| Похожие рефераты | Скачать .docx |
Дипломная работа: Взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок державної влади України
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
1.1 Теорія та історія взаємодії інститутів державної влади в Україні
1.2 Поняття державної влади та конституційне визначення її меж
1.3 Співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму
РОЗДІЛ ІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1 Характеристика інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні
2.2 Взаємодія інститутів державної влади як принцип конституційного ладу України
2.3 Оптимізація взаємодії інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні у рамках парламентсько-президентської форми правління
РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
3.1 Сучасна політична реформа як засіб подолання протистояння , між інститутами влади та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства
3.2 Перерозподіл повноважень законодавчої та виконавчої влади
3.3. Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
В час коли Українська держава стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування принципу розподілу влад як одного з основних принципів демократичної держави. Значних зрушень зазнала Україна у цій сфері протягом невеликого, як для держави, відрізку часу.
Взаємодія інститутів державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створили систему стримань та противаг. Для забезпечення дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу. З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами.
Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій та компетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.
Взаємодія інститутів державної влади як принцип Конституційного ладу України є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає розвивати такий інститут як інститут розподілу і взаємодії гілок державної влади, а отже і потребує якомога кращого вирішення нагальної проблеми.
Актуальність і ступінь дослідження. Корінна зміна основ політичного та економічного життя України, здобуття нею державної незалежності, демократичні перетворення, формування громадянського суспільства і побудова правової держави, однією з головних ознак якої є поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, обумовили необхідність теоретичного переосмислення уявлень про державу і право, про конституційне закріплення основ конституційного ладу, про владу взагалі та про державну владу зокрема, про поділ державної влади та про відносини різних її гілок між собою.
Фундаментальною правовою базою цих процесів стали прийняті Верховною Радою України основоположні політико-правові документи: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), Концепція нової Конституції України (19 червня 1991 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), нова Конституція України (28 червня 1996 р.).
В українській конституційно-правовій науці суттєва увага приділяється проблемам організації і функціонування органів державної влади, взаємодії владних структур. Разом з тим стан цих розробок свідчить про те, що існує гостра необхідність у нових поглиблених дослідженнях зазначеної проблеми. Такого дослідження вимагає статус інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади, їх місце в державно-правовому механізмі з точки зору теорії поділу влади, роль інститутів президентства, конституційної юстиції, інших державних органів у вирішенні проблеми державотворення, механізм їх відносин між собою. Необхідними умовами забезпечення нормального функціонування державних структур у режимі консенсусу є чітке правове регулювання цих відносин, створення єдиного внутрішньо узгодженого, стабільного законодавства, яке повинно базуватися на нормах Конституції України. Потребує вдосконалення конституційно-правовий механізм взаємовідносин різних гілок державної влади, який не лише забезпечуватиме реальний розподіл функцій та компетенції різних інститутів державної влади, а й сприятиме встановленню тісної взаємодії між ними.
Водночас сьогодні відсутня теорія взаємовідносин різних інститутів державної влади як самостійного інституту конституційного права, що існував би поряд з конституційно-правовим інститутом поділу державної влади в Україні. Немає спеціальних комплексних досліджень з цієї проблеми. До цього часу в основному розглядався державно-правовий статус кожної з гілок влади окремо. Це, насамперед, стосується аналізу правової природи і місця в державному механізмі органів законодавчої, виконавчої гілок державної влади та президента, що досліджують у своїх наукових працях українські вчені: І. Болясний, В. Копєйчиков, Л. Кривенко, В. Погорілко, В. Речицький, І. Салій, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яворський, інші відомі правознавці. Однак в їх наукових розробках висвітлюється правовий статус окремих державних органів і не достатньо аналізується стан та механізми їх взаємовідносин. Останнім часом у юридичній літературі детально досліджується правова природа Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, інститут президентства, їх роль і місце в системі державної влади. Разом з тим майже повністю поза увагою залишаються органи виконавчої влади, Конституційний Суд, Рахункова палата, інші державно-правові інституції, що відіграють істотну роль у забезпеченні оптимальних взаємовідносин та тісної взаємодії законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В зв'язку з цим в українській науці виникає об'єктивна необхідність вивчення цих інституцій, дослідження їх місця і ролі в системі органів державної влади з метою розробки механізму оптимального співвідношення та взаємодії всіх владних структур. У роботі аналізуються основи і механізм взаємовідносин інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні. Ця наукова проблема ще не стала предметом ретельного дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність.
Мета і основні завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування необхідності вдосконалення статусу органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні та забезпечення їх тісної взаємодії; обґрунтування існування конституційного принципу взаємодії владних структур у демократичній, правовій державі; теоретичне осмислення принципу поділу влади і взаємодії владних структур і на цій основі вирішення ряду теоретичних і практичних проблем організації державної влади в Україні.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі взаємовідносин інститутів законодавчої і виконавчої влади в Україні.
Предметом дослідження є конституційно-правовий механізм взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні.
Теоретична і практична основа дослідження ґрунтується на працях і висновках юристів - теоретиків у галузі конституційного права, а також на літературних джерелах з філософії, соціології, політології.
Робота в основному має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого складає аналіз практики взаємовідносин Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Президента України.
Методологічна основа. Дослідження державної влади, механізму її реалізації, проблем взаємовідносин законодавчої і виконавчої влади неможливе без розкриття суті цих державно-правових інститутів та аналізу їх розвитку. Саме це і визначило методологічну основу дослідження. В процесі роботи використовувався діалектичний метод, сучасні методи пізнання, засновані на філософії загальнолюдських цінностей. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний і структурно-функціональний, статистичний, метод моделювання, прогнозування та інші.
Нормативну базу роботи складають Конституція України, чинні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, що регламентують правовий статус, форми та методи взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні.
Наукове і практичне значення роботи полягає в тому, що вона доводить необхідність забезпечення взаємодії різних гілок державної влади.
Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.
У першому розділі розглядаються теоретичні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок державної влади. У другому – взаємодія інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні, а в третьому - перерозподіл повноважень інститутів державної влади у світі політичної реформи.
РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
1.1 Теорія та історія взаємодії інститутів державної влади
Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави.
Дж. Локк розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск’є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск’є подібно до Дж. Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск’є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск’є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.
Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо . На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: "Ми, народ Сполучених Штатів..." , відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримань і противаг": були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.
Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є , людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці "Про дух законів" (1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного".(3, с.15 ) В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск’є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.
Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.
Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.
Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”(3, с.30)
По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм "стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.
Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.
Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.
Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об’єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?”. Далі слідує, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов’язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів “досвідчених і вельми заслужених мужів”, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: “Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...”. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.
Конституція УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам’ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже дев’ять років незалежності. Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Народній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: “Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власті”.
Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось, пов’язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об’єктивні та суб’єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.
Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Навіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв’язана з організацією верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип “одновладного правління”, у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв’язків тощо.
Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу “розподілу влад”, і, відповідно, інституту президентства, які вважалися “шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя”. Не останню роль у “відмові права на життя” президентства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.
Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.
Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.
Найбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Народних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною.
Іншими словами життя засвідчило:
1) непридатність і навіть шкідливість теорії “поєднання влад”, “одновладного правління”;
2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.
Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в ст. 6 принцип розподілу влад: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.”
Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здійснення народовладдя. Адже без чітко від лагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський, Франко та інші.
1.2 Поняття державної влади та конституційне визначення її меж
В сучасних умовах державотворення в Україні важливого значення набуває з'ясування сутності державної влади, яка є одним з видів загально соціальної категорії «влада», і тому їй притаманні усі ознаки останньої. Під владою розуміється реальна здатність суб'єкта влади, структурні елементи якого взаємодіють між собою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, з одного боку, а з іншого - втілювати у життя певні ідеї, погляди, переконання, власну волю, нав'язуючи їх, коли це необхідно, іншим суб'єктам суспільних відносин з метою зміни цих суспільних відносин та приведення їх у новий, заздалегідь визначений самим суб'єктом влади стан. Важливе значення має вказівка на необхідність взаємодії структурних елементів влади, оскільки лише за умови взаємодії тих, хто здійснює процес володарювання, забезпечується стабільність та ефективність влади вцілому.
Під державною владою розуміється реальна здатність державних органів, що організовані та функціонують на основі демократичних принципів та взаємодіють між собою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, а при потребі змінювати ці суспільні відносини та приводити їх у новий, попередньо визначений стан. В умовах демократії органи державної влади формуються безпосередньо або через своїх представників народом, підконтрольні і підзвітні йому, виражають його інтереси та діють на основі правових приписів. При розкритті сутності державної влади з'ясовується: джерело її легітимності; зміст цієї влади; основоположні конституційні принципи її організації та функціонування; мета здійснення державної влади.
Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.
Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.
Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:
1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);
2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;
3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;
4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;
5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;
6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.
Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;
7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).
Поняття влади є одним із центральніших у сучасній політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення політичної влади, її сутності має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності, соціальних відносин. Влада – це основний елемент, що зв’язує політичну систему суспільства в одне ціле.
Після проголошення державної незалежності України в 1991 році розпочалося створення нової системи державної влади відповідно до принципів ліберальної демократії. Важливою інновацією в усіх пострадянських країнах стало запровадження поста Президента держави, що свідчило про спрямованість на президентсько-парламентський різновид побудови системи влади. Особливістю стосунків законодавчої й виконавчої влади в Україні є, однак, те, що Президент лише пропонує кандидата на посаду прем'єр-міністра, а Верховна Рада затверджує чи відкидає запропоновану кандидатуру. Таким чином, відповідальність за призначення голови уряду розподіляється між Президентом і парламентом.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, закріпила механізм реалізації суверенної державної влади в Україні на засадах суверенітету народу (ст.5), принципів верховенства права (ст.8) та розподілу влади (ст.6).
Які ж можуть бути вихідні положення у процесі розкриття сутності державної влади, виходячи зі змісту Конституції України? На мій погляд, для виявлення згаданих положень треба з’ясувати такі питання:
-який зміст цієї влади;
-які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади;
-що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;
-яка система органів, що здійснюють державну владу;
-яка мета здійснення державної влади.
Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту. Розподіл влад - не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади і починається її організація.
Будучи суверенною, державна влада діє в певних рамках. Зокрема, Конституція України встановила нормативні та організаційні межі діяльності державної влади в Україні. Так нормативні обмеження означають функціонування органів державної влади в межах встановлених законом повноважень (ст.19). Притому слід нагадати про зобов’язуючу дію саме правового закону, тобто такого, який відповідає уявленням про справедливість, є визнаний суспільством і спрямований на дотримання чи реалізацію прав і свобод людини, що є найвищою цінністю і метою діяльності органів державної влади, держави в цілому.
Окремою категорією обмежень державної влади є обмеження її правами і свободами людини, які є головною метою діяльності цих органів (ст.3) і тому можуть бути визнані межею, яку державна влада не переступає. Здійснення державної влади обмежене суверенітетом народу, який є “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні” (ст.5).
Керуючись принципом розподілу влади, на основі якого функціонує державна влада України (ст.6), кожна із трьох гілок влади – законодавча, виконавча і судова – діють незалежно, самостійно в межах визначеної законом компетенції і наділені певними засобами та способами впливу одна на одну (організаційно-функціональні обмеження), що має забезпечити ефективне виконання державних функцій та утримати органи влади від її узурпації.
Лише практичне втілення в державний механізм України принципів організації та функціонування державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, оптимальне забезпечення чітких взаємовідносин між ними є реальним проявом реалізації народного суверенітету, забезпечення вільного розвитку інститутів громадянського суспільства, пріоритету прав і свобод людини.
1.3 Співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму
Форми і методи взаємовідносин органів державної влади, і перш за все - законодавчих та виконавчих органів, органічно пов'язані з типом політичного режиму, як відповідної сукупності прийомів і способів здійснення владної діяльності. Сам термін «політичний режим» не отримав достатнього наукового визначення. На відміну від вітчизняної науки, переважна більшість представників якої під політичним режимом розуміють відповідну сукупність прийомів і способів здійснення державної влади, в зарубіжній теорії пропонуються й інші визначення та критерії класифікації цього феномену. Одні вважають його формою здійснення державної влади і, відповідно, виділяють президентські та парламентські політичні режими; інші, залежно від типу партійної системи, виділяють однопартійні, мультипартійні та інші види політичних режимів. Вказуючи на певні позитивні моменти такої класифікації, будемо притримуватися класичного поділу політичних режимів на демократичні та антидемократичні залежно від способів реалізації державної влади.
Однією з основних характеристик будь-якого політичного режиму є співвідношення повноважень законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В умовах демократії воно має відображати певний баланс гілок влади, а при авторитарному режимі повноваження виконавчої влади значно посилюються за рахунок обмеження прав парламенту. Найбільш оптимальне і продуктивне функціонування державної влади, співпраця та взаємодія законодавчої та виконавчої її гілок можливі лише в умовах демократичного політичного режиму.
Реформування демократичної української державності, в основі якої є народовладдя і права людини, безпосередньо пов'язано зі становленням у країні демократичного політичного режиму, при якому всі гілки влади в своїй діяльності будуть орієнтуватися на демократичні форми і методи реалізації своїх владних повноважень.
Що ж таке політичний режим? З точки зору етимології цієї категорії, термін "режим" походить від французького regime — управління, правління (73, с. 460) і розуміється в кількох значеннях: а) державний лад, форма правління; б) точно встановлений розклад життя; в) система правил заходів необхідних для певної мети (70, с. 697); г) система правління, будь-який систематичний контроль за його здійсненням . Слово "політика", яке сьогодні є однією з визначальних політико-правових категорій, походить від латинського роlіtіса (73, с. 310), що означає: а) діяльність державної влади, партії чи суспільної групи в галузі внутрідержавного управління та міжнародних відносин (70, с. 261); б) мистецтво та науку управління державою, суспільні відносини та суспільне життя в цій сфері . Звідси політичний режим — це система правил, засобів, прийомів та методів їх використання органами державної влади Для ефективного управління державою та забезпечення оптимальних взаємовідносин держави та громадянського суспільства.
В юридичній науці під політичним режимом мається на увазі характеристика обставин, соціальної атмосфери здійснення політичної влади в державне організованому суспільстві. Цей режим як форма держави, об'єднує всі засоби, принципи, прийоми, способи здійснення і гарантії забезпечення державного керівництва суспільством (71, с. 103).
У політології цей термін вживається дещо в іншому значенні — як сукупність характерних для певної держави правовідносин, норм права, що їх регулюють, засобів та методів взаємовідносин держави та громадянського суспільства, пануючих форм ідеології, соціальних та класових взаємовідносин, стану політичної культури (56, с. 296); як сукупність засобів і методів, якими пануюча влада, відповідне пануюче угрупування здійснює своє економічне і політичне панування, втілює спосіб політичної влади, дає, уявлення про суть державної влади, що існує в країні у певний період її історії(72, с. 96).
Як бачимо, існує багато визначень та розумінь поняття "політичний режим". Це значною мірою пояснюється тим, що названий термін має міждисциплінарний характер і міжгалузеве значення. У соціології, політології, юриспруденції він трактується по-різному. При цьому існують певні відмінності в розумінні політичного режиму навіть в різних галузях юридичної науки (в теорії держави та права, конституційному праві, адміністративному праві то-то). Разом з тим усі наукові теорії незалежно від їх галузевої спрямованості тісно пов'язують поняття політичного режиму з принципами, прийомами та способами здійснення державної влади, з методами управління державно-організованим суспільством, іншими словами — з організацією та функціонуванням державної влади.
Слід також зазначити, що в юридичній науці немає єдиної точки зору і щодо співвідношення понять "політичний режим" та «державний режим».
Ці терміни тісно пов'язані з поняттям "правовий режим". Оскільки і політичний, і державний режими відбивають методи та способи здійснення державної влади, то буде науковою помилкою розглядати й аналізувати їх без правової основи, без співвідношення з правом. Будь-які державні категорії, тим паче такі, що безпосередньо зв'язані з державною владою, важко уявити без правового закріплення (тут під правом розуміється тільки позитивне право).
Визначившись із фундаментальними науковими категоріями, перейдемо до аналізу проблеми функціонування державної влади в аспекті політичного режиму.
До головних ознак демократичності політичного режиму, що існує в конкретній країні в конкретний час, майже всі вчені відносять: народний суверенітет, політичну свободу, повагу основних прав та свобод людини, забезпечення і гарантування особистих, громадянських та політичних прав і свобод, гарантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості, рівноправність, гласність, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян з урахуванням позиції меншості, виборність органів політичної влади (як державних, так і громадських), існування різних гілок державної влади, рівності прав виборців та загальне виборче право, свободу волевиявлення при голосуванні, безперервний громадський контроль, прагнення держави та суспільства до попередження можливих конфліктів на всіх рівнях, їх реальна діяльність у цій сфері. Органи державної влади мають користуватися взаємною довірою, відносини між суспільством та обраними органами мають бути рівноправними, з гарантованою законом відповідальністю органів влади перед виборцями (71, с. 37; 93,с. 130; 56, с. 94).
Недемократичному політичному режиму притаманним є відсутність більшості зазначених (або ж подекуди і всіх) ознак. Таким режимам властиві: методи командування, здійснення влади обмеженим колом осіб, відсутність реального поділу влади, широкі повноваження її виконавчих органів (у тому числі і в сфері законотворчості), суттєві порушення гласності або її відсутність, обмеження громадянських, політичних та особистих прав і свобод громадян, відсутність гарантій їх здійснення тощо.
Таким чином, основні відмінності демократичних і недемократичних політичних режимів полягають у забезпеченні чи незабезпеченні прав та свобод людини і громадянина, а також у принципах та методах організації і здійснення державної влади.
В умовах демократичного політичного режиму вищі органи законодавчої гілки державної влади і Президент безпосередньо обираються і наділяються владними повноваженнями народом — єдиним джерелом влади. Ці державні органи є рівними за своєю легітимністю, вони спільно беруть участь у формуванні інших владних структур — органів вторинного представництва. Функції всіх органів державної влади спрямовані на охорону й розвиток головних принципів демократії. Державна влада існує як інструмент забезпечення різноманітних потреб усього суспільства та кожної людини зокрема. Людина вважається найвищою соціальною цінністю та сенсом усієї діяльності державних органів. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову забезпечує в умовах демократичного політичного режиму найбільш ефективне виконання функцій державної влади, надійну охорону і захист прав та свобод людини і громадянина, що є головним завданням усіх владних структур. При цьому поділ влади означає не тільки жорстке відокремлення функцій та компетенції кожної з гілок влади, а й їх тісну взаємодію і співпрацю.
Говорити про неефективність функціонування органів державної влади при недемократичному політичному режимі також було б помилковим. В умовах його існування державні структури діють досить злагоджено, організовано, цілеспрямовано. Проте, головне їх призначення — забезпечити інтереси перш за все держави, що стоїть у центрі правового регулювання, та певного політичного угрупування, яке привласнило державну владу. Отже, органи державної влади існують і діють не для забезпечення прав та свобод громадян, а заради самої держави, виражають інтереси не народу, а певної (досить малочисельної) групи осіб, які здійснюють цю владу.
При цьому майже завжди обмежуються і порушуються основні права та свободи людини і громадянина. Немає рівноправ'я у взаємовідносинах різних гілок державної влади (при цьому законодавча та судова влада існують лише формально і виконують соціальне та політичне замовлення реальних носіїв влади). Держава проникає в усі сфери суспільного життя, детально їх регламентує.
Однак, незважаючи на всі перелічені риси недемократичних політичних режимів, давати останнім однозначно негативну оцінку не слід. Як свідчить практика, в конкретних історичних умовах, в конкретній державі застосування тих чи інших компонентів авторитаризму може призвести і до позитивних наслідків. Прикладом може стати історія розвитку не одної демократичної цивілізованої на сьогодні країни.
Однак, безперечно, найбільш оптимальне та продуктивне функціонування державної влади, співпраця і взаємодія всіх її гілок можливі лише за умов демократичного політичного режиму, головною соціальною цінністю якого є людина, її права та свободи. Тому завдання суспільства на сьогодні — зробити все, щоб владні структури виконували свої функції демократичними способами. Конституція України 1996 р. дає для цього всі підстави. Важливо їх чітко реалізувати на практиці.
Аналізуючи відповідну сукупність прийомів та способів здійснення державної влади в Україні, приходимо до висновку, що на сьогодні існують певні проблеми з визначенням типу її політичного режиму. Основна проблема полягає в тому, що, незважаючи на демократичність фундаментальних принципів організації і реалізації державної влади, які закріпила Конституція України 1996 року, не завжди можна вважати, що всі державні інституції функціонують у межах конституційно-правового поля. Іноді у взаєминах між законодавчою та виконавчою гілками державної влади переважають позаправові методи впливу, мають місце безвідповідальні політичні заяви, взаємні звинувачення політичних лідерів, спостерігаються інші негативні явища, які не дають підстав визначати цей політичний режим як дійсно демократичний. Все це створює значні перепони для становлення в Україні розвинутої системи парламентаризму, успішної побудови демократичної, правової держави.
Метою реформування державного механізму України на сучасному етапі має стати демократизація реалізації владними структурами своїх повноважень, забезпечення ними прав і свобод особи. І саме цьому повинна слугувати правова реформа в Україні.
РОЗДІЛ ІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1 Характеристика інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні
Стаття 6 Конституції України 1996 р. вперше закріплює на конституційному рівні принцип поділу влади, який є важливою ознакою демократичної держави. У цій статті наголошується, що "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову" (3).
Законодавча влада
Верховна Рада України: її структура та функції. «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Так стверджує ст. 75 Конституції України. До складу Верховної Ради входить 450 депутатів, яких обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. Народні депутати України є повноважними та відповідальними представниками народу у Верховній Раді, покликаними виражати й захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців. Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року на день виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні.
Депутатів Верховної Ради України обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори можуть бути черговими і позачерговими. Позачергові вибори до Верховної Ради проводять у разі дострокового припинення її повноважень. За Конституцією (ст. 90), це може статися, якщо впродовж ЗО днів чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися (через відсутність кворуму, відмову депутатів реєструватись для участі у пленарному засіданні, безрезультатність спроб обрати голову Верховної Ради, що свідчить про нездатність даного складу парламенту вирішувати організаційні питання). Тоді Президент достроково припиняє її повноваження та призначає нові вибори.
Робота Верховної Ради передбачає проведення двох щорічних сесій, які складаються з пленарних засідань, засідань комітетів і комісій. Перша сесія Верховної Ради нового скликання має відбутися не пізніше, ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Крім чергових сесій Конституцією передбачено можливість проведення позачергових сесій, які скликає голова Верховної Ради. Вимогу скликати позачергову сесію може висунути Президент України або третина конституційного складу Верховної Ради.
Верховна Рада України може розпочати свою роботу, лише якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (тобто, не менше 300 народних депутатів). Український парламент працює у сесійному режимі і має дві сесії на рік — весняну та осінню. Сесії складаються з пленарних засідань, засідань постійних комітетів та робочих груп Верховної Ради.
Усі свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим. Депутат повинен брати участь у голосуванні особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам. Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише при вирішенні питань, пов'язаних із внесенням змін до Конституції та усуненням Президента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як двома третинами та трьома четвертими від конституційного складу Верховної Ради.
Повноваження і функції Верховної Ради України. Повноваження Верховної Ради України за їх сутністю і призначенням можна поділити на декілька груп. Серед них найважливішими є такі: законотворення, визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні та контрольні повноваження.
Як представницький колегіальний законодавчий орган Верховна Рада України виконує такі функції:
Репрезентація інтересів громадян. Виконання цієї функції повинно забезпечуватися перш за все завдяки порядкові виборів депутатів. Цей порядок має створювати можливості для обрання такого складу парламенту, який адекватно відображатиме інтереси якомога ширших верств населення. З 1997 р. депутатів Верховної Ради України обирають за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою (її докладна характеристика - в розділі 11), введеною заради кращої політичної структуризації парламенту, створення динамічного балансу між правлячою більшістю та опозицією. Крім того, ця система надала значні важелі лідерам партій для залучення коштів багатих людей, які хотіли б бути включеними до виборчих списків і, окрім економічної, отримати ще й політичну владу.
Репрезентація інтересів громадян забезпечується також завдяки праву виборців звертатися до членів парламенту із запитами, скаргами, проханнями та пропозиціями. Народний депутат, у свою чергу, має виступити з депутатським зверненнями або депутатськими запитами до відповідних органів влади. Важливе значення для представництва інтересів має також обов'язок депутатів (особливо це стосується тих, хто обраний у мажоритарних виборних округах) регулярно зустрічатись з виборцями, звітувати про свою роботу. Певну роль у гарантування справедливого представництва та захисту прав виборців відіграє також омбудсмен — Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Законотворення. Верховна Рада України уповноважена ухвалювати Конституцію України, вносити зміни до неї, приймати і змінювати закони України. Конституція (ст. 92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою винятково через прийняття законів. Це стосується: прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій; засад використання природних ресурсів і освоєння космічного простору; зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; місцевого самоврядування; територіального устрою України; основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валют на території України; одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних стандартів; амністії та ряду інших питань.
Здійснення державної політики. Поряд з державними законами, Верховна Рада України ухвалює інші рішення, що стосуються здійснення державної політики. Так, у сфері внутрішньої політики до компетенції Верховної Ради входить вирішення таких питань: визначення основ внутрішньої політики; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та міжнародне становище України; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; створення та ліквідація районів, встановлення та зміна меж районів та міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування та перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.
У сфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має повноваження приймати рішення стосовно: визначення основ і головних напрямків зовнішньої політики; ратифікації міжнародних угод; оголошення за поданням Президента стану війни та укладення миру; затвердження рішень Президента про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України в іншу державу чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України його указів про запровадження військового або надзвичайного стану на території України чи в окремих місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
Призначення на посади й формування державних органів. Верховна Рада бере участь у формуванні органів виконавчої влади й призначенні посадових осіб. Вона призначає вибори Президента України та представницьких органів місцевого самоврядування, дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, Генерального прокурора, голів Антимонопольного комітету та Фонду державного майна; обирає суддів на безстроковий термін; призначає третину складу Конституційного суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, голову і членів Рахункової палати, Голову Національного банку України (за поданням Президента), половину складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, членів Центральної виборчої комісії (за поданням Президента України); призначає дострокові вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо її повноваження припинені достроково.
Контроль діяльності виконавчої влади. До повноважень Верховної Ради належить визначення складу Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції про недовіру уряду, що спричиняє його відставку. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів може ставитись на розгляд Верховної Ради за пропозицією не менш як 150 народних депутатів (однієї третини від конституційного складу парламенту). Резолюція недовіри вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як 226 народних депутатів, тобто більшість від конституційного складу Верховної Ради.
З метою забезпечення певної стабільності в роботі Кабінету Міністрів обмежуються можливості Верховної Ради щодо розгляду питання про його відповідальність. Конституція забороняє розглядати це питання частіше, ніж один раз протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів.
Контрольні повноваження парламенту здійснюються також за допомогою Рахункової палати Верховної Ради України, яка перевіряє використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів, фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля, провадить позапланові контрольні заходи за зверненнями комітетів Верховної Ради України та запитами народних депутатів. Контрольна функція полягає також у повноваженні депутатів вимагати інформацію щодо діяльності виконавчої влади, подаючи депутатські запити до урядовців, а також під час «днів уряду», коли міністри зобов'язані звітувати перед депутатами й відповідати на їхні запитання.
Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії з числа народних депутатів для розслідування питань, що становлять суспільний інтерес — порушення Конституції України або інших нормативних актів народними депутатами, державними органами та посадовими особами, загрози суверенітету, безпеці, територіальній цілісності України або її екологічним, політичним, економічним інтересам. Результатом діяльності тимчасових слідчих комісій є обговорення справи на сесії Верховної Ради України. За результатами обговорення Верховна Рада може дати відповідні доручення Прокуратурі про проведення розслідування.
Надання інформації громадянам. Всі рішення Верховної Ради України, в тому числі стосовно контролю за діями виконавчої влади (за винятком рішень з закритих питань), публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», інших періодичних і спеціальних виданнях та розміщуються на Інтернет-сайті Верховної Ради України — www.rada.kiev.ua. На вказаному сайті можна ознайомитися з законопроектами, що перебувають на розгляді у парламенті. Інформацію про роботу Верховної Ради України можна отримати за адресами Центру політичних і правових реформ (www.zakon.gov.ua) та Центру «Ліга» (www.liga.kiev.ua) . Крім цього, на Інтернет-сайтах громадяни можуть висловити свої зауваження і пропозиції щодо обговорюваних законопроектів, отримати кваліфіковану відповідь на свої запитання.
Парламентські фракції готують і оприлюднюють звіти й аналітичні огляди щодо законодавчого процесу, які розміщують не лише в партійних виданнях, а й у публікаціях неурядових організацій.
Структура Верховної Ради України. Верховна Рада України — однопалатний парламент. Референдум 2000 р. начебто виявив схильність громадян надати йому двопалатної будови і зменшити чисельність його складу до 300 чоловік. Але поряд з тим, що існує чимало застережень щодо коректності проведення референдуму та поставлених на ньому запитань, факт проведення референдуму залишається двозначним, оскільки його результати досі не втілені у відповідних законах, які мав би ухвалити український парламент.
Структурно Верховна Рада України складається з ряду підрозділів, пов'язаних з діяльністю депутатів, фахівців-експертів, секретарів та обслуговуючого персоналу. Керує парламентом України Голова Верховної Ради, якого обирають депутати таємним голосуванням. Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України; проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії.
Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, яких обирають народні депутати таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати.
З метою підготовки і попереднього розгляду законопроектів та інших питань, що належать до повноважень українського парламенту, утворюють постійні комітети Верховної Ради України. На першій сесії кожного нового скликання депутати ухвалюють рішення про утворення постійних комітетів і обирають голів цих комітетів. Заступників голів і секретарів комітетів обирають їх члени. Всі народні депутати працюють у комітетах за своєю фаховою приналежністю і за власним вибором. Остаточно особовий склад комітетів затверджується на сесії Верховної Ради.
Комітети Верховної Ради можуть утворювати підкомітети для роботи над законопроектами певного напряму. Також можуть бути створені слідчі й контрольні комісії для розгляду питань, пов'язаних з діяльністю урядових структур, організацій і підприємств.
Поточну роботу Верховної Ради України забезпечує Секретаріат і Управління справами. Секретаріат Верховної Ради складається з трьох основних служб: науково-правової, організаційного забезпечення, документального забезпечення. До Секретаріату входять також відділи міжпарламентських зв'язків, прес-служба, юридичний та науково-експертний. У науково-експертному відділі здійснюється комплексна експертиза законопроектів на їх економічну, соціальну, екологічну доцільність, прогнозуються можливі наслідки прийняття того чи іншого законопроекту.
При Верховній Раді України працює також Інститут законодавства, який проводить дослідження у сфері державного будівництва, розробляє важливі законопроекти і надає допомогу постійним комітетам у здійсненні законотворчої діяльності, аналізує практику застосування законів та ефективності їх дії, розробляє пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, здійснює порівняльні дослідження законодавств різних країн.
Законодавчий процес в Україні. Право законодавчої ініціативи в Україні (тобто право офіційно вносити пропозиції про прийняття, зміну або скасування законів, які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті належить Президенту України, народним депутатам, Кабінету Міністрів і Національному банку. Інші суб'єкти суспільного життя можуть звернутися до Верховної Ради з проханням про ухвалення законодавчих рішень через суб'єктів, наділених правом законодавчої ініціативи.
Послідовність процедур розгляду законопроектів у Верховній Раді включає такі дії: підготовка законопроектів суб'єктами законодавчої ініціативи; отримання законопроекту Секретаріатом; перевірка відповідності вимогам регламенту; передача законопроекту у комітет; розгляд у комітеті, редакційна робота (обговорення та внесення поправок); голосування у комітеті, внесення законопроекту до порядку денного сесії; доповідь на сесії Верховної Ради, прийняття законопроекту у першому читанні або повернення на доопрацювання; повернення законопроекту у комітет для підготовки до другого читання; внесення зауважень депутатами, редакційна робота (обговорення та внесення поправок), підготовка порівняльної таблиці, голосування у комітеті; доповідь у Верховній Раді, прийняття закону або повернення у комітет для підготовки до третього читання (третього повторного читання).
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради і надсилає його Президентові України, який упродовж 15 днів повинен ознайомитись із ним і прийняти одне з двох можливих рішень: схвалити й підписати, надавши тим самим законопроекту юридичну й імперативну (обов'язкову) силу, або вмотивовано відхилити його, не підписувати і з конкретними пропозиціями повернути до Верховної Ради для доопрацювання і повторного розгляду (накласти вето).
Якщо через 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторного розгляду, він вважається схваленим і має бути офіційно оприлюднений.
Відхилений Президентом закон може бути розглянутий Верховною Радою повторно і, якщо його підтримає не менше як дві третини від її конституційного складу, вето Президента вважається подоланим. В такому разі незалежно від свого ставлення до закону Президент зобов'язаний його підписати і офіційно оприлюднити, тобто опублікувати у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України». За загальним правилом, закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Але якщо у самому законі вказані інші строки, то саме вони визначають дату набрання ним чинності за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного опублікування закону.
Особливе значення в роботі Верховної Ради має щорічне ухвалення державного бюджету. «Бюджетний процес» складається з опрацювання проекту бюджету на кожний наступний рік, розподілу державних витрат, контролю за фактичним виконанням бюджету, розробки урядових програм, пов'язаних з бюджетом (таких як податкова політика, міжурядові бюджетно-фінансові стосунки).
Прийняття державного бюджету є однією з найскладніших проблем серед тих, які щороку доводиться розв'язувати Верховній Раді України - триває формування власної бюджетної системи, заснованої на прогресивних податкових засадах, пошук оптимальної моделі бюджетного процесу.
У функціонуванні законодавчо-представницького органу— Верховної Ради України сталися відчутні, порівняно з радянським часом, прогресивні зміни. До них можна віднести: встановлення практики альтернативності і змагальності у формуванні складу депутатського корпусу, конкурентності й дискусійності в обговоренні законопроектів, більшої відкритості в діяльності парламенту і його доступності для впливу виборців, виникнення міжпартійної та міжфракційної боротьби всередині парламенту, існування та активність опозиції та ін. Водночас у діяльності Верховної Ради існує чимало нерозв'язаних проблем.
Залишається недосконалим законодавство України про вибори народних депутатів. Зокрема, викликає численні нарікання існуюча «змішана» (мажоритарно-пропорційна) виборча система. Складною є й процедура оскарження фактів порушення виборчого законодавства. Незважаючи на декларовану відкритість роботи Верховної Ради, періодично створюються навмисні перешкоди у трансляції сесійних засідань, у можливості журналістів бути присутніми на них, не кажучи вже про можливості пересічних громадян безпосередньо спостерігати за тим, як працюють і за що голосують їхні обранці.
Неврегульованим і неконтрольованим залишається процес лобіювання рішень на користь могутніх груп інтересів. Гроші відіграють надто велику роль в політиці та державному управлінні. Ті, в чиїх руках зосереджені значні фінансові ресурси, мають надто великі можливості вирішувати, хто має зайняти місця в парламенті, які питання мають бути обговорені та які рішення прийняті.
Залишається низьким рівень професіоналізму багатьох депутатів, їх відданості суспільним інтересам та їхньої волі до загального добробуту й стабільності в державі.
Зв'язок депутатів з виборцями також не завжди є задовільним і це залежить як від народних обранців, так і від рівня політичної культури та активності громадян, що обирають своїх представників особисто чи за партійними списками.
Виконавча влада
З інституційної точки зору виконавча влада — це цілісний комплекс державних установ, які здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції на центральному (уряд) та місцевому рівнях, мають загальну, галузеву та локальну компетенцію. Ці установи ще називають «апаратом державного управління».
Конституція України істотно підвищила роль і місце виконавчої влади в системі органів державної влади. У ст. 6 Конституції України проголошується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Практично це, зокрема, означає, що виконавчій владі надається пріоритет у сфері управління економікою усієї країни, реалізації єдиної соціально-економічної політики держави. Отже, виконавча влада відрізняється від інших гілок влади насамперед предметом і сферою діяльності. Важливо підкреслити, що Основний Закон створює реальні передумови для того, щоб виконавча влада стала насправді здатною здійснити намічені нею економічні програми й нести всю повноту відповідальності за свої рішення та дії.
З метою запобігання корупції Конституція забороняє всім членам Кабінету Міністрів України, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Основний Закон України встановлює що більш детальна організація, повноваження й порядок діяльності органів виконавчої влади визначаються, окрім Конституції, законами України.
На відміну від законодавчої і судової влади, органияких функціонують в автономному режимі, підкоряючись тільки законові, виконавча влада не може ефективно діяти поза межами єдиної системи. В нашій державі виконавча вертикаль функціонує на засадах чіткої субординації та підпорядкування.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією а головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої владивсіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України.
Зміст відповідальності Кабінету Міністрів перед Президентом України.
Ліквідувавши верховенство однієї влади над іншою, Конституція все ж установила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.
Відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом України полягає в тому, що саме Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку. Саме він призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах. Загалом слід визнати, що багато повноважень Президента України безпосередньо стосуються діяльності Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади.
Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів України Верховній Раді України реалізується через затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, організацію контролю за виконанням Державного бюджету України та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Верховна Рада розглядає та приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, дає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Вона за пропозицією не менш як однієї третини її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю конституційного складу Верховної Ради.
Повноваження Кабінету Міністрів.
Конституція України визначає більшість повноважень Кабінету Міністрів України. До його відання належать:
1. Забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України. Щодо забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики слід зауважити, що цей напрям діяльності Кабінету Міністрів підпорядковується Президентові, який відповідно до ст. 106 Конституції теж має повноваження в цій сфері.
2. Вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Це завдання покладається на всі гілки влади в Україні. Вимоги, що висуваються в цій сфері до діяльності Кабінету Міністрів, структур, що ним очолюються, безпосередньо пов'язані сьогодні зі змінами якості життя населення. Координуючи діяльність підвідомчих міністерств і відомств, Кабінет Міністрів визначає ступінь їхньої відповідальності за проведення в життя соціальної політики, необхідні для цього функції й повноваження.
3. Розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. Забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.
В усіх перелічених сферах (як бачимо, дуже суспільне важливих та різноманітних) Кабінет Міністрів України має розробити і втілити в життя єдину (загальнодержавну) політику. Так, у сфері культури на нього покладаються завдання охорони культурної спадщини народностей і націй і України, розвитку загальнонародної культури, стимулювання її багатоманітності, формування комплексної системи підтримки культури, її творців, їхніх професійних об'єднань; у сфері освіти - реалізації програми розвитку освіти, підвищення ефективності використання її потенціалу, зміцнення її матеріальної бази та соціального захисту тощо.
4. Забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Конституційне закріплення положення про необхідність забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності пояснюється надзвичайною роллю цього чинника в побудові ринкової економіки. Управління ж державною власністю е одним з головних повноважень Кабінету Міністрів України. Коло об'єктів, що належать до державної власності, визначається різними законодавчими актами, і насамперед Конституцією України. Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування.
5. Розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Це конституційне положення визначає роль Кабінету Міністрів України в організації бюджету, тобто в регламентованій законом діяльності органів державної влади щодо його складання, розгляду, затвердження й виконання.
Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня кожного року подає Верховній Раді проект закону про Державний бюджет на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету поточного року. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - в інший період. По закінченні цього строку Кабінет Міністрів подає до Верховної Ради звіт про виконання Державного бюджету. Поданий звіт оприлюднюється.
До найважливіших проблем у сфері державного бюджету, що вирішуються Кабінетом Міністрів України, належать скорочення дефіциту бюджету, попередження неконтрольованого зростання витрат бюджету, зміцнення його прибуткової частини та посилення соціальної спрямованості витрат.
Забезпечуючи розробку й прийняття бюджету, Кабінет Міністрів України взаємодіє із Центральним банком України, спирається на Міністерство фінансів та інші центральні й місцеві органи виконавчої влади. Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
6. Здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Ідеться про систему політичних, економічних, соціальних та правових заходів, спрямованих на попередження, припинення та ліквідацію зовнішніх і внутрішніх загроз розвиткові суспільства й держави. Діяльність Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки й оборони підпорядкована Раді національної безпеки й оборони, яка у відповідності до ст. 107 Конституції України створена при Президентові України.
7. Організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи. Нагадаємо, що зовнішньоекономічна діяльність - це налагодження міжнародного економічного співробітництва, торгівлі, кредитування і т.д., а митна справа - організація зборів, які стягує держава за перевезення вантажів через її кордон, а також за користування для цього шляхами, мостами, портовими спорудами тощо.
8. Спрямування і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади. Це повноваження передбачає участь не тільки в утворенні, реорганізації та ліквідації нижчестоящих органів виконавчої влади, а й у визначенні їхньої структури, штатів, компетенції, порядку взаємодії, підзвітності й підконтрольності.
Перелік повноважень Кабінету Міністрів України, встановлений ст. 116 Конституції, не є вичерпним. Законами України, актами Президента можуть передбачатися й інші повноваження та функції Кабінету Міністрів.
Не слід забувати, що Кабінет Міністрів України користується правом законодавчої ініціативи й бере активну участь у розробці законопроектів, що створюють правову основу для розвитку ринкових відносин, вирішення гострих економічних і соціальних проблем.
Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управління. Значення міністерств підкреслюється тим, до їхні керівники (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції).
Державні комітети - центральні органи виконавчої влади, що здійснюють переважно міжгалузеве управління. Відомства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління в тих сферах, які не охоплюються міністерствами та комітетами.
Конституцією передбачений такий порядок утворення центральних органів виконавчої влади. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міїїістерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Президент України відповідно до ст. 106 Конституції призначає керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Він може припинити їхні повноваження на цих посадах.
Функції центральних органів виконавчої влади України визначаються Указом Президента України «Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» 1996 р. Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів державної виконавчої влади встановлюються положеннями про згадані органи, які затверджуються Президентом. У цих положеннях передбачається відповідальність керівників центральних органів державної виконавчої влади перед Президентом за результати своєї діяльності.
Компетенція міністерств, комітетів та відомств реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно-правових актів.
Наступною ланкою виконавчої вертикалі влади є місцеві органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі.
Здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі буде визначене окремими законами України.
В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Президент України видає обов'язкові для голів місцевих державних адміністрацій укази й розпорядження, бере участь у формуванні органів виконавчої влади вищого рівня й т.д. Відповідальність голів місцевих державних адміністрацій перед Кабінетом Міністрів України полягає не тільки в тому, що вони призначаються й звільняються з посади Президентом за поданням Кабінету Міністрів, а й у тому, що Кабінет Міністрів спрямовує й координує роботу всіх органів виконавчої влади, саме він розробляє загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України.
Місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні і підконтрольні відповідним Радам народних депутатів (обласним та районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Таким чином, не тільки голови місцевих державних адміністрацій, а й самі місцеві державні адміністрації входять у систему подвійного підпорядкування.
Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Конституція не вказує, яке саме рішення має прийняти Президент, тобто він може погодитися із висловленою недовірою і прийняти рішення про відставку голови місцевої адміністрації, а може й не зважити на думку ради, давши обґрунтовану відповідь із поясненням свого рішення. Проте якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини складу відповідної ради. Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) подання звіту про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
У відповідності зі ст. 143 Конституції органам місцевого самоврядування (сільським, селищним, міським радам та їх виконавчим органам) можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
2.2 Взаємодія інститутів державної влади як принцип основ конституційного ладу України
Сучасне розуміння конституції як основного закону держави і суспільства неможливе без визнання необхідності закріплення в ній загальновизнаних соціальних цінностей, безумовних демократичних традицій вітчизняного та світового конституціоналізму.
Конституції України належить особлива роль у системі нормативної регламентації механізму організації і функціонування державної влади, оскільки вона закріпила не лише принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, а й принцип взаємодії різних її гілок між собою, який знайшов своє втілення в тексті Основного Закону опосередковано. Це доводиться на основі детального аналізу положень Конституції, норми якої закріплюють взаємодію органів державної влади в сфері законодавчого регулювання, в бюджетній, фінансовій, кадровій та в інших сферах, а також щодо здійснення органами державної влади контрольних функцій. Усі функції Конституції мають важливе значення для забезпечення її впливу на встановлення взаємодії органів державної влади, але особлива роль належить її установчій, право надільній та обмежувальній функціям.
Конституція України за своєю особливою політико-правовою природою встановлює лише основоположні засади і фундаментальні принципи функціонування всього державного механізму, а функцію детальної регламентації усієї різноманітності взаємозв'язків між органами законодавчої і виконавчої гілок державної влади виконують закони та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України та Президента України. Для підвищення ефективності та дієвості всієї нормативно-правової системи у забезпеченні взаємодії органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади необхідно терміново прийняти Закон України «Про нормативно-правові акти», оскільки реальне забезпечення взаємодії органів державної влади можливе лише за умови суворого дотримання принципів ієрархії самих нормативно-правових актів, їх відповідності Конституції та один одному.
Ідея розподілу влади як конституційно-правова цінність і принцип усе активніше входить до теорії та практики українського конституціоналізму. Декларація про державний суверенітет України вперше в державно-правовій практиці України проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципами розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція України (ст. 6) більш широко закріпляє принцип, визнаючи, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це має суттєве значення для забезпечення функціонування державних структур на основі законності, в межах своєї компетенції.1
Розподіл влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створили систем стримань та противаг. З допомогою розподілу влади правова держава організується і діє правовими засобами.
Разом з тим принцип розподілу державної влади означає не тільки й не стільки жорсткий розподіл функцій та компетенції між владними структурами, скільки механізми їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.
Різні гілки державної влади, що організована на таких засадах, не незалежніповністю одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою. Таким чином, розподіл влад не є абсолютним. Одночасно він означає єдність владина основі загальних політико-правових принципів та цілей гуманного суспільства.Більше того, він потребує тісної взаємодії всіх владних структур.
Шляхом конституційного закріплення принципу взаємодії різних гілок державної влади пішов ряд країн ближнього зарубіжжя. Згідно зі ст. 6 Конституції РеспублікиМолдова, законодавча, виконавча та судова влади розподілені та взаємодіють приздійснені своїх повноважень відповідно до положень Конституції. Вимогу взаємодії всіх гілок влади містить також ст. 6 Конституції Республіки Беларусь. Закріплення цього принципу на конституційному рівні в значною мірою пояснюється політичною та економічною нестабільністю в більшості країн колишнього СРСР. У таких умовах особливо небезпечними є суперечки між законодавчою та виконавчою владами, які як свідчить історія, можуть мати непередбачені наслідки не тільки для державного механізму, але й для усього суспільства. Яскравим підтвердженням цьому є жовтневі події 1993 р. в Москві, коли конфронтація між законодавчою та виконавчою гілками влади ледве не призвели до громадянської війни.
Принцип взаємодії різних гілок державної влади все частіше дістає підтримку українських вчених. Прямо про існування такого принципу говорять у своїх наукових дослідженнях Ю.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Л.Кривенко, інші відомі вчені.
Неодноразово пропонувалося закріпити принцип взаємодії владних структур при обговоренні проектів Конституції України. На жаль, Конституція України від 28 червня 1996 р. прямо не закріпила цей важливий політико-правовий принцип організації та функціонування державної влади.
Разом з тим аналіз ряду положень Конституції дозволяє, на мою думку, зробити висновок, що взаємодія різних гілок влади є принципом основ конституційного ладу України.
Для обґрунтування висунутої тези необхідно з'ясувати, що таке принцип основ конституційного ладу та які способи закріплення правових принципів використовує юридична техніка. В науці під принципом розуміють основоположне, вихідне положення певної теорії, вчення, науки тощо. В праві принцип є одним із засобів досягнення цілей правового регулювання. Правові принципи — це об'єктивно обумовлені основи, згідно з якими формується правова система в цілому та здійснюється правове регулювання. Оскільки основою та стрижнем правової системи певної держави є її Конституція, то саме в ній закріплені найважливіші з правових принципів — принципи Конституції. Вважаємо, що конституційні принципи можна поділити на два види — принципи-реалії та принципи-ідеї. Конституційні принципи-реалії є основою функціонування відповідного суспільства та держави, вони реально відображають ті суспільні відносини, що вже склалися в державно-правовій практиці (розподіл влад, народний суверенітет та ін.). А конституційні принципи-ідеї відображають лише уявлення про те, які суспільні результати повинні бути досягненні в майбутньому. Вони є основою розвитку суспільства та держави, правовим ідеалом до якого потрібно прагнути (Україна є демократична, соціальна, правова держава та ін.). Конституційні принципи-ідеї визначають загальні параметри та межі розвитку правової системи. Сукупність основоположних принципів Конституції становить основи конституційного ладу. Ці принципи зумовлюють ключові риси суспільного ладу, влади, форми правління, державного устрою, політичного режиму.
Таким чином, принципи основ конституційного ладу — це юридично виражені об'єктивні закономірності функціонування та розвитку відповідного суспільства й держави. Відповідно до принципів Конституції здійснюється нормативна регламентація соціальних зв'язків. Вони є орієнтирами правотворчої та право реалізуючої діяльності державних органів. їх визнання й дотримання забезпечує нормальній розвиток і функціонування правової системи. Наука до таких принципів відносить: народний суверенітет; правова, демократична, соціальна держава; гуманний статус людини та громадянина, гарантування їх прав та свобод; розподіл влади; верховенство права; законність; політичний, економічний та ідеологічний плюралізм тощо.
Аналіз наукової літератури показує, що вчені виділяють неоднакову кількість принципів конституції. На мою думку, це є наслідком їх різного нормативного закріплення і право розуміння. В цьому плані заслуговує на увагу позиція вчених Р.Лівшиця та В.Нікитинського, які доводять, що принципи права, з точки зору їх нормативного закріплення, бувають двох видів: принципи-норми та принципи, що виводяться з правових норм шляхом їх тлумачення(16, с.35). Про це ж, вже відносно принципів Конституції України, говорить Ю.Тодика(16, с.36).
Таким чином, конституційні принципи можуть бути закріплені в Конституції двояко — або безпосередньо, або опосередковано. Безпосереднє закріплення має місце в тих випадках, коли норма Конституції відтворює певний її принцип, тобто є нормою-принципом.
Ці конституційні норми відрізняються від інших за широтою та важливістю сформульованих у них положень. Вони є правовою основою інших конституційних норм, визначають їх зміст.
Опосередковане закріплення конституційних принципів має місце тоді, коли ці принципи не записані безпосередньо в Основному Законі, але їх можна вивести шляхомтлумачення однієї чи ряду конституційних норм. Конституція закріплює такі принципи нібито в прихованому вигляді (в Основному Законі України — принципи законності (статті 19, 68, 129), інтернаціоналізму (статті 10, 11, 21, 24) та ін.).
Р.Лівшиць та В.Нікитинський вважають, що принципи, які виводяться шляхом тлумачення, за своєю правовою силою та важливістю стоять дещо нижче норм-принципів. Така позиція не є правильною, оскільки і перші і другі принципи дістають конституційне закріплення, хоча вони по-різному сформульовані. Єдина їх відмінність полягає в тому, що перші прямо закріплені в Конституції, є для всіх зрозумілими практично не викликають заперечень, а другі мають бути знайдені, розкриті та виведені з конституційного тексту. Але ж правова сила того чи іншого принципу Конституції не може ставитись в залежність від способу його нормативного закріплення. Важливим є спрямованість волі законодавця.
На основі викладеного можна твердити, що ці дві групи конституційних принципів мають однакову юридичну природу та силу і повинні неухильно виконуватись всіма суб'єктами державно-правових та інших відносин. Тому на сьогодні досить важливою науковою проблемою є виведення та формулювання конституційних принципів, які в Основному Законі закріплено опосередковано.
Згідно з Конституцією (ст. 147), єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд, який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Отже, саме ця правова інституція має можливість обґрунтувати та офіційно визнати принципи, які закріплені в Основному Законі опосередковано. Без сумніву неголовним помічником в цій справі має виступати наука. Саме вчені-конституціоналісти здатні на високому професійному рівні сформулювати «приховані» принципи Конституції та представити їх Конституційному Судові для офіційного визнання.
Одним з конституційних принципів, що закріплені в Конституції України опосередковано, є принцип взаємодії різних гілок державної влади. Переконливим доказом існування того чи іншого принципу Конституції, незалежно від способу його закріплення, є наявність певного механізму, з допомогою якого здійснюється регуляція суспільних відносин. В юридичній науці такий механізм називається механізмом правового регулювання, під яким розуміється сукупність усіх юридичних засобів та форм, які забезпечують переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. Розглянемо, які ж юридичні засоби та форми взаємодії різних гілок державної влади, закріплює Конституція України. Детальний аналіз положень Основного Закону дозволяє зробити висновок, що таких засобів та форм є досить багато. І вони ґрунтуються на компетенції різних гілок влади, на співвідношенні їх повноважень між собою. До найважливіших, вважаю, можна віднести такі повноваження Верховної Ради України, як: затвердження державного бюджету України, контроль за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; призначення на посади і звільнення з посад ряду представників органів виконавчої влади; призначення третини складу Конституційного Суду України; обрання суддів; здійснення парламентського контролю в межах, визначених Конституцією, та деякі інші, закріплені ст. 85 Конституції України. Крім того, елементами механізму взаємодії є також: право депутатського запиту, право Верховної Ради України розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття щодо нього резолюції недовіри. Відповідно до ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються: організація і діяльність органів виконавчої влади, судоустрій, судочинство, статус суддів, що також включає можливості впливу парламенту на інші владні структури та є механізмами взаємодії різних гілок державної влади.
Механізмом взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади з ініціативи останньої є наділення Кабінету Міністрів України правами: законодавчої ініціативи; розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; розроблення проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України бюджету, звіт про його виконання та ін.
Новелами конституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є ст. 98 Конституції, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України Рахунковою Палатою, а також ст. 101 Конституції, яка встановлює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
За Конституцією Президент України також має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок державної влади, оскільки він як глава держави виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, конституційного ладу, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур. Компетенція Президента перебуває в нерозривному зв'язку з його впливом на органи законодавчої та виконавчої гілок влади. Забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності, стабільного конституційного ладу можливе тільки в разі взаємоузгодженої діяльності законодавчої і виконавчої влади. Тому завдання Президента України — забезпечити оптимальну взаємодію всіх гілок державної влади. Це випливає з його функцій, хоча прямо не закріплено в Конституції, як це зроблено в основних законах ряду країн. Так, ст. 5 Конституції Франції проголошує: «Президент Республіки стежить за додержанням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних властей, а також правонаступництво держави». Функціями арбітра наділяє президента також Конституція Румунії, яка закріпила (ст. 80), що: «Президент Румунії стежить за виконанням Конституції і функціонуванням органів державної влади. З цією метою він виконує функцію посередництва між державними владами, а також між державою та суспільством». Цим же шляхом пішла Росія, де в ст. 80 Конституції Російської Федерації закріплено, що президент є гарантом Конституції, а також прав і свобод людини та громадянина, що він вживає заходів по охороні суверенітету Російської Федерації, її незалежності, державної цілісності, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Подібні положення є і в конституціях інших держав.
Важливим повноваженням Президента в цій сфері є закріплений ст. 106 Конституції України обов'язок звертатися з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Уявляється, що в цих посланнях окрему увагу необхідно приділяти аналізу взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади та їх впливу на загальне становище в країні.
Права Президента, що закріплені низкою інших пунктів ст. 106 Конституції, за своєю правовою природою також є елементами механізму взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади. До них слід віднести такі права Президента: призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції (п. 6); призначати позачергові вибори до Верховної Ради України (п. 7); припиняти повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією (п. 8); призначати за згодою Верховної Ради України Прем'єр-Міністра України і припиняти його повноваження (п. 9); призначати за поданням Прем'єр-Міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади і припиняти їх повноваження на цих посадах (п. 10); утворювати, реорганізовувати і ліквідовувати за поданням Прем'єр-Міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (п. 15); скасовувати акти Кабінету Міністрів України (п. 16) й ряд інших.
Незважаючи на наявність зазначених вище широких владних повноважень, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії гілок влади, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм вже знайдена — це діяльність Представника Президента у Верховній Раді України. Пропонується також створити інститут Представника Президента України в Конституційному Суді України. Інші механізми ще потрібно створювати. Вважаємо, що ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади може стати систематична участь Президента в роботі Верховної Ради України.
Певні засоби взаємодії з іншими гілками влади мають також судова влада и контрольно-наглядові органи, насамперед Конституційний Суд України, головна функція якого полягає у вирішенні питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України та офіційне тлумачення Конституції України.
Таким чином, є всі підстави вважати, що в Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Але самі проблема не знімається ні в теоретичному ні в практичному аспекті, оскільки к сучасному етапі державотворення досить багато випадків конфронтації між владним! структурами, особливо між законодавчою та виконавчою, що не допомагає вирішенні досить складних проблем, які стоять перед українською державою і суспільством.
2.3 Оптимізація взаємодії інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні у рамках парламентсько-президентської форми правління
Впровадження парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом для збереження політичної і, як наслідок, соціально-економічної стабільності держави. Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового істеблішменту є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових суб’єктів державної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.
Організація виконавчої влади за Конституцією України 1996 року є доволі суперечливою, а дискусії щодо її положень не вщухають до останнього часу. Передусім мова йде про існування двох центрів цієї гілки влади, зумовлене положеннями Основного Закону. З одного боку, у статті 113 визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. З іншого боку, з аналізу закріпленої у статті 106 компетенції Президента України випливає, що саме глава держави має найбільші важелі управлінського впливу на систему цих органів. Таке конституційно-правове регулювання в українській практиці зумовило наявність двох центрів виконавчої влади – в уряді та апараті Президента. До цього можна додати, що від моменту вступу на посаду нового глави держави і аж до останнього часу, коли відбулись кардинальні кадрові зміни на вищих щаблях державної влади, існував ще й третій фактичний центр у цій сфері – Рада національної безпеки й оборони. Ця ситуація була зумовлена відсутністю чіткого законодавчого розмежування повноважень між зазначеними структурами (в Україні до цього часу, наприклад, не схвалено базового закону „Про Кабінет Міністрів”), а також суб‘єктивним фактором, на якому не будемо зупинятись.
Окреслений стан суперечить елементарному принципу теорії організації про необхідність існування єдиного центру для ефективного функціонування системи органів виконавчої влади, побудованої ієрархічно.
Навіть висловленого, цілком достатньо для попереднього висновку про доцільність зміни Конституції в частині організації та функціонування виконавчої влади. На жаль, конституційну реформу в Україні було розпочато і здійснено у зв‘язку з іншими чинниками, передусім політичного характеру. Саме політичні фактори, а не названий та інші недоліки Основного Закону значною мірою обумовили зміст закону від 8 грудня 2004 року „Про внесення змін до Конституції України”. Цей закон, що набуває чинності з 1 січня 2006 року, стосується фактично усіх гілок влади.
Законом „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року аналізовану норму Основного Закону таки змінено. Повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади вилучено з компетенції Президента та передано Кабінету Міністрів України. При тому формулювання нового конституційного положення викликає, щонайменше, подив. Кабінет Міністрів вчиняє зазначені дії відповідно до закону. Таким чином, незрозумілим є, чи може уряд без рішення парламенту у формі закону утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати центральні адміністративні структури. Якщо ж не може, то чи не доцільнішим було це повноваження віднести до безпосередньої компетенції Верховної Ради? Очевидно, що аналізована норма у разі набуття нею чинності потребуватиме офіційного тлумачення Конституційним Судом України, але вже зараз видається, що для її реалізації стане необхідним приймати два акти: Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Це наблизить нашу державу до загальної практики демократичних держав щодо законодавчого способу вирішення питань системи та структури центральних органів виконавчої влади, проте невиправдано її ускладнить.
Важливими є ще кілька змін конституційно-правових норм щодо організації та функціонування виконавчої влади, перерозподілу повноважень між гілками влади.
1) Серед змін, що відображають загальну тенденцію до зменшення повноважень глави держави та видаються позитивними у новому законі слід згадати вилучення з його компетенції права скасовувати акти українського уряду (пункт 15 статті 106). Відповідно до запроваджуваних змін глава держави може лише зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності. Поряд з цим Президентові збережено право скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
2) Статтею 114 Конституції в редакції 1996 року було передбачено, що до складу Кабінету Міністрів України входять Прем‘єр-міністр, Перший віце-прем‘єр-міністр, три віце-прем‘єр-міністри, міністри. В аналізованому нами законі від 8 грудня 2004 року, цю норму змінено в частині відсутності вказівки на кількість віце-прем‘єр-міністрів. Така відмова від зазначення (обмеження) в Конституції України кількості віце-прем’єр-міністрів є не до кінця виправданою. Можливо автори “реформи” хотіли таким чином зменшити їх кількість, але в умовах, коли формування українського уряду перебуватиме цілковито у руках “коаліції”, можна однозначно спрогнозувати, що саме за рахунок цих “безпортфельних” посад відбуватиметься необґрунтоване розширення складу Кабінету Міністрів. Це негативно впливатиме на працездатність Уряду. При цьому необхідно зважати на той факт, що доцільність існування посад віце-прем’єр-міністрів в принципі є досить слабо аргументованою (на нашу думку, у разі їх збереження кожен віце-прем’єр-міністр повинен би одночасно очолювати одне з міністерств).
3) З Конституції України виключено норми частини четвертої статті 106 про контрасигнацію (скріплення підписом) деяких актів глави держави Прем’єр-міністром України та міністром відповідальним за виконання акта, проте незрозуміло, з яких мотивів. Наприклад, чомусь вважається зайвим скріплення підписом відповідними членами Уряду актів Президента з питань “ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України”, “прийняття рішення про визнання іноземних держав” тощо. Але відомо, що в демократичних державах контрасигнація не лише гарантує главу держави від прийняття помилкових рішень, але й забезпечує саму державу від “сюрпризів” типу Єдиного Економічного Простору, що для нас є однозначно актуальним.
Завершуючи зазначимо, що окреслені недоліки значною мірою є наслідком прийняття змін до Основного Закону в надзвичайних умовах, під великим впливом політичного протистояння, що навряд чи є виправданим з огляду на важливість запроваджуваних конституційно-правових новацій для суспільства і держави. З іншого боку, аналізовані зміни до Конституції України набувають чинності і їх слід сприймати як дійсність, яку треба буде реалізовувати в практиці державного будівництва.
РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
3.1 Сучасна політична реформа як засіб подолання протистояння , між гілками влади та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства
Сучасний розвиток України, багато в чому, втрачає в силу наявності певного протистояння політичних сил. З іншого боку без відкритої для суспільства змагальності не можна і думати про розбудову демократичного суспільства. Тому дуже важливо визначити умови при яких конкуренція між політичними силами в суспільстві може носити конструктивний характер, слугувати розвитку суспільства, а не витрачати значну частину енергії суспільства на руйнівне протистояння.
Саме ці умови повинні бути визначені в Основному Законі держави, розподіляючи повноваження між гілками влади, збалансовуючи їх взаємодію, орієнтуючи на суспільні інтереси та забезпечуючи надійний контроль суспільства за їх діяльністю.
Попередній розвиток показав, що в цих питаннях не все гаразд. Можна було спостерігати ситуацію при якій Президент України до 2006 року був наділений достатньо широкими повноваженнями. Він практично самостійно визначав склад уряду, призначав голів обласних та районних адміністрацій, які були йому підзвітні. При цьому він не ніс будь-якої відповідальності, окрім моральної, за результати їх діяльності. Більше того, прагнення задовольнити вимоги голови держави, часто переважало в їх діяльності реальні життєві потреби самого суспільства.
Розглянемо тільки окремі аспекти, які пов'язані з проблемою удосконалення взаємодії гілок влади в державі та забезпеченням прав і свобод громадян в нашій країні.
Власний український досвід будівництва демократичного суспільства показує, що прийнята в 1996 році Конституція не є бездоганною і такою, яка встановила оптимальний для сучасного етапу розвитку українського суспільства політичний устрій. Одним з головних її недоліків були диспропорції в повноваженнях гілок влади.
В даному контексті слід зауважити, що серцевину політичної системи України складають інститути Парламенту, Президента і Кабінету Міністрів. Саме характер їх взаємодії дозволяв до недавнього дослідникам стверджувати, що формою правління Україна ближче всього знаходиться до суперпрезидентської республіки. Тобто такої форми при якій незаперечний пріоритет у всіх сферах суспільного життя має саме інститут Президента.
І в дійсності якщо уважно проаналізувати повноваження і важелі інституту Президента, які діяли до запровадження з 1 січня 2006 року змін до Конституції, можна сміливо твердити, що по деяким показникам вони наближаються до повноважень царюючих осіб в монархічних державах.
Але при цьому не треба забувати, що в 1996 році не стільки було важливим прийняття витонченого Основного Закону, скільки необхідним був сам факт започаткування нового конституційного порядку в молодій українській державі. Хоча саме прийняття вказаного документу було відносно нелегким завданням, все ж таки втілення його в соціально-політичну реальність стало набагато складнішим процесом.
До недавнього часу окремі дослідники вважали, що Конституція 1996 року встановила між гілками влади виважений баланс. Вони казали про те, що незважаючи на домінантність Президента, реалізація президентських владних повноважень у вирішальній мірі залежить як від самого Президента, так і від добровільної або вимушеної готовності до кооперативного співробітництва і компромісів усіх владних інститутів. З даного твердження випливав висновок, що Конституція України абсолютно здатна долати навіть занадто сильну перевагу Президента.
Утім, в реальності, свою політичну домінантність Президент достатньо легко міг доповнювати власною "президентською" більшістю в парламенті, та "принциповою" підтримкою своєї політики неопозиційних політичних сил. Саме таке становище перетворювало уряд країни на розмінну монету у великій політичній грі Президента з самим суспільством.
Як ми знаємо, помітні розбіжності гілок влади, надзвичайні повноваження Президента не втілилася у політичну стабільність, якої так не вистачало процесу державного будівництва, незалежного розвитку. Більше того, це призвело до гострого протистояння в середині правлячих сил та швидкого зростання опозиції.
Можна твердити, що однією з причин такого становища було недостатньо оптимальне визначення співвідношення і взаємодії гілок влади в нашій державі. Саме це наштовхнуло багатьох вчених і політиків на думку про те, що парламентська форма правління є більш відповідною до завдань перехідних політичних систем, до яких, безумовно, відноситься і політична система нашого суспільства.
Саме намаганням подолати такого роду ситуацію та деякими іншими аспектами і були обумовлені ініціативи різних політичних сил внести зміни до Конституції України, які часто кваліфікують як політичну реформу. Сьогодні ми є свідками кроків законодавчої гілки влади по зміні основ існуючої політичної системи українського суспільства. Вони в першу чергу торкаються співвідношення повноважень між Верховною Радою та Президентом України при формуванні та функціонуванні уряду. В цілому, цей процес здійснюється в декількох напрямках і зачіпає практично всі провідні політичні інститути.
Один з стратегічних напрямків політичної реформи спрямований на зміну ролі держави в політичній системі. Його кінцевою метою є поступова заміна пріоритету командно-керуючих функцій держави на соціально-обслуговуючі завдання.
Гостра політична боротьба останніх років актуалізувала питання зниження ваги державної влади в суспільному житті, оскільки процес її передачі від одних політичних сил іншим неминуче супроводжується політичними кризами, розколює суспільство. На прикладі виборчих кампаній 2004-2006 років ми бачимо, що сьогодні їх результати неминуче сягають не лише питань зміни керівних політичних сил, які отримують право реалізовувати державну владу, але ставить на порядок денний питання зміни державного ладу.
Сьогодні стала очевидною необхідність перегляду як співвідношення повноважень між гілками влади, так і забезпечення їх компетентного громадського контролю.
Здійснені кроки по удосконаленню конституційного ладу в Україні сьогодні змінили його де-юре, але щодо самого конституювання нової парламентсько-президентської форми правління, що її закладає Конституція, то можна впевнено твердити — процес її становлення тільки розпочався.
Дана форма здатна, з одного боку, в більшій ступені протидіяти проявам авторитаризму, а з іншого, надає державній владі більш цілісного, динамічного характеру та не дозволяє маніпулювати відповідальністю за впровадження тих чи інших рішень. За перші десять років незалежності на Україні реалізовували свої програми десять урядів. Саме їм наша політична система відвела місце "крайнього", коли починали шукати винуватця в тих негараздах, які супроводжують розвиток нашої країни, не дивлячись на те, що за Конституцією уряд лише реалізує стратегічні завдання інших державних інституцій.
Сьогодні, слід висловити важливість того, що Конституція України і текстуально, і опосередковано передбачає загальноприйняту в демократичних суспільствах норму, згідно якої формування уряду відбувається на базі парламентської більшості, спроможної його підтримувати. Власне, цією нормою визначається і легітимність самого уряду.
На нинішньому етапі встановлення нового владного устрою в Україні, правило системного переміщення владних важелів нажаль не спрацьовує. Головною причиною цього є відсутність структурованості парламенту та розвинутої системи політичних партій. Остання сьогодні перебуває на перехідній стадії від атомізованої до так званої системи поляризованого плюралізму.
Головним недоліком нового устрою України є те, що процес його встановлення тільки розпочався і відбувається в несприятливих соціальних, політично-економічних умовах. Це, звичайно, не можна ототожнювати з можливими вадами самої системи. Тому на питання, наскільки парламентська-президентська форма правління для України є оптимальною, однозначно відповісти не можливо. На нашу думку — це вибір оптимальний на сьогодні. Але він й надалі потребує узгодження з реаліями сучасного політичного життя, в якому існує гостра політична боротьба, яка часто розколює суспільство, загрожує його цілісності. Необхідно віднайти важливі механізми, які б одночасно допускали політичну конкуренцію, але не допускали б діяльності яка знесилює та розділяє суспільство.
Треба погодитися із історичною об'єктивністю, що будь-яка автентично-демократична система правління спрацьовує нормально тільки за умов, коли громадянське суспільство, соціально-економічне суспільство, правосвідомість, бюрократично-адміністративні еліти та інше, набули відповідного ступеня розвитку та якості. В Україні ці взаємообумовлені елементи знаходяться або ще у стадії становлення, або, якщо вже й існують — вправно не функціонують, або подекуди ще й приймають викривлені форми. За таких умов та й ще за відсутності справжніх традицій конституціоналізму, традицій парламентаризму, жодна, навіть теоретично довершена форма та випробовувана модель політичного устрою в Україні, ефективно працювати ще не може.
Чи не найскладнішою ланкою в процесі становлення нового політичного устрою в Україні є релятивна нерозвиненість громадянського суспільства як суб'єкта політичної влади. Воно перебуває лише в початковій стадії перетворення і хоч набуває нових рис, ще не визріває, бо тільки ледве помітно позбувається відкидних характеристик колишнього. Українське громадянське суспільство ще не структуроване, не стратифіковане і надмірно є залежне від держави.
Слід висловити занепокоєння з приводу того, що в окремих прошарках політичної еліти України демонструються сумніви, щодо доцільності збереження в Україні парламентсько-президентського устрою та, зокрема, щодо існування інституту Президента. Нерідко вказується на те, що найбільша кількість сучасних демократій мають парламентарні форми правління, тобто такі, в яких переплітаються взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади, а домінантність належить парламенту.
Інші ж політичні сили просувають протилежні ідеї, стимулюють появи конституційних змін і поправок з метою повернення до домінування інституту Президента. Пропонується переоцінку окремих головних положень Конституції, за посередництвом яких можливо перетворити нинішній політичний устрій на "більш президентський".
Врешті, пристрасті, щодо фундаментальних конституційних змін з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента, законодавчої і виконавчої гілок влади та фактичної зміни політичної системи України свідчать про існуючі проблеми її функціонування.
Зміни і поправки до Конституції України, які запроваджені і ті, які передбачається запровадити, не мають тільки "технологічний" характер, а є суттєвими, бо за своїм змістом є якісними змінами Конституції. А це вже зовсім інший вимір.
Звичайно, не можна заперечувати можливості і навіть , за певних умов, необхідності змін до Конституції. Але, як слушно відмічає Володимир Шаповал, "зміни до Конституції повинні бути політично зваженими і юридично звіреними, вони мають бути здійснюваними насамперед у періоди стабілізації..."(89, с. 23 ).
Погоджуючись з даною думкою, слід зауважити, що це не означає заперечення продовження здійснення реформи політичної системи та її окремих складників. Зокрема, слід зазначити, що в ході її демократизації, стало очевидним, що недостатньо проголосити демократичні права і свободи для тою, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства. Сьогодні ми повинні бачити, що демократизації системи опираються не тільки представники окремих політичнихсил. Суттєвий опір на цьому шляху обумовлений стійкими: стереотипами значної частини пересічних громадян уявлень про "минулі часи", прагненнями значної частини владної консервативної еліти, яка зайнята вирішенням власних проблем звичними засобами.
З цього приводу, слід висловити зауваження про те , що сьогодні в свідомості багатьох існують уявлення про те, що значна частина проблем функціонування політичної системи, особливо в галузі реалізації прав та свобод громадян, пов'язана з економічними проблемами суспільства.
На перший погляд може так і здаватись, але якщо дивитись більш уважно на дану проблему, то можна зрозуміти, що якраз економічні негаразди багато в чому обумовлені нездатністю політичної системи втілити в життя фундаментальні права людини в нашому суспільстві. Показовим до цього є неймовірне за розмірами і швидкістю майнове розшарування суспільства. При цьому за Конституцією Україна проголошена соціальною та правовою державою(41, с.2 ).
Треба відверто висловитися з приводу того, що сучасний етап розвитку української державності характеризується відсуванням на задній план задекларованих конституційних прав. Права частіше всього існують самі по собі, а реальні можливості користування ними самі по собі.
Багато в чому, це пояснюється політико-економічними процесами, які пов'язані з тривалим процесом перерозподілу суспільного багатства, в ході якого відбувається жорстока боротьба без правил за власність. Процес накопичування первинного капіталу відбувався в різні часи в більшості сучасних країн світу, але тільки в пострадянських державах він відбувається, на фоні трансформації політичної влади у велику власність.
Сьогодні очевидно, що для вирішення проблеми підвищення ефективності політичної системи в реалізації конституційних засад суспільства необхідно здійснити реальні зміни в економічній політиці, які забезпечать не тільки зростання виробництва, а й переорієнтацію на загально соціальні потреби. Правова держава, якою задекларована Україна в діючій Конституції, повинна всебічно сприяти розвиткові основних засад громадянського суспільства, забезпечувати баланс інтересів між різними соціальними верствами, відповідати за прийняті рішення.
Зрозуміти це дуже важливо, але ще важливіше побачити до кінця повно, яким саме шляхом слід цього йти. Сьогодні абсолютно ясно, що це завдання в більшій ступені є завданням самих громадян, які повинні врешті решт навчитися реально визначати свої інтереси, а не керуватися вигаданими для них консервативною елітою причинами негараздів.
3.2 Перерозподіл повноважень законодавчої та виконавчої влади
Відповідно до Закону «Про внесення змін до Конституції України» з січня 2006 року Україна стала державою з парламентсько-президентською формою правління, що є однією з найпоширеніших політичних моделей у європейських демократичних країнах. Головна мета політичної реформи – перехід України від надміру централізованої та авторитарної моделі організації влади до моделі європейської представницької демократії, що забезпечує професійний рівень державного управління, рівноправну взаємодію органів влади і громадянського суспільства, свободу слова і гарантування прав особи.
Відповідно до конституційних змін Україна має в стислий термін сформувати сучасну, максимально ефективну політичну систему, здатну забезпечити поступальний розвиток країни. Стратегічні пріоритети цих змін :
- формування сильної виконавчої влади на засадах публічності та політичної відповідальності;
- розбудова партійної системи, яка сприятиме політичній структуризації суспільства;
- розвиток парламентаризму;
- розширення можливостей впливу громадянського суспільства на формування і діяльність політичних партій та органів влади;
- забезпечення політичної нейтральності та професійності державної служби, подолання корупції;
- створення умов для розвитку повноцінного місцевого самоврядування. (52, с.9)
Перехід до нової моделі управління країною достатньо складний. Він передбачає здійснення низки реформ. Перші кроки на шляху впровадження політичної реформи засвідчили, що Україна поступово втілює в життя заходи, що забезпечують, незворотність процесу трансформації суспільства. Серед них найважливіші :
1. Розпочався процес перерозподілу повноважень у владному трикутнику «президент-парламент-уряд».
2. Змінено статус, механізми формування та засади діяльності Кабінету Міністрів.
3. Україна запровадила й здобула перший досвід виборів до парламенту і органів місцевого самоврядування за новою, пропорційною системою.
4. Здійснюються заходи щодо формування сильної та відповідальної виконавчої влади.
5. Вносяться зміни в партійну систему, відбувається розвиток парламентаризму в країні.
6. Створюються умови щодо участі громадян в ухваленні важливих рішень.
7. Розглядається питання щодо внесення конституційних змін з розвитку повноцінного місцевого самоврядування.
Повноваження парламенту
Ключовий момент політичної реформи - розширення повноважень Верховної Ради. Парламент зберіг свої законодавчі функції та отримав нові повноваження, у тому числі в кадровій політиці, які вже застосував у практичній діяльності. А саме:
• висування кандидатури для призначення на посаду прем'єр-міністра, призначення прем'єр-міністра за поданням президента;
• призначення за поданням президента міністрів оборони, закордонних справ, звільнення їх з посад;
• призначення за поданням прем'єр міністра всіх членів Кабінету Міністрів (крім, відповідно, міністрів оборони та закордонних справ),голови Антимонопольного комітету, голови Державного комітету телебачення та радіомовлення, голови Фонду державного майна, звільнення відповідних осіб з посад;
• призначення на посаду та звільнення з посади за поданням президента голови Служби безпеки;
• надання згоди президента на призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України, висловлення недовіри Генеральному прокурору України, що має наслідком його відставку з посади;
• прийняття відставки прем'єр-міністра, Кабінету Міністрів загалом та окремих членів Кабінету Міністрів;
• право звільнення з посад третини складу Конституційного Суду.(52, с.11)
Відтепер Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед Верховною Радою. Розширено повноваження комітетів Верховної Ради. Рахунковій палаті надано право здійснювати контроль не лише за використанням, а й надходженням коштів до Державного бюджету.
Повноваження президента
Відповідно до змін до Конституції, що набули чинності з аооб року, зменшилися обсяги повноважень президента, передусім у сфері формування і діяльності виконавчої влади. Водночас глава держави отримав дієві важелі впливу на діяльність Верховної Ради. Він має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо:
• упродовж місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 Конституції;
• упродовж шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персонального складу Кабінету Міністрів.
Президент зберіг свій вплив на Кабінет Міністрів, він залишається главою держави, який виступає від її імені та обирається загальнонаціональними виборами терміном на п'ять років. Здійснює функції Верховного головнокомандувача Збройними Силами та гаранта національної безпеки. І в новій політичній моделі президент є гарантом дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Саме конституційний обов'язок і делеговані президенту українським народом повноваження зобов'язують його забезпечити впровадження змін у політичну систему країни. Це відповідає стратегічним завданням розвитку України як правової, демократичної, конкурентоспроможної європейської держави [6].
Повноваження Кабінету Міністрів
Основний Закон визнає, що вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Кабмін, як і раніше, забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів, актів президента. Водночас відтепер йому надано право:
• утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що діють у межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
• призначати на посади та звільняти з посад за поданням прем'єр-міністра керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів.
У нових умовах Кабінет Міністрів має змогу уникати прямого втручання у свою діяльність інших гілок влади. Наприклад, жодний указ, який президент видає на виконання рішень Ради національної безпеки і оборони, не може забрати чинності без контрасигнації прем'єр-міністра та міністра, відповідального за виконання пункту цього документа [43, с. 6]..
Запровадження механізму коаліційного формування уряду та кардинальне підвищення його ролі, особливо ролі посади прем'єр-міністра, який у системі державної влади перетворюється на одну з найбільш впливових і дієздатних посадових осіб, треба розглядати як один з провідних напрямів політичної реформи.
Для того щоб політична реформа досягла успіху, політична еліта, у своїй більшості, повинна досягнути консенсусу за базовими принципами політичних перетворень. Не варто сперечатися про термінологічний нюанс (парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська система). Більшість форм правління (особливо змішаних) мають унікальні характеристики. Головне сьогодні — на підставі згоди провідних політичних сил чітко визначитися з основним вектором перетворень системи влади, їхнім конкретним змістом та механізмом реалізації
Описуючи владу нинішня Конституція говорить про багато що, окрім того, навіщо кожна з гілок влади. А це має бути сказано, бо відсутність мети у кожної гілки влади саме і робить її безвідповідальною щодо громадян і неосмисленою для самих представників цієї влади.
Принцип „стримувань і противаг” в новій Конституції має діяти в розширеному вигляді:
1) Вихід „стримувань і противаг” в повноваженнях гілок влади за межі країни задля збереження, з одного боку, входження країни у світ (ЄС) та збереження нею цілісності та культурної ідентичності;
2) Вихід „стримувань і противаг” відносно інфраструктури за межі влади, оскільки центр прийняття інфраструктурних рішень має бути в чотирикутнику: державна влада — місцеві влади — бізнес — компетентна громадськість (експерти) задля ефективного управління інфраструктурою;
3) Принцип „стримувань і противаг” самоврядування відносно влади спрямований на розвиток самодіяльності громадян, реалізацію їх природної свободи на управління власним життям. Тобто самоврядування є первинним щодо влади, але влада обмежує його винятково у питаннях територіальної цілісності, збереження-розвитку культурної ідентичності, стратегічного розвитку країни.
Відтак Конституція має розроблятися всією українською елітою, а прийматися на всенародному референдумі.
Принцип законодавчої влади — розумне влаштування світу, який підвладний законам країни.
Принципи Законодавчої влади в межах принципу розподіленого суверенітету :
Принцип захисту прав та свобод громадян, а не інтересів влади в законотворенні.
Принцип устремління до прямої демократії та електронного самоврядування.
Принцип пріоритету самоврядування та послідовного дотримання субсидіарності в законотворенні.
Принцип домінування стратегічних підходів в законотворенні.
Принцип безпосереднього представлення публічного інтересу громадян в кризових ситуаціях — „бути над сутичкою”.
Принцип публічності та громадського контролю за діяльністю Парламенту та кожного депутата зокрема.
Принцип застосування експертного знання (обов'язковості експертизи, щодо якої передбачено бюджетне фінансування на тендерній основі).
Принцип публічного лобіювання на основі закону та відмови депутатів від лобіювання.
Принцип невтручання фракцій та партій Парламенту в діяльність виконавчої влади через своїх представників в Уряді.
Принцип виконавчої влади — постійно пояснювати громадянам своє бачення розвитку країни, а не тільки економічного зростання, та досягати цього розвитку шляхом ефективного управління та координації дій різних економічних суб'єктів.
Принципи Виконавчої влади в межах принципу розподіленого суверенітету :
Принцип розмежування політики і управління в коаліційному Уряді — представники партій працюють як управлінці і виконують програму Уряду. Обмежені політичні функції має вузький визначений перелік осіб.
Принцип професійного підходу до кадрової політики в Уряді: там потрібні професійні управлінці, а не господарники чи галузеві спеціалісти.
Експерти чи галузеві спеціалісти не є управлінцями, вони залучаються в процес прийняття рішень Уряду на всіх етапах, але організацію прийняття рішень здійснюють управлінці.
Принцип розмежування влади та бізнесу.
Принцип програмної роботи (власне Урядової Програми) та наступності рішень виконавчої влади.
Програмний принцип розвитку за публічними критеріями, що не зводиться до економічного зростання та збагачення (тобто має бути чітко визначено, за якими критеріями та як ми взнаємо, що ми розвиваємось).
Принцип дерегуляції бізнесу: один вид діяльності — не більше одного дозволу.
Принцип застосування зовнішнього експертного знання на основі цільових витрат бюджету на зовнішнє консультування Уряду на тендерній основі.
Принцип публічності та громадського контролю за діяльністю Уряду.
Організаційний принцип публічності — не статусна (публічна, з вільним доступом, з відкритим підбором запрошених, рівне право усіх на виступ) комунікація в процесі громадських слухань та інших публічних акцій.
Нинішня Конституція навіть в її новій редакції 2006 року не є соціально ефективною, оскільки:
1. Консервує ситуацію „конституційної анархії”, навіть за умов прийняття змін щодо реального самоврядування.
2. Консервує ситуацію „стратегічної неадекватності” та пов'язану з нею ситуацію „зовнішнього управління країною”.
3. Робить недієвим самоврядування навіть після його детального опису в Конституції, оскільки діє принцип домінування трьох гілок влади щодо будь-яких повноважень самоврядування, і „народ як джерело влади” — залишається декларативним принципом.
4. Застосовує повсюдно в тексті старе розуміння принципу „стримувань і противаг” як лише в органах влади, безвідносно: до самоврядування, до інфраструктур, до зовнішніх міжнародних структур, що мають стратегічний вплив на державні рішення.
5. Не містить поняття „стратегічна влада”, не описує систему стратегування як набір механізмів та процедур.
6. Не містить принципів дії та цілей законодавчої та виконавчої влади.
7. Не розповсюджує верховенство права на принципи судової влади.
Нинішня Конституція є теоретично застарілою, соціально неефективною в ситуації зовнішнього управління країною, не дозволяє відповідати на світові виклики, веде до знищення культурної ідентичності України, її асиміляції, наприклад, в Європейській спільноті. Нинішню Конституцію не може бути змінено, вона має бути повністю переписана наново на нових принципах.
3.3 Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір
«Наш шлях у майбутнє – це шлях, яким іде об’єднана Європа. Наш шлях з об’єднаною Європою. Ми з Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь, де нам шукати свою долю. Наше місце в Європейському союзі»,- наголосив 23 січня 2005 р. у своїй програмній промові на Майдані Президент України В.Ющенко.(76, с.63)
Європейський вибір України був офіційно визначений ще на етапі формування засад зовнішньої політики нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих інтересів, історичному прагненні українського народу бути невід`ємною частиною єдиної Європи.
Безперечно, попри суттєві внутрішньо- і зовнішньополітичні ускладнення, останнім часом позначилися помітні позитивні зрушення в реалізації євро інтеграційного курсу України.
Доводиться визнати, що воно може стати реальністюне так швидко, як хотілося б. НАН наше глибоке переконання , не меншу вагу для реалізації перспектив євро інтеграційної стратегії України має забезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини і основних свобод, поваги прав національних меншин та їхнього захисту, тобто виконання першого з Копенгагських критеріїв членства в ЄС (червень 1993 р.) та ст.. 6 Амстердамського договору про ЄС від 2 жовтня 1997 р.
Виміри демократичності були визначені за загальноприйнятими на Заході фундаментальними ознаками демократії – поділу влади і дотримання основоположних прав. Об’єктом вивчення поділу влад в країнах ЦСЄ – кандидатах на вступ були парламенти, органи виконавчої і судової влади. Основоположні права включали громадянські і політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.
Висновки ЄС спиралися на чітко сформульовані оцінки щодо стану відповідності політичних інститутів критеріям членства у таких сферах:
1) загальна оцінка функціонування політичних інститутів («належним чином і в умовах стабільності»; «потребують консолідації»; «не відповідають копенгагським критеріям»);
2) поділ гілок влади («поділені»; «формально поділені»; «не поділені»);
3) межі компетенції гілок влади («встановлені і зберігаються»; «встановлені, але не зберігаються»; «не встановлені»);
4) рівень співробітництва гілок влади («високий рівень»; «недостатнє співробітництво»; «напруження між гілками влади»);
5) вибори («вільні й чесні»; «не є вільними»);
6) становище опозиції («участь у діяльності політичних інститутів»; «права опозиції не зберігаються»);
7) змінюваність влади («у результаті виборів»);
8) функціонування судової системи («потребує покращання в цілому»; «судова влада не є вільною»);
9) фундаментальні права («в основному зберігаються»; порушуються»);
10) становище засобів масової інформації («вільні»; «існують певні обмеження»; «необхідне законодавче забезпечення свободи ЗМІ»);
11) боротьба з корупцією («потребує подальшого посилення»; «потребує значного посилення»; «потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прийняття рішень»);
12) громадянський контроль за армією і службами безпеки («громадянський контроль установлений і є адекватним»; «громадянський контроль за армією і службами безпеки не встановлений») (76, с.67-68)
Застосування цих методів оцінки відповідності політичних інститутів кожної держави-заявника критеріям членства дозволило дати характеристику їхнього стану і визначити політичні проблеми, розв’язання котрих відігравало вирішальну роль в ухваленні рішення про включення або не включення тієї чи іншої країни до першої групи країн, що вступають до Євросоюзу.
З огляду на європейський вибір України і стратегічну ціль створення необхідних передумов для набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС, слід зазначити, що оцінка рівня демократичності суспільно-політичного життя країни є не лише необхідним процедурним завданням інституцій Євросоюзу стосовно рішення розпочати переговори про вступ, а й нагодою для держави-претендента на членство визначити, чи відповідають її політичні перетворення європейським стандартам. Наявність формальних ознак демократії не може бути достатньою умовою успішної євро інтеграції, головним же ризиком залишається повільна демократизація політичних інститутів.
Серед політичних критеріїв членства в Євросоюзі на перший план Євро комісією було поставлено стабільне функціонування державних інститутів в умовах поділу гілок влади з чітким визначенням їхньої компетенції.
Конституційні поправки, абсолютна більшість котрих набрала чинності після 1 січня 2006 р., передбачають суттєвий перерозподіл кадрових повноважень від президента до парламенту. Схематично нова модель форми правління має такий вигляд : 1) після парламентських виборів Верховна Рада формує урядову коаліцію; 2) коаліція пропонує президенту кандидатуру прем’єр-міністра; 3) з подання президента Верховна Рада призначає прем’єра, міністра оборони, міністра закордонних справ і голову СБУ; 4) за поданням прем’єр-міністра Верховна Рада призначає персональний склад уряду.
Водночас, згідно з запланованою політичною реформою, президент аж ніяк не перетворюється в декоративну фігуру. Він зберіг одноосібне право підписувати закони й монопольне право призначати глав обласних адміністрацій, механізм імпічменту залишається досить не визначеним, до того ж глава держави отримав два додаткових приводи розпустити парламент-якщо Верховна Рада не встигла протягом одного місяця створити коаліцію депутатських фракцій і якщо вона протягом 60-ти днів не змогла сформувати новий Кабінет Міністрів.(76 , с.85)
Конституційна реформа в Україні справді є на часі. Однак, на наше переконання, вона має проводитися не задля задоволення кон`юктурних і кланових проблем різних угруповань істеблішменту, а з метою чіткішого та більш збалансованого розподілу повноважень між гілками влади, що дозволить якісно вдосконалити механізм відносин законодавчої й виконавчої влади. Це суттєво сприятиме підвищенню ефективності дій влади, її відповідальності перед суспільством, становленню в Україні міцних демократичних традицій.
З перемогою помаранчевої революції листопада-грудня 2004 р. «позицію» і «опозицію» у Верховній Раді допоможе визначити саме участь чи неучасть її представників у діях чи членстві у виконавчій владі. Однак такий крок передбачає готовність основних політичних сил узяти на себе публічну відповідальність за політику уряду.
Протягом тривалого часу взаємовідносини незалежної України з Європейським Союзом нагадували швидше наміри, а не угоду про входження до спільного європейського політичного, правового й економічного простру. Але пройшовши чистилище мирної демократичної помаранчевої революції, Україна здобула моральне і юридичне право подавати заявку на членство в ЄС.
ВИСНОВКИ
Дійсно, позитивне і цілком демократичне намагання створити систему, яка б гарантувала неприпустимість абсолютизації державної влади і вторгнення вищого суверенітету від народу на користь того чи іншого органу держави, у безпосередній державотворчій практиці ставить чимало складних проблем. Основну з них можна сформулювати наступним чином: чи слід принцип поділу державної влади тлумачити в загальному плані, чи виключно інституційно? Значною мірою однією з фундаментальних спроб знайти відповідь на сформульоване запитання стала теоретична розробка концепції «єдино-поділеної» державної влади. Інколи цю модель ще визначають поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли поряд з настановою на розмежування повноважень визначаються такі принципи, як співпраця різних інститутів влади та їх взаємний контроль.
Характерною властивістю згаданої концепції єдино-поділеної державної влади є те, що визначаючи класичну тезу про юридичну однопорядковість, рівно значущість і рівноцінність інститутів влади, в її межах наголос переноситься з поняття «поділ» на поняття «влада». Тобто, метою всіх трьох «рівноцінних влад», що дозволяє стверджувати про їх спільну основу, є не стільки постійне збереження і відтворення будь-якими засобами власної автономності, скільки поєднання зусиль спрямованих на підтримання цілісності державної влади задля забезпечення основних інтересів суспільства в цілому й окремих громадян. Причому, зазначена ціль набуває своєї вирішальної ролі в період політико-правових трансформацій, коли поділені гілки державної влади повинні піклуватися не стільки про власну автономність, скільки про ефективну співпрацю. Іншим важливим методологічним моментом цієї концепції є перенесення акцентів з функціональної визначеності діяльності інститутів державної влади на проблеми можливостей їх взаємного впливу. Фактично розвиток теорії «єдино-поділеної» державної влади відбувався у двох основних напрямах: а) шляхом акцентування на необхідності поєднання принципу поділу влади з вимогою збереження цілісності системи державної влади; б) шляхом критики настанови на жорсткий розподіл компетенції і повноважень окремих інститутів державної влади.
Інакше кажучи, принцип поділу державної влади, не є базовою умовою демократії, а виконує суто функціональну роль, яка може бути представлена через чотири завдання: а) інституалізація суперництва між окремими суб’єктами влади; б) забезпечення контролю над органами державної влади; в) запобігання небажаній і небезпечній концентрації влади в руках тих чи інших державних органів; г) забезпечення ефективного функціонування влади і управління.
Таким чином, суто теоретичні проблеми співвідношення між двома основоположними задачами, які постають в ході розбудови демократичної держави, створення надійних запобіжників узурпації державної влади і забезпечення її ефективного функціонування як цілісного механізму для задоволення основних потреб суспільства і окремих громадян, обертаються необхідністю розробки такої правової основи, яка б дозволила реалізувати обидві зазначені цілі.
Аналізуючи напрями реформування взаємодії законодавчої та виконавчої влади в сучасній Україні, виявляється необхідність конституційної корекції установчої функції парламенту. Тобто, необхідні змістовні зміни в сфері повноважень законодавчої влади щодо процесу формування виконавчої влади, що дозволить, з одного боку, зблизити ці гілки державної влади, а, з іншого,- забезпечити виконавчу владу стабільною підтримкою парламенту (парламентської більшості), що матиме своїм наслідком вирішення проблеми законодавчого забезпечення соціально-економічного та політико-правового розвитку держави. При цьому зазначені зміни повинні знайти своє відображення на найвищому конституційному рівні.
Незалежно від того, хто є Президентом та який депутатський корпус представлений у Верховній Раді, в Україні щоразу відтворюється протистояння парламенту і глави держави. Негативні наслідки цього протистояння впливають і на якість законодавчого процесу і на діяльність виконавчої влади, передусім уряду. Кабінет Міністрів є постійним заручником цієї боротьби.
Створення ефективної системи державної влади й досі, на сімнадцятому році незалежності, залишається головним завданням Української держави. 8 грудня 2004 року внаслідок жорсткої політичної кризи, яку зумовили масові фальсифікації результатів виборів Президента України, Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до Конституції України. Відповідно до цих змін, система державного устрою в Україні змінювалася в напрямку з моделі жорсткої президентської республіки до моделі парламентсько-президентської республіки. Ці зміни отримали назву “політична реформа” і повною мірою вступили в дію після виборів до Верховної Ради України наприкінці березня 2006 року. Проблему, яка виникла після запровадження таких змін, спричинив той факт, що депутати ухвалювали їх поспіхом, не провівши попередніх публічних консультацій і не досягнувши широкого політичного консенсусу щодо їх змісту. Крім того, відразу після того як конституційні зміни повністю вступили в дію, Президентом і Прем’єр-міністром стали люди з різних політичних таборів. За таких обставин посилилася політична конкуренція і ускладнився процес “звикання” до нової Конституції.
Головна мета політичної реформи — посилити підзвітність і відповідальність влади перед громадянами. Конституція, ухвалена 1996 року, надавала Президентові найбільше повноважень і визначала найменшу відповідальність порівняно з іншими органами влади. Тому натхненники реформи прагнули передусім змінити розподіл повноважень між урядом, парламентом і Президентом, щоб встановити демократичний за змістом баланс влади. Найважливіше завдання політичної реформи її ініціатори вбачали у збільшенні повноважень Верховної Ради та Кабінету Міністрів через зменшення повноважень Президента. За зразок правила модель парламентської республіки, в якій парламент формує уряд і призначає Президента, а той відіграє лише другорядну роль. Однак реформаторам не вдалося здійснити свій початковий задум — внаслідок гострої політичної боротьби під час обговорення реформи в парламенті.
Змінена Конституція не забезпечує чіткого розподілу функцій і повноважень. У країні не затверджено і не вироблено ані формальних, ані неформальных процедур співпраці між гілками влади. Для тлумачення неоднозначних норм Основного закону потрібні рішення Конституційного Суду, для вироблення процедур — ухвалення конституційних законів або ж час, за який можуть скластися й усталитися неформальні традиції співпраці. Крім того, оскільки законодавство не передбачає санкцій правового чи політичного характеру за порушення правових норм, і парламентсько-урядова коаліція, і Президент систематично нехтували принципом верховенства права. З одного боку, цілком закономірно, що в період демократичної трансформації, коли ще досить сильним є вплив традицій авторитаризму, склалася така політична система, в якій виконавча влада розпорошена між урядом і Президентом. Такий баланс сил стимулює жорстку політичну конкуренцію і не дає змоги жодному з гравців узурпувати владу. Отже, за наявності ще слабких демократичних інститутів виникає одна з найбільших гарантій демократичності політичного процесу. За умов співіснування уряду та Президента, що репрезентує опозиційні політичні сили, Глава держави, використовуючи свої конституційні повноваження, починає виконувати функції опозиції: здійснює контроль за діяльністю уряду (кадрова політика, вето), критикує певні його кроки чи політику загалом (вето, публічні виступи), пропонує альтернативні рішення (право законодавчої ініціативи). З іншого боку, процес ухвалення державних рішень істотно ускладнюється і забирає більше часу, ніж раніше. Складається враження, що настав параліч влади, не здатної ті рішення ухвалювати. Немає також чіткої відповідальності за ухвалені рішення. Втім, навіть цю велику хибу коабітації можна розцінювати як її перевагу. Оскільки уряд і Президент контролюють одне одного, важливі державні рішення є результатом компромісу між різними політичними силами та групами інтересів. У щоденному пошуку компромісів і полягає процес ухвалення державних рішень у демократичній системі. Крім того, завдяки розвиткові вміння йти на взаємні поступки може сформуватися консенсусна політична культура, конче потрібна в такому неоднородному суспільстві, як українське.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Авер'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Українi / НАН України. Iн-т держави i права iм. В.М.Корецького. - К. : Iн Юре, 1997. - 48 с. - (Бiблiотечка "Нова Конституцiя України").
2. Авер'янов Вадим Борисович, Андрійко Ольга Федорівна. Виконавча влада і державний контроль / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Робоча група з реформування центральних органів виконавчої влади / М.С. Лопата (ред.). — К., 1999. — 47с.
3. Азаркин Н.М. Монтеск’є. -М., 1988г.
4. Антонюк Зиновій Павлович, Веніславський Федір Володимирович, Золоторьов Володимир Євгенович, Колісник Віктор Павлович, Леухіна Анастасія Геннадіївна. Конституційна реформа: експертний аналіз / Харківська правозахисна група / Євген Ю. Захаров (упоряд.). — 2.вид., доп. — Х. : Фоліо, 2004. — 183с.
5. Бабенко К. А. Принцип подiлу державної влади та сучаснi проблеми його реалiзацiї в Українi : (конституц.-прав. пiдхiд) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Iн-т законодав. Верхов. Ради України. - К., 2004. - 17 с.
6. Бабич П. В., Биков Л. Ф., Борисенко З. М., Буянкіна Г. М., Воронько О. А. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування / Українська академія державного управління при Президентові України; Центр досліджень адміністративної реформи. — К., 2000. — 221с.
7. Бакуменко В. Полiтична реформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння / В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. - Д., 2003. - Вип. 1(11). - С. 204-219.
8. Бакуменко В. Полiтична реформа в Українi: аналiз очiкуваної змiни моделей виборiв i форми правлiння / В. Бакуменко, Ю. Сурмiн // Актуальнi проблеми державного управлiння. - Д., 2003. - Вип. 1(11). - С. 204-219.
9. Бандурка Олександр Маркович, Греченко Володимир Анатолійович. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть / Університет внутрішніх справ. — Х., 2000. — 304с.
10. Бульба О. Законодавча влада як один з елементiв принципу розподiлу влади / О. Бульба // Право України. - 2002. - №6. - С.113-117.
11. Вiсник Львiвського унiверситету : Зб. наук. праць / Редкол.: В. Т. Нор (вiдп. ред.) та iн. ; Львiв. нац. ун-т. - Л. : Вид-во Львiв. ун-ту, 2004. - (Серiя юридична).Вип. 39. - 2004. - 614 с.
12. Вавженчук С.Я.Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.
13. Вавженчук С.Я. Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.
14. Вавженчук С.Я. Виконавча влада - Президент України: конституцiйно-правовi аспекти структурної взаємодiї / С. Я. Вавженчук // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 246-255.
15. Веніславський Ф. В. Взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої гілок влади // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: матеріали науково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 р. -Київ:-Генеза, 1997. -С. 219-221.
16. Веніславський Ф. В. Взаємодія гілок державної влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. -1998. -№1. -С. 34-38.
17. Веніславський Ф. В. Конституційне визначення меж державної влади // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. -Вип. 43. -С. 17-22.
18. Веніславський Ф. В. Функціонування державної влади в аспекті політичного режиму // Проблеми законності: Pecп. міжвідом. наук. зб. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. -№34. –С. 40-44.
19. Внутрішня структура парламенту: шляхи підвищення ефективності функціонування, http://www.parlament.org.ua
20. Гальчинський А. Помаранчева революцiя i нова влада / А. С. Гальчинський ; Iн-т стратег. оцiнок. - К. : Либiдь, 2005. - 368 с.
21. Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації. — К. : Україна, 2007. — 349с.
22. Гончаренко О. I все-таки - Європейський ренесанс! Ймовiрнi шляхи розвитку України пiсля парламентських виборiв на перiод до 2008 року / О. Гончаренко // Полiтика i час. - 2006. - №4. - С. 3-8.
23. Демиденко В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : у схемах : посібник / В. О. Демиденко. - К. : КНТ, 2007. - 440 с.
24. Державне управлiння: теорiя i практика / В.Б. Авер'янов, О.Ф. Андрiйко, Ю.П. Битяк та iн. ; За ред. Авер'янова В.Б. ; НАН України ; Iн-т держави i права iм. В.М. Корецького. - К. : Юрiнком Iнтер, 1998. - 432 с.
25. Дунаєва Л.М. Виконавча влада в Українi: проблеми функцiонування i перспективи вдосконалення / Л. М. Дунаєва // Держава i право: Зб. наук. пр.: Юрид. i полiт. науки. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 587-592.
26. Єрмолiн В. П. Конституцiйнi засади виконавчої влади в Українi : (Пробл. теорiї i практики) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Нац. акад. наук України ; Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2003. - 17 с.
27. Журавльова Г. С. Конституцiйнi засади становлення i розвитку парламентаризму в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Нац. юрид. акад. України iм. Ярослава Мудрого. - Х., 1999. - 20 с.
28. Закон України про внесення змін до Конституції України // Відом. Верховної Ради України. – Харків, 2006. – 48 с.
29. Закон України про державну службу // Відом. Верховної Ради України. -1993. - № 52. - Ст. 490.
30. Залюбовська I. К. Парламентський контроль за дiяльнiстю органiв виконавчої влади як забезпечення законностi у сферi державного управлiння : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Одес. нац. юрид. акад. - О., 2002. - 20 с.
31. Кармазiна М.С. Iнститут президентства: за i проти (у свiтi цивiлiзацiйного досвiду) / М. С. Кармазiна // Сучасна цивiлiзацiя: гуманiтарний аспект. - К., 2004. - С. 112-121.
32. Категоренко О. I. Трансформацiйнi та модернiзацiйнi аспекти полiтичної системи сучасної України : Полiтол. аналiз : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук (23.00.02) / Нац. акад. наук України ; Iн-т полiт. та етнонац. дослiдж. НАН України. - К., 2004. - 17 с.
33. Коваленко А. А. Становлення i розвиток виконавчої влади в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. д-ра полiт. наук (23.00.02) / Чернiв. нац. ун-т iм. Ю.
34. Коваленко А.А. Проблеми взаємодії виконавчої та законодавчої влади у політичному вченні Дж.Локка // Нова політика.- 2000.- №5.- С.27-31
35. Коваленко А.А. Чи досягли ми балансу в системі стримувань і противаг? // Людина і влада.- 2001.- №3-4.- С.55-59.
36. Коментар до Конституції України. /За ред. В.Ф. Опришка. - К. - 1996.
37. Коник С. М. Становлення вищих та центральних органiв виконавчої влади Української Держави 1918 року : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. з держ. упр./ Укр. акад. держ. упр. при Президентовi України. - К., 2002. - 20 с.
38. Конституцiйно-правовi засади становлення української державностi / В. Я. Тацiй, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та iн. ; За ред. В. Я. Тацiя, Ю. М. Тодики ; Акад. прав. наук України ; Iн-т держ. буд-ва та мiсц. самоврядування. - Х. : Право, 2003. - 328 с.
39. Конституции зарубежных государств.- М., 1996.- С.104.
40. Конституція України. — Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004. - Відомості Верховної Ради. - 2005. -№ 2. - ст. 44 .
41. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.
42. Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних: законодавча і виконавча влади: проблеми співвідношення та конституційно-правового статусу // Віче.- 1994.- №7.- С.17-32.
43. Лавринович О. Політ реформа: думки з приводу// Політика і Час.- 2006.- №10.- С.
44. Левкiвський К. М. Полiтологiя : пiдруч. для вузiв / К. М. Левкiвський, В. М. Пiча, Н. М. Хома ; За загал. ред. В. М. Пiчi. - 5-те вид., стер. - Л. : Новий Свiт-2000, 2006. - 475 с.
45. Лисенко О. М. Становлення та функцiонування органiв державної влади України в контекстi євроiнтеграцiйних процесiв (1991-2004 рр.) : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. полiт. наук / Нац. акад. наук України ; Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2006. - 20 с.
46. Лисенко О.М. Становлення інститутів державної влади в світлі «європейського вибору» України // Матеріали науково-практичної конференції «Політична наука: теорія і практика».- Дніпропетровськ, 2005.-С.31-34.
47. Михеєнко Р. Виконавча влада i конституцiйнi статуси Президента України та Кабiнету Мiнiстрiв України // Право України. - 2000. - №8. - С.24-28.
48. Неділько О. О. Взаємовідносини органiв представницької та виконавчої влади в Автономнiй Республiцi Крим: конституцiйно-правовий аспект : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х., 2004. - 20 с.
49. Общественные науки и современность.- 1997 .- №1 .- С.63-71
50. Основи демократiї : Посiбник / М. Бессонова, О. Бiрюков, С. Бондарук та iн. ; За заг. ред. А. Колодiй. - К. : Ай Бi, 2002. - 680 с.
51. Павленко Р. М. Парламентська вiдповiдальнiсть уряду: свiтовий та український досвiд / Р. М. Павленко. - К. : КМ Академiя, 2002. - 255 с.
52. Партiйна полiтика: вплив недержавних громадських органiзацiй на формування та впровадження / [редкол.: П. Удовенко та iн.] ; Мiжнар. центр перспектив. дослiдж. - К. : МЦПД, 2007. - 128 с.
53. Погорiлко В.Ф. Перехiд України до парламентсько-президентської республiки - закономiрность розвитку сучасної Української держави / В. Ф. Погорiлко // Актуальнi проблеми полiтики: Зб. наук. пр. - О., 2002. - Вип.15. - С. 85-92.
54. Поділ влади в сучасній Україні (проблеми теорії та практики) / Г. Журавльова // Право України. — 1998. — N 11. — С. 23-25.
55. Полiтологiя : пiдруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закладi в / [редкол.: М.I. Панов (рук.) та iн. ; Л. М. Герасiна, В. С. Журавський, В. Я. Зимогляд та iн.]. - 2-ге вид. / переробл. i допов. - К. : Вид. Дiм "Iн Юре", 2005. - 519 с.
56. Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993 г.
57. Политология: Энциклопедический словарь. - М: Изд-во РІІЬІізЬегз. -1993. - 431 с.
58. Політична реформа: нові виклики для влади, політиків та суспільства. Лабораторія законодавчих ініціатив, http://www.parlament.org.ua/content/print.php.action
59. Потапова О.В. Виконавча влада та її місце в системі поділу влади // Проблеми законності.- 2004.- №66.- С.147-152.
60. Потапова О.В. Виконавча гілка влади: сутність та особливості // Вісн.Акад. МВС України.- 2005.- №1.- С.77-81.
61. Пріоритети розвитку громадянського суспільства України / М. Лациба, О. Вiннiков, Л. Сiдєльнiк, Д. Український ; Український незалежний центр полiт. дослiдж. - К. : УНЦПД, 2008. - 187 с.
62. Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 5 черв. 2000 р. №915 // Офіц. вісн. України. - 2000. - № 24. - Ст. 994.
63. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 груд. 1999 р. № 1572 // Офіц. вісн. України. -1999. - № 50. - Ст. 2434.
64. Процюк I. В. Законодавча влада в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Ярослава Мудрого. - Х., 1999. - 20 с.
65. Процюк І.В. Окремі повноваження парламенту в системі стримувань і противаг// Проблеми законності. - 1998.- №34.- С.15-19
66. Регламент Верховної Ради України // Відом. Верховної Ради України. -1994. - № 35. - Ст. 338.
67. Розподіл влади та її єдність: місце законодавчої влади на етапі державно-правової реформи // Право України.- 1998.- №7.- С.7-8.
68. Рудакевич О. М.Полiтологiя : лекцiї, семiнари, самост. робота : навч. посiб. / О. М. Рудакевич ; Терноп. держ. екон. ун-т. - Т. : Астон, 2006. - 304 с.
69. Сироїд О.. Дiяльнiсть Президента України в сферi указотворчостi та законодавчого процесу / О. Сироїд, Ю. Яшина ; Укр. прав. фундацiя. - К. : Реферат, 2004. - 64 с.
70. Словарь русского языка. - Т. 3. - М.: Рус. яз., 1987. - 750 с.
71. Словарь терминов по теории государства и права. - Харьков: Основа. - 1997. - 189 с.
72. Словник соціологічних і політологічних термінів.- К.: Вищ.шк., 1993.- 141с.
73. Сучасна українська держава: iсторичнi iмперативи становлення, тенденцiї та проблеми розвитку : [зб. ст.] / [редкол.: Ю. А. Левенець (голова) та iн.] ; Iн-т полiт. та етнонац. дослiдж. iм. I. Ф. Кураса НАН України. - К. : IПiЕНД, 2007. - 555 с.
74. Трансформацiя полiтики в право: рiзнi традицiї та досвiд", мiжнар. наук. конф. (2005 ; Київ / Харкiв). Матерiали ..., 9-12 листопада 2005 р. / за ред. В. Я. Тацiя ; Мiжнар. асоц. фiлософiї права i соц. фiлософiї ; Ягеллонський ун-т (Польща) ; Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х. : Право, 2006. - 287 с.
75. Трансформація політичної системи як результат політичної реформи в Україні.
76. Україна на шляху до Європи / Упоряд. В. I. Шкляр, А. Юричко. - К. : Етнос, 2006. - 496 с.
77. Україна: кам'янистий шлях до демократiї : [Зб. ст. / Упоряд. та ред.: В. I. Андрiйко, Г. Курт ; Фонд iм. Фрiдрiха Еберта. Регiон. представництво в Українi, Бiлорусi та Молдовi]. - К. : Заповiт, 2002. - 108 с.
78. ФасмерМ. Этимологический словарь русского языка. - М.: Прогресс, 1987.- 831 с.
79. Федоренко Г. О. Законодавча влада в системi розподiлу державної влади в Українi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.02) / Iн-т держави i права iм. В. М. Корецького. - К., 2000. - 18 с.
80. Формування ефективної політичної моделі, www.niss.gov.ua/book/dopov_zm/
81. Фрицький Ю. Парламент України - Верховна Рада та його роль у реалiзацiї законодавчої влади / Ю. Фрицький // Право України. - 2007. - №7. - С. 3-7.
82. Холод В. В. Полiтологiя = Political Science : пiдруч. для студ. вузiв / В. В. Холод. - Суми : Унiв. кн., 2006. - 480 с.
83. Хоменко О. В. Виконавча влада: соцiально-правова природа, особливостi : Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук (12.00.01) / Нац. юрид. акад. України iм. Я. Мудрого. - Х., 2005. - 20 с.
84. Цвік М. Взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України.- 1995.- №3.- С. 27-35.
85. Чиркин В.Е. Разделение властей: социальные и юридические аспекты. //Советское государство и право. - 1990г.- №8.
86. Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения. -М., 1994г.
87. Шаповал В. М. Конституція i виконавча влада / В. М. Шаповал. - К. : Юрiнком Iнтер, 2004. - 80 с.
88. Шаповал В. Розподіл влади: міфи і реальність // Урядовий кур'єр.- 1996.- 16 травня.
89. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії. — Київ: Право України, 1998, ч. 5. — 276 с.
90. Шемеченко «Проблеми розбудови Української держави» 1997р.
91. Шляхтун П. Полiтологiя : (теорiя та iсторiя полiт. науки) : пiдруч. для студ. вузiв / П. П. Шляхтун. - К. : Либiдь, 2005. - 574 с.
92. Якушик В. Різновиди політичних режимів.- Віче. -1995. - № 9.- С. 129-133.
Похожие рефераты:
Адміністративно-правовий статус Президента України
Держава і ринок: філософія взаємодії
Характеристика Конституції 1919 р.
Диктатура в недемократичних та демократичних державах
Парламенты Украины и демократических стран мира
Місцеві бюджети України: становлення, роль в соціально-економічному розвитку регіонів
Фінансові ресурси місцевого самоврядування