
Тут повинна бути обов'язково дотримана визначена процедура і виконані наступні вимоги:
-повна фіксація всього процесу допиту, включаючи допит по анкетній частині протоколу;
-попередження про запис показань за допомогою диктофона чи відеомагнітофона;
-відтворення запису після закінчення допиту;
-фіксація всіх перерв у записи і відображення цього факту в протоколі;
-запис (після прослуховування) підтвердження допитуваного про те, що в основному записі немає стертих фрагментів чи пропусків, а також про відповідність відео- чи фонозапису протоколу допиту.
Тільки при дотриманні цих і деяких інших обов'язкових вимог така фіксація результатів допиту буде мати значення доказу.
3.3. Особливості тактики допиту на очній ставці учасників
організованих злочинних груп
Очна ставка проводиться тільки після того, як її учасники попередньо допитані і якщо в їхніх показаннях містяться істотні протиріччя. Однак при певних обставинах можливе і доцільне проведення очної ставки і при наявності несуттєвих протиріч. У проведенні очної ставки є особливий зміст у тому випадку, якщо у слідчого є підстава думати, що обидва учасника дають неправдиві показання. У деяких випадках сам факт проведення очної ставки може зіграти роль тактичного прийому. До того ж на наслідок працює і психологічний фактор ускладненості висловлювання неправди в присутності людини, яка свідомо знає правду, позиція якої стосовно таких показань може бути і невідомою. Однак дана рекомендація не відповідає загальним правилам і може бути використана тільки в тих випадках, коли можливе узгодження позицій учасників очної ставки не становить істотної небезпеки.
Ще одним доводом за проведення очної ставки при незначних протиріччях у показаннях може бути фіксація спроб змови учасників очної ставки, особливо мовою, яку, за їх припущенням, не повинний знати слідчий. У такий спосіб можуть бути виявлені і використані докази поводження. Основною особливістю проведення очної ставки при розслідуванні діяльності організованих злочинних груп є в багатьох випадках відмовлення від проведення даної слідчої дії. Це викликане надзвичайно великим ризиком, часом непередбачуваністю можливих результатів проведення очної ставки, небезпекою різкого погіршення слідчої ситуації. До речі, така слідча дія невідома карному процесу багатьох країн.
По даній категорії кримінальних справ очну ставку проводити недоцільно в наступних випадках.
1.Якщо існує небезпека, що учасник очної ставки, який викривається, в результаті залякування чи з інших причин може змінити показання.
2.Якщо очна ставка може бути використана для узгодження зусиль по протидії розслідуванню.
3.Якщо очна ставка може бути використана обвинувачуваним, підозрюваним для передачі інформації.
4.Нема рації проводити очну ставку не для усунення протиріч у показаннях, а для закріплення колишніх показань.
5.Недоцільно проводити очну ставку в більшості випадків між обвинувачуваним і його родичами і близькими знайомими.
Останні з почуття жалості можуть внести помилкові виправлення у свої показання.
У практиці розслідування робилися спроби замінити очну ставку іншими слідчими діями, не передбаченими законом. Так, при груповому розбійному нападі слідчий з метою усунення протиріч у показаннях відразу ж декількох осіб записав показання кожного на диктофон, а потім, зібравши всіх обвинувачуваних, організував колективне прослуховування Після цього учасники прослуховування задавали один одному питання, що разом з відповідями фіксувалися в протоколі. Незважаючи на те, що таке прослуховування іноді дозволило одержати позитивний ефект, проведення його не є джерелом доказів, оскільки дана слідча дія не передбачена в законі.
В історії криміналістики (у тридцяті роки) відомі випадки позитивної оцінки заміни очних ставок слідчими діями у формі "виробничих нарад", де слідчий намагався усунути протиріччя між всіма учасниками карного процесу одночасно в одному місці. Такий досвід необхідно визнати не тільки незаконним, але і неефективним. У випадках недоцільності проведення очної ставки слідчий може спробувати усунути протиріччя шляхом:
-пред'явлення ознайомлення під час допиту з протоколами проведення інших слідчих дій;
-прослуховування під час допиту відео чи аудіозапису показань інших осіб.
Очна ставка між особами, що не були знайомі, але могли бачити один одного при різних обставинах, пов'язаних зі вчиненням злочинів, проводиться тільки після пред'явлення їх для упізнання. При підготовці до проведення очної ставки слідчий:
-аналізує показання осіб, що беруть участь у проведенні очної ставки;
-виявляє суть протиріч і визначає питання, які необхідно задати на очній ставці (при цьому він може обмежити число осіб і епізодів, щодо яких можуть задаватися такі питання);
-визначає коло інших учасників очної ставки з урахуванням необхідності забезпечення безпеки її проведення і виключення протиправних дій її учасників;
-організує виклик учасників очної ставки; при цьому часом важливо організувати "серію" очних ставок, що ідуть одна за іншою, за участю одного з обвинувачуваних, що дає, на думку слідчого, помилкові показання;
-забезпечує правильне розташування в кабінеті учасників очної ставки (при цьому зовсім не обов'язково, щоб вони сиділи один проти іншого; досить, щоб вони могли мати можливість упевнитися в особі другого учасника очної ставки, а знаходитися при цьому вони можуть навіть спиною один до іншого чи навіть розміщені за перегородкою, якщо один з учасників очної ставки робить спроби залякати іншого чи подати умовні знаки).
Після заповнення анкетної частини протоколу очної ставки слідчий з'ясовує ступінь знайомства учасників очної ставки між собою і характер їхніх взаємин. Ці питання далеко не формальні і вимагають докладного роз'яснення і протоколювання. Найважливішим тактичним прийомом проведення очної ставки є вибір особи, що повинна бути допитана першою. Це може бути особа, що підтверджує який-небудь факт, яка викриває іншу у здійсненні злочину чи в брехні, яка виявляє ініціативу, заявляє клопотання про проведення очної ставки, якщо її позиція, на думку слідчого, є позитивною, і якщо даються правдиві показання. Однак у визначених ситуаціях може бути застосований і зворотний прийом, коли слідчий розраховує, що неправда одного учасника розбудить активність іншого учасника очної ставки в процесі викриття винного. Це припустимо і якщо слідчий переконаний у невдачі спроб уплинути на особу, що дає правдиві показання. Проведення очної ставки між організатором та іншими учасниками злочину вимагає особливої підготовки, оскільки перший, користаючись своїм положенням у злочинній групі, може негативно вплинути на інших допитуваних. Тут підготовка до очної ставки включає виявлення обвинувачуваних, не згодних з діями організатора, що знаходяться в конфлікті з ним.
Перед початком очної ставки слідчий докладно роз'ясняє всім учасникам правила її проведення, акцентуючи увагу на те, що питання один одному можна задавати тільки з дозволу слідчого, що кожний з учасників буде мати можливість висловити свої заперечення і задати будь-яке питання. Слідчий попереджає також про необхідність коректного відношення один до одного і про заходи, що будуть ним заподіяні внаслідок неправомірного поводження учасників очної ставки. Допит на очній ставці починається з спонукальне питання слідчого особі, яку допитують першою. Потім у другого допитуваного слідчий з'ясовує, чи підтверджує він дані показання цілком, частково чи взагалі не підтверджує. Після цього фіксує показання другого допитуваного. У випадку заперечення показань слідчий ставить запитання першому учаснику: чи наполягає він на своїх показаннях. Потім слідчий з'ясовує, чи бажають учасники очної ставки задати один одному питання. Такі питання задаються через слідчого. Якщо під час очної ставки початкові показання змінені, то слідчий у деяких випадках відразу ж повинний уточнити причину. У цілому тактичні прийоми допиту на очній ставці ті ж, що і при індивідуальному допиті. Однак тут слідчий може обмежуватися допитом лише по деяких епізодах, особливо по тим, по яких протиріччя найбільш помітні, а позиція учасника, що дає правдиві показання, найбільш міцна. По завершенні очної ставки учасники підписують протокол після своїх показань і наприкінці сторінки. Незважаючи на те, що питання тактики допиту в криміналістиці розроблені досить добре, тактика допиту при розслідуванні діяльності злочинних структур, особливо в нових соціально-політичних умовах має потребу в додатковому дослідженні.
Проблема комплексного використання сил і засобів у процесі розслідування діяльності злочинних структур повинна розглядатися одночасно в трьох аспектах:
-правові питання взаємодії слідчого з органами дізнання;
-криміналістичні методи взаємодії;
-організація взаємодії.
Тому власне проблема взаємодії слідчого з оперативними працівниками при розслідуванні діяльності злочинних структур містить у собі форми взаємодії і форми організації взаємодії. У цілому взаємодія, комплексне використання сил і засобів при розслідуванні діяльності злочинних структур можна визначити як погоджену чи спільну діяльність посадових осіб різних правоохоронних органів чи їх підрозділів, спрямовану на досягнення конкретної тактичної мети. Взаємодія слідчого з оперативними працівниками при розслідуванні діяльності злочинних структур неминуча й обов'язкова за наступними причинами:
-необхідність виконання комплексу слідчих дій і оперативно-розшукових заходів у рамках тактичної операції;
-обмеженість часу її проведення, необхідністю використання значних сил і засобів, якими не володіють слідчі підрозділи;
-необхідність інтеграції доказової і орієнтуючої інформації, яку має слідчий і оперативні працівники і правильне її використання для досягнення поставлених цілей;
-необхідність сполучити різні функції і компетенцію при здійсненні спільної діяльності;
-необхідність забезпечити безпеку учасників карного процесу, бути готовими до подолання збройного опору учасників злочинної структури.
Висновки і пропозиції
Організована злочинність - функціонування стійких соціально - організованих злочинних груп, які мають матеріальну базу і корумповані зв'язки з владними структурами з метою незаконного збагачення і самозахисту від соціального контролю. Суб'єкт організованої злочинності цілеспрямовано деформує соціальні структури, пристосовує їх до своєї злочинної діяльності, корумпує господарські і правоохоронні органи. Як різновид замаскованої злочинності організовані злочинні групи функціонують у формі соціально - організованої спільності, об'єднуються в єдину функціонально - ієрархізовану систему з широкими соціальними зв'язками, створюють значні грошові фонди, забезпечують свою безпеку шляхом корумпування правоохоронних органів.
Відмінною рисою організованої злочинності є її впровадження у "тіло соціуму" - в апарат адміністративно-державного управління аж до вищих ешелонів влади. Це збільшує її суспільну небезпеку - організована злочинність завдає шкоди основам державного управління, істотно впливає на масову правосвідомість, підриває можливості функціонування правової держави, цивілізованих економічних відношень.
У період соціальних перетворень організована злочинність використовує всі тимчасові просвітки економічної регуляції життєдіяльності суспільства, недоліки договірних відношень і валютних розрахунків з іноземними фірмами, встановлює транснаціональні кримінальні-економічні зв'язки, широко використовує міжнаціональні конфлікти.
Відрізняються примітивні, середньо організовані і високоорганізовані злочинні групи.
Примітивно організовані злочинні групи мають усвоєму складі не більше 10 чоловік. По внутрішньогруповій структурі комунікації вони відносяться до типу фронтальної комунікації (ватажок - учасники). Переважно їхня злочинна діяльність - епізодичний рекет, шахрайство. Внутрішньогрупова диференціація не розвинена - діють спільно.
Середньоорганізовані злочинні групи функціонують по типу ієрархічної внутрішньогрупової організації ( між ватажком і виконавцями існують проміжні ланки). Такі групи складаються з багатьох десятків людей. Злочинні групи такого типу відрізняються значною внутрішньогруповою диференціацією, вузькою спеціалізацією різноманітних групових підрозділів - розвідники, бойовики, виконавці, охоронці, фінансисти, аналітики. Основна їхня діяльність - стійкий рекет, шантаж великих підприємців, контрабанда, наркобізнес. Ці злочинні групи мають стійкі зв'язки з управлінськими структурами.
Високоорганізовані злочинні групи відрізняються мережною структурою своєї організації - вони мають складну ієрархічну систему управління, значну власність, яка приносить постійний прибуток (банківські рахунки, нерухомість), офіційне прикриття (зареєстровані підприємства, фонди, магазини, ресторани, казино).
Ці групи іноді складаються з декількох тисяч чоловік, мають колективні центри, які управляють підпорядкованими підрозділами, стійку організацію по типу великих соціальних груп, систему внутрішньогрупових норм, спеціальну службу контролю, інформації, міжрегіональних зв'язків, забезпечення взаємодії з корумпованими владними структурами, правоохоронними і судовими opгaнами. Ці групи володіють великими зонами впливу, численними регіональними і "галузевими" підрозділами (контроль над ігровим бізнесом, проституцією, надання кримінальних послуг). Вони глибоко укорінені в корумпованих офіційних структурах. По всій мотиваційній спрямованості ці групи є корисливо - направлені: їх основна мета - одержання високих прибутків незаконним шляхом. Насильницькі злочини здійснюються ними для досягнення корисливих цілей, накопичення капіталу. Ці групи завдають величезний матеріальний збиток легальним економічним структурам. Їх надприбутки осідають на рахунках закордонних банків, часто інвестуються у вітчизняну і закордонну нерухомість.
Організована злочинність - основна погроза добробуту суспільства. Вона несе погрозу соціалізації підростаючого покоління, підриває підвалини суспільства, підриває економіку суспільства, завдає шкоди підприємницькій і кредитно-банківській системі. Вона здійснює стихійний кримінально-організований перерозподіл національного доходу.
Організована злочинність використовує всі соціально-психологічні механізми ефективного функціонування соціальної групи. У цьому механізмі задіяні різновиди злочинності - від корумпованих органів державної влади до шахраїв, спекулянтів, ділків нарко- і порнобізнесу, злодіїв і насильницьких злочинців. Організована злочинність - вища форма професійно-кримінального об'єднання, своєрідний злочинний синдикат, що використовує в злочинних цілях усі механізми життєдіяльності соціуму. Організоване злочинне співтовариство відрізняється високим рівнем згуртованості, кристальної монополізації в межах регіону, високим рівнем захищеності від юридичної відповідальності в результаті планомірної нейтралізації усіх форм соціального контролю, використання легальних шляхів "відмивання" злочинно добутих коштів. Будучи впровадженою в офіційні структури суспільства, організована злочинність одержує можливість деформувати органи соціального управління і соціального контролю.
Організована злочинність паразитує на недоліках у соціальній саморегуляції суспільства - виникає на основі значних соціально-економічних і правоохоронних недоглядів. Генезис організованої злочинності пов'язаний із зростанням "правової невразливості" її лідерів, об'єктивною можливістю систематично вести злочинний спосіб життя, "харчуватися" від злочинності, перетворивши її на промисел. Ці умови не однакові в різноманітних регіонах - звідси і регіональна специфіка організованої злочинності. Верхні "поверхи" організованої злочинності очолюються, як правило, особами з високим адміністративним статусом та інтелектуальним потенціалом, спроможними вирішувати «кримінально стратегічні» задачі. Забезпечуючи функціонування кримінального співтовариства, багато хто з його діячів не приймають особистої участі в конкретних злочинах - їх роль складається в контролі і координації дій виконавців, переслідуванні виконавців, які відхиляються від вчинення злочину. Організована злочинність формує вузькоспеціалізовані кримінально спрямовані асоціальні ролі - відпрацювання стратегії і тактики діяльності кримінального співтовариства, пропаганда і поширення кримінальної ідеології, забезпечення безпеки, охорона "еліти", акції сприяння її високому престижу, кримінально спрямована розвідка, легалізація злочинно добутих цінностей, сприяння реалізації індивідуальних запитів та інтересів членів співтовариства.
Особливу увагу організоване кримінальне співтовариство приділяє розгалуженій мережі забезпечення безпеки, створенню умов, які перешкоджають викриттю злочинної організації, забезпеченню виконавців легальними засобами прикриття. Ідеологічні, організаторські, управлінські і контрольні функції виконує "елітарна" група кримінального співтовариства, яке має, як правило, високе прикриття. Члени елітарної групи звичайно виконують не кримінальні задачі і не підпадають під кримінально-правові ознаки співучасті. Вони постійно розширюють сферу дії кримінального співтовариства, вживають заходи по монополізації її злочинної діяльності, вносять корективи в стратегію і тактику співтовариства в залежності від поточних соціально-економічних умов, формують нормативну систему кримінального співтовариства, забезпечують матеріальну і юридичну допомогу засудженим. У місцях позбавлення волі формують тіньову адміністрацію.
Закінчений делікт в організованій злочинності утворюється лише сумарно - діяльність одних ланок злочинної групи обумовлена сукупною діяльністю інших ланок. Це висуває перед карним правом і кримінально-правовою доктриною необхідність заснування дискретної відповідальності для учасників організованої злочинності. Вищі керівні ланки організованої злочинності, залишаючись поза межами юридичної відповідальності, розшукують можливість відновлення епізодично-розруйнованих низових структур. Організована злочинність несе в собі кримінально-синтезуючу функцію.
Соціально-психологічна сутність організованої злочинності полягає у соціальній кооперації злочинців. Різке зростання рівня організованої злочинності призвело до формування нового типу сучасного злочинця. Членам середньоорганізованих і високоорганізованих злочинних груп поряд із традиційними особливостями, властивим насильницько-корисливому типу злочинця (включенність у кримінальну субкультуру), властиві також достатньо висока освіченість, знання основ економіки, права, митних правил, деяких технологічних процесів, загальна орієнтація в цінності окремих предметів культури і мистецтва. Багато засобів вчинення ними злочинних діянь пов'язані з використанням новітньої техніки. "Відмивання" за кордоном грошей, добутих злочинним шляхом, потребує знання іноземних мов, основ банківської справи і міжнародного права. Міжнародні кримінальні контакти значно розширюють можливості їхньої злочинної діяльності та її приховання. Різке зростання інтелектуального потенціалу учасників організованих злочинних груп посилює їх суспільну небезпеку. Дві третини з них складає молодь у віці від 18 до 30 років. Кожен п'ятий керівник цих груп має вищу або середню освіту. Вони відрізняються високими організаторськими і прогностичними спроможностями, добре розвиненим аналітичним інтелектом. Притримуючись карних традицій і маючи величезні матеріально-технічні можливості, вони уявляють собою грізну антигромадську силу. Добре володіючи засобами соціально-позитивної мімікрії, вони вміло маскують свою злочинну діяльність, яка набуває тривалого характеру, ефективно використовують правову недостатність окремих кримінально-правових норм.
Одним з основних перспективних напрямків підвищення ефективності процесу розслідування діяльності організованих злочинних структур є оптимізація інформаційно-аналітичної роботи і прийняття рішень. Це дуже складна справа, обумовлена:
1/ великим числом учасників кримінального процесу, які потрапляють у сферу уваги слідчих і оперативних робітників;
2/ значним числом епізодів злочинної діяльності, що підлягають дослідженню в процесі розслідування злочинів;
3/ обмеженими термінами прийняття тактичних рішень, швидкою зміною ситуації;
4/ наявністю великої кількості чинників /критеріїв/, які необхідно враховувати при прийнятті тактичних і інших рішень;
5/ більш широким у порівнянні з іншими категоріями кримінальних справ колом тактичних задач, які припадає вирішувати слідчому й оперативним робітникам, у числі яких у першу чергу необхідно відзначити:
- зберігання таємниці слідства;
- забезпечення безпеки учасників розслідування;
- боротьбу з протидією розслідуванню учасників злочинних структур;
6/ значним числом осіб, що беруть участь у розкритті і розслідуванні злочинів, що створює істотні труднощі в повноті і своєчасному обміні інформацією, зібраної різноманітними співробітниками.
Інформаційно-аналітична робота при розслідуванні злочинів - це збирання, збереження, систематизація й аналіз доказованої і орієнтуючої інформації, з метою прийняття оптимальних для даної слідчої ситуації кримінально-правових, кримінально-процесуальних і тактичних рішень, а також з метою забезпечення діяльності взаємодіючих експертних підрозділів і органів дізнання. Тактичне рішення слідчого - це заснований на аналізі слідчої ситуації і слідчої обстановки вольовий акт по визначенню тактичних цілей і шляхів їх досягнення.
Засоби збирання, систематизації й оцінки інформації можуть здійснюватися в таких формах:
1. Конспекти результатів проведення окремих слідчих дій. Тут у стислій формі відбиваються основні дані про доказовану і орієнтуючу інформацію, стосовно до кожної зі слідчих дій. При цьому доцільно вказувати томи і листи кримінальної справи. Такий конспект може бути застосований при плануванні розслідування, при підготовці процесуальних документів, особливо обвинувальних висновків, а також при підготовці до проведення інших слідчих дій, зокрема, допитів обвинувачуваних і підозрюваних. Такий конспект особливо необхідний при наявності значного числа обвинувачуваних, які проходять по даній кримінальній справі, і значного числа епізодів злочинної діяльності.
2. Схеми злочинних зв'язків, схеми зв'язків усередині злочинної групи, схеми, що відображають функціональні ролі учасників злочинних структур. При значному числі учасників злочинних структур доцільно робити декілька таких схем, у залежності від сфер діяльності і від окремих об'єктів, територій, на яких вона здійснюється. Графічні схеми необхідні також при аналізі руху наркотиків, товарно-матеріальних цінностей, банківських документів і т.д.
Велику користь з погляду аналізу доказованої і орієнтуючої інформації, приносять "шахматки", у яких по вертикалі вказуються епізоди злочинної діяльності, по горизонталі - учасники злочинних структур, а в окремих графах-докази, зібрані по даному епізоді й у відношенні даної особи.
3. При вчиненні злочинів у різноманітних регіонах, позитивний ефект у процесі розкриття діяльності злочинних структур, виявленні серійних злочинів дає аналітична робота з використанням географічних карт. При цьому основна увага приділяється зв'язку місць вчинення злочинів і розташування комунікацій /залізниць, водних і залізничних магістралей і т.д./. Основною метою такого аналізу є виявлення серійних злочинів і постійного місцезнаходження /місця проживання/ злочинців.
4. У боротьбі з незаконним обігом наркотиків у перспективі значні результати можуть бути отримані при аналізі даних аерокосмічної зйомки з метою виявлення незаконних посівів рослин, що містять наркотичні речовини.
5. Традиційним і достатньо поширеним засобом аналізу доказованої і орієнтуючої інформації, є ведення різноманітного роду картотек. У залежності від характеру розслідуваної кримінальної справи або групи кримінальних справ, використовуються різноманітні прийоми групування інформації. Найбільш поширеним є упорядкування двох груп карток: на епізоди злочинної діяльності /у картках вказуються учасники вчинення даного епізоду, докази, дані про потерпілих і предмети злочинного зазіхання і на окремих обвинувачуваних, епізоди, у вчиненні яких вони брали участь, дані про докази провини й інші дані/. Після проведення кожної слідчої дії /одержання інформації від оперативних працівників/ у ті або інші картки вносяться відповідні доповнення. Картки можуть заводитися і по інших основах /на регіони вчинення злочинів, на об'єкти, так чи інакше пов'язані з ними/.
Істотно підвищити якість і ефективність інформаційно-аналітичної роботи слідчих і оперативних працівників при розслідуванні діяльності організованих злочинних структур дозволяє використання засобів обчислювальної техніки. Вони можуть бути використані при вирішенні самих різноманітних аналітичних задач.
Список використаної літератури
[1] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.23.
[2] Там само, с. 26.
[3] Там само, с.27.
[4] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001.- с. 40.
[5] Белкин Р.С. История отечественной криминалистики. - М., 1999. С. 1-19
[6] Баршев Я. Основы уголовного судопроизводства с использованием россйского уголовного судопроизводства.- СПб, 1841.
[7] Квачевский А.А. Об уголовном преследовании, дознании, и предварительном исследовании преступлений по судебным уставам 1864 г. СПб., 1867.
[8] Гросс Г. Руководство для судебных следователей, чинов жандармерии и полиции. Смоленск, 1895-1897; Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. СПб., 1908
[9] Трегубов С.Н. Основы уголовной техники. Научно-технические приемы расследования преступлений. Пг., 1915.
[10] Бразоль Б.Л. Очерки по следственной части. История. Практика. Пг., 1916
[11] Энциклопедия современной криминалистики//Вестник полиции. 1911. № 27, 40, 43
[12] Якимов И.Н. Практическое руководство к расследованию преступлений. М., 1924
[13] Якимов И.Н. Криминалистика. Уголовная тактика. М., 1929.
[14] Громов В. Методика расследования преступлений. Руководство для органов милиции и уголовного розыска. М., 1929.
[15] Там само, с.
[16] Громов В. Техника расследования отдельных видов преступлений. М., 1931; Громов В., Лаговиер Н. Новые формы и методы расследования должностных и хозяйственных преступлений. М., 1932; Громов В., Тарасов-Родионов П. Расследование хищений и злоупотреблений в торговом аппарате. М., 1934; Громов В. Следственная практика в примерах. М., 1937.
[17] Криминалистика. Кн. 2. Методика расследования отдельных видов преступлений. М., 1936
[18] Голунский С.А. Типовая схема расследования//Криминалистика. Кн. 1. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1935 -
[19] Голунский С.А. Типовая схема расследования//Криминалистика. Кн. 1. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1935. - с.134.
[20] Криминалистика. Техника и тактика расследования преступлений. М., 1938
[21] Голунский С.А., Шавер Б.М. Криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. М., 1939. С. 4-5.
[22] Шавер Б.М. Об основных принципах частной методики//Соц. законность. 1938. № 1; Шавер Б.М. редмет и метод советской криминалистики//Соц. законность. № 6
[23] Шавер Б.М., Винберг А.И. Криминалистика. Учебник для юридических школ и курсов. М., 1940
[24] Криминалистика. М., 1963. С. 5; Криминалистика. М., 1966. С. 4
[25] Белкин Р.С., Краснобаев Ю.И. О предмете советской криминалистики//Правоведение. 1967. № 4; Криминалистика. Учебник для юридических вузов. М., 1968. С. 9
[26] Зуйков Г.Г. Понятие, сущность и общие положения методики расследования отдельных видов преступлений//Криминалистика. В 2-х т. Т. 2. М., 1970. С. 241-252
[27] Зуйков Г.Г. "Модус операнди", кибернетика, поиск//Кибернетика и право. М., 1970
[28] Колесниченко А.Н. Актуальные проблемы методики расследования преступлений//Вопросы государства и права. М., 1970. С. 333.
[29] Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. В 3-х т. Т. III. М., 1979. С. 183-201; Криминалистическая характеристика преступлений. М., 1984
[30] Гаврилов А.К. Раскрытие преступлений на предварительном следствии (правовые и организационные вопросы). Волгоград, 1976
[31] Лузгин И.М. Общие положения методики расследования отдельных видов преступлений//Криминалистика. М., 1976. С. 376-382; Пантелеев И.Ф. Теоретические проблемы советской криминалистики. М., 1980. С. 70-82; Селиванов Н.А. Советская криминалистика: система понятий. М., 1982. С. 120-128
[32] Чурилов С.Н. Принципы разработки и построения частных криминалистических методик: М., 1981
[33] Белкин Р.С. Курс советской криминалистики.В 3-х т. Т. III. - с. 179-180
[34] Чурилов С.Н. Проблемы общего метода расследования преступлений. М., 1993; Чурилов С.Н. Общий метод расследования преступлений. М., 1998
[35] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с. 89.
[36] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с. 92.
[37] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с.94-95.
[38] Там само, с.97-98.
[39] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с. 100-101.
[40] Там само, с.105.
[41] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с.111.
[42] Шепітько В.Ю. Криміналістика - Х.: Право, 2001. - с.114-115.
[43] Кpиминология: [Учеб.для студентов вузов, обучающихся по напpавлению и спец. "Юpиспpуденция"]/ [Миньковский Г.М.,Кузнецова H.Ф.,Голоднюк М.H. и дp.]; Под pед.Миньковского Г.М.- М.: Изд-во Моск. ун-та,1994. - с. 312-322
[44] Кpиминалистическая энциклопедия: [Спpав.пособие для куpсантов, слушателей и пpеп. учеб. заведений МВД, адьютантов, доктоpантов, науч.сотpудников и пpакт.pаботников оpганов внутp. дел]/ Авт.-сост.Белкин Р.С.- М.: БEК, 1997 - с. 65.
[45] Шепітько В.Ю. Криміналістика. - Х.: Право, 2001. - с.168.
[46] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.11
[47] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.12-14.
[48] Там само, с.15.
[49] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.16.
[50] Там само, с.17.
[51] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с. 18.
[52] Там само, с.19-21.
[53] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с. 30.
[54] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с. 32-34.
[55] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.35
[56] Коренєв П.М. Сучасні проблеми української криміналістики. - Х.:Консум, 2001. - с.36.
[57] Там само, с. 37.
[58] Ворошилов А.С. Методика расследования преступлений, совершенных организованными преступными группировками. - Луганск:Универс. изд-во, 2001. - с. 50.
[59] Ворошилов А.С. Методика расследования преступлений, совершенных организованными преступными группировками. - Луганск:Универс. изд-во, 2001. - с.52.
[60] Там само, с.54.
[61] Ворошилов А.С. Методика расследования преступлений, совершенных организованными преступными группировками. - Луганск:Универс. изд-во, 2001. - с. 56.
[62] Ворошилов А.С. Методика расследования преступлений, совершенных организованными преступными группировками. - Луганск:Универс. изд-во, 2001. - с. 58.
Похожие рефераты:
Особливості тактики допиту потерпілого
Провадження справи в суді першої інстанції
Кримінально-правова характеристика співучасті у злочині
Юридичний аналіз складу злочину "Хуліганство"
Розслідування виготовлення та збуту підроблених грошей
Тактика проведення очної ставки
Роль прокурора у вирішенні судом цивільного позову у кримінальній справі
Учасники у кримінальному процесі
Суб'єктивна та об'єктивна сторони розбою
Особливості розслідування незаконного використання товарного знака